«Тополівка», том 1, частина 5. Дмитро Мохорук
ЛІТО 1945 РОКУ
ЛІКВІДАЦІЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
І
так, так! — знервовано ходив по кабінеті Йосип Сталін. Потім раптово плюхнувся у глибоке крісло і почав розглядати принесені архівні матеріали:
«Приєднавши насильно Київську митрополію до московського патріархату, цар Петро І згодом помітив, що культура, освіта російського духовенства дуже на низькому рівні, а що тоді говорити про простих людей? У спілкуванні з українськими державними і релігійними діячами цар відмітив, що українці є досить освіченими, більшість з них вчилися навіть у європейських школах, володіють вишуканими манерами.
Щоб підняти престиж Росії в очах європейців, цар розпочав широку компанію по залученню українців на роботу в Росію. З України почали насильно вивозити вчених і обдарованих людей. На перших порах їм навіть створювали особливі добротні умови життя.
Так дійшло до того, що 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські — Тобольську і Іркутську) очолювали тільки єпископи-українці:
Митрополит Стефан Яворський 18 років (1700-1718 р.р.) керував Московською єпархією, як бувшою патріаршою, бо не було в той час, як слід освічених росіян.
Московську єпархію з 1742-1767 р.р. очолювали українці-ієрархи: Йосип Волчанський, Платон Малиновський, Тимофій Щербицький.
Петербургську єпархію з 1742 року до приходу цариці Катерини ІІ (1762р.) мала своїми єпархіальними архиреями тільки українців: Никодима Сребницького, Феодосія Янковського Сильвестра Кулябка, Веніамина Григоровича.
Новгородську єпархію з 1716-1756 р.р. очолювали: Феодосій Янковський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський.
Псковську єпархію з 1718-1761 р.р. — Феофан Прокопович, Рафаїл Забаровський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський, Веніамин Григорович.
Тверську єпархію з 1723 1752 р.р. — Феофілакт Лопатинський, Парфеній Сопковський.
Смоленську єпархію з 1728-1795 р.р. — Гедеон Вишневський, Митрофан Слотвинський.
Казанську єпархію з 1732-1762 р.р.— управлялась українськими ієрархами.
Архангельською (Холмогорською) єпархією з 1722-1771 р.р. — управляли шість українських єпископів і архієпископів, причому один з них був родом з Галичини Варнава Волостковський (1712-1730 р. р.)
На катедрах Тобольської та Іркутської єпархій всі 13 ієрархів були українці. Коли в 1722 році Російський Синод представив на Іркутську катедру Білозерського архимандрита росіянина Іринарха, то цар Петро І не затвердив його як неграмотного, «…бо в Сибір, для тих інородців, потрібний єпископ учений, хто-небудь з українців».
Майже в усіх монастирях і лаврах Росії архимандритами, як правило, десятки років управляли лише українці.
Заснування академій, шкіл у Росії, все робили українці.
У військах і флотах, на початку їх створення, духовенство було тільки з числа українців.
Навіть у придворні церковні хори набирали співаків з України. З Росії приїжджали спеціальні посланці, які їздили по селах, відвідували церкви у релігійні свята і слухали, як співає церковний хор. Хто зі співаків їм подобався, їх відразу забирали до Росії.
Ми часто дивуємось, як багато росіян носять українські прізвища. З вищеописаного можна зробити висновок…»
Сталін схопився з крісла як ошпарений, кинув паперами, які щойно тримав у руках і уважно перечитував.
«Скрізь малороси і малороси… Одні проблеми з ними. Під час революції, під час громадянської війни, колективізації, індустріалізації… Мало ми їх знищили тоді у 1932-1933 роках… Мало… Треба було більше… А то в декого з українських керівників зм’якли серця… Пожаліли. Якби інакше зробили, то мабуть, було б менше військовополонених. Не було б громадянської на Західній Україні, не була б такою сильною ця їхня, — і Сталін нахмурився, ніяк не міг пригадати, ага, греко-католицька церква. Правда, товариш Жуков, молодець. Зрозумів його з півслова. Кидає малоросів, де набільша м’ясорубка, ненавчених, роздягнених, ненагодованих. Допомоги союзників ледве вистачає на росіян, а тут ще ділися з тими…
Зі злості почав набивати люльку тютюном.
