Гомін гуцульської давнини. Михайло Ломацький
Видруковано за виданням: М. Ломацький. Гомін Гуцульської давнини. Мюнхен. LOGOS. 1961
Михайло Ломацький. Гомін гуцульської давнини. — Косів. Писаний Камінь. 2021. — 324 с.
- Упорядник Адріан Алиськевич
- Світлини Миколи Сеньковського, Ігоря Меліки, Романа Печижака, Михайла Городенка
- Редагування, комп’ютерні набір, верстка і дизайн — Михайло Городенко
Книжку цю присвячує автор своєму другові в Америці Степану Саликові.
Книжка видана у 1961 році в Мюнхені (ФРН) коштом Михайла Ковалюка (Великобританія).
ББК 84 (4 Укр) 6
Л74
ISBN 978-617-7436-10-1
Гомін гуцульської давнини. Михайло Ломацький 2,86 МБ | .pdf | Завантажень: 122
Зміст
- Переднє слово …….. 4
- Гуцульщина ……… 7
- Гомін гуцульської давнини … 18
- Розповідь Дмитра Понипайлєка-Василюка … 22
- «Набуток» у Юрашка Туманового-Сапріянчука в Головах … 304
- Михайло Ковалюк ……. 317
- М. Сеньковський — неперевершений фотолітописець Гуцульщини …….. 319
Переднє слово
Мушу ще раз повернути до моїх скромних і зовсім непретендуючих на науковість завваг і несмілих тверджень дотично нашої Гуцульщини й гуцулів.
Роблю це в надії спонукати наших науковців поцікавитися більше тією перлиною нашої землі Гуцульщиною, та тією оригінальною віткою нашого народу гуцулами, хоч би вже тому, що вони єдині зберегли й переховали найдовше нашу давнину, старовинні звичаї і замилування, обряди, вірування і побут.
Дивно ж бо, а то й парадоксально, що нашими гуцулами цікавилися від давних часів і по сьогодні чужинці — не ми. Цікавилися Гуцульщиною німці, мадяри, румуни, чехи й москалі, а то й англійці, а вже найбільше поляки. Ми ж, за малими виїмками, не багато уваги присвячували їй.
Поляки, просто анексували для себе нашу Гуцульщину — договорилися і дописалися до того, що напр. Антоні Оссендовські, взяв за мотто до своєї книжки «Гуцульщизна» слова Фредра: «То Польска — то ойчизна наша»!
Про Вінценца, який видав книжку оповідань з гуцульською тематикою — «На високей полонінє» — каже польська критика: «Вінценз, це пєфца польскей Гуцульщизни».
Та намагання поляків спольщити гуцулів, а Гуцульщину перемінити в польську землю були смішні, — були, кажучи по-польськи «маженєм сцєнтей ґлови».
Щойно тепер зависла над Гуцульщиною страшна гроза: Москалі завзялися змести гуцулів з їх прадідних гір так, щоб і сліду по них не залишилося. Оце жмуток скупеньких, жахом проймаючих вісток, із нашої Гуцульщини: «Статечних, колись заможних, чесних «ґаздів» нема вже там — їх вивезено… Залишився лише гуцульський, здеморалізований колись жидами й поляками «пролетаріят» — ті, що, прогайнувавши батьківське майно, йшли в найми до богачів, до жидів і «панів», — нероби й злодійчуки…
Пише дівчина з Ворохти: «В нас мало вже гуцулів — сама москалота… Рідко чується тут нашу мову — всюди лиш мова московська…» Тих гуцулів, яких ще залишила Москва в горах, заливає вона сьогодні повінню горілки й деморалізації… Весною 1945 р. поширили москалі на Гуцульщину заразки тифу, щоб і цим злочинним способом нищити гуцулів.
У селах Гуцульщини хоронено тоді денно по 10–15 померлих… Багато хат опорожніли — вимерли всі, дорослі і діти.
