«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 3. Дмитро Мохорук

2. СКРОМНІСТЬ — ЦЕ ПРАЦЯ СЕРЦЯ

«Людство завжди жило економікою, і лише на цій основі могли існувати політика, релігія, наука, мистецтво. Недостатній розвиток економіки — головна причина згаданих уявлень про ці ери (епохи).» (Карл Маркс)
На селі основним принципом життя є побудувати хату, викопати криницю, посадити сад, виростити сина. Проте не треба забувати, що збудований дім починає руйнуватися від часу його збудування, криниця починає занепадати, сад починає старіти і син уже від народження починає вмирати. Питання в тривалості. А це вже залежить від нас. Щоб продовжити вік цьому всьому надбанню, треба працювати і працювати від серця. Це також один із принципів нашого життя. Але існує ще таке життєве правило: «Найбільше багатство, що може дати кожний батько своїй дитині, навчити її працювати». Ці пророчі слова належать великому педагогу Костянтину Ушинському.
За радянських часів основним принципом моралі на державному рівні було побудувати суспільство голодранців, адже вони завжди були міцніші у своїй вірі. Держава повинна їх у всьому забезпечити. Їм нічого свого не потрібно. В більшості народ не розумів, якщо їм не дадуть розбагатіти, то будуть мати отару слухняних овець, сліпих у своїй покірливості. Тому люди мовчали і роками чекали на своє житло, тулячись в одній кімнатці по 6-8 осіб, а то й більше.
Моральні чесноти — це результат праці над собою. Основними чеснотами, що облагороджують людину, є скромність, щирість, доброта, чесність, працелюбність, висока духовність, повага до старших, молодших, уміння розуміти людину.
Кажуть, скромність — перша ознака розуму. Людина, наділена цією рисою, може об’єктивніше оцінити себе і свої знання, вона не хизується, не вихваляється, не проявляє брутальності чи нахабства. Вона викликає повагу і довіру, вміє мудро тримати себе в руках. Стримана у поводженні, вихована. Така, яка нічим не виділяється серед інших.
Звичайно, всьому потрібна міра. Занадто скромна людина не може повністю реалізуватися, інколи відчуває дискомфорт, невпевненість.
Візьмемо за основу сільську сім’ю Миколи Угрина. Скромність — це була праця їхнього серця. Сам Микола не мав освіти, але Бог наділив його від роду розумом, кмітливістю, хитрістю. Це й дало йому можливість попрацювати двадцять п’ять років (1880-1905 р. р.) сільським війтом в часи Австро-Угорського панування.
У подружжя Угринів було шестеро дітей: Марія, Анна, Василь, Онуфрій, Параска та Іван. Хоча їхній тато був великим багачем у селі, всі вони були досить працьовитими і скромними. Всі поодружувалися і працювали не тільки для себе, але й для блага села.
Дочка Анна вийшла заміж за сільського багатого парубка Андрія Сопотика. Один із їхніх синів — Іван пішов по дідовій лінії.У 1930 1935 р.р. працював війтом у селі, а коли польська влада провела адміністративно-господарську реформу місцевого самоврядування ліквідувавши гмінні управи, був призначений головою Чернятинської збірної громади.
Другий син — Микола, працював головою Топорівської сільської ради після визволення села від німецьких окупантів.
Найздібнішим був син Онуфрій, який у часи заснування товариства «Січ» був обраний громадою села в січову старшину — осавулом, а при правлінні Західно-Української Народної республіки був призначений начальником громади села. Його син — Василь був громадсько-культурним діячем села. Другий син Онуфрія Угрина — Микола закінчив Краківський університет і Львівську торгову школу. Працював управителем «Українбанку» в Городенці і був членом Городенківського проводу ОУН. У 1939 році заарештований органами НКВД і в 1941 році розстріляний на березі р. Сир-Дар’я.
Ще один син Миколи Угрина — Іван, при заснуванні сільського товариства «Січ» був обраний громадою обозним. Через сімейні обставини разом із сім’єю виїхав до Львова і там разом з дружиною служили в покоях Галицького митрополита о. Андрея Шептицького. Пізніше працював управителем у селі Якторів Долинського повіту на Станиславівщині, де знаходився великий митрополичий маєток і вілла. Старший син Івана Угрина — Дмитро служив в УГА підхорунжим. Пізніше закінчив Подебрадську сільськогосподарську академію у Чехо-Словаччині. Другий син — Василь Угрин служив в УГА хорунжим, перед приходом радянської влади у 1939 році працював головою Тишківської збірної громади на Городенщині. На основі цих коротких даних можна судити лише про одну топорівську сім’ю, яка вона була працьовита, віддана своїй справі. І скрізь, у всьому, всюди — скромність, скромність і скромність… Усе це пішло від їхнього діда Миколи Угрина, а той перейняв це від своїх родичів.
У подружжя Стефанівих було десятеро дітей. Петро з Марією вели почергово кілька класів, у дві зміни. Старалися охопити навчанням усіх сільських дітей. Це була надзвичайно важка праця. Крім цього, вони ще вели велику господарку. Утримували всяку худобу, мали багато поля. Навіть вирощували за державною ліцензією тютюн і мали в цьому непогані успіхи. За що Петро Стефанів від самого найяснішого одержав золоту медаль і велику грошову винагороду.
Звичайно, цього всього навчили і своїх дітей, привчили їх до скромності, науки і праці. В міру того, як підростали, кожне виконувало свої обов’язки і добре вчилися. Конкретно, як це виглядало, ми можемо лише здогадуватися. Про це нам історія не залишила майже нічого. Але прояснила, який помітний слід залишили на нашій землі діти Стефанівих.
Євгенія — закінчила сільську школу, продовжила навчання у Чернівецькій вчительській семінарії, вийшла заміж, і хоча була попадею, все своє життя продовжувала справу своїх батьків. Працюючи вчителькою, виховувала підростаюче покоління.
Володимир — закінчив сільську школу і продовжив навчання у цісарсько-королівській Коломийській гімназії, потім закінчив Львівську духовну семінарію. Був священиком у кількох парохіях: Городенського, Заліщицького, Коломийського, Косівського деканатів. Помер у м.Едмонтон (Канада), будучи почесним радником Едмонтонської єпархії.
Гнат — закінчивши сільську школу, продовжив навчання у цісарсько-королівській Коломийській гімназії, але після закінчення п’ятого класу здав вступні іспити до Львівської цісарсько-королівської кадетської школи імені Франца-Йосифа. Закінчив школу у 1906 році, потім вищу військову у 1911 році. Брав участь в українській визвольній боротьбі. У листопаді 1918 року був Начальним Командантом Галицької армії у чині полковника. І то всього в 33 роки. Потім начальником постачання УГА, командантом етапу армії УНР. Брав участь у першому зимовому поході, як командир кінного полку. Під час тих подій, опинившись на Закарпатті, що було віддане Чехословаччині, був консулом ЗУНР в Ужгороді, а також командантом військових робітничих відділів. У 1947 році український уряд в екзилі за великі заслуги перед Україною підвищив його до звання генерал-хорунжого УНР.
Юліан — закінчив сільську школу і продовжив навчання у Коломийській гімназії. Після закінчення вчився у Львівській сільськогосподарській школі у Дублянах. Під час першої світової війни воював у легіоні січових стрільців. Під час визвольних змагань 1918 року служив у Українській Галицькій армії стрільцем. Займався особистим господарством у селі Устечко Заліщицького повіту на Тернопіллі.
Клим — закінчив сільську школу і продовжив навчання у Заліщицькому вчительському семінарі на Тернопіллі. Вчитель за фахом.Учасник першої світової війни. Під час ЗУНР брав участь у визвольних змаганнях як поручник УГА, командир скорострільної сотні 1-го куреня 9-ої Белзької бригади. Був членом УВО, політичним в’язнем у Польщі, послом до польського сейму від Української радикальної партії. Був директором школи у Дзвинячу й Устечку Заліщицького повіту на Тернопіллі та у Яблінці Богородчанського району Станіславської області.
Роман — закінчив сільську школу. Продовжив навчання у Коломийській гімназії. Але важка недуга на 24-му році життя загнала у могилу.
Тит — закінчив сільську школу і продовжив навчання у Коломийській гімназії. Коли закінчив навчання розпочалася перша світова війна. Воював у легіоні січових стрільців. Перебував у полоні в Росії. Під час ЗУНР воював у лавах УГА поручником. Після опинився у Чехо-Словаччині і закінчив Празький університет, здобувши ступінь доктора права. Вступив до УВО. Опинившись на території Польщі працював адвокатом, а потім сидів у тюрмі у Березі Картузькій.
Ольга — закінчила Коломийську міську школу, потім гімназію і продовжила навчання у Коломийському вчительському семінарі. Вчителька. Після війни опинилася в Мюнхені (Німеччина), де об’єднала українських жінок і заснувала Об’єднання Українських жінок. Пізніше заснувала ще молодіжну організацію — Українське Християнське Об’єднання молоді. Була головою й одночасно головним редактором бюлетеня, який видавало це об’єднання.
Зенон — закінчив Коломийську реальну школу, продовжив навчання у гімназії, але навчання перервала перша світова війна. У 1918 році зі своїм товаришем тікають до Києва і вливаються в ряди славного стрілецтва в складі Гуцульського куреня, а пізніше 9-ї Белзької бригади УГА. У 1920 році підхорунжий Зенон Стефанів внаслідок зради попав у полон і був інтернований у польський табір для військовополонених у Тухолі.
