«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 4. Дмитро Мохорук

11.12.2013 · Видання

6. ЯК ПОМИРАЄ СОВІСТЬ
Совість — це система відношень до навколишнього середовища, до самого себе. Якщо ти відкритий до оточуючих і все — працю, навчання, мрію — націлюєш на те, щоб у світі додалося добра і краси, значить, ти живеш за законами совісті.
Багато дечого дала нам радянська влада позитивного. Про це вже написано у четвертому томі цього збірника. Але дала нам і багато дечого негативного. «Совість помирає, коли починається «духовна посуха» — писав відомий політик і поет Борис Олійник.
Комуністична партія хотіла забрати у народу духовність, його віру. Скрізь на видних місцях висіли лозунги на червоному полотні: «Народ і партія єдині!» Народ хотів молитися, дати душі відпочити, поговорити з Богом, а партія забороняла. Звідси можна зробити висновок: народ не хотів миритися з деякими рішеннями комуністичної партії, дивувався таким рішенням, а партія так і не змогла заставити народ рахуватися з тими її рішеннями, жила відірвано від народу, не розуміла його. Звідси й почалося силове протистояння. Партія прийняла рішення забрати із видних місць хрести, каплиці, закрити більшість церков. Люди з цим не змирилися.
Позабирали хрести, зруйнували каплиці і в нашому селі. Потім закрили церкву. Прикро, але це не обійшлося без сільських активістів. Прізвища називати неетично з тих міркувань, що живуть їхні діти та родичі. Звичайно, на це своєї згоди, думаю, вони не давали. Багато в цьому питанні допомагали наші «старші брати»-сусіди, що висвітлено у документах в четвертому томі цього збірника.

Мені відома історія, як в одного активіста радянської влади йшов на складну операцію син. Він так переживав, що вночі скликав своїх знайомих і всі хрести, в яких брав участь у знесенні, поставив на місці. В другому селі — бригадир тракторної бригади трактором валив хрести, каплиці, потім лежав прикутим до ліжка більше десяти років. Невдовзі за ним померла жінка. Пройшло небагато часу — помер і їхній син у досить молодому віці, залишивши осиротілих дітей. Уся біда в тому, що Господня кара не паде тільки на того, хто згрішив, а й на його дітей, онуків, а вони ж то не винні.

У школі велася активна атеїстична пропаганда, дітям забороняли ходити колядувати, йти з родичами до церкви святити паску, сповідатися, причащатися.

У 1969 році я ходив до восьмого класу Торговицької середньої школи. В неділю на Христове Воскресіння в Торговиці люди йшли з кошиками до церкви, а ми, учні, з роскалями, за колгоспом попри головну дорогу садили саджанці тополь. Звичайно, це дало свої негативні результати. Попри втрати духовності у нас, у багатьох почала вмирати совість — нехтування відвідуванням церкви, зневажливе ставлення до святкувань важливих дат, яке зводиться не до очищення душі від гріхів, а до простого п’янства й обжирання. Нехтування побажаннями духовного отця, чого в колишні часи такого не було. Слово отця було майже законом.

Частина жителів села наскільки заангажована атеїстичною пропагандою в минулому, що не може відвикнути від тих старих часів. У цьому році організували святкування такого язичницького свята для нашого народу, як Івана Купала з обжиранням, випивкою, зі співами. Невже у цих людей померла совість? І це тоді, коли церква дотримується посту перед святами рівноапостольних святих Петра і Павла. Як позбавитися цих гріхів? Невже у Топорівцях нема кому направити їх на праведну дорогу?

Я зацитував першу частину вислову Бориса Олійника, але є продовження: «Хто живився «від кореня народного», той зберіг свою сутність духовну у всі часи і за всіх обставин». Як видно із вищенаведеного, мова йшла лише про частину людей, а основна маса все-таки сповідує свої вірування і намагається служити своєму Господеві добросовісно.

У народі кажуть: «Болить душа і мучить совість». Чи болить душа і чи мучить совість тих, хто провів забудову на старому цвинтарі? Щоденно — ходять, орють, садять, сапають, збирають урожай — і це все на кістках наших з вами дідів і прадідів. Совість у людини помирає тоді, коли людина у своїх діях і вчинках переступає межу, з якої вона йде у безодню брехні, зради, убивства. Чи є вихід з цього стану душі людської? Є! Щиро покаятися, щоб душа була спокійна і більше не переступати грішної межі.

Дерево помирає, коли коріння перестає живитися соками землі. Душа людини починає загнивати, коли втрачається відчуття єдності з тим, що тобі рідне: сім’я, громада, село, батьківщина.

А що найрідніше? Сім’я! Скільки в нас є такого, що одружився, розійшовся, потім вдруге, втретє… Від кожного шлюбу залишилися діти. Хіба в такої людини є совість? «У моральної людини сімейні відносини складні, а в аморальної — все іде гладко» — писав відомий письменник Олексій Толстой. Чомусь каже народна мудрість: «Життя прожити не поле перейти». Відкрайте одну скибку від одного хліба, другу — від другого. Як би ви їх не складали, вони не зійдуться. Так і молода пара. До весілля «панує» велика любов. Дуже любляться ще вчора не дуже близько знайомі свати. Все йде добре. Як тільки відбулося весілля, наступають сірі дні у молодій сім’ї. Зовсім інші стосунки. Нові батьки для зятя чи невістки зразу починають проводити виховні години на свій лад, забуваючи, що в них одне мислення і погляди на життя, а в молодих — зовсім інше, так само забули, як і вони колись теж були молодими. Забувають і про просту істину: «Міцна сім’я — міцна держава». Якщо молоді справді зійшлися по любові, то разом повинні долати ті труднощі, які виникають перед ними. Але найчастіше створюють ці труднощі, проблеми якраз матері молодих жінок. Вони інколи забуваються, що зять одружився не з ними, а з їхньою донькою. Якщо зійшлися, бо дівка перестигала, або щоб притягнути гарного хлопця чи дівчину, чи з питання великих матеріальних благ у дівчини, отут і починається сіре життя або одне терпіння. Тоді й свати стають одні іншим не милі. А ще як появилися діти, тоді-то і починає помирати совість у одного із супругів. Починаються безпідставні ревнощі. Не туди подивився, не так заговорив, не так засміявся. Натомість появляються п’янки, потім гульбища, і ніхто не аналізує, з чого подружнє життя почало давати тріщину. Із життєвого досвіду можу судити, що по любові сходяться в межах 20%, 30-40% терплять одне одному заради дітей, у них складні сімейні відносини, тобто це — моральні люди. А решта? Решта ведуть аморальне життя.

