«Роде мій красний». Дмитро Мохорук

Роман-хроніка «Птах щастя» виданий за спонсорські кошти (500 $) дочок Наталії Чепленко – Осінської – Стефанів – п.Таїси Мелешко, п.Анни Кравчук, п.Марії Полянської (онуки Марії і Петра Стефанівих, які проживають у США). Особливої подяки заслуговує п.Оксана Петренко-Стефанів (теж онуки Марії а Петра Стефанівих), яка проживає в Івано-Франківську. Вона була тією рушійною силою, яка сприяла тому, що роман дійшов друку.

У романі “Птах щастя”, який є першим, початковим твором дилогії, а можливо, трилогії “Роде мій красний” відтворено літопис життя родини Петра Стефаніва, який був більше тридцяти років управителем (директором) сільської школи у Топорівцях на Покутті.

Його дружина, народна вчителька – Марія Мартович, найстарша сестра українського письменника Леся Мартовича. Саме дякуючи їм у родині витали українське слово і національний дух, яким пройнялися всі діти. Завдяки їх піклуванню та національно свідомій атмосфері батьківської “кузні” майже всі діти перейняли сільські звичаї, традиції, що стали тими чинниками, які привели їх у ряди борців за Українську державу.

У першому томі розпочинається розкриття складних життєвих перепетій Марії та Петра Стефанівих та їхніх дітей.

Читачів зацікавлять побут і життя галицької інтелігенції в часи панування Австро-Угорської монархії на наших землях.

Для широкого кола читачів

  • Літературний редактор Омелян Лупул
  • Художник Іван Куравський
  • Фото Ольга Іванова
  • Комп’ютерний набір Лілія Борейко
  • Комп’ютерна верстка Віталій Стефурак

«Роде мій красний». Дмитро Мохорук
Мохорук Д.І.
М 86 Роде мiй красний, Птах щастя, роман-хронiка. Том 1.
м. Косiв, «Писаний Камінь», 2007. – 252 с.

ISBN 978-966-8519-45-1

«Роде мій красний». Дмитро Мохорук 973,99 КБ | .pdf | Завантажень: 827

 

ЗМІСТ

Автор. Замість передмови…………………………………………… 6
Птах щастя…………………………………………………………………. 10
Словничок маловживаних слів………………………………….. 248
Про автора………………………………………………………………. 250

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Село моє Топорівці в часи правління Речі Посполитої було центром королівського маєтку. У 1551 році місцевий орендатор пан Тенчин мав намір заснувати місто в Топорівцях. Але раптова смерть залишила благі наміри на папері.

У Словнику Географічному Королівства польського (Варшава. – Т.ХІІ. – 1892. – ст.400) написано: “У 1880році в селі була церква, школа одноклясова етатова, каса пожичкова ґмінна з капіталом 1094злр.

При люстрації з 1765 року (Рукопис РКр Осолінського №1872 ст.33): села Топорівці і Красноставці мають дворів: Топорівці – 46, Красноставці – 71 і імпортують річно на 5990 зол. З того, що спускають три стави. Стави орендують згідно з контрактами по 1100зол. за рік, за 1 став”.

З цією метою довелося попрацювати в кількох архівах – Львова, Івано-Франківська, Чернівців. Зібрано багато історичного матеріалу про село Топорівці. Уже кілька років почав працювати над історико-краєзнавчим та етнографічним збірником “Село моє Топорівці”. Надруковано вже три томи цього збірника.

Систематизуючи архівні матеріали з історії села, зауважив, що є чимало важливих матеріалів, які виходять за рамки історії села. Але пов’язані з ним і дуже цікаві.

Наприклад, згідно з архівними документами, у Топорівцях до першої світової війни було засновано шість клітин громадських організацій, під час польської окупації – вісім. І це все робили сільські активісти. Їх ніхто не заставляв до цієї громадської роботи, а вони старалися, їм ніхто не платив, а вони працювали, їх карала і переслідувала чужоземна влада, штрафували, судили і арештовували на 3-5 днів, але вони не здавалися. І все це робилося на користь села, на користь українського народу, бо вони дуже любили свої Топорівці, свій рідний край, свою Україну.

Також з’ясувалося, що в 1874 році в село прийшов працювати вчителем, а потім управителем школи Петро Стефанів, син Романа. Тут одружився з Марією Мартович, найстаршою сестрою українського письменника Леся Мартовича. Біля Стефанівих ріс, виховувався і вчився у Топорівській сільській школі з другого класу Лесь Мартович.

Звідси і вступив до Коломийської польської гімназії. Сюди, у Топорівці, до нього почав приїжджати гімназійний товариш Василь Стефаник, який уперше в своєму житті закохався у молоду попадю Євгенію Калитовську. Пізніше в новелі “Серце” про неї написав: – Євгенія Калитовська – мій найвищий ідеал жінки.

