«Тополівка», том 1, частина 1. Дмитро Мохорук
У своїй художньо-краєзнавчій епопеї Дмитро Мохорук розвиває тему національно-визвольних змагань.
За свободу, за незалежність, за щастя, кохання, навіть за кожний прожитий день треба боротися. Романи, повісті, новели дуже тісно пов’язані між собою, в них — не тільки історія, але й побут, краєзнавство, фольклор, легенди, все, чим жило село у різні часи свого становлення, оскільки автор вважає, що вони були цементуючим фактором збереження української нації. Дмитро Мохорук якраз намагається показати, як село, його герої виборювали свої права. В романах, повістях та новелах показано життя і боротьбу не тільки одного села, в його особі цілої Галичини, Західної України.
Для широкого кола читачів, шанувальників краєзнавства та красного слова.
- Літературний редактор Омелян Лупул
- Комп’ютерний набір Наталія Гандзюк
- Комп’ютерна верстка Віталій Стефурак
Мохорук Д.І.
М 86 Тополівка. Художньо-краєзнавча епопея. 1 том — Косів: Писаний Камінь, 2011. — 500 ст.
ISBN 978-966-8519-65-9
«Тополівка», том 1, частина 1. Дмитро Мохорук 1,78 МБ | .pdf | Завантажень: 908
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША
СКИГЛІННЯ ЧАЙОК. Роман………………………………………………………. 3
Зима 1945 року. НЕ НА ЖИТТЯ, А НА СМЕРТЬ……………. 4
Весна 1241 року. АПОКАЛІПСИС………………………………….. 14
Осінь 1945 року. ХЛОПЦІ! ТА Я З ВАМИ………………………. 37
Літо 1349 року. ВЕЛИКА ПОМИЛКА…………………………… 53
Осінь 1922 року. ВЕЧОРНИЦІ………………………………………… 60
Літо 1945 року. ЛІКВІДАЦІЯ ГКЦ……………………………….. 118
Літо 1971 року. ПРИЙОМ У ПАРТІЮ………………………… 126
Осінь 1939 року. ВИЗВОЛИТЕЛІ…………………………………… 133
ЧАСТИНА ДРУГА
УКРАЇНО, УКРАЇНО! НЕНЕ МОЯ! Роман……………………………… 165
Літо 1989 року. РУЇНА ЄДНОСТІ……………………………….. 166
Літо 1262 року. ДАНИНА……………………………………………. 181
Весна 1944 року. ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ….. 200
Осінь 1911 року. ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ…………………………. 217
Осінь 1989 року. ПЛАЧ ПАРТОКРАТА…………………………. 244
Зима 1922 року. РІЗДВЯНІ СВЯТА……………………………….. 258
Зима 1945 року. НЕ ПЛАЧ, МОЯ МАТУСЮ………………… 291
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ. Роман……………………………………………………. 325
Осінь 1943 року. МОЛОДЕЧИЙ ПОРИВ………………………. 326
Літо 1944 року. ТАМ! ПІД БРОДАМИ………………………… 364
Зима 1386 року. ЯДВІГА — ПОЛЬСЬКА КОРОЛЕВА…. 382
Липень 1941 року. БОРОТЬБА ЗА КОРДОН…………………… 389
Літо 1944 року. РЕКРУТИ……………………………………………. 399
Зима 1922 року. СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ………………………….. 409
Зима 1772 року. ДРУГА ВЕЛИКА ПОМИЛКА…………….. 431
Осінь 1945 року. СІЛЬСЬКІ БУДНІ……………………………….. 441
Весна 1944 року. БІЙ У ТРИЛІСКАХ…………………………….. 462
Зима 1949 року. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І ПОВСТАННЯ…. 473
ЧАСТИНА ПЕРША
Чи Ви чули, люди, про тую новину
Закували у кайдани, нашу славну Україну?Сумний Святий Вечір, у 1945 році —
По всій нашій Україні плач на кожнім кроці…З народної колядки
СКИГЛІННЯ ЧАЙОК
Роман
ЗИМА 1945 РОКУ
НЕ НА ЖИТТЯ, А НА СМЕРТЬ
І
над Городенкою, невеликим районним центром, опускалися нічні сутінки. День уже почав більшати, але лютневі холодні тумани долягали всіх до кісток. Дуже хотілося позбутися цих холодних мряк, краще щоб були невеликі сухі морози, тоді здавалося б, що не так буде проймати.
