«Верховино, світку ти наш» — нариси з Гуцульщини. Михайло Ломацький

М. Ломацький. 2021. Писаний Камінь. 2021
Михайло Ломацький. Верховино, світку ти наш. (Нариси з Гуцульщини). — Косів. Писаний Камінь. 2021. — 288 с.

Видруковано за виданням: М. Ломацький. Верховино, світку ти наш (Нариси з Гуцульщини). Українське видавництво «Говерля». Нью-Йорк. США. 1960).

  • Упорядник Адріан Алиськевич
  • Світлини Миколи Сеньковського, Михайла Городенка, Ігоря Меліки, Романа Печижака
  • Редагування, комп’ютерні набір, верстка і дизайн Михайла Городенка

«Верховино, світку ти наш» — нариси з Гуцульщини. Михайло Ломацький 4 МБ | .pdf | Завантажень: 7

ISBN 978-617-7436-22-4

ББК 84 (4 Укр) 6
Л74

 

ВІД ВИДАВНИЦТВА

«Верховино, світку ти наш», — чудова пісня і чудовий спогад про прекрасну частину землі української… Ніхто її не забуде, хто раз бачив, жив, пізнав, той і навіки полюбив її, цю нашу чарівну Гуцульщину.

МИХАЙЛО ЛОМАЦЬКИЙ. АВТОР КНИГИ

Під такою назвою появляються вже вдруге нариси, автором яких є відомий ентузіаст і натхненник цієї української землі, довголітній учитель на Гуцульщині Михайло Ломацький. Це ім’я воістину буде навіки зв’язане з цим шматком українських гір, сіл, містечок і бистрих рік української Гуцульщини, якій Автор присвятив так багато чудових нарисів-оповідань.

Крім цієї книжки, що її видаємо, Михайло Ломацький є автором теж й інших праць, а саме «Нариси з Гуцульщини», що появились окремим виданням 1956 року у Лондоні, та «В країні чарів і краси», Париж, 1959 року, «На чисті води», Мюнхен, 1955 року, «Українське Вчительство на Гуцульщині» і ін.

Появу цього видання завдячуємо в першу чергу шановному Авторові, що дав не лише свій мистецький твір, але й поважний вклад матеріальний, і лише завдяки йому ця книжка дійде до рук читачів української громади в світі. Другим ентузіастом цього видання є Степан Салик, що теж довгі літа вчителював на Гуцульщині, якої, як признався нам, «ніколи не забуде»; він радо віддав свій труд і спричинився до вчасної появи цього другого, ілюстрованого видання.

Перше видання цієї книжки появилось в Мюнхені 1956 року накладом прихильників Гуцульщини.

Віримо, що при Божій помочі, Автор ще матиме можливість випустити в світ й інші свої праці, що ждуть на свого видавця.

За В-во «Говерля»
Д-р М. Сидор-Чарторийський

 

ЗМІСТ

ВІД ВИДАВНИЦТВА — 3
ЗАМІСТЬ ВСТУПУ— 5
І— 5
ІІ— 9
БУЛО КОЛИСЬ — 15
ДМИТРО ПОНЕПАЛЄК, ГОЛОВСЬКИЙ ҐАЗДА — 33
ХРАМ У ФЕРЕСКУЛІ НАД ЧЕРЕМОШЕМ— 43
ТАНАСІЙ ЛАБУДА «ПОВІСТУЄ» — 59
РІЗДВО В ГРАМІТНІМ — 70
ЛЄБІШТАН — 79
ЖАБ’Є – ІЛЬЦІ — 102
ГУЦУЛЬЩИНА Й ЖИДИ — 113
ПЕЦИК — 130
БЕНДЗАРІВКА — 154
ЗАЛІЗНЕ СЕРЦЕ — 240
ЗОЗУЛЬКА — 256
ЄКІВЧУКОВА ОДОКІЯ — 278

 

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

І.

