Опришківське гніздо. Михайло Ломацький
Видано за кошти Івано-Франківського обласного бюджету
Автор описує неустанну боротьбу гордих лицарів мальовничого Карпатського краю за свою незалежність та самоідентичність, щоб не допустити загарбників до свого родинного опришківського гнізда. Книга призначена для всіх, хто цікавиться історією славного українського роду. У виданні збережено мовну стилістику автора. В оформленні обкладинки використано картину Василя Цикалюка “Гуцули в лісі” (з колекції п. Адріана Алиськевича).
Опришківське гніздо / Михайло Ломацький. – Львів : Релігійне видавництво «Святих Володимира та Ольги», 2021. – 232 с.
Опришківське гніздо. Михайло Ломацький 7,86 МБ | .pdf | Завантажень: 34
ISBN 978-617-7102-22-8
УДК 398.3(477.87)+821.161.2
Л 74
- © Адріан Алиськевич, видавничі права, 1959, 1962
- © Адріан Алиськевич, упорядкування, 2021, 2023
- © Релігійне видавництво «Святих Володимира та Ольги», 2021
- © Адріан Алиськевич, упорядкування 2023
Слова від автора
Цю скромненьку книжечку присвячую моєму другові Степанові Саликові в Ню Йорку з вдячности за його моральну й матеріяльну допомогу. Він жив деякий час у карпатському «зачарованому світі*, пізнав і полюбив його та любить його і в моїх книжках, хоч боліє, що інші наші люди не хочуть пізнати й полюбити «гуцулію» в книжках Ломацького, бо не купують і не читають їх.
Він сам не знав Гуцульщини за своїх молодих літ. Покінчивши педагогічні студії, був учителем у Рогатинському повіті, де працював і поза школою і за те потерпів у час «пацифікації». В 1928 р., як учитель, закінчив вищі природничо-географічні студії у Львові.Він — людина великих зацікавлень. Дуже цікавився археологією. На терені Липиці Горішньої робив розкопки й призбирав багато речей із кам’яної доби. Вони знаходяться в окремій їабльотці в Національному Музею у Львові поруч інших знахідок з палеоліту й неоліту, як це ствердив проф. д-р Я. Пастернак.
Салик розкопав і два гроби, в яких найшов дорогоцінні речі. Він зібрав теж багато різних матеріалів із давноминулого Липиці Горішньої. їх передав до використання письменникові Степовому, який був захоплений ними. Він 1934 року вчителював на Гуцульщині в Ланчині, опісля в Ворохті, де не легко було втриматися і працювати. Поляки бо заходилися зробити з Ворохти друге «хуцульське» Закопане.
1943 р. зголосився Салик із своїми учнями — гуцуликами до Укр. Дивізії. Переїхавши 1950 р. до Америки, почав працювати в школі українознавства в Ню Йорку, навчаючи географії і природи України. В роках 1956—57 закінчив у Ню Йорку студії з біології і хемії.Він і писав немало. В 1942—43 рр. були друковані у Львові його статті на природничі теми в журналі «Дорога» п. з. «Що оповідає природник із Чорногори» за підписом «Нанашко». Пізніше дописував до газет «Життя», Мюнхен 1949 р., «Молоде Життя», Реіенсбурґ 1948 р., «На Сліді», Байройт 1947 р., «Свобода», 1953-54 на гуцульські теми, «Пластова Ватра» від 1957 р., «Веселка», 1962 р. і г. д.В Пластове життя включився ще 1922 р. у Львові.Оце коротенька «біографія» моєю друга й приятеля Гуцульщини, Степана Салика.
«Чи знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемошу, де буйного звори,
Де рути цвіт з барвінком зеленіє,
Де Божий Дух на землю з неба віє?»
О. Ю. Федькович.