В небо каркаючи здійнялася хмара ворон. Їхнє каркання привернуло увагу нового начальника райвідділу МГБ товариша Кришталя. Притуливши голову до замерзлого скла, роздивлявся довкола.
В голові вистукувало: «Якщо ти хочеш стати справжнім чекістом —
повинен до всього придивлятися, вивчати, співставляти, аналізувати, нікому не довіряти, все перевіряти… на фронті було зовсім по-іншому. Ворог перед тобою. А тут — на кожному кроці, попереду, ззаду. Навіть у твоєму кабінеті».
Від такої науки кожний день гуділо в голові. Більшість його фронтових товаришів потрапили під дембіль. Він також снив-марив цивільним спокоєм…
Товариш Кришталь закликав до себе на термінову нараду двох співробітників, офіцерів — Кошкіна і Антонова. Коли ті
зайшли, зразу приступив до ділової розмови:
— Щойно надійшло повідомлення з обласного управління, — він старався з усіх сил виконати всі розпорядження і вказівки, які надходили згори. Хоч жалів за дембілем, але дуже хотів доказати тим, вгорі, що їхнє довір’я оправдає з честю. Вже биті не один раз, хоча й молоді офіцери, переглянулися між собою і уважно втупились у свого нового начальника.
За мало не цілий рік їх уже перейшло декілька. І кожний отак зразу брався з вогником до роботи, думаючи, що одним помахом шаблі з повстанчим рухом буде покінчено. У кабінетах досить не дооцінювали тієї справжньої ситуації на місцях. Чогось у верхах вважали, що з кількома бандитами, які тероризують місцеве населення, можна справитися буквально за кілька днів. Ніхто там, нагорі, навіть не усвідомлював, що це не окремі бандитські групи, а солідна структурована підпільна Організація Українських Націоналістів і велика військова формація УПА — все населення повстало проти радянської влади. Громадянська війна. «Усіх не перестріляєш і всіх не вивезеш до Сибіру», — часто говорили межи собою ті енкаведисти, котрі тверезіше оцінювали складну ситуацію на цих теренах. Хоча радянською владою прикладено чимало зусиль для погашення громадянської війни і ліквідації руху опору на землях Західної України, проте ще проллється немало крові…
— Сьогодні вночі, — продовжував скоромовкою, — а, можливо, і вже перейшли межі нашого району група бандитів у кількості шести чоловік. Ідуть з Чорного лісу. Куди шлях тримають, поки що встановити не вдалося. Бандити з досвідом, дуже небезпечні. За ними стежать уже з часу їх виходу з Чорного лісу, але перехопити або знищити не вдалося. Пересуваються тільки ночами, з великою пересторогою. Вдень десь відсипаються. Складність у тому, що їм активно допомагають залишки оунівського підпілля і місцеве населення. Отже, вам виділяються відповідні гарнізони і ви, як начальники гарнізонів, повинні оточити два села. Бандитів треба захопити живими. У крайньому разі — ліквідувати!
ІІ
Гарнізон прибув до Топорівців удосвіта. Вибрали Долькову недобудовану хату на горі села зі східного боку. Навколо добре було видно центральну частину. Кошкін дивився у бінокль. Усе поблизу було видно, як на долоні.
Вчора добряче гріло сонце і багато снігу стопилося. На полях і городах подекуди почали виднітися чорні плями. То показувалася земля. Але надвечір пішов мокрий сніг і наново покрив землю білим покривалом. У бінокль добре було видно, як навколо села, недалеко за обрієм на землю наліг густий сивий туман. Дерева навколо обійстя знову стояли у білому, мов наречені перед весіллям. Молоді хлопці-енкаведисти, зіщулившись від холоду, особливо протягу, який допікав їм, через порожні віконні пройоми роздивлялися, як білий сніг, прибитий туманом, не блищав, а просто сяяв. З хатніх димарів потягло торф’яним димом, який, змішавшись із сірою мрякою, стелився довкола. Стало важко дихати. Чи від цього, чи від пронизливого холоду, почали підскакувати, щоб хоч трішки зігрітися.