Карпатські гори, Гуцулыцина, гуцули, верховинці… Верхи гір, сягаючі зір, темні ліси, повні духів і таємниць, рвучкі потоки й бистрі ріки, зелені полонини й голубе небо над ними, а все, все це овіяне й надихане неземною красою, що до себе манить і притягає — давнину нагадує, казку давних віків розповідає…

Краса гуцульських гір… Ані її не списати, ні не змалювати, ані не переповісти словами, не виспівати співаночками. Куди не глянеш, навколо краса, що полонить душу й серце радістю сповняє…

Вона, та краса, в барвистій ноші гуцулів, чоловіків, а ще більше в строях жіноцтва — челяді, в гуцульській буйності і веселості та в її поетичній вдачі. В гуцульських побуті і звичаях, у їх обрядах, переказах і співанках, у їх традиціях і згадках давних, деінде в нас уже забутих віків.

Краса гір у лісах, куди ще людська нога не ступала й рука не досягла, у їх таємничих шумах і в бурях, що над ними шаліють, і вікові дерева на землю валять, у зимових бурях-сніговіях, у царинках літом квіточками закосичених, у весняних шумах-співах, у осінних туманах-мряках, у співаночкахгуляночках гуцульських, у шумах-ревах потоків і рік. У їх балакучості і співі, що ніколи не тихнуть, не мовкнуть, а все, раз тихіше, а раз голосніше говорять, казку давніх віків повістують…

Якщо б так найшовся хтось, хто їх мову-розмову зрозумів би, тоді багато-багато дечого з давнини довідався б… З історії давно забутих літ — століть… Століть буйності і незайманості гір людською рукою — століть свободи й волі, віків реву звірів у пралісах і співу птаства в них, віків безперервної боротьби сил природи.

Краса гір і в тужному голосі сопілки-флоєри, що верхами й ґрунями несеться, і в сумовитій трембіті, і в музиці дзвіночків, завішаних на шиях красунь-корівок, і в блеянні овечок…

У ночах місячно-зоряних, у днях сонцем залитих, у дощах осінних і в зимових бурях шалених… А вже найбільша вона хіба в зелених, квітчастих полонинах і в полонинському житті…

Рано-ранесенько вже овечки блеють, а коровки порикують, вівчарі покрикують-погейкують… Он сонце ясно-червоне із-за гір виходить і полонину золотить, вітерець холодну росу з трав стрясає. Як зірки по небі, розбіглись овечки по полонині, то чорні, то білі,.. а за ними вівчарики з сопілками та співаночками.

Полонинка-«гордовинка» овечками, як царинка літом квіточхами, вкрилась і загорділа. Весело проходить літо в полонині,.. але й скоро минає. Повіють буйні вітри й наженуть тяжкі та темні хмари, а тоді опустіють полонини і сумно на них стане. Осіння тиша заляже їх,.. а там прийде довга, сніжна, морозна, люта зима — полонини заснуть мертвецьким сном… Але на весну знову пробудяться і оживуть…

Та найбільша, мабуть, краса й приваба Гуцульщини в її давності, яка тут ще й досі живе та промовляє до тих, хто її розуміє і любить. Сива давнина з-перед забутих століть тут у горах, у скелях і проваллях, у темних лісових дебрях ховається, ніяким силам не дається вирвати із сховищ. Свою силу протиставить тим усім силам, які бажають і намагаються її знищити, чи хоч би затерти.

Ту давнину гуцул любить і береже, як святість, його ж життя і він сам сильно з тією давниною пов’язані. Гірська прекрасна природа дуже поволі змінюється, вона, хоч і позбавлена вже своєї найбільш приманливої краси — темних лісів-пралісів, усе ж таки манить і тягне до себе всіх, хто її любить, хто її красою і давниною захоплюється… Та все найбільше любить її гуцул, син гір, дитина природи.

Природа ж для нього — це гра й боротьба двох сил: добра й зла, краси й погані, давнини, обвіяної чарами минулого, вільного й свобідного життя та сучасності з усякими противностями й неволею.
В боротьбі отих, ворожих до себе сил, мусить і він брати участь і бути завжди сторожким, щоб не стати жертвою зла, погані й неволі.