Усі старожили говорять, що колись таких роздорів у сім’ях не було.

У кожного була совість, своя мораль. Але мало хто задумується над тим, що у ХХ столітті вкотре темрява стала вище над світлом, Антихрист так розгулявся у світі, що взяв верх над Господом Богом, у деякій мірі заволодів людськими душами. Молоді пари сходяться по любові, по Божому велінню. Якщо в їхніх душах дуже мало Божого, то в скорім часі межи них поселяється злий дух. Сіє ненависть, неповагу одне до одного, нетерпимість, і сім’я розпадається. Ми говоримо, що більшість сімей — моральні. Це в тому випадку, коли в одного із подружжя в душі присутній Бог, а другим заволодів злий дух. Гаразду аж такого в такій сім’ї нема, але живуть з обов’язку одне перед одним і заради дітей. Це дуже все складно.

Як важко вирішувати якісь громадські справи у селі, коли нема єдності у громаді, коли в громаді витає злий дух. Звичайно, ключову роль мали би відігравати сільський голова, товариство «Просвіта» і церква з національною ідеєю «Україна понад усе!» Так само старші люди, депутати обрані людьми, — підтримувати, а молодь — прислухатися і виконувати. Як кожний господар повинен підтримувати порядок у себе на обійстю, всі жителі вулиці у себе на вулиці, так сільська громада — у селі. Звичайно цим повинен займатися голова сільської ради. Але це тоді, коли він беручкий до роботи, чесний, чистий у своїх вчинках, як джерельна вода.

Там, де нема такої єдності, де не кожний живе з Богом у душі, совість у людей починає помирати. Це характерно для Топорівців. Стало всім байдуже, що до сьогоднішні не увіковічнено пам’ять відомих далеко за межами села визначних людей, не впорядковані могили: січовим стрільцям, загиблим односельчанам у Великій Вітчизняній війні, учасникам ОУН-УПА. Навіть на кам’яних плитах не внесені усі прізвища героїв, що говорить про недбальство відповідальних осіб при відкритті цих могил. Інколи біля могили січовим стрільцям робиться звалище сміття. Всі бачать, і нікого це не болить. Ось що таке, коли помирає совість в окремих людей, а особливо у керівників, лідерів села. Постає дилема, де знайти того лідера? Який би не тільки сам світився, а й засвітив усе село. Звичайно, це не просте питання. В Росії є така поговірка: «З часів Петра першого Росії на царів не щастило». Так і Топорівцям з часів незалежності на голів сільських рад не щастить. Як проголосив крилату фразу Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо».

І топорівчанам, рано чи пізно, все-таки доведеться вирішувати це питання. Інакше село не скоро повернеться у майбутнє. Якщо подумати, скільки є бажаючих зайняти таке крісло на виборах. Скільки обіцянок!

«Є такі люди — писав колись у полеміці з галицькими народовцями Іван Франко, — що їм ніяк не слід пускатися в танець, бо з їхнього танцю тільки всього і користи, що другому натолочуть ноги. Та що робити з такими людьми, коли вони часом якраз мають велику охоту до танцю».

І знову повертаємось до теми «Як помирає совість?»… А так. Коли ти прагнеш невидимого здійснення своєї мрії і розмінюєшся на дрібниці: відмовляєшся від наполегливої праці, зраджуєш коханій, спокушаєшся на легке забезпечене життя…

Ти забув про милосердя і самопожертву, здатність допомогти ближньому, зрозуміти його, взяти на себе відповідальність за спокій і радість рідних людей…

Ти не вмієш прощати і відмовлятися від своїх егоїстичних примх, ти не уболіваєш за результати праці інших… Ти нікчема…

У тебе померла совість!

А коли подібне сталося, затисни серце і відмовся від усього цього, як би важко і гірко тобі не було. І ти побачиш, що совість твоя пробудиться, і ти будеш знати: треба жити, кожного дня усвідомлюючи, що і як зроблено, чи стало від твоїх дій і вчинків комусь тепліше, краще, чи додалося на землі добра і краси.

Повернись до моральних цінностей, до того компасу, за яким відміряєш свої вчинки і дії. І вони дадуть відповідь на питання: де твоя совість? Вони допомагають усім людям і допоможуть тобі визначити справедливість того чи іншого вчинку, правильність лінії твоєї поведінки.

Дорогий читачу! Залиш по собі слід добра, добру пам’ять у людей. І тоді про тебе скажуть : «Він жив в унісон зі своєю совістю».

7. ЯКА ПРАВДА КЕРУЄ СВІТОМ

Правда — те, що відповідає дійсності. А це — істина. Вона й мала би керувати світом. Життя доводить, що правда — завжди одна і незмінна у всі часи. Правда мала б творити для людей тільки добро, волю і милосердя. Правда — це світло на Землі, а неправда, брехня — пітьма. Як промовляв Ісус Христос до юдеїв: «…і пізнаєте істину, — а істина вас вільними зробить!…По правді, по правді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха» (Іван,8,32-34).

Але де та правда? Хто живе за законами правди? На світі панує брехня, кривда, зло, насильство, жорстокість…

Коли Господь Бог створював нашу землю, планував створити на ній тільки добро. А як створив людину, то зрозумів, щоб вона цінила те добро, поряд повинно бути й зло. Оскільки Бог знав усе наперед і володів силами добра, то розумів, що хтось повинен володіти і силами зла. Ще задовго перед цим створив одного із найрозумніших архангелів — Сатаниїла. Свого улюбленця. Допустив його до влади. З часом Люцифер (друге ім’я) дуже загордився і вважав себе другим після Бога. Коли Бог створив людину за Своєю подобою і зважив, що людина — святе створіння — є другою після Нього, поставив її у центрі Всесвіту, приділяючи їй всю Свою увагу. Тоді-то Антихрист (це його третє ім’я) перестав коритися Господу, проявилася явна його заздрість до Бога і до людини. Бог це замітив і не проти був, щоб архангел Сатаниїл заволодів небесними силами зла.