Час ішов, в бінокль нічого підозрілого не потрапляло. Говорити чи кашляти було категорично заборонено. Щоб не видати себе. Якби хтось сюди із сільських зайшов випадково, його мали тут затримати до тих пір, поки не надійде команда про відбій. Але ніхто, напевно, в цей день не мав наміру повертати на цю новобудову. Хата була лише помащена глиною і накрита бляхою.
— Стоп! — пролунала команда. Всі насторожилися, мов сторожові пси. У бінокль добре було видно, як від церкви поза хати, напевно, раніше протоптаною стежкою, тепер припорошеною свіжим мокрим снігом, показалася жінка. Постояла кілька хвилин і, як вовчиця в лісі, поозиралася довкола зіркими очима, втягнула в себе повітря.
— Вивчає ситуацію — мелькнуло в голові Кошкіна. — Якби це звичайна жінка, то чого мала б придивлятися і винюхувати. — Він насторожився, мов яструб над побаченою жертвою.
Не зауваживши нічого підозрілого, жінка рушила з місця. Була загорнута у теплу хустку, в кожусі, з-під горботки виднілася низом біла сорочка, в чоботах. Руки запхані в обидва рукави кожуха, так, що вона ніби несла їх перед собою.
За нею показався повстанець. У каракулевій шапці, в кожусі, гачах, чоботах. Через плече висів автомат. Він так висів, що його в будь-який момент можна було схопити в руки. Потім другий. За ним третій. Четвертий.
— Ну, ну! — нетерпеливилося Кошкіну. — Де ще два?
І тут показався п’ятий. Потім шостий…
На радощах хотілося зателефонувати до райвідділу, що пташки є і знаходяться під контролем. Треба бігти до канцелярії сільської ради. Тільки там є телефон. Не хотілося світитися. Молоді енкаведисти теж уже замітили свої жертви і вкотре насторожилися.
— Тс-с-с…Тихенько. — Кошкін уже трохи знав, як працює підпільна мережа ОУН і боївкарі служби безпеки (СБ). Якщо попереду йде жінка, значить, це зв’язкова веде повстанців на нічліг.
— Тихенько… — Кошкін підняв угору вказівний палець. — По ідеї, вони зараз поснідають і полягають спати. Ось тут ми їх візьмемо, живенькими і роздягненими. Без шуму і галасу.
Але тут же скривився, нагадавши, як у цьому ж селі кілька днів тому загинув його товариш Отліванов. Він теж був начальником опергрупи. В тому гарнізоні було ще двох поранено.
Увечері до одного із сільських господарів хтось настирливо постукав у вікно. Зверху ясно світив місяць, і в хаті не засвічували. Колись вікна не заслонювали. Тому добре було видно, що під хатою стоїть жінка.
— Вуйку Миколо! Вуйку Миколо! Відчиніть!
Марковський подивився на жінку, мов, що робити.
— Відчиняй. Відчиняй… Хіба ти не впізнаєш нашої зв’язкової?
— Ну та як? Та як? Та вже ніч, — закрутився Микола.
— Та же відчиняй! Чого крутишся, як муха в окропі?
— Та я… Та я що! Та я вже!
— Вуйку, вибачайте, що так пізно. Так вийшло. Привела вам повстанця. Я до вас ще не приводила нікого. Погодуйте і най переночує.
— Та ми що? — розвів руками, — ми нічого? Як треба, ми не проти.
До хати ввійшов незнайомий хлопець. «Так, так, хлопець,— подумала Николиха, придивляючись при місячному сяйві. Приклала пальці до губ і вивчально дивилася. — Десь буде біля двадцяти трьох років. Ой, бігме, так. Такий молоденький, а вже воює за нашу Самостійну, Соборну…
— Агій! — стрепенулася, та же треба дати попоїсти.
— Мой, мой! — закректав господар помахуючи головою, — старе задивилося на молодого…
Повстанець зняв автомат і поставив на лаву. Зняв кожух.