— Можна, кацо?
Сталін скривився:
— Заходи, Лаврентій. Ти доповідав, що галицькі католицькі ієрархи їдуть до Москви. Хочуть зустрітися зі мною. Це неможливо. Я не маю ніякого бажання з ними зустрічатися. Але я дійшов до висновку. Нам треба ліквідувати, цю їхню…
— Греко-католицьку… — підказав Лаврентій Берія.
— Ти, розумієш Лаврентій, ми туди не можемо посилати наших ієрархів, рядових священиків… нас світ не зрозуміє…
— Не розумію,— здивовано дивився найголовніший кат Радянського Союзу.
— Ну що тут не розуміти, — Сталін нервово заходив по кабінеті пахкаючи люлькою, — наші ієрархи не такі освічені, як ті, католики. Мені доповідали, що вони досить освічені, володіють кількома іноземними мовами, не те що наші. Чи неможливо так зробити, щоб використати тамтешніх, і щоб вони проводили таку політику, яка підходить нашій Російській Православній церкві?
— А-а-а! Це можна! Неподатливих вивеземо у більш пристойні місця…
— А чи нема серед членів цієї делегації таких, з якими ми можемо розпочати таку важливу для нас роботу.
— А-а-а! Зрозумів, товаришу Сталін!
ІІ
Перед самим Новим роком галицька делегація духовних сановників поверталася додому. За планом ще покійного митрополита, Великого князя Греко-католицької церкви о. Андрея Шептицького мала відбути до Москви делегація для налагодження контактів з радянською владою. Отець Андрей був ще й великим дипломатом. Він розумів, що настав кінець цьому хаосу. Смерть, смерть на кожному кроці. І це так було чотири роки. Але й добре розумів, що громадянська війна, яка й досі точиться на західноукраїнських землях, має велику підтримку з боку його церкви.
Чи зміг би він змінити дану ситуацію, відректися від ОУН і УПА? — часто думав над цим, радився з братом о. Климентієм. І завжди приходив до висновку, що неможливо. Відректися від них — це відректися від українського народу. А хіба може діяти церква без підтримки того ж народу. Адже це його діти, а він їх отець…
Від цих думок можна було здуріти. Але і Йосип Сталін з його оточенням не будуть з цим миритися.
— І все-таки, Климентію, ми є лише Божа церква, — о. Андрей, відкинувшись на подушці, важко дихав, дивився в одну міру на стелі, — ми завжди проповідували Святе Письмо, що всяка влада дана Богом, і ми маємо підкорятися її, — владика замовк. З правого ока покотилася сльоза. — Хоча це якась помилка, я не раз думав, що тут нашим Господом Богом допущена якась велика помилка… Цей клубок, який сплівся навколо нашої Церкви, треба розплутати… Хоча… хоча тут надії мало…
Я думаю, вони її ліквідують… але як… як це будуть робити… незнаю. Та все ж їхати треба… доведеться вклонитися… нам не страшно вклякнути…Гірше стояти на колінах…
Отець Климентій сидів біля вікна, погойдуючись у такт стукоту коліс: «Калать! Калать! Калать! Калать!» Неозорі російські поля засипані снігом. Від них віддавало якимось холодом, чужиною. «Чужий край, чужі люди, холодна Москва».
