Штани
Якби не коров’ячі роги…
Що значать штани для хлопця — вже і говорити, і не переговорити. Коли вперше натягнув їх, і не пригадую, як і того, якого вони були кольору і фасону. Але більше всього ті штанята були з чистого білого домотканого полотна. Якщо б їх трохи підсинив, то вийшли би модні тепер джинси. Тодішні сільські кравці до цього не додумалися, та й не мали вони в тому ніякої потреби: попит на їх руки у селі був великий. Особливо перед великими релігійними святами.
Можливо, через зайнятість сільських кравців, а, може, з якоїсь й іншої причини, взяла мене мама з собою на покупки новеньких модних міських штанів аж до Львова. Діялось то давно, коли я, мабуть, міг ще вільно ходити попід стіл. Зайшли ми в якусь крамницю, а в мене очі розбігаються. Стільки там було штанів! Усіх хлопців нашого села убрав би.
Мама оглянула декілька штанів, пощупала на них матеріал — чи добрий, і вже хотіла йти геть, як на порозі враз виріс бородатий продавець і взявся маму переконувати, що найкращий товар для мене можна вибрати тільки у його крамниці. Ніде нема ліпших штанів — ні у Варшаві, ні у Празі.
— Ґаздине, — не вгавав він, — та ж я вас знаю! Беріть штани, а гроші потім принесете. Дивіться, який матеріал міцний. Беріть! Не пошкодуєте!
Я, як особисто зацікавлений у покупці, теж приєднався до продавця і став маму просити, щоб не залишала мене без штанів.
Мама не витримала такого несподіваного натиску, вийняла гроші. Я, геть щасливий, схопив штани під паху. Хоча уже невдовзі, як і зі всіма іншими новими штанами, я мав немало клопоту. Бо, якщо не падав у них у найбрудніше болото, то зачіпався за цвяха або колючого дрота і розривав їх на найвиднішому місці. Просто біда і напасть якась з тими новими штанами. Хоч не одягай їх ніколи!
Хіба не так?
Якось мама принесла з міста мені короткі штанці — ну просто чудо, а не штанята! Вони мали аж чотири кишені — дві напереді, а дві ззаду. Таких не було ні в кого не те, що в моїх сусідських однолітків, але й в усьому селі. Тому я їх так уже беріг, як нікотрі доти.
Але на біду багато не треба. Мені не пощастило по-людськи доносити свою обновку. Та я сам цьому й винен.
Я вже в той час разом з сусідськими хлопцями пас за селом корів і коней. У мого товариша Василька була дуже прикра корова, яка завжди норовила своїми кривими великими рогами зачепити когось з дітвори. Правда, ми її самі часто дразнили, а коли їй це надоїдало, і вона починала виставляти наперед роги, як равлик, ми дружно кивали п’ятами.
Одного разу щось мене потягнуло за язика, і я похвалився пастухам, що не боюся Василькової корови і заверну її назад, коли сам захочу. Вони відразу підняли мене на кпини, тому мені діватися не було куди. Взяв прута і наблизився до корови. Тільки замахнувся, щоб вдарити її, як вона тут же сердито глипнула в усі боки, покрутила своїми кривульками і різко полетіла на мене.
Я у паніці дременув назад, спробував перестрибнути рятівного рівчака, але почув, що корова з заді допомагає. Її колючі і тверді роги залізли мені у кишені, і я почувався на них, мов на страшній гойдалці. Корова з люттю мотала головою і трусила мною, мов грушкою.
Хлопці з переляку теж не знали, що діяти, але коли побачили, що корова перекинула мене через рівчак, і я залишився без штанів, то мало не луснули зо сміху. Тільки мені було не до сміху. Худобина продовжувала мотлошити на своїй голові мої штани, які міцно вчепилися за її роги. Коли нарешті штанята з чотирма гоноровими кишенями впали на землю, то про них залишилася хіба що одна згадка. Дотепер мені шкода за ними.
Володимир МОРАВСЬКИЙ,
член Національної Спілки журналістів України
