«Тополівка», том 1, частина 6. Дмитро Мохорук
ОСІНЬ 1939 РОКУ
ВИЗВОЛИТЕЛІ
І
гарна погода стояла надворі. Сонце з кожним днем усе пригрівало й пригрівало. На днях так парувала земля, так парувала, як не нагаразд. Не один ґазда виїхав на поле і милувався чорною, вогкою земелькою, до якої от-от доведеться прикласти руки.
Раптом з церковних дверей вискочив найголовніший сільський радикал Никола Маркозик. Хотів скрутити цигарку, ніяк не слухалися руки. Те, що почув у церкві, ніяк не вкладалося в голову. «З кожним днем цей отець Юліан зсувається з розуму, як пес з соломи. Як таке можна говорити? Та як?»
З церкви виходили й виходили сельчани. Никола скочив на лавку, кинувши перед цим цигарку. Люди почали збиватися довкола.
— Люди! — і замовк шукаючи очима своїх прихильників, таких самих радикалів, як сам. Вітерець розмахував його червоним бантом на шиї. — Те, що говорив отець Юліан, це політична провокація супроти нашої партії. Як таке можна говорити, нібито на Великій Україні голод, тисячами вмирають люди? Хіба таке може бути? Таже то степи й степи. То не такі поля, як у нас, межа зазирає на межу. Там давно зав’язали колгоспи і люди щасливо зажили в них. Як це, духовний отець і вводить у блуд чесних віруючих? Не вірте йому!
— А кому вірити? Тобі? — крикнув з гурту Петро Тимчишин, один із активістів Українського Народно-Демократичного Об’єднання, осередком якого керував у селі отець Юліан Войнаровський. До цього осередку пристала і «Просвіта». — То що наш отець брехун?
— Так, так! Ану ще побийтеся, — обізвався Іван Тузенко.
— Ти би помовчав зі своєю коров’ячою, угодовець! — хтось огризнувся.
Партію «Народний Союз» заснував визначний політичний діяч Галичини Северин Данилович. Ця партія явно пішла на співпрацю з поляками. У своїх засновуючих документах було записано: створити автономію для українців, заснувати український університет, висувалися й інші питання. Оскільки вважалося, що партія пішла на угоду з польською владою, її прозвали угодовською. Партія випускала свою газету «Народна справа». Її друкував львівський видавець Іван Тиктор. Щоб ця газета мала достатнє поширення серед галицьких селян, видавець весь час друкував оголошення, буцімто, в кого загине корова, тому виплатять 120 злотих на покупку іншої. В це не всі вірили, а з такого оголошення сміялися і прозвали газету «коров’ячою». Членів партії в народі прозвали «хрунями». У прямому значенні слово «хрунь» по-польськи означає «свиня», в переносному — український словник дає пояснення, що це виборець, який продав свій голос і не один раз.
— Хто це сказав?! — Тузенко підняв голову, натягнувши шию. — Я хрунь! Я угодовець! Ми пішли на співпрацю з поляками. Як сказано у Біблії: « Вдарили в лице, підстав друге…». Може це й так! Але на свої фестини ідемо з синьо-жовтими прапорами, співаємо «Ще не вмерла Україна!», в школах поряд з польською лунає і українська мова, а на Великій Україні є щось подібне? —
І задер голову на Маркозика, що той скаже?
Той мовби нічого не чув продовжив своєї:
— Недавно в нашій читальні виступала капела бандуристів з Великої України, — був почервонілий від того, що підупадає їхня віра в соціалістичну Велику Україну. — Ви самі бачили цих артистів, які всі нагодовані, здоров’я з них так і пашіло, всі у вишитих українських сорочках, червоних шароварах, червоних чоботах. Хіба видно, щоб вони голодували? А які українські народні пісні співали! Як заспівали:
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі.
Виплакала Марусенька…
— Та ви плакали у залі. Це було на ваших очах. І цьому не вірити? Не вірити, що там панує українська мова?
— Вступися і не мороч людям голови! — до лавки підійшов Петро Тимчишин і намагався вискочити. Йому не давали цього зробити радикали. Вмить до нього підсунулися прибічники — Михайло Марковський, Іванко Сливчук, Василь і Микола Угрини, допомогли вискочити на лавку і стали довкола, дивлячись на радикалів та інших, мов, наших не зачіпай.
— Люди! Від коли це наш отець розповідає неправду? Ви дивіться до чого дійшли ці скомунізовані радикали і хруні. Перші поскидали синьо-жовті китиці, понавішували на шиї червоні банти і прямо-таки поробилися більшовиками. Ще побачимо, що з цього вийде. А те, що на Великій Україні голодують люди, — правда. Почитайте газети. Місцями доходить до того, що батьки їдять своїх дітей. Так, так! У це страшно повірити!
— Що ти мелеш, дурню послідний?! — до виступаючого рванувся Маркозик зі своїми спільниками, але ундівці та просвітяни ймилися за руки і не пустили.
— Що-о-о! Правда в очі коле? Я розумію, що вам таке не хочеться слухати, але це факт. Це правда! Сталінські опричники довели до такого ганебного стану багаті українські села, працьовитий український народ… Я вже не кажу за репресії проти української інтелігенції, свідомих людей. А щодо хрунів? Бог їм суддя! Ми всі знаємо чим скінчив своє життя Іуда Іскаріотський. Від завтрашньої днини починаємо збирати зерно в поміч голодуючим. Хто скільки може — мішок, ґілетку, відро, пригорщу…. Але кожний нехай внесе свою частку.
— Давайте, давайте! Збирайте, і то добірне зерно, здорове! — викрикнув Василь Сливчук, який недавно пристав до хрунів. — Сталін перемеле і відправить до нашої Польщі якісне борошно уже в готових мішках! — хруні почали сміятися.
— Ой, не можу! Ой, не можу! — зловився за живіт Танасій Грищук. — Які ці радикали і ундівці дурні! Чого вони сунуться до політики? Слідкували би за тим, аби був шмат хліба і до хліба. Та й дякували би Господу Богу за те. Так ні! Чому діти в школі не вчаться українською мовою? Чому нема українського університету? Чому на Великій Україні голод? Та чи є він справді? Чому? Чому? Чому? Голота! Робити не хоче, лише пхає всюди свій ніс.
Перед церквою стояв отець Юліан Войнаровський і молився:
— Господи прости їм. Ібо не відають, що творять. Ми всі українці. Чому нас ділять, хто це робить? Для чого? Нам не потрібні більшовики, ні поляки, ні румуни, ні чехословаки. Чому ділять нашу землю? Чому така незгода межи нами? Коли об’єднаємося, як у 1919…? Боже! Господи допоможи! Дай усім такий розум, аби усвідомили як далі жити. Ну чому ми така нація? Дай нам єдність!
Дорогою додому йшов сумний Михайло Марковський. З голови вискакували невеселі думки: «Чому так сталося? Чому таке складне і жорстоке життя? Вони ж клялися у вірній дружбі. Петро Угрин прибитий горем. Микола Ватаманович сидить у криміналі. Василь Сливчук пристав до хрунів. Він — до просвітян. Невже їхні дороги розійдуться?»
ІІ
Зранку небо заслали темні хмари. Пливли так низько над селом, здавалося що от-от будуть зачіпати верхів’я високих дерев. Нарешті самі, чи якась Божа сила зупинила їх, тут же збилися до купки, як вівці у жнива, і враз почав падати дощик.
— Ранній дощик, як ранні гості: посидять-посидять трішки і до обіду вже йдуть, а ті, які приходять після обіду, ті уже можуть і заночувати, — так сама до себе говорила стара Марія Угринова, повертаючи голову то в один бік, то в другий.
Була свята неділенька, а в минулу п’ятницю в селі святкували Першу Пречисту. В Топорівцях у цей день — Храмове свято. Сьогодні хоть уже третій день, але храмових ще повно в селі. Там співають, там співають, отож старенька й повертає голову, наслуховує, як там співають, як там. Біля одного обійстя зупинилася, випросталася:
— За тума-а-а-аном нічого не видно… — полилося з хати. — Оце дорогий храмовий, що дорогий то дорогий, — усміхнулася Марія, — з досвітку і до вечора однієї й тієї, і це так уже третій день. І так кожного року. Він ще й завтра буде цілий день співати… Я вже це знаю.
