Поезія — її покликання
Усім відомо, що Косівщина — славна історією, увінчана працею, багата людьми. Це край майстрів і митців, серед яких — відомі художники та музиканти, письменники та поети. Сьогодні розповідаємо про молоду поетесу та художницю Богдану Єгорову з с. Хімчина.
Усе починалося із саморобної книжечки
Богдана Єгорова (дівоче прізвище — Луканюк) народилася в мальовничому селі Хімчині. За її словами, вона тут завжди щаслива, бо це її місце сили, натхнення та душевного відпочинку.
Ще змалку Богдана почала задумуватися: хіба можна жити серед такої природи і не прагнути її увіковічити словами? її дитячому серцю хотілося розповісти про кожну пташку, сніжинку чи осінній листок. Так почали народжуватися вірші, може, ще дуже прості, наївні, але такі щирі, сповнені любові до рідного краю та до всього прекрасного, що може лише побачити і відчути допитлива та вразлива дівчинка.
У віці 7–8 років сама зробила книжечку, куди записувала свої вірші, ще й ілюстрації до них сама малювала. Цікаво, що та книжечка збереглася і зараз займає належне їй місце на книжковій полиці серед книг улюблених авторів: Яніса Ріцоса, Сергія Жадана, Юрія Іздрика, Марії Микицей… Богдана каже, що інколи заглядає в ту книжечку і завжди дивується, які цікаві та оригінальні думки були в голові тої маленької дівчинки.
Так і донині пише вірші, відколи навчилась писати. І так же любить рідний край. Хоча вже дев’ять років живе з сім’єю на Київщині, за першої нагоди їде до батьків у Хімчин, щоби тут наповнитися життєдайною силою через темні гуцульські ночі, запахи кошеного сіна, мелодію дідової сопілки. Там приходить натхнення для написання віршів.
Гуцульська ніч,
як вишитий кептар,
На білім небі вівчареві зорі; І чорний гуцул
дивиться з-під хмар,
крешуть блискавиці кольорові.
Гуцульська ніч — не тиха, бо вона
— До,водоспаду тиші загравання.
Така стоїть між травами ясна, Немов гуцулка,
вбрана до вінчання. Гуцульська ніч.
Лежу на оборозі, Де пахне сіном, медом і теплом.
Поскрипує колесами десь возик,
І фірман свище в зорі батогом.Звуки дощу по наметі, в якому ми.
Ми живемо безкоштовно-щасливими людьми:
Засинаємо, ноги помивши в росі,
радісні до знемоги, Оббиваємо пальці злегка
об Хімчинські дороги. Полуничним компотом,
черешнями, запіканками, Ми святкуємо щастя світанками.
Наші хлопчики люблять побігати голими попід сонцем,
Запустити літак в віконце, Ділити щоранку планету-м’яча,
Обплутавши ноги травою — грати в квача.
А коли пройде дощ — добрий ранок, щасливий день
Під сопілку гуцульських пісень.
А ще хочеться хоч на мить повернутися в безтурботне дитинство, пригорнутися, як колись, до мами і тата.
Вже мій синок спішить зростати,
Долати час і запоруки,
А я душею йду до тата,
Застрибую йому на руки.
Там я щаслива, безтурботна,
Під сонцем жмурюся на квіти.
Тріпоче серце від лоскотки
В рожевій суконці на вітрі.
Воно там в затишок вляглося,
Щоб не обвітритись роками.
Там я мала і русокоса
Схопила татуся роками.
Щораз виходить зустрічати
(Роки беруть своє без бою)
Усе старіший сивий татко
Мене, маленьку, всім собою.
На поетичному небосхилі
У шкільні роки Богдана, звісно, найбільше любила уроки української мови та літератури. Любов’ю до слова завдячує своїй учительці Валентині Михайлівні Розвадовській. Тоді, на шкільних уроках, зрозуміла, що поезія — це її покликання. Пізніше Валентина Михайлівна започаткувала літературну студію «Оберіг». Влаштовувалися поетичні вечори, теплі зустрічі за горнятком чаю з печивом, де була можливість зачитати свої твори та послухати інших.
Це подарувало Богдані усвідомлення, що комусь цікаве її слово. У 2008 році вийшла збірка «Поетична творчість хімчинців», де серед інших були й вірші літстудійців. До своєї першої літературної наставниці Богдана відчуває щиру вдячність, бо, як вона вважає, подарувати дитині віру в те, що її хочуть почути, — це великий вчинок.