Колись косили гуцули буйні трави, тепер косить їх московська коса смертоносна, злочинна, безжалісна. Заникає там чудова гуцульська ноша, якою захоплювалися колись і чужинці, заникає і співуча говірка гуцульська. «Гуцули, — каже Москва, — мусять ношею і мовою стати «нашими», совєтськими людьми».
Разом із гуцулами нищать-донищують й красу гуцульських гір, ліси.
Пише один гуцул: «У нас не можна вже й у часі спеки найти холодку, усі дерева скосила москалота — наші гори голі й лисі». Ба, один із запроданців Москві — «енко» турбується уже, куди прийдеться вивезти решту гуцулів, що досі були зайняті вирубом лісів, а потім стануть безробітними й непотрібними в К арпатах, бо для лісорубів не буде зайняття.
Так — гине наша Гуцульщина під обухом невмолимої Москви. Так, чому ж би нам, принаймні тепер, у останню годину, коли на наших очах загибає Гуцульщина, не поцікавитися нею і не доложити всіх зусиль, щоб зберегти хоч окрушини з минулого, буйного життя Зеленого Бескиду й людей у ньому?
При цьому треба згадати ще, чим цікавила чужинців наша Гуцульщина? Цікавило їх найбільше: Що це за плем’я, оті гуцули в Карпатах, звідки зайшли вони сюди та в якому часі могло це статися?
На ці питання не найдено конкретних, певних відповідей, а їх відомості все це лише здогадки, припущення, гіпотези без реальних основ…
Та все ж таки треба відзначити, що мимо фантастичних припущень і тверджень, майже всі чужинці, а між ними навіть і поляки, твердять, що гуцули таки «слов’ яноруське плем’я».
Напр. Оссендовські, хоч і польський шовініст, ворог українського народу, бажаючий привласнити гуцулів Польщі, — мимо його безпідставних тверджень про етнічну мішанину гуцулів, признає таки, що гуцули пов’ язані кровно з сусідами, а їх говірка мало в чому відріжняється від говірки покутян і підгірян.
Чужинні дослідники Гуцульщини, щоб найти перші сліди поселення людей в К арпатах, шукають цього в праісторичних часах, але нічого певного не находять там, тож надолужують здогадами, фантазією і гіпотезами.
Одні з тих «дослідників» кажуть, що наші К арпати були заселені вже за часів кімерийців, які панували колись давно над землями понад Дніпром, другі твердять, що й ґоти перебували в Карпатах — Гуцульщина була знана й Траянові , а його римська провінці я Дак і я простягалася мі ж Дунаєм, Дністром і Тисою в Карпатах, а нарід замешкуючий ті простори, називано тоді траками та ґотами.
Але все таки й римляни не могли підкорити собі плем’я, яке жило за Прутом — Ніеrаsus, як його звали. Навіть і тоді, коли зайшли в ці сторони войовничі й хоробрі ґоти, надпрутянське плем’я не здалось їм, залишилось вільним.
Пізніше заходять в ці сторони половці — кумани, а за ними печеніги, а в 12 стол. заганяються сюди торки-беренди, пробують вдертися в Карпати татари, мадяри, волохи…
Змінні вітри й бурі проходили над Бескидом, але його мешканці не піддавалися їм — залишились і дальше такими, як були — жили дальше своїм вільним, буйним і барвистим, часами й бурхливим життям — жодному з наїзників не корились, а то й проганяли їх із гір геть, як влізливців, ворогів, зайдів…
Дісталась пізніше Гуцульщина під володіння Польщі, а потім Австро-Угорщини. Але панування тих держав над Гуцульщиною мало ілюзористичний характер — було номінальне. Фактично жила Гуцульщина й дальше своїм своєрідним, буйним і незалежним життям майже до кінця дев’ятнадцятого століття.
* * *
Про це, звідкіль і коли зайшли предки наших гуцулів у Лісистий Бескид, не дасться нічого певного сказати. В кожному разі не звідти й не тоді, як це кажуть чужинні дослідники.
Час завойовання Карпат предками гуцулів?