А давнина і згадка про неї — це джерело життя і сили гуцула. Тому й береже ту давнину в побуті, в своїх весільних і святочних обрядах і в співанках, а вже найбільше в колядках…

О, в тих гуцульських колядках чути подих вітру з-перед тисячі років. У них те, що прапрадіди з собою в Карпати занесли й праправнукам передали… А їх правнуки і нині співають, хоч оспівуване в тих колядах життя до їх життя гірського зовсім не подібне.

От хоч би така старовинна коляда, в якій співається про плугатора в полі:

«Ой, забаривсі місіць у крузі, Місіць у крузі — гість у дорозі.

Ой, ішло ж туди та девіть купців, Що девіть купців, та все молодців. Вони питали, та й допитали
Та й допитали та пана ґазду.

«Ци дома, дома наш пан господар»

Кажет ґаздиня:

«Нима го дома, Є си в поли, в поли, — ходит за воли».

Чи не визирає з цієї колядки сива давнина й забута старовина, занесені в гори предками гуцулів десь з далеких піль і нив, де вони колись сивими круторогими волами їх орали і зерном засівали?

Бо ж ті предки, заки зайшли в Карпати, були рільниками-хліборобами. А тут, у горах, змушені були змінити зовсім своє життя-буття і стати ловцями звірини і скотопасами та вести не осіле, а напівкочове життя, бо ж «Чорногору нічим орати», та й «хліба вона не вродить» …

Так, хліба Чорногора не родить… Зате вирощує леґінів-молодців, заквітчує їх кресаньки полонинським квіттям, співаночками-гуляночками й буйністю та «шибайголовством», а в руки їм сталеві бартки вкладає і співати каже:

«Єсть у мене топір, топір ще й кована бляшка…»

Не зміряти гір звичайним мірилом… Не зглибити їх душі… Карпатські гори, гуцульська Верховина, гуцульський світ гір-верхів, лісів і полонин — це світ чарів, світ минулих віків, світ завороженої давнини, світ відмежований, окремішний, нічим не подібний до інших світів…

Це світ сам для себе — світ, у якому переховуються дорогоцінні скарби минулих віків — віків сили й слави, свободи й волі та геройських чинів, віків буйності й піднебесних зривів і летів.

У цьому гірському, гуцульському світі захована неписана історія народу — тут нерукотворна книга його «битія» і життя… Захована й бережена духами давнини в скелях і проваллях, у темних пущах лісових, у довбушевих коморах чорногірських, у палацах короля-гуцула під Сокільським. Вона в серцях і душах гуцулів, у їх переказах, у розповідях і віруваннях, у співанках і звичаях…

Вона в осінніх бурях і у весняних шумах лісів, у літніх ревіннях рік і потоків, у зимових сніговіях… Вона, куди тут не ступити, куди не повернутись. Під могутніми скелями Сокільського і під шпилями Говерли. У водах Черемоша і Прута й у безмежностях полонин, у старих, мохом порослих ґраждах гуцульських… Вона — безсмертна, вона все жива й принадна…

Бо ж овіяна духом славної давнини й прибрана в пишні шати предківської слави. Не переміряти гір людським мірилом, не збагнути їх мешканців людським розумом. Усе тут напоєне давниною, овіяне старовиною, надихнене гомоном слави минулих віків.

Тут живе ще пам’ять про давніх богів — про грізного Перуна й доброславного Дажбога, яких там далеко «на долах» у Дніпрі і Збручі перед віками втопили… В горах їх і досі не забули.

І пам’ять про славних князів, могутніх володарів руської землі задержалась тут у колядах і щедрівках, у весільних і похоронних звичаях.

