«Тополівка», том 1, частина 4. Дмитро Мохорук

ОСІНЬ 1922 РОКУ

ВЕЧОРНИЦІ

І
село, як село, розташоване переважно в долині, яку розділяє потічок Тополівка. Південно-східна і північно-західна частини села — на вищій, горбистій місцевості. До повіту далеченько, навколо розкидані такі ж самі села. Лише одні на горбистій місцевості, інші при долині, але це не заважало людям ходити в гості, на храми чи весілля в інші села. Навіть одружуватися.
Найкраще в селі весною і літом — усе потопає у зелені садів, добротних ланів, маєві квітів, а скільки всюди дерев: верб, білих акацій, ясенів, лип, беріз, берестів, дубів, тополь, каштанів. А як красно восени, коли починають жовтіти дерева, йде збирання пізніх осінніх культур. На полях рух, а вдома? Коло кожної хати готуються до зими. Щоб було тепло, ситно.
— Та нехай ту зиму шлях трафить! — кричав циган. — Так люблю літо, так люблю літечко! — впавши на коліна і звівши до неба руки. — Господочку мій дорогий! Господочку! Ади, віддаю тобі дві зими, лиш дай мені за них одне літечко! — і щиро дивився на небеса, ніби хотів там щось побачити, бодай якийсь значок, що його почуто. Але 10 жовтня, на Калістрата, почало кидати крупинками снігу. Циган вийшов із кузні та й почухав голову:
— Ого! На Михайла вже буде зима! — подивився на небеса, поводив по них очима.
— Не почув мого благання Господь Бог, та не почув. А з 21 жовтня, від Палагни, стало холодати.
Роботи на полях уже закінчено. Давно в Топорівцях так скоро не завершували осінньо-польові роботи. Можна сказати, що дуже квапилися? Ні! Просто багато колишніх січових стрільців повернулися із польських таборів. Добавилося багато робочої сили.
— Мой, мой! Як собі нагадаю, як ми стали на лінії Гродек Ягеллонський — Судова Вишня, Львів уже був наш, — махав головою Матвій Сиродюк, розповідаючи газдам, які зійшлися в неділю після обіду до нього, — такі люті морози, такий сніг, звіявся вітер і почало кидати в очі, замітати, але нам так уже того стало, що всі стрільці горіли бажанням узяти Львів, бо йшлося тоді, хто володіє Львовом, той володіє Галичиною. А тут раз, — і Матвій плеснув у долоні, — нам повідомили старшини, що прийшла телеграма від мирової міжсозницької комісії генерала Бартелемі, яка їхала до Львова.
— Причому ця комісія? Чому не брали Львів?
— Справа в тому, що там було сказано, якщо не припиниться наступ, то це буде розцінюватися, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. По приїзді примусили наших підписати таку угоду про перемир’я, що потім…— і Матвій махнув рукою. — Вже тоді стало ясно, що всі стали проти нас. Ми вкотре переконалися, що України, як держави ніхто не хоче. Чогось її всі бояться. А після підключили галлєрців… і пішло й поїхало. Добили нас. Потім опинився в таборі в Домбі… Боже! Ще й тепер ночами сниться… не віриться, що люди можуть таке придумати для інших. Таже ми слов’яни, можна сказати, одна нація… Брати…
Бараки забиті людьми… військові, жінки… діти! Біля туалетів повно хробаків, спали на голих дошках, гнилий суп, від якого смерділо, або дадуть півгнилого оселедця, або напів-гниле яйце. Четвертину фунта кукурудзяного хліба. Ранком і ввечері кварта чаю без цукру. У бараках не отоплювалося. В сусідньому бараці утримувалися москалі — там, проше пана, зовсім по-іншому. Чисті тобі бараки, відповідна постіль, непогана кухня. Що на це скажете?
Робили на вивезенні деревини. Боже! Як били польські охоронці за найменшу провину. Тільки чулося: свине, хаме, мурґо, скурвисин. Усе робилося, щоб ми виздихали…
— Та й тут створили нам нелегке життя. Про «Січ» навіть не можна згадувати, закрили не тільки «Просвіту», а й усі інші товариства, які діяли до війни. У школі далі чотирьохрічне навчання, але на польській мові, ще й ці євреї їм підігрують. Підеш до Городенки, не там став, не так став, свине, і нагайкою по вухах. Гей, би це-с нарід сказився, став диким. Як це так поводитися з людьми? Минулої осені затіяли перепис населення. Здавало б, нема в цьому нічого поганого, але вкінці вийшло, що в Топорівцях живе більше поляків, ніж українців. Та як же це так? Так фальшувати, так фальшувати…
— Потім прояснилося, що вони хотіли перед усім світом показати, що тут переважно живуть поляки і ця земля їхня. А куди нас корінних українців? Чудо та й усе! Ой, нелегке наше життя, нелегке… — тверезо розставляючи усі слова, втрутився до бесіди Василь Маркозик
— Ну й що поробиш, коли всі проти нас. Усе те, що ви говорите, то-то є політика, а хто грається в політику, той завжди битий по сраці. Кожна влада то є насильницька влада. Як сказано у Святому Письмі: «Вся влада від Бога». Якщо Бог так хоче, то що нам робити? Наше діло орати, сіяти, збирати врожай, молотити, молоти і їсти хліб, якщо залишиться, та й сидіти тихо.
Як мої тато казали:
— Сиди тихо, Їлашку, та й будеш їсти кашку, — повчав уже старший Яким Кульчик.
— Та бо то, куме, таке! Якщо будете сидіти тихо, то завтра прийдуть та й викинуть з хати разом з дітьми під пліт, як отих пісєт, пам’ятаєте, яких ви того року викинули на пасовисько. Якої ви тоді заспіваєте? Га? А зрештою, якщо будете їсти багато каші, то можете дістати срачку!
Далі наступила мовчанка. Поволі, поволі, та й стали газди висуватися з хати. Вранці дехто узявся вивозити гній на поле. Напустилися дощі, ночами тумани, землю розвезло, зробилися великі болота.

ІІ
Настали довгі ночі. Сільська читальня закрита. Дівчата були далекі від політики. Їм хотілося десь збиратися до гурту, щось уповідати про сільські новини, взагалі тягнулися до гуртового спілкування. Та й кортіло десь зустрічатися із хлопцями. Бо хлопці колись так до дівчат до хати не приходили, хіба вже були зговорини. По вулицях вечорами так собі дівчата теж не ходили.
Тому, котрі сміливіші, влаштовували вечорниці. Шукали такі хати, які були великими. Там жили старші люди чи вдовиці, або й старші дівки. Господиня такої хати мала бути доброю, лагідною, любити жарти, пісні. Молодь дуже любила слухати старших господарів, коли ті розказували про давні історії, про те, як вони дівочили чи парубочили, як колись, ще давніше, проходили вечорниці.
Вечорниці були на кожному куті села. А то і на окремих великих вулицях, якщо там жило багато дівчат. На вечорницях дівчата пряли, вишивали, плели, співали різних пісень. Як правило, на вечорниці приходили хлопці, особливо ті, котрі мали тут своїх симпатій. Сідали біля дівчат, прижартовували до них. Якщо дівчині подобався хлопець, то відповідала приязню на його жарти, якщо не подобався, то не звертала на нього жодної уваги.

ІІІ
Гурт дівчат з одного кута в неділю, вийшовши з церкви, не квапився додому. Ішли поволі, ніби вже собі якісь ґаздині: поважно, про щось гомоніли, сміялися самі до себе. Обговорювали останні сільські новини, на котру з них задивлявся такий і такий-то хлопець у церкві. Нарешті одна з них, Настуня Грищукова, посерйознівши, мовила:
— Пора, дівчата, розпочинати вечорниці. Майже пополудні почало темніти, мої тато з мамою не пускають на вулицю, кажуть, що тепер уже не до забав, бо скоро розпочнеться Пилипівський піст. А я собі думаю, та що відтепер сидіти в хаті? — Настуня поозиралася і зашепотіла, — таже хочеться десь хоч трохи подивитися на наших парубків, бо здичіємо без них. — І дівчата гуртом зареготали, поозиравшись довкола, чи не видно де старших жінок і трохи стрималися. Бо котрась із них замітить, і підуть по селу плітки, ади, як тоті й тоті, йдучи з церкви, дуже реготали самі до себе. Та же це не файно, аби дівки та так реготали на всеньке село
— Таже, що кажете, дівчата? — далі провадила своєї Настуня.
— Та що кажем, та що кажем! — обізвалася Маруся Кривчукова. — Треба починати вечорниці. Давайте після обіду зберемося та й підемо до вуйни Василихи. Ми того року провадили там вечорниці, та й нам там непогано було. Вуйна лише одна з вуйком, дітей у них нема. Думаю, вони приймуть нас. Таже якось договоримося.

IV
На стінах висіло кілька образів, над ними почеплені вишиті рушники. Зліва піч із кухнею, припічок, застелене ліжко, стіл. Справа від дверей шафа, над нею на стіні замисник. Попід вікнами лава, застелена веренею. Ще одна приперта до стола. Під столом кілька стільчиків. Господарі Настя та Василь Сиродюки були бездітними і на старість впускали до хати сільську молодь на вечорниці.
— Бо ніч така довга у Пилипівку, що можна здуріти, — не раз говорив Василь до Насті. Господарі сиділи на теплій печі і спостерігали за хлопцями та дівчатами, як ті пряли чи вишивали, котрі плели. Глипали на хлопців, а ті на них, ні з сего ні з того сміялися. Коли це одноманіття надокучало, то Василь чи Настя просили їх заспівати якоїсь гарної пісні.
Хлопці починали, дівчата підхоплювали:
Ой там при долині зелена ліщина,
Ходила, гуляла молода дівчина.
Ходила, гуляла, було їй доволі
Стратила віночок з голівоньки свої.

Ой там за потоком Василь сіно косить,
А йому Маруся дитину приносить:
— На тобі, Василю, це твоя дитина.
Не візьмеш на руки — на дорозі кину!
Вуйна Настя на печі схлипнула. Жаль їй стало молодої дівчини, про яку співалося в пісні. У дівчат теж зволожилися очі і стали поглипувати одна на одну.
Взяв Василь дитину та й став думати,
Що ж він має дома матері казати
— Мамо, моя мамо, сталася причина —
Знайшлась у покосах маленька дитина.

То нічого, сину, бери її в хату
Будем цій дитині матері шукати.
— Мамо, ж моя мамо, ще одна новина
Стоїть за ворітьми молода дівчина.
— Яка розумна мама в цього Василя. Ой, яка розумна! — дівчата повернули голови на піч.
— Бачите, дівчата, — почала Настя з печі, — у пісні все вийшло на добре. А в житті? Ой-йо-йой! Всякої буває. Так що стережіться. Бо ось ці, що сидять рядом з вами і шкірять до вас зуби, деколи через родичів бувають зовсім іншими.
— Та що ви, вуйно, ми не такі. Ми чемні, — засміялися хлопці.
— Но-но! — помахала головою вуйна.
Дівчата почали ще однієї:

По саду ходила горішки збирала,
Я свому милому зле слово сказала.
Прогнівила милого,
Що сказала зле слово.
— То-то почали. Ади-ди! Зле слово сказала. А то що таке? — почала вуйна дивлячись на свого Василя.
— Бачиш, небого, у пісні співається, як дівчина переживала за свого хлопця, бо зле слово йому сказала. Вона любила. А ти-и-и?
— Ігій на тебе, старого та й дурного.
— О! О-о-о! Маєте! Якби ти мене любила хоть трішки, хіба би таке сказала?
Всі засміялися з дотепності вуйка Василя і продовжили:
Дверей не втворяю, хустину не даю,
Бо я із тобою нігде не гуляю,
Най ти тая втворяє,
Що з тобою гуляє.
— О, правильно зробила ця дівчина, а то якийсь шалапут. Відразу видно, що обманює.
— Ану ще заспівайте нам з бабою такої, щоби взяла за душу, — попросив вуйко Василь.
Чуєш, брате мій,        Мерехтить в очах
Товаришу дорогий,        Безконечний шлях
Відлітають сірим шнурком    Гине, гине в сірій мряці
Журавлі у вирій.        Слід по журавлях…
Кличуть: «Кру, кру, кру…    Кличуть: «Кру, кру, кру…
Дівчата і хлопці так заспівали пісню, що їм аж виступили сльози на очах. Та й Василь на печі витирав сльози: «Відлітають сірим шнурком, — мені здається, що це співається про наші душі».
Якось необачно, чи навмисне Настуня Грищукова випустила з рук веретено. Покотилося і стало біля Дмитра. Той ухопив.
— Віддай! Віддай веретено! — кинулася.
Той загнув руку з веретеном за спину.
— Ага! Не віддам!
— Це фант! Це фант! Треба його відробити! — закричав Василь, — інакше, Дмитре, не віддавай!
— Який це фант! Це не фант! — відповіли хором дівчата. — Що це ви собі придумали?
— Дмитре, віддай веретено! — попросила Настуня, дивлячись на свого Петра. Але той мовчав, лише сопів у ніс.
— Ні-ні! — заперечив Василь, — за фант треба відробити. І так… Що присудити Настуні?
— Десять разів поцілувати Дмитра.
— А куди? — уточнив Петро.
— Як куди, — мовив Степан, — звісно, у губи.
— Ні-ні! Ніколи! — закрутила головою, почервонівши зі встиду, Настуня і знову глипнула на Петра. Але той мовчав. Настуня подумала: «Таже міг би щось сказати Петрусь, але чогось мовчить».
— То таке, вуйку Василю, — провадив своєї Степан, — поки Настуня буде думати, розкажіть нам якусь казку. Ви так їх багато знаєте. Ану давайте! Все скоріше час перейде.