Через заздрість і злість Сатаниїл у вигляді змія спокусив Єву, посіяв у душі людини «первородний гріх», порушив замисел Божий, змінив хід розвитку людства. Людина втратила рай. Брехня, зло, насильство і жорстокість стали одними із домінуючих факторів історії. За все це Бог не тільки зрікся свого колись улюбленого дітища, а й скинув його з небес на землю, зробив володарем пекла — Князем пітьми, Дияволом (четверте ім’я). З того часу на землі замість правди запанувала брехня, поряд із добром запанувало зло, без світла нема пітьми, без Бога не існує Антихриста.
Уся біда наша в тому, що життя людства на землі планувалося Богом без кровопролить, війн, без злочинів, брехні. Усе мало бути по правді, по добру, з волею і милосердям людства. Правда, Воля, Милосердя, і Чесність мали керувати світом. Але з часом сатана втрутився у людське життя і змінив його за зовсім іншими правилами. Через це на Землі відбулося перше гріхопадіння людства. Закінчилося вигнанням людини з раю. Пройшли тисячі років. Людство знову попало під значний вплив Антихриста. Послухавши його намов, почало будувати Вавілонську вежу аж до небес, щоб зазирнути з неї туди, у Вселенну, куди нікому не дозволено. Це було друге гріхопадіння людства.
Потім втретє, коли Антихрист знову так розгулявся, що заволодів людськими душами над переважаючою більшістю людей узяв верх над Господом Богом. І Бог змушений був прийняти неординарне рішення про всесвітній потоп, яке закінчилося Ноєвим потопом. Тепер ситуація зовсім інша. Ми маємо Спасителя, і він не допустить знищення світу.
Але, на превеликий жаль, Сатана далі гуляє серед нас. Втручається навіть у державні справи багатьох народів. Сіє смуту, чвари. Нам далеко не треба ходити. Маємо смуту, чвари, розколи, боротьбу за гетьманську булаву в нашій-таки державі, в Україні. Вже сімнадцять років як здобули незалежність, а злагоди, мирної праці, побудови сильної держави, ліпшого життя для людей нема. Ніби наш Президент хоче добра державі, але навколо нього панує смута, зло. Ніби-то й прем’єр-міністр хоче добра державі, але й навколо неї панує та ж смута і зло. Так де ж тая правда, яка має керувати всіма? Хто може в цьому розібратися?
У чому вина мого народу, що атеїстична пропаганда, одна зі складових колишньої системи виховала нас такими? І більшість із нас відвернулися від Бога, а нашими душами заволоділи злі сили? Прикро, але ми це все чудово розуміємо, лише нічого вдіяти з собою не можемо. Не вистачає сили волі переступити самих себе. Тепер до церкви ходить і сповідує Господа Бога переважно старше покоління, виховане ще до приходу наших «визволителів». Треба чекати ще багато років, поки сучасні діти підростуть. І вже вони більше пізнають у своїх душах Господа Бога нашого, поєднають із ним свої душі, аж тоді наша держава очиститься трохи від того зла, насильства і аж тоді, напевно, запанує більша злагода, добро і Божа благодать.
Чи можна стверджувати, що «у кожного своя правда». 420 років володіла Польща Галичиною, потім Австрія — майже 150 років, але бразди правління цілком віддала Польщі. Вдруге Польща правила нами ще 19 років. Хіба українці про це просили поляків? Хіба це по правді? Хіба поляки хотіли полегшити нам життя, підняти нашу економіку, підвищити національну культуру? Дзуськи! Майже 600 років знущалися з нашого народу. Ми хотіли бути вільними, чинити свою волю, будувати свою державу Україну. Але вони робили насильство над нами, свавільно нав’язували свою волю. Про Україну навіть слухати не хотіли. По всьому світу твердили, що ми — це просто їхнє відгалуження зі своєю мовою.
Після чергового завоювання у 1920 році зробили нас приниженими, а Рада Амбасадорів, прийнявши незаконну ухвалу про приєднання Східної Галичини до Польщі, ще й зневажила нас. Поляки назвали наш край «малопольська всходня» (Східна Малопольща). Мали наших людей за рабів, нав’язували свою культуру, духовність. Усе робили, щоб златинізувати наш народ, зробити католиками. А яким сильним виявився український народ! Усе це витерпів, переніс, зберіг свою культуру, свою духовність. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» — писав наш український пророк. Відчуття «своєї хати» і дало можливість зберегти оту правду, яка єднала наш народ, мовляв, ось воно твоє, рідне…
Кілька слів про жорстокість, кровопролиття, як про одну зі складових зла на Землі. Ці риси несуть нам війни, які знову ж таки нав’язав нам Люцифер — ворог роду людського. Почалося все з великої Жовтневої соціалістичної революції, із впровадження у життя теорії марксизму-ленінізму. А ця теорія Маркса і Леніна призвела до того, що почалося масове знищення людства на землі. Люцифер на початку ХХ століття набув такої сили, так розгулявся у світі, що створив ще двох своїх помічників-дияволів — Гітлера і Сталіна, привівши їх до влади і підштовхнувши до кривавої , жорстокої війни — фашистський режим на чолі з Гітлером і СРСР на чолі зі Сталіним.
З історії знаємо, що монголо-татари теж поводилися жорстоко з нашим народом. Але ми маємо їх за дикий народ, іншої віри. З їхньої вини гинули десятки тисяч ні в чому не повинних людей. Але за цих диявольських режимів ХХ століття загинуло десятки мільйонів людей. Окремі нації зовсім планувалося знищити, інші піддати стерилізації. У таборах планово проводилися катування. Тільки від знайомства з ними на голові волосся стає дибом. І це все робили цивілізовані, здавалось би, нормальні люди. Хіба це не від диявола?
У результаті наш народ переніс війну з німецькими окупантами та громадянську. Це Топорівцям дорого обійшлося, як на таке село. 166 чоловік не повернулися із кривавої радянсько-німецької бойні, а зверх сорока повернулися каліками. За волю України загинуло сімнадцять членів ОУН, шістнадцять воїнів УПА, впали жертвами владного і повстанського терору тридцять, депортовано до Сибіру зверх п’ятдесяти, вивезено до Німеччини на примусові роботи шістдесять шість, з них там пропали і не повернулися додому вісім. Усього коштували селу ці жорстокі кровопролитні війни біля 240 життів. А це переважно молоді люди, яким жити й жити, будувати нові сім’ї. Скільки втрачено новонароджених…
Подружжя Миколи Угрина виростило і виховало шестеро дітей. Звичайні прості сільські люди. Але, Бог напевно, нагородив Миколу особливитм розумом, бо керував сільською громадою двадцять п’ять років. Зрозуміло, всім догодити не міг, але одне те, що так довго працював, свідчить, що він був справедливим, обраний Богом. Це й дало можливість виховати всіх дітей по-Божому. Всі діти поодружувалися і непогано господарювали. А Онуфрій та Іван пішли вище — були обрані січовою старшиною: Онуфрій — осавулом, а Іван — обозним. Пізніше Онуфрій під час правління ЗУНР був начальником села, а Іван служив у митрополичих покоях о. Андрея Шептицького, потім керуючим столовими дібрами, громадсько-культурним діячем села. Могли жити, як усі, але хотіли по-іншому. Вони завжди хотіли жити по правді. Так виховали і своїх дітей. Сини Онуфрія Василь — громадсько-культурний діяч села, Микола — директор «Українбанку» в Городенці, член районного проводу ОУН. Сини Івана Угрина — Дмитро підхорунжий УГА, Василь — хорунжий УГА.