З одного боку висіло дві гранати, з іншого — пістолет. Якось повернувся боком, від пістолета відбилися місячні промені і ковзнули по образах.
— Сідай до столу, — тихо мовив Никола.
Николиха акурат поклала на стіл якусь страву. Запахла смачно на всю хату. Повстанець потягнувся рукою до миски, як раптом щось мигнуло під вікном.
— Хазяїн открой! Открой! — і затарабубнило кулаком по дверях. Враз у хаті зробилося темно. Місяць зайшов за хмару, ніби в темноті хотів урятувати молодого повстанця.
Николиха миг — засунулася під ліжко. Никола заметушився:
— Та як це? Та що це? Та же ади! Ніколи не думав!
— Вуйку — спокійно мовив повстанець, — не гарячкуйте, йдіть спокійно відчиняти двері.
— Та як? Та… та…
Вояк став біля печі коло хатніх дверей.
Оперуповноважений увірвався у двері.
— Стаять на мєстє! Рукі ввєрх!
Але тут полоснула автоматна черга, і той повалився.
Повстанець вибіг на поріг, на ходу відв’язуючи гранати.
Енкаведисти щільно оточили обійстя Марковських. Звідусіль строчили автомати. Розмахнувся і кинув направо гранату. Ще не пролунав вибух, як висмикнув чеку в іншій, розмахнувся — і наліво.
В цей момент пролунав вибух. Відчув, як обпекло живіт. Дав кілька автоматних черг, вискочив на вулицю і зник у темряві.
Зразу відчув, на животі під сорочкою щось гаряче. На ходу приклав руку і намацав кишки. Зачепив автомат на плече. Кишки в одній руці не поміщалися. Приклав другу руку. Біг щосили, втрачаючи часом пам’ять. Машинально забіг в один вузький провулок. Чи замітив там кого, чи що, бо завернув до однієї з хат. Убіг у сіни і впав непритомний. Якраз там знаходилися станичний і два сільські боївкарі. Перев’язавши пораненого, швидко віднесли до іншої порожньої старенької хати. Енкаведисти, як правило, ті хати, де знаходили повстанців, підпалювали.
Здавалося б, усе більш-менш могло бути. Одного не врахував станичний. У темноті не замітилили крапель крові на снігу, чим удосвіта і скористалися енкаведисти. Зразу прибігли до старенької хати:
— Здавайса бандіт! Здавайса! Вихаді!
Але з хати ні звуку. Заходити теж боялися. Тоді вирішили підпалити. Вдосвіта звіявся рвучкий холодний вітер. На вулиці був лютий. Вітер підхопив вогонь і поніс по сусідніх обійстях. До кінця вулиці було ще тринадцять дворів. Усі під солом’яними стріхами. За лічені хвилини зайнялися і повністю згоріли. Серед лютої зими тринадцять сімей з худобою опинилися проти неба. Хіба енкаведистам було яке діло до такого великого людського горя. Тільки море сліз і прокльонів лилося на голови катів. З вогнища маленької хатини витягнули обвуглене тіло. Забрали з собою й господаря. Навічно…
Не знав цих подробиць Кошкін. Але пам’ятав, як засудив ці дії їхній Кришталь, що від невмілих команд даром загинув оперуповноважений і поранено двох бійців.
Від згаданого ним стрепенуло.
Ззаду хлопці занервували. Дуже вже їм хотілося ліквідувати це бандформування. Та не тільки це, а й інші. Чим скоріше їх переб’ють, тим скоріше попадуть під дембель.
Нарешті показалася зв’язкова. Поверталася. Оперуповноважений махнув поглядом двом солдатам, і ті, зрозумівши натяк, побігли дорогою вниз до церкви. Зорієнтувавшись, де стежка, вискочили назустріч зв’язковій і скрутили їй руки, заткали рот. Жінка від несподіванки мало не зомліла, але втрималась. Повели нагору в недобудовану хату, де Кошкін від задоволення потирав руки. Так усе складається, мовби за сценарієм, — подумав.
Зв’язковій розіткали рот. Довго не могла прийти до пам’яті:
«Як це служба станичного не помітила? В селі присутній гарнізон. Як це сталося? Це провал! Провал! Зрада!» — хотіла кричати від розпуки.