У 1922 році повернувся до Коломиї, але був заарештований польською владою за брата Гната і за себе, що обидва воювали проти Польщі. Після ув’язнення закінчив гімназію і продовжив навчання у Празькому університеті на правничих студіях. Автор кількох історичних книг на військову тематику, засновник і голова Коломийського міського молодіжного товариства «Союз Української Поступової Молоді імені Михайла Драгоманова «Каменярі». Багатолітній редактор газети «Життя Покуття». Доктор права. За політичну діяльність сидів у тюрмі в Березі Картузькій. Сотник УНА. Як емігрант у США з 1949 року був директором Дослідно-військового інституту при НТШ у Нью-Йорку
Наталія — закінчила гімназію в Коломиї і природничий факультет Варшавського університету. Громадська діячка і журналістка. Автор кількох книжок. Активна учасниця «Союзу Українок» у США. І скрізь, у всіх і в усьому, скромність, скромність…
Згадаймо дітей Гумініловичів. Ще будучи дітьми, давали в читальні концерти. Їх привчили до танців, до співу. Вони вже змалку були артистами. Ось хоч би найменший Степан. Закінчивши гімназію, почав учителювати в Балинцівській сільській школі тодішнього Коломийського повіту. Щоденно їхав велосипедом на роботу, повертався в Коломию і ходив ще на тренування, бо був воротарем міської команди копаного м’яча «Сокіл», а пізніше — «Довбуш». Увечері диригував хором у міському народному домі. Член ОУН. Вступив до Вищого музичного інституту
ім. Миколи Лисенка у Львові. Він якось зумів організувати і диригувати сільським хором «Просвіти» в Топорівцях у 1938 році, коли повсюди святкували 950-річчя Хрещення Руси, 70-річчя «Просвіти» і 20-річчя ЗУНР. Воістину шалена праця.
В ім’я чого така жертовність? В ім’я того, що його так навчили працювати родичі.
І знову ж таки тут напрошуються слова: «Скромність — це праця серця».
Селянин за своєю природою скромна людина, яка не любить фальшивої похвали, але хоче працювати так, щоб мати відповідні матеріальні блага, щоб завоювати повагу серед людей.
За радянських часів біля центральних садиб у колгоспах чи на підприємствах були встановлені дошки пошани передовиків, на яких вивішувалися фотопортрети кращих людей колгоспу чи підприємства. Були районні дошки пошани, обласні, республіканські. Часто на дошках пошани, в газетах ішлося про передовиків виробництва. Часто-густо там розповідали про людей, які не заслуговували на таку похвалу. Але не всі знали про те, щоб занести на дошку пошани фотопортрети кращих людей, там були свої вимоги. Наприклад, як це робилося. На нарадах давалася команда керівникам підрозділів дати списки кращих людей. Ті старалися зі своїх міркувань. Може він і не такий аж працьовитий, але з їхньої родини, а цей слухається на роботі, цей працює найкраще, але огризається в роботі. Як такого подавати? Як правило, цим займалися секретарі партійних організацій. Зібравши такі списки, він погоджував це з головою колгоспу. Наприклад, треба було підібрати двадцять людей.. У поданих списках є сорок. От і підбирали.
– Цей колгоспник, наприклад, Петренко, чудовий працівник!
– Ні-ні! — червоніє голова, — цей ніколи. Йде попри мене і навіть не дивиться в мою сторону. А цей з моєю жінкою на вулиці не вітається. Як таких пропонувати на дошку пошани? Таже вони будуть з нас сміятися.
Нарешті підібрали двадцять людей. Здавалось би, все добре. Але дехто з них колись співпрацював або його рідні з українськими буржуазними націоналістами, як тоді говорили, тобто повстанським рухом. Нарешті, представники з районного комітету компартії України дають зауваження, чому мало на дошці пошани передовиків-комуністів. Поки дійде до фотографування цих передовиків, то на дошці пошани опинялися люди, які не заслуговували на таку похвалу. Та їм самим соромно було, бо вони розуміли, що є люди, достойніші від них.
Усі розуміли, що селянин за своєю природою скромна людина, яка не любить фальшивої похвали, але хоче працювати так, щоб мати повагу серед людей. Ми ніколи не задумувалися, чому окремі селяни, звичайно, це одиниці, такі собі скромні, чесно працюють, багато не говорять. Але коли заговорять, то всі замовкають і уважно слухають. Це так звані сільські некороновані лідери. Бо голови колгоспів, голови сільських рад, директори шкіл — короновані лідери. Їх призначали чи вибирали, в них була печатка — символ влади. Перед ними замовкали лише через те, що вони мали в руках владу. Вони, як правило, були членами комуністичної партії. А сільські некороновані лідери не мали ніякої влади, безпартійні. Короновані лідери приходили і відходили, а некороновані залишалися. Далі собі скромно працювали, працювали від серця, і далі їх слухалися люди. Вони, напевно, ніколи не задумувалися, що мають дар від Бога. З такими людьми можна говорити про всяку всячину. Вони багато всього знають. Просто доводиться дивуватися, як у тій голові так багато поміщається. А є люди з вищою освітою, навіть мають дві, і цим дуже хизуються, дмуться вверх, але станьте з ними говорити, а говорити нема про що. Їхній світогляд такий завеликий, як у осла вуха. Як прикро дивитися, коли людина високоосвічена, дуже вчена, заслужена, але дуже чванлива, грубіян, не помічає нікого навколо себе, говорячи, дивиться то вверх, то вбік, високої думки про себе. Були сільські керівники, які багато зробили для свого села, але вони так багато про це говорили, що людям це просто надоїдало. Таким людям Бог не дав розуму, а його ніде не купиш і не позичиш.
Часто межи людьми ходила така бувалиця. Якщо йдеш по дорозі і знайдеш купку грошей і розум. Можна взяти лише одну річ. То що ти візьмеш? Більшість відповідали, що розум. Ніхто не задумувався над тим, що зробиш з тим розумом? Причепиш собі на шию, чи будеш носити в рюкзаці на плечах.
Другою моральною чеснотою є — щирість. Щира людина прямо безкорисливо щиросердечно виражає свої почуття, думки. Відверта, правдива. Від щирого серця, щира дружба, сердечна, чиста, правдива.
Не раз чути в розмові, що це мій знайомий. Це значить два-три старші чи молоді чоловіки або й жінки  познайомилися між собою десь у автобусі чи в поїзді, на весіллі. Коли зустрілися кілька разів, ближче познайомилися, значить, уже приятелі, тобто заприятелювали. Коли зустрілися десь на зборах якогось товариства, обговорювали спільно якесь питання, разом голосували за якесь рішення, то після цього залишилися товаришами. На вічах і зібраннях у часи встановлення й утвердження незалежності нашої України деякі оратори договорювалися до того, що товариш це не наше слово. Це незнання нашої історії. У другому томі цього збірника описано, як створювалися товариства “«Січ”. Там якраз обов’язковим атрибутом було звернення січовика до свого побратима чи до когось зі старшини: «Здоров будь товаришу!» чи «Здорові будьте товаришу осавуле!» До дівчат чи жінок «Товаришко!»
Ще є таке слово, як друг, дружба, щира дружба. Друг ніколи тебе не підведе, не зрадить, не продасть. Завжди захистить, допоможе, поділиться останнім шматком хліба. Якщо потрібно — віддасть життя. Дуже важко мати такого друга, бо не всі достойні бути другом. Важко дотриматися цих принципів. Тому-то в нашому житті дуже мало вірних друзів. Хто називає себе другом, б’є себе в груди кулаком, мовляв, останню сорочку зніму з себе і віддам другові, це більш подібне на лицемірство.
Доброта — чутливе, дружнє ставлення до людей. Привітність, ласка, прихильність. Тут я би навів приклад, як у 1947 році до села прибилося багато молдаванів. Їх тоді називали «басарабами». То був голодний рік, неврожай. Голод і нестатки пригнали їх сюди. І хоч і в нас голодували люди, був неврожай від посухи, а що зібрали, все забирали державі. Все-таки люди різними способами ухитрялися десь хоч трохи сховати зерна, продуктів і ділилися з молдаванами, і підпілля ОУН та УПА утримували за свій рахунок. Дружньо ставились до молдаванів, прихильно, із ласкою. Розуміючи, що то теж люди.
Працелюбність — який любить працю, старанно, ревно і з запалом працює. Працьовита людина завжди поважає працю інших. Вона ніколи не зламає дерева, не переступить через межу сусіда, не зруйнує будівлі, не завалить криницю, не скаламутить у ній воду, бо знає, що там вкладено велику працю. Працьовита людина дуже скромна, все робить від серця і ніколи не стане пияком, не буде аморальною.
Великий філософ Томас Манн писав: «Скромність чудових людей, котра часто видається нам вражаючою, в основному пояснюється саме тим, що вони, як правило, мало знають про самих себе рідко думають про своє «я» і по праву відчувають себе звичайними людьми».
Сенека з цього приводу говорив: «Велика та людина, котра глиняним посудом користується, як срібним, але не менш велика і та, котра срібним користується, як глиняним».
Високою духовністю володіє той, у кого висока духовність зв’язана з внутрішнім психічним життям людини, моральним світом її. Протилежне значення цьому вислову — світський. Священики володіють високою духовністю, зв’язаною з внутрішнім життям людини, проникають у її моральний світ у сповідях. Проте є люди, які не мають нічого спільного з духовністю, але від природи є психологами, вони теж уміють проникати в людські душі, і ті їм відкривають свої переживання, тривоги, складнощі у сімейних відносинах чи на роботі. Таким людям і дано від самого Господа Бога вміння порадити тому, хто потребує цієї поради. Такі люди потрібні суспільству. Не завжди все можна розповісти навіть священику.
Колись була велика повага до старших. Їм завжди вступали місце за весільним столом, поступалися місцем щоб де-небудь присісти, ніколи не перебивали у бесіді, навіть якщо старші були неправі. Завжди віталися зі старшими. В цьому була своя мораль. Я пам’ятаю старшого Івана Угрина (Тамбура). Най би попробував хтось із молодших не привітатися з ним. Услід довго лунало: «Німий! Німий пішов! А чия це така нечемна дитина! Хто його тато? Тото має чемного сина!» Лунали й інші слова. Головне, що піднімався крик на всю вулицю. Усі із-за парканів чи плотів виглядали, на кого це кричать. І горе було тому іти під засуджуючими поглядами. Або, не дай Боже, щось попискувати учителеві в школі. Горе було тому учневі, на якого вчитель пожалівся батькам. Сьогодні зовсім по-іншому. Ніхто не має права зі старших зробити зауваження на вулиці комусь із підлітків чи парубкам. Не кожний учитель може зробити серйозне зауваження учневі. Бо зразу приходить хтось із батьків і може навіть при учнях насварити вчителя.