V
Перед вечором небо проясніло, з півдня ймилося багряним заревом. Старий Іван Ватаманович подумав, дивлячись на багряне зарево: «О, мадярка зашкірилася! Стане тепліше. Значить, ще зими не буде». Потім подивився на захід, на північ, звідти насувалися темні хмари. «Напевно, буде дощ», — подумав і подивився на темні вікна своєї хатини. Вже обійшов коровку, здоїв, попив теплого молочка. «Піду та й приляжу. Світла світити не буду».
Прилігши на ліжко, не роздягаючись, упав у глибоку задуму. Вже кілька місяців, як його небіжка Палагна зійшла в могилу. Перед Великоднем пішла до Тополівки мити кошик від паски. Було ніби тепло, і Палагна пішла босою. Побувши трохи у воді, застудилася, схопила, сарака, запалення, довго маялася в гарячці, хворіла, страшно кашляла і стопилася.
Тридцять п’ять років прожили разом. Народила шестеро дітей. Шість хлопців. Але їм у житті з дітьми не щастило. Чогось до року вмирали. Обоє не встигали їх хоронити. Лише останній, Николка, слава Богу, вижив, і вже має двадцять два роки. Ох, як вони тяжко з Палагною гарували, аби щось приґаздувати. На голім місці побудували хатку, стаєнку. Весь час утримували всяку птицю, деколи поросятко. Але корівку завжди тримали. Бо що то за життя без молочка. Мали кілька морґів поля. Малувато-малувато, але більше не приґаздували. Бідненько жили, але завжди на своєму хлібчикові, ні в кого не позичали. Нікому не відробляли. Вдосвіта вставали і до пізнього вечора працювали. Не те що сусіди через дорогу…
Через дорогу жив собі Никола з Параскою. Усі звали його Николусь. Мали шість дівок. Жили в старенькій хатині, лише кімнатка та й сінці. Мали кури, яких утримували на горищі, а деколи й качки в сінях. Таке вічне капарство у сінях. Не раз вони уже із жінкою наробляться від досвітку, а ті лиш повстають, ходять по надворку та й очі протирають. Іван пригадав, як одного разу Николусів сусід не витримав та й крикнув із-за плота:
— Мой, Николусю! Настругав-єс купу дівок та й спиш до полудня!
— А тобі що до того? Настругав чи не настругав. Мої дівки дуже файні, то я й не журюся. Журися ти, коли твої хлопці прийдуть їх сватати.
І той прикусив язика. А коли віддавав найстаршу, то підвипилі бояри насамперед потягнули з хати куфер. Николиха скричала:
— Та що ви робите? Та там усе наше вбрання!
Але на неї ніхто не звертав уваги. Коли це дивиться у вікно, а той тягне теля зі стайні, той несе під пахвами по курці, той по качці. Глип, а то поплив мішок із пшеницею з комори.
Николиха вибігла надвір:
— Ґвавт! Ґвавт, люди! Грабівники прийшли!
Коли це глип, а з хати лише попливла скриня на фіру. Один із бояр підійшов до Николихи: — Та й чого кричите? Що це ми собі беремо? Це все буде вашій доньці!
— Але! Але!… — Николисі забракло слів, потім: — але в мене ще є діти!
— Нічого, нічого, — той спокійно, — та ви обоє з вуйком не каліки, будете робити та ще заробите й на них.
Николиха у плач:
— Та ми гейби погоріли! Та ми гейби погоріли!…
Фіри з боярами — раз та й поїхали. Николиха з дарами для сватів лишилася. Нарешті разом із сестрою тайстру на плечі та й бігом за фірами. Після того весілля вже не сплять до полудня. Мало того, що файні дівки, треба ще щось мати в хаті. Так, лежачи, міркував собі старий Ватаманович. Потім перекинувся думками на сина. «Добре було б, аби він одружився. Перебрав би усю господарку на свої молоді плечі. Пішли б онуки. Він би бавив їх. А так! Біда без господині в хаті. Якби трохи молодшим був, то спробував би привести до хати якусь молоду ґаздиню, а так!»…
І махнув рукою.
Ще трохи полежавши, учув, як відчинилися знадвору двері, потім хатні, і він аж ахнув від подиву. На голові піднявся зі страху чупер. Руки й ноги ніби відняло. Рот зціпило. Говорять у селі, що останнім часом у селі появилося багато відьом, упирів, щезлих, привидів, приблуд. З чого би це? Нібито всі ходять до церкви, моляться, перед Великоднем сповідаються, причащаються. Одні говорять, що це нам австрійці залишили, інші — тоті пияки-москалі від першої.
В хату ввійшла його Палагна. В руках несла засвічену свічку, точно таку, яку тримала в руках у труні. Вся в білому. Обличчя блищало, ніби намащене якоюсь маззю, з таким синюватим відтінком. Губи міцно стулені. Підійшла до стола, витягнула шухляду і щось почала шукати.
Іван дивився на все це як заворожений. Хотів запитати: «Палазю! Що шукаєш?» Потім: «Як тобі там?» Але не міг вимовити ні слова. Рот від подиву був відкритий, а язик затягнуло далеко у горло. Навіть мугикнути не зміг
Нарешті Палагна повернулася і пішла. На другу ніч те саме, але не сама. На руках тримала маленького хлопчика, другий сидів на шиї, звісивши ніжки на груди, два по боках ішли самі тримаючись за гобортку. Найбільшенький серед них ішов попереду, ніби показував дорогу куди йти. Палагна знову відкрила шухляду в столі, щось шукала, шукала, потім підійшла до образів, хотіла запхати туди руку, але все чогось не могла, руку відсмикувала, гейби її там щось пекло.
Іванові прийшла думка до голови: «Це нечиста сила перебралася на мою покійну Палагну, а навколо неї малі щезлики. Вона не може запхати руку за образи, бо там зберігається свячена шутка. Вона її пече в руки».
На третю знову прийшла. Тільки зі щезликами були ще якісь мерці. Іван придивлявся — придивлявся, чи то, можливо, їхні з Палагною родичі. Але впізнати не міг. Небіжка знову натягалася до ніші за образами, але не могла просунути туди руку. Нарешті один із мерців показав своїм кістлявим пальцем на сволок. Там лежали всякі папери. Один зі щезликів підніс ослін, Параска стала на нього і дотяглася до сволока. Шарґала там рукою, шарґала і нарешті знайшла, напевно, те, що шукала. Іван придивився, а вона тримала в руках їхній родинний пом’яник. Вся зґрая вийшла з хати. І тут Іван пробудився весь мокрий.

VI
— О-о! Що знаю, то знаю. Лиш слухайте. Василь добре вмостився на печі і почав розказувати казку:
— В одного багатого пана служила наймичкою дівчина особливої вроди. Молодий панич ще змалку придивлявся до дівчини, придивлявся. Скільки куди не їздив, а такої вродливої дів-чини не зустрічав. Вона йому все більше й більше подобалася. Помало, помало і вони полюбили одне одного. Навіть допомагав їй грішми і чим міг.
Одного разу панич заявив своїм родичам, що хоче із наймичкою одружитися.
— Як?! — заверещав несамовито пан. — Якщо ти з’їхав з глузду, то ми ще ні! Ще світ такого не чув, щоб паничі одружувалися із наймичками. Ти що? Хочеш нас знеславити перед нашими родичами, сусідами. Ніколи цього не буде! Чуєш? Ніколи!
— Але, тату! — скипів панич, — вона від мене вагітна.
— Що-о-о!? — ще дужче заверещав пан, аж паня ймилася руками за голову, — вона посміла лягати з тобою в ліжко?
Тут же наказав слугам відвезти в ліс наймичку і вбити. Для переконання, що вони чесно зробили свою справу, привезти йому її голову. Слуги дуже любили і шанували свою подругу по роботі. Але наказ пана мусять виконувати. Дорогою бідна наймичка, плачучи, просила їх:
— Вірні мої друзі, побратими, відпустіть мене на всі чотири сторони. Ніхто про це не буде знати. Я хочу жити. Відпустіть!
Дівчата так перейнялися казкою, що перестали прясти і з очей потекли сльози. Жаль їм стало бідної наймички. Не чули, як надворі здійнявся вітер, краплі дощу лопотіли по шибках вікон…
— Плакала наймичка, плакали і слуги, — продовжував вуйко Василь. — Приїхали в ліс, слуги щось поговорили між собою і відпустили. В лісі впіймали мавпу, відрізали її голову і привезли панові.
У той час пан із панею вговорювали панича одружитися з будь-якою дівчиною, тільки з багатого роду. Панич заявив, що ніколи одружуватися не буде.
Наймичка ходила по лісі, ходила, дуже було їй страшно, бо вона ніколи в лісі не бувала, але почало вечоріти і треба було десь діватися. Недалеко побачила невелику скелю, а під нею печеру. Зайшла — нема нікого. Обдивилася довкола і вирішила там переночувати. Добре виспавшись, пробудилася, а надворі почало розвиднятися. Ще раз обдивилася печеру і вирішила тут жити. Насамперед пішла назбирати ягід, щоб трохи підкріпитися. Потім обклала вхід печери великим камінням а на отвір виплела із пруття хвіртку. Так що хвіртка відчинялася і зачинялася. Так і жила сама-самісінька в лісі.
Пройшло чимало часу, і вона народила хлопчика. Боже! Яка гарна була дитина. Очі чорні, губки, ніби дві малинки, на голові кучерики. А як підріс, то був викапаний панич. Навіть не вірилося, що син може бути таким подібним до тата. Мав хлопчик великий дар від Бога — дуже гарно співав. Сам складав віршики і сам підбирав для них мелодію. На що подивиться, про те й співає. А як тьохкав по-солов’їному, а щебетав — чисто тобі жайворонок.
Пройшли роки, і старий пан помер. На господарстві залишився немолодий панич зі старенькою мамою. Якось одного разу панич зі слугами поїхав до лісу. Ходив по лісі, ходив і раптом почув, як хтось дуже гарно співає. Враз захотів побачити того, хто це може в його лісі так гарно співати. Біг помежи деревами, помежи кущами, пообдирав собі руки, лице. Слуги ледве встигали бігти за ним. Потім почали його відговорювати, що це йому причулося. Що ніхто не співав. Запевнювали, що ніякого співу не чули. Панич повірив їм, і всі пішли додому. Цілу ніч не спав. Усе йому снилося, що то співав молодий хлопчина. Від цього співу часто пробуджувався. А коли розвиднілося, знову пішов у ліс зі слугами. Ходив, шукав, але нікого і нічого подібного не чув і не знайшов. Надвечір знову пішли додому.
Як тільки ліг спати, знову почув уві сні спів молодого хлопчини. Від того пробудився і вже до ранку не спав. Третього дня знову узяв із собою слуг і пішов до лісу. Ходили лісом, ходили, і вже хотіли повертатися додому, як зовсім близько виразно почули божий спів.
Боже! Як кинувся панич у непрохідні нетрі, а за ним слуги. Вже не відговорювали панича, бо й самі добре чули цей спів. Нарешті перед ними постала велика скеля, а перед нею сидів хлопчина і співав по-солов’їному. Від того співу панич і слуги стали мовби вкопані. Спів ніби їх паралізував. Мовчки слухали. З печери вийшла ще досить молода жінка. В подертому одязі, пірваному взутті, проте дуже красива. Покликала сина в печеру попоїсти.
Панич відразу впізнав свою кохану, а в хлопчині впізнав себе, коли був таким, як він.
Сильно забилося серце, перед очима пішли круги від нахлинувшого щастя. Кинувся до печери, а там хвіртка. Потягнув до себе, — не відчинялася. Гукнув, щоб відкрили. Наймичка і хлопець перелякалися. Почали сильно кричати. Відколи тут жили, нікого із людей не бачили.
Від пережитої радості панич ще раз сіпнув хвіртку, і вона відчинилася. Кинувся до ніг своєї коханої…
Вуйка Василя перебила Настуня, яка не слухала тієї казки, лише думала, як відібрати веретено, всі слухали казку, але кожна робили свою роботу. Та й скоро вже додому треба йти. Петро вмовк. Таже міг би обізватися до Дмитра. Таже його товариш і сусід. Як без веретена?
— Та, Дмитре, віддай веретено!
— А цілувати десять разів хто буде? — скрикнув Степан зі злістю через те, що Настуня перебила досить цікаву казку. Настуня ще раз подивилася на Петра і згодилася. Дмитрові стало ніяково. Він теж подивився на Петра. Аж тепер зрозумів, що зробив недобре. Петро все-таки його товариш, але й відступати не було куди. Настуня дала згоду.
Дмитро присунувся ближче, натягнувся. Всі хором рахували — раз, два, три, чотири, п’ять… Настуня зразу встидалася цілувати, так собі, щоб відбути фант, але з кожним разом це починало їй подобатися і почала цілувати доряду, а може на зло Петрові — шість, сім, вісім… З великим задоволенням дивився вуйко Василь, як молоді при всіх цілуються, і подивився на свою Настю, яка теж не зводила свого погляду з молодих — дев’ять, десять!
Настуня вхопила веретено з Дмитрових рук, почала одягатися і бігом у двері. За нею ніхто з хлопців не вийшов. Вийшов невеликий курйоз, як любив часто казати вуйко Василь. Хлопці одного разу запитали вуйка, що то означає курйоз.
— Я, хлопці, служив у війську у Боснії. Якось молодший старшина дав мені розпоряджінє розібрати на частини карабін Верндля. Я розібрав. Наказав скласти. Я склав. Він ще раз, але скоріше. Я склав, але залишилася одна частина. Він подивився, подивився, та й каже до мене: — Це курйоз. От якби тебе, Сиродюк, та й розібрав на частини, а потім почав складати. І забув голову прикрутити. А тут наднесло полковника. Сурмач заграв «Позір!» Усі вишикувалися, а ти? Всі кричать «Слава!»
А ти навіть гикнути не можеш. От тобі й курйоз. Усі тоді сміялися з вуйка Василя.
А тепер?
З того всього дівчата почали збиратися додому.
— Вуйку! Ми вже йдемо!
Та то вже й пора, дівчата. Скоро, десята, подивився на годинник.
— Вуйку Василю! — обізвався Михайло, — а ми б могли прийти трохи на Михайла до вас та й посидіти.
— Та то би пасувало, Михайле, аби ти до себе просив. Тебе, напевно, прийдуть путати.
— Це все так, вуйку, я буду приймати хлопців. Але ви знаєте, дівчата не прийдуть.
А ми хочемо посидіти разом з нашою компанією. Я принесу доброго вишнику, закуски, га?
— Добре, Михайле, добре, приходіть, — зм’як вуйко Василь, почувши про вишник…