Марія йшла до своєї свахи Параски Грищукової. Життя їхніх дітей не склалося. «Внук біля церкви упав з рук кума… і на смерть… найближчого товариша мого Петруня… так, так. Невістуня з того великого горя не витримала… Петрусь одружився вдруге… але життя нема»
Правда, зі свахою зустрічалися, жили мирно. І зі сватом теж. А що вони винні? Життя таке… Марія з Василем жили з Парасею. Решта дітей пішли жити на бік.
Сваха сиділа на присьбі, випроставшись назустріч сонцю, яке недавно блиснуло.
Надворі було парко, як то буває після дощу. Хоча до осені вже було недалеко, в таку пору, після дощу починає холодати. Але цього року чогось на храмове свято було дуже тепло.
— Що, свахо, вигріваєтеся? Та й я думала це робити, але потім поміркувала, що давно не була у вас, та й вирішила відвідати. Сьогодні так тепленько, аж дивно.
— То, свахо, — перебила Параска, — вже скоро мало би холодати, бо ви знаєте, що межи Богородицями все бувають заморозки. Дні теплі-теплі, а ночами — ого…
— У вас, свахо, уже нема храмових?
— Два дні було повно. Що вспівалися, а горілки скільки пішло, а їди… Та як, ще й сьогодні?
— Так оце йшла, то там ще співають, то там. А в того Миколи Угрина такий храмовий, співає й співає. Думаю, ще й завтра буде співати, бо це не вперше… Я знаю…
— Йой, свахо, таке мені на сьогодні снилося, таке…, що ось сиджу і цей сон з голови не сходить. Що воно таке? Сниться мені, що зі сходу, акурат з того боку, звідки кожного ранку сходить сонце, попри цвинтар біжить такий великий білий баран, а такий рогатий. Стою коло церкви й думаю, в кого це у нас у селі є такий баран і куди біжить?
Глип, а з цього боку, куди кожного дня заходить сонце, біжить також такий великий, але чорний, а рогатий! В того, що біжить, звідси, з боку цвинтаря, дивлюся, а в нього ще один ріг, на морді, отако, вище носа. Як вони збіглися докупи, як ударили рогами… Боже! Я аж зажмурилася. А коли відкрила очі, свахо, той ріг, що був на носі, лежить посеред дороги, а з нього так ллється кров, аж булькає… Дивлюся, а вони розходяться, розходяться… потім знов скочили докупи. І в цього, що прибіг із заходу, упав один ріг, потім другий… вся голова в крові, і тут він розвертається і давай утікати, а той за ним. І на цьому, свахо, я пробудилася. Що це може бути?
— Це якісь переміни у житті, свахо. Переміни. Мені також оногда приснилося, що заходжу до хати, а на стіні висить такий великий годинник, а такий у павутинні, що я аж ймилася за голову. Глип у вікно, а сонце заходить. Таке червоне, а таке велике, що увесь небосхил зачервонився. Годинник, колись розповідали мої мама, на переміну в житті. Так-так, свахо. Будуть якісь переміни…
ІІІ
У Москві проходили переговори між Англією, Францією і Радянським Союзом, щодо створення коаліції з метою приборкати німецького знахабнілого Гітлера. Йшли досить мляво. Одні й другі вели їх з недовірою. За цими перемовинами слідкували німецькі дипломати. Німеччині така коаліція була зовсім не на руку. Вся справа в тому, що Німеччина готувалася до війни з Польщею, яку Гітлер планував завоювати за кілька тижнів. Якщо створиться така коаліція, то Німеччина буде мати загрозу і з Заходу, і зі Сходу.
Тому Гітлер вирішив за всяку ціну піти на зближення з Москвою, укласти пакт про ненапад і нейтралізувати загрозу зі Сходу. Тоді можна буде завоювати Францію. Ліквідувавши загрозу із Заходу, тоді… тоді… Гітлер бігав по кабінету і потирав зловтішно руки. Але до цього ще було далеко. Йшов серпень, а війна з Польщею мала розпочатися, згідно з планом, 1 вересня.
— Що може Англія запропонувати Росії? У кращому разі — участь у європейській війні та ворожість Німеччини, але нічого жаданого для Росії, — спокійно, як інколи тече собі вода в Тополівці, говорив німецький дипломат радянському послу. — З іншого боку, що можемо запропонувати ми? Нейтралітет, неучасть у можливому європеському конфлікті та, якщо Москва захоче, німецько-радянське визнання взаємних інтересів, котре, так само, як і в минулому, прислужиться до вигоди обох країн. Ані в Прибалтиці, ані в польському питанні «не буде зіткнення німецько-російських інтересів»
Така постановка проблеми різко змінила плани кремлівського верховода:
«Це цікаво! Цікаво! Мене давно інтересували західно-українські та білоруські кордони. А тут ще й можна вирішити прибалтійські питання. Так, так!» — тепер уже туди-сюди крокував у своєму кремлівському кабінеті Йосип Сталін. Він чудово розумівся у дипломатії і добре знав для чого це було нагально потрібно Гітлеру. «Біснуватий фюрер, завоювавши Польщу, піде воювати з Європою. Та війна має бути затяжною. Супротивники знекровляться, знесиляться і тоді!… Сталін зловтішно усміхнувся. — За цей час Радянський Союз підготується і накриє слабку Європу».
Сталіну не раз снилося і марилося, що Європа має бути червоною.
23 серпня 1939 року у Москві було підписано пакт про ненапад. До пакту складено окремий таємний територіальний протокол. Гітлер погоджувався на всякі територіальні вимоги Сталіна, як він висловлювався «…віддати територію Південно-Східної Європи аж до Константинополя і Проток». Добре знаючи, що незабаром забере їх разом із Радянським Союзом
ІV
У домі сільського коваля часто збиралися сусіди, родичі, близькі товариші, особливо по неділях або святах. От і цієї неділі зібралися на посиденьки. Господар Никола Маркозик був чоловіком досить заможним і прогресивним, як на той час, надалі був активним членом сільського осередку української соціалістично-радикальної партії. Отож до своєї газети «Громадський Голос» передплачував і центральну польську газету «Кур’єр Ойчизни», мав радіо. Всі новини знав у селі першим. Першим розказав у кузні, коли там було кілька ґаздів, які прийшли підкувати коней, що Німеччина розпочала війну проти Польщі. В неділю після обіду, біля читальні зібралося набагато більше людей, як деколи раніше.
— Николо! Прочитай нам щось звідти з газети цікавого, особливо, що там пише за війну.
— Так, так! Зараз, — і почав шукати потрібне повідомлення:
— 2 млн. польських жовнірів надійно стоять на кордоні.
— Польська армія розіб’є сама голодну і до війни не приготовлену Німеччину.
— Биймо «швабів», щоб аж дрантя летіло!
— Польське літунство бомбить Берлін!
— Та це вже неправда, — перебив сільський дяк, який належав до ундівців, — та це вже така брехня, що слухати не можна.
— Та чого брехня? — заперечив Никола Сливчук, старшенький синок Василя Сливчука. — Все може бути. А чого? Читайте, вуйку, далі. — В одній хаті — тато пристав до хрунів, а син до радикалів.
– Польська кіннота увійшла у Східну Пруссію!
— Та це таки не може бути. Німець підготувався до війни, а тут поляки бомблять Берлін. Кіннота не боронить своєї землі, а чомусь вступає до Східної Пруссії. Що ми за поляки, що ми за вояки…
— Слухайте далі, — перебив сварку коваль:
-Військові сили Польщі станом на 4 вересня знищили 100 німецьких танків і 34 літаки.
— Але 1 вересня — це п’ятниця. І щоби німець розпочав війну у п’ятницю? Нічого не розумію.
— Хтозна коли він призначив дату початку війни. Може, ще тому два роки. Ну та й у календар не подивився, — усі засміялися.
— Я знаю одне, що ця війна вилізе німцеви боком.
— Чому?