Їх зустріли холодно. Давши зрозуміти, що їхнє на закінченні. Делегацію, яку він очолював, прийняли у РСРН при РНК СРСР, прийняли лист від греко-католицької церкви товаришу Йосипу Сталіну. Отець Климентій хотів особисто зустрітися, але йому було відмовлено. Грошову допомогу в сумі сто тисяч карбованців у фонд Червоного Хреста прийняли. Отцю добре було видно, що радянському керівництву не це було потрібно. Не це… І він задавався питанням: «А що? Чого вони хотіли? Невже каяття? Але навіщо? Для кого? Перед ким? А може, зречення? Прокляття? Невже цим можна купити своє збереження? Зберегти церкву. Тоді кому потрібна така церква? Ні! Ні! Ніколи! Навіть, якби довелося поставити на олтар своє життя».
Він дивився на великі сніги, завівання хуртовини, а перед очима останні хвилини життя його брата Романа, в духовному світі отця Андрея. Потім похорон… Який величезний похорон. Пошанування всіх владик Львівських церков. Це засвідчило, що отець Андрей був справді великим Князем Церкви. І як він, його брат, відданий його ідеям, міг поводитися в Москві? Поступитися братовими принципами? Ніколи!
Але тут спливла на думку незрозуміла поведінка отця-доктора богослов’я Гавриїла Костельника. Часто десь пропадав, при розмовах дивився вбік, чого за ним раніше не замічав. Отець Климентій поозирався і зустрівся з ним поглядом. Той сидів з усмішкою на лиці, зустрівшись поглядом з отцем, відвів очі.
«Що за цим криється? Що? — подумав, — невже… невже? Ні, цього не може бути!» У таке не хотілося вірити. І отець відкинув погані настирливі думки, від яких заповз попід груди невеличкий кусник льоду.
ІІІ
Передчуття отця Климентія не зрадило. По приїзді до Львова один із членів делегації отець-доктор Гавриїл Костельник заявив:
— Я стаю на шлях возз’єднання Греко-католицької церкви з Російською православною.
Від почутого в того похололо в грудях: «Зрада! Зрада!» — часто застукало в грудях, в голові почало кружитися, але прийняв удар достойно, як личить великому лицареві на полі бою.
— А я не покину Греко-католицьку церкву! — твердо заявив.
Буквально через день, буцімто вже чекали на приїзд делегації з Москви, відчувалося, що все уже підготовлено новою владою. Як диригент перед концертом махнув паличкою і почалося…
Зразу була створена ініціативна група, яка прямо поставила питання: «Повернути греко-католиків до їхньої давньої віри — Православ’я. Очолив ініціативну групу отець-доктор Гавриїл Костельник. Якось знайшов спільників — декана Гусятинського з Тернопілля, настоятеля церкви о. Антонія Пельвецького і настоятеля церкви у Нижанковичах о. Михайла Мельника.
Усе це махом розійшлося не тільки по Львову, а й по всій Галичині. Отець Йосип Сліпий, який залишився на місці о. Андрея Шептицького і очолив Греко-католицьку Митрополію, зовні поводився спокійно, хоча в душі було кепсько. У грудях почало щось ніби шкребтати. Усе це передбачав ще у приватних розмовах з покійним Митрополитом. До цього себе готував уже тривалий період. Але… Але… За себе не боявся. Хвилювався за долю священнослужителів, за народ. Їх можуть піддати серйозним репресіям і насильству.
Свого слушного часу чекав щодня, щогодини. Як той мученик. Знав, що це станеться. Знав, що його заарештують. Лише коли… Коли? Знав добре, що доведеться випити чашу гіркоти до дна, і ніхто за нього це не зробить. Спокійно по неділях і в свята проводив богослуження в церкві Святого Юра. На співчуваючі погляди не звертав, уникав усяких розмов, хоча знав, що таких як о. Костельник багато не знайдеться.
Передбачав, як тільки зареєструють ініціативну групу, його від влади, як і духовенство, відсунуть. Але ініціативну групу не реєстрували. Чомусь зволікали.
Нарешті сталося. Оскільки арешти проводили в нічний час, отець Йосип Сліпий спати не лягав. Чекав. Світло не світив. Ходив по палаті і все в темноті дивився на годинник. «Коли? Коли?» — стукотіло в грудях. Відчинив вікно. Надворі потепліло. Дуже легко було дихати.