І знову повертаємося до скромності. Людина повинна бути скромною! Це закладено у її генах. Це твердження в наш час не дуже популярне. Бо буває, що скромність не допомагає зближенню з людьми, а робить її «білою вороною» серед рідних і друзів. Ні!… Скромність потрібна всюди й завжди, нам і тим, хто довкола нас.
Зрозуміти красу душі людини й чар природи, ніколи не бути байдужим і зловтішним — ось що означає бути скромним, щирим і добрим. Вагомими складниками цієї риси є уміння коректно сперечатися, толерантно поводитись, непомітно допомагати, терпимо ставитися до чужих міркувань і вірувань. Але це так важко! Ох, як важко!
Звичайно, такі риси, як щирість і доброта — досить суперечливі. Наприклад, говорять у народі, не будь гірким у роті, бо люди виплюнуть, не будь солодким, бо злижуть.
Бракує, дуже бракує нашим часам скромності, щирості, доброти. Злість, лайка, нетерпимість, бруд майже заповнили все навкруги. Та й саме слово «скромність» вимовляється переважно з відтінком цинізму. А жаль, бо гарний непоказний вчинок за який не чекаєш похвали, — арсенал скромності — не пошкодили б нікому і зробили б нас гідними кращого життя.
Розкриваючи таке питання, неможливо не згадати про протилежні риси людей: заздрість, підлість, підлабузництво, про лакиз. Я довгий час працював на керівних посадах, і мені часто доводилося з цим зустрічатися. Одного разу я приїхав в одне господарство, де мене мали обрати головою колгоспу. Як правило, перед зборами проводилися партійні збори, на яких комуністи мали схвалити рішення вищестоящого партійного органу про зміщення попереднього керівника й обрання нового. Як приємно було сидіти на цих зборах і чути, як рядові комуністи, комуністи-керівники середньої ланки ревно захищали голову колгоспу, свого товариша по роботі, з яким працювали дотепер. Прикро, але на мене тоді ніхто з них не звертав уваги.
Яке було моє здивування, коли після наступних зборів, де мене таки обрали, всі щиро віталися зі мною, улесливо дивилися в очі, прямо твої щирі друзі і товариші. Тоді у мене ще не було великого досвіду, я був ще досить молодий для такої посади, але розумів усю ницість і нещирість свого нового оточення. Знав, що добре ставляться не до мене, як людини, а опинився би на моєму місці інший, то так само би поводились і з ним. Звідси невтішний висновок: людина для них не значить нічого, значить тільки місце, посада і становище. Розуміючи це все, я мусів все-таки до них горнутися, любити їх, поважати, щоб не бути чужим у новому колективі, не відчути самотності та порожнечі довкола себе, створюваної владою.
З часом мені довелося очолити нововідкрите підприємство, формувати новий колектив. Здавалося б, уроки минулого треба врахувати. Якщо у попередньому колективі я всіх застав на відповідальних посадах, а всіх замінити не було на кого, та й чи була в цьому доцільність… Отож хотілося набрати на роботу таких керівників і головних спеціалістів, щоб вони тебе розуміли, а ти їх. Постала дилема. Приймати на роботу, здавалося б, вірних, відданих, тих, що дивляться тобі в очі і в рот. Ти вказав перстом уперед, вони всі побігли. Чого? — самі не знають.
Чи приймати керівників і спеціалістів, які володіють високими фаховими якостями? З грамотними людьми легко працювати в роботі. На вказаний перст не всі побіжать, а спершу подумають. Відомо було й те, що серед них будуть підлі люди, заздрісники, лакизи, підлабузники. В кожного свій характер. І все-таки я пішов на це. Заради виробництва, заради впровадження нових технологій, які були передбачені на цьому виробництві. Практика показала, що обрано було правильний шлях. Підприємство домоглося високих показників господарювання. Це завдяки висококваліфікованим кадрам. Проте працювати з ними було дуже важко. Кожний мав щось своє і то оригінальне. І хоча до окремих мав серйозні претензії, може й зневагу, але також горнувся до них, бо без них був слабим, безсилим, особливо перед заздрісниками, яких не меншало, а все ставало більше.
Кожний керівник чи теперішній бізнесмен змушений терпіти підлих людей, лакиз. Знаєш, що це підлий чоловік, знаєш, що підлабузник. Любить не тебе — лиш себе, лише свою шкуру. Знаєш і…нічого не можеш вдіяти. Бо багато охочих поживитися надурняк. Той має відповідну посаду, від цього ти залежний у роботі. І їх треба задовольнити. Треба давати свого роду подачки. Якщо не ти, то буде інший на твоєму місці. Для виконання цих «услуг» чесна людина не підходить, та вона і не погодиться. У кожного керівника між підлеглими існує певна субординація у відносинах. Інколи ця субординація переростає у відповідну пустоту, самотність керівника. Чесна людина не наважується вступити в цю пустоту, тільки підлабузник уповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
Закінчуючи цю тему, можна зробити такий висновок, що кожному потрібно постійно працювати над собою, адже, скромність — це праця твоєї душі і серця. Усім потрібно подолати свої амбіції і вади, щоб змусити працювати своє серце, яке б було щиро віддане найбільшій вартості життя — Скромності.

3. ЩО ВОДА ТВОРИТЬ, А ЩО РУЙНУЄ?
«Природа — не середовище, де існує людина, а сутність усіх природних речей і явищ», — говорив давньогрецький філософ Аристотель. Не можна не погодитися з цією мудрою думкою. Природа покликана бути не навколишнім середовищем, а стати для людини рідним домом, що дає не тільки життя і здоров’я, а й духовну і душевну красу.
Краплини ранкової роси можуть сяяти прекрасніше, ніж коштовне каміння. Тендітна травинка, що вперто пробивається крізь сірий асфальт, безодня нічного зоряного неба, ласкава чи сердита річка, громаддя гір, ширяння орла або політ бджоли — все це несе невичерпний заряд краси. Так, краси і нового життя.
Вода — початок і джерело життя на Землі. Вона напуває все живе. Без неї не виросла б жодна рослина, не вижила б жодна тварина. Та й людський організм складається з води. Вода — життєдайна дочка Матінки-Природи. Цю істину знають усі з дитинства. Без води, як без Бога, ні до порога. Жодна оселя, жодне село не засновувалось, якщо не було близько води, і то доброї. Це стосується і заснування першого поселення Тополі, потім другого і вже до самого села Топорівці. Вище було сказано, що кожний господар крім побудувати дім, посадити сад і народити сина, обов’язково має викопати криницю.
Без води людство не може жити, нічого не може розвиватися ні в рослинництві, ні в тваринництві. Це всім відомо, але мало кому відомо, що звичайна вода є ідеальним носієм інформації, реагує на молитву, музику, настрій людей, добре і лихе слово.
З давніх-давен на свято Йордан в одних селах воду освячували на річках, в інших на водоймах або біля церкви в бочках. Срібло є феноменом антибактеріального впливу на навколишній світ, особливо чудово діє на воду. Основний принцип освячення полягав у тому, що срібні хрест і чаша при зануренні в воду вбивали всю шкідливу мікрофлору у воді. Вода від того робилася чистішою і здоровішою. При водосвятті на водних джерелах здавалося, що вода не є такою чистою, як біля церкви у бочках. Ніхто ніколи не звертав уваги, що освячення супроводжується відповідним ритуалом з молитвами. Тільки в останній час учені довели, що вода дуже позитивно реагує на слово Боже.
Освячена словом Божим хрещенська вода володіє здоров’ям і благодаттю. Якщо у звичайнісіньку воду додати трохи освяченої, вона вся автоматично набирає її цілющих властивостей. Тому з давніх-давен господарі, несучи в хату освячену воду, обов’язково підходили до криниці і частину її виливали туди. Так робив його тато, дід, прадід і т. д. В одних селах водосвяття робили на річках, у інших — у церквах. Вода в річках, криницях між собою має кругооборот. Кожна криниця, джерело, малий струмочок мають природний зв’язок зі світовим океаном. Буквально через якийсь час уся вода на земній кулі стає освяченою. Хіба це не чудо? Це, напевно, є одним із великих чудес, які творить вода.
Тому не випадково у Топорівцях, як і в кожному селі, використовують освячену воду при народженні, кроплять освяченою водою на Йордан усі хати, коли молоді йдуть до шлюбу, коли проводжають на службу до армії, коли прощаються з покійником, місце під майбутню забудову, нові хати і приміщення, транспортні засоби, худобу, коли перший раз навесні виганяють на пасовище. Вважається, що освячена вода очищує повітря від шкідливої мікрофлори, очищує приміщення від неприємних запахів, від злих духів, зміцнює любов і вірність наречених, оберігає солдат від дурної кулі, допомагає покійнику розстатися з душею. І всі, без перебільшення, вірять у її чудодійну силу.
Вода творить здоров’я і чистоту. Нормальна, чиста вода і здорові продукти дають здорову їжу. Здорова їжа — запорука здоров’я.  Як приємно на душі, коли ви п’єте із джерела чи криниці прохолодну і смачну воду. Вона наповнює ваше тіло і ваше серце життєдайною силою, здоров’ям. Вам хочеться напитися ще і ще. Отож треба усім пам’ятати, як ми прочищуємо водні джерела, щоб доброю була вода, так усі люди повинні прочищувати своє тіло, свої душі від усього того поганого, що заважає нам жити.
Особливо приємно, коли підходите до гарно обрамленої криниці: гарне цямриння, верх, гладкий вал, на ньому чистий ланц, добротне відро. В думках зразу визначаєте, що на цьому подвір’ї є добротний ґазда. І вода добра, і хочеться пити. Або побачите на полі джерельце. Гарно почищене, навколо гарно прибрано, вода має гарний відток, рядом на траві кварта. Видно, що в цьому селі є господарі або недалеко живе добротний ґазда, який слідкує за порядком біля джерельця. Здається, що така криниця чи джерельце веселі, радісні. Приємно побувати подорожнім, проїжджим людям чи туристам. Про такі місця довго згадують. Згадують і про протилежне. Коли хочеться пити, вдалині бачиш криницю. Очі загоряються від радості, душі легшає, що скоро буде вгамовано спрагу. Але як на душі стає гірко, коли ви підходите ближче, вершок на криниці прогнилий і звисає на один бік, валок теж, ланца і близько нема, а про відро нема що говорити. У воді плаває прогниле листя, гілляки. Від такого вигляду криниця ніби плаче, їй соромно дивитися на подорожніх. Колись давала чисту і прохолодну воду, про неї думали, піклувалися, чистили, ремонтували верх, цямриння, а тепер… Ціле село носило звідси на коромислах воду. А тепер вона мовби мертвець, ніби хтось познущався над Божим творінням. «Це гріх!»— хочеться кричати.