— Тому, що в п’ятницю ніхто нічого щось важливого не починає, — степенно закручуючи цигарку, мовив дяк. — П’ятниця то є чорний день у релігії. У п’ятницю Бог сотворив чоловіка і в п’ятницю прокляв його, вигнавши з раю. У п’ятницю народився Ісус Христос і в п’ятницю його, — тут дяк перехрестився, а за ним усі інші, — розіп’яли.
— Ви, дяче, чисто як наш покійний отець Юліан усе знаєте.
— Усе чи не все, але чия баба у п’ятницю пере чи хліб пече або, може, щось шиє?
Чи не так, вуйно? — звернувся дяк до ковалихи, яка прийшла зі своїм чоловіком.
— Це правда! Я ніколи це не роблю. Ще мої мама небіжка, дай їм, Боже, царство небесне, — усі перехрестилися, — все наказували, аби в п’ятницю це не робити, але я ніколи не питала їх чому так, аж сьогодні це вперше вчула від нашого дяка.
— Отож то! — і дяк виправив плечі.
— Ви знаєте, — почав бесіду вже трохи старший Петро Тимчишин, — коли був у січових стрільцях, і воював на Великій Україні в армії Петлюри — з більшовиками, і з денікінцями, потім ще раз з поляками, як лише прийшов додому, поляки — раз і покликали до польського війська. Що вам скажу? Шаблями на конях вони добре воюють, тоді мали багато скорострілів, гармат, особливо у галлєрців. Але щодо теперішнього часу не можу нічого толкового сказати, та же то пройшло майже двадцять років. Може, в них армія і змінилася. Може, то й правда, що там пишуть.
— А дивіться, як то є, — тільки що підійшов Танасій Грищук, —
які ці поляки дурні, просив німець аби віддали Гданськ. Та де! Он та полька в школі пащекувала, нібито десь говорив сам Ридз-Смігли: «Ми нє тилько же плаща вам нє дами але навєть гудзіка». На маєш! Пішов гудзик, плащ і все, все…
— Мені дивно з вас, вуйку Танасію. Ще вчора ви так поляків хвалили, так хвалили. Били себе в груди: «Я хрунь! Я хрунь!»
— Це все дурниці, — втрутився до розмови трохи молодший від вуйка Тимчишиного Матвій Кривчук, — якщо це правда, то сьогодні-завтра німець може прийти на наші терени. Я певен, що німець поляків розіб’є. Та я тому шість років прийшов з польської армії, то що не знаю, яка зброя? Війська є багато, але зброї доброї нема. Не думаю, що за цих кілька років щось аж так змінилося. Хоч тягнуть з нас усі соки, але як держава, то Польща бідна. Що це не видно по нашому селі. Підіть до Городенки. Що Польща там побудувала за цих двадцять років? Усе, що побудовано, то ще з-за неньки Австрії. Австрія, яка була багата держава, та й то війну програла, ще й, сарака ненька, розпалася. Так, що нам треба щось думати. Як то буде, як сюди прийде німець? Поляки любили нас бити, а німець, мадяр — ці лише ґвир у руки і кулю в груди. Що я не чув, як мадяри стріляли наших січовиків у Підкарпатській Україні? Били, як горобців. То є нелюди, татарва проклята.
Всі похилили голови та й трохи таки зажурилися.
— Мой! Це може бути біда! Аби ми ще не плакали за поляками…
V
В другу неділю після служби Божої почали виходити надвір. За церковною огорожею ґазди стовпилися довкола Николи Маркозика.
— Николо! Що там чувати нового? Як поляки?
— Видно, тримаються, бо забрали наших хлопців до війська.
— Думаю, що це їм нічого не поможе. Я був учора в Городенці, бачив як поляки драпають через Городенку на Серафинці до Румунії. Одні легковими автами, інші возами, бричками, деякі велосипедами, а то й пішки. Просто біжать, з куферками, з бесагами. Та що там говорити! Їм, напевно, буде гаплик. Таке з себе ставили, таке з нами виробляли. А то Бог є на світі! Ой, є!
Вони нічого не знали, що польські урядові кола вже кілька днів тому почали тікати через Коломию, Снятин, Косів і Кути. Вже 13 вересня під вечір до Коломиї прибув основний склад польського уряду. Наступного дня в обід приїхав з великою кількістю легковиків сам прем’єр-міністр, генерал Славой-Складковський і з ним «начальний вожд», міністр збройних сил Едвард-Ридз-Смігли, міністр закордонних справ Йосип Бек та багато інших державних чиновників.
Члени сейму і сенату проїхали Коломию і зупинилися в селах Снятинського повіту, поближче до румунського кордону. В цих же селах розмістилися міністерства: Опіки спільної, Рільництва, Промислу, Торгівлі, Будинок контролю, Трибунал адміністраційний.
У Косові зупинилися: Президія ради міністрів, Справи заграничні, Військо (міністерство збройних сил), Пропаганда і Фінанси.
Сам Президент Польщі пан Іґнаци Мосціцький зупинився разом зі своїм почтом спершу в селі Залуче у пана-дідича Кшиштофовича, в якого були високі берести і під ними зберігався президентський літак. Але згодом пан Президент перебрався до маєтку пана-дідича Казимира Богдановича, що в Джурові.
У пресі поряд з повідомленнями про події на фронті, помістили, що пані Мосціцька везла військовими автами навіть свою спальню, бо, мовляв, вона не може спати в чужих ліжках. Наскільки панство було ввірене у своїй перемозі над гітлерівською Німеччиною, що вирішили в цій місцевості перечекати лихі часи.
Панство Мосціцьких планувало навіть тут зимувати, і тому вирішили негайно у покоях пана Богдановича, які були їм відведені, побудувати нові кахлеві печі. На другий день кахлі були доставлені літаком з Коломиї.
В неділю раненько пани Мосціцькі та вся їхня свита пішли на Богослужіння до місцевої греко-католицької церкви. Вдалині виднілися Карпатські гори, дуже чітко проглядалися обриси гір у передранковій млі. Трохи ближче виднілися листяні ліси, листя на деревах пожовкле, а подекуди аж червонясте.
— Дивись, дивись, душечко, — сіпнула за руку чоловіка пані Мосціцька, — яка довкола краса, яка краса, аж не віриться, що таке є у нашій Ойчизні…
Пан Президент цього не чув. У його голові варилося зовсім інше. Кілька годин тому повідомили, що: «…більшовики перейшли кордон на Збручі. Наші доблесні війська чинять шалений опір!» Потім принесли звістку, що у Москві їхньому послові вручили ноту, про те, що радянські війська беруть під свій захист усе населення Західної України і Західної Білорусії… Все стало на свої місця. Їхня розвідка доповідала, що Гітлер і Сталін підписали тайний протокол про переділ Польщі. Він у це не вірив.
— Яке нахабство! Бідна моя Польща, — на очах закрутилися сльози, — по що ти терпиш такі знущання? Це що ж виходить? Четвертий поділ… Четвертий поділ моєї Ойчизни. Програли в карти… Мов ті шулери поставили ставку на Польщу… Але нічого… Їм це так не минеться!…
Пан Президент не дуже хотів цього Богослужіння, але це жінка… Це жінка… Дуже погано, коли жінки втручаються у державні справи…
У церкві дуже урочисто звучала відправа. Її служив польський військовий капелан. Як приємно слухати божественний спів, який відлунювався в церковному склепінні. Всім здалося, що це відбувається, як завше, у варшавському костьолі. Лише там звучав орган, сиділи на лавках, а тут довелося стояти. Всі поринули у службову відправу…
Невдовзі легенько, майже навшпиньках підійшов до пана президента вістовий і щось шепнув на вухо. Ті, що стояли поруч, почули:
— Над нами кружляє німецький літак і викинув масу листівок.
Боже! Що тут зчинилося. Пани Мосціцькі першими рвонули до виходу. За ними решта. Зчинилася тиснява, але, Слава Богу, обійшлося…
Умить усе збіговисько опинилося на румунській території. На мосту так спішилися, що навіть коли одне авто впало в Черемош, його вже ніхто не витягав. Усі ешелони, які перебували на станції Снятин, миттєво опинилися на румунському боці.
Перед обідом «начальний вожд» Ридз-Смігли приїхав з Коломиї в Кути, де мала відбутися нарада з участю Президента, то вже було по-всьому.
