Живий і вічний гуцульський Всесвіт Василя Шкургана

Відчувати світ глибинно і гостро, осягати його до пракоренів, вникати в предвічне існування і розуміти живу реальність гуцульського простору — це про Василя Шкургана, автора цікавих книг «Кілько того світа» й «Ади жию», що мешкає в Смодній, доглядає за садом і виноградником, спостерігає за рухом зірок, щоб угадати погоду на завтра (хоч міг би скористатися з Інтернету), веде неквапні ґаздівські бесіди з сусідами — і чується тут своїм. Та хіба може бути інакше? Він тут народився, виріс, закінчив школу, сюди на втіху мамі й татові приїжджав принаймні через тиждень, коли навчався на біолога в Чернівецькому університеті.

Сюди після десяти років праці на Черкащині повернувся й осів, як сам каже, вже назавжди, бо нестримно манила його живлюща сила «горнього світла» смерекової Гуцульщини, де Ген розмовляє небо з плаями, а заночовує поміж верхами в хаті гуцульській, в хаті тепленькій, де відчиняє розчулена ненька всесвіту брами. Цей гуцульський світ теплим сентиментом огортає його душу, гармонійно влагоджує щоденні клопоти про шмат насущного хліба з артистичною потребою бачити довкола себе красу й мудру простоту звичайної людини, ненав’язливо і шляхетно вповісти про те: чим вона живе і що їй болить. А водночас і про день минулий, нинішній і завтрашній, про сьогоднішнє і майбутнє України:

Отак між вориння блавучиться вік:
…любов …домовина… І ти не останній такий чоловік,
а всенька родина. На зламі дороги між «є» і «нема»
така шарпанина… На зламі дороги між «є» і «нема» —
твоя Україна!

Шкурганова поезотворчість за кількісно невеликого обсягу має широку амплітуду інтонацій і почувань — від наївного зачарування світом і власною приявністю у ньому до виваженої філософічності в розумінні сенсу буття і кінечності всього сущого.

Шісливий, коли іду и повні несу бесаги.
…тручєют плаями біду такі, ек і я, бідаги.
В очєх краєвиди стрим’є,
то досвітні гори, то вечір.
Ни скємишси — а доста є;
ой п’єлитси сотка на плечі.

Письменник звертається до рідномовної стихії гуцульської говірки, щоб задушевно повести діалог зі своїм читачем — кровним таки гуцулом — на теми, цікаві для обох. І виявляється, що «гуцульський говір навіть дуже добре надається для того…», — зазначає Василь Герасим’юк.

Шкурган на генетичних рівнях віднаходить отсі знакові слова в гуцульському мовному довкіллі, немовби дбайливий садівник, пересаджує, прищеплює їх на сторінках своїх книг. Через них якось по-інакшому відчуваються глибинні Карпати, пра-Україна, універсальні національні первні. Його гуцулізми — не для стилізації чи колористичного декорування тексту. Вони — жива глибінь, яка зберігає, повнить безмежний духовний всесвіт, творить середовище народного буття, «живить і вирощує неповторну думку кожної людини» (Раїса Лиша).

Василеві Шкурганові розходиться на тому, щоб не маліли наші душі, аби не замулювалися криниці духовності, щоб не почувалися ми приниженими на власній землі, а ростили гідних нащадків для свого роду, які Най шінуют коріні своє. Най си зважі ґілеточку волі, поки в жилах течет житіє и дрімают в музеях пістолі. А вже й не дрімають — заговорили. І кулемети, і міномети. Вбивають. Калічать. Нищать усе дотла. Чи розуміє зайда-окупант мудрі слова: Та кємую, шо чорне — то гріх. Собі знаю, шо біле — то совість, — почерпнуті В. Шкурганом з настояної мудрості карпатських верховинців? Ой ледви!..

Сторінки людського життя Василь Шкурган читав повсякчасно, де б не трудився. Але найповніше пізнав він їх зміст у Косові на посаді заступника голови райдержадміністрації та редактора «районки». Скільки чоловіків і жінок, молодих і старих, стражденних і нужденних прийняв він у своєму кабінеті — важко сказати. Завжди намагався зарадити людській біді. Чи допоміг усім? Мабуть, що ні. Але ніхто й ніколи не нарікає на нього, що не вислухав, не поспівчував, не знайшов сердечного слова, аби втішити зболене серце. Обставини примушували бути психотерапевтом (даруйте за цинізм слововживання). Ті ж таки обставини і життєвий матеріал (знову перепрошую) спонукали його взятися за образки з натури, новели, короткі оповідання з одним-двома епізодами.

Це було мовби духовне віднайдення чогось — своєї вітцівщини, земляків, мешканців поблизьких сіл — Смодної, Черганівки, Вербовця, Кутів, Тюдова, Рожнова, Соколівки, Річки (така ось щільна локація). Зрештою — самого себе. Його невеликоформатні прозові твори викликають вдумливий подив, емпатію, тремке бажання увійти в неповторний гуцульський світ, запізнатися з його людьми, зануритися в його історію.

Мала проза Василя Шкургана — це авторська спроба розроблення морально-етичної тематики в нинішній час. Якби письменник звернувся до епічного жанру, скажімо, у 80-х роках минулого століття, коли працював на великому виробництві, то, напевно, йому прийшлося б легше. Можна було б використовувати для розвитку дії трудові відносини, ретранслювати типову ідеологему «перетворювальної праці» та «творчого ентузіазму».

