Пімста і сльози. Якби земля заговорила. Володимир Близнюк
Якби земля заговорила
/Спомин підпільних років/
У ніч з 29 на 30 червня 1947р. на честь річниці проголошення Українського ДЕРЖАВНОГО Правління, що постало у Львові в 1941 році, в Старих Кутах молоді українські патріоти, зірвали плакати із закликами комуністичного змісту, портрети Леніна і Сталіна. В приміщенні агрошколи, яка на той час знаходилася в будинку-резиденції священика, на шкільних дошках підпільники написали гасла «За Українську Самостійну Соборну державу», «Смерть комуні та її прихвосням». На будинку агрошколи замайорів синьо-жовтий прапор. Того вечора на дорогах, що вели до Кут, розклеїли юні підпільники листівки з патріотичними закликами до краян, закликаючи їх до бойкоту виборів у місцеві ради та Верховну Раду УРСР. А теж, щоб люди не йшли в колгосп, бо то панщина, ярмо.
Особливо разючими були карикатури на Сталіна. Односельці старшого віку ще й досі пам’ятають їх. На карикатурі був Сталін у ведмежій шкурі з простягнутою лапою: «Сталін позики шукає і вертиться як в окропі, бо немає з чим робити пропаганди у Європі».
Ця акція була проведена членами підпільної молодіжної організації «Сурмачі» під командою «Невідомого» – Володимира Близнюка.
Наша організація юнацтва ОУН була розсадником націоналістичного революційного піднесення. Наші листівки піднімали дух в молодих серцях.
«Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї!» – цей девіз став головним у буремному житті багатьох синів і доньок України. Жертвуючи собою, стрільці УПА, а також підпільники, розвідники та старші віком патріоти України відчайдушно боролися з ненависними червоними бандами НКВС та КДБ до останньої краплі крові. Скільки крові, мук і сліз бачила наша земля!
Україна – понад усе!
Ми пішли з патріотичним духом підпільними дорогами своїх батьків, братів наших. Бо ми виховані духовно, у серцях наших горів вогонь любові до знедоленого нашого народу, до України!
Ми знали, що наш обов’язок – боротись за правду і велич непомщених мук Павла Полуботка, юнаків Крут, героїв Базару, Симона Петлюри, Євгена Коновальця та інших.
Підпільний Старокутський юнацький осередок «Сурмачі»:
- Глібчук Володимир, с.Миколи, нар.1929 – 24.10.1982р. Псевдо «Сурмач», розповсюджувач листівок. Охоронник при друкуванню.
- Вакалюк Василь, с.Михайла, нар.1931 – 10.03.1990р. із с.Ілинці, Снятинського району. Політичний інструктор, розповсюджувач листівок та літератури.
- Близнюк Володимир, с.Юрія, нар. 07.06.1928 р. в с.Старі Кути. Наставник осередку «Сурмачі», псевдо «Невідомий», друкар і дописувач.
- Гавучак Ярослав, с.Дмитра, нар.02.11.1924р. – 06.02.1996р. Псевдо «Незнаний» і «Гриць Покажидуля», редагував часопис «Заклик», – дописувач.
- Ласяк Михайло, с.Миколи, нар.10.10.1928 р. в с-щі Болехів Долинського району, розповсюджувач листівок та підпільної літератури.
- Кузів Григор, с.Михайла, 1928 р. – 31.11.1987 р. з с.Бортники Тлумацького р-ну. Розповсюджувач листівок та підпільної літератури.
- Бонковський Микола, с.Йосифа, 05.04.1929р. – 06.10.1987 р. в с-щі Болехів, прис.Довжко, Долинського району. Розповсюджувач листівок та підпільної літератури.
Група Старокутських українських пластунів «Тури», членів юнацтва ОУН, 1942 р.
Зліва направо:
1.Онисинюк Мирослав, с.Юрія. З 1944 р. перебував у загонах УПА, псевдо «Чемний». (Помер)
2.Кулешір Володимир, с.Андрія. Лікар. (Помер)
3.Герцюк Микола, с.Івана. З 1944 р. перебував в сотні «Недобитого», ройовий, псевдо «Гордий», попав в полон НКВД. Після московських концтаборів повернув додому. (Помер)
4.Ковалюк Михайло, с.Миколи. Стрілець СБ, псевдо «Кручій», захоплений в полон. Після московських концтаборів повертав додому, по дорозі пропав безвісті.
5.Цикаляк Роман, с.Івана, псевдо «Черник» – «Орлик», стрілець УПА. Загинув зрадою «Чорного» – СБ, в лісі Хоминське.
Сидять зліва направо:
6.Хариняк Володимир, с.Івана, стрілець УПА сотні «Недобитого», псевдо «Голуб». Попав в полон, після московських концтаборів повернув в рідне село. (Помер)
7.Шмід Іван, с.Козьми, стрілець сотні «ПЖ» – «Довбуша», псевдо «Сірко». (Помер)
8.Глібчук Ярослав, с.Миколи, стрілець сотні УПА – «Боєвіра». (Помер)
9.Будз Петро, с.Миколи, стрілець сотні «Боєвіра». Загинув в боях з НКВС.
Лежать зліва направо:
10.Павлюк Богдан, с.Андрія (Вашінько) УПА, легалізувався. (Помер)
11.Лазорик Михайло, с.Василя (Гануляк) – УПА, легалізувався.