VII
Після відправи служби Божої у церкві отець вийшов на амвон і розпочав казання:
— Дорогі мої парохіяни! Сьогодні весь православний світ відзначає Собор Архистратига Михаїла. Сьогоднішній день — головний зі свят на честь святих Ангелів.
Якщо вдатися до біблійної історії, про яку я розказую щороку в такий день, і ви мали б пам’ятати, що два світи були створені нашим Господом Богом — небесний і земний. Небесний світ створений ще задовго до того, як був створений земний. Його заселяли переважно ангели — живі розумні істоти, але зовсім іншого порядку, ніж люди.
Ангели постійно оточують Бога, і Бог використовує їх для управління світом, через них Він допомагає, як окремим особам, так і цілим народам. У кожному разі, ангели не мають такого вигляду, як люди, в них немає поділу на чоловічий рід і жіночий.
Сьогоднішній день, 21 листопада, присвячений святому Архистратигу Михаїлу, начальнику воїнства небесного.
Серед ґаздів стояв і уважно слухав казання Танасій Грищук. Він старався уважно слухати і запам’ятовувати все, що кажуть отець. Але в голову лізли всілякі думки, пов’язані з господаркою, з дітьми, усе стрясав головою, ніби відганяв осінніх мух, щоб чути, що говорять отець. А той продовжував:
— За стародавніми переказами, сатана, — Танасій, як почув таке слово, то не спам’ятався, якраз у цей час нагадав, як він перебував у Канаді на заробітках, оглянувся на других і хотів перехреститися, але всі ніби уважно слухали проповідь, і він знову напружився, дивлячись на отця, щоб зрозуміти, що той говорить, — був колись світліший від усіх духів небесних, і тому названий Люцифером, впав у самолюбство, гордість і злобу й спокусив багато інших духів. Архангел Михаїл та його Ангели вчинили змієві війну і перемогли, скинувши додолу.
Святий Діонісій, учень апостола Павла, навчає нас, що всі ангели поділяються на три ієрархії, а кожна ієрархія — на три чини.
У першій, найвищій ієрархії стоять чини, найближчі до Пресвятої Тройці: Серафими, Херувими та Престоли.
Серафими — ангели полум’яноподібні — оточують огненний Престол Божий і співають славу Господню день і ніч, — продовжував отець, — як це було відкрито святому пророкові Ісайї у видінні. Вони палають любов’ю до Бога і ту любов запалюють…
І тут Танасій якось глипнув управо і натрапив на погляд Василя Угрина, синок якого, Петруньо, підбиває клини до його Настуні. «Диви на того старця, — почав злісно сваритися не знати з ким, — щоб мати таке багатство, як у мене, то мусив гірко і тяжко працювати у тій проклятій Канаді. П’ять літ не бачив ні жінки, ні дітей. А цей старець і не думає їхати до Канади. Йому добре і так. Настругав хлопців і лише думає, як їх примістити до багачів. О ні, неборе! То так не буде. Старці нехай сватаються до старців. А він ще в силі знайти пару своїй Настуні і серед багацьких синів. Аякже!» Сварився в душі, а сварився, коли це знову напружився, що там говорять отець, а той: «Над цими усіма дев’ятьма ангельськими чинами і поставлений Господом Архістратиг небесного воїнства — Архангел Михаїл». Закінчивши казання, отець почав сходити з амвона. Танасій поозирався довкола і ще дужче розізлився на того Василя Угрина. Бо таки через нього і через його синка він не вчув того всього, що розказували отець. Він, як і інші, перехрестився і пішов до виходу.
По дорозі його Параска ділилася враженнями від почутого від отця:
— Ти диви, Танасію, рідко коли наш отець так файно каже казання, як сьогодні. Наприклад: «Ангели-архангели — то великі благовісники, що сповіщають людям таємниці Божі. Архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про народження Христа Спасителя. Зі Святого Письма нам відомі імена таких архангелів: Гавриїл, Рафаїл, Угріїл, Селафиїл, Єгудиїл, Варахіїл і … ну, ну підкажи, Танасію, ще одного призабула. Ану нагадай!» Той мовчав.
— Ну, Танасію, ану-ко нагадай!
— Та відчепися від мене, — знервовано почав сопіти в ніс.
— Ти що, не слухав слова Божого, Танасію, чи тебе не береться слово Боже? Таже, Боже мій! Ще мої мама-небіжка розказували, — дай їм Боже царство небесне, — і Параска перехрестилася. Мусив перехреститися і Танасій, думаючи: «Оце влип через того Василя Угрина». — Якщо слово Боже не сприймається чоловіком, то на його місце засувається нечисте. Танасію! Тобі конче висповідатися.
— Відчеписи від мене ти, побожна, — скипів.
— Я не розумію, що це таке? Сьогодні таке велике свято — Михайла, а ти хочеш сваритися?
— Я хочу сваритися? А то я починав? Агій на тебе! — сплюнув і прискорив кроки.

VIII
Після обіду до Марковських прийшли — Петро Угрин, Василь Сливчук, Никола Ватаманович. Це були найближчі товариші Михайла. Прийшли путати і поздоровити з днем Ангела, з днем імені Святого Михаїла Архангеїла. Ще за день до цього дівчата допомогли їм сплести вінок зі стебел жита та колосся. Вінок мав форму трикутника. На кожному куті у дві сторони звисало по кілька колосків. На самих кутах причепили гарні паперові квіти із гронами червоної калини. Поздоровляв Михайла, як найстарший, Никола:
— Здоровимо тебе, братчику наш, з Михайлом, аби ти був нам здоровий, завжди веселий, щасливий, — подивився на своїх товаришів, на родичів Михайла і бовкнув, — аби тебе любили усі дівки в нашому селі.
І почепив вінок на шию. Хлопці потиснули руку іменинникові. Тато Михайлів почав жартувати:
— А то файне віншуваннячко. Аби тебе, Міську, любили усі дівки в нашому селі.
Хлопці завстидалися, почервоніли, дивлячись на Николу, що той таке нефайне вповів при старших у хаті. Щоб змінити таку невимушену обстановку, Михайло запросив хлопців за стіл пригощатися. На столі вже чекала тарілка з домашнім сиром, зверху накришена солонина. Збоку пляшка з вишником. Хлопці випили по чарчині і стали пригощатися. Збоку на лаві сиділи тато з мамою Михайла. З печі молодші сестри і брати з цікавістю дивилися на гостей та лиґали слину від тієї їди, що була на столі.
Потім мама Михайлова поставила на стіл миску начінки-разівки, а зверху накладено м’ясо із качки. Хлопці солонину брали руками, а сир і начінку — дерев’яними ложками. Їли мовчки позираючи один на одного. Мовчали. Яка могла бути бесіда при старших.

IX
Увечері до Грищуків зійшлися дівчата і вже більше хлопців. Не на вечорниці, звісно. А на велике свято їх запросив Михайло Марковський, щоб погоститися в честь свого патрона. Михайло приніс дві пляшки вишнику, кусак солонини, миску домашнього сира і цілий хліб. Дівчата те все покришили, покроїли і засіли за стіл разом із вуйною і вуйком. Келишок пішов по руках. Згодом зав’язалася весела бесіда.
— Ох-х! Яка добра вишнівочка, — приповідав та прицмокував вуйко Василь, — але добра та й добра. Дівчата не пили. У ті часи це не було прийнято, щоб дівчата пили спиртне, але їли поштиво, помало, не відкриваючи дуже рот і мовчали, лише слухали. Говорили переважно хлопці, деколи давали вставити слово вуйні і вуйкові.
Мовчала і Настуня. Мала деякі проблеми. Уже кілька разів з нею сварився тато. Особливо сьогодні:
— Чого це ти, Настуню, ходиш на вечорниці до цих Грищуків? Та же вони бідні, як церковні миші, голі, простоволосі і туди сходиться лише голота. Мене це пече і ми з мамою уже не раз говорили, що ми таки трохи ліпше жиємо — маємо десять морґів поля, худобу, вівці, свині, пару коней. Ти би ходила на вечорниці, онде, до Угринів. Там сходяться переважно багацькі парубки і дівки. Що ти тут робиш межи цією голотою? Ні за худобу не заговориш, ні про коні, ні про поле, бо то нема з ким за що говорити. Отак зійдуться, як той казав, сліпий з кучерявою, та й шкірять зуби одне до одного. А заодно світять одне до одного голими колінами. Що то ґолачє! Робити не хочуть, нічого не старають, але до багачів тягнуться.
— Так, так Настуню, — втрутилися до бесіди і мама, — тато добре тобі кажуть. Ми не хочемо тобі зла. Все те, що ми говоримо, то лиш на добре. Зрозумій нас правильно… Та тут в Угринів можна побачити Сопотиків, Грищуків… Які багаті хлопці!…
— Ага, — не втерпіла Настуня, — Отой Сопотиків вічно ходить такий розтелепаний, а Грищукови вічно з носа течуть шмарки. Пішли би–сте, мамко, та тому заправили сорочку, а іншому втирали шмарки.
— Насте! Я бачу ти вже починаєш пискувати до мене.
— А чому ви, мамко, не йшли за шмаркатого або за такого розтелепаного, а віддалися за такого файного і розумного нашого тата. Танасійха заткалася, взялася за віник і почала замітати хату, а тато від почутого ніби на світ вдруге народилися, аж заусміхалися, так їм сподобалися Настунині слова.
Тепер Настуня це все переварювала в собі: «Може, вони й добре кажуть, але якби тут не було Петра… Там, в Угринів, справді сходяться самі багачики. Але там нема такого, як Петро». І Настуня подивилася мигцем на свого коханого, той перехопив її погляд і непомітно для інших підморгнув. Від чого по її тілу вдарило горячістю.
— Настуню! Що ти якась така сумна-невесела? — голосно спитала Катерина. І на Настю усі звернули увагу, від чого та дуже почервоніла.
— Ет! Що буду казати, — ні з сего, ні з того бовкнула. — Я як ішла той раз з вечорниць, то вже недалеко хати мені привидівся такий великий пес, що йшов попід пліт з другого боку. Боже! Як я налякалася, мені все похололо всередині. Я не можу від того відійти дотепер.
— Йой! А ти чого не перехрестилася? Треба було перехреститися, і то все би щезло.
— Та то так перехреститися нічого не дасть. Мої мама вповідали оногда, що то в такому випадку треба хреститися навіґлі. Аякже! То не так просто. Щезле то є щезле — розпащекувалася Маруся Кривчукова. — Мої мама розповідали, що цих щезлих розвелося тепер під високими межами, на стрихах або під кожним корчем бзини. Де це колись було. Ану-ко, чи котрий ґазда спробує викорчувати тоту бзину. Кажуть, що щезлий вже не лишить цього чоловіка в спокої. Переслідує, переслідує, куди не йде, за ним летять грудки сухої землі, каміння, куски дерева, а потім чоловік продає йому свою душу.
— Так, так! Це правда — вставила і свій ґрейцар вуйна Настя, — колись ще мої мама-небіжка, — і перехрестилася, а за нею всі також, — дай їм, Боже, царство небесне, так вповідали, що колись ішло два чоловіки зі жнив із косами на плечах.
А то падав сильний дощ і дуже гриміло. Вони й сховалися під вербою. Тут як ударив грім, то одного вбило, а один лишився живий. То люди довго згадували, що того, що вбив грім, то він, певно, свою душу продав щезлому. Тут уже зі страху всі перехрестилися.
— А я вам таке вповім, якщо зайшла за таке бесіда, — і вуйкові розв’язався язик від вишнику, та ще й у своїй хаті, — одного разу я пішов до Петра Штефанового, щось мені треба було, дивлюся, а по подвір’ю бігают два хлопчики, такі, як близнюки. Думаю собі, звідки у Штефанових такі малі діти. Наразі дивлюся, а Петриха несе кварту молока і лляє в таку маленьку мисочку. Ці хлопчики підбігли і давай хлептати, як малі пісєта. Так на мені лише чупер устав, я перехрестився і бігом з цього подвір’я. Аби-м так був здоров, якщо це неправда. Бігме Боже! — І Василь ударив себе кулаком у груди.
— Йой! — скрикнула Катерина Сливчукова, — я якось ішла попри цих Штефанових і бачила, — агій щезни, і перехрестилася, за нею усі, — виділа-м, як два хлопчики бігали в городі по картоплі. Я ще також собі подумала, звідки у Штефанових такі малі діти?
— Кажуть, що у чортиків є напереді малі ріжки. Ви, вуйку Василю, були близько від них, не бачили тих ріжків?
— Я, Ганнусю, придивлявся не за ріжками, а за штанцями, що там у них, чи то щезлики, чи щезлички.
— Йой, вуйку, вам лиш дурниці в голові.
— Боже! Та я які страхи пережив, ади, Ганнусю, піди та й подивися за тими ріжками.
— Йой, вуйку! Таке говорите, що я цеї ночи спати не буду зі страху.
— Ну то як таке, — розвів руками, — бери мене з собою на ніч, та й я буду з тебе згонити тоті страхи. Так будеш міцно спати, як дитина по купелі.
Настя потягнула Василя рукою по шиї:
— Мой, мой! Що старий, а що дурний. Встидав би ся, та же це твої діти.
— Хи-хи-хи-хи! Та то таке, як є зуби, то ніби штахета, припирають трохи язик, а якщо нема, язик вивалюється з рота, та й меле, а меле. Нехай вибачають.
— А я вам хочу таке вповісти, — обізвалася знову Катерина, — якось наш Іванко, десь наслухався дурниць, якщо перед Великоднем носити зносок під пахвою дев’ять днів, не вмиватися у ці дні, не молитися, то вилупиться малий щезлик і буде все робити, що захочеш. Через кілька днів мама придивилися, що він не говорить отченашу: ні рано, ні перед сном. Та й почали сварити його. А він, як води в рот набрав. Мовчить.
І далі не говорить отченаш. Мама за то перестали давати йому їсти. Через кілька днів почав молитися і мама дали йому їсти. Потім признався, що вісім днів носив під пахвою той зносок, але не зміг скільки голодувати і викинув. Казав, що ще один день і мав би свого щезлика.
— Йой, щезни супроти ночі, — Настя перехрестилася, а за нею всі. — Ви знаєте, що я вам уповім, то люди мають і трохи страху від тої сили. Та ще недавно розказували, що Никола Угринів ліг спати і забув сказати отченаш. Так уночі його почало щось душити, мордувати. Впирався, стручував із себе тоту біду, і це все спросоння. Нарешті набрався сили і попробував скинути з себе тото нещістє. І скинув, але воно, як падало, то хвостом потягнуло попід ніс. Хап за хвіст і міцно тримав. На цім пробудився. Хвіст тримав. Дуже хотів подивитиси, що це його мордувало. Та він, сараку, вповідав, що був чисто мокрий зі страху. Однією рукою далі тримав, а другою натягнувся і дістав сірник. Засвітив, а він тримає за кінець верені. Вереня впала на землю. Він ще дужче налякався. Дивіться, що то щезле, яку має силу. Хвіст вирвало, а в руки впхало кінець верені. Знову всі перехрестилися.
— А я вам таке вповім, — обізвався Петро, який до тепер мовчав і лише слухав.
— Я якось пізно йшов з млина, молов кукурудзу на кулешу. Так зайшла мені черга, доходжу до моста, що біля каплиці, ну там, де навпроти цигани живуть, а на мості стоїть невелика копичка сіна. Думаю, звідки тут появилася копичка, таже йшов звечора її не було? Але думаю, може, хтось віз сіно тай зсунулося трохи, рано ґазда прийде та й забере. Хотів якось обминути справа, але копичка стала навперед мене.
Я відійшов вліво, і копичка подалася вліво. Я аж упрів, чупер на голові встав.
Вгузок на плечах файний, тягне додолу, ноги задерев’яніли. Думаю, ну що робити? Але якось пан Біг дав пам’ять, перехрестився, зажмурився і виказав два рази отченашу. Відкриваю очі, — а копички нема. Я й пішов собі далі.
— Йой досить цього супроти ночі, — сказав вуйко Василь. — То вже й так скоро десята.
Надворі було тихо. У вікна зазирала темна ніч. Ніхто не хотів іти додому. Всім було тепло у вуйковій хаті, гарно і весело. Кожне обдумувало почуте. Така бесіда нагнала кожному страху і всі мовчали. Катерина сиділа біля вікна, поозиравшись і побачивши нічну темінь, присунулася поближче до свого Михайла.
Василь не зводив очей з Марійки. Її великі карі очі блищали, як зірниці на небі. Від них в його бік ішло таке тепло, що аж спітнів.
— Давайте ще якоїсь заспівайте та й розходіться, — стояв на своєму вуйко Василь.
Петрові теж було гарно й тепло дивлячись на свою Настуню, на її ясні очі, і пісня сама наверталася на думку. І він затягнув:
Ой вийду я на ту гору,    А під тою калиною
Подивлюся на долину —    Стояв хлопець з дівчиною,
Долина широка, калина висока,    Дівчина стояла, слізьми ся вмивала,
Аж додолу гілля гнеться…    Свою долю проклинала.
Дівчата старалися добре виводити слова і дивилися на своїх суджених, від котрого прийдеться плакати і ридати? Такі тепер гарні, веселі, усміхаються. Як тільки одружаться зразу в їхні душі внаджується нечисте. І починається.
Хлопці теж у свою чергу не відрізнялися з думками. «Такі всі файні та пишні. Веселяться. Такі добрі, хоч крій ножем масти хліб і їж досхочу. А потім єднають свої душі з щезлими, чи з якою іншою холєрою?»
Ой вийду я на ту гору,
Подивлюся на той місяць.
Ой місяцю ясний, який ти прекрасний,
Чого мій талан нещасний?
Тим часом почав підніматися місяць. Надворі посвітліло і вуйкові гості почали прощатися. Як тільки закінчили співати Петро кивнув до Николи, той непомітно вийшов з хати. Настуня, наслухавшись того всього, що тут було переговорено, мала великий страх, але кинулася у двері й бігом додому. Дуже хотіла, аби її проводжав Петро, та не могла піти супроти волі своїх батьків. Петро, усміхнувшись сам до себе, помало вийшов та й пішов у ту вулицю, в яку побігла Настуня. Не пройшовши і ста метрів, почув, як хтось біжить навпроти нього, аж болото розлітається. То бігла Настуня. Кинулася йому на шию.
— Но, но! Що сталося? Що ти собі дозволяєш? — ніби сердито мовив, намагаючись розтулити Настунині руки. Але де там! Та міцно, зі страху, трималась за його шию. — Не розумію. Це з великої люби, чи так собі? — допитувався Петро. Але Настуня мовчала. В її грудях сильно калатало серце.
Так допровадив аж до хатніх дверей. Розтулила руки, але не йшла від нього. Тоді-то вперше обійняв Настуню. По його тілу пробігло щось таке… щось таке…  Це важко пояснити. Отак стояли мовчки й стояли.
Настуня не могла знати, що Петро ще з-за днини договорився з Николою, аби той пішов наперед і недалеко їхньої хати роздягнувся догола. І щоб постояв посеред дороги.