Правдоподібно не сталося це дуже давно. Є деякі дані твердити, що предки гуцулів зайшли спершу в Карпати над дві — Білу й Чорну Тиси — здобуття Бескидів по галицькій і буковинській стороні тривало віками — не було легке… Це ж була неприступна лісова пуща!
Про деякі оселі Гуцулыцини існують вістки щойно в 15-му столітті, — про оселі в глибині гір появляються згадки не вчасніше, як у 17-му столітті.
Це власне, як ніщо інше, може бути доказом, що наша Гуцульщина, не бувши аж так архаїчною, як дехто думає, не може бути ніяк етнічною мішаниною, як твердять чужинці, й мати в собі кров якихось там торків, куманів, ґотів, половців і печенігів, чи мітичних «уців», а гуцули — це «плем’я» слов’яноруське, по крові і духу те саме, як те, що запосіло землі Покуття і Підгір’я.
* * *
Давнина Гуцульщини окутана туманом віків — вона, загадка, досі не збагнена, не просліджена й не розв’язана.
Немає про неї згадок у наших літописах, ні в історії, одиноке джерело її пізнання — це «повістування» столітніх гуцулів. Але їх сьогодні вже нема.
Друге джерело дослідів минулого Гуцульщини, це старовинні коляди гуцульські, обряди й вірування з глухим гомоном завмерлих віків — гуцульської «стровіччини», яка теж уже заникає.
Михайло Ковалюк
Накладчик цієї книжки, уродженедь великого й багатого колись села, Старі Кути, в підніжю гуцульських Карпат над гуцульською, бистрою рікою Черемошем.
Шум карпатських лісів уколисував його до сну, греміт бурхливих филь Черемошу будив зі сну. Любив свою Гуцулыцину, знав її, перейшов не раз і не два Карпатські гори вздовж і впоперек… Гордий був і є приналежністю до буйного, відважного й свободолюбного племені гуцульського.
Любов Гуцулыцини виявляє не словами, а вчинками. Коли деякі «гуцули» на еміґрації стараються замінити любов до своєї «закосиченої» Гуцульщини на любов до чужого гроша, Ковалюк без надуми дає важко запрацьований гріш на друк книжок із гуцульською тематикою, щоб тільки зберегти принаймні окрушини з великого багатства гуцульської культури та з буйного минулого, хоч і добре знає, що гріш укладений в друк української книжки не повернеться…
«Чудом чудується, дивом дивується», — як каже, що книжка з нашої Гуцулыцини, написана поляком польською мовою вийшла вже трьома, кількатисячними накладами, вийшла теж і мовами німецькою, англійською, мадярською, українською, та, навіть і жидівською, і завжди находила покупців, а українську книжку з гуцульськими оповіданнями, в однотисячному накладі не можна розпродати впродовж семи років… ніхто не хоче поцікавитися нею.
Не може цього зрозуміти: чужі цікавляться його Гуцульщиною, а свої ні… З однієї Гуцульщини створилися дві: «польська» й «українська». «Польську» з оповідань поляка знають і поляки, і чужинці, а «українською» не цікавляться навіть і самі українці…
«Не знати, сміятись, чи плакати?» — питає себе Ковалюк… А самого Ковалюка цікавить усе, що гуцульське. В його хаті, тепер у Англії, гуцульські килими й ліжники та всяка гуцульська різьба й кераміка, ну й величенька бібліотека, яку нелегко найти в нашого еміґранта.
Коли другі «гуцули» забули вже й свою говірку, то Ковалюк її не забув!
Тямить і багато з гуцульських переказів, легенд, оповідань, казок і колядок і не одне з того переповів, або пригадав авторові цього «Гомону».
Тужить дуже за своєю коханою Гуцульщиною, але вірить, що ще побачить її. Що Довбуш устане й дасть гуцулам свій ясний топір на ворога та що з-під Сокільського прокинеться Король-Гуцул із своїми леґінями, так як сказав колись устами Федьковича: «А як встану, то вже встану, і поборю руську долю ту погану!»
М. Л.