Світлина бувших українських пластунів Старокутського загону «Тури» – з 1942 року
Зліва направо:
- Дрищук Петро, с.Кирила. (помер)
- Близнюк Богдан, с.Миколи. (помер)
- Близнюк Іван, с.Маковія. (не член)
- Близнюк Володимир, с.Юрія.
- Кардащук Микола, с.Дмитра.
Сидять зліва:
- Чорнецький Федор, с.Миколи. Бувший стрілець УПА. (помер)
- Демчук Володимир, с.Михайла. (помер)
- Гринюк Богдан, с.Дмитра. (помер)
- Кушнірук Василь, с.Юстина. (не член)
Світлина зроблена 1950р.
ВСЕ ВІДДАВ ДЛЯ НАЦІЇ
Ґоцко Михайло, с.Мартина, 1889 року народження, уродженець с.Попівці Заліщицького району Тернопільської області. Походив із свідомої культурної української селянської родини. Батько Мартин на той час був головою читальні «Просвіти» в селі, хоч і був заможним господарем, та все знаходив час для проведення культурних заходів. Багато купував книжок видавництва «Просвіти» та інші за свої кошти. Так ріс і виховувався Михайло. Навчався у рідному селі, а згодом у Бережанах, де закінчив гімназію з відзнакою. Пізніше – Львівський університет. В роки Першої світової війни вступає в ряди УСС, закінчує офіцерський вишкіл і стає офіцером. Учасник боїв за Львів, Чортків, Тернопіль. Переходить з військами ЗУНР на східну Україну. Як співається в пісні:
«Ой, то зажурились стрільці січовії,
як Збруч-річку переходили,
Що стільки народу впало за свободу,
встоятись не було сили!…»
Воює проти більшовицьких, денікінських та інших банд на Україні. 1919 року поранений (в чині поручика) під Вінницею, до того захворів на тиф. Лікувався в лікарні в Слав’янську, де його обходила медсестра Марія (Муся), яка симпатизувала йому і вилікувала його. Пізніше з нею він і одружився.
При відступі військ УНР на захід (в Чехословаччину) Михайло Ґоцко залишився в рідному селі. Роботи поляки не давали, він став при читальні «Просвіта» диригентом хору, потім викладав музику в місцевій школі.
Через свідому українську еліту його направили вчителювати в село Старі Кути. Тут прижився, завоював авторитет у населення, і йому подарували шматок землі під будівництво, де він побудував хату-пансіонат, у якій сьогодні знаходиться дитячий садок на території с.Старі Кути.
1937 року став директором Старокутської семирічної школи. Викладав історію, музику та інші предмети. Був улюбленим вчителем учнів, дисциплінованим, вимогливим, але й жартівливим. Його улюблена пісні, яку загравав на скрипці – «Чом, чом, земле моя!».
Мене він любив за мої дописи в дитячі журнали, «Малі друзі», дарував мені книжечки. Коли приходив до нього додому, розповідав про Україну та свої воєнні пригоди. Я розповів йому, що читав книжку «Базар на Поліссю», яка найбільше припала мені до душі.
Мене мучила доля розстріляних большевиками українських 359 стрільців.
Ґоцко подивився на мене, мовчав, а потім вимовив: «Так, це загинули останні сили України, що пішли сміливо на смерть…» Я подивився йому у очі. В нього заблищали сльози і він промовив: «Я теж мав загинути та був хворий». Сказав почекати, а сам пішов до кімнати і виніс мені книжку.
– На! Дарую тобі, читай і другим давай читати.
Це була книжка «Чотири з тисячі» про бої на Закарпатській Україні 1938-39 рр. Я подякував йому і пішов додому.
Я все добре запам’ятовував до сьогодні і все відтворюю.
1941 року за німецької окупації був комендантом м.Кути.
1942 року пішов в дивізію «Галичина», та через слабке здоров’я повернувся.
1943 року восени забрали вороги його жінку Мусю, де вона пропала безвісти.
1944 року відступав за кордон, вже був у Відні, та на ранок зайняли територію московські війська. Не було де подітись, тому повернувся додому в Кути. Все було пограбовано, звідти в Станіслав (Івано-Франківськ), там за доносом «сексота» арештували. 5 жовтня 1945 року суджений військовим трибуналом за ст.54 – І «а» КК УРСР на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Він не був реабілітованим посмертно. /Виписка з кримінальної справи 498/
Так, по страшних поневіряннях, голодних сибірських мерзлотах скитався наш дорогий вчитель. Він написав до нас листа про допомогу. Мій батько організував посилки, які висилали через старенького, колишнього сторожа школи, Михайла Івасюка, щоб не накликати підозру на наш дім.
Коли повернувся з московсько-большевицьких концтаборів цей мученик, то мешкав у родині славного хірурга Хомина в м.Коломиї. Через деякий час одружився з мамою хірурга Хомина – Софією. В Коломиї працював у головній лікарні медстатистиком у 1956-1966 рр. Після смерті дружини Софії переїхав у Кути до сім’ї Керницьких. Пізніше захворів і помер у Кутській лікарні в 1979 році. Почувши про це, приїхав Хомин Зиновій та перевіз його тіло в Коломию і там похоронив по-християнськи на міському цвинтарі.
Так знищували московсько-большевицькі кати найкращих свідомих інтелігентів, патріотів, синів України…
«Спи, наш вчителю! Спи! Про свій нарід сни…
Земля тобі пером буде, слава борця йде поміж люди,
Шляхом боротьби в далекі світи, через віки».