Х
До села в свій час прибилася якась приблуда — старша дівчина. Село її прийняло, добрі люди знайшли стареньку запустілу хату, і там поселилася. Дехто з жінок познайомилися ближче і виявили, що вміє ворожити на картах. Так дістала прізвисько — ворожка. Але вона теж була живою душею.
Одного вечора, вже трохи пізньою порою, стояла на воротах. Чого стояла і сама не знала. Вже хотіла заходити в хату і лягати спати, коли це почула, як хтось чалапає болотом. То йде помало, то зупиняється, щось лепече язиком. Ворожка зрослася із плотом і чекала.
Чогось цією вуличкою пішов додому Петро. Вишник зробив своє. Його розібрало. Ще й різкий поворот у стосунках з Настунею, так закрутило в голові, що йшов додому майже без пам’яті.
За звичкою пробудився вдосвіта і побачив, що він голий. На руці лежала розкувйоджена голова і помірно, спокійно дихала. Від несподіванки висмикнув руку і майже закричав:
— Де я?

Небо який уже день було затягнуто хмарами. Вже більше двох тижнів не показувалося сонце. Вітру теж не було. Пополудні на село налягала мряка. Скрізь було повно болота. Як уже хотілося, щоб настали невеликі морози і випав сніг. Усі визирали зиму. Особливо ті, котрі хворіли на сухоти, запалення легенів, астму. В таку погоду всі тяжко дихали. Не ставало повітря. Їх щось душило. Петро, чи йшов вулицею, чи щось робив біля хати і чув, як там то там хтось кашляв. В одних сухий кашель, в інших , як казали, мокрий. І ті, і ті довго й надривисто кашляли. Люди мали біду і мучилися. Ліку від такого не було.
Мучився і Петро. Ні, не від кашлю. Ось уже кілька днів мордувався зовсім від іншого. Голову свердлила одна і та ж думка: «Як це сталося? Як це сталося? Лише все владналося із Настунею, його любов’ю. Боже, як він її любив. А які плани будував навколо цього. Правда, ще було загадкою, як поведуть себе її батьки. Чи сприймуть його?… А тут на тобі!»
Що не робив надворі, думки витали лише навколо тої проклятої ворожки.
«Звідки прийшла до них у село? Аби її був шлях трафив та трафив!… Щоб її громи побили… А щоб вона вчепилася плота, дай Боже». Кляв подумки і не переставав. Боже, як про це дізнається його Настуня… Ловився двома руками за голову й мало не вив, як та вовчиця, коли заберуть у неї дитинчат.
«Бабник, бабник!» — картав себе. — Та як дізнаються про це в селі, Боже, який це великий встид. Як має це перебути, пережити?… Не раз чув від заїжджих із гір гуцулів, що в них це нормальне явище, хлопці ще до одруження зналися з дівчатами, кожний ґазда мав на стороні по одній, а то й по дві любасці. Але тут, у селі, про це не могло бути й мови. Такого не було. Не прийнято. «Бабник! Бабник!» — гупало в голові. Весь час озирався, чи хтось цього не чує. Уже поробив усю роботу надворі, у стайні, на стриху, лише щоб не бути в хаті. Йому здавалося, що тато з мамою усе знають. І він не міг дивитися їм у вічі. Завсігди, коли приходив увечері додому, вхідні двері були не на защіпці. Тихенько заходив до хати, роздягався і лягав на лави під вікнами. Там завжди на двох лавах була постелена вереня і зверху вкривався теж веренею. Зимової пори ще зверху кидав свій кожух. І все було добре.
Цього разу, прийшовши вдосвіта, помацав за двері, а вони защеплені зсередини. Довелося легенько стукати у вікно.
— Парубче! А де це ти загуляв так допізна? Котра тобі дотепер світила лампу, чи кагнець, а може, свічку? Скільки згоріло на тебе нафти чи свічок? Га?…
Легше було провалитися крізь землю, ніж таке слухати. Від кого, від кого, але від тата…
Через кілка днів Петро прийшов на вечорниці, коли вуйко Василь підмітав землю у хаті.
— Василю, винеси сміття з хати, — скомандувала Настя з печі, щось там латаючи.
— Хто ввечері виносить сміття з хати? — підморгнув вуйко до дівчат. — Узагалі нічого не виноситься надвір, бо будуть плакати діти.
— А ти маєш діти? — подивилася з печі Настя.
— Насте! Та ти в мене, як дитинка. Та я коло тебе ходжу, як коло дитини. Даю тобі гамати, колишу, коли ти не можеш заснути.
Василь може би ще щось практикував, але тут вуйна Настя з печі як крикнула:
— Василю, не дурій! Ще раз кажу тобі, винеси сміття з хати.
— Навіщо? — розійшовся вуйко, аж почали усі сміятися, — я замету під стандари, — і обвів поглядом усіх дівчат, — як та дівка, кілька років не виносила з хати сміття, а все замітала під стандари. Якось прийшов до неї кавалер, подивився на все у хаті, пообзирав, замітив це і скривився. Так приходив кілька разів. Бачить, а сміття далі замітається під стандари.
Одного разу прийшов і тримається за лице, а дівка:
— Йой, що з тобою, Іванку?
— Мене так зуби болять, що я не можу.
— Йой! Чим би я тобі помогла, аби вгамувати той біль.
Кавалер помовчав трохи, помовчав та й каже:
— Ти знаєш, кажуть, що треба ще передтогідного сміття прикладати і зуби перестануть боліти.
— О-о-о! В мене є такий лік.
Так, бідна, втішилася, що може в такий спосіб пригодитися. Залізла під стандари і давай вимітати сміття.
— Оце сьогорішне, а це тогідне, а це передтогідне, а це перед…, перед… Бачиш, яка я чемна ґаздиня, можу кілька років збирати ліки до зубів.
Хлопець як це побачив, встав і пішов з хати. Більше не приходив.
— Може, Насте і я би це робив. Мені вже женитися не треба.
Вуйко знову підморгнув дівчатам і хлопцям.
— Василю, не дурій! Що на тебе сьогодні найшло? — знову крикнула.
Хлопці і дівчата розреготалися.
— Хлопці! — мовив найстарший серед них, Никола Ватаманович, — а давайте грати у дупака.
Дупак — це коли один хлопець обертається спиною до всіх інших, ті стають півколом, праву чи ліву руку загинає, аж на плече долонею вверх. Другою рукою закриває обличчя. Із тих, що стоять позаду, хтось один вдаряє по долоні. Він повертається, тут же всі підносять перед його обличчям піднятий вгору великий палець із затиснутим кулаком. Треба вгадати хто вдарив. Угадав, тоді на його місце стає той, хто вдарив. Не вгадав, знову повертається. Бувало, що зразу вгадував, а було, що вдаряли і вдаряли. Тоді це викликало сміх у присутніх, супроводилося все жартами.
Коли це надоїдало, знову подавав ідею, як найстарший.
— Хлопці! — майже вигукнув Никола, — ану давайте загадувати і відгадувати загадки. — Давай! — відповіли усі хором.
Петро був не в гуморі. Не сміявся, не дивився на Настю. Та весь час глипала і не могла второпати, що сталося з її коханим. Чим його образила?
— Тоді що це таке? — Постіль скрипить, баба пищить, а дід пхає, що сили має?
Дівчата повгинали голови від почутого, завстидалися. Всі змовчали.
— Ну то що це? — допитувався Никола. — Не знаєте? Та це січкарня! — А таке! Волос до волоса, тіло до тіла і готовиться нічне діло. Знову тихо стало в хаті. Нарешті хтось вигукнув:
— Око, повіки!
— Правильно!
— Що ви якісь дурниці загадуєте, аж встидно слухати, як ви не встидаєтеся вуйка і вуйни! — відчитала хлопцям Катерина. — Ану таку загадку відгадайте: — Без вікон і без дверей повна хата людей.
Запала тиша. Потім хтось мовив: — Та це гарбуз. Правильно! — А така! Стоїть паня в червонім жупані. Хто її порушить, той плакати мусить.
Через кілька хвилин: — Цибуля! Правильно! — А така! Чотири жовніри стріляють в один корч.
— О-о-о-о! — махнула рукою Ганнуся Волошин, — це коли доять корову. З чотирьох дійків доять в одне відро. Правильно!
Коли це двері відкрилися і на вечорниці приперлися війт.
— Йду оце по дорозі і чую, що тут щось усім весело. Дай, думаю, зайду, подивлюся, чим це так народ радується?
Всі піднялися і по черзі підходили поцілувати в руку. Навіть Настя зсунулася з печі. Потім усі розсілися і вмовкли.
Вуйко Василь підклав панові війтові стілець, перед цим протерши його рушником.
— Ти, ти! — і пан війт показав пальцем на Михайла, — позавчора надвечір ішов попри мене і не привітався, ні шапки не скинув. Що, ти вже не шануєш представника влади? — і війт із задоволенням вдарив себе у груди по війтівській блясі. — Мой, таже я ще твого діда пам’ятаю, бабу, небіжчиків, — дай їм, Боже, царство небесне, — і перехрестився. За ним перехрестилися всі присутні. — Вже нічого не кажу про твоїх тата з мамою. Таже завжди вітаються. А в кого ти вдався?
— Пане війте, це неправда, це неправда! — спокійно мовив Михайло.
— Та ти Михайле, ще й не вчений, ади вже й пискуєш мені, війтови. Таже я старший від тебе. Та інший на твоєму місці мовчав би уже та й слухав, як миша під віником, а ти отворив свою нехарапутну пащу та вже й би брався зі мною у барки. Мой-мой! Дивися мені! — і війт підняв угору палицю з якою ніколи не розлучався, — то я тебе можу трохи підучити, якщо нема кому. А то дивися, що він собі дозволяє! Пискувати мені, війтови. Ти шмаркачу! Добре, що до політики горнешся. «Просвіти» йому захотілося. Народ ади просвіщати. Ти може ще й «Січі» захочеш? Що-що, а цього не буде. Чуєш? Хіба через мій труп!
Ні з сього ні з того війт розійшовся, як не нагаразд. Усі мовчки почали збиратися і одне за одним повиходили. Як гарно, весело почалися вечорниці, а як закінчилися.
— От тобі й вечорниці. От тобі й набулися, — кожний думав виходячи.
— Найбільше мені перепало, — думав ображений Михайло. — Таже такого не було. Це війт придумав. Але звідки дізнався, що я виступав на сільських зборах і підтримав Івана Угрина, що пора відновити роботу сільської «Просвіти», ще й висказався із думкою, чому би в нашому селі не побудувати читальню. Хтось уже доніс війтові, і він захотів мене провчити, показати, яку має силу, особливо серед молоді.
Хлопці й дівчата поринули у пітьму. З Настунею пішов Петро, З Ганнусею Волошин — Василь Сливчук, з Катериною — похнюплений Михайло, з Параскою Угрин, молодшою сестрою Петра, пішов Никола Ватаманович.
— Ну як я провчив цього шмаркача, молодшого Марковського? — задоволено війт потирав руки. Настя з Василем мовчали. Кожне думали: «Краще мовчати, бо щось скажеш не так, та й будеш ся мати. Що то собі з війтом накладати».
— Саме головне, що я їм показав, що то таке війт. Що то таке влада. Хто знає, коли я ще сюди прийду. А так довго будуть мене пам’ятати. Аякже! — і війт піднялися, постукуючи своєю палицею. — Я їм дам «Просвіту» і нову читальню. Я їм дам!
Василь з Настею, нічого не розуміючи, мовчали далі.
Петро з Настунею мовби розчинилися у темряві. Якби не чавкання чобіт у болоті, то можливо, ніхто би їх і не замітив. Хоча їх і так ніхто не бачив. Це була така година, що вже усі сиділи в хатах. Зими не було й не було, але сирість, оці мряки давали таку студінь, що надворі довго встояти було неможливо.
Настуня йшла тихо. Нічого не говорив і Петро. Лише думав: «Чи чула що-небудь Настуня, чи ні?» Знову й знову виринула перед очима ота картина.
Як спам’ятався де він, то йому похололо всередині. Кудлата голова піднялася і почала натягатися позіхаючи:
— Йой, Петрусю. Який ти коханець у ліжку, Боже, ніколи би собі й не подумала.
— Цить! — Не говори так голосно. Нас можуть почути. Як я тут опинився?
— Як, як? Я вже спала, а ти прийшов під вікна, почав гатити кулаком по шибах, почав просити, аби я впустила. Та я і впустила. Хто би собі відмовив мати справу з таким соколом. Ти кажеш мовчати. Та як таке знати і нікому не вповісти?
Петрові від почутого потемніло в очах.
— Брешеш, курво! Брешеш! Ніколи я за тебе навіть не подумав. Взагалі я цим не займаюся. Це не може бути! — і хапнув за волосся на голові, притягнув до себе. Ворожка навіть у темноті побачила, скоріше відчула, як у нього зловіщо заблищали очі
— Кажи по правді, бо зараз з тебе залишиться мокре місце. Мені втрачати нічого. Мені всеодно!
Петро ще ніколи не був таким розлюченим. Аякже! Тут було все поставлено на ваги.
— Йой, не тягни мене так, — заскімлила, — я розкажу все по правді. Ти йшов п’яний…
— Ну! — скипів.
— Я тебе затягнула до хати. Ти впирався, але я затягнула. Потім роздягнула і поклала в ліжко. Лягла біля тебе.
Петро відштовхнув із силою від себе. Ворожка розпростерлась на долівці. Наступив ногою на груди.
— Кате! Кате! Що робиш? — знову заскімлила, стараючись вирватися, але даремно. Скільки люті було в Петрові, що вона серйозно перелякалася.
— Петрику! Петрику! Клянуся, що ніхто про це знати не буде. Клянуся! Лише залиши мене живою. Не губи! Не губи!
Від цих слів Петро трохи спам’ятався і зм’як.
— Добре. Я тобі вірю. Та запам’ятай, хоч одне слово, я тебе знайду під землею.
— Я можу поцілувати хрестик. Я поцілую хрестик. Я клянуся.
І Петро гримнув дверима.

