Пімста і сльози. Українська партизанка ОУН-УПА «Циганка». Володимир Близнюк
Багато українських дівчат у свої молоді роки були учасниками визвольних змагань за волю України. Кожний зайда приходив на Україну, щоб вигнати з свідомості молоді історичну пам’ять минулих років, генетичне коріння, щоб не знала вона, що українці мали свою державу, що загарбники України навіть забороняли мову в школах. Вони знищувати історичні пам’ятки, спалювали бібліотеки, щоб не було імен славних людей, ув’язнювали поетів, істориків та завзятих борців за волю України. Все це підтвердила багатовікова історія України з найдавніших часів до сьогодення.
Ми є очевидцями багатьох подій. Ось розповідь старенької української партизанки Марії Савчук. Їй сьогодні 86 років. Вона вміє добре розповідати про тернисті шляхи свого життя. Сьогодні вона живе у місті Золотоноша на Наддніпрянщині, в доньки Лесі.
Народилася Сташко Анна, донька Миколи, в багатосімейній родині. Вона була найменшою в сім’ї. Батько її помер, коли вона ще не народилася. Коли гітлерівські фашисти 1 вересня 1939 року напали на Польщу, кілька днів раніше Анна поїхала на курси колійові в м.Сарни-Рівне.
Після закінчення колійових курсів працювала в технічній конторі на залізниці міста Рівне. Тоді наш край зайняли червоні визволителі. Наші люди їх зустрічали квітами, словами «Брати ідуть!», а вийшло, що прийшли червоні кати.
Та недовго прийшлось панувати сталінським людожерам на наших землях. Перед відступом червоної армії 1941 року під натиском німецьких фашистів, пригадує Анна копальню Саліну недалеко від стародавнього містечка Добромиль. Так називалася соляна копальня в мальовничих горах Прикарпаття. Вона складалася із чотирьох шахт, глибиною кожна в сто метрів. До копальні вела красива алея-сад, яка пізніше стала дорогою смерті для тисячі місцевих людей. Енкаведисти з червоними зірками на кашкетах везли людей до Саліна з тюрм, а деяких ловили по селах і містечках. Везли автомашинами і гонили пішки колонами. Люди ховалися по хатах, чи виглядали з-за парканів, обережно відсували черепицю на дахах, виглядаючи за цим страхіттям.
Очевидці розповідали, що колона перед Саліною розтягалася майже на кілометр. Щоб в’язні не розбіглися, автомашини й колону піших охороняли червонозірочні енкаведисти. Вони ж і виконували накази про розстріл.
На алеї, що вела до Саліни, між деревами були заховані скоростріли, з них стріляли у в’язнів, після цього їх скидали мертвих і напівживих в шахти. Декому вдалося вибратися з тієї страшної могили і вони стали свідками тих жахливих подій. Після втечі у 1941 році від большевицько-сталінських катів люди бачили у всіх містах Галичини багато понівечених трупів з розбитими молотами головами, забитими у черепи цвяхів, повішених на стінах, вирізані груди у жінок, пов’язаних колючими дротами. А скільки закатовано людей у Дем’яновому лазі біля Івано-Франківська та інших місцях, а скільки вивезено у Сибірські прокляті мерзлоти! Серця в галичан жадали помсти вбивцям…
– Та дарма, – каже Анна, – німецькі фашисти не були кращими від большевиків. Вони наших хлопців робили поліцаями, а потім їх убивали, а деяких хлопців і дівчат вивозили до Німеччини. А скільки людей спалили в концентраційних таборах! І тоді, хлопці та дівчата, підемо в Українську Повстанську армію.
Будемо воювати з усіма ворогами, – казали вони, – Може і загинемо, але помстимося за кривди українського народу. Воля народам! Воля людині! Під час війни Анна Сташко пішла в підпілля, і як член ОУН прийняла присягу: «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї!»
Вивчилася на медсестру і працювала в мережі Українського Червоного Хреста під псевдонімом «Циганка» в селах районів Сарнів на Клесовщині та Рокитинщині 1942-43 рр. Стрільці УПА нападали на німців, поляків, усіх тих, що вважали чужинцями – поневолювачами українців.