Гуцульщина — Карпати — Бескиди… О, ми любимо ту нашу Гуцульщину — хто посмів би це заперечити? Так, є щось, чого заперечити не вдасться… Щоб щось справді і щиро полюбити, треба його як слід пізнати, а то й зглибити. А чи багато в нас тих, які знають ту зелену, буйну, співучу, заквітчану й закосичену Гуцульщину, з її Говерлею і Піп-Іваном, що «в небо ся змагали», верхами неба досягали, в хмарах купалися?
Її бистрі ріки й шалені потоки, темні праліси й безкраї полонини? О, таких не було в нас багато — колись — а сьогодні їх ще менше… Не лише дивно, але й соромно — нашою Гуцульщиною більше цікавилися чужинці, поляки, німці, москалі, чехи, не ми… То і не знаємо її, а звідси й наша любов до неї плитка, не глибока, не серйозна, неповажна. Говориться — любимо те, що знаємо.., А що знаємо з Гуцульщини? Знаємо гуцульську яскраву ношу, гуцульську коломийку й аркана, та ще й гуцульські мистецькі вироби — це й усе.
А на еміґрації, лише так, іноді між іншим, на свято, десь, колись, згадуємо Гуцульщину та показуємо її на сцені й цим стараємося викликати в глядачів дешевенький сантимент до Гуцульщини й гуцулів, які сьогодні втрачають свої звичаї під московським страшним гнітом.
А вже вершком того сантименту, це побудова десь там церковці в гуцульському стилі, назва якоїсь установи «Говерля», чи вакантної оселі «Ворохта», співання танга «Гуцулка Ксеня» та пісень «Верховино, світку ти наш», ну й «Ішов гуцул з Коломії».
Таку саме Гуцульщину знає наше молоде покоління. Та це було б не так зле… А то воно може прочитати десь у нашій пресі, що гуцули були п’яниці, що пропивали полонини, мали по кілька любасок, служили чужинцям, були темні, а то й напівдикі… Так пишуть деякі наші «знавці» Гуцульщини… Не дивно! Вони іншої Гуцульщини не бачили, не хотіли бачити. А ту «другу» Гуцульщину бачили чужинці, цікавилися нею і подивляли її…
Наші, якщо цікавилися Гуцульщиною, то більше тією, мертвою, — жива Гуцульщина, та, що власним буйним, боротьбою виповненим життям жила, в опришки ходила, свою свободу й самобутність рушницею і барткою боронила, та Гуцульщина не дуже цікавила нас, тому й мало знана була, а сьогодні вже й зовсім забута.
А душа гуцула — чи була і є нам відома? Душа того гуцула, що, йдучи завоювати Карпати, ніс туди наше давне славне минуле, давні звичаї наші, вірування, обр’яди і побут, мужність, відвагу й безстрашність та геройство колишніх князів наших і боярів, та віками зберігав усю нашу старовину, як святість і мав завжди свідомість і почуття окремішности від своїх сусідів, і не затрачував ніколи національно-людської гідности й гордости, ані любови до свого й ворожости до чужого; ця душа не цікавила нас і ми її не знали.
Нас більше цікавив гуцул ожебрачений чужою владою, той легкодушний, наявний, що дав себе взяти в руки «зайдам», яких його предки ненавиділи та геть від себе гнали, а не той другий «годний» ґазда — багатій, сільський аристократ, що жив і держався здалека від усіх зайдів, у верхах, у своїй ґражді — твердині, що була не до здобуття зайдам, жив, як його предки жили, які воліли згинути в боротьбі, ніж мали б дати себе поневолити … В ньому жила й не вмирала душа тих предків великих, геройська, горда душа… Її зберіг він до останніх часів. Слід ще звернути увагу на багатий гуцульський фолкльор, народні перекази, повір’я, ворожбу тощо.