Уже перед воротами став навпроти Настуні, подивився їй в очі і зрозумів, вона нічого не знає. Пригорнув. Боже! Яке блаженство. Яке це щастя обіймати того, кого любиш по-справжньому.
— Настуню! Ти мене любиш?
— Люблю, — сказала тихо і ще дужче притиснулася до нього.
— Ну й довго ми так будемо любитися?
Настуня відступила.
— Що ти маєш на увазі?
Петро зам’явся.
— Ну, може, би ми побралися? Я прошу у тебе руки. Тепер. Зимових м’ясниць.
— Не знаю. Не знаю, що сказати.
А сама від радості почала труситися.
— Тато дуже проти.
— Чого? — щось тенькнуло в Петровій душі. «Може, вже щось почув про ту прокляту ворожку».
— Петрусю. Давай я перший раз переговорю з мамою.
На цьому розійшлися.

ХІ
Майже на паралельній вулиці йшли собі Ганнуся Волошинка і Василь Сливчук. Ганнусі рот не закривався. Що Василь хотів її обійняти, що хотів перебити тоту бесіду. Та де там. Так дійшли до воріт. Ганнуся перескочила через перелаз і стала з того боку навпроти нього.
— Йой, що-м забула тобі, Васильку, вповісти. У нас учора впоросилася льоха. Має десятеро поросят. А такі поросята, як клецки. Дві ночі ми з мамою ночували. Але тут рипнули двері:
— Ану, дівко, до хати! То ще не пора?
— Василю, я тобі завтра все довповім.
Обернулася й побігла.
«Боже, Боже, яке це простечє. Але живуть лише обоє з мамою. Є хатчина, стаєнка. Мають пару морґів поля, корову, льоху. Та й куди діватися. Дома аж не такі гаразди. Має купочку братів і сестер. Мусить іти на пристайство. Якось буде терпіти цьому.
А що робити?» — так думав Василь ідучи додому. «Інтересно, якби коза мала поле, невже би і з нею одружувалися?» Так-так. Куди діватися?
Никола відвів свою Парасю додому і йшов до себе, аж болото чавкало під ногами. Його кохана була сестрою близького товариша — Петра. Трохи ще замолода. Їй усього сімнадцять років. І він вирішив трохи почекати. Та й Петро просив не спішити, бо він от-от хоче одружитися. А вже після — Парася.
Николі вже-вже здалося би одружитися. Мами нема. Трохи тяжко двом чоловікам коло хати. Тато почали сваритися, щоб він одружувався, якщо не одружиться, приведуть мачуху. Комусь треба робити хатню роботу: прати, прибирати та їсти варити. Що то за господарка без жіночих рук…
«От ситуація! — думав, ідучи додому. З одного боку, товариш просить не спішити, з іншого — тато не дають спокою. Або він одружується, або буде мачуха». Отакої!

ХІІ
Хоч Андрій Первозванний — християнський святий, але в народі традиції, звичаї й обряди в день цього святого мають стародавній дохристиянський характер: ворожіння, вгадування майбутньої долі, заклинання, бешкетування хлопців. Усе це робиться в ніч на Андрея.
З давніх-давен ці традиції наслідуються із покоління в покоління, щось забувається, щось добавляється, але основне в цьому процесі — ворожіння дівчат і бешкетування хлопців на вулицях, дворах — триває далі. І ніхто на хлопців не ображається.
Поступово стала опускатися ніч, а з нею мряка. Як уже ця мряка надоїла. Ліпше би вже випав сніг, почалися морози, якось легше було б. Так думав не один. Але нашому братові тяжко вгодити. Сьогодні надоїли болота та мряки. А як тільки почнеться справжня зима, знову будуть нарікання.
Недалеко від Сиродюкової хати, де проводилися вечорниці, зібралися парубки. Ще з-за днини позбирали всіх хлопчаків із цієї вулиці. Ті стояли, шморгали носами і дивилися один на одного, не розуміючи, чого б це парубки їх позбирали. Але одне те, що вони тут і стоять рядом із ними, кожному розпирало груди від гордощів. «З ними рахуються. Про них думають старші. Недалекий той час, коли й вони теж будуть парубками. Будуть керувати на кожній вулиці». Що далі вони б уявляли собі, того достоту ніхто не знає, але тут заговорив Никола:
Хлопці! Хто з вас знає, що завтра за свято?
— Андрея! Андрея!
— Тихіше! Чого розкричалися? Ми вас зібрали, нам потрібно зібрати з цієї вулиці всіх котів.
— Ви хочете їх нагодувати, — гукнув найстаршенький серед них Дмитрик, — аби не їли дівоцькі пироги?
— Не кричи, — зашипів Никола, і приклав палець до губ, — про це ніхто не повинен знати. Ти, Николко, щоб не сказав це сестрі. Бо дивися мені, — і показав чималого кулака.
Груднева ніч оповита густою мрякою. Якби небо в цей вечір не було чистим, то темінь була б ще сильнішою. Тоді нічого не було б видно, хоч виколи око. Надворі зимова пора, але снігу як не було, так і нема, морозів як не було, так і нема. Ні осінь ні зима. Лише багато скрізь болота. Від щоденних мряк земля вже досить набрала вологи. Якщо хтось іде по вулиці, можна було визначити лише по чавканню болота.
У невеликому провулочку чути якесь шарудіння і глибоке дихання кількох молодих людей:
— Мой, Іване, станьмо трохи перепочнемо. Ця брама, напевно, зроблена із сирих дошок, бо така тяжка, що чого доброго, зрунтаю собі середину. Завтра ви всі підете до церкви, а я до Параски Куцої підтягати шлунок…
— Ця брама, може, колись і була зроблена з сирих дошок, за кілька років висохла на перець, але від цієї мряки так натягла вологи, що…
— На дідька нам було цієї брами, — перебив бесіду Василь, — а то тебе, Степане, перло: «Здіймаймо та й здіймаймо», бо щось тобі Ярина не вгодила. А тепер носимось з нею, як дурень з писаною торбою.
— Василю! Як тобі щось не добре, то можеш лишити цю роботу, — спересердя сплюнув Степан. — Здіймаймо, здіймаймо, — перекривив Василя, — а що робити, я хочу її провести з вечорниць додому, а вона, як зривається і вже дома. Я навіть не можу її наздогнати. Не хоче, щоб я її вів додому.
— Моя також утікала від мене, — обізвався Петро, — але я її махом усинтерував.
— Як? — аж підвівся Степан.
— Як, як? — чвиркнув крізь зуби слиною Петро, — домовився з Николою Ватамановичем, коли вже дівчата збиралися додому, він побіг наперед, і недалеко Настуниної хати роздягнувся догола і став посеред дороги. Коли почали виходити з вечорниць, Настуня як зірветься і бігом. Я за нею йшов помало. Коли це чую, вже біжить навпроти мене, аж болото розлітається. Як ймилася мені за шию, так допровадив її аж під двері. Тепер не зривається. Поки вийду з хати, надворі чекає на мене.
— Легше і ліпше було Яринину козу висадити на хату Марійки Йваньошиної, ніж цю браму перти.
— Давайте цю браму змонтуємо на мості біля каплички, — обізвався Степан, — але так, щоби відкривалася і закривалася. І хвіртка щоб відкривалася!

Грицько Іванишин засидівся трохи допізна у свого кума Николи Сливчука. Куми говорили про се, про те і не обійшлося без вишнику. Потім кум Никола показав у пляшці трохи горілки, яка залишилася від минулого храму.
— Може, куме Грицю, спробуєте трохи гарячішого?
В Гриця заблистіли очі.
— Ви знаєте, куме, це добра річ, але вишник і горілка, — і Гриць почухався в голову. — Надворі така мерзенна погода… Така мерзенна…
— Ну, ну, куме, що кажете, та я для вас… Та я для вас, хоч сорочку з себе.
— Ет, давайте куме, спробуємо. Але лише один келишок. Один, куме!
Обізвалася Євдокія з печі:
— Николо, не силуй кума, не силуй. Надворі нічка темна. Що ти причепився з горілкою…
— Доцько! Та я що. Я ніщо. Просто кум так рідко до нас приходять, так рідко. Ану, куме, попробуйте.
— Ох, і міцна ця горілка. Ох-хо-хо-о-о-о! Це від Ауторки?
— Так, так, куме. Закушуйте. Аякже! Закушуйте.
Кум помотав головою.
— У-у-х-х-х! Аби ця Ауторка повісилася, дай Боже. Що вона додає до цієї горілки? Ох, пече! Ох, пече. Ох-х-х-х! Я піду, куме, піду. Якби мені Бог поміг добратися додому
Кум Гриць вийшов на дорогу і попрямував прямо. Звідки не візьмись, приблукав його песик і побіг навперед нього. «Слава тобі Господи! — подумав, — що появився мій Брисько. Доведе мене додому. От має доброго песика. Недарма сам його годує».
Так, зігнувшись, кум ішов слідом за песиком, ішов. Щось довго йшов. Нарешті зайшов у якісь верби. Глип, а песика нема. «Бриську, Бриську!» Ого! Песика нема. До Гриця аж тепер дійшло, що то його вело щезле. Аж тепер покмітив, що Брисько прив’язаний на ланцюгу і не міг тут бути.
«Боже! Що робити?» Хотів піти прямо, а то верба. Вліво — верба. Поозирався — навколо верби, корчі. І то почали бити його по шиї, по лиці, тягати в різні боки. Гриць хотів крикнути, але не міг витиснути із себе ні звуку. Нарешті до нього підійшов такий великий пес, що він зі страху відразу впрів. «Вовк! Це вовки. Звідки тут появилися вовки?» Ого! Я вже звідси не виберуся. З того всього заплакав, як мала дитина.
— Ого! Вже своєї хатки не побачу, своїх діточок…
І тут придивився, що у вовка межи вухами такі невеликі грубі ріжки. «Та це щезлий!»
І зразу протверезів. Тут щось блиснуло у голові, і взявся швидко-швидко хреститися. Коли це навколо нього стали підскакувати невеликі щезлики, потім взяли з обох сторін за руки і нумо танцювати в колі. Гриць хотів перехреститися навіґлі, але не міг вирвати руку. А так танцював, гейби на весіллю танцював гуцулку, — все з присюдами, з присюдами…
Коли це прийшло йому на голову, треба пригадати, в який день був Святий Вечір. Думав, думав і нагадав. У вівторок. Як тільки нагадав, щезлики позникали, а він ще продовжував робити присюди, але навколо криниці, навколо…
Йой, Господи! Та він коло криниці, як повертати в Тополівку. Поозирався. Ніде ні вербів, ні корчів, ні песика… Десь недалеко гавкнув пес. Аж тепер Грицько спам’ятався, що блудив на рівній дорозі. Але щезлий, щезлики?… Зразу відчув, що чисто мокрий… Почав тяжко дихати, озиратися довкола і бігом по дорозі…
В цей час хлопці почали монтувати на мості ворота.
— Нехай буде, як ти хочеш, але по правді кажу тобі, аби тебе шляхи трафили з твоїми витівками та й з твоєю злістю на Ярину, — бурчав собі під ніс Василь.
— Степане! Мой, я ще довго буду волочити цю хвіртку?
— Неси за нами! Лише не верещи, а то чути на всеньке село! Піди ще до дзвіниці та вдарь у дзвони, — зі злістю мовив Степан, — неси за нами на міст коло каплички, де живуть навпроти цигани…
— Слава Тобі Господи! — перехрестився Степан, зупинившись на мості. — Ледве доперли. Плечі в мене чисто мокрі. Але почекайте, я десь там уже заготовив слупки із завісами, шнури і все це сховав під мостом.
Побіг під міст і — горенько. Під бетонною стінкою щось лежало, таке довге і ніби харчало. Степан став, як укопаний. Ні тобі вперед, ні тобі назад. Не раз чув, як на цьому мості завжди щось переходить дорогу, але щоб лежало під мостом. Як причулося якесь харчання плечі ще дужче змокріли. Таже під такою тяжкою брамою так не впрів, як тепер. Здавалося, що клепаня на голові то піднімається, то опускається.
— Степане! — Гукнули згори.
Але цей стояв як укопаний. Тут збіг з гори Василь.
— Мой, Степане! Чого закаменів?
— Там, там, — ледь чутно щось мимрив, показуючи рукою.
— Що? Де? — і пройшовся сюди-туди. — Та де твої слупки? Ага! Ади є! — і зігнувся над тим чорним. Степан і собі підійшов: «Боже! Таже це мої слупки» і перехрестився! Привиділося! Все те винесли.
— Давайте слупки прив’яжемо шнурками до поруччя на мості, — командував Степан, відходячи від щойно перенесених страхів, — добре, що хвіртка зроблена у брамі, то хоч не будемо гратися ще з нею.
Закріпили слупки, навісили браму, яка зачинялася і відчинялася.
— Мой, ти диви! — засміявся Василь, — таже завтра все село буде з цього сміятися. Ти, Степане, добре все придумав, як зробити Ярині збитки.
— Тихо! — прошепотів Петро, — когось несе мара болотами. Хлопці поскакали в канаву.

До моста хтось наближався. І йшов швидко, бо дуже чавкало болото.
— Агій! — хтось говорив сам до себе, — скільки вже буду місити це болото? — Ніби випив небагато… Ні небагато, — похитуючись, — але до дідька ймився блуд. Йду та йду, а вийти з цих болотів не можу.
Зупинився. Поозирався довкола.
— Ти диви! Таже це капличка! Добре бачу, що в капличці горить свічка! Таже я вже біля моста. Онде видніється циганська кузня. Слава Тобі Господи! — перехрестився, — а я то думав, що мене далі вчепився щезлий та й не відпускає, водить вулицями. — Гм, якщо видно капличку, то мав би бути зараз міст! О-о-о-о, та я добре йду!
Темно, хоч око виколи. Дійшов до середини моста і вдарився головою об щось. Простягнув руки:
— Мой! А це що за нещістє? Здається, це якась брама. Звідки тут брама? Чув не раз, що на цім мості вічно переходить щезлий. Але брама?…
Перехрестився три рази. Брама стоїть. Вдарив себе кілька разів по лиці. Брама стоїть. Почав руками обмацувати і надибав хвіртку. Потім клямку. Натиснув. Хвіртка відчинилася. Перейшов крізь хвіртку і зареготав:
— Мой, мой! Таже завтра Андрея. Але ці хлопці збитошники! Що лиш не придумають. Ото хлопці!
Коли це від поруччя з-під брами почало щось лізти, таке довге, чорне… Гриць глипнув, чує, а шапка на голові піднімається, піднімається… Боже мій милий. Це що за ніч? Як заверещав:
— Я-я-я-й-й! — і хода. Ноги зі страху, напевно, до землі не торкалися.
Хлопці душилися зі сміху.
— Ну хлопці! — сміявся Іван, це мені дуже вдалося. І з цим вуйком, і з цією брамою. Як тобі, Степане, спало таке на думку? Ви знаєте, я тепер нагадав, що і в мене на приміті є одна брама… І її теж мусимо зняти. Як ви мені поможете, то я б її поставив теж на мості, але коло млина.
— Але, Іване! — мовив задоволений Степан від похвали, — ти не маєш заготовлених слупків із завісами, шнурків…
— Та щось придумаю!
— Раз на таке пішло, то мені також здалося б здійняти одну браму, — обізвався Дмитро, — але на тім куті села.
— Чекай, чекай Дмитре. А де ми її поставимо?
— Я теж хочу на мості, але коло трьох водяних джерел, коло дзюркачів.
— Ну тоді до роботи! — скомандував Степан, ніч ще довга.

