Пімста і сльози. Болючий спомин. Володимир Близнюк
Василь Близнюк за Польщі закінчив слюсарську школу у Кутах майстра Мальцового, потім школу-виливарню «Біскупських» в Коломиї.
Був членом спортивного товариства «Луг». Після втечі большевиків І941 року став членом ОУН. В нашій хаті сходились члени ОУН: Онисим’юк Михайло, Стопчицький Ярослав, Сендерський Козьма та Дубик Роман з української поліції з Косова.
Заслонювали вікна в хаті і щось читали. У брата Василя вдома була майстерня слюсарська. Він робив пістолети валкові і набої для них. Виробляв печатки з гуми та відливав з бронзи, йому допомагав у виробництві Близнюк Михайло, с.Миколи.
Коли осінню 1943 року рідний брат Василь відходив з дому за дорученням ОУН, поцілував мене, та й вимовив: «Тримайся, Володимире! Будь моїм наступником! Я йду…». А до мами звернувся з такими словами: «Мамо! Я скоро прийду, або ніколи». Мама не хотіла з ним говорити, тільки зі злості сказала: «Іди куди хочеш… Ти вже мене так «нагриз» із своїми товаришами, що я ні спати, ні ходити не можу. Все виглядаю гестапо.». «Так, мамо. Я нанервував вас тому, щоб ви про мене скорше забули, коли мене уб’ють!». – Так слова сповнились, він попав до рук гестапо.
Ці слова брата закарбувались у моїй пам’яті до сьогодні. Та це вже була братова бесіда остання. Життя його знаходилося на перехресті між молотом і кувалдою, де кувалася доля України. Однак в його жилах вогонь не згасав. Він був вірний син України до останнього подиху свого життя.
Коли у березні 1944 року прийшла вістка, що брат помер у концтаборі Освенцім-Аушвіц, мати з жалю все плакала і від того осліпла на очі. Ходила з палицею, плакала, ридала, що не хоче жити на світі. Та минуле не вертається. На початку квітня 1944 року переходили через село Старі Кути українські повстанці. Одного разу вони йшли дорогою до лісу, зупинились коло нашої хати, в саду відпочивати і пили воду з нашої криниці… Мати вийшла з хати, підійшла до них і дала горнятко, якого вони просили. Винесла з хати відро молока з хлібом і плакала, захлинаючись сльозам. Підійшов до мами провідник повстанців і запитав: «Чого плачете, бабусю?».
Мати заридала: «Мого сина вбили німці в концтаборі, а він міг бути з вами. Пімстіться їм за кривди українського народу!».
Вона зімліла і її занесли до хати. Мама голосила в хаті, чому її синок сказав, щоб за ним не банувала? «Я у всьому винна, бо знала, що його чекає… Але не було в мене сили стримати його. Я його годувала, виховала, викутала здоровим, навчила спеціальності, а він пішов на смерть!… За що, Боже, так покарав його?»
Це мені, найменшому синові, з нашого роду закарбувалось в пам’яті на ціле життя, бо воно відбувалось перед моїми очима. Я мав би гріх це замовчати…
З любов’ю і твердим поняттям ішли за життя на смерть, вірність, щастя і долю свого народу. Ось як жертовно гинули молоді хлопці за віру і волю України. Бо любити свій рідний Край – це велика честь!
Його арештувало гестапо біля Коломиї відразу повезли до Львова. Звідти в концтабір Аушвіц-Освенцім. У березні 1944 року прийшла посмертна довідка: «Помер 19 листопада 1943 року о 19 год 50хв. Аушвіц. Казенен штрассе».
Ось так підтвердилась дійсна смерть брата Василя.
Повстанська співанка «Шляхи перемоги»
Нас військомат не викликав, нам повісток не вручали,
Оркестр нам маршових не виграв і проводи нам не справляли.Ми добровільно й тайно йшли в ОУН і армію УПА,
Щоб стати враз до боротьби супроти німця й москалоти.Супроти двох тиранів світу, Вкраїни лютих ворогів,
Тих, хто навіки нас хотів перетворили у рабів.Приміру боротьби такої історія досі не знала,
Щоб армія без держави свої більш десять років воювала.Не було ні складів з харчами, ні допомоги з-за кордону,
Лиш був народ разом із нами, давав нам поміч й охорону.І був у нас патріотизм, був Бог і була Україна,
І ні комуна, ні фашизм нас не поставив на коліна.Хоч перемогу не здобула наша визвольна борьба,
Про те весь світ про це дізнався, що є нація така.Яку вже більше триста років у змові кляті вороги,
Її скоряли з різних боків, але скорити не змогли…Вона як серце Прометея, стікала кров’ю і жила,
В історію ця епопея, як символ боротьби ввійшла.Згадаймо нині про всіх тих, що полягли на Полі Слави,
За волю й щастя нас, живих, за волю нашої держави.Згадаймо нині про всіх тих, які самі себе стріляли,
З словами «Слава Україні» вони в криївках умирали.Згадаймо тих, яких кати в застінках тюрм замордували,
І тих, що десь серед тайги у мерзлу землю закопали.Як світла пам’ять та про них буде присяга нас, живих,
Що ми завершим їхню справу, здобудем й збудуєм
Свою вільну Українську Державу!Записано від повстанця «Тиса» – Дроняк Михайла, с.Ілака
Із села Яблуниця Верховинського району.