У темних глибоких зворах лунає ще й досі приглушено відгомін ловецьких рогів бояр і дружинників Романа й Данила, та й чути рев смертельно раненого рогатиною, чи топором, грубого звіра. Темними ночами, як почне шаліти буря, падуть на землю вікові дерева, так, як падали колись під ударами топорів завзятих і безстрашних завойовників гір. А в тихі, зоряні ночі, несеться лісами й полонинами шепіт-розмова гірських духів — і тих добрих, і тих злих, поганих. У весняних шумах лісів чути спів мавок і лісних, в зимових бурях нелюдський крик мольфарів і злорадний сміх арідника, а в осінні й слотаві ночі.

Тут, у Карпатських горах, живе ще й досі предківська слава. Перед ворожими очима закрита, перед їх захланними очима на сто замків зачинена. Береже її Чорногора з Говерлею і Піп Іваном, береже Олекса Довбуш, сокотять її його леґіні… Горами-верхами, темними лісами й зеленими полонинами несеться гомоном голос предків — берегти й шанувати старовину закликає…

II.

Давно, так, дуже давно це було… А коли, цього ніхто в Карпатах не тямить і не знає. Але, воно було. Було життя зовсім відмінне від цього, яким живуть тепер «горєни», чи там по-нинішньому, гуцули, мешканці Карпат, отієї їхньої частини, що носить назву БескидуЛісистого або Зеленого.

А було те життя колись вільне, свобідне та й наповнене боротьбою, яка давала радість і втіху з перемоги над злими й поганими силами, розпирала грудь і казала крові в жилах кипіти й переливатись, казала серцям голосно битись, а м’язам пружніти. Очам давала орлиний зір, ногам оленячий біг, тілові ведмежу силу, а духові лет бурі…

А все це разом творило буйність і піднебесні зриви, гнало все вперед і геройських пригод шукати казало. Неспокійним духом наснажувало, орлами по горах літати закликало… Все тут було безмірно велике й величне, до небес сягаюче, в таємні глибини заглядаюче, границь, ні меж не знаюче!

Великі ліси-праліси, повні великого, чи пак, прубого звіра. Гори великі, високі верхи, шпилі гір «сягаючі зір», великі, безкінечні своїми просторами, зелені полонини, великі своїми бистротекучими водами ріки й потоки, великі своїми темними глибинами провалля-звори, великі тут і грізні бурі взимку, а тучі і повені-плови влітку, велика і незнана деінде тут краса природи, величні чари ночей і сонцем залиті дні, великі сніговії і сильні люті морози і пяніючі пахощі влітку.

Усе, все тут, у горах, у гуцульській Верховині, в зеленому, в три ряди садженому Бескиді, велике, могутнє і величне було. Чогось малого, низького й приземного даремно було тут шукати. Тож і не дивно, що й мешканців Карпат не можна було звичайною мірою міряти. Вони переростали другі племена, що жили на землях України.

Силою, буйністю, відвагою і відчайдушністю та прив’язаністю до місця життя, а передовсім закоханістю в минулому й пошанівком старовини, збереженням прадідівського побуту й звичаїв предків! Бо лише тут, у гуцульських горах, жив дух старовини, жив сторож давнини, віковічний старець, що звався Старовид із своєю дружиною, Старовіччиною. Чи були це духи, що лише прибрали на себе людське тіло й гуцульську подобу, цього нині ніхто вже не знає. Але вони були і сокотили гуцульську старовину, не пускали в гори нічого нового, берегли давнину… Вони, отой Старовид і Старовіччина, живуть десь у Карпатах ще й нині. Але в давнину бували і такі гуцули, що їх бачили, а навіть говорили з ними. Коли це було, цього ніхто не тямить. Нині вони лише в сні людям з’являються, та й то не всім. Заходять лише до вибранців. Як нічні привиди, з’являються і зникають.

Столітні гуцули-дідугани казали, що той Старовид мав велику силу. Нею наділив його сам Господь Бог, хоч він зовсім якось інакше в Бога вірив, ніж вірять в Нього теперішні люди. Він молився до сонця і розумівся на зірках, казав, що його батьком був якийсь Світовид, а Перун був його брат. Його ж дружина Старовіччина мала походити від богині Лади. Мали вони дочку, що звалася Світланою. Вона, підрісши, народила двоє діточок і залишила батьків, як рівно ж і залишила під їх опікою своїх дітей.