Давайте порівняємо вищесказане із нашим життям. Як приємно пройтися повз гарний будинок. Мається на увазі не попри сучасні вілли. А давні господарства — хатки побілені, вікна й двері помальовані, навколо оббетоновані, на подвір’ї росте травичка, недалеко виблискує красиво оздоблена криниця, в порядку господарські будівлі. Гною не видно, кури на подвір’ї не гребуться, на городі викопана яма, куди зсипається сміття. Приємно побувати на такому подвір’ї, погомоніти із газдою, господинею. А як неприємно, коли прийдеш на подвір’я окремих господарств, а там біля воріт складується гній, рядом вбиральня, на дорогу рівчаком течуть гноївка і нечистоти, на подвір’ї повно птиці. Або бачиш, як по сільській вулиці йде старенький чоловік чи жінка, одягнуті простенько, але все на них чистеньке, акуратне. А тут враз появився молодий чоловік. Штани на ньому такі засмальцьовані, що аж блищать, піджак так само, ще й сам неголений.
Скільки щодня дарує нам небо сяйва, чистоти, світла, тепла. Чому не всі цим користуються? Напевно, це виховання з діда-прадіда.
Хотілося б навести роздуми відомої письменниці Калини Ватаманюк: «…водні джерела, ріки, озера, моря на землі — це очі Бога. Уявляєте собі, Ангелики мої, що значить заливати очі Богу брудотою? Який жах! І це не залякування, не ілюзія. Засмічення водних джерел завжди обертається до людей великими бідами: ідуть невиліковані виразки на шкірі, погіршується зір, а по великих рахунках — руйнується здоров’я, людські долі. Якщо людина не хоче жити на землі творцем, мудра природа бунтує, сама себе рятує, захищає — вона просто перестає наживлювати енергіями світла і життя свого руйнатора. Тому біймося плювати Богу в очі! Це стосується і тих людей, які засмічують береги річок, озер, які викидають у ріки усіляке сміття, непотріб…» Нам залишається лише подумати над цими словами і зробити відповідний висновок.
Без води не може існувати медицина. А медицина це здоров’я. Усі таблетки, мікстури, уколи не обходяться без води, і то доброї. Коли болить голова, ставимо мокре полотенце, коли болять внутрішні органи, ставимо на болюче місце гарячу грілку з водою, від простуди п’ємо гарячий чай і паримо у гарячій воді ноги. Коли хто налякався чи від вроків у нашому селі всі йшли до Ганни Сливчук (по сільському до Бубички). Вдосвіта треба було набрати пляшку води з криниці. Цю воду вона виливала в миску, клала на голову, розігрівала ложку воску і кидала в миску на воду, при цьому примовляючи молитви. Потім давала пити з чотирьох місць миски навхрест, промивала кінцівки, груди, обличчя. І хворому легшало.
Хто з нас не хоче бути чистим, помитим. Це все завдяки воді. А білизну хіба випереш без води? А посуд? Миття підлоги. Навіть побілка стін не обходиться без води. А в містах хіба може працювати каналізація без води. Є спеціальна служба «Водоканал». Без води не може бути в природі чистоти. Не раз, як довго нема дощу, на дорогах, у полі появляється курява пилу: за худобою, за машинами. Коли до цього пече сонце, то дихати нічим, сховатися ніде. Як усі позирають на небо і чекають дощу. А коли дощ починає падати, стає легше дихати, повітря свіжішає. От що творить вода.
Вода творить благодать і добро. Японський учений Масару Емото недавно провів унікальне дослідження. Помістив заморожені крапельки води у спеціальну морозилку з мікроскопом. Підключив до нього фотоапарат. На ці кристали вчений поперемінно «впливав» різною музикою, молитвами, словами, художніми зображеннями і навіть просто думкою. Результати були дивовижними. Виявляється, вода зовсім по-різному реагує на добро, зло, позитивні і негативні емоції. Від промовленого магічного слова «любов» заморожена крапелька своєю кристалічною структурою, дуже схожою на красиву сніжинку. «Вдячність» вигадливо розпушує її грані до форми кучерявої квітки. А слова молитви довершено формують кристал, чимось схожий на образ.
Проте слово «дурень» узагалі руйнує структуру заморожених крапельок. Тому вчений, перш ніж узяти до рук кварту з водою, радить не сваритися та кричати непристойні слова над водою, а заплющити очі, налаштувати себе позитивно, приємно всміхнутися, вимовити кілька чудодійних слів і тоді пити. Вода відповість великою благодаттю та добром.
Вода творить цілющі властивості. Український цілитель Федір Ліхацький створив цілу серію приладів, яким надає унікальності, у тому числі й зображена по центру все та ж шестикутна фігура у вигляді накладених один на одного двох трикутників. Він називає ці символи «заповітними ієрогліфами, які містять зміст і суть великої світобудови». Під ними винахідник розмістив дрібні шматочки найсильніших в енергетичному сенсі мінералів, що здатні випромінювати біологічно активні частоти природного спектра. Один із цих приладів він назвав «Тера». «Настояна» на однойменному приладі, вода справді набула цілющих властивостей. Після проведених клінічних випробовувань у ряду столичних лікарень, включаючи авторитетний інститут ім. Шалімова, виявилося, що така вода очищає і зцілює організм, «налаштовує» людину на добрий лад, додає росту кімнатним рослинам.
Вода творить формулу життя. Вона має унікальне значення. «Вона є високорозвиненою, лабільною, розумною, живою субстанцією. Точніше, формулою життя, яка активно взаємодіє з його усіма іншими формами — рослинною, тваринною, людською. Вода має всі ознаки високорозвинених живих систем, тобто сприймає, утримує і передає інформацію, а також страждає, коли її пригнічують і поневолюють, радіє, коли проявляють до неї любов, і, відповідно, може бути здоровою або хворою.
Проте, якщо говорити про руйнацію, то в нашій уяві це слово виникає, коли вода лупає береги. Тополівка не є бурхливою річкою і береги майже не лупає. Деякої шкоди колись завдавали водяні млини, яких уздовж Тополівки працювало до десяти. Річку перекривали і воду спрямовували на млинове колесо. Всяк школяр знає про кругообіг води у природі. А ці перекриття, то були перешкоди у системі водного кругообігу. Ми всі знаємо, до чого призводять тромби у кровоносній системі людського організму. Це з одного боку. А з іншого, вода, проходячи через млинове колесо, створювала безліч бризг, чим збагачувалася киснем. Вода всерівно була здоровою, чистою. В ній водилося багато риби, раків.
Здорова вода в річці, здорова вода була і в криницях та джерелах. Багато говорять, що люди колись так не хворіли. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, понад 80 відсотків усіх хвороб пов’язані безпосередньо з уживанням неякісної питної води. Яка може бути якість води, коли у такої невеличкої річки, як Тополівка, надмірно засмічені береги різним сміттям. Колись, за радянських часів багато вносилось у грунт хімікатів, гербіцидів, пестицидів, що, по наших здогадках, і знищило в річці рибу та раки. Але вже сімнадцять років ніхто не вносить цих шкідливих речовин, а риби і раків нема. Значить, не це основна причина погіршення якості води. Якість води руйнує забруднене довкілля біля річки. Часто можна побачити , як у воді пливе сміття, поліетиленові пляшки, падаль. Хіба це колись було? Хіба це нам передали у спадок наші батьки, діди, прадіди? І що найгірше, ніхто на це не звертає уваги. Самі себе помало знищуємо.
Можна, звичайно, заперечити: хіба ми особисто винні у тому, що сталося з природою? Так, ми винні всі разом як народ, як частина людства. Винні, насамперед, своєю байдужістю до того, як житимуть (чи виживатимуть?) наші діти й онуки, і яку планету ми їм залишимо у спадок.
Світ, як кажуть учені, надзвичайно тісний. У ньому нічого не з’являється випадково і нічого не може минути та зникнути безслідно. Закон карми ніхто не скасовував і не скасує: що посієш, те й пожнеш.

4. ЯКА ІСТИНА ДОРОЖЧА ЗА ГРОШІ?
Усе добре в людині — з дитинства. З перших вражень, першого досвіду, перших казок, пізнання світу. Дитинство моє!… Школярські роки!… Олівці, зошити, книжки!… Нерозлучні супутники дитячих літ. Ніколи не забуду, як уперше взяв до рук підручник, відчув запах друкарської фарби. Що не сторінка — то нові відкриття.
Перший дзвінок, перший клас… Ніколи не забуду і не зітру з пам’яті, як моя бабка вчила мене отченашу. Тепер, у старшому віці часто зринають спогади з дитинства — про Святий вечір, коли збиралася до столу вся наша родина, як усі молилися. Потім тато водив за руку до сусідів колядувати. Вкінці віншування я обов’язково закінчував словами:
Проживайте на многії літа,
Поки не стане ні одного совіта.
Тато в цей час стояв на воротах і дивився, чи не видно когось із чужих. По всіх дворах лунали дитячі колядки. Другого, третього дня лунала коляда дорослих, прославляючи новонародженого Ісуса Христа. Хіба цю істину можна забути? Хіба це можна купити за гроші? А першу сповідь, перше причастя…
У казках завжди перемагає добро і правда. Істина правди. У житті також, тільки ми не завжди це помічаємо. Щоб переконатися в цьому, іноді потрібні роки, десятиліття, життя кількох поколінь. Цей закон спрацьовує і в загальнолюдському, і в житті окремих людей.