Учувши про таке, міністр закордонних справ Йосип Бек таки в неділю в обід вилетів літаком з Коломиї в напрямку через Городенку до Румунії. Але поблизу Котиківки літак змушений був зробити посадку через нестачу пального. Далі до серафинецького пропускного пункту міністра довезли возами, які виділив місцевий пан-дідич.
Коли віруючі молилися в церкві, по радіо виступив Голова Ради Народних комісарів СРСР тов. Молотов.
— Товариші! Громадяни і громадянки нашої великої Країни! Події, викликані польсько-німецькою війною, показали внутрішню неспроможність і явну недієздатність польської держави. Польські правлячі кола збанкрутували. Все це сталося за найкоротший строк.
Минуло яких-небудь два тижні, а Польща вже втратила всі свої промислові райони, втратила більшу частину крупних міст і культурних центрів. Немає більше і Варшави, як столиці польської держави. Ніхто не знає про місце перебування польського уряду. Населення Польщі покинуте його безталанними керівниками напризволяще. Польська держава та її уряд фактично перестали існувати…
Зважаючи на все це, уряд СРСР вручив сьогодні вранці ноту польському послові в Москві, в якій заявив, що радянський уряд дав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії…
— Це все так, ґазди, — потихо мовив Маркозик. — Голосніше, вуйку, — почулося з-заду, — бо нічого не чути. — Сьогодні вдосвіта передали по радіо, що війська з Великої України перейшли Збруч і беруть усе українське населення під свій захист. Так, що німців сюди не допустять. Нарешті нас приєднають до Великої України. Тож радуйтеся, ми будемо під Києвом, як колись за Володимира Великого. Як у 1919… Ну що, вийшло на наше? А ви не вірили.
— Слава тобі, Господи! Оце Божа хвала! Аж тепер ми заживемо! Ото дочекалися! — радикали на радощах почали обійматися
— Гай, ідіть обідати, та й сходімся до читальні. Треба порадитися, як будемо зустрічати наших братів-визволителів.
— Оце так! Це правда!
Після обіду в читальні не було де голці впасти. Ця подія дуже схвилювала село. Почули бамкання церковного дзвону. До дзвонів вчепився Микола Сливчук. Дзвонив з великої радості і кричав на всі заставки:
— Кінець Польщі! Кінець полякам! Скінчилося їхнє кількасотрічне панування над нами! Скоро прийдуть наші брати-визволителі! Зустрічаймо їх!
Тут же коло тридцяти осіб — чоловіки з жінками несли портрети зі школи — Юзефа Пілсудського, Іґнаци Мосціцького, Едварда Ридз-Смігли, польський червоно-білий прапор. Усе те несли топити у Тополівці.
Дехто побачив у вікно, і собі почали вибігати надвір.
Недалеко жив війт. Почувши крики на вулиці, як б’ють дзвони, і собі вийшов.
Попереду із жінкою поважно ступав Никола Маркозик. Вони удвох несли портрет маршалка Юзефа Пілсудського. За ним Никола Волошин зі своєю дружиною, брати Никола і Павло Сиродюки з жінками.
— Пане війте! Приставайте до нас! Чи, може, плачете за поляками?
— Мой, мой! Чого радієте? Ми знаємо, що від нас пішло, але ще не відомо що прийде.
— Це ж яка подія, яка подія! Скільки років про це лише мріяли наші діди і прадіди.
І ось настав час, коли їхні мрії почали збуватися, — почав свій виступ, вийшовши на сцену, голова сільського осередку радикалів. — Через день-два до нас приїдуть наші брати-визволителі…
У вишитій сорочці, під шиєю зав’язаний новий червоний бант. І так у всіх радикалів.
Його слова загубилися від гучних оплесків у залі. Першими почали плескати радикали зі своїми жінками. Усі встали, почали від радості цілуватися, обійматися, поздоровляти один одного з такою визначною подією в їхньому житті. «Дочекалися! Дочекалися!» — кричав дехто. Інші викрикували: «Скінчилося! Скінчилося! Вікове панування і знущання поляків!» У багатьох на очах виступили сльози радості…
— Шановне товариство! Шановне товариство! — кричав на сцені Маркозик. Нарешті йому вдалося вгамувати зал. Усі знову посідали, — у кого які думки, як ми повинні їх зустріти?
Тут піднявся Петро Тимчишин. Він першим від ундівців прибіг до читальні і гаряче підтримав радикалів у їхніх починаннях:
— Ви знаєте, мені ще котяться сльози радості, я дякую Господу Богу нашому, що дожив до такого дня. Колись там, перебуваючи на Великій Україні, скільки моїх побратимів мріяли про той час, коли це станеться. Багатьох з них уже нема живих.
Я дочекався. Дочекався, тому хотів би так зустріти наших братів-українців, щоб це запам’яталося надовго нашим дітям, онукам, а ті щоб передали своїм і по віки-вічні. Ми довго цього чекали.
Зал ніби спустили з ланца, так усі плескали в долоні.
Тут піднявся Матвій Кривчук:
— Я вважаю, ми повинні завтра таки побудувати арку навпроти церкви, прикрасити її вінками з барвінку, квітами…
— Зустріти їх з калачем на витканому рушнику… — почулося з іншого боку.
— Збоку має бути виставлений сільський хор і зустріти їх нашим національним гімном…
— Замастити піч… — із залу закричав Микола Сливчук, який, надзвонившись, прибіг сюди, щоб не втратити те, що тут почалося. Як би то без нього?.. Що то за весілля та без цимбала? — Та що піч!.. Хоч дві, а то й три!.. Знести столи, лавки… Розкласти біля читальні. Най буде свято для всіх… Це ж радість, яка радість…
У церкві відправити службу Божу…
— Потім будуть служби, і не одна… — хтось заперечив.
Зал ніби запалив. Крики радості витали майже до опівночі.
Поки в читальні вирували веселі пристрасті, у сільській гміні йшла своя робота. Никола Грищук дістав розпорядження від гінця повітової ще польської влади, зібрати сільських активістів. Війт зібрав десятників:
— Добродії! Тільки що прийшло звідомлення, що на нашій ґруні можуть сідати совіцькі літаки. Треба піти по хатах і заказати усіх чоловіків, щоб зняли з-під хатів жердки і на ґруню. Не давати можливості приземлитися.
— А якщо приземляться: — запитав один із десятників.
Війт розвів руками, бо й сам добре не знав, що в таких випадках треба робити. Але тут у його голову прийшла одна думка:
— А ви жердками отак їх штуркайте, штуркайте і загоніть назад до літаків. Нічого їм тут робити.
Десятники повиходили, почали сміятися і майже всі пішли до читальні дізнатися, що там робиться. Один із десятників задумав чесно віднести свою службу і таки пішов по хатах своєї вулиці. До опівночі ходили чоловіки із жердками по селі, з чого потім було повно сміху.
На другий день зранку прийшло багато людей, особливо молоді, і взялися до роботи. На полях пора збирати врожай, а тут поля були пустими. Тон у всьому задавали радикали. Носилися з задертими догори головами. До них не було доступу. Майстри і столяри позносили хто по дошці, хто по кізлику і почали робити арку. Хлопці побігли на панський цвинтар рвати барвінку, дівчата позносили кольоровий папір і почали робити квіти. Жінки зносили осінні живі квіти. Всі веселилися:
— Давайте, вуйку, давайте помагайте. Ви вчора рятували Польщу і ходили на ґруню з жердкою.
— Це не правда! Я не ходив.
— Як не ходили? Я ранком ішов сюди, то жердки під стайнею не було. Може, зачепилася за літак?
— Іди ти фарасею! Я зранку збивав горіхи, — огризнувся той.
Навколо вирували радість і сміх.
— Якби вчора не ввихалися з жердками, то Польща би ще була, а так розпалася, як Ицків кожух.
У селі жив дуже бідно єврей на ймення Ицко. Ходив у дуже пірваному кожусі, що й стало приводом до насмішок.
Усе навколо вибухнуло сміхом.
Через деякий час дівчата уже обвивали барвінковими вінками дерев’яну арку, інші чіпляли квіти. Никола Маркозик приніс з читальні портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки. Їх установили по один бік арки і по інший. Хтось припрятав майже новий синьо-жовтий прапор і примістили на самому верху арки. Надвечір вітер на крилах звістив, що в Городенці уже появилися визволителі.