— Де зупинилися ваші соколики? — єхидно засміявся Кошкін, — Січас ми їх піджаримо на сковорідці. Ох, будуть звиватися, як в’юни.
Зв’язкова мовчала.
— Будемо говорити, чи ні?! — підвищив тон думаючи: «Напевно, це вона приводила кілька днів тому того бандита».
— Я не маю про що говорити. Я не знаю ніяких соколиків.
Я йшла від родичів. Я нікого не бачила.
— Ах, так?! — лейтенанту зі злості перекосило лице, розмахнувся і щосили вдарив.
З носа буркнула кров.
Кошкін скривився. Він не слідчий і ніколи не бив жінок. Міг тільки стріляти. І то влучно.
ІІІ
Зв’язкова зайшла на подвір’я сільського господаря Павла Сиродюка. Той колов дрова. З обличчя, на якому виднівся піт, піднімалася пара. Від хати і до хвіртки, до стайні гарно й акуратно прометені стежки від свіжого снігу. З димаря над хатою підіймався шлейф торф’яного диму. Зранку затопили в хаті. Пахло смаженою цибулею.
— Вуйку. Я ще у вас не була. Прийміть шістьох повстанців, погодуйте їх і най посплять до вечора. Після вечері вони підуть.
— Та чого, Марійко, не приймемо? Приймемо. А де вони?
З-за хати показалися повстанці. З їхнього змученого і сумного вигляду було зрозуміло: йдуть з далекої дороги.
«Боже! Які молоді хлопці, а вже воюють за свою Самостійну, Соборну…»
— А ви чому такі сумні? Гості мої дорогі. Ану, ходіть до хати. Помиєтеся з дороги, загрієтеся. Акурат недавно розпалили в кухні. Поснідаєте. Ану-ко! Ану-ко!
Гості ледь-ледь посміхнулися.
«Напевно, веселий чоловічок» — подумав той, що стояв попереду. Повернувся до одного з них. Той скинув з плечей автомат і почав ходити навколо хати. Решта зайшли до хати, стали роздягатися. Дванадцятирічна дочка Сиродюків усе зрозуміла і взялася черпати теплу воду з котла у велику миску. Повстанці мовчки роздягалися, по черзі підходили до миски і вмивалися. Дружина господаря подала на стіл тільки що зварену картоплю. Нарізала повну тарілку солонини, великими скибками хліба, думаючи: «Хтозна коли вони останній раз добре попоїли. Воюють то за нас. Хочуть Самостійної і Соборної… Боже! Як хочеться жити у своїй державі. І коли настане той час?»
Павло Сиродюк теж обійшов довкола обійстя, вийшов на вулицю. «Людей ще не видно. Все-таки ще дуже рано. Це добре! Господи! Зроби так, аби все було добре, спокійно. Най ці молоді люди, цвіт нашої неньки-України, відпочинуть і підуть далі своєю дорогою. Господи. Допоможи їм і нам у цій нерівній боротьбі».
Став із-за копиці сіна, повернувся лицем до сходу сонця і почав щиро молитися за долю ввірених йому повстанців.
Після сніданку один із повстанців вийшов надвір, щось шепнув вартовому. Той забіг до хати, а він замінив його і почав непомітно ходити навколо обійстя. Все було тихо. Ніщо не віщувало біди.
ІV
Господар зайшов до стайні. Подивився направо. Дві корови спокійно їли з жолоба пшеничну січку, попарену кип’ятком із колоченою картоплею, пересипану тертим кормовим буряком. Їли і дві телиці та два бички-річняки. За ними стояли два коні і, хрумкаючи січку, час від часу фиркали, роздуваючи її. Перебирали їдою, шукаючи чогось смачнішого. У великій клітці, перегородженій надвоє, апетитно халавкали помиї дві великі свині, рядом з ними за невеликою перегородкою халавкали дві менші.