На другій вулиці хлопці перев’язували мотузками дорогу. До них підійшли кілька парубчаків.
— Ви ще не скінчили? Та скільки будете тут вовтузитися? За цей час ми вже чотирьом позатикали кагли.
— Ну й що ви доброго зробили? — мовив Никола. — Хто таке робить? Таже там до ранку людей може кагла вбити. Хочете мати гріх на своїй душі? Я б вам порадив ті кагли порозтикати.
Хлопці перезирнулися і пішли.
— Ну, ця бахурія, нічого доброго не зробить, — підвівся з колін Никола, — але, слава Богу, таки перев’язали дорогу. Не одна дівка буде йти від Андрея і поб’є собі коліна.
— Ця затія непогана, — обізвався Михайло. — Але як, не дай Боже, сюди наднесе нашого війта? А що тоді скаже нам війтиха? Та то треба буде тікати з села.
— За таке ліпше не згадуйте, — перехрестився Андрій Волошин, — таже наш війт нівроку виглядає, як дворічний пацюк, та ним якби тут тевкнуло, та то би земля здригнулася.
— Ой Господочку! — перехрестився Никола, — не допусти до такого, та не допусти…
Недалеко від того місця, де хлопці перев’язували дорогу, по вулиці легенько ступав довготелесий чолов’яга. Був він високий, у кожусі, білих гачях, і чоботах. На голові красувалася нова клепаня. Чоловік ступав поволі, ніби до чогось прислухався, старався не чалапати в болоті, щоб не привернути до себе уваги. Нарешті порівнявся з хатою ворожки, ще раз поозирався, шмигнув у підворітню, майже заскочив до хати:
— Славайсу, моя душечко! Хи-хи-хи-хи! — Хотів зразу обійняти ворожку, але та:
— Почекайте, пане писарю, почекайте. Які ж бо ви прудкі дуже, почекайте нехай защеплю двері.
Тільки повернулася в хату, писар ймив двома руками, притягнув до себе:
— Я не можу вже дочекатися, ну не можу, я горю, прямо горю, моя душечко, — забелькотів. — Ось послухай, як б’ється моє серце, воно палає любов’ю до тебе…
Коли це хтось легенько постукав у вікно:
— Йой, це наш війт!
— А в-він щ-що, — почав заїкатися пан писар, — теж до т-тебе п-приходить?
— Перехрестіться пане писарю. За кого ви мене маєте? Я порядна дівчина. Він ще ніколи тут не був. Сьогодні, може, у якихось справах повернув.
— Я-я з-знаю ці с-справи! Я-я уже н-не м-молодий. Я іду в с-сіни і с-стану за д-двері, т-ти його в-впускай до х-хати, а я-я в той ч-час вискочу н-надвір.
Ворожка відкрила двері і широко відкрила рот:
— Ох, які гості, які гості. Але чого так пізно, чого так пізно? Я вже, було, хотіла лягати спати.
Війт мовчки попрямував до хати, але в цей час поозирався і замітив, як хтось з-за дверей шмигнув надвір:
— Ти не сама? Ах ти, сучко куревська. Ти переді мною вигинаєшся, так гарно складаєш губки, а ще кому таке робиш?
— Та що ви, пане війте?! В мене нікого не було. Я вас чекала.
— Що-о?! — рявкнув війт. — Я зараз його дожену. Війт розвернувся і бігом на дорогу.
Пан писар, вибігши з подвір’я, зі страху побіг навпопад, аби лише подалі від цього місця. І треба ж було так статися… Запутався в мотуззі і гепнувся в болото, прямо-таки, як платва. Хлопці за плотом лише присіли. Вони чули якісь голоси, але щоб події набрали таких обертів…

У цей час у трьох хатах хлопчаки порозтикали кагли. А коли підійшли до четвертої, то вражені зупинилися. По подвір’ю бігав великий кудлатий пес. Побачивши чужих біля воріт, став скакати на ворота і люто гавкати.
— Ого, Митруню, навіть не знаю, як ти маєш розтикати тут каглу?
— А чого я?
— Та бо ти тут затикав.
— Т-а-ак, — потер чоло Дмитрик, — от халепа — Давайте дражніть пса і відходіть з ним аж у той край города, а я за той час забіжу у сіни і витягну оту затичку.
Хлопці дражнили пса через пліт, дражнили й опинилися аж у найдальшому кінці города. Дмитро за той час набрав повні груди повітря, ніби мав скакати з високого дерева, відкрив хвіртку і бігом до сіней. Розтикав каглу, але під дверима опинився кудлатий. Як виявилося, він доводив, що дарма ґаздівський хліб не їсть. Дмитро змушений був приперти двері.
На такий собачий лемент вийшов з хати ґазда. Дмитро шмигнув у кут і присів за якусь там стару скриню. Ґазда відчинив сінешні двері, попри нього у сіни кинувся розлючений пес і прямо до Дмитра. Той зі страху:
— Йой, вуйку! Пес кусає! Вуйку-вуїчку! — заверещав, — та заберіть пса!
Ґазда на перших порах від такого несподіваного вереску аж перелякався, але тупнув ногою на кудлатого і той вибіг надвір. За той час ґазді вдалося лапнути Митруня за вухо:
— Ах ти, паскуднику! Ти що тут робиш?
Хлопець зі страху і від болю у вусі як зарепетує:
— Вуйку! Вуїчку, я прийшов до вас колядувати!!!
— Як? На Андрея?
— А ви що хотіли, аби я співав. Таже то піст!
В ту ж мить Дмитрик замітив у кінці города пса. Якось смикнувся, вирвався і бігом до воріт. Але й кудлатий не дрімав.
Парубчак вмить опинився біля воріт. Пес добігав. Відчинити хвіртку вже не було часу. Махом ймився руками за верх хвіртки, підняв своє легке тіло вверх і опинився на дорозі. З великою гіркотою замітив полу свого кожуха у пащі кудлатого…

А тут події розгоралися мовби за сценарієм
— Де він, скурвисин? — почулося з ворожчиного подвір’я.
Пан писар почув, як у його бік зачалапало болотом. Схопився неборака і побіг. Клепаня й один чобіт залишилися в болоті.
Війт побачив свого кривдника, але так бігти не міг. А тут ще й заплутався в мотуззя, і о — Господи! — Ним, як тевкнуло у болото, аж земля здригнулася. Хлопці за плотом пополотніли зі страху і стали мокрі. Війт лежав тихенько, як дитина в купелі. Ото що не мугикав від задоволення.
Недалеко почулися хлоп’ячі голоси, які задоволено розповідали один одному, як їм удалося порозтикати кагли.
Війт підняв голову. Справді! Хтось наближався. І то не один. Ото зараз застануть війта в болоті. «Що подумають?» — промайнуло в голові. Боже! І зірвався. Коли лежав, то намацав якийсь чобіт і шапку. Хапнув чобіт, шапку і бігом, проклинаючи це місце і ту ворожку.

Майже в той самий час у хаті Сиродюків біля кухні поралася Настя. Василь сидів на стільчику посеред хати і лущив качани кукурудзи. До хати вбігли дівчата:
— Славайсу Христу! Вуйку, вуйно! Ви не передумали? Та дозвольте нам сьогодні у вашій хаті відсвяткувати Андрея.
— Цього вечора, — серйозно мовив господар, — вечорниць не буде, бо завтра свято. Сьогодні сидіть дома. Скільки вам про це говорити?
— Та вуйку! Та дозвольте нам сьогодні побути у вашій хаті. Ми хочемо справляти Андрея.
Господині стало жаль дівчат і вона втрутилася:
— То що кажеш, старий? Га? Пускаємо чи ні?
Одна з дівчат, трохи сміливіша, відчувши підтримку господині улесливо підкинула:
— Пустіть нас, пане ґаздо! Ми вас горішками почастуємо, принесемо праженого бобу!
— Та! — відмахнувся господар, — до ваших горіхів та й бобу я не маю зубів. Хіба котрась з вас буде мені жувати, — і, примруживши очі, обвів поглядом дівчат.
— Пане господарю! — можна сказати, таки причепилася Ганнуся, — а якщо, — і підморгнула до дівчат, — ми вам принесемо міцного вишнику?…
— Нарешті заговорили по-ґаздівськи! — потираючи руки повеселів господар, — це вже інакша бесіда. З цього й треба було починати. А то горішки та жарений біб… Та що з вами зробиш, як ви такі напасні, та вже, — махнув рукою, — приходіть… Аякже.
Дівчата на радощах почали цілувати господаря.
— Дай вам, вуйку, Боже здоров’я, аби ви не слабували, завжди здорові будьте, до ста років жийте!
— Йой, йой! Ади, якби не Андрея, де би я був такий цілований.
Дівчата засоромилися і вибігли.
— Боже, Боже! Як собі нагадаю, — мовила задумливо господиня, — як і я колись ще дівчиною теж ворожила на Андрея.
— Та й що ти там наворожила?
— Пироги варила. Пам’ятаю, як вкинула в окріп, то й дихати перестала.
— Таки чисто перестала? — усміхнувся Василь.
— Та не чисто. Душа ледве-ледве дихтіла. Думаю, хто мені зараз випливе?
— Певно, думала за мене! — аж підвівся з лавки.
— Ага! — і Настя повернулася до свого ґазди, — я твоє ім’я навіть не заліплювала в пироги. За тебе тоді і гадки не мала. Думала за того, за того…
— А за мене чого не думала? Чим гірший за других?
— І-і-і-й-й! — скривилася Настя, — ніколи в тебе сорочка не була заправлена за окрійку, не причісувався, на голові завжди було, як у того дурного на хаті. Ходив помежи хлопцями, як якесь нищістє.
— Ну та який був, такий був. Але накрив тобі тоту дурну крижавку. Якби не я, то була би у дівках так і посивіла…
— А тьфу на тебе, — сплюнула Настя, — ти качуре кривий та невмиваний, — якраз колотила кулешу, — та я за твої слова цим колотачем та межи очі!
Побачивши Настю розлюченою, Василь скрутився по хаті та й шасть під стіл. Аж тут увійшов сусідський хлопець-весельчак Василь Сливчуків, на поріг:
— Слава Ісусу Христу! — мовив. — Добрий вечір у вашій хаті! Йой, вуйку! А ви чого сидите під столом?
Настя, колотач у банічок і давай далі колотити кулешу:
— Він у нас ґазда. Де хоче, там і сидить.
Василько хотів щось сказати ущипливе, але прикусив свого гостренького язичка:
—Вуйно! Я чув, що дівчата будуть у вашій хаті справляти Андрея.
— Так! Ну й що? — виліз з-під стола Василь.
— Ну, як по-сусідськи, пустіть мене, нехай я сховаюся під ліжком. Хочу все чути, що вони будуть говорити.
— Васильку, Васильку! Ти, я бачу, такий жартівник, як твій дід-небіжчик, дай йому Боже царство небесне, — і Василь перехрестився. Раз так, най буде, як стара напряла, залізай під ліжко, але сиди там тихо-тихо, — і Василь приклав палець до уст.
— Та як за тихо? — засміявся Василь.
— Як миша під віником!
В цей час знадвору почулися голоси дівчат. Василь миттєво опинився під ліжком.
— Ще раз Слава Ісусу Христу! — весело щебетали, входячи, дівчата. — Вуйку! А ми вам вишнику принесли!
— Йой! Дай вам Боже здоров’ячка… Дай вам Боже! Аби ви в наступному році всі по-віддавалися, — голосно на всю хату викрикував з радості Василь.
— Вуйку! — зауважила смаглява Катерина, — та то таке говориться потихо.
Василь не зрозумів сказаного і давай ще дужче викрикувати: — Дай Боже, аби ви всі нарік повіддавалися потихо, потихо!
— Агій на тебе! — змахнула рукою Настя, — що ти мелеш, старий дурню!
Василь розійшовся:
— Дай боже! Дай Боже, бо як не дай Господь, то най Бог боронить!
— Віддай пляшку! — Настя ймила Василя за рукав, — ще не пив, а вже мелеш та й мелеш, а як вицідиш усю? А так я сховаю у шафу.
— Гайда, маєш! — зашкірився Василь беззубо, — вона думає, що я не знаю, що мені з вишником робити. Хочу вип’ю, а може, й ні! А зрештою! Ти чого, стара, руки простягаєш? По-моєму, це мені принесли, а не тобі.
— Та пий, пий! Дай Боже, аби ти вже смоли топленої напився! — відійшла від Василя і до дівчат:
— Дівчата, дівчата! Треба наносити води на пироги, але лише ротом.
Дівчата повибігали надвір.
— Йой! Таже тут криниця аж на третьому подвір’ї.
— Це дурниця. Але нам перед цим обов’язково треба знайти Андрія і його повіншувати, бо всі наші ворожіння підуть псови під хвіст.
— Ще світ такого не чув! — обізвалася в темноті Катерина, — на ціле село три Андрії. — Один креше котиками, другий — ходить до школи, а третій? Де шукати третього?
— Я тут! Мене не треба шукати, — ступив на подвір’я Андрій, — мої голубочки.
Одна з дівчат підбігла:
Іди, серце Андрію,
Як когут запіє.
Чи запіє — не запіє,
Побудь з нами,
Серце Андрію…
Ще одна:
Побудь з нами,
Серце Андрію,
Я тобі юшечки загрію,
Чи загрію — не загрію,
Побудь з нами, Андрію!
Третя підбігла:
Віншуємо тебе, з твоїм патроном!
Візьми цей вінок сплетений,
Калиною рум’янений
Барвінком повитий, росою политий,
Щастя, здоров’я тобі!
— Ой дівчаточка! — зрадів Андрій, — дякую вам за файне віншуваннячко. За те принесу вам цукерочків на вечорниці і хлопців приведу.
Та дівчата продовжували:
А я тебе, Андрію, тепер обсію,
Аби-с був здоровий, як гайок дубовий,
Прожив довгії літа,
Скільки цього жита…
Андрій знову хотів подякувати, але тут ще одна підійшла. У темноті навіть добре не розгледів:
А я тебе, Андрію, заквітчаю
Цими колосками,
Щоби ти був найкращим
Межи парубками…
— Ой дівчаточка! — від щастя був на сьомому небі. — Мої милі, давайте я вас усіх розцілую!
Ті зірвалися з місця і побігли до криниці по воду.