Хоч у недільній промові товариш Молотов висловився, що ніхто не знає про місцеперебування польського уряду, та тут він злукавив. Радянська розвідка добре працювала і достеменно знала, що польський уряд обов’язково переїде з Варшави на Західну Україну, зокрема на Покуття. Поряд з кордоном із Румунією. Причому буде мати при собі весь державний архів, інші державні важливі документи і особливо, золотий запас польської держави.
Ще зазделегідь радянським командуванням було заплановано створити одну наймобільнішу групу військ. Це Кам’янець-Подільська (Південна) група армії під командуванням — командарма 2-го рангу Івана Тюленєва, куди входили — 4-й і 5-й кавалерійські, 25-й танковий, 31-й стрілецький корпуси, 23-я та 26-а танкові бригади. Це була наймобільніша і найпотужніша група радянських військ, яка наступала на фронті 110 кілометрів із середньою швидкістю 60-90 кілометрів на годину. Вона то і мала спеціальне завдання моментально заволодіти Покуттям, щоб захопити в полон польський уряд і весь золотий запас.
Тож недаром уже в понеділок під вечір війська увійшли до Городенки, а вночі уже були в Снятині. Проте спізнилися. Зі своїм завданням не справилися
Далі вони пішли на Коломию, Станіславів, Галич, потім дійшли до р. Стрий, де зустрілися з німецькими військами. На другому етапі ця група військ просунулася до р. Сян і перекрила державні кордони Польщі з Румунією та Угорщиною для розбитих відступаючих польських військ.
VI
Другого дня зранку зійшлося всеньке село. Молоді хлопці чергували на конях в Козинці, інші на глушківському горбі, треті від Торговиці, щоб першими повідомити про прихід дорогих гостей. Ніхто не знав з якого боку появляться.
Ті, що чергували в Козинці, бачили, як військова техніка — танки, яких вони ще не бачили, машини наповнені солдатами, за машинами підскакували на колесах гармати, — все це прямувало на Снятин.
І враз один із танків повернув на Топорівці, за ним прямувала машина з солдатами. Хлопці з радості, що дочекалися, розділилися — одні поскакали в село, щоб передати веселу звістку, а інші стали бо боках машини і супроводжували веселими від захоплення криками. Близько до танка не підходили, по-перше, був дуже великий гуркіт, по-друге боялися коні.
При під’їзді до арки танк призупинився, хор почав співати «Ще не вмерла Україна…», сільські музиканти, які мали грати на всенародному святі, підігрували хорові. Аж тут раптом пролунав оглушливий вистріл. Арка почала хилитися, впав на землю синьо-жовтий прапор, по землі покотився калач, витканий рушник упав у порохи, діти зі страху заверещали, матері з криками кинулися до них, почали всі розбігатися, зробилася колотнеча, одні падали, інші ступали по них, крик, гамір… Танк переїхав синьо-жовтий прапор, шматуючи його.
Умить усі розбіглися по домах, ті, хто жив на окраїнах, позабігали до знайомих, своїх родичів. Лише дехто зазирав з-за плотів, що буде далі. Кожен думав:
— Оце визволителі…
— Румуни собі таке не дозволяли, поляки…
— Це наші брати-українці?
— От тобі на-а-а…
Радикали, які найдужче виступали, як найліпше зустріти братів-визволителів, кудись поховалися. Біля солдатів миттєво почали крутитися кілька молодих євреїв. Лейтенант Червоної Армії, назвавшись політруком, почав давати розпорядження, щоб скликали людей для проведення мітингу. Але це було не так просто. З великими потугами людей зібрали у читальні. Привели одного з радикалів Николу Волошина, який у свій час був у Канаді на заробітках, навіть твердив, що був членом Комуністичної партії Канади.
Мітинг відкрив політрук, як він представився, — Василь Кожедаєв.
— Ми вас звільнили з-під польського ярма. Вас пригнічували, знущалися. Від сьогодні ви будете жити вільним життям. Усі діти будуть учитися. Ми відкриємо лікнепи, де навчимо старих і малих писати і читати. Від сьогодні ви будете вчитися у середніх і вищих навчальних закладах безплатно, безплатна буде медицина. Ми створимо колгоспи, все усуспільнимо, всі будуть рівними. Ви будете жити щасливим життям…
Надав слово Волошину:
— Дорогі наші визволителі! Здійснилася наша віковічна мрія про возз’єднання нашого українського народу. Фактично ми у 1919…
— Про це ні слова, не треба — перебив політрук.
— Ага! — щось подумав виступаючий і продовжив, — ми дуже раді, що ви визволили нас і з-під польського ярма, бо над нами знущалися поляки, заставляли говорити тільки по-польськи, хотіли щоб у школі навчання відбувалося польською мовою, не давали можливості вчитися нашим дітям, а хто вивчився, тому не давали роботи, хотіли щоб переписувався на польську національність, перехрещувався на католика. Але в нас усі вміють читати і писати…
— Досить! — перервав політрук, — я б хотів надати слово тому, хто працював на пана, гнув на нього спину, в кого руки в мозолях…
— У нас у селі пана нема, — закричали із залу. — Але є, є, тут у нас, що робив на пана в сусідньому селі! Ось він! Того почали штовхати наперед, він упирався, не хотів іти:
— Залишіть мене в спокою, я не маю що говорити…
— Ти не хочеш розказати, як над тобою знущався пан, як ти в нього заробляв даром мозолі?
За цей час Івана Кутейка випхали на сцену.
— А що я скажу? На пана не гніваюся, пан зі мною обходився добре. Я возив пана.
Приходив зранку до панського покою, конюх пригонив коні з фаетоном. Я сідав спереду на лавку, у гарному костюмі, в капелюсі, біленьких рукавичках. Конюх подавав віжки, я мав сидіти прямо і чекати. Появлявся пан і велів, куди маю їхати.
І все. За це пан раз на рік купував костюм, виділяв зі своїх ланів: морг пшениці, морг кукурудзи і морг картоплі. Жінка щодня доїла дві панські корови. Молока, сира, сметани во було, — і Іван потягнув рукою по горлі. Я не проти робити у пана до смерті…
— Досить! — перервав політрук, — ти базікало, я з тобою ще поговорю після мітингу.
У жовтні вийшла Постанова військової Ради українського фронту про проведення виборів до Українських Народних Зборів у Львові. Зараз-таки почалися мітинги з приводу висунення делегатів. У селі також провели такий мітинг, на якому висунули делегатом до Народних Зборів по возз’єднанню Західної України з УРСР та СРСР Параску Семкович. На мітингу була створена виборча комісія. Через тиждень відбулися вибори. За Параску проголосували одноголосно. Це були перші вибори в селі, коли в урни кидали бюлетені.
— Боже! Хто би міг собі подумати, що Параска Семковичка така розумна жінка?
— А ти вважаєш її за розумну?
— Ну та як, вуйно? Чого не вибрали вас або мене. Щось у ній таке побачили, що вона на це заслуговує. Таже із наших сільських жінок ще ніхто не був у Львові, а Параска буде. Йой! Яка файна жінка. Розумна.
— Слухай! Якщо маєш таке молоти, то йди з мого обійстя. Я не хочу це слухати.
— Та чого, вуйно? Таже це наша жінка, ануко, би це була чужа, то ви би за неї говорили й говорили. А за свою не хочете. Навпаки. Своєю треба тішитися.
Параска в цей час прийшла до школи, до директора.
— Йой, пане директоре!
— Не кажіть мені пане. Я не пан, я вам товариш.
— Товаришу директор, ви такий розумний чоловік, приїхали до нас хтозна звідки, скажіть, ви за мене голосували?
— Голосував.
— Я прийшла з вами порадитися, а за кого я маю голосувати, там, у Львові?
Той знітився, здвигнув плечима.
Параска пішла далі:
— Вуйку, Танасію! Ви такий поважний ґазда, розумний, я прийшла з вами порадитися, за кого я маю голосувати у Львові?
— Параско! Голосування то є політика, а я в політику не вмішуюся.
— Гайда маєш, порадилася, — розвела руками.