Микола Сеньковський — неперевершений фотолітописець Гуцульщини
Сеньковський Микола Іванович, хоча родом з Полтавщини, але став неперевершеним літописцем Гуцульщини, яку прославив своїми талановитими роботами на весь світ. Досить нагадати, що на Міжнародній фотовиставці 1931 року у Парижі його світлина «Стара гуцулка» (портрет Марії Кречунєк (Чукутихи) з села Верхнього Ясенова теперішнього Верховинського району) одержала найвищу нагороду — Гран Прі.
Український фотохудожник, військовий фотограмметрист Микола Іванович Сеньковський народився 23 листопада 1893 року у містечку Пирятин на Полтавщині у сім’ї колезького правника Івана Олександровича Сеньковського.
Змалку мав добрий потяг до навчання тому легко закінчив кадетський корпус у Петербурзі, отримавши рідкісну навіть у наш час спеціальність «фотограмметрія», що дозволило йому у роки Першої світової війни бути військовим фотографом у російській армії, завдяки чому він опинився на фронтах у Карпатах, до яких прикипів усією душею. Тому й не дивно, що після війни він навідріз відмовився повертатися на терени Росії, де тоді була вкрай напружена політична ситуація через більшовицьку революцію і громадянську війну, викликану нею. Він зумів емігрувати у Польщу і зупинитися у Жаб’є (Верховині) на Гуцульщині.
Тут він одружився з місцевою вчителькою Євгенією Поліщук, котра була родом з Тернопільщини, закінчила Коломийську учительську семінарію і організовувала у Верховині першу українську школу.
У 1924 році у Косові, а пізніше в Коломиї Сеньковський відкрив фотомайстерню та магазин радіо- та фототехніки. Почав активно друкувати поштівки (відкритки) із власними світлинами, що спонукало його до дальших пошуків у художньому фотографуванні пейзажних, портретних та подекуди документальних зйомок.
У 1930 році Микола Сеньковський взяв участь у Першій виставці української фотографіки у Львові. Там було представлено шість світлин фотографа: «Гуцулка», «Зимовий краєвид», «Весілля», «Гуцульська церква», «Школа», «Трембітають». 1931 року у сім’ї Миколи та Євгенії народивсяся син Юрій.
Того ж року робота фотографа «Стара гуцулка» була відзначена премією «Гран-прі» на Міжнародній європейській фотовиставці в Парижі.
До образу Чукутихи Микола Сеньковський звертався також у своїх роботах «Стара гуцулка в перемітці» і «Стара гуцулка з палицею».
Талановита гуцульська співачка Марія Кречунєк, яка в народі була відома як Чукутиха, народилася 26 квітня 1836 року на Жаб’євщині у сім’ї Василя Кречунєка та Євдохи Костюк. 10 листопада 1867 року вона вийшла заміж за Йосипа Полєка (1830–1917) у село Ясенів Горішній. Марія і Йосип прожили разом 50 років і були зразковим люблячим подружжям. В їхній сім’ї було 5 дітей: Юрій (1852 р. н.), Євдоха (1867 р. н.), Іван (1870 р. н.), Микола (1875–1910) і Єлена (1881–1923).
У багатьох селах Верховинського району літню гуцулку Чукутиху і досі пам’ятають, як дуже вродливу і талановиту жінку, яка знала і файно співала багато народних співанок на весіллях та храмах. Вона могла протягом трьохденного гуцульського весілля виконувати різні обрядові співанки і не повторюватися (одну й ту саму співанку не співала два рази).
Прожила Марія Кречунєк (Чукутиха) майже 100 років і померла приблизно в 1931–1936 роках. Похована вона на старому кладовищі у Верхньому Ясенові.
У вересні 1939 року після оголошення Німеччиною війни Польщі Микола Сеньковський перетнув польсько-румунський кордон разом з польськими військовими офіцерами.