Їх звали Міт (Міф) і Леґенда. Часто згадували вони про якогось Дива, що мав мати велику силу над людьми і був дуже грізний. Всі його боялися — не боялись лише Старовид і Старовіччина. Багато дечого вміли розповідати старики в горах про Старовида і Старовіччину. Та вони повмирали і все те, що знали, забрали із собою на той світ. Тільки невиразні і каламутні згадки залишилися про Старовида і Старовіччину. Ото ж ще до недавна, але лише в далеких гірських закутинах, можна було почути таке:

Як і коли зайшли Старовид і Старовіччина в гори Карпати, того ніхто нині не скаже, бо цього не знає… Одне тільки певне, що вони прибули сюди здалеку. Не раз можна було від них почути про великі ріки Дунай і Дніпро. Мабуть вони колись там, над тими ріками, жили. Знайомі були з великими і славними князями в Києві. Старовид не раз згадував, як ходив він із тими князями на ворогів рідної землі — землі руської… Старовіччина мала приятелювати зі славною княгинею Ольгою, а пізніше виховувала на княжому дворі в Києві дочок-красунь Ярослава Мудрого… Не раз згадували Старовид і Старовіччина часи слави, сили й геройства київських князів…

А потім… Над землями руськими завив грізний бог Див… Чорні хмари налетіли зі сходу сонця — насувалися дикі орди… Зруйнували Київ, вогнем спалили руську землю, в крові втопили руську державу. Князі, одні вигинули в боях із ордами, другі розбрелися чужими світами…
А Старовид і Старовіччина?

Старовид забрав частину мощів Теодозія Печерського, камінчих із Золотих Воріт і грудку землі з того місця, на якому стояв колись, як благословив Київські гори св. Андрій. Старовіччина взяла золотий діядем, що їй подарувала була княгиня Ольга — все це добре при собі заховали й подалися на захід. Степами, полями й лісами йшли, все на захід сонця мандрували… Аж опинилися в Теребовлі, а потім у Звенигородці, і в Перемишлі теж бували… Та в найбільшій приязні жили з матір’ю княженків Данила й Василька. Разом із нею блукали по світу тоді, як її із синами злі бояри прогнали з Галича…

Пізніше були у великій пошані в короля Данила. Разом із його сином Левом перенеслися до Львова.

Коли ж вимер рід наших князів, а ляхи загарбали їх землі, тоді Старовид і Старовіччина подались у Карпати… Не з порожніми руками пішли туди, ні, вони забрали із собою княжі клейноди й берегли їх, як зіниці ока, щоб, не дай Боже, не потрапили в руки ляхам.

Ті клейноди — так казали старі гуцули, напевно, заховані в Чорногорі, мабуть, там під Говерлею, там, де «комори» Довбуша… дожидають «слушного» часу…

Як і куди йшли обоє, Старовид і Старовіччина, в Карпати, цього ніхто не може сказати. Відомо лише що вони, прийшовши в Карпати, осіли в Чорногорі. Зайти туди допомогли їм, напевно, духи, з якими вони добре знались, бо ж і вони самі, мабуть, не далеко від духів відбігли й були з ними близько споріднені.

Мабуть, ті духи допомогли їм і палац в Чорногорі збудувати. Певно, що так. Та вони, Старовид і Старовіччина, не самі в цьому палаці замешкали. Ні, вони привели з собою і обоє внучат, онука Міта і внучку Леґенду… Дуже дивно звучали для людей ці імена Міт і Леґенда… Не всі, лише дехто розумів, що означають ті два імені… Що Міт — це щось таке, чого зором не добачити, а розумом не збагнути й не зглибити. В нього треба вірити. Міт — це світ сам для себе — світ казки й уяви. Міт вічно живе й завжди молодий, повний чару й принади. Та й має велику силу… Потрапить і вмерлих оживити, хворих оздоровити, сумних потішити.