З’ясувалося, що мама Євгенії Калитовської, або жінка отця Кирила Гаморака зі Стецеви, – Ольга Стрийська родом з Топорівців. У березні 1883 року вперше на Покутті приватсотрудником отцем Василем Калитовським і управителем школи Петром Стефанівим було засноване просвітительське товариство “Читальня”. Пізніше сільським парохом отцем Іваном Стрийським заснована “Читальня імені Михайла Качковського”. Літом 1890 року Василь Стефаник і Лесь Мартович заснували читальню і товариство “Народна Спілка”. Історичні та літературні джерела подали цікаву інформацію, що другу клітину “Січі” доктор Кирило Трильовський заснував саме у Топорівцях. На установчих зборах були присутніми і виступили Василь Стефаник і Лесь Мартович.

Отож у кінці ХІХ століття в Топорівцях було три читальні, а в 1900 році ще й січова. Ось я і взявся звести це все в одну задуману працю тетралогію “Тяжкий хрест”. Уже вийшло два романи “Скарби мудрості” і “Терпіння”. Звичайно, за такі речі мали б братися маститі письменники а не зоотехнік.

У 1978 році в Нью-Йорку-Торонто-Вінніпеґу вийшов з-під пера наших земляків під керівництвом Михайла Марунчака історично-мемуарний збірник “Городенщина”. На сторінках цього збірника виступила зі статтею “Про топорівський рід Стефанівих” журналіст Наталія Чапленко – наймолодша дочка родини Стефанівих. Ця книжка потрапила у наші краї лише в 90-х роках минулого століття. Тільки тоді ми дізналися, що в нашому селі проживала така славетна родина. Почалися пошуки матеріалів, листування з родичами Стефанівих, які живуть за кордоном. Особливо велику допомогу надала
жителька Івано-Франківська, внучка Марії та Петра Стефанівих Оксана Петренко-Стефанів. Було зібрано і багато інших матеріалів про визначних людей села. Виходячи з цього, хотів би повторити свій монолог із третього тому історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Село моє Топорівці”: “О земле, велетнів роди!” – писав поет. Скільки в цих словах величі, багатства, заздрощів, надії, щастя, слави, радості і благополуччя! А ти, земле моя, топорівська, народила велетнів і продовжувала народжувати: у першому, другому, третьому поколіннях, і про них мої односельчани мало що знають…

О Господи, мій! Ти дав таке багатство цій землі і так зробив, щоб про те багатство дізналися наступні покоління – вже у спогадах нащадків. Отож кинув цій землі золоті скарби, люди їх віднайшли, відшліфували, і вони почали світитися.

Пройшли роки. Одні покоління змінили інші, а скарби виблискують із надр яскравим полиском. О Господи! Дай мені сили, наснаги, здоров’я і хисту, дай мені право показати ті скарби, те багатство людям. Нехай ними любуються, дивуються, заздрять, адже вони того варті. Серед тих топорівських скарбів: генерал-хорунжі, полковники, сотники, воєнні історики, посли до Варшавського сойму, науковці, композитори, художники, письменники, духовні пастори виноградника Христового, громадськополітичні діячі, керівники різних рангів…

О земле моя! Ти ніби не відрізняєшся від сусідських, ти майже така сама, але що дав Бог у твої надра, чим ти збагачувала наші скарби, яким соком? Звідки його черпала і живила? Звідки? Напевно, дощик змивав водою, ніч зволожувала своєю росою, вітер сушив, сонечко зігрівало, ясний місяць світив їм дорогу!

О земле моя, українська! Десятеро дітей народилося у подружжя Марії і Петра Стефанівих, і в кожного своя складна доля. Тільки двоє із них поховані у рідній землі, решта – на чужині. І всі вони посво єму боролися за незалежну неньку-Україну.

Найвищих досягнень домігся Гнат Стефанів: майор австро-угорського війська, начальний командант УГА і оборонець міста Львова, полковник, начальник інтендантської служби УГА, командант Етапу Дієвої армії УНР. Командир – Гуцульського коша морської піхоти, запасної бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, третього кінного полку в Першому зимовому поході, запілля Армії УНР. За заслуги перед Україною уряд УНР в екзилі у 1947 році присвоїв йому звання генерал-хорунжого.

За те, що воював з польськими вояками, у 1920 році був вигнаний з території Польщі, не можна було згадувати про нього в СРСР. Уже майже сімнадцять років існує незалежна Україна, а й досі його ім’я рідко згадується. Мовчать ті ж маститі письменники.

Але ж майбутнє покоління повинно знати істину про своїх славетних земляків.

Отож я і взявся за цю працю і виношу її на суд читачів.

Автор