Але на цьому не зупинилася. Пішла до Куня Трейстера.
— Пане Куню! Я прийшла порадитися з вами. За кого, там, у Львові, я маю голосувати?
— Дурна, Параско. За кого скажуть, за того й проголосуєш.
— Йой, кумо, не питайте, не питайте. Не можу нарозказуватися, та не можу.
— Що вас мордує?
— Таже була минулої п’ятниці в Городенці.
— Та й що?
— Боже! Які ці совіти дурні. Бачила дурних поляків, але таких, як ці, ще не бачила.
— Та вже говори, не муч!
— Дві совітки ходили по місті в нічних сорочках. Вони подумали, що то плаття. Напевно, саракі, ще не бачили нічних сорочок. Яка то біднота до нас прийшла. Всі в куфайках, у якихось гумових чоботах, ще й на босу ногу. А таке з себе показують, визволителі наші, — і Марія покрутила головою. — Тьфу!
— Йой, кумо, а як ми вчора насміялися. Зійшлися жінки біля читальні та й, як то є. Пліткуємо собі. Але йде Никола Ватаманович.
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки Слава Богу! — котрась відповіла. — Куди, вуйку?
— Куди, куди? Ади, ходжу та придивляюся до таких гуртів жінок, як ви.
— Навіщо?
— Навіщо, навіщо? Кажуть, що скоро в нашому селі будуть заводити колгосп. Усе будуть усуспільнювати, в тому числі і жінок. Жінки будуть жити і працювати в якихось ланках. Моя Василинка вже не дуже, подалася, а в мені кров, бігме Боже, ще бігає, як у молодого.
— Та й що? — молодиці ще не второпали, що й до чого.
— Та й що, та й що? Не розумієте? Придивляюся, ото, до якої ланки маю потім пристати. Де молодші?
Боже! Як ми почали сміятися з вуйка.
— Вуйку! А що буде з вашою вуйною?
— Гм. Гм… Думаю, що до мої вуйни придивляються старші від мене.
— Чи чули новину? Совіти позавчора приїхали чорним воронком і забрали Николу Сиродюка, Івана Тузенка, Василя Гонталюка і Петра Чорного. Так учора до Городенки їздив брат Николи Сиродюка Павло. Звідти, як приїхав, так розказують, що біля церкви так кричав, так кричав: «Всяких бачив на своєму житті. І американців, і канадійців, і французів, німців, поляків, але таких брехунів і крутарів, як ці совіти, ще не бачив».
V
Сонце уже було пополудні. Надворі напрочуд було тихо, але морозно. Світловий день з кожним днем все збільшувався. Дерева стояли непорушно й ніби до чогось дослухалися. Вікна були закриті наглухо, але окремі слова долітали до них. У залі засідань райкому партії готувалися до відкриття чергових партійних зборів. Чи там щось було цікаво, чи інше, але придивившись, можна було побачити, як окремі гілки дерев гойдалися від легкого вітру і зазирали у вікна.
Перед зборами окремі комуністи читали районку «Більшовицька праця»:
— У 1939-1940 р. р. в районі вироблено 76118 центнерів цукру. В торгівлі товарооборот у ІУ кварталі 1939 року складав 489694 крб., в І-у кварталі 1940 року 1239799 крб.. Тільки по РССТ.
У лікарні збільшено кількість ліжок з 25 до 65, організовано родильний будинок, організовано сім дит’ясел.
У галузі сільського господарства організовано машинно-тракторну станцію, яка має одинадцять тракторів, дві автомашини, один радгосп на площі 1140 га (вісім тракторів, дві автомашини) і три колгоспи на площі 755 га кількістю 755 дворів.
У першу більшовицьку весну посіяно 21040 га. Районна партійна організація складається з 58 членів ВКП (б) У та 14 кандидатів у члени ВКП (б) У. Утворено сім первинних парторганізацій, організовано райпарткабінет, районну комсомольську організацію, яка складається зі 137 комсомольців.
Але тут появилися перший секретар райкому партії товариш Борущенко і секретар Станіславського обкому ВКП (б) України товариш Олендовський. Збори почалися.
З доповіддю виступив перший секретар. Кількома днями раніше був на засіданні бюро обкому партії і там одержав до виконання досить важливі вказівки. Насамперед, треба закінчити з колективізацією в районі. Віднедавна повіти переорганізували у райони. Якщо повіт називався Городенський, то тепер Городенківський район. Станіславівська область у Станіславську.
Колективізація! Від цього слова товариша Борущенка аж коробило. Верхи відірвані від низів. Як їм пояснити, що гнати коней не варто. Це все повинно здійснюватися поступово. Хоча в сьогоднішній доповіді своїх сумнівів і особистих думок не висловлював. Тут же поозирався на начальника відділу МДБ. «Це добрий фрукт. Попробуй йому догодити. Може не все зрозуміти, а таке нагородить до свого обласного управління, що звідти можна і не повернутися з чергової наради в обкомі партії». Отож вимагав від своїх інструкторів досить уважно писати доповіді, особливо з політичних питань.
І ще одне важливе питання привіз з собою:
— Товариші комуністи! Хотів би вділити трохи уваги ще одному питанню. Те, що розкажу, повинно зберігатися в секреті. Не зайвим буде декому нагадати про партійну дисципліну. На днях розпочинається будівництво військового аеродрому на території Снятинського району. Оскільки це від нас недалеко, ми також повинні брати в цьому участь кіньми і фірами. Через кілька місяців розпочнеться будівництво таких же аеродромів у нашому
районі — в самій Городенці і біля села Чернятин. Питання досить серйозні, і перед нами стоять великі і важливі завдання.
В обговоренні взяли учась окремі комуністи. В їхніх виступах червоною ниткою проходили поточні питання життя районної партійної організації:
— …зобов’язати первинні парторганізації та окремих комуністів конкретно надавати допомогу первинним комсомольським організаціям. Нам відомо скільки тут працювало різних гуртків і різних партій, вони то і працювали з молоддю. Наш район зі своїм складом населення дуже засмічений петлюрівцями, колишніми офіцерами польської армії. Район прикордонний і, починаючи будівництво таких важливих військових об’єктів, ми повинні очиститись від ворожих елементів.
— Треба рішучіше боротися з поганим поводженням окремих товаришів, що приїхали зі східних областей.
—…перед нами велике і почесне завдання — в кожному селі організувати колгосп.
У цьому відношенні ми працюємо ще незадовільно. Всі умови для колгоспного будівництва по селах є. Треба лише вперто працювати. Прикріплені комуністи повинні прикласти всі сили, щоб у лютому місяці організувати в кожному селі колгосп. Уже більше року ми тут господарюємо, а результати нашої праці ще незначні. У минулому році ми сіяли з трьома колгоспами, а тепер будемо, я в це вірю, мати в кожному селі колгосп.
—…я, товариші, хочу зупинитися на стані підготовки до посівної компанії в Топорівцях. Я не раз говорив, щоб когось послати з товаришів у село, я довго хворів, в селі за той час ніхто не був і зараз буде тяжко організувати колгосп. Тепер треба багато попрацювати, бо ворожі селу елементи, такі, як Никола Сиродюк, Іван Тузенко, Василь Гонталюк, Петро Чорний, виступають відкрито проти радянської влади, особливо куркулі ведуть серед жінок протиколгоспну роботу. Треба мені допомогти і колгосп невдовзі буде організований.
— …я хочу використати присутність секретаря обкому партії і розповісти, як у Семаківцях Чернелицького району уповноважений від тамтешнього райкому партії — старший агроном Кривденко замість проведення роботи по колективізації пиячить, виходить на дорогу, затримує проїжджаючих громадян, погрожує наганом, заставляє їх лягати на сніг, перевіряє документи. Недавно таке вчинив із нашим товаришем. Правда, той на сніг не лягав.
— тепер розгорнулася величезна робота по колективізації в нашому районі. Ми маємо наслідки ворожої роботи — куркуль намагається відтягнути селян від колгоспного будівництва. Є факти, коли окремі червоноармійці, морально розклавшись, ходять до селян, п’ють самогонку, а потім невитримано себе поводять і роблять наклепи на колгоспи у східних регіонах. Що ж виходить, ми посилаємо сільських активістів на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і по ідеї, вони першими мали би подавати заяви до колгоспу. Ретельний аналіз показав, що ці люди подають заяви до колгоспу останніми, і то під примусом.