Хіба Петро Стефанів не міг собі жити із сім’єю за принципом: «Моя хата скраю, я нічого не знаю»? І жив би собі, так само його і діти. Але хотів жити по правді. Усі свої знання віддавав сільським дітям, займався громадською роботою, хотів допомогти людям трохи ліпше жити. Так із дружиною виховали своїх дітей, котрі через насильство, жорстокість змушені були розлетітися по всьому світу. Хіба це по правді?
Отець Іван Стрийський. Ярий москвофіл. Вірив у російського православного царя-батюшку, що тільки він, православний, врятує православну Галичину від австрійського та польського панування. Це була його правда. І він у неї вірив. Але, попри це, вів нещадну боротьбу із п’янством у селі. Не міг дивитися, як порядні газди пропивають свої достатки у корчмах. І добився свого. Село завдяки йому вижило.
Нестор Гаморак. Мав від Бога талант. Мріяв віддатися науці і відробити цей Божий дар. Свобідно говорив англійською, французькою, німецькою, польською мовами. Скрізь спілкувався українською. Його рідною мовою. За це його не злюбили більшовики і в 1937 році розстріляли.
Степан Гумінілович. Дуже любив своє село. Потрапляв їздити щодня з Коломиї на велосипеді до Топорівців на репетиції сільського хору, який готувався до концерту на честь свята 850-річчя хрещення Руси-України, 70-річчя «Просвіти» і 20-річчя створення ЗУНР. Де б не жив, де б не працював, де б ненавчався, скрізь організовував хорові колективи і диригував ними. Найбільшої слави здобув від праці всесвітньо відомого хорового колективу «Бурлака», де був організатором і головним диригентом. Один із небагатьох композиторів України легкого жанру. Член ОУН і УНА.
Василь Сливчук. Заснував товариство «Український Дім» з метою побудувати в селі просвітянську читальню. Взяв у банку кредит на будівництво, віддавши в заставу свою хату. Воістину великий патріот! Хто б сьогодні таке зробив для села? Хто б пішов сьогодні на такий ризик? Коли не хочуть віддати по кілька гривень на будівництво пам’ятника генерал-хорунжому УНР Гнату Стефаніву чи на відкриття історико-краєзнавчого музею в селі. Здрібнів сьогодні народ. І фізично, і морально, і духовно. Ось який спадок залишила нам минула система. Витравила усе святе із людських душ. А ми говоримо: «В своїй хаті своя правда…». Напевно, ще не скоро віднайдемо її.
Андрій Чайковський. Уродженець села Серафинці. Хіба не боровся за правду. Виступав проти польських поневолювачів. Забирав у них гроші, інколи майно і роздавав бідним. За це його ненавиділи польські багачі, пани-дідичі, а дуже прихильно ставилися до нього наші українці, шукаючи в нього захисту від польської сваволі. Він теж хотів правди у своїй хаті, але згинув у обіймах своєї матері від кулі польського жандарма.
Марія Угрин, будучи дівчиною, народила сина від сільського багача. Хотіла справедливості, хотіла правди. І домагалася від нього, аби віддав своєму синові два морги поля. Той категорично відмовлявся. Згідно з тодішніми польськими законами, подала в суд. Побачивши, що судову справу може програти, вночі пробрався в хату і вбив свого сина. Де мораль? Якою правдою він керувався?
Василь Федорук, Дмитро Тофан, Дмитро Данильчук, Анатійчук Порфирій, Никифір Ковблюк та багато інших теж боролися за правду. Хотіли здобути свою Українську Самостійну Соборну державу, де була би правда і спокій у своїй хаті. Всі згинули, зросивши кров’ю свою рідну землю.
Скільки народу боролося за правду… Скільки людей полягло за правду тільки в нашому селі… Вони не воювали за правду ні на території Польщі, ні на території Румунії, ні на території Росії.
Хто порушив основи віковічної народної моралі? Все добре дід передавав татові, тато синові: чесність, слухняність, взаємодопомога, роботящість, дружнє відношення у сім’ї, до родича, до товариша, до сусіда, до знайомого. Не осмисливши, як слід, минулого, ми ще не скоро повернемось у майбутнє.
Звідси: життя доводить, що правда для селянина — завжди одна і незмінна в усі часи: орати, сіяти, обробляти, збирати, молотити, молоти і аж тоді їсти. Якщо вродить.
Більше правди у тій державі, де єдина церква консолідує націю, єднає її, державні мужі живуть і працюють згідно з національною ідеєю. Ще в 1920 році у Празі колишні січовики доктора Кирила Трильовського, потім уже старшини Української Галицької армії, зібралися й утворили Українську Військову Організацію (УВО), яка поставила собі за мету національну ідею продовжувати збройну боротьбу за «самостійність України». Україна понад усе! Польська влада сприйняла це рішення в штики, не залишилась осторонь і Москва. Вони боялися об’єднання Сходу і Заходу України з такою національною ідеєю, і все робили щоб скомпрометувати, знищити цей осередок, який почав діставати широку підтримку в українського народу.
Провокації з боку владних структур, пильний нагляд за окремими патріотами УВО, зрада окремих членів УВО призвели до організаційної та політичної кризи в Українській Військовій Організації. Тому у 1927 році в Берліні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка ставила собі за мету здійснення національної революції, внаслідок якої відродити українську державність. Це була їхня правда. Вони й керувалися нею.
Національна ідея — боротьба за українську державність, «Здобудеш або згинеш!» заволоділа сотнями тисяч українців Західної України, а також тисячами східняків. Та все це завершилося громадянською війною. Вкотре правду притоптали силою, насильством, жорстокістю… Потім національну ідею на більшій території України призабули. А це — наша правда!
Уже сімнадцять років, як Україна стала вільною, незалежною. Народ зрозумів по-своєму цю незалежність. Працюючи, примножує матеріальні блага для укріплення держави. Політики, депутати всіх рівнів, державні мужі зрозуміли незалежність, як єдиний шлях до свого збагачення. Хіба цими людьми керує правда? Як зробити, щоб вони зрозуміли, яку шкоду роблять для держави?
Напевно, цього ніколи не буде. Світом керує багатство, тобто капітал. Нехай! Але капітал повинен бути зароблений чесним шляхом. А хіба це можливо? Ось тобі, яка правда керує світом.
Добре, щоб правда була на верхах. Нею повинні керуватися теперішні державні мужі. Господні світлі сили добра почали одержувати перемогу над диявольськими темними силами зла. Горбачовська перебудова і розпад СРСР — перша їх велика перемога.
