Рідне золото і чужа бляха
Бабуся Мокрина з Жаб’я оповідала дітям таке:
“Ви, діточки, певно не знаєте, що повинно би в людей, а ще більше в дітей, стояти на першому місці? Це я скажу вам:
Найважливіше для людей це те, що сам Господь уклав у їх серця, а це любов! Любов передовсім до Господа Бога й до батьків, а дальше любов до Рідного краю, до нашої України й до людей ншої крові, мови й віри, любов до всього, що своє, що близьке й рідне, а не до чужого.
Казали ж у нас: “чуже не гріє і не збагачує” …
І на чужині треба своє любити й своїм жити — рідну, нашу, українську мову любити й шанувати, нею завжди говорити. Кожна ж бо й пташина тільки, по своєму цвірінькає, величає Бога-Творця таким голосочком, якого дав їй Господь! Інакше співає соловей, інакше щебече жайворонок, інакше цвірінькає горобець, а ще інакше кряче ворона.
Звіринка теж кожна свій голос має — коровка ричить, коник ірже, песик гавкає, котик м’явкає… А щоб песик м’явкав, а котик гавкав, такого чуда не було ще ніколи й не буде!
А з людьми буває нераз усяко …
Ото було це якось давно, не за нашої пам’яті. Мали батьки двоє діток — синка й донечку — дуже любили їх.
Підросли ті діти й забажали йти в чужий світ. Краялись серця їх батьків із жалю за ними, але не стримували їх — думали, може, на чужині заживуть краще, як удома.
Поблагословили їх на дорогу й обдарували чим могли — що найцінніше мали, те їм дали …
Мати дала доні дорогоцінний перстень, висаджуваний самоцвітами — диямантами й бриліянтами. Дала й наказала берегти його, як зіницю в оці, бо цей перстень, це родова пам’ятка — впродовж віків переходив він із роду в рід — одне покоління передавало його другому.
Батько теж обдарував сина, дав йому чимало золота й срібла, щоб у чужому світі міг жити батьківським, не чужим добром.
Але, що ж? Донька й син не дуже цінили батьківські дари… Донька носила якийсь час материний дар — перстень, при собі. Але пізніше проміняла його… І за що проміняла дорогий, золотий перстень?
За безвартісний, за мідяний!
А чому?
Бо цей був чужий, а їй здавалося, що чуже вартісніше, ніж своє.
Коли ж діждалась своєї дитини й та підросла, то могла дати їй тільки чужий, мідяний перстень, свого родового, золотого перстня вже не було…
А син теж розгубив батьківський скарб, змарнував, став жебраком і не мав уже чого дати своїм синам.
“А я спитаю вас діточки, чи були ці двоє розумні і добрі, що легкодушно позбулись батьківських скарбів?” — звернулась бабуся до своїх слухачів.
“Не добрі й не розумні були!” — закричали в один голос діти. Ви й віри, любов до всього, що своє, що близьке й рідне, а не до чужого.
Казали ж у нас: “Чуже не гріє і не збагачує”…
Добре, а тепер слухайте уважно діточки, що я скажу вам дальше.
Наші люди з України дістали від своїх батьків теж великі й дорогі скарби, хоч і не були це ні перетені, ні золото, а було щось багато дорожче!
Це були великі, українські серця, а в них гаряча любов до України, до рідної землі й народу, з якого вийшли, до мови й віри батьків і до всього — всього, що своє, що рідне!
Ото з такими скарбами пішли в світ ваші батьки, діточки.
І що ж? Багато з них розгубили вже ті скарби, або за чуже проміняли, а тепер не мають уже нічого свого, щоб дати дітям.
Не дають їм українського серця, не дають любові до свого, до мови й віри, бо цього вже самі не мають, тому-то їхні діти стають чужими для України, не можуть уже зрозуміти, що своя, рідна, українська
Мова — це золотий, дорогоцінний перстень, а мова чужа, це мідяний перстень, та й не розуміють, що той, хто не має свого, не любить його й не цінить, а живе чужим, той прошак, жебрак, а то й злодій, що краде чуже добро й присвоює його собі. А тепер, скажіть діти, чи нема вже й між вами таких, які люблять чуже більше, ніж своє? — спитала дітей бабуся Мокрина …
Діти, опустивши голови вниз, мовчали.
Бабуся говорила дальше:
Так, так, діточки, сумно, прикро й боляче, що є в нас уже багато таких дітей, зроду українців, які одначе не українське, а чуже люблять, утікають від українського і біжать до чужого, а виростуть, так не Україні, а чужині стануть служити.
Не знають ці наші нерозумні й нещасні діти, що відбившись від рідного берега, не так легко й скоро доб’ються до чужого, не розуміють, що, щоб як не старались і не намагались, а вони все ж таки будуть для чужих небажаними воронами між павами.
Запам’ятайте собі діточки, що чули від баби Мокрини, будьте добрими й щирими українськими дітьми, любіть усе, що українське, й будьте соловейками, що співають і щебечуть рідною, українською мовою; а не будьте воронами, що крячуть чужими мовами.
Чи ж уже важко вам узяти собі до серця оці прості, щирі слова:
Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває,
Той у грудях не серденько, лишень камінь має!..
Михайло Ломацький
(“У горах Карпатах”, Мюнхен, 1962)