У 1943 році українські повстанці вели великі бої з ворогами. Захоплювали в полон німецьких вояків, знімали з них військову форму, надівали її на себе, а німців одягали у цивільне старе вбрання. Пізніше цих полонених обмінювали у німців на автомати, скоростріли, кріси, гранати та набої.
Стрільці УПА пускали під укіс потяги, нападали на фашистів і розстрілюючи їх їхньою зброєю. Разом із фронтом, що рухався на захід, знову повернулися большевики-фронтовики. За ними червоні кати НКВС, КГБ та інші слідчі органи. І знову почалися арешти, відправки людей «до білих ведмедів». Україна була в крові. Українські повстанці мстили большевикам на кожному кроці за вчинені злочини. День і ніч по всіх селах та лісах чути було вибухи гранат, тріскіт скорострілів, здригалася волинська земля від вибухів.
Трупами вкривалася земля. Стогнали поранені стрільці, просили помочі. Рятуючи поранених, санітари переносили їх в повстанські шпиталі. Та треба пам’ятати, що де загинув один стрілець УПА – там загинуло десять большевицьких солдатів. Якось ввечері «Циганка» прийшла в с.Рокітне на хутір до знайомої Горпини і вирішила тут переночувати. Та видно, що хтось про це доніс в НКВС. Серед ночі з криком і стуком у вікно увірвалися енкаведисти до хати. «Циганка» не відбивалася, хоч мала гранати і наган.
Горпині та її родичам цього б не простили. Після цього їх вивезли в Сибір. Горпину судили разом із «Циганкою» 5 лютого 1945 року.
Били «Циганку» до непритомності. Це кожний знає, хто попадався червоним катам у руки. Вони випитували прізвища і псевда. Де «Смілий», «Славко», «Жайворон», «Білий», «Голубка»?… Свого рідного прізвища «Циганка» не називала, щоб рідних не видати. На протоколах стала Ленько Марія Іванівна. Засудили її 5 липня 1945 року на 15 років за ст.ст.54-Іа і 54-ІІ КК – УРСР.
А далі – Воркута, бараки утеплені снігом… Вічна мерзлота. Під час бурі ходили, тримаючись за канати-дроти, щоб не зайти у безвість. Тяжка праця у шахтах. Люди помирали, як мухи. Їх замерзлих, як колодки, складали в штабелі, а потім десь вивозили. Хто ще був не зовсім мертвий, того добивали у воротах обухом по голові. Коли Марії вагонетка, якою возила вона вугілля, перебила ногу, вона подумала, що така доля чекає і її. Але все те пережила.
Познайомилася із Петром Савчуком, сином Василя, який був скорострільником в УПА, псевдо «Зелений», із села Старі Кути Косівського району на Станіславщині. Він потрапив у полон москалям хворий на тиф. Засуджений на 25 років і 5 позбавлення прав.
Після смерті Й.Сталіна їх звільнили із ув’язнення та додому їхати не було дозволено. Вони оселилися в Казахстані у м.Караганді. У 1955 році в них народилася донька Леся. У рідні Карпати Савчукам дозволили повернутись тільки у 80-тих роках минулого століття. Та хату і все господарство було забрано в колгосп. І тоді вони тернистими дорогами, але вже на рідній землі, знайшли притулок у селі Максимовичі Самбірського району Львівської області. Там помер Петро Савчук і Марія стала вдовою 1993 року.
Їм розповідали, померла мати Петра Палагна, коли її сина Петра заарештували, а самих вислали в Казахстан. Вона протестувала голодуванням і померла. На другий день там і поховали її.
Сташко, Ленько, Савчук Марія Іванівна… Сьогодні вона доживає старечі роки з донькою Лесею Шкурко на сході України в місті Золотоноші. Хоч величають її люди бандерівкою, вона горда з цих слів, бо була і залишається до смерті Бандерівкою. Вона чесно виконувала свої санітарні обов’язки Українського Червоного Хреста. Тільки жаль, що прокляті червоні сталінські кати поневолили за святу правду, за волю України. Дуже раді з того, що живем в Українській Самостійній Державі, де майорять синьо-жовті прапори із золотими тризубами на всіх урядових будинках, за що мільйони українців загинуло, щоб вибороти волю і жити на Богом даній рідній землі.
З нами Бог і Україна!