Після закінчення технікуму я за направленням працював на Буковині, потім перейшов на Снятинщину. Тут зразу впало в поле зору проведення вечорів «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!» На Буковині про це я нічого не чув. Впало в «око» і те, що на цих вечорах розкручувалося питання лише про українських буржуазних націоналістів. Скільки людей було розстріляно німецькими окупантами, скільки невинних людей вивезено до Німеччини, депортовано до Сибіру. Про це ні слова. Йшла гра лише в одні ворота. Тоді ще не все розумів, та й не було у кого спитати. Дома при згадці про ці події всі замовкали і розмову переводили в друге русло. Про це говорити не можна було.
Запитань було більше, ніж відповідей. Якось чудового керівника-завідуючого фермою у колгоспі, де я працював головним зоотехніком, заагітували вступити до лав Комуністичної партії України. На засіданні бюро Снятинського райкому Компартії України в прийомі йому було відмовлено. Мотивація — співпрацював з оунівським підпіллям. За що був засуджений на 25 років позбавлення волі. Секретарю парткому колгоспу оголосили сувору догану із занесенням в облікову картку за те, що приймає у партію колишніх «бандитів». Завідуючого фермою звільнили з роботи.
На одній із сільськогосподарських нарад перший секретар Снятинського райкому Компартії України зробив наголос, що весь партійний актив району повинен створити такі умови для колишніх українських буржуазних націоналістів, щоб у них під ногами земля горіла.
Ще більше постало питань у часи святкування 50-річчя Радянської влади. Це відбувалося у 1967 році. В кінці жовтня у другій половині дня із завідуючим Рожневопільським ветеринарним відділенням перебували на скотомогильнику, де робили розтин загиблої корови. Нам було чути якусь тріскотню у селі, але ми на те не звернули ніякої уваги. В осінній час скоро починало вечоріти і коли ми прийшли на ферму, то замітили, ще не прийшов той час, щоб працівники ферми уже були на робочих місцях. А тут з’явилися майже всі і про щось інтенсивно перешіптувалися довкруг оглядаючись. Де в кого перелякані обличчя. Нам почали розказувати неймовірні речі.
Після обіду в сільській школі зібралася така собі компанія: завідуючий сільським клубом, директор школи, кілька сільських жителів. Усі були напідпитку і грали в карти. Зробилася сварка. Завклубом ударив у лице одного із напарників по грі в карти з криком:
— Ти колись приставляв пістолет до скроні мого батька і ледь не вистрелив!
З’ясувалося, що цей товариш під час повстанського здвигу служив у боївці служби безпеки районного проводу ОУН, за що відсидів у сибірських таборах.
— Я й тепер можу це зробити з тобою, — спокійно мовив той, відкладаючи в бік карти і вибігши надвір.
Через кілька хвилин перед школою пролунав вистріл. Ті, що залишилися в школі, виглянувши через вікно, побіліли. Там ходив з обрізом їхній напарник. Кинулися до дверей і зачинилися зсередини, забарикадувавшись. Тут же зателефонували в райвідділи КГБ і міліцію, волаючи про порятунок. У Заболотові в той час були відділення районних відділів КГБ і міліції. Першим приїхав із Заболотова майор міліції і разом із головою сільської ради пішли за село до ставу, куди, за слухами, пішов озброєний «бандит». Справді, там понад водою походжав озброєний чоловік. На окрик голови сільської ради звідти пролунав вистріл. Над головами представників влади пролетіла куля і вп’ялася у грушу. Ті присіли. Почало вечоріти, і майор міліції став стріляти на ураження. Але з того нічого не вийшло, бо була занадто велика віддаль.
Ми підійшли до сільської ради, щоб уточнити про почуте від доярок. Тут уже було більше десятка міліціонерів, з них кілька кінологів із віддресерованими собаками. Собаки взяли слід від ставу у напрямку села і дійшли до проїжджої дороги. Далі слід загубився. Справа в тому, що у протилежній стороні від сільської ради колгоспниці копали цукрові буряки. І, звісно, по цій дорозі шофера возили їх до бурякоприймального пункту у Заболотові.
Але стало ясно, що «бандит» перебуває в селі. Він очевидно хоче поквитатися зі своїм картярським товариством, і, напевно, хоче попасти додому, щоб узяти дещо з харчів, одежі, а головне — документи. З цих міркувань стареньку хатину зразу оточили. На всі навколишні залізничні та автобусні станції послали наряди міліції із сільськими представниками для опізнання. Здавалось би, обставили навколо червоними прапорцями й полювання на «вовка» почалося. В цей час село оповив сильний туман, ніби хотів цим захистити невинного чоловіка. У жодній хаті не світилося. На вулиці нікого, хоч виколи око.
У сільській раді вже перебували майже усі сім’ї картярського товариства і декого з сільських активістів. Молодші жінки голосили, старші молилися. Начальники
райвідділів КДБ і міліції скликали весь актив колгоспу і попередили, щоб ніхто із керівництва й активістів колгоспу та сільської ради не ночували вдома. Цю ніч треба було перебути в колгоспній конторі або в сільських радах. (На території колгоспу було дві сільські ради).
Удосвіта сільський коваль, який жив біля поля, пішов у город накосити люцерни для своєї худоби. Біля межі побачив труп. Негайно сповістив до сільської ради. Вся каральна рать кинулася до місця злочину. Справді, біля межі лежав убитий «бандит». Вистріл одержав у рот, ззаді вилетіло майже півголови. Обріза біля нього не було. До появи представників органів біля убитого вже побували сусіди коваля. По селу розійшлася звістка, що, припустимо, Василя вбили свої, а обріз забрали. Значить, у селі діє підпілля ОУН. Чутки щогодини обростали різними версіями. До сільських рад працівники райвідділу КДБ почали викликати колишніх політичних в’язнів сибірських тюрем.
Через кілька днів біля стежки, по якій колгоспниці ходили на бурякове поле, знайшли підкинений обріз, з якого напередодні стріляв Василь. Тут підійшли жовтневі свята. У зв’язку із святкуванням 50-річчя встановлення радянської влади майже всі відкриті кримінальні справи були амністовані. Попала під амністію і вищеописана справа. Через кілька місяців керівник Заболотівського відділення районного відділу КДБ пішов на підвищення в обласне управління КДБ.
Через кілька років мене направили на роботу у Верховинське управління сільського господарства. Перед наступними жовтневими святами я зауважив, як пожежні машини обливають дерев’яний міст водою, який з’єднував дві половини районного центру — селища Верховина. Від знайомих я дізнався, що під час святкування 50-річчя встановлення радянської влади з 6 на 7 листопада згорів такий же міст у Верховині, який був збудований нижче від цього, центрального. Звичайно, ніяких підпільних оунівських організацій тоді вже не діяло. Все жорстоко було знищено досвідченими чекістами в минулому.
Значно пізніше  пішли розмови, що всі такі речі були спровоковані працівниками КДБ для підняття свого авторитету в очах керівників центральних органів КДБ, збільшення працівників апарату обласних управлінь. Усе це робилося навмисне для нагнітання нездорової ситуації в Західних областях України. Тож недаром і по сьогодні нас, західняків, називають бандерівцями.
Пройшли роки. Постала наша незалежна держава. Тоді і почало все прояснятися. Тоді-то всі заговорили правду про повстанський рух на наших теренах у 1944-1952 роках. Правда вийшла наверх, хоча її розстрілювали, вбивали, катували, морозили по Сибіру. Хіба цю істину можна купити за гроші? Вона набагато дорожча.
У четвертому томі цього збірника детально розказано, як зароджувалося підпілля ОУН у селі: бандерівське і мельниківське, причому одне другому не шкодило, адже в них була одна мета: здобути Самостійну Соборну Українську Державу. Як була створена і діяла повстанська станиця. Майже тридцять односельців вступили до Організації Українських Націоналістів, майже сорок — до Української Повстанської армії, вже не кажучи про їхніх симпатиків, які допомагали їм чим могли. Всі вони брали участь у громадянській війні, розв’язаною радянською владою. Як з’ясувалося уже тепер, не було такої хати у повстанчій станиці, де б не допомагали членам ОУН, боївкарям СБ чи воїнам УПА. Більшість із них загинули за волю України. Їхні імена навічно вкарбовані на надмогильних пам’ятниках і кам’яних скрижалях.
Правдою є і те, що 405 односельців села воювали у Червоній армії за визволення своєї землі від німецько-фашистських загарбників. Щоб там хто не говорив, але вони проливали свою кров, щоб наша українська земля була вільною, щоб наші люди жили щасливо. Багато з них дійшли аж до Берліна, щоб погубити до останку проклятого ворога.
Хочеться повторити цитату із четвертого тому цього збірника: «…Не повернулися, залишилися навічно лежати у своїй і чужих землях, зросивши своєю кров’ю — 166 наших односельчан. У тому числі: загинули в боях — 57 чол., померли від ран — 33, пропали безвісти — 39, пішли на війну і не повернулися — 35, два загинули у німецькому концтаборі. Скільки було пролито материнських, удовиних і дівочих сліз… Це вже історія. Слава про полеглих героїв буде вічно жити в серцях нащадків.»
У другому томі цього збірника висвітлено відомі і маловідомі факти, архівні матеріали, свідчення старожилів і припущення, як проводило село своє громадсько-культурне життя в кінці ХІХ і першій половині ХХ століть. До першої світової війни у селі діяли дев’ять клітин (первинних організацій) різних громадських і політичних течій. Під час польської окупації так само. Але найбільшої користі принесло заснування у 1900 році доктором Кирилом Трильовським товариства «Січ» у Топорівцях». Січовий Батько правильно спланував, що з Топорівців «Січі» поширяться на всі навколишні села і на весь Городенський повіт. Кошовим топорівської «Січі», за рекомендацією управителя сільської школи Петра Стефаніва, було обрано Андрія Мохорука.
Топорівські січовики ходили від села до села і допомагали засновувати все нові й нові січові товариства. Так само під час польської окупації працювали луговики, через що польська влада негайно заборонила товариство «Луг» у Топорівцях, побоявшись їхнього патріотичного впливу на інші села.
У 1939 році з приходом радянської влади на наші терени всі громадські організації були заборонені. Про них навіть не можна було згадувати. Здавалось би, що все те буде поховано назавжди. Але світ не стоїть на місці. Це також істинна правда і вона дорожча за гроші.