Сили добра і сили зла присутні в кожній родині, в кожному колективі, селі, місті, державі. Як тоді пояснити, я уже про це писав вище, коли сходяться двоє людей по любові, клянуться, що кохають одне одного, і невдовзі розходяться. Там, де молоде подружжя живе в мирі і злагоді, там, напевно, панує Божа сила, де розбігається, — злі сили. Так само в громаді. Коли йдуть вибори, над усіма довліє Божа сила. Як тільки закінчилися вибори — тут же втручається Диявол, знаходить легковірних, у душах яких мало Божого, і сіє зло, ненависть. Маємо чудовий приклад із нашої Верховної Ради. Депутати демократичного спрямування хочуть мати воістино свою державу, не хочуть нікому поклонятися, гнути перед кимось спину, працювати на свою державу, жити знову ж таки за принципом «У своїй хаті своя правда». Я вважаю, вони живуть уже за Божими законами правди і світла. Але їх поки що меншість. Більшість депутатів не можуть відвикнути від понукування, позирають на свого давнього господаря, який не може відвикнути від своїх імперських амбіцій, бо ним ще керують диявольські сили зла. Ці сили зла ще мають великий вплив на більшість депутатського корпусу і не дають їм можливості виплутатися із диявольських тенет. Напевно, це від того, що їхні душі ще по сьогодні заангажовані атеїстичною пропагандою минулого, і хоч дехто з них ходить до церкви, молиться привселюдно, але не може переступити тієї межі, де панують сили добра, і поєднати свої душі з Богом. Так само часто звучать сьогодні заклики «Слава Україні!» Чи віддають усі собі звіт цим словам, де вони звучали і при яких обставинах? Вони звучали у смертельній схватці за волю України, за Українську Самостійну Соборну державу. Чи всі ті будують Українську державу, хто з пафосом промовляє такі священні для українського народу слова? Чи не забагато тут лукавства?
Ми не можемо за це когось судити, не ми судді. Але чи готові визначити, наприклад, якими силами — добра чи зла, — керується наш Президент і його оточення? Прем’єр-міністр і її оточення?.. На превеликий жаль, поки що йде шалена боротьба за гетьманську булаву. В даному випадку переможуть сили добра чи зла? Хто з них керується Божими принципами? Це наше горе, і, напевно, його не скоро подолають.
Ще будучи малим, не раз чув від старших, що скоро закінчиться друга Петрова тисяча і настане друге Пришестя Ісуса Христа, після якого відбудеться суд Божий.
Я, як і більшість моїх ровесників, уявляв собі, що на небі появиться сам Господь наш Ісус Христос, і буде об’явлено довгождані віщі слова. Але то, напевно, не так!
Друге Пришестя вже прийшло, його не треба розуміти так, як я колись собі по-дитячому це уявляв. Читаючи Святе письмо про створення світу за сім днів, ми собі так і уявляли. Але вчені дослідили, що створення світу відбувалося тисячі років. Цілі етапи розвитку Всесвіту пережило людство, поки сталося те, що ми маємо. Так само і Друге Пришестя. Це є певний історичний етап цілковитих змін, перетворення людства, повернення до Бога, очищення людських душ від зла, насильства, жорстокості. Знищення Князя пітьми і всіх тих, хто його підтримує. Знищення атомної, хімічної, бактеріологічної, психологічної зброї, яку породив Диявол для знищення людства на Землі, як він вважає, своїх одвічних ворогів. Знищення таких явищ, розповсюджених Сатаниїлом, як наркоманія, ВІЛінфекція,проституція, байдужість… У цьому будуть брати участь не тільки добрі Небесні Сили на чолі з Господом Богом, а й усе людство. Перейде не одне покоління, поки людство очиститься від зла. Перед нами постало одне зі складних завдань історії — підтримати цю роботу. Підтримати добрі Небесні Сили. Самим узяти в цьому участь. Розпочати очищуватися самим від брехні, зла, насильства, жорстокості…
І ще про одне.Є різні види правди. І така думка має право на існування.
Наприклад. Не можна не сказати, що світом не керує і така правда, як любов. Про любов, як пронайвище з почуттів, дарованих людині, мовлено багато чудових слів, створено тисячі книг, картин, пісень. Любов одухотворює, робить кращим і змістовнішим весь світ, наповнює його світлою радістю. Але не кожному дано увійти в цей храм взаєморозуміння, взаємодопомоги та відвертості…
На жаль, багато моїх сучасників не вважають любов тією істиною, яка керує світом. Можливо, вони втратили первозданний дух цього почуття, яке запалювало серця багатьох поколінь на подвиги, кидало виклик смерті. А можливо, просто змінилися часи. Чим же іще пояснити, що інтелігентність, просвітленість і навіть якась загадковість любові поступилися місцем корисливості, егоїзму й амбітності. Звичайно, я узагальнюю, бо світ багатогранний і неповторний…
І кожний зможе мені заперечити.
Мабуть, на справжнє кохання здатні лише чисті серцем душі, не заплямовані цинізмом, у яких стіни зачерствілості руйнуються, а на тих руїнах проростають тонкі паростки животрепетної любові, які і керують світом. Я впевнений: на якій вершині прагматизму ми б не стояли, кохання неодмінно править світом, долаючи будь-які, навіть немислимі, перешкоди. І спасибі тим моїм сучасникам, які, незважаючи на зашкарублість і заавтоматизованість нашого світу, підносячись у цьому високому почутті, вірять: тільки любов, і ніщо інше, керує світом.
Народна мудрість говорить: »Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся».
А навіщо повертатися назад? Так може сказати лише той, хто не думає про майбутнє. А насправді: життя — це вічний поступ від минулого до майбутнього. І щоб у нас було майбутнє, треба завжди «повертатися назад», до своїх духовних витоків, які живлять корені вічного дерева життя.
Чи змогли б ми сьогодні бути як нація, як народ, якби не зберегли свого минулого, якби час від часу не «поверталися назад»? І у великому, і в «малому».
Моє село… Топорівці — це насамперед колишні широкополі лани, вкриті золотими пшеницями, що хвилювалися під подувом вітру, наче море. Це найкращі краєвиди, які мені довелося бачити у своєму житті. Немає, мабуть, більшої радості, як літньою порою іти рідною стежиною попри лани, вкриті пшеницями.
Топорівці — це велика жменя чепурних хат, білих і охайних, мов подоляночка з дитячої пісні, що найбільше любить купатися — в травах, зелені, сонці.
Топорівці — це люди. Можливо, не найкращі у світі, але й не найгірші. Їхнє життя розіп’яте поміж працею і вірою, поміж полем і церквою, не з легких, але гідне найбільшої шани.
Топорівці — це багатодітні родини, які не дадуть зникнути українській нації. Це молодь, яка повертається в своє рідне село, щоб жити в ньому.
Значить, життя триватиме — у білих хатах побіля золотих пшениць: біле у золотому.
…Моє село зі скрипом, з потугами, семимильними кроками повертається у майбутнє…