Подальша його доля досі майже невідома. Відомості про життєвий шлях фотографа уриваються 1939 роком. Є версія, що тоді Миколу Сеньковського було ув’язнено більшовиками, але найімовірніше, як згадував син Юрій, фотограф покинув територію Польщі на автівці разом з польськими офіцерами. Дата смерті Миколи Сеньковського невідома. Можливо, він помер під час Другої світової війни.
Опосередкованими даними про долю фотографа є декілька фактів, про які згадував Юрій Сеньковський: під час війни його тітка отримала продуктову посилку від Червоного хреста в Лондоні, відправлену невідомим, а вже у новітні часи йому довелось зустріти літню жінку, яка стверджувала, що познайомилася з його батьком в Англії, де той помер і похований на одному з лондонських кладовищ.
Дружина фотографа, пані Сеньковська, залишилась в Україні, вступила до лав українського націоналістичного підпілля, 1945 року була заарештована радянською владою, але змогла вирватись і продовжувала підпільну роботу уже у Львові. Була вдруге затримана при спробі перетину румунського кордону і 1947 року померла.
На листівках, що були видрукувані у фотостудії М. Сеньковського впродовж 1920–1930-х років постають краєвиди карпатських сіл і містечок: Косова, Города, Яремчі, Микуличина,Кутів, Яворова, Делятина, Дори, Татарова, Жаб’єго. Є тут види загальні і пейзажі окремих місцин. Пам’ятки природи, архітектури і навіть промислові об’єкти потрапляють на поштові листівки початку століття.
Не оминули об’єктива Сеньковського й інженерні споруди, що почали з’являтись у Карпатах на початку минулого століття. Світлини мостів через Рибницю коло Косова, Прут коло Дори продавались поруч із видами на водоспад Гук і Скелясту браму на Рибниці. Залишив для нащадків Микола Сеньковський також вигляд віадука коло Делятина, що був зруйнований у 1944 році.
Серед архітектурних пам’яток, що їх зафіксував фотограф, є церква у Жаб’є, костел і залізнична станція в Кутах, комплекс площі Ринок у Косові та ін.
Значна частина робіт Сеньковського присвячена природі Карпат. Мальовничі околиці Косова та Жаб’є, а також Кутів, Яремчі, Микуличина постають на поштівках. Є тут пейзажі Сокільського хребта та гори Овідій коло Кутів, гори Острий біля села Город коло Косова, Каменистого хребта та гори Михалків у Косові, види на Чорногору з Жаб’є, безліч світлин бурхливих карпатських річок Рибниці, Пруту, Чорного Черемошу, а також окремі пам’ятки природи, серед яких Писаний Камінь чи Камінь Довбуша коло Ямної.
Щодо Чорногори, то її митець світлив не лише задля листівок. Саме Микола Сеньковський вперше в українській фотографії видав у 1931 році фотометричну панораму Чорногірського хребта під назвою «Східні Карпати — Чорногора». Її він відзняв з гори Кострича. Триметрова копія цієї панорами експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у селі Криворівні Верховинського району.
У 30-ті роки М. Сеньковський видав серію листівок під назвою «Гуцульські типи». До неї ввійшли чоловічі та жіночі портрети у традиційних народних строях, які, поряд із своєю фотохудожньою цінністю, є хорошими ілюстраціями гуцульського побуту 20–30-х років XX століття. Гуцули і гуцулки позують у вишитих сорочках, у традиційних кептарях і сардаках, молодиці — у мистецьки вив’язаних хустках, старі жінки — у перемітках, голови старших чоловіків покриті волохатими клепанями, молодших — рогатими джумирями або багато прикрашеними крисанями. Усе це створює досить оригінальні і самобутні гуцульські образи.
Не лише постановочні портрети, а й правдиві сцени з гуцульського життя потрапили на листівки Сеньковського. Слав лісу по гуцульських ріках, випасання овець на полонинах і сільських царинках, прання жінками білизни на ріці, рибалки на риболовлі на річках вночі, вивезення бринзи у бербеницях з полонини. Ці та інші сюжети допомагають нам наочно пізнати життя недалеких наших пращурів з І пол. XX століття.
Михайло Городенко