Аж у 1989 році повіяло свіжим вітром свободи, волі, правдою і багато чим , що декому навіть не снилося. Під керівництвом сільської активістки, пізніше громадсько-культурного діяча села Параски Гультай вкотре було відновлене і наново створене товариство «Просвіта». На початках проголошення незалежності України актив товариства на чолі з Параскою Гультай, як і дев’яносто років тому наші діди, прадіди ходили від села до села допомагати створювати січові товариства, взявши в руки синьо-жовтий прапор, церковні хоругви ходили від села до села Городенківського та Снятинського районів, у другі райони Івано-Франківської та Чернівецької областей допомагати утверджувати незалежність нашої молодої держави. В ті часи — вдруге у ХХ столітті — воістину здетонував народ.

Велику справу для села дала освіта, особливо її керманичі Петро Стефанів, Володимир Гумінілович (управителі школи), директори — Іван Мертушко, Юліан Морозевич, Степан Угрин, Іван Сьомка, Іван Березовський, Василь Боюк, Лариса Оверчикова, Марія Косогова, Петро Прокопенко, Леонід Возняк, Юліан Радевич, Степан Пішак, Петро Ковблюк, Степан Мохорук зі своїми педагогічними колективами виховали багатьох односельців і дали не тільки нашому селу, а й світові багатьох визначних людей.
Знання, талант, пісню, музику, здоров’я не купиш ні за які гроші. Це є істина і вона дорожча за гроші. За гроші можна купити: багатство, все те, що має ціну чи вартість. Хто придумав гроші, до сьогодні невідомо. Гроші — це теж товар, але зручніший. Бо що легше нести: 40 гривень у кишені чи 100 кг зерна на плечах? Витвір грошей — мистецтво. У шостому томі показано, які гроші ходили на території села у різні часи. Звичайно, вони зображені у біло-сірих тонах, але й такі вони досить цікаві. Гроші одержують чесною працею, але, на превеликий жаль, одержують і шляхом брехні, шахрайства, злочинів. Уся справа в тому, що вони не пахнуть. З появою на світ грошей, як не прикро, але це факт, суспільство стало в погоні за ними втрачати любов і свободу. Які є істиною вчення Ісуса Христа.
З приходом радянської влади на наші терени розпочалася  атеїстична пропаганда проти духовності. В людей почали забирати віру. Це наскільки виглядало дико, що більшість людей у селі дивилися одне на одного і нічого не розуміли. З покоління у покоління передавалося, як монголо-татари нищили православну віру, віру наших пращурів. Але то був напівдикий народ, та ще й іншої віри. Поляки віками старалися латинізувати наш нарід, окатоличити. Забороняли ремонтувати знищені татарами церкви, тим паче будувати нові. Не було духовних закладів. Хрестини, вінчання,похорони проводили рядові селяни, які передавали набуті знання своїм дітям, а ті своїм. Усе це історія знає і все це описано коротко у першому томі цього збірника. Але історія все повторюється. Земля наша кругла, помалу обертається і час від часу знову й знову приходить на те саме місце.
У 1939 році почався наступ на священнослужителів. Їх серед зими виганяли із резиденцій на вулицю, не давали можливості відправляти службові Літургії, чинили інші перепони. Під час німецької окупації більш-менш усе з духовністю нормалізувалося.
Після війни, особливо після смерті Князя Церкви Галицького митрополита, о.Андрея Шептицького розпочалася велика політика, тобто за всяку ціну ліквідувати греко-католицьку церкву. Йосип Сталін і його поплічники добре знали, що греко-католицька церква є консолідованою церквою, яка вела проукраїнську незалежну політику, згуртувала навколо себе народ і відігравала неабияку роль у житті галицького народу і багатьох країн світу, де проживали українці. Нам би сьогодні мати єдину помісну церкву в Україні, подібну до тодішньої греко-католицької, то державні справи були б набато кращими.
Тоді постало питання підпорядкувати все Російській (московській) православній, більш такій собі, «кишеньковій» церкві. Розпочалася велика і кривава гра. Влада є влада. Тим паче, що всяка влада — насильницька. З історії знаємо: розстрілювали священнослужителів, трощили їм кістки, судили, вивозили до Сибіру. Як це робилося на наших теренах, описано у четвертому томі. Залишки греко-католицької церкви загнали у підпілля, але не знищили. Всі церкви, парохії, все церковне майно правдами і неправдами підпорядкували і передали даром Російській православній церкві.
«І не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого!» Здавалося, що на цьому все припиниться. Через шістнадцять років укотре розпочали нищити православ’я. Якщо російська православна церква у 1946 році допомагала нищити греко-католицьку, то в часи здобуття незалежності України греко-католицька церква майже зліквідувала російське православ’я на наших теренах. Знову спрацював неписаний закон карми: земля — кругла!
Це істина, дорожча за гроші.
У 1962 році районним керівництвом був складений перелік церков, які мали закритися. До цього переліку, не без допомоги сусіднього села, було віднесено і нашу церкву. Так почалася суматоха із закриттям церкви в Топорівцях, яка тягнулася сімнадцять років. За цей час лише одних скарг від села було написано кілька десятків. До Москви їздили кілька делегацій. Дивно, але, як виявилося, тільки у білокам’яній вирішувалося питання, бути церкві у Топорівцях чи ні? Вирішувалося, де мають молитися люди в інших місцевостях.. І нарешті церковна громада перемогла. Хіба це не істина, яку ні за які гроші не купиш?..
Усім зайдам, хто приклався до закриття церкви, односельчани дали нещадну відсіч, показавши велику дулю. Довели всім, хто вдома господар. «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» — писав відомий український поет Василь Симоненко.
У 1989 році церкву поремонтували, відреставрували і відкрили. Правда перемогла. Люди з полегшенням зітхнули. Це дорожче за гроші. Потім відновили колишні і побудували кілька нових каплиць. Відновили хрести при дорогах, на полях.
Усе зробили так, як було колись, навіть краще. Була прикладена велика праця всього села. Все це робилося з великим завзяттям, ентузіазмом. Бо тут укладена не тільки фізична, а й духовна праця кожного жителя села, його батьків, пращурів. Усе це значно підняло духовність у селі.

Ще за одну істину, дорожчу за гроші, хотів би згадати — спадковість. У світі з давніх-давен проводилося будівництво замків, великих будинків, доріг, мостів, наприклад, відома китайська стіна, яка стоїть сотні літ. Усе це підтримується і зберігається в доброму стані. До того всього кожний рік щось добудовується нове. Зберігаються всі історичні пам’ятки.
А в нас зовсім навпаки. «Ми старий світ зруйнуємо до основи, і побудуємо новий», співається в Інтернаціоналі. Здавалося б, ми до більшовицького гімну не маємо ніякого відношення. Але в кожному селі були панські двори. Де вони? Знищили. Донедавна в одному з городенківських сіл діти навчалися в панській конюшні, яку вдалося вберегти. В нашому селі знищили ще в доброму стані австрійську сільську школу, в якій ще довгі роки міг розміщатися історико-краєзнавчий музей села. Причому цей будинок був досить історичним. Незнання історії села, невігластво і призвели до такого непоправного кроку. В цьому будинку народилися визначні люди: Гнат, Володимир, Зенон Стефаніви, Степан Гумінілович. Тут жив і вчився відомий письменник Лесь Мартович. Часто бували Василь Стефаник, Кирило Трильовський, Михайло Павлик, Левко Бачинський, Северин Данилович, Тит Войнаровський, Ярослав Веселовський, Корній Товстюк, Василь Андрусяк — полковник УПА, псевда Грегіт, Різун. І що побудували на тому місці? Торговий комплекс. Ніби для нього не було другого місця в селі. Так само знесли водяний млин, який міг довго бути історичною пам’яткою села. Поряд з ним скільки місця, що можна було побудувати кілька таких млинів. Знесли сільський клуб. Але це можна оправдати. На тому місці побудували красень — будинок культури. Навпроти красується середня школа. Церква, медамбулаторія, будинок культури, середня школа — це ті об’єкти, які довго повинні служити людям. Про решту будинків, які будувалися колективно, не веду мову, бо вони приватизовані, появилися нові господарі, а що обумовлено у договорах приватизації, думаю тільки їм відомо. Всі ці об’єкти треба берегти і залишити нащадкам у первинному стані.
І наостанку цієї теми. Світ змінюється і для закоханої людини. Така людина щаслива, тому їй хочеться, щоб і всі навколо неї були щасливими. А ще серце стає чутливим до краси, душа відкрита до її сприймання.
Раніше ми не помічали, як п’янко пахнуть у вечірню пору чорнобривці чи матіоли. Як медовими хвилями розливається духмяне чудо — то цвіте акація, півонії, розмай, бузок. Ті відчуття ти не купиш. Ця істина дорожча за гроші.
Лише торкнулася нашої душі весна кохання, і ми вже по-іншому розуміємо багато разів перечитувані до того поетичні рядки, помічаючи красу кожного слова.
Або вслухаємося у знайому мелодію і чуємо в ній нові, незнайомі ноти. На душі тепло та сонячно, якщо навіть за вікном лютує мороз, а гілки дерев опустились до землі під важким снігом. Наші почуття піднімають нас, підносячи думками до неба. Такі відчуття ти не зможеш, дорогий читачу, купити за гроші.
Ми вже любимо не тільки одну-єдину людину, а все-все навколо, бо світ прекрасний. Адже він щедрий, бо саме він подарував нам кохання. А це найдорожчий дарунок — який не купиш за гроші! Ця істина також дорожча за гроші.
Закохана людина не скривдить, не зробить необдуманого кроку, що може зашкодити, поламати чиюсь долю. Їй хочеться, щоб інші теж були щасливі. Ось чому щире кохання — це найдорожча істина, яку не купиш за всі скарби світу.

5. ЛЮДИНА — КОВАЛЬ ЩАСТЯ ІНШИХ ЛЮДЕЙ
«Віддай людині крихітку себе — за це душа наповнюється світлом» — писала Ліна Костенко. У попередніх томах історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Село моє Топорівці», та і в попередніх розділах цього тому багато розказано про сім’ю Петра Стефаніва. Ні сам Петро з Марією, ні ніхто з його дітей не збили ніякого капіталу. Все своє свідоме життя віддали служінню народу. Але всі вони були ковалями щастя інших людей. Тяжко прожили свої роки, тяжко працювали. Може, й багато вділено їм уваги в цьому збірнику, але вони того варті.