Однак на переломі століть і тисячоліть сюжетна атрибутика соцреалізму залишилася в минулому, і письменник мав вирішувати художні завдання по-новому. В. Шкурган вводить у свої твори людей, яких добре знає, в переважній більшості навіть не змінюючи їхніх прізвищ чи «шпіцнамено» (вуличних прізвиськ). Канвою для новел, оповідань стає інформація, отримана в результаті безпосереднього спілкування з прототипами героїв під час перебування у тих місцях, де живуть чи господарюють його персонажі — в саду, на сінокосі, в майстерні, на городі чи подвір’ї, в гостях, біля церкви, на рибалці тощо. Василь Шкурган зміг настільки наблизитися до свого співрозмовника, що йому відкрилися внутрішній світ, особиста ментальність людини.

Кожен із його персонажів — то не просто сільський обиватель із прагматично вузькими інтересами. Переважно це звичайні діди й баби, дядьки й тітки — особистості, що їх письменник наділив індивідуальними рисами, мудрі філософи, котрі сприймають складність світу як даність, бачать його поліхромність і не оцінюють ні людей, ні події з позицій бінарного, чорно-білого мислення.

Взагалі-то, бабам чи не найбільше поталанило на Шкургана. їх симпатичні портрети, зграбні постаті й особливу душевну бесіду він передав так щиро, що видається, ніби змалював найрідніших людей. Справді-бо, хіба не замилуєшся хоч би такою старенькою: «Баба біленька. На ще білішій домотканій сорочці «вишитічько» і кутасики. Лице зморщене, як сушеничка. Гладить собі ноги та поволеньки розумно так веде бесіду».

Це та баба, що горіхів дає. Так і новела називається, бо ж бабця завше в кошелику під лавкою тримала горіхи внукам, тут же вони дочікуються і правнуків. А ще у творах В. Шкургана є баба Сойка («Сойка»), баба Параня Боканючка («Чоботи»), бабця Ганька («Барабулі»), баба Парунька («Переказ») та ін.

Важлива риса малої прози В.Шкургана — психологізм. Відчувається школа класиків — через візуальний малюнок, конкретну дію передавати підтекстом, внутрішнім монологом психологічне збудження персонажа, діалектику його почуття, як це зроблено в оповіданнях «Син», «Опришки», «Паперовий човник». Актуальність прози Василя Шкургана виявляється в здатності автора знайти цікаву тему, подати її в несподіваному ракурсі, так, щоби звичайні побутові події дістали неординарне завершення («До серця, та не в пазуху», «Логіка») і викликали захоплений вигук: «Ій-га! А цисе направду, єк в житю!».

Невеликий обсяг прозових жанрів, у яких працює Василь Шкурган, змушує його до лаконічної характеристики своїх персонажів, а найчастіше — до надання їм можливості саморозкриватися через власні вчинки, діалоги, мовні особливості. Ось, до прикладу, думки вголос вербовецького фірмана Сусака: «Пустота, дурниці… Се чоловіка псує. […] Бо чоловік з жінков першими друзями мают бути. Єк одно в одному певне, то навіть дихают в злагоді й до скону одно другому пасує, єк, скажемо, цимбал скрипці на файному весілю…» («Логіка»).

В інших випадках автор малої прози використовує коротку художню деталь, якийсь побіжний штрих, що проливає світло на весь образ (черлена фустка, в яку щопонеділка «штрамуєси» старенька бабця, бо готова розпочати нове життя у вічності, тому в цей відповідальний час має і виглядати належно).

Ідейно-тематичне поле своїх творів прозаїк локалізував на зображенні сільського побуту. У розмові з читачами йому завжди притаманні тепло, щирість і простота. Він ніби розповідає нам, своїм друзям, давно призабуту історію («Солодкі яблука») або ділиться свіжими враженнями від щойно побаченого («Кашкет»). Навіть коли ситуація майже анекдотична, як у випадку з Федурком Кабином, чи така, що вийшла за межі глузду («Барабулі»), автор не глумиться зі своїх персонажів, а по-доброму повертає їх до розуміння події і самоусвідомлення власної поведінки.

Цікаво було б побачити у прозі В. Шкургана відверто негативні типи представників «безсмертного» Йото зоуіеіісив. Правда, один із них — чи то колгоспний бригадир, чи сторож, безіменний «той» — фігурує у «Солодких яблуках», однак образ цього персонажа у творі подано не через його власні дії, а через сприймання батька, матері, малого хлопчини.

Такі персонажі, на наш погляд, дали би прозаїкові можливість показати класичний конфлікт добра і зла через зіткнення антагоністів і протагоністів. До того ж гострі протистояння надають динаміки сюжетові, прискорюють перебіг часу в творі. До речі, час у Василя Шкургана самодостатній і триває за власними законами.

На творчу свідомість письменника мають великий вплив народнопоетична стихія, гуцульські обряди і традиції, українське село. Така рустикальність (рустикальний — селянський) нітрохи не шкодить змістовності й художності творів, бо ж саме село споконвіку було цариною української мови й народної культури.

Ментальні коди Василя Шкургана органічні й спадкові, отримані в дитинстві та юності в рідномовному середовищі. Мікрокосмос гуцульського життя, що оточував хлопця відмалечку, сформував його індивідуальний внутрішній світ, надійно закорінений в український ґрунт.

Щодо героїв Шкурганових новел, то їм властиві риси, суголосні з характерами реальних людей та й із вдачею автора також, — глибокий емоційний зв’язок зі своїм гірським краєм, сентиментальність (частіше приховувана, ніж оприявнювана), особливий (амбівалентний) темперамент (коли виважений, спокійний, а буває — і вибухово-гарячий), раціональна газдовитість і рефлексійна філософічність.

…Ади жиют такі люди справіків під високим небом і будут жити у своїм гуцульскім Всесвіті, «доки буде чєсів».

Аделя Григорук,
член НСПУ і НСЖУ.

«Гуцульський край», №37, 15.09.2017 року