Раптом у коридорі почулися різкі кроки. І то не одні. Владика спокійно зачинив вікно. Увімкнув світло і став посеред палати. Ось вони наближаються… Як наближалися ті, в Гетсиманському саду…
— Постановою… — далі не чув…
Як стало відомо пізніше, тієї ночі заарештували єпископів Миколу Чарнецького та Миколу Будку. В Станіславі — Григорія Хомишина та його помічника Івана Лятишевського. На другий день ініціативній групі надали права керувати справами Греко-католицької церкви. Але не все було так просто.
Аж у кінці травня ініціативна група виступила зі Зверненням до всього духовенства і народу Галичини підтримати їх, щоб ліквідувати Греко-католицьку церкву і приєднатися до давньої їх прадідівської віри — православ’я.
У перших числах березня 1946 року в газеті «Правда України» появилася стаття «Від прокурора УРСР», у якій ішлося про звинувачення керівництва Греко-католицької церкви — особливо о. Йосипа Сліпого…. Слідство закінчено і направлено на розгляд Військового Трибуналу.
IV
У домі сільського пароха в Топорівцях наступило замішання. Надворі буяла весна, в садках повбиралися у білі шати яблуні, вишні, починали розквітати півонії, зацвіла черемха. Радуватися би цьому всьому, а тут гаптах би не сів на сьому хату. Сварки, плачів не було. Ні! Лише всі поглядали на батька, отця Олексія Тодоріва. Це ж треба, щоб у такий важкий час для життя в хаті народилася донечка. Третя по рахунку.
З двома старшими уже не було аж такої гризоти. Одна вчилася в десятирічці, а друга тільки що вступила до Станіславського медінституту. За непідтримку цього звернення всі розуміли, що закінчиться Сибіром. Для найстаршої закінчиться навчання в медінституті. Але й поступитися принципами, яким служив усе своє свідоме життя, не міг. Як бути? Як бути?
А події розгорталися ніби бурхливо, але й не так стрімко, як того декому хотілося. Не все в’язалося. Справами ліквідації Греко-католицької церкви та приєднання її до Російської православної церкви у Станіславській єпархії зайнявся член ініціативної групи о. Антоній Пельвецький. У всіх цих справах дістав велику підтримку з боку Косівського декана о. Зеновія.
Аж у серпні почали проводити індивідуальну бесіду з кожним парохом. Десь у середині серпня Олексій Тодорів мав пройти таку співбесіду. Перед цим цілу ніч не спав. То ходив по хаті, а коли вже дуже починала рипіти підлога, щоб не розбудити маленьку виходив надвір. Боже! Які настали чудові ночі. Ясне небо, співи соловейків, цвіркунів. А які концерти робили жаби в потічку. Город отця прилягав до Тополівки. Милуватися природою і радіти такому щастю. Але тут не до того. Сьогодні мав у селі похорон, але попросив перенести на завтра, щоб була поважна причина не їхати до Городенки. Отець Олексій знав, що такі співбесіди проводяться в усіх деканатах Станіславської єпархії. Знав і про те, що успіхи мінімальні. Греко-католицьке духовенство мало непоганий вишкіл до таких справ. Школа митрополита о. Андрея Шептицького була твердою. Та й більшість священиків володіли неабияким українським патріотизмом. Українське слово і український дух витав не тільки в їхніх оселях, а й у парохіях.
Аж у жовтні адміністрація Станіславської єпархії подала дані, що до ініціативної групи приєдналося більше ста священиків і дяків. Дяків, може, й так. Але священиків?..
Тоді ця робота набрала офіційного характеру:
6.10.1945 року
Цілком таємно. Негайно.
Голові виконкому Городенківської
районної ради депутатів трудящих
16 жовтня 1945 року в Городенці о 12-й годині дня скликається нарада всіх священиків греко-католицької церкви Городенківського деканату.
Ця нарада скликається членом ініціативної групи з возз’єднання з православною церквою о. Пельвецьким і деканом.