ХІІІ
Двері писаревої хати відчинилися і на порозі став ґазда. Весь у болоті. Одна нога без чобота. Без клепані. Діти, як гралися на землі, так миттєво опинилися на печі. Скраю лежала теща, діти позаскакували поза неї і звідти перелякано дивилися. Відразу не впізнали свого тата.
— Йой, Іване! Що з тобою? — сплеснула в долоні Василина. — Хто тебе побив? Хто над тобою так позбиткувався? Божечку! — заголосила. — Може, тебе пограбували? Де клепаня? Де чобіт?
Пан писар так і стояв на порозі, дивлячись то на жінку, то на тещу на печі, то на руки в болоті.
— Я, я, — промимрив, — упав у болото…
— Ах ти, пияку, — пролунало з печі. — Упав, бо напився! А грани би ти, дай Боже, уже напився!… Ади, пропив клепаню, пропив чобіт… Люди-и-и! Люд-и-и! Ади, вже пропиває з себе речі… — заламувала руки стара Катря.
Була дуже слаба, завжди з перев’язаною головою і з печі майже не злазила.
— Таже проходи, — мовила покірно Василина, — роздягайся.
— А ти в чім завтра підеш до роботи? Га? Ти подумав над цим? — сипалося з печі, як з млинка зерно. — Ади, візьмеш на голову мою хустку, замотаєшся… А що візьмеш на ноги? Підеш босий? Таже надворі зимова пора… — сипалося, а сипалося з печі.
— Боже! Навіщо мені здалася тота ворожка? — стукотіло у писаревій голові цілу дорогу і тепер у хаті.
— Ніколи не йшов туди, а тепер покортіло молодість згадати. Раз скочив заєць у капусту і то поламали ноги. Це ж треба! Але війт! Але війт! — і писар зареготав на цілу хату.
Стара Василиха налякано вибалушилася з печі:
— Невже зсувається з розуму мій зятик?

У цей час на подвір’я Василя Сиродюка прийшли хлопці.
— Йой Оленко! — приступив Никола. — Це що в тебе зуби болять, що ти так запухла?
Та засміялася, вода з рота витекла.
— Дівчата! Дівчата! — вигукнув Степан, — ви чого понадувалися, як воші на мороз?
Хлопці ловили дівчат, жартували, лоскотали їх. Ті сміялися, вода витікала з ротів.
— Нумо, хлопці! — скерував Никола Ватаманович, — доволі жартувати. Нехай уже носять і варять свої пироги. Ми потім прийдемо до вас, нам має бути макітра пирогів.
— Добре! Добре! — хором відповіли дівчата і знову побігли по воду.
— Бідний наш Василь, — озвався Степан, — як йому там лежиться під ліжком? Напевно, вже боки затерпли.
— Усе, хлопці! Пішли в Рипу, — знову скерував Никола, — подивимось, як там дівчата справляються.
Вийшли з подвір’я і заколядували:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світу засіяла
Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік, пеленами убого вповився.
Надворі ще дужче залягла мряка. Не видно місяця, ні вітру не чути. Як у якійсь величезній бочці. Не раз у ясну погоду як заколядують, то чути аж на сусіднє село.
А тепер навряд чи чути на близькій вулиці.
Никола, як найстарший ішов посередині. Обіруч йшли ймившись за шиї товариші. Розтягнулися по всій дорозі. Якийсь чоловік ішов назустріч, але ці не поступилися. Так мусів, сараку, ступити в канаву. Що то сільські парубки. А якби котрийсь із багачів? Ого! Тому мусіли би розтупитися. Як ні? Той би так крикнув, що дай Боже. На всеньке село. Попробуй зачепитися з таким. Будеш пам’ятати до зелених віників.
Цьому господарю і цій господині,
Щоби вони дочекали нарік цієї днини.
Цьому господарю і цій господині
Даруй літа щасливії, нашій неньці-Україні!
Лиш наші герої опинилися в Рипі, стали свідками, як тамтешні хлопці робили збитки на одній із хат, де проживала така собі дуже гонорна Ольга Угринова. Хто б до неї не підійшов з хлопців, не з кожним могла заговорити, навіть утікала з вечорниць.
На дорозі хлопці розібрали віз. Кілька їх вилізло на хату. З долини передали спочатку передню тічку. Два хлопці примістили її спереді на даху, під самим берегом, потім задню тічку. Її два інші хлопці тримали на задній половині даху. Тоді передали знизу розвору. З’єднали дві тічки. Найголовніше зроблено. Все це робилося тихо, злагоджено, тому лише показували руками, ніби глухонімі. Потім на передній тічці зібрали сниці і штельвагу, на задній — підтоки і шлейф задніх коліс. Поклали колеса. На передню тічку поставили каливороті, а на задню клюпаки. Заклали дишель, поставили помостину, бокові драбини і задинки. Все готово. Помало злізли з хати, прибрали драбину, повиходили на дорогу і давай усі сміятися — до упаду. Особливо, коли дивилися вверх, дишель стирчав угору, ніби показував, де розміщені небесні світила.
— То-то завтра сміху буде, а буде. А скільки, ох, людей просити мусить старий Угрин, щоб здоймили… Хи-хи-хи-хи-хи!…

У цей же час здійнявся переполох ще в одній хаті.
Війтиха стояла посеред хати, як укопана. Усередині все похололо.
— Що сталося, Николко? Що сталося? — кинулася до чоловіка.
Той стояв на порозі весь у болоті. Тільки очі блимали. Без шапки. У руках тримав якийсь чобіт і клепаню.
— Упав, — мало не плакав.
Такого з ним ще не було. Це ж треба так зганьбитися. Насамперед перед жінкою, дітьми, які зиркали з печі і нічого не розуміли.
— А де твоя палиця? Де шапка? — допитувалася війтиха, роздягаючи чоловіка. — Ой, лишенько! — ймилася рукою за лице, — а де війтівська бляха? Загубив?
— Не знаю, серденько… Не знаю. Можливо, там, де падав.
— А де ти впав? Уже треба йти шукати війтівську бляху.
Тут війт запнувся.
— Я! Я! Вже й не пам’ятаю, — здвигнув плечима.
Це викликало підозріння.
— Е-е-е! Ти зараз нагадаєш. Я маю таке, що ти зразу згадаєш.
І війтиха бігом до ліжка, де під веренею зберігалися тачівка, маґлівка. Витягла тачівку. Війт упав на коліна.
— Серденько!… Душечко!… Тільки не це! Не при дітях! Не при дітях!
Але та розмахнулася і гепнула щосили тачівкою по плечах.
— Доцько! Доцько! — почав ловити війтиху за руки.
— Куди мастиш мене болотом, куди паскуднику? Розказуй, де впав, де тебе носило?
— Коло ворожки, коло ворожки…
— А-а-а! Ти бігаєш до неї ворожити? Я то думаю, чого ти останнім часом почав забувати про свої чоловічі обов’язки. Відвертаєшся в ліжку від мене… Кажеш, що дуже втомлений… Я тобі покажу, я тобі покажу… Тепер я тобі буду ворожити…
А завтра поворожу тій сучці…
І била Доця чоловіка. Мусила бити.

Нарешті дівчата наносили ротами води і взялися місити тісто. Потім кожна ліпила пироги. Перед цим нарізавши папірчиків і на кожнім з них написавши імена хлопців, які їм до вподоби. Кожний папірчик з ім’ям заліпили у пиріг.
По черзі кожна вкидала свої пироги на окріп і слідкувала за пирогами, котрий перший випливе на поверхню окропу. Такий пиріг витягала, розривала і читала, що там написано. Вважалося, що це і є її суджений.
Катерина першою вкинула пироги на окріп і перехрестилася:
«Мати Божа, допоможи мені, аби сплив Михайло!» Витягає пиріг, розриває, а там — Никола. Сіла на лаву сумна.
Настуня вкинула: «Матінко Божа! Допоможи, аби сплив Петро Угринів». Витягає, а там Петро. Боже! Яка радість! Почала підскакувати від радості.
— Дівчата! Просім Бога, аби мені виплив Дмитро Никифорук. Перехрестилася. Витягла, а там Іван. Махнула, бідна, рукою та й теж сіла біля дівчат.
— А мені, дівчата, що Бог дасть, те й буде. Я хочу, щоб виплив Степан.
Витягає, а там Степан. О-й-й мені пощастило!… Є Бог на цім світі! О, що є, то є!
— Не журіться, дівчата, — спробувала втішати дівчат господиня. — Судженого і конем не об’їдеш. Ади, я свого й гадки не мала, а пішла та й тручаю біду наперед себе.
— А ти, ґаздинько, — вчув розмову її чоловік, — чого мене знову благословиш? Це що за напасть така? Ти чого мене чіпаєшся посеред ночі. Ади, йди та вчепися плота, дай Боже!
З-під ліжка виліз Василь. Дівчата, як побачили, всі збіглися докупи.
— Дівчаточка, мої голубоньки сизокрилі. Я тепер знаю, котра з вас за ким сохне. Багато хочете та мало візьмете.
Дівчата кинулися до господині.
— Вуйно! Чого ви нам не сказали, що під ліжком сховався Василь?
— Дівчатка! Я, бігме Боже, — і вдарилася кулаком у груди, — не бачила, коли він це зробив.
— Василю! Василечку! Ми тебе просимо, не розказуй це хлопцям!
— Гм! — усміхнувся Василь, — ну, як таке файне знати і нікому не розказати.
— Василю! — скривившись дивилися дівчата.
— Ну добре! Не розкажу! Але за це кожна має мене три рази поцілувати. Один раз у губи. Ану в чергу!
Хоч і не хотілося дівчатам, та все ж кожна підходила і тричі цмокала парубка.
— О-о-о-о! — весело зітхнув той по всьому, — ще ніколи в житті не був скільки цілований! Оце Андрея, так Андрея! Йду по хлопців.
— Слава Богу, що вже пішов цей шибеник! — почала далі провадити вуйна Настя.
— Ану, дівчата, складайте в ряд по пиріжкові і принесіть кота. Котрої кіт візьме першим, тота першою цих м’ясниць і віддасться. Котрої потягне пиріг у бік, тота одружиться за хлопця із сусіднього села. Саме гірше, коли надкусить і не з’їсть. Це якась, — і Настя покрутила головою, — якась слабість.
Тут одна з дівчат принесла кота. Пустили, а він навіть не дивиться на пироги. Звідки їм знати, що хлопці вдень половили всіх котів з цієї вулиці і добряче нагодували м’ясом.
— Вуйно! Дивіться! Кіт навіть не дивиться на пироги.
— Дівчаточка! Цей кіт, видно, слабий. Чого би це не їв пироги?… Треба принести іншого.
Дівчата принесли другого, третього…
— Тут щось не так, — покмітила вуйна, — Треба принести кота з іншої вулиці.
— Ет, — махнула рукою Катерина. — Я побіжу і принесу нашого кота.
Через деякий час повернулася.
— Йой! Настуню! Твій пиріг кіт з’їв першим. Ти вже точно зимових м’ясниць віддашся.
— Йой! І твій пиріг Ганнусю вже пішов.
Третій пиріг кіт не з’їв, але потягнув у кут.
— Ого, Парасино, видай, твоя доленька потягнеться в сусіднє село. Сарака, Парася!
Далі кіт пироги не їв.
— Йой! — скрикнула Парася і обімліла, присідаючи на землю.
Вуйна вхопила кварту з водою, набрала в рот і порснула на Парасю.
— Парасино! Та що з тобою. Дорогенька, не бери це все так собі близько до серця. Та що ти?
Парася відкрила очі, подивилася на всіх, потім на запічок і знову скрикнула:
— Там! Там! Я бачила щезлого. Йой, який страшний.
Зі страху всі збилися докупи і дивилися переляканими очима.
Та що ви, дівчата! Такого не може бути. Та це тобі, Парасю, привиділося, — вхопила із замисника баночку зі свяченою водою і почала всіх кропити. Потім покропила запічок. Ще взяла з-за образів гілочку свяченої шутки, запалила і водила навколо дівчат, потім знову ж таки в запічку. Гай, все, все, заспокійтеся.
— А тепер, — далі повчала господиня, щоб відвернути їхню увагу  від думки про щезлого — беріть і складайте в решето: хустку, ґердан, чіпець і грудку глини. Все це підсівайте. Якщо випаде чіпець — скоро буде весілля, ґердан — будете ще дівочити, хустка — зведетеся, глина — на слабість, а то й на смерть.
— Поможи мені, Пречиста Діво Маріє, аби мені випав ґердан.
Підсівала, підсівала.
— Ого! Випав чіпець, — засмучено мовила Ганнуся, — це що за насланє? Вже вдруге сьогодні випадає весілля. Та мені пішов лише сімнадцятий рік. Я ще так хочу дівочити, — почала плакати…
— Та не плач, Ганусино, — взялася втішати Катерина. — Якби це мені таке випало, то я би тішилася, а тішилася. Йой, дівки, як я вже хочу віддатися. Так хочу, що не можу вам уповісти.
— Поможи мені, Пречиста Діво Маріє, і ти, Ісусе Христе, аби мені випав чіпець.
— Ого! Випав ґердан, — і Оленка заплакала.
— Так, так Оленко, — похитала головою вуйна Настя, — хочеш — не хочеш, а, видай, доведеться ще дівочити.
— Йой, дівчата! Кажу вам по правді. Я також уже так хочу віддатися, так хочу, що не можу, — плакала Оленка, — таже мені вже пора підійшла. Аж, аж! Боже, мій Боже! Чого мені не щастить?
— Ану-ко ти, Марусю.
— Ні, ні вуйно. Я боюся, аби мені не випала хустка. Я не буду підсівати.
— Ой дівчата, дівчата, — похитала головою господиня, — долю не купите і не відпросите. Шануйте честь замолоду. Не допускайте до себе близько хлопців. Особливо не давайтесь цілуватися.
— А то можна, вуйно, так, аби не підпускати до себе хлопця близько, коли його любиш?
— Дитино, дитино! Дивися добре і слухай старших та й будеш на старість кусень хліба мати. Ану слухайте! Є ще одна Андрієва ворожба. Поставте на стіл три тарелі: під один поставте чіпець, під другий — ґердан, під третій — хустку. Після зав’язуйте собі хусткою очі, три рази обертайтеся, підходіть до тарелів і дивіться, котрий підоймете.
— Марусю, ану ти перша.
Марії зав’язали очі, три рази обернули і підвели до тарелів. За цей час тарелі поміняли місцями. Маруся почала вагатися, обмацувати кожний таріль кілька разів, але вони були всі однакові.
— Я боюся, вуйно, я боюся підоймати.
— Та чого, Марусю, ану-ко підоймай.
Маруся підняла таріль, а під ним хустка.
— Ого, дівчата! Чого-м боялася, то те і витягла-м.
Маруся Сиродюкова заплакала. Всі дівчата почали їй співчувати. Засумували. Кожна з них думала над своєю доленькою. Щаслива вона чи ні.
— Дівчата, дівчата. Давайте не сумувати. Це ще не все, що ви собі подумали. В житті буває зовсім інакше. Йдіть надвір рахувати колики у плоті. Особливу увагу звертайте на дев’ятий колик. А я за той час замішу тісто, підсиплю добряче сіллю. Наліплю таких коржиків і спечу на кухні. Як будете йти додому, кожна візьмете собі по коржику. Перед сном коржик з’їсте, але не запивайти водою. Головне — заснути. Вам має приснитися, — втаємничено шепотіла Настя, — хлопець. Оце і є ваш суджений. Поки нема хлопців, я вам ще таке розкажу. Коли наступає новий місяць, перед сном вийдіть на поріг і промовте, аби ніхто не чув три рази: «Місяцю, новий князю, молодий місяцю. Аби мені приснився цієї ночі, той, з ким маю свій вік панувати».
І ваш суджений вам присниться. А тепер ідіть, рахуйте колики. Я ще зварю ті пироги, які ви наліпили хлопцям.
Дівчата повиходили надвір.
— Йой! Як темно надворі, — зіщулилася від холоду Ганнуся, — світа білого не видно. Я так боюся.
— Не бійся! — командувала Катерина, — рахуй скоренько колики.
— Ні один, ні два, ні три, — почала рахувати Ганнуся, — ні чотири, ні п’ять, ні шість, ні сім, ні вісім, ні дев’ять… Йой! Дівчата! Та що це таке? Такий маленький количок попався. Та я хочу великого, я люблю високих хлопців.
Потім почала гризти зубами кору.
— Ганнусю! Що ти робиш?
— Та мої мама розповідали, що колись, ще як вони дівочили, то кору клали під подушку і чекали, чи присниться їм той, що виплив у пиріжку, чи ні?
— Тихо! Тепер я рахую, — скомандувала Катерина Сливчукова. — Ні раз, ні два, ні три, ні чотири, ні п’ять, ні шість, ні сім, ні вісім, ні дев’ять… Йой! Дівчата! Борони Боже від такого.
— Та що там таке? — гукнули юрбою з переляку.
— Та такий грубий попався, де я такого хочу. Агій на нього! Я хочу худого…
— Боже, мій Боже! Який мені судиться? — перехрестилася тричі Настуня, — чи високий, чи маленький, грубий чи тоненький, лише аби був! Ні раз, ні два………… ні дев’ять! Акурат! Якраз у міру!
— Боже мій! — забідкалася вже трохи старша Василина, — а мені попався колик сточений червою. Це що? Мій чоловік буде вдівець чи слабовитий?
— Йой! — крикнула Оленка, — на моїм колику горшок. Певно, мій чоловік буде круглим, череватим та ще й лисим. Шлях би його трафив. А мені навіщо лисий.
Тьфу! — зі злості плюнула на горшок. Зігнулася і знайшла якусь палюгу та й зі злості бах-х зверху, той аж розлетівся.
— Дівчата! — знову скомандувала Катерина, — мої баба розказували, як були дівчиною, то на Андрея перекидали чоботи через хату. І куди чобіт падав халявою, то в ту сторону мала віддатиси тота дівчина.
— Ходімо до вуйни Николихи, — підтримала Маруся Сиродюкова, — в неї хата низька, бо через високу ми не перекинемо.
— Дівки! Ану, дивіться, у котрий бік упав чобіт? — першою кинула Катерина.
— Йой! Катрусю! Чобіт упав у бік Крайняків, а може, до Красноставців? А твій Ганнусю направився на Осоки. Не знати кому ти там судилася? А може, то у Задубрівці?
— Ну, поможи мені Боже! — кинула чобіт Настуня.
Тут якраз підійшли хлопці. Петро Угрин упіймав чобіт.
— Ого! Настуню! Твоя доля сама прийшла сюди і зловила чобіт.
— Йой! Дівчата. Я дуже хочу кинути свій чобіт, — забідкалася Маруся. — Ану подивіться, в який бік упаде?
— Таже кидай, Марусю!
— Я вже кинула!
— Йой! Видай, упав на хату.
— Як на хату? А я в чім піду додому? Боже! Я ледве впросила тата аби дали своїх чобіт. Йой! Що тепер буду робити? — почала плакати, стоячи босою ногою на другій нозі взутій у чобіт. — Мені вже зашпори почали заходити в ногу. Йой! Що я маю робити? Навіщо кидала той чобіт? Аби його шлях трафив, та трафив. То лише на гризоту.
— Марусино! Не плач і не приповідай, а проси Василя, аби поліз на хату.
— Василю! Васильку! — плачучи мовила Маруся, — послухай мене, поліз на хату і здійми мій чобіт.
— Що мені за це буде? — торгувався Василь, — ану, Николо, стань на коліна, най стану на плечі.
— Василю! Василю! Та ти такий високий, як та жердка, то не можеш сам вилізти?
Василь видряпався на хату.
— Йой, Василю! — пожартувала Катерина, — вважай на себе, аби тебе, не дай Боже, звідти щось не кинуло, бо Ганнуся на кого залишиться?
— Та я тут не бачу ніякого чобота, — почав дражнитися з верха хати Василь.
— Як нема?! — закричала Маруся. — Як нема?! Має бути! Йой, йой, що я буду тепер робити, — мало не заголосила.
— Є! Є! Не плач, Марусино, — заспокоїв Василь.
Зліз з хати, тримаючи в руці чобіт.
— Ой небого. Це тебе буде дорого коштувати. Маєш мені за це до Різдва вишити файну хусточку.
— Вишию не лише хусточку, а й сорочку, лише віддай чобіт, бо нога вже чисто відмерзає. Чобіт від Василя вхопив Михайло:
— Скажи, Марусю. Любиш мене чи ні? Кажи по правді, бо не віддам чобіт.
— Люблю тебе, як сіль в оці і кольку в боці, — вколола Маруся і вирвала з Михайлових рук чобіт.
— Ех, дівчата, дівчата, — розійшовся Никола, таже просіть уже на ті обіцяні пироги, бо кишки давно марш грають…
— Гай, хлопці, гай, заходіть до хати, — загомоніли дівчата.
— Як зразу до хати, — пожартував Василь, — напевно, перший раз до сіней!
Увійшли до хати і розсілися за столом. На стіл поставили пляшку вишнику, дівчата поставили макітру пирогів і почали вгощатися.
— Ну вуйку! — мовив Никола до господаря, — сідайте й ви коло нас. Гай, дай Боже здоров’я та й дякуємо, що ви нам хати не боронили.
— То таке хлопці, — почав ґазда, — хату з собою на той світ не візьму. Дивлячись на вас, сам розвеселився, згадав своє парубоцтво.
— Ага! Нагадала баба, як дівкою була, — пробурчала вуйна Настя.
— Мой, мой! — глянув суворо на жінку вуйко Василь, кинув ложкою до землі. — Ще одне слово, — подивився на всіх, — і станеш горбатою!
Хата вибухнула сміхом…
— Наливай повну, — Василь до Насті, — бо як буде неповна, коли помреш, буде зуби видно.
Знову всі зареготали.