— …я, як секретар обкому партії, — вставши, подивився довкола товариш Олендовський, — багато де в чому не розумію, у вас є кілька чудових колгоспів. Треба розширювати ці колгоспи, щоб не були маленькими. Треба удесятирити роботу, переконати бідняка і середняка в перевазі колгоспного будівництва, щоб гідно зустріти відкриття 18-ї партійної конференції ВКП (б).
А щодо ворожих елементів, — і подивився в бік начальника районного відділу МДБ, — не розумію, чому з ними до сьогодні не проведена відповідна робота. На днях у нас має відбутися засідання бюро обкому, я порушу це питання перед начальником обласного управління МДБ.
VІ
— Так ти будеш говорити, чи й далі будеш мовчати?
— Хлопці! Я не маю що розказувати?
— Ми тобі не хлопці. Разом на току не гуляли. Зви мене товаришу начальник.
— Товаришу начальник…
Тут з-заду хтось, як вліпив кулаком по голові, Василь Гонталюк зразу розтягнувся на підлозі. Зверху вилляли води з відра. Той підняв розкровавлену голову. З носа текла кров.
— За віщо? — заплакав Василь. — Чим я уже провинився перед нашими визволителями?
— Чим? Я тобі скажу. До нас попали секретні документи польської офензиви. Там знайшли твоє прізвище, що ти служив у них сексотом.
— Яким сексотом? Та ви що?
Слідчий встав із-за стола, спокійно підійшов до заарештованого і з розмаху вдарив в обличчя. Той знову впав на підлогу перекинувшись разом із кріслом. З рота виплюнув три передні зуби. Той, що бив, напевно, мав відповідну практику. Знав куди і як бити, щоб було боляче. Кров текла по бороді разом зі слиною, капала на сорочку, портіниці. Кривавим рукавом витирав рот, але кров далі цебеніла. Слідчого це не зупинило. Він знову розмахнувся…
— Добре! Добре! — я розкажу усе по правді. — Минулого року я продав на базарі бичка. На готові гроші знайшлася компанія. Ми випили, слово за словом і виникла бійка. Я хотів утекти. Бо з міської бійки ніколи нічого доброго не виходить. Але тут надбігли шандарі…
Василь усе витирав рот, бороду, то одним рукавом сорочки, то іншим…
— Усіх пов’язали і доставили до жандармерії. Що з іншими було не знаю, але мене дуже били, а потім запропонували, щоб я підписав якийсь папір, що зобов’язуюся їм доповідати про все, що відбувається в селі. Через півроку викликали і знову били, що я не подаю ніяких звісток. Потім прийшли ваші. Я так утішився, що з тим покінчено. Але глибоко помилився. Тепер ви мене забрали і знову б’єте. Ті били — ви б’єте. Яка між вами різниця?
— Зараз тобі покажемо, яка різниця. І взялися бити вже вдвох. Спочатку по голові, а коли Гонталюк утратив свідомість і впав на підлогу, копали ногами:
— Ти, польська наволоч, прислужник, сексот! Тобі бути там, де гниють тепер польські жовніри…
Але Василь цього не чув.
Трьох інших заарештованих енкаведисти також били і все вимагали, щоб ті призналися в участі в петлюрівській організації. А коли нічого не добилися, то всіх відіслали до станіславської тюрми. Там усе повторилося спочатку:
— З ким ви зустрічалися? Хто вас зорганізував? Хто у вас старший? Які у вас були цілі і завдання? Як ви саботуєте вступ до колгоспу?
І все це супроводжувалося побоями. Люди непритомніли. Їх відливали водою і знову проводили одне й те саме. Викликали серед ночі. При досить яскравому освітленні, від чого дуже пекло в очах, продовжували тортури.
— Признавайтеся! Признавайтеся!
Одного разу Николі Сиродюку скрутили руки колючим дротом і підвісили до стелі. Знявши портіниці, били нижче пояса. Від страшного болю кілька разів утрачав свідомість. Його відливали водою. І знову те саме…
— Признаєшся, наволоч, чи ні?! — кричали оскаженілі кати, — хто у вас старший?! Хто?! Хто?! Хто?!
Боже! Якщо Ти є на світі, як Ти можеш дивитися, як кати так жорстоко катують невинного чоловіка… Забери мене до Себе, та я так щиро в Тебе вірю, завжди молився Тобі, молюся і тепер, щонеділі і в свята ходив до церкви, весь час сповідався, причащався… Я лише орав, сіяв, сапав, косив, молотив, молов, робив те, що Ти нам, Усевишній, приписав… За віщо… за віщо так зі мною? Невже Ти Господи в такий спосіб покарав цих людей, забравши в них душі, розум, усе святе, зробив їх звірами? Яка мати їх народила? Та я так на них чекав, так чекав…А тепер…
— Хто?! Хто?! Хто?! — лунало знизу, з-під стелі, звідусіль… — Зараз тобі покажемо…
Скинули тіло додолу, повернули лицем донизу, під гомілку підклали дерев’яний ковбок, один наступив ногою на спину, другий ударив зверху щосили по ступні, і кістка хряснула пополовині, потім переломали другу кістку гомілки. Никола того вже не чув.
— От сволота! Ще дихає. Живучий!
— Я зараз йому покажу, хто така радянська влада! — скажено закривавленими руками, мов у бойні різник, кат ухопив молоток, кілька цвяхів і почав забивати в голову, один, другий, третій…
— Усе… досить… уже здох…
23 червня 1941 року польський прем’єр-міністр генерал Сікорський з Лондона, де дістав прихисток уряд Польщі, звернувся по радіо до народу Польщі:
— …Сталося те, чого ми й очікували. Хоч і швидше, ніж ми думали. Нацистсько-більшовицька спільнота, яка була джерелом жахливої біди для Польщі, провалилася. Вже більше доби колишні союзники зчепилися у війні.
…Німеччина, найголовніший ворог польського народу, подерла на шматки союз, який так довго був причиною найбільших наших лих. Завдаючи удару по Росії, вона з великим ризиком для себе береться за справу, кінець якої непевний і, м’яко кажучи, ослабить того, хто її виконує.
…Тепер ми можемо вважати, що за нинішніх умов Росія скасує пакт 1939 року. Логічно, це повинно повернути нас назад до становища, підпорядкованого договорові, що був укладений між Росією і Польщею в Ризі 18 березня 1921 року та визнаний 15 березня 1923 року конференцією послів, а 5 квітня — Сполученими Штатами Північної Америки. Політичне й моральне значення такого акта було б величезне.
— Що, що? Що він сказав? — аж піднявся з лавки Петро Тимчишин.
— Сидіть тихо, вуйку!
У радіо щось засвистало, загулюкало. Маркозик крутив ручкою, крутив але нічого більше не почули. Газди з церкви прибігли послухати новин. Усі лише переглядалися. Ті, що в тривозі, поглядали один на одного, мовляв, що буде далі, що чувати нового? Інші, посміхаючись, потирали від задоволення руки. Буквально за два роки пережили так багато, що їхнім батькам потрібно б на це біля сотні років. І цьому не кінець. Як виявилося, все тільки починалося.
З подвір’я Маркозиків добре виднілися смужки полів в урочищі За Ланом. Одні смужки скошені і вздовж красувалися складені півклані. Поле спадало з горба вниз до села. Навпроти било в очі яскраве сонце. Від цього півклані ніби ховалися в імлистій тіні. Туди звернув погляд Никола Маркозик. То були його півклані. Тільки вчора він зі своїм сімейством упорався з ними. Як приємно було дивитися ось звідси і любуватися своєю роботою. Чи скористається він своєю працею, коли розгортаються такі баталії?..
— Я не все чув і не все зрозумів. Що, що сказав пан Сікорський?
Маркозик ніби повернувся з того онде поля. Хтось сіпав за рукав. Повернув голову, аж потім до нього дійшло.
— Та таке виходить, що польські пани плачуть за нашою Галичиною!
— Я думаю, що совіти уже ніколи не віддадуть нас, хіба програють війну.
— Хіба совіти можуь програти війну?