Виконком обласної ради депутатів трудящих просить вас надати допомогу в проведенні цієї наради.
З канцелярії адміністрації Станіславської єпархії:
17 жовтня надійшли дані про результати зборів у Городенці 16 жовтня. Із 23 священиків на збори не з’явилися одинадцять. Відповідна нарада буде проведена повторно, але у Станіславській єпархії 26 жовтня.
Така нарада не відбулася через неявку більше половини священиків. Тоді прийшло повторне повідомлення про скликання такої наради, але вже на 27 листопада. Повідомлення рознесли по домах і вручили всім священикам під розписку. Причому пішли погрози, що дехто зі Станіслава може додому не повернутися.
У третій декаді листопада 1946 року нерви в отця Олексія не витримали, поїхав до Городенки і подав заяву про приєднання до ініціативної групи.
ЛІТО 1971 РОКУ
ПРИЙОМ У ПАРТІЮ
І
надворі неждано-негадано звіявся різкий вітер. У кабінеті сидів над паперами Іван Ватаманович. Працював інструктором райзаготконтори. Побачивши, як звіявся вітер, підійшов до вікна і задер голову догори.
— Ого! — мовив сам до себе і поозирався. Небо затягнулося темними хмарами. Тільки що у вікно били сонячні промені, а тут раптово запахло дощем, а може, ще гіршим. Вітер так крутив кронами, що, здавалося, ніяка сила не зможе вберегти дерева. Поломить, потрощить…
Раптом задзвонив телефон. Ватаманович підійшов і підняв трубку:
— Алло! Добре! Іду!
Його викликав заступник директора райзаготконтори товариш Зайда Іван Петрович. Крім основної роботи, ще й був обраний секретарем партійної організації заготконтори.
— Сідайте, Іване Миколайовичу.
Тут, як загуркотіло в небі, як почало кидати наліво і направо блискавицями. У вікно добре було видно, як било прямими блискавками, зигзагами, то прямо, потім різко звертало вправо або вліво.
Зайда підвівся і закрив верхнє віконце:
— Нічого собі блискавка, хоче перекраяти небо, — усміхнувся кволо і сів, — думаю, вона нам не буде заважати в нашій розмові.
— Я тільки що підбив звіти, — радісно мовив Ватаманович. — Ми скоро виконаємо план заготівлі по помідорах і огірках. Недалеко до виконання соціалістичних зобов’язань по цих двох видах продукції. У колгоспах сильно вродили помідори і огірки. Гарно здається продукція, причому по відповідних категоріях.
Зайда запалив цигарку, глибоко затягнувся і прямо подивився в очі співбесіднику.
— Це приємна новина. Приємно чути від вас, бо відчувається вболівання за виконання планів. Я вас, Іване Миколайовичу, викликав зовсім з іншої причини.
Я вже мав з вами кілька розмов про вступ до лав партії. Ви чоловік грамотний, начитаний, добросовісно ставитеся до своїх обов’язків. Такі люди саме і потрібні нашій партії.
У Ватамановича похололо всередині. Це правда. Такі натяки вже були. Але як? Як вступати в партію. Справа в тому, що перед вступом досконально перевіряють автобіографічні дані. Перевірку проводить райвідділ КДБ. Що буде, коли знайдуть, що був курсантом військово-старшинської школи, членом ОУН, служив у дивізії «Галичина», брав участь у бою в Трилісках. Таже за ці речі за ним давно плаче Сибір, а не вступ у партію.
Тут як загриміло, як залускотіло, аж вікна задеренчали. У кабінеті стало темно. Раптом у вікна почав періщити дощ, і зразу вдарило градом. Господар кабінету і гість підвелися, підійшли до вікна. Знову вдарило блискавкою, але так, що з трансформаторної будки, яка виднілася у вікно, аж іскри посипалися. Зайда і Ватаманович відсахнулися.
— Ну, ну! Що ви надумали?