ДОДАТОК
Я мав від них велику допомогу у випуску цього збірника.
Щодо Параски Гультай я вже висловився про неї у третьому томі. Хотів би-м зупинитися ще на окремих активістах.
Мохорук Михайло Степанович народився в 1928 році. У 1944 році закінчив сільську школу і працював у господарстві своїх батьків.
У 1945 році був покликаний до лав УПА, псевдо Чумак. Проходив вишкіл у Карпатах у сотні Білого, курінний Скуба. Після вишколу його відпускають додому до особливого розпорядження. Дома підтримував зв’язок з підпіллям ОУН-УПА. Через це на нього донесли і органи НКВД заарештували. Через відсутність доказів вдалося вирватися на волю. Працював далі в господарстві своїх батьків. Одружився. У 1950 році його покликали до армії вдруге, але Радянської. Після демобілізації повернувся до сім’ї і почав працювати у колгоспі: спершу обліковцем, завфермою, бригадиром. Працював добре, але весь час відчував якусь підозру з боку працівників КГБ, які часто чогось навідувалися до колгоспу. Щоб уникнути цієї свого роду недовіри, дехто з товаришів порадив вступити в члени КПРС. Але Михайло Мохорук довго вагався, відмовлявся. Проте в 1967 році дав згоду. З часом підозра до нього відпала.
У 1982 році перейшов на роботу в апарат Торговицької сільської ради, а з 1988 року вийшов на пенсію.
— Грищук Наталія Василівна народилася 31 січня 1959 року у селянській сім’ї. До першого класу вступила у 1968 році. Закінчила Торговицьку середню школу у 1979 році і продовжила навчання у Чернівецькому державному університеті ім. Юрія Федьковича на філологічному факультеті. Після закінчення за направленням працювала у м. Кривий Ріг. У 1987 році перейшла працювати у Снятинський сільськогосподарський технікум. Пізніше працювала в селах Луків, Слобідка Городенківського району. Потім перейшла працювати до Топорівської восьмирічної школи.
24.05.2002 року її не стало. Вічна їй пам’ять…