У Міті зберігаються по вічні часи згадки лицарсько-героїчних епох, у Міті колишня слава прадідів — у Міті сила й заохота до великих поривів і великих чинів — у Міті невгасаюче полум’я любові до Батьківщини, — Міт — це коріння, яким народ тримається своєї рідної землі.

Міт — дає народові міць, твердість і неподатність, дає віру і надію, не дає йому впасти і загинути… Так розуміли старики внука Старовида, Міта…

А Леґенда?

Про неї казали ці старики, що вона — це уривки ніким і ніде незаписаної історії народу. Найсвітліші й найясніші сторінки історії, переданої з роду в рід. В Легенді заворожена сива старовина. Вона ж недаром внучка Старовіччини. В легенді заховані предківські чесноти й прадідівські звичаї, лицаркство і шляхетність, братня любов, геройство й посвята для Вітчизни.

Леґенда переповідає те, що було, що діялось давно і, хоч проминуло, то не сміє піти в забуття, а мусить жити і вести в майбутнє… В майбутнє Добра, Правди й Краси життя. Живе Леґенда — живе й народ! Зі смертю Легенди вмер би й народ. Але наша Леґенда, дочка Світлани й внучка Старовида й Старовіччини, живе… Все молода й бадьора, весела й життєрадісна, задивлена в величне майбутнє свого народу…

Так про Леґенду повістували старики. А вони все знали…

Та й ще повістували вони про той палац, у якому поселились були Старовид і Старовіччина з внуками, таке:

Довго вони в тому палаці жили, може були б у ньому й до сьогодні залишились, якби… Якби на наші гори не насунулись були погані, зловіщі хмари, якби не почались були в них пхатись вороги-зайди, які несли верховинцям лихо й загубу… Тоді то Старовид і Старовіччина опустили свій палац і пішли рятувати верховинців від загибелі…

В палаці залишились Міт і Леґенда. Однак щоб і до нього не дістались зайди-вороги, то Старовид зробив так, що той палац запався під землю. Разом із Мітом і Леґендою пішов під землю.

А Старовид із Старовіччиного по горах ходять, ні однієї оселі не минають, до гуцульських ґражд заходять, гуцулів навчають, до оборони перед зайдами закликають. Старовид говорить: «Не пускайте в гори зайдів, бо вони їх споганять, ваше життя сплюгавлять, красу гір знищать! Будьте гірськими орлами, не дайте себе замінити в курей, що мали б для зайдів нести яєць! Не беріть від них нічого!
Черпайте мудрість і силу з тих джерел, з яких пили воду життя ваші предки. Не шукайте нових джерел, бо в них найдете отрую для себе! Будуйте високі брами і міцні замки до них доробляйте, не пускайте в гори чужинців, бо вони вб’ють і знищуть гордий дух ваших предків, що досі вас кріпив і силу вам давав! Бороніть ваших гір і всього що ваше, що вам у спадщині прадіди залишили! Не спіть, а чувайте, бо горе вам буде!» Ходить Старовид по всіх горах, спочинку не має,, а йому дружина, Старовіччина, допомагає…

Міт і Леґенда в підземному палаці живуть. Тільки приложити вухо до скелі під Говерлю, так і можна почути, що каже Міт, і що повістує Леґенда… Та не кожному вдасться їх почути. Старі люди запевнювали, що й Міт і Леґенда вийдуть колись на світ із зачарованого палацу. Тоді оживуть наші гори й верне давня слава і воля… Чорногора здригнеться від гомону бойових сурм. Народ переможе ворогів…

Старовид і Старовіччина, залишаючи палац у Чорногорі, передали внукам усі князівські скарби і клейкоди та наказали берегти їх аж до слушного часу, а тоді передати їх тим, які здобудуть втрачену державу. Відвідували і не на мандри по горах пішли. Старовид ходив по всіх гуцульських ґраждах, вів з гуцулами безконечні розмови й пригадував їм давнину, вчив їх шанувати старовину і навчав предківських звичаїв, бував на храмах і весіллях та дбав, щоб все було так, як було колись, як було ще за княжих часів.