— А що надумав? Я ще нічого не думав. Думав, що ви так мені натякали. Куди вже мені в партію. Партії потрібні молоді кадри. А я вже старший чоловік. Куди мені? Аби лише вмерти в партії? — пожартував.
— А якщо серйозно? — спокійно мовив Зайда. — Молоді то молоді, зелені, в партії потрібні люди з досвідом, учасники Великої Вітчизняної війни. Ось, як ви, Іване Миколайовичу. Ви й так слугуєте прикладом для інших. Добре знаєте, що в партії повинні бути зразкові працівники.
Зайда недавно готував до вступу в партію одного заготовача із села. Все було добре. Всі папери грали. На партійних зборах прийняли його кандидатом у члени КПРС. Причому одноголосно. Потім на партійній комісії райкому партії пройшов. А коли вже дійшло до розгляду на бюро райкому партії, хтось із членів бюро придивився, що він був суджений.
— За віщо судились?
— За зв’язок з націоналістичним підпіллям.
Де в кого з членів бюро повилазили очі з орбіт.
— На скільки були засуджені?
— На двадцять п’ять років.
— Скільки відсиділи?
— Дванадцять. Але мене реабілітували.
— Ким ви були до арешту?
— Начальником істребітєльного батальйону.
— Можете бути вільні, — сердито сказав перший секретар райкому Компартії України Лунін.
З місця піднявся і Зайда.
— Ні-ні! Ви, товаришу Зайда, залишіться.
У залі запала гробова тишина, яка нічого доброго не віщувала. Більшість членів бюро повернули голови в бік начальника райвідділу КДБ, якого служба зобов’язана робити відповідні перевірки автобіографічних даних вступаючих до лав партії. Отже, прокол?
— Ну що ви всі на мене уп’ялися? Для чогось ми приймаємо спершу у кандидати в члени КПРС. Рік кандидатського стажу якраз і дається, щоб ми вивчили, перевірили.
— Та-а-ак! — протягнув Лунін, — знявши окуляри і кинувши перед собою, пильно подивився на Зайду:
— Це що ж, товаришу Зайда, відколи ви приймаєте в наші ряди колишніх бандерівців? Де ваша пильність? — не стримавшись від люті, аж закричав. — Як це так?! Хто давав рекомендації для вступу?!
— Одну я дав, другу — директор, третю — головний бухгалтер.
Лунін повернув голову до заворгвідділом райкому:
— Завтра всіх трьох на засідання бюро райкому партії, — трохи подумавши, — і ведучого інструктора.
— Добре! — той припіднявся.
На другий день дане питання слухалося на засіданні бюро райкому партії. Що там творилося? Зайда відговорювався:
— Ви ставите питання про прийом до лав КПРС. А кого приймати? Той був у підпіллі, той в — УПА, той кур’єром, той зв’язковим, той розклеював листівки, той вивішував бандерівські прапори, той збирав продукти для УПА… Кого тоді?
Якби Зайда цього не говорив, то, може, би й обійшлося. Через це мало не виключили з рядів КПРС. Потім охололи трохи й оголосили сувору догану із занесенням до облікової картки.
Іван Ватаманович добре знав про цю історію. Сьогодні, сидячи перед Зайдою, подумав:
«Два брати за зв’язок з оунівським підпіллям були засуджені по п’ятнадцять років, третій, хоч сьогодні в рядах партії, воював у Карпатах в УПА. В 1948 році легалізувався, а тут створили колгосп і зразу призначили бригадиром полевої бригади. Що то було після того. Зразу на стіл першому секретареві райкому компартії України лягла доповідна записка від начальника райвідділу МДБ:
«В колгоспі ім. Лесі Українки бригадиром першої полевої бригади працює Ярослав Ватаманович. У 1945 році знаходився в банді ОУН, в цьому ж році легалізувався і став проживати в селі. При організації колгоспу проліз у керівні органи. До роботи відноситься недобросовістно, кінське поголів’я його бригади дуже худе і на межі загибелі. Ватаманович взятий нами в активну розробку, і ми можемо вже його заарештувати. Просимо дати нам на це дозвіл».