— Попович Марія Іванівна народилася 20 вересня 1928 року в селянській сім’ї.
У 1935 році пішла у перший клас сільської школи. У зв’язку із військовими діями на наших теренах закінчила Топорівську семирічну школу аж у 1945 році. Після закінчення школи працювала у господарстві своїх батьків. Коли в селі відновили довоєнний колгосп, пішла працювати в ланку з вирощування сільськогосподарських культур і працювала до виходу на пенсію.
У 1954 році вийшла заміж за Поповича Дмитра Васильовича, у якого батько, як говорили в селі, Василь Лесів, ще січовий стрілець, знав багато легенд і казок. Від нього й успадкувала Марія Попович деякі легенди та казки.
У подружжя двоє дітей: Степан і Василь.

МОЄ СЛОВО
Дорогий читачу! Прихильнику моєї праці! Ось ти перегорнув останню сторінку цього історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Село моє Топорівці», історичної епопеї краю в семи томах.
Ще у 2000 році виникла ідея написання такої історії про своє село. Тоді здавалося, що це так просто, доступно. Чому не зробити добре діло для своїх односельців? Тоді ж і почав збирати історичні документи, матеріали. Довго працював у Центральному державному історичному архіві у Львові. Знайшов багато матеріалів про село часів Австро-Угорського правління. Правда, більшість документів німецькою мовою. Не всі вдалося перекласти українською. Потім довго працював у Державному архіві Івано-Франківської області, де зберігається багато матеріалів і документів часів польського панування. Побував і в Державному архіві Чернівецької області. Обійшов більшість господарств у селі, розпитуючи, хто про що знає, що пам’ятає? Узагальнивши і проаналізувавши все почуте, вдруге обійшов уже менше господарств. Потім зупинився на кількох людях, які, як я зрозумів, і допоможуть написати історію свого села.
Правда, ще навчаючись у сільській семирічній школі, я любив багато читати історичної та художньої літератури. Це дало можливість збагатити мій світогляд. Крім того, проявляв велику цікавість до різних сільських історій, уже навчаючись у дев’ятому класі почав збирати матеріали у старожилів про перші поселення Топорівців.
Але в подальшому навчання, улюблена робота відсунули все на задній план. Аж коли вийшов на пенсію, тоді-то й розпочав займатися написанням історії села. В період підготовки і написання зрозумів, що це не так просто. Довелося перебути насмішки від скептиків, приниження, при тому від тих людей, які б здавалося, мали бути би в цьому найбільш зацікавлені.
Але я за характером такий, що ніколи не відступав. Навіть тоді, коли відчував якусь загрозу від ближніх.
Працюючи над історією Топорівців, я не хотів стати сухим статистом, а намагався якомога ширше показати всі періоди життя мого краю, зокрема Топорівців, долі родин, окремих осіб. І найголовніше для мене було з’ясувати причини або джерела, які породили правду і кривду, добро і зло, любов і ненависть, заздрість, прокльони і оте з отченашу нашого щоденного «…визволи нас від лукавого», тому я і звернувся до першооснов християнського світу.
Полемізуючи з собою і з вами, я намагався (не знаю, наскільки це мені вдалося) показати духовний взаємозв’язок між Божим духовним і світським, показати його антиподи, злі сили.
У першому томі цього збірника подякував багатьом друзям, просто знайомим і доброзичливцям, які допомагали, чим могли, щоб цей збірник вийшов таким, яким він є. За час випуску інших томів ще добавилося тих, яким хотілося би щиросердечно подякувати за їх безкорисливу допомогу, надану мені.
Це світлої пам’яті Наталія Грищук, учитель української мови та літератури, яка підготувала майже повністю такий розділ, як місцева говірка, і він ліг в основу розділу «Мова» у п’ятому томі. Сільська казкарка Марія Попович, у якої записано більшість казок і легенд. Науковці — доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Георгій Кожолянко, кандидат історичних наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Михайло Паньків, кандидат богословія Микола Марусяк, директор видавництва «Писаний камінь» Михайло Павлюк, комп’ютерщик Віталій Стефурак, літературний редактор Омелян Лупул, художники — Іван Куравський, Василь Волошин, Андрій Гнатчук. Доброзичливці Лілія Борейко, Микола Курилюк, Марія Кабанюк, Степан Бабух, Марія Дідух і багато інших, яким з повагою вклоняюсь і ще раз дякую.
Перша книжка вийшла у 2005 році в Снятинській видавничо-друкарській фірмі «Прут Принт», яка складається з чотирьох розділів:
— Топорівці в Україні (в датах, фактах і гіпотезах)
— Роль церкви в духовному розвитку села (в датах, фактах і гіпотезах)
— Школа в освітньому і просвітницькому розвої
— Культурний і економічний розвиток села (1387-1880р.р.)
У першому розділі висвітлено, як розвивалося й утверджувалося село на фоні розвитку України та Галицько-Волинського князівства, як жило під час польського поневолення, потім австро-угорського; як воно заснувалося в часи монгольського нашестя, і загинуло від татарських набігів, як заново відбудувалося з другої сторони від великого болота, що було поряд. А потім вдруге знищили село молдавани.
Воно ж заснувалося втретє і розвивається й по сьогодні. Село тричі засновувалося на морі сліз і морі крові. Згадується і про наміри заснувати місто в Топорівцях.
У другому розділі висвітлено роль церкви в духовному розвитку села. Показано, як церква гуртувала людей навколо православної віри, як було прийнято унію і церква називалася Українська з’єдинена церква, носила і ще одну назву — Українська уніатська церква. Під час австро-угорського панування церква дістала нову назву — Греко-католицька. Дано обширну характеристику роботі сільських духовних пасторів виноградника Христового.
У третьому розділі коротко охарактеризовано народну освіту в тодішній Австро-Угорській монархії. Бо до австрійських подій Польща освіті не вділяла ніякої уваги. В цьому розділі висвітлено будівництво сільської школи за державні кошти. Як була побудована чотирьохкласна школа, що було рідкістю на той час. Як працювала в період займанщини австрійцями, росіянами, в період польської окупації.
У четвертому розділі описано, поділ галицьких земель під час польської окупації в період з 1349 по 1772 р. р. на циркули, домінії та королівські маєтки. Про історію заснування королівського маєтку в Топорівцях, який здійснював нагляд за багатьма навколишніми селами. Про Йосифінську метрику та її значення для сьогодення, скасування панщини в Галичині і як це відбувалося в Топорівцях.
Друга книжка — другий том вийшов у 2006 році в Косівській друкарні «Писаний камінь». Називається вона «Культурний розвиток 1880-1939 р. р. та окупації села».
Цей том має теж чотири розділи:
– Розвиток культурного життя в кінці ХІХ на початку ХХ століть в селі Топорівці.
– Перша світова війна.
– За Україну, за її волю! (Період Західно-Української Народної Республіки).
– Польська окупація Покуття.
У першому розділі описано створення до першої світової війни в селі десять первинних організацій різних прогресивних товариств. Як вони створювалися, хто створював, коротко подано їхні статути, яка їх роль у піднесенні патріотичного духу серед русинів, як тоді займанщики називали українців, про утвердження національної ідеї «Україна понад усе!». Про визначну роль галицьких товариств «Просвіта» і «Січ», які відіграли велику роль у державотворчих процесах, що призвело до незалежності нашої держави України.