Щороку в Косові відбувалися зльоти творчої молоді, в яких юна поетка часто брала активну участь. У старших класах захищала свої роботи в секції літературної творчості МАН України. Тут Богдана проявила себе також як талановита художниця, проілюструвавши одну із робіт «Моя душа в дитинство лине» малюнками до дитячих віршів. Згодом друкувалася в журналах «Ангелятко» та «Гуцулятко».
Важливою для формування принципів своєї творчості Богдана вважає зустріч із косівським поетом Богданом Радишем-Маринюком. Вона дуже йому вдячна, бо він, на її думку, відкрив для неї бачення поетичного концентрату поміж римованими словами.
Після закінчення Коломийського інституту Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника (спеціальність українська філологія) Богдана переїхала на Київщину, вийшла заміж, виховує сина.
Узимку 2021 року, поміж довгими локдаунами та короткими днями, упорядкувала свої поетичні тексти, які довго жили на полиці в записниках, у першу поетичну збірку «Пошук», що побачила світ у видавництві «ФОП Стасюк Л.С.» у м. Хмельницькому. Книга викликала неабиякий інтерес у читачів, отримала багато схвальних відгуків. Як зауважують поціновувачі іі творчості, ліричний герой цієї книги поезій — ніжна та тонка душа, часто беззахисна, сповнена сумнівів та переживань, що прагне гармонії та щастя, шукає свій неповторний шлях у житті, а сама поезія метафористична, експресивна, глибока та прониклива.
А ще останнім часом поетичні твори Богдани побачили світ у часописі «Склянка Часу», літературному альманасі «Скіфія». Крім того, ще декілька відомих загальноукраїнських видань планують незабаром опублікувати її вірші.
На шляху до міжнародного визнання
Вірші Богдани Єгорової читають не лише в Україні. Вони перекладалися міжнародною мовою есперанто, якою, на думку деяких аналітиків, розмовляють до 10 мільйонів людей у всьому світі (перекладач — Петро Паливода). Вірші публікувалися в турецькому часописі «Turka stelo» та в китайському «Penseo», які читають на всіх континентах. А ще відомий композитор та співак Фері Флоро, угорець, який живе в Німеччині, поклав на музику один із перекладених на есперанто віршів та з успіхом виконує пісню на слова Богдани Єгорової.
Мрія про дитячу книгу
Декілька років тому, з появою дитини, у Богдани з’явилась мета видати книгу віршів для дітей з гарними ілюстраціями та гідними текстами. Синочок Дмитрик — її серце, натхнення та стимул. Зараз Богдана працює над підготовкою книги до видання. Ось один із віршів, який увійде до неї:
Олівцями навмання
намалюю я коня.
Притулю йому крило,
а між крилами — сідло.
Домалюю колісницю,
під копитцями — іскриці,
щоб відвезти мене вмів
по веселці до громів.
Дружба в нас на двох одна:
кольорова, неземна.
«Вірші живі і дихають — не стихають…»
Поезія з Богданою завжди. Для неї — це не співзвучність чи віршовий розмір. Це спосіб мислення, потреба записати те, що утворилося від сукупності емоцій та подій. Часом пізнає себе через вірш, бо він завжди чесний.
Так буває, що виношує кілька днів у собі концентрат відчуттів, а потім сідає, виписує за хвилину — почувається порожньою. Починає наживати новий вірш. Пояснити іде важко, але не писати для неї неможливо. Це така ж потреба, як дихати. Як вона пише в одному з віршів:
Поезія — то загадка
навіть для мене, Бо я без натхнення не знаю,
куди летіти. Приймаю його беззахисно
та смиренно, Як літо кульбаби свої
підставляє під вітер. Бо я, не писавши, не маю,
куди сховатись. Ці вірші живі і дихають —
не стихають. І навіть говорять тоді,
коли треба мовчати. І свердлять тихенько скроні,
бо краще знають. І ходять за мною весь час,
наче фантоми. І аж хворобливо зі мною,
немов фанати. Щоразу відбріхуюсь,
ніби нікого вдома.
Щоночі заходять господарем
до хати. Приймаю, чаюю, вкладаю
до себе в постіль. Ми дивимось літо разом
на моїх фотоплівках.
А потім ще сни, а потім — приходить осінь,
Приносить нам стоси поезій,
як ліки. Дієві у горі і радості, і — навіки.
Така вона, талановита й романтична Богдана Єгорова, серце якої завжди у рідному краї. Побажаємо їй успіхів на шляху до найвищих поетичних вершин…
Петро Паливода.
«Гуцульський край», №34, 20.08.2021 р.