Проте з кадрами у колгоспах було сутужно і бюро райкому партії не дозволило заарештовувати. Але за ним постійно вели спостереження. Хтось із товаришів порекомендував вступити в ряди КПРС. Тоді ще так не прискіпувалися до автобіографічних даних. Від тоді йому дали спокій.
— Через синів, — далі все обдумував Іван, — батьки були вивезені до Сибіру. Як почнуть органи КДБ у цьому копатися, вони ж мусять усе перевірити, то за мене, голубчику, тебе точно виженуть з партії».
Але промовчав.
— Якщо серйозно, то мені треба подумати. Порадитися з дружиною, батьками.
— Іване Миколайовичу! Та ми вже говорили на цю тему. Ви вже мали порадитися.
— Я розумію, але якось до цього не дійшло.
— Добре! Давайте завтра-післязавтра ми до цього питання повернемось.
Але не було ні завтра, ні післязавтра. Як казав поляк: «Пан собі мислє, а Бог креслє».
ІІ
Як тільки Ватаманович ступив на своє подвір’я, зразу відчув щось недобре. На лавці під хатою сиділи старенькі тато з мамою і дуже плакали. Неподалік сиділа дружина, біля неї дві донечки і також плакали. Побачивши тата, кинулися до нього:
— Нема нашого Колі, вже нема… Йой! Йой! Йой!
Іван нічого не міг уторопати. Перед очима постав найстарший серед дітей Микола, який закінчив будівельний технікум і його, як майстра, направили на роботу в Сибір будувати мости.
— Йой! Йой! — голосила дружина.
— Що таке? Що сталося? — дивився на всіх, нічого не розуміючи, а в душу закрадалося щось страшне, неповторне. Серце закалатало, мовби хотіло вирватися з грудей.
Йому подали до рук телеграму, яку тільки що принесла листоноша:
«Приїжджайте за тілом вашого сина. Прийміть найщиріші співчуття». Від прочитаного здавалося, що серце зупинилося.
В голові закрутилося, в очах потемніло. Сльози самі потекли з очей.
— Боже! Боже милостивий! За віщо така кара? Одного мав сина! Одного! — і ймився руками за голову, в якій щосили забили молоти по ковадлу: Дзень!.. Дзень!.. Дзень!..
Якось опанувавши собою, почав збиратися в дорогу. Блискавичне горе придавило до землі. Вже летячи в літаку, роздивлявся згори на сибірську тайгу: «Скільки ти життів приймила, — подумав, — і ще забираєш. Мене якось, дружину Сибір обминув. Але батьки, рідні брати, двоюрідні брати і сестри… Петро не повернувся… Параска… А тепер рідний син…».
Щось стиснуло в грудях, ймився за серце. Підбігла стюардеса:
— Вам погано? — всунула в рот якусь пігулку. Через деякий час полегшало. Давно слідкувала за ним. Вона знала про телеграму. Поволі-поволі рознеслося по літаку… Всі співчутливо поглядали на нього. В якому б ти колективі не був, твоє горе якось само собою стає горем для всіх…
До останньої хвилини все надіявся на чудо: «Можливо, якась помилка… Може, то все не так…». Та коли побачив свого Колю мертвим, — утратив свідомість, упавши на тіло рідного синочка. Коли вже летів назад, везучи з собою домовину, то все думав: «Навіщо мене привели до пам’яті?.. Ліпше, щоб так і залишився разом з ним!» Увесь час перед очима спливали картини, коли начальник будівельного мостоуправління привіз на місце смерті його Колі. Виявилося, що монтували міст. Кран підіймав залізнодорожні плити і ставив на мостові прогони. Зварщики приварювали. У черговий раз кран підняв плиту, майстрові щось не сподобалося і, порушивши техніку безпеки, підбіг під кран і почав кричати, щоб той опустив плиту назад. У цей час плита обірвалася і впала, зразу відтявши праву руку, а потім накрила більшу частину тіла. Смерть наступила відразу.