Любив гуцулів, і гуцули любили його, — любили, слухали і шанували. Старовіччина відвідувала ґаздинь і не минала жодної з них. Була для них вчителькою, приятелькою і порадницею. Челядь слухала її, як слухають добрі діти неню «Держіться всього, що своє, бережіть те, що батьки вам передали, любіть лише те, що своє, що рідне, від чужих нічого не приймайте, бо з того прийде зло, прийде нещастя» — говорила, говорила й говорити не переставала.

Старовид, коли бачив, як чуже пхається силою в гори, робив, що міг, щоб нічого; що чуже і гуцулам шкідливе, до них не дісталося і серед них не закорінилося. Нераз поривала його страшна лють! Тоді відривав від Сокільського величезні каменюки й метав їх у Черемош, бажаючи затопити його долину й загатити доступ в гори. То знову помагав водам Черемошу рвати дорогу й розбивати хвилями скелі Сокільського, то спускав на гори тучеві хмари, щоб повінь рвала й нищила гірські дороги.

Слухали його Прут і Черемош, слухала й Рибниця, що то нераз рвала всі дороги з гір до Косова. Не могла тоді нога чужинця-зайди поступити в гори. Зимою ж Старовид виходив на Говерлю і сипав звідтіля снігом на всю Верховину, тиснув морозом. Нехай би хтось тоді спробував дістатися в гори! Тут чигала яа такого сміливця-зайду очевидна смерть.

Віками отак сокотив гори Старовид і оберігав гуцулів від ворогів. Коли ж почало йому бракувати сили, післав на них Олексу Довбуша з леґінямиоприпшами. О, Довбуша дуже любив Старовид, любив і допомагав йому карати чужу «нехар», що лізла в Карпати. Коли ж Довбуша постигла смерть, тоді Старовид дозволив деґіням занести його в Чорногору й сховати в палаці, де жили внуки Міт і Леґенда. Вони приняли до себе Довбуша, як рідного брата й відпустили йому почесне місце в палаці під Говерлею. А Довбуш, заходячи до палацу, наказав своїм леґіням бути вірними сторожами і берегти

Міта, я чий від тепер став йому побратимом, як неоцінений скарб та не дати людям забути Леґенду, його подругу в палаці. Довго банував Старовид за Довбушем. Банувала й Старовіччина. Вона ходила від села до села, від хати до хати й учила жінок про Довбуша пісень співати….

Минали роки, плили у безвість води гірських рік, змінялися часи, а з ними і люди. Почорніли, колись зелені гори, почало марніти буйне гуцульське плем’я. Сараною налітали на Гуцульщину чужинці-зайди, несли гуцулам неволю, біду й нужду, поганили їх душі, топтали брудними ногами їх старосвітські звичаї.

Обороняли перед ними гуцулів Старовид і Старовіччина, не жаліли своего труду, з усіх сил боронили рідну старовину, предківський побут і прадідні звичаї, не давали загинути згадкам про минуле, пригадували давню свободу і славу, будили сплячих, привертали незрячим зір, вливали в жили кров, гартували і сталили волю, надихували душі твердістю і завзяттям, закликали до безперервної боротьби, наповнювали серця вірою в перемогу, засівали в них любов до всього, що своє і рідне, та ненависть до всього, що вороже. Старовид і Старовіччина мусіли зводити тяжку боротьбу з ворожими силами, що насувалися на гуцульські гори. Нераз руки опадали їм з безсилля.

Вкривалося зморщками чоло Старовида, щораз більше хилилася до землі Старовіччина. Темною хмарою сунула ворожа сила на Карпати, нищила їхню красу і багатство, закривала й притемнювала чари і примани старовини, гнала поперед себе духів, які віками сторожили давнину і не давали їй загинути.
Разом із тими духами посувалися дальше й глибше в неприступні гірські нетрі-гіровалля, Старовид і його дружина, Старовіччина. Жура, жаль і тривога важким каменем налягали на них, їх серця стікали кров’ю. На їх же очах гинула давня слава колись вільного лицарсько-геройського народу, ярмо неволі в’їдалося щораз більше в його тіло і гнуло його спину.