Хи-хи-хи-хи-хи! Хи-хи-хи-хи-хи! — не міг стриматися війт, побачивши після свят пана писаря, який прийшов на роботу у солом’яному капелюсі і в жіночих чоботах на високому підборі. — А де це, пане писарю, ваша клепаня? А що ви у солом’яному капелюсі? Чи на вашій вулиці сонечко так припекло? Хи-хи-хи-хи-хи, — аж заходився зо сміху, з очей текли сльози.
Писар лише шморгав носом і переглядав папери, ніби щось там читав.
Війт витягнув з-під стола чобіт.
— Чи не ваш це чобіт?
Той нагнувся і вхопив.
— А де ви його загубили? Ага! Коло ворожки. Коло ворожки. Я так собі думаю, пане писарю, що ви там відкопали? Хи-хи-хи-хи-хи. Що ви там відкопали? Хи-хи-хи-хи-хи, баняк з медом, хи-хи-хи-хи-хи — знову розхихикався війт. — А солодка ворожчишина підтічка, ой солодка. Хи-хи-хи-хи-хи. То скільки ви, пане писарю, на Андрея полизали меду? А солодкий мед? А солодкий, хи-хи-хи-хи-хи!
Писар мовчав, мовчав, а потім не втерпів:
— Але й ви, пане війте, наскільки я чув, орали там, де я. То що ви виорали? Напевно цілий ґарчик з медом. Ви також, хи-хи-хи-хи-хи, ви також, хи-хи-хи хи-хи захотіли полизати меду. То полизали чи їли ложкою? А може, черпали рукою? Хи-хи-хи-хи-хи, — перебрав ініціативу у свої руки писар.
Війт умовк, насупився і лише дивився спідлоба.
— Ану покажіть руку, вона не липне від меду? Га? А вам, пане війте, сподобалася підтічка. Ой, яка солодка! Але бо солодка! Хи-хи-хи-хи-хи!…

XIV
Танасій Грищук устав зранку в доброму настрої. Чи то добрий сон приснився, чи добре спалося, але вдосвіта вийшов надвір. Навколо була одна білизна. Недавно випав сніг, і чи він приглядався до всього довкола, чи що. Кілька днів тому його несли хмари високо над землею, терли ним, пересипали, підкидали мов на решеті ділячи на фракції, спершу почали витрясати крупнішу, а тим часом пливли хмари пливли мимо своєї волі, бо то ще й вітер має сказати своє слово, долати небесні милі не рівня земним, потім посипали землю середньою фракцією, тут уже висипали більший шар. Коби там у хмарах був мірщик, а його нема. Тож приходиться хмарам усе робити на око. Коли придивилися занадто перетерли сніг і дрібного пухнастого залишилося найбільше. Далі такий тягар нести на своїх плечах стало несила, відкрили усі свої перегородки і посипалося. Сипало й сипало. Так падало густо, що сніжинки нічого довкруг себе й не бачили. На землі, перш ніж усістися, розглядалися то туди, то сюди. Усе для них було новиною. І псяча буда, звідки час від часу вискакував волохатий і тявкав на них, на сніжинки. Спершу налякалися його, а потім звикли. Цікава для них огорожа, господарське приміщення, стодола, криниця, велика, як на їх вимір, господарська хата. Коли двері з хати відчинилися, то всі повернули свої оченята в ту сторону. Господар покашляв після сну, покашляв, узяв у руки віник і давай штовхати їх, сніжинок, під боки. Одних шпурляв управо, інших уліво. Вони ойкаючи по-своєму дуже злилися. Навіщо порушувати, їм так було добре.
Нарешті господар увійшов до стайні. Йому було байдуже до сніжинок. Робив це не вперше. Засвітивши лампу, поозирався по стайні. Насамперед дав коням їсти, задоволено відзначив, що коні не залежалися, а як учора, почесав, то так і були. Поплескав вороного по шиї, а кобилі, як завсігди, прихопив із хати скоринку хліба, посипану сіллю. То була його ласунка. Візьме в рот скоринку хліба і зразу не жує, а держить у роті, держить. Насолоджується і весь час дивиться в очі Танасію, ніби дякує йому за таку увагу. Вороний усе те розуміє і з заздрощів тре головою об її шию, мовби просячи, щоб поділилася. Нарешті починає жувати. І то так уважно жує, так уважно, гейби діти їли паску. Старається не упустити додолу жодної крихти.
Потім Танасій підходить до корівок. Ті зразу устають, як лиш заходить до стайні господар, і продовжують жувати Божу жуйку. Танасій з великим замилуванням гладить їх по шиї, потім по животах, ніби хоче погладити вже тих, що скоро попросяться на цей світ. Це буде його прибуток у господарстві, аякже.
Потім підходить до телички, бичка, свиней, овець. Це все його господарство. Зранку мусить нагодувати, напоїти, повичищати з-під них, постелити їм чисту постіль. А тоді вже заходить Параска і береться за доїння.. Так було кожного дня, так було і сьогодні.
Параска сіла під Красу, повитирала вим’я і почала доїти. Від перших крапель по стайні запахло свіжим молоком. Ці хвилини, Танасій, обожнював. Як він любив насолоджуватися цими запахами. У зимовий період зі стайні би не випровадив. Йому приємніше бути серед своєї худоби, ніж у хаті серед родини.. Навіть тут би спав.
Дружина Танасія це все знала, і коли їй треба було вирішити якесь важливе для сім’ї питання, то якраз владнувала в такий спосіб. Чоловік у неї був ґаздовитий, роботящий, любив її і дітей. Але був досить із норовом. Як та кобила зноровиться, то що тільки не роблять: і б’ють батогом, і колять ззаду вилами, навіть пробують розкладати під нею вогонь. Нічого не допомагає, вона все б’є рітьми і ні кроку з місця. Треба трохи почекати, заспокоїти її, поплескати по шиї, а потім притягнути віжки і вйо. Тоді, ніби нічого не бувало, рушає з місця. Так завсігди Параска мусила робити і з Танасієм.
Доючи корову, розпочала серйозну бесіду:
— Танаску. Хотіла би тобі вповісти важливу річ. Наша Настуня вже підросла, вже дівка, а ти навіть цього не замічаєш. Усе собі думаєш, що вона ще маленька дівчинка. А за нею вже бігають кавалєри.
— Які ще кавалєри, ти що Парасю.
— Танаску! Та нашій Настуні вже минуло, ану чи ти знаєш скільки років?
Танасій промовчав. Де йому це в голові. От якби запитала скільки років Вороному чи кобилі, то навіть би розказав, коли точно вони появилися на світ Божий, як росли. А про діти… То таке.
— Ну, ну, Танасію! А бачиш ! Не знаєш. А їй уже по Покрові вісімнадцять минуло. Так, так. Скоро уже доведеться віддавати.
— Віддаватися, віддаватися. Ще кнізя нема.
— Хто тобі казав, що кнізя нема.
І Параска, легенько підморгнувши, мовила:
— Є вже кнізь. Є!
— Хто? — насторожився.
Танасій зігнувся в каблуку, чекаючи радісного для нього повідомлення. Давно мріяв, як у неділю гарно одягнеться і піде до свата Сопотика. А може, до Грищука. Посидять обидва, погостяться, а потім обидва підуть ходити по селі. Боже! Це який гонор, який гонор!… Як він чекав цього дня. І, напевно, дочекався.
— Перед цим я би хотіла тобі нагадати, що ніколи так нема, як хочуть родичі. Ти добре пам’ятаєш, як твої не хотіли мене за невістку?…
— Нагадала корова, як телям була, — скипів.
— Чекай, чекай не гарячкуй! Ти добре пам’ятаєш, як мої не хотіли тебе? Ну й що ми зле живемо? Так, напевно, ти мрієш мати такого-то і такого свата. А то не так. То не так.
— Куди ти мітиш? Кажи вже, що маєш казати, а то все об’їжджаєш зайця возом, об’їжджаєш. Ліпше подивися, молоко вже витікає.
— От тобі на, — схопилася зі стільця. Це через тебе. Через тебе!
— Отак вічно. Що би не сталося, то я все винен. А коли ти вже будеш винна? Ну та доказуй. Хто має бути нашим сватом? Щось неспроста ти крутиш млинським колесом.
— Василь Угрин!
— Що-о-о?… Ніколи цьому не бувати! — скипів Танасій, — Ніколи! Як? Зі старцями? Диви, я сьогодні вже наробився, а вони ще точно сплять, аж слина тече їм з рота на подушку.
— Танасію, не гарячкуй! — підвищила голос Параска.
Настав той момент, коли треба поперти на Танасія, і він на все згодиться. Хто, хто, а вона добре знала свого чоловіка.

Також читайте:

«Тополівка», том 1, частина 3. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 2. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 1. Дмитро Мохорук