Багато ковалів щастя інших людей було у нашому селі, які старалися віддати крихітку себе щоб людські душі наповнилися світлом. Про них уже багато описано і в цьому томі, і особливо у попередніх. Про деяких я хотів би коротко ще і ще раз згадати.
Анна Федорчук — звичайна сільська жінка, нічим не відрізнялася від інших, хіба тим, що Господь Бог дав їй талан бути пісняркою. Про неї можна сказати з упевненістю: Бог дав їй розум, силу, волю і свободу. За це вона йшла з ним і стала не тільки творцем свого щастя, але й щастям інших людей. У неї записували стародавні народні українські пісні Лесь Мартович, Михайло Павлик, Марія Гаморак. Записані пісні зберігаються до сьогодні у Франковому фонді в Києві, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Якби не ця випадкова знахідка, то про знану піснярку ніхто б і не знав. Як і про багатьох інших, про яких не залишилося слідів і їх ніхто не пам’ятає. Звичайно, все в руках дослідників. На все свій час.
Петро і Марія Стефаніви — управитель школи і вчителька. Марія Мартович найстарша сестра відомого письменника Леся Мартовича. Обоє Стефаніви попрацювавли у Топорівцях біля тридцяти років. Народили і виростили десятеро дітей. Скільки за час їхньої роботи випущено зі школи дітей, сьогодні важко сказати точно. Словом, дуже багато. За кількістю відомих і знаних людей не тільки в селі, а й у всьому світі, можна судити про якість їхньої роботи. Топорівська школа стала кузнею кадрів не тільки для села, а й для багатьох держав. Обоє Стефаніви справді були ковалями щастя інших людей.
Євген Стрийський — доктор права, народився у священичій сім’ї, закінчив Чернівецький університет. Проходив конципієнтську практику в Снятині, працював нотарем у Вашківцях на Буковині, суддею у Заліщиках, адвокатом у Кіцмані. Скрізь брав участь у громадсько-культурній роботі. У Снятині був співзасновником Міщанської читальні, у Вашківцях — одним із організаторів створення товариства «Січ», у Заліщиках теж причетний до заснування товариства «Січ», причому по всій окрузі. У Кіцмані входив до складу уряду Кіцманської республіки, яка заснувалася під час Західно-Української Народної республіки. Скрізь віддавав крихітку себе і був ковалем щастя інших людей. Помер у 1919 році.
Іван Стрийський — син Євгена-Івана, доктор права, народився у сім’ї галицьких інтелігентів. Закінчив Чернівецький університет. Конципієнтську практику проходив у Вашківцях і Заліщиках, де проживав з батьками. Після здобуття звання доктора права зразу опинився на фронті першої світової і дослужився до сотника цісарсько-королівського австро-угорського війська. Під час Листопадового зриву перебував у запасному полку в Станиславові. Одним з перших зголосився служити в УГА. Через кілька днів Національний уряд ЗУНР призначив його повітовим Державним Комісарем і Старостою Коломийського повіту. При наближенні польських окупаційних військ переїжджає жити у Кіцмань до батька, де в них був побудований великий житловий будинок. Під час румунської окупації став громадсько-політичним діячем на Кіцманщині, адвокатом і журналістом. Був одним із лідерів заснування Української Національної партії в Румунії. Брав активну участь у створенні в Коломиї музею «Гуцульщина». Під час відкриття музею дав у дар кілька десятків художніх творів. Потім ще передав. А всього подарував понад 150 художніх творів на різну тематику, які свято зберігаються по сьогодні в окремому залі музею. Помер у 1935 році.
Нестор Гаморак — визначний учений, український ботанік. Народився у священичій родині. Закінчив Віденський університет. Ще під час навчання почав писати наукові праці з питань продихових апаратів рослин. Але все перекреслила перша світова війна. Розвал Австро-Угорщини застав його в запасному полку, розквартированому в Станиславові в чині поручника. Став активним учасником Листопадового зриву. Коли почали творитись Державні органи управління республікою, увійшов до складу Секретаріату Військових справ, референтом по пресі, пізніше очолював створену пресову агенцію. З відступом Української Галицької армії за Збруч опинився в Кам’янці-Подільському, де почав працювати в університеті приват-доцентом з фізіології рослин на фізико-математичному факультеті. Почав видавати наукові підручники для навчання студентів. Пізніше працював проректором і заступником декана фізико-математичного факультету. Потім його призначили професором і керівником кафедри ботаніки в Інституті технічних культур, що зоорганізувався на базі сільськогосподарського інституту. Заснував у Кам’янці-Подільському Ботанічний сад. У 1930 році перевели його на роботу до Київського університету, де керував кафедрою і очолював відділ фізіології Інституту ботаніки ВУАН. У 1937 році його не стало.
Микола Угрин — народився у сім’ї заможних селян. Закінчив правничі студії Краківського університету. Конципієнську практику не пройшов, бо перекваліфікувався, вступивши до Львівської Торговельної школи. Працював управителем «Українбанку» в Городенці з 1932 по 1939 роки. Одночасно був обраний головою спортового товариства «Пробій». Про нього писали: «Микола Угрин не жалував ні труду ані часу, ні «власної кишені», коли йшлося про справу «Пробою». Ще викладав на районних кооперативних і бібліотекарських курсах при філії «Просвіта». У 1941 році його не стало.
Володимир Гумінілович — управитель школи після Петра Стефаніва. Народився у м. Долина. Більшу частину свого життя прожив у Топорівцях. Тут одружився із сільською вчителькою. Тут народилися їхніх п’ятеро обдарованих музикальних дітей. Попрацював у селі більше тридцяти років. Разом з дружинами (перша померла, залишивши його з п’ятьма дітьми) теж вивчили багато сільських дітей.
Цей список можна продовжувати, тому що ковалів щастя інших людей у Топорівцях багато. Прочитавши всі томи Історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Моє село Топорівці», з ними можна ще і ще раз ознайомитися. Познайомившись і вивчивши минувшину нашого села, з упевненістю можна заявити, що Топорівці мають з чим повернутися в майбутнє. Але насамперед потрібно — зміцнити єдність між собою, створити одностайну сільську громадськість, зміцнитися в духовності, патріотизмі, чимскоріш позбутися заангажованості минулим радянської доби, перейменувати вулиці іменами відомих людей села, біля церкви створити Майдан Гумініловичів, біля середньої школи — Майдан Стефанівих, школу і одну з головних вулиць назвати ім’ям генерала Гната Стефаніва, побудувати Алею Слави, на якій будуть увіковічнені імена найбільш знаних у світі уродженців села, шанованих у селі людей в пам’ятниках, бюстах. Це вони — ковалі щастя інших людей: головнокомандувач УГА і генерал-хорунжий УНР Гнат Стефанів, військовий історик і громадсько-політичний діяч — Зенон Стефанів, учений-ботанік — Нестор Гаморак, композитор легкого жанру — Степан Гумінілович, керівник-господарник — Василь Гринюк.
Зрозуміло, це не зробиться за два-три роки. Потрібні відповідні кошти. За цю справу повинні взятися зовсім інші люди, з новим мисленням, не заангажовані старою радянською системою. Сьогоднішні 17-20-річні дівчата і хлопці. Майбутнє за ними. Звичайно на це підуть десятиліття. За цей час добавляться інші знаменитості. Життя не стоїть на місці. Мене вже не буде. Інших не буде. Але Майдани будуть, Алея Слави буде. Будуть реконструйовані і побудовані: пам’ятник вічної слави загиблим односельчанам під час Великої Вітчизняної війни, могила січових стрільців, могили учасникам громадянської війни, які воювали за незалежність України, всім тим, хто не повернувся із Сибіру, жертвам повстанського і владного терору. Я вірю в те…
У нашому селі створений кіш козацтва. Ніколи в нас не було козаків, а якщо й були в давнину, коли втікали від панського гніту на запорізькі степи, то це були одиниці. Мабуть, тому це ніде не зафіксовано в архівах. Створено козацький кіш від незнання нашої історії. Шароварщина нам чужа, запозичена.
Вище згадано про заснування в селі січового товариства. Це наша історія.
У майбутньому воно повинно відродитися. Не козацький кіш, а січовий! Не в шароварах, а в портіницях. Не у шапках-баранячках, а в радикальних капелюхах, затиканих пір’ям. На Зелені свята, я вірю, в день заснування цього товариства ще будуть марширувати по селі сільські січовики в давньому одязі. Дивитися на це дійство будуть з’їжджатися туристи з цілого світу.
Більшість моїх односельців мають ностальгію за радянськими часами. Вони ще марять у снах, що їх усіх має забезпечити держава, має за них думати, а найголовніше, що їм хтось щось має дати. Що мені дала незалежна Україна? — часто можна почути. — Що мені дав Ющенко? Наскільки минула система отруїла їхню свідомість, знищила в душах державний патріотизм, що вони ще й до сьогодні не розуміють, що сталося з нами.
Щось подібне і про нас з вами писав Василь Стефаник ще в 1900 році в листі до свого друга, пароха із Чортівця, поета Івана Плешкана: «…Тепер був-єм три тижні на Русі — у Тернополі і Львові. Нема потіхи серед тих русинів, бо всі з поламаними крилами, а тоті, що підростають, не мають крил, а лишень на тім місці, де мають бути крила, є металеві ріжки. Скажеш їм, що вони дужі люде, — гніваються, заговориш, що каліки, — то вони похитують головами і кажуть: так, так, ой так! І не гніваються, і кличуть на питя і на їду — і п’ють, і їдять, як Гомерові герої. А я чоловік ще не зрівноважений, не скінчений — як давно. І радий я, що ще-м не зрівноважений і не скінчений».
Щось подібне писав і наш пророк Тарас Шевченко:
Німець каже: — Ви моголи, —
— Моголи! моголи! —
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець каже: — Ви слав’яни!
— Слав’яни! слав’яни!