А вже найбільшої уваги, пошани й признання заслуговує вроджений великий естетичний смак гуцулів, любов до гарного, небуденного, врочистого. Прекрасна барвиста гуцульська ноша, якою і мужчини, а зокрема жінки, бажають стати гідними подругами чічок, гірської багатомовної природи. З гуцульською різьбою ледве чи зможе позмагатися національна різьба якогось іншого народу (касетки, тарілки, топірці тощо). Гуцульські писанки геометричного укладу це витончене народне мистецтво.
Якщо ми й з цього боку поглянемо на Гуцульщину, збільшиться в наших очах авторитет орлів Чорногори, які, будучи одночасно й великими лицарями, закровавлювали своє дороге пір’я власною й ворожою кров’ю, щоб не допустити до свого гнізда ні польських, ні інших шулік та гадюк.
ПОЯСНЕННЯ ДЕЯКИХ ГУЦУЛЬСЬКИХ СЛІВ
Бер — кладка на річці
Бердо — пропасть
Візувати — могти, мати силу
Бокувати — гніватись, уникати когось, сторонитись
Бокурія — пемінь
Бондюритися, набундюрений — насуплюватися, насуплений,
надутий
Відознати — відвідати
Визнавка — розвідка
Визнати — розвідати
Встріть — назустріч, напроти
Гевкнутися — впасти, вдаритися
Ґрегіт — дрібне каміння
Ґражда — обійстя з хатою і госп. будівлями
Ґропа — стрімка царинка
Діздріти доглянути, припильнувати
Держати — тримати
Єрований (напр., кожух) — нашиваний саф’яном і барвни-
ми нитками
Фіцігорний — гордовитий
Фалатати — дерти, — розфалатаний — подертий
Заведгя — авантюрних, буйний
Закрутанія багато роботи нараз, біганина
Коверцовий — ліжник тканий з різнокольорової вовни, в
зубці
Коравий — упертий
Луб’є — кора
Лунавий — «місячник», лунатик
Начінати — починати
Нашторц — просто
Шторцувати — ставити просто
Невмінки — нехотячи
Нустрити — чигати, засідатися на когось
Огот — той
Охаблепий — поганий
Палати — бігти
Палай — біжи!
Паршєк — жид
Пахати — нюхати
Присліп — царинка на кичері — верху
Прітьма — прітьмом, скоро
Рєдна — гарна
Солудєк — із облізлою головою нувати
Сталєнка — сталевий топір
Держати — тримати бартка
Челідинський — жіночий; мужчінський — чоловічий
Чічити — робити, вчічів — зробив
Чічєна — дуже гарна (напр. дівчина)
Човгатися — совгатисяЧуй, чуй! — слухай, слухай!
Чупрувати — тягати за волосся; чупруватиси — взаємно тягатися за волосся
Шарапатка, ланка — підпанок
Шипіт — гук, водопад
Шлапаки — старі чоботи
При вирубі лісів, у бутанах, де праця була дуже «варівка», повна небезпек і відбувалася завжди на «команду», мали бутинарі окремі слова команди. Зрубане дерево на високих узгірях треба було спускати вділ «ризами» на «раґаш». Ризи — це було корито з дерева, раґаш — місце, де спадало ризами дерево. Дерево стягано до ризи «сапінами», при ризі стояли сторожі з сапінами й уважали, щоб дерево не вискочило з ризи. Дерево «летіло» ризою, гузарем або вершком. Спускаючі ризою дерево, кричали: «Клей-гув!» — угору! — «Клей-гув!» — удолину! «Кінатов! Кінатов!» — «Клей-гув!» Коли ж дерева було повно в раґаші, подавано знак на спускання та якийсь час кричали: «Габу! Габу!» Згори відповідали: «Нацвай, гир!» Потім знову: Клей- гув!» і т. д.
[…] цікавиться історією славного українського роду книга «Опришківське гніздо» Михайла Ломацького, яка вийшла з друку у видавництві «Писаний Камінь» у […]
[…] цікавиться історією славного українського роду книга Михайла Ломацького «Опришківське гніздо», яка вийшла з друку у видавництві «Писаний Камінь» в […]