Проводжали до літака майже всі — інженери, майстри, робітники. Начальник мостоуправління дуже добре відзивався про нього… Дякував за сина… Товариші по роботі плакали…
Тепер, летячи в літаку, все це пригадував, і сльози самі котилися по лиці…
— Колю! Колю!.. Як я тебе просив не їхати в Сибір…
ІІІ
Машина з домовиною тряслася дорогою. По обидва боки сільських вулиць Іван нічого не бачив. Не бачив, як припікало сонце, як за машиною веренею стелилися порохи, не чув, як біля церкви каркало вороння, мовби на негоду, не бачив, як машину проводжали поглядами десятки заплаканих очей. Для нього обірвалося життя. Скільки пережив у своєму житті, що ні описати, ні розказати. Погляд був звернутий на домовину. Там лежав його син… Його Коля…
Під’їхавши до воріт, побачив, що відчинені. З якоюсь осторогою подивився довкола. Жінки, чоловіки, які були на подвір’ї, підбігли і всі як по команді зайнялися плачем. Довкола повів очима. Дружини не побачив. Щось стукнуло в голову, скочив з машини і побіг до хати. Те, що побачив, не вкладалося в голові. Посеред хати лежав зі складеними руками тато. Не перенісши тяжкого горя по втраті внука, теж пішов за ним у потойбічний світ. Дружина в другій хаті лежала на ліжку, біля неї поралася сільський фельдшер.
— Тато і син!…Тато і син!…Тато і син! — гупало в голові. — Так, Іване, спокійно…спокійно… А то ще звихнешся з розуму…Так, так… — розважував себе.
До дружини не допустили. Лежала майже без пам’яті. Потім повернувся і побачив дві домовини поряд. Там лежали найдорожчі його серцю — тато і син…
IV
Минуло кілька місяців. Дружина трохи відійшла, але захворіла мама. Іван ходив до роботи. Мусив ходити. Ніхто не надокучав. Роботу свою знав. І виконував.
Проте все-таки настав той час, коли товариш Зайда знову повернувся до свого. Думав, що Ватаманович тепер надломлений життєвими негараздами, зразу здасться. Але глибоко помилився.
— Іване Миколайовичу! Я вас розумію. Не раз висловлював співчуття. Але життя продовжується і треба жити. Я думаю, настав час повернутися до нашої розмови. Я все-таки про вступ до лав нашої керівної і спрямовуючої.
— Щоб ви могли мене зрозуміти, — дивився Іван на підлогу чи на свої мешти, — треба те пережити, що я пережив.
— Ну, ну! Що ви, Іване Миколайовичу, не треба.
— Іване Петровичу! Залишіть мене в спокої. Дайте мені нормально працювати.
— О ні! Ніколи! Якщо я взявся за цю справу, — трохи строгіше почав говорити Зайда, — то обов’язково доведу її до логічного кінця.
— Цебто до якого?
— До якого? Або ти вступиш у партію, або будеш носити ящики, он там, подивися, як інші носять.
— Що-о-о? — аж підскочив з місця Ватаманович. — Дивися ти, — теж перейшов на ти, — Іване, щоб ти не носив ящики, ще якщо тобі довірять, а я ящики носити не буду. Ось подивися, — Ватаманович зі злості витягнув довідку з військового госпіталю, де чорним по білому було написано, що йому, Ватамановичу Івану Миколайовичу категорично забороняється виконувати будь-яку фізичну роботу до кінця його життя, — у мене на голові важке поранення, дістав під Берліном, ось, помацай, яка яма. Я повернувся з того світу. Ти хочеш, аби я ящики носив? О, ні друже! Я звернуся куди належить, нехай тобі роз’яснять, що й до чого.
Зайда махом цурікнув.
— Іване Миколайовичу! Не треба! Я пожартував, я пожартував…
— Ось послухай, як моє серце б’ється від твоїх жартів.
— Простіть мені! Простіть! Тему нашої розмови закриваємо. Все!