У другому розділі висвітлено роль Українських Січових Стрільців (усусів) під час першої світової війни. Участь у військових діях сільських усусів. Як село витримало російську окупацію. Подано мартиролог учасників першої світової війни.
У третьому розділі розказано про визначні події Листопадового зриву, які призвели до проголошення Західно-Української Народної Республіки. Як польсько-українська війна і румунська окупації спричинили до того, Українська Галицька армія зі своїм урядом опинилася за Збручем.
У четвертому розділі подано, як Польща окупувала Галицькі землі, в тому числі й Топорівці. Про те, як односельчани не змирилися із рішенням Ради Амбасадорів у Парижі про приєднання Східної Галичини до Польщі і робили спротив окупаційній владі, відновлюючи первинні організації, які були заборонені на початку окупаційних процесів, і створюючи нові. Як зароджувався кооперативний рух на Покутті і в селі, як будувався Народний Дім (читальня) «Просвіти», яка була центром проведення всієї культурно-громадської та політичної роботи.
Третій том Історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Моє село Топорівці» теж вийшов у 2006 році у видавництві «Писаний камінь». Там же вийшли і всі наступні томи цього збірника. У цій книжці «Творці історії села» йде мова про тих, які саме і творили історію села. Дано характеристику окремим родинам, з числа яких і вийшли визначні люди села: Наведено їхні короткі автобіографічні дані, рід занять, як склалися їхні нелегкі долі. Це наші топорівські скарби. Серед визначних людей: Головнокомандувач УГА, полковник, генерал-хорунжий УНР Гнат Стефанів, військовий історик, сотник УНА Зенон Стефанів, посол до Варшавського сейму Клим Стефанів, визначний український вчений-ботанік Нестор Гаморак, один із небагатьох українських композиторів легкого жанру Степан Гумінілович, художники, письменники, громадсько-політичні діячі, керівники різних рангів, духовні пастори виноградника Христового.
Спочатку я задумав видати п’ять томів історії села. Це мала бути пенталогія. Під час планування написання п’ятого тому виявилося багато матеріалів, що склало б досить грубий том. Тому я й поділив рукопис на два томи. Чи правильно розділено по розділах, скаже читач.
Відомий кінорежисер, журналіст, поет, автор багатьох книжок Петро Олар у свій час порекомендував, щоб палітурки кожної книжки були різнокольорові. Він же порадив написати ще один том, заключний, «Село повертається у майбутнє». Навіть дав питання до цієї книжки. Так і утворилася септималогія.
Четвертий том «Літопис села (1939-2000 р. р. )» вийшов у 2007 році. До цього тому увійшли дві книжки: «Книга пам’яті» та «Існування чи життя?»
Перша книжка складається з трьох розділів:
— Возз’єднання чи окупація.
— Німецька окупація.
— Тернистий шлях.
У першому розділі розкрито прихід визволителів на наші терени, перші шляхи встановлення радянської влади в області, районі, в селі, з чого читач зрозуміє, як радянська влада готувалася до війни. Ні-ні! Не до оборони, а до наступу. Тільки так можна пояснити будівництво у навколишніх селах трьох аеродромів. У всіх цих будівництвах брали участь наші односельчани. В селі дислокувалася військова частина з великою кількістю машин, гармат, іншої зброї. Радянський Союз готувався до війни з Румунією. До румунського кордону було двадцять п’ять кілометрів, то можна собі уявити, що творилося в тих селах, які були ще ближче до кордону. Тут же йдеться про створення довоєнного колгоспу, духовність і освітній розвиток.
У другому розділі розповідається про окупації: спершу угорцями, потім німцями. Читач з цього розділу дістане уяву про службу у німецькому «Бавдінсті», як масово гнали до Німеччини «Остербайтерів; як проводилася культурно-просвітницька робота; що собою являла сільська напіввійськова молодіжна формація «Січ». Тут описано участь топорівчан у створенні дивізії СС «Галичина», роботу підпільної ОУН та створення повстанчої станиці.
У третьому розділі читач познайомиться, як проходила мобілізація односельчан до Червоної Армії, до Української Повстанської армії, як громадянська війна зі сльозами і кров’ю пройшлася селом, з мартирологом учасників Великої Вітчизнянї війни, членами ОУН, воїнами УПА, боївкарями служби безпеки районного проводу ОУН, а також дізнається, хто такі жертви владного і повстанського терору.
У другій книжці зображено, як відбудовувалося життя села у післявійськовий період. Як працювала сільська рада на селі, коли вдень майорів червоний прапор, а ввечері — синьо-жовтий. Вдень висів портрет Сталіна на стіні і господарювала радянська влада, ввечері — тризуб на стіні у сільській раді і керувала повстанська. Як створювали земельні громади, як проводилася колективізація. Як неправильні дії окремих районних керівників щодо організації колгоспного виробництва призвели до повстання проти радянської влади. Робота новостворених колгоспів, їх об’єднання. Про шкільництво та розвиток культури і побуту на селі. Як Городенківський райком Компартії України проводив лінію на перевиховання людей у дусі наукового атеїзму, про сільське населення та його склад
П’ята книжка називається «Мої співочі Топорівці». Так побажали ті, котрі допомагали збирати і записувати пісні по хатах у селі. Але правильно книжка мала би називатися «Фольклорний образ села». Сюди ввійшли: топорівські — хрестини, весілля, похорон, гостини. Записано пісень — 345, у тому числі: весільних — 82, ліричних — 68, теперішніх народних найбільш поширених у селі — 27, стрілецьких — 13, повстанських — 31, пісні політкаторжан — 10 та багато інших. Ти познайомишся що таке топорівські гостини, з місцевою говіркою, поговірками та прислів’ями, казками та легендами, сільською поезією, сільськими іграми.
Шостий том збірника називається «Етнографічний образ села». Тут, дорогий читачу, перед тобою розкривається вся характеристика села: його етика, прокльони, забобони, заклинання, народна медицина, народні прикмети. Ти дізнаєшся, що таке вечорниці; як святкують релігійні свята зі своїми звичаями, обрядами, з відповідними сценаріями — Святого Миколи Чудотворця, Святий Вечір, Різдво з колядками, Різдвяним вертепом; як у селі напередодні старого Нового року хлопчаки ходять з бичками, маланкування, посівання, Йордан зі щедрівками, водосвяття, Великдень — з гаївками та багато чого іншого, а також, як святкують свої свята євангельські християни-бабтисти.
Познайомишся із народною ношею, з житлом, народною кухнею, сільськими промислами, сонником і нумізматикою та боністикою.
В останньому, сьомому, томі цього збірника, який є свого роду післямовою, і носить досить філософську назву «Село повертається у майбутнє», ти познайомишся із роздумами автора, що треба зробити селу, інтелігенції, істинним патріотам, що взяти з минулого, щоб повернутися у майбутнє.
Ось і настав час прощатися. Історія мого краю — Топорівців — написана з архівних матеріалів, деяких гіпотез, зі свідчень старожилів, розповідей інших людей і, звичайно, з власних спостережень. Я був би дуже щасливий, якби хтось продовжив цю історію після 2000 року.