Під ворожими ударами народ почав затрачувати пам’ять про давне вільне життя, у забуття почали йти добрі предківські звичаї і прадідня віра. Дехто починав уже до неволі звикати. Ворожі удари не переставали падати на край і на людей, ранили серця Старовида і Старовіччини. Немає ради… Мусять щораз далі подаватися в глибину Карпатських гір, щораз більше стають самітними. їх внуки, Міт і Леґенда в палаці під Говерлею.

А дочка Світлана? О, вона вже давно від них відбилася, вона далеко від Карпатських гір пробуває. Світлана блукає степами і полями України, синіми волошками й червоними маками їх квітчає, співає людям рідних пісень, вливає в їх серця надію, кріпить віру в соняшне майбутнє, не дає їм засипляти, волі і кращої долі всім віщує. Старовид, як підстрелений орел, Старовіччина, як ранена сарна, гірськими зворами і темними поточинами бродять, лісовими і непроходимими нетрами блукають, в серцях біль і жаль за минулими віками свободи й часами буйної волі, носять.

Одна їм тільки надія залишилась. Надія на Міта і Легенду. Вірять твердо, що їх внуки захистять народ від загибелі і в слушний час порвуть його на переможний бій з ворогами, на смертельну боротьбу за відібрання предківських скарбів волі, щастя і долі. Цю надію сіяли по горах долах казали їй пишнобарвними квітами цвісти, не в’янути і не всихати ніколи, тій надії не давали погаснути в серцях свого народу. У важкі і прикрі хвилини життя була та надія сонцем, що з-поза темних хмар продиралась і світила, була ватрою, що в стужу гріла, була росою, що в спеку холодила, ліком на рани і цілющою водою для спрагненого волі народу. Була надія та Міт і Легенду в палаці під Говерлею…

Темними ночами з’являлися Старовид і Старовіччина людям, нашіптували у снах віру і впевненість в повернення того, що загарбали вороги, закликали їх не впадати в зневіру й бути готовими на голос Міта і Леґенди одностайно на ворога стати і геть його від себе прогнати. Казали вірити, що прийде — мусить прийти час, коли палац з Мітом і Легендою та захованими в ньому скарбами-клейнодами піднесеться вище Говерлі, Міт і Легенда вдихнуть у народ силу і відвагу, міць і завзяття, а Довбуш блисне своїм топором понад усі Карпати, стане на чолі бравих леґінів і бурею спаде на ворогів.

Міт і Легенда опустять палац в Чорногорі, подадуться у Київ, щоб там замешкати у палаці їх матері Світлани. Той палац буде збудований із квітів, зібраних зі всіх земель України — з нив, піль, степів, городів, садів і лісів. Старовид і Старовіччина замешкають назад у палаці в Чорногорі. Там будуть вічно жити… І будуть дбати, щоб їх Гуцулыцина та вся Україна ніколи в неволю рже не потрапили.

Зірким оком спостерігатимуть з висот Говерли і даватимуть накази, щоб народ зберігав прадідівсьні заповіти і шанував передані прадідами звичаї, щоб муром грудей заслонив кордони своєї держави і не пускав ворогів на свою землю, щоб у його серці повсякчасно горів вогонь любови до Батьківщини й до всього, що своє, що рідне, щоб жив тим, чим жили прадіди: відвагою, мужністю, геройством і лицарством. Духом лицарських мужів предків, які гинули, а не давали посоромити землі рідної…

Оце та наша Гуцулыцина зі Старовидом і Старовіччиною — Мітом і Легендою. Повна чару і краси, надихана згадками минулих віків.

З буйним минулим, із великими завдатками на майбутнє. Задивлена в минуле, черпаюча в нього віру в прийдешнє.