— Ніколи! Така сила, техніка…
Після цього дехто також підняв голову і прискіпливо подивився на смужки За Ланом. Вони зрозуміли, куди так довго дивився Маркозик. Коло його поля зеленіла картопля. Далі коливала листям висока кукурудза. Поряд зіяла вузенька смужечка поля ворожки. Ворожка була не до роботи. На її смужці виднілася ріденька пшениця, всіяна червоними маками. Далі жовтів овес, який ось-ось треба косити. За вівсом виднілося поопале жито, всіяне волошками, яке давно просилося аби скосити. Ніби маленькі кусники небесної блакиті впали на цю смужку і розсіялися. З одного боку, як для доброго господаря це свідчило, що поле пісне, запущене, з іншого — здебільшого для молодих, блакитний, приємний. Вбираєш очима, вбираєш і нема тому краю, від захвату душа радіє. Дівчатам так і хочеться сплести вінок і покласти на голову…
— Чекайте! Ми ще не бачили німчуру. Яка в них техніка? Якщо польська кіннота гуляє по Пруссії, а польське літунство бомбить Берлін…
— І ви, вуйку, вірите в те, що там було написано? Я мав вас за розумнішого чоловіка, — чвиркнув крізь зуби Тимчишин.
— Як би там, хлопці, не було, видай нас чекає велика біда. В першу тут творилося казна-що, дай Боже, аби тепер це не повторилося. Бо то нарід може не витерпіти, — розважливо розсуджував дяк.
— А все-таки, хто якої думки? Ліпше нам жилося за поляків, чи за совітів?
— Ви знаєте, я вам розповім таку притчу, — втрутився в бесіду досі мовчавший Павло Сиродюк. Відколи заарештували його брата, він став мовчазнішим. Дивився на всіх підозріло, бо вважав, що хтось із сільських щось на Николу наговорив. Вірив, що той ось-ось має прийти додому. — Ще мої дід, небіжчик, дай їм Боже царство небесне, — всі перехрестилися, — розповідали. Що зійшлися у сварці віз із саньми. Віз доводив, якщо букші файно змащені, то колеса самі крутяться, віз лише підскакує на ямках. А сани перечили цьому. По снігу санки лише шумлять, деколи навіть скоріше їдуть за коней. Сварилися, сварилися, а тоді вирішили звернутися до коня, який у стайні форкав, перебираючи січкою. Кінь поозирався і мовив: і то погань, і то погань. Бо і там накладають, і там.
Усі мовчки слухали і дивилися на поле За Ланом. Ті смужки нагадували їм стрічки в косах їхніх дівчат — барвисті, красиві. Сонячні промені від спеки мерехтіли над тією красотою. Чи там віяв вітер, чи щось інше, але вдивившись, в очах ті стрічки розвівались по вітру і зачаровували тих, хто туди дивився.
— То що виходить? Що хрін від редьки не солодший?
— Для нас і ті окупанти, і ті! А хіба є окупанти добрі і недобрі?
— Найліпше бути самим. У своїй хаті своя й правда! — піднявши голову, мовив Петро Тимчишин.
— Товаришу полковник! — кричав несамовито у телефонну трубку начальник тюрми. — Товаришу полковник! Що мені робити з в’язнями?
Звідти почулося.
— Тобі подали ешелон. Завантажуй усіх і відправляй!
— Та що мені цих вагонів? Я й половини не відправлю! Може, б остальних відпустити?
— Та ти що? Відпустити ворогів народу? Завтра вони усі будуть у німців. Зрозумів?
Не забувай, що тепер діють закони військового часу. Жоден ворог не повинен залишитися тут живим. Німці вже у Львові. Зрозумів?
І запрацювала репресивна машина. День і ніч возили заарештованих на станцію. Низько над містом літали німецькі месершміти. Час від часу завивали сирени про повітряну тривогу.
Інших заарештованих ставили до стінки і впритул стріляли в потилицю. Вдираючись до чергової камери, панічно кричали:
— Лицем до стіни! Скоро! Скоро!
Іван Тузенко зрозумів, що ось і настав його час. Тричі перехрестився і почав молитися, але недокінчив…
Вагонами похитувало, то в один бік, то в інший. Людей набито, як у бочці оселедців. Дуже спекотно. Вже добу їх везуть, більшість стоять. Ніхто до них не дивиться. Ні їди, ні води. Тільки інколи чути завивання німецьких літаків і вибухи бомб. Куди везуть, у якому напрямку, ніхто з приречених не знав. Петро Чорний ревно, як і більшість його побратимів по камері, молилися і просили Бога, щоб пошвидше… пошвидше закінчилися їхні муки. Від заколисування склепив повіки і впав у забуття:
«Десь там, дома, уже косять жита, пшениці. Уявив, як пахне стернею, свіжою соломою, а він кладе у покоси жито, кладе… швах… швах…швах. Мигає сріблясте лезо коси, витягнув брусок із кушки, яка прикріплена з-заду до окрійки, і почав мантачити косу. Поозирався, а там мама з сестрами складають скошене жито в купки і зв’язують перевеслами в снопи. Порахував, що з-заду вже складено вісім полукіпків. На першому сів бузьок і застрекотав довгим дзьобом. Бути дощам, бути дощам!»
І заспішив. Від таких думок на лиці розпливлася посмішка, так стало добре на душі, приємно, далеко кудись відсунулися біди, які несподівано впали на нього…
І тут появилася пісня. Петро відкрив очі. Ніхто не знав, хто її співав. Всі переглядалися:
Рости, рости, черемшино,
Широко си розростай,
Ти молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Почав усміхатися. Чимось особливим повіяло від рідної пісні, яку часто співали у його селі.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край.
І тут не втримався. Підтримав. За ним ще хтось… Ще і ще…
І полилася набираючи сили. Хоча їхали помало, але пісня вирвалася з їхнього вагона і полилася в інший, за ним у третій і… і…
Ти дівчино, віддавайся
І на мене не чекай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край.
Поїзд укотре зупинився. Пісня перервалася, затихла, мов підкошений колос. Зовсім недалеко чути було страшні вибухи, завивання літаків, крики людей. Раптом за стінкою почули крик:
— Давай, машынист, прямо!…
— Куди? Таже міст розбомблений…
Попереду виднівся міст, з якого ще димілося. Тільки що німецькі літаки скинули чергову партію бомб, кілька прольотів мосту над Дністром щезли, з цього боку звисали рейки. На другому боці у сонячному сяйві виднілися Заліщики. Здавалося, що їм до війни нема ніякого діла.
— Та ви що, товаришу капітан? Куди прямо? Там же люди! — і показав перстом на вагони.
— Ето врагі савєтскаво народа! Ти іх жалєєшь? А сколько тєпєрь гібнєт на фронтє чєсних солдат за народ, за Сталіна, за радную Отчізну! А іх тєбє нє жалко? — і кивнув машиністу, мовляв — давай упєред і соскаківай на ходу.
— Не дозволю! Там живі люди! Мені наказано їх доставити у призначене місце! Я буду жалітися!
— Лєйтєнант! Счас дєйствуют закони воєнного врємєні! Отойді! — і почав виймати пістолет із кобури.
— Не дозволю! Товаришу капітан! Товаришу… — клацнув сухий постріл — і молоде тіло лейтенанта сповзло на землю.
Машиніст потягнув за важіль, наддав пари і вискочив на ходу.
Тут появилася чергова група німецьких літаків. Бомби падали одна за одною…
Воздух! Воздух! — заверещав капітан і скочив у ближні кущі.
Вибухи бомб, несамовиті крики, все це як раптово почалося, так і припинилося. Влягалися тонни землі, викинуті бомбами в повітря, втихали повітряні маси. Під кущем наполовину вирваний вибуховою хвилею виднівся понівечений труп капітана, недалеко від нього на краю великої вирви, з якої ще курилося, корчився в конвульсіях машиніст, який потягнув важіль і наддав пари…
— Карма! Карма! Карма! — кричали, на радощах кружляючи, ворони. Їм здалося, що вони прогнали невідомих для них птахів із залізними дзьобами.
Паровоз з вагонами, як корова язиком злизала… Спокійно текли води Дністра, ніби нічого аж такого страшного не сталося…