Павло взявся відгортати гній, коли це застрочив автомат. Вискочив надвір і встиг подумати: «Вислідили сексоти». З хати з переляканими очима вибігла доня. Павло підбіг до неї вхопив попід пахи і потягнув до погреба. Штовхнув її і сам скочив за нею. В один момент помітив, як повстанець на варті лише посунувся в сніг з простреленою головою. Знову застрочили автомати, розітнувши ранкову тишу. Десь загавкали пси, але тут же, виючи, заскочили до буд з підібганими хвостами. Загорілася стріха на хаті. За нею стодола, стайня, інші надвірні споруди. В інших випадках, повстанці чи боївкарі старалися вискочити з будівель чи схронів, щоб не наражати на біду господарів.Інколи приймали не вигідний для них бій уже за межами обійсть.
Худоба в стайні рикала, кричали свині, іржали коні. Але ніхто їх не рятував, ніхто не гасив. Вогонь нещадно пожирав будівлі.
З хати без упину строчили автомати. Знадвору також. Стало ясно, що кільце оточення енкаведистами щільне. З хати вискочила господиня, їй зразу автоматною чергою перебили ноги. Якось на руках вдалося поповзти поза хату, звідти переповзти до сусідів і там сховатися.
Кошкін, ставши за стайнею, закричав:
— Бандіти! Ви окружєни! Сдавайтєсь! Я гарантірую вам жізнь!
Раптом з хати вилетіла в бік начальника гарнізону граната і почулася пісня: «Ще не вмерла Україна…». Вибух гранати оглушив усе довкола. З вікна один за одним почали вискакувати повстанці. Лише в сорочках, у гачах, босі. Випускаючи на ходу смертоносний вогонь, падали в кривавий сніг, мов підтяті птахи. Один із повстанців вискочив на вулицю, відстрілюючись на ходу.
— Взять жівйом! — заревів Кошкін.
Кілька енкаведистів кинулися за ним. Але той вуличками, босий, лише в портіницях і сорочці, мчав по снігу, як олень у лісі. Можливо, мав щось комусь передати і мусив залишитися живим. За ним гналися, як вовкулаки, стріляючи уже на пораження.
Повстанець добіг до потічка, скочив на лід, з розгону проїхався босими ногами, як у дитинстві, і побіг попід розлогі верби вверх по льоду. Тополівка вирішила допомогти і сховала юного повстанця у своїх густих зарослях. Енкаведисти ще трохи бігли. Але втратили слід і зупинилися. Постоявши трохи, віддихалися і повернули назад.
Там ще знущалися над убитими. Зі злості, а можливо, й ненависті до всього того, що зв’язано із повстанським рухом, проколювали вкотре груди загостреними шунтами.
У хаті, на підвіконні, на снігу виднілося багато свіжої крові.
— Бойня!… Справжня бойня… — скреготали сороки і каркало вороння, злітаючись на свіжу поживу.
Це так сталося несподівано, що в одній із сільських криївок сиділо кілька боївкарів СБ. Їм передали, що горить чиєсь обійстя. Післали сусідського хлопця Грицька, якому було сімнадцять років, щоб пішов у той бік і розвідав, чиє обійстя горить і яка причина.
Підходячи, Гриць зрозумів, що це горить обійстя його тітки і кинувся допомогти врятувати бодай дещо. Начальник гарнізону Кошкін замітив хлопця. Зупинив і, нічого не запитуючи, попросив повернутися до нього спиною. Коли той повернувся, вистрілив з пістолета у потилицю. Сусіди бачили у вікно, як у Григорія вилетіло око з кров’ю і він упав намертво на сніг. У цей час один із енкаведистів, напевно, пригадав, що господар дому разом із дочкою заскочив до погреба, і вкинув туди розривну гранату. Пролунав страшенної сили вибух, рознісши погріб на друзки. Побачивши, що в погріб летить граната, батько накрив тіло своєї доні. Коли енкаведисти скидали тіла вбитих на фіру і пішли зі згорілого обійстя, на поміч прибігли сусіди.
З розкиданого погреба винесли понівечене тіло господаря, потім ще живу його доню, але з перебитими ногами і без одного ока.
Почало сходити сонце. На свіжому снігу заблищали мільйони сніжинок, переливаючись різними кольорами. Ніби нічого й не трапилося. Світ далі жив своїм життям.