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Колишній американський президент Джон Кеннеді одного разу зібрав своїх міністрів і провів нараду за 20 хвилин і висловив крилату фразу: «Не питай, що дала тобі Америка, спитай себе, що ти зробив для неї?». Свого часу російський президент Борис Єльцин перефразував цю тезу: «Вставши рано запитай себе, що ти зробив для України?»
Багато односельчан часто запитують мене, що я від цього маю, пишучи історію свого села?
— А нічого! — відповідаю. Одні збитки. Затрачую час і кошти на збирання матеріалів. Книжки видаю за свої пенсійні збереження.
І бачу по очах співрозмовників, що вони мене не розуміють. Звідси висновок: ще не розуміють, що в першу чергу всі повинні працювати на свій народ, на державу. Свою державу.
Кожна людина повинна сама відстоювати себе, свою сім’ю, мати постійну роботу, створювати матеріальні блага так, щоб залишилися нащадкам. Батько повинен побудувати так хату і надвірні споруди, щоб син, онук уже нічого не будували. А то бували випадки, коли деякі газди будувалися за свого життя по кілька разів на тому самому місці. Хіба таке може витримувати сімейний бюджет? Або після смерті батька син усе валить і будує наново. По-своєму. Уже його син руйнує те, що тато побудував, і знову на тому самому місці будує хату по-своєму. І так без кінця. Треба, щоб люди збагачувалися. Коли люди збагачуються, збагачується нація, держава. Дехто доживає у старій хаті і розводить руками — «Мені цього стане на мій вік. Я й так нічого не заберу із собою». І тут же дивуються, навіщо окремим людям такі великі багатства. Адже не відкупляться від хвороб, від смерті.
Все залишиться. Це правда!
«Нагромадження — ключ до багатства нації, кожний, хто зберігає, — благодійник нації, а кожний марнотратник — її ворог». Так говорив англійський філософ і економіст Адам Сміт. Кожний хто створює матеріальні блага, творить цивілізацію, робить це й для інших людей. Наприклад, викопав газда криницю. Він же не вип’є всю воду. А з неї будуть пити його діти, потім онуки, сусіди, подорожні. Посадивши сад, не з’їсть з нього усіх яблук. Народить сина. Це буде продовжувач його роду і роду людського. Навіть найменша зроблена справа несе людям добро, дарує їм крихітку щастя, якщо це зроблено від серця.
Драгоманівська теза «Не для слави, а для людей», як показало життя, є хибною ідеєю. Бути ковалем щастя інших людей почесно і потрібно, але не треба забувати про себе. Звичайно в міру. Кажуть у народі «Застав дурня бити поклони, так він може собі чоло розбити».В одному із попередніх розділів написано, що кожний селянин за своє життя повинен побудувати хату, викопати криницю, посадити сад і народити сина. Звідси мораль. Якщо ти коваль щастя інших людей, чи прийде хто з людей і запропонує ковалеві побудувати , наприклад, усім селом хату, викопають криницю, посадять сад, допоможуть народити сина. Ви скажете, що це абсурд.
І справді так. Якщо ти коваль щастя для інших людей, ти повинен сам і про себе потурбуватися. Ніхто і ніколи не зробить тобі добре, якщо ти сам собі цього не зробиш.
Зі свого життєвого досвіду переконався, що радянська влада зі всіма її плюсами і мінусами розділила керівників різних рангів, як і всіх людей, на чотири категорії:
— Це керівники і рядові працівники, які весь час дбали про розвиток колективних господарств чи ввірених їм підприємств, розбудовували їх, домагалися високої культури виробництва, високих показників господарювання, високої зарплатні для своїх працівників, різного роду преміальних, усяких надбавок Різко реагували на несправедливу критику в свою адресу з боку вищого керівництва. Вміли себе відстояти.
Але не забували про себе. Старалися мати свої особняки чи гарні шикарні квартири, умебльовані, вони першими мали в своєму користуванні холодильники, телевізори, пральні машини, свої легковики. Займалися прихованим державним бізнесом. Могли і чужоложити, але все в міру. В сім’ї панували порядок, спокій і непоганий добробут. Тобто на роботі порядок і дома. Таких керівників і працівників не любили ні партійне, ні радянське керівництво, ні підлеглі.
— Керівники і рядові працівники, які весь час дбали про розвиток колективних господарств чи ввірених їм підприємств, розбудовували їх, теж домагалися високої культури виробництва, високих показників господарювання, високої зарплатні для своїх працівників, різного роду преміальних, усяких надбавок.
Про себе особисто не мали коли думати. Весь свій час присвячували виробництву. Якби було дозволено, то навіть би спали на розкладушках прямо-таки в конторі. Додому приходили лише попоїсти і переночувати. Жили у маленьких квартирах, які їм дали, коли вони ще були рядовими інженерами чи керівниками підрозділів. Якщо це в селі, то жили в хатинах, які збудували ще їх родичі, будучи рядовими колгоспниками, або жили у найманих хатах чи збудованих колгоспом. Жили на одну зарплату. Завжди боялися всяких перевірок, щоб, не дай Боже, не знайшли щось незаконного, боялися добротно одягатися, щоб не виділятися серед рядових працівників. Не мали побутової техніки, автомобіля. Сім’я жила дуже скромно. Таких любило вищестояще керівництво і підлеглі працівники.
— До третьої категорії належали керівники і більшість працівників, які на роботі працювали сяк-так. Не дбали про розвиток колективних господарств чи ввірених їм підприємств, нічого не будували, не домагалися високої культури виробництва, високих показників господарювання. Якщо й намагалися це зробити, то в них не виходило на добре. Їх завжди критикували за упущення в роботі. Вони схиляли голови, мовчали, мотивуючи, що когось та мусять критикувати. На те і є начальство. На те і пускають у ставок щуку, щоб карасі не дрімали.
Проте про себе не забували. З роботи тягли все, що погано лежало. Державним бізнесом не займалися. Їм ставало всього того, що було на виробництві. Як правило, будували великі особняки або правдами і неправдами домагалися шикарних квартир, де створювали всі умови для якнайкращого проживання. Жили заможно і в мирі з вищестоящим керівництвом. Їх любило вищестояще керівництво, поважало, бо вони не забували і про них. Підлеглі таких керівників не любили і не поважали.
— До четвертої категорії належали керівники господарств і підприємств, у яких не було порядку ні на роботі, ні дома. Як правило, уникали зустрічей як з підлеглими, так і з вищестоящим керівництвом. Основне заняття — випивки і гульбища. Такі керівники, як правило, довго не керували. З вищеописаного можна судити, хто із таких людей був ковалем щастя інших людей.
Спливають дні, минають роки, змінюються погляди на людські цінності, та і, зрештою, самі людські цінності. Старше покоління розуміє все по-своєму, молоде — по-своєму.
Ось що написала у своєму творі учениця 11 класу Топорівської середньої школи Наталія Теремчук
З тобою жити на
одній землі
Яке велике щастя!
Олександр Олесь

Кожен, хто появився на світ, претендує на життя і щасливу долю. Це аксіома. Але чому одні мають її, а інших вона вперто обминає? Що таке щастя? Як його знайти? Різні погляди на їх суть — вічна, як світ, проблема!

Ми, молоде покоління, не є винятком. Для нас це теж надзвичайно важливо. Для мене це поняття містке, багатопланове, розмаїте. Відомий український поет М. Т. Рильський зазначав:
У щастя людського два рівних
є крила:
Троянди й виноград — красиве і
корисне.

Що таке щастя? Кожен це розуміє по-своєму, адже кожен з нас особистість, що має власні інтереси й уподобання. Для когось щастя — це мати автомобіль, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни й гаманець, наповнений зеленими папірцями — доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя.
А може, й ні.
Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-який час прийти до тебе на допомогу. Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує реальну допомогу. Водночас мої друзі теж можуть розраховувати на мене, я їх не підведу, не зраджу. Бо я людина, і я є ковалем щастя інших людей. Тоді, що може бути кращим за дружбу, за людську підтримку?
Однією зі складових частин щастя, на мій погляд, є здоров’я. Не маючи його, людина відчуває себе руїною.
Як відомо, здоров’я неможливо купити за гроші. Нехай ти будеш навіть мільярдером, але, не маючи здоров’я, чи будеш ти радіти своїм грошам? І тільки тоді зрозумієш, що щастя все ж таки неможливо оцінити лише в грошовому еквіваленті. Скільки людей страждає від того, що у молоді роки дозволяли собі зайві речі, забуваючи про наслідки . Тому, я вважаю, що здоров’я потрібно берегти замолоду,  бо тільки здорова людина є носієм справжнього щастя. Вона буде добросовісно працювати для блага інших, свого села і своєї Батьківщини, зможе в будь-яку хвилину допомогти своєму ближньому.
Щастя, я гадаю, — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми іноді буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Від наших найперших кроків до кінця своїх днів вони ведуть нас дорогами життя, не помічаючи інколи, що з маленьких нетям ми швидко перетворилися на самостійних дорослих людей. Проте для батьків ми, здається, назавжди залишаємося маленькими дітьми. Але все ж таки щастя, що вони є, рідні, милі батьки! Тільки тоді ми по-справжньому щасливі, тільки тоді ми стаємо людьми,  здатними на самопожертву заради інших людей. Батьки наші є ковалями нашого щастя.
Для мене щастя — коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатись до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.
Людино, зупинись! Зупинись на хвилинку і поглянь навколо себе. Відчуй плач, неміч, стогони слабших від себе. Підійди, допоможи, не залишай на дорозі безпомічних і безпорадних. Всели в їхні душі часточку світла, наведи на праведний шлях. І тоді ти будеш по-справжньому щаслива, коли побачиш лагідний промінчик у очах слабшого, і тобі стане спокійніше і затишніше на душі. Так може вчинити тільки особистість, яка не втратила людяності, яка вірить іншим, яка готова пожертвувати собою заради інших. Тепер, на жаль, такі люди — рідкість.
Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного. Адже через непорозуміння відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитись на  мить, не вислухати співрозмовника, а, головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше зла, розчарувань і непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими, зменшиться кількість відвідувань психоаналітиків, адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось розбірок, без катастроф та війн — це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі — це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну тому, що відбувається тепер у світі.
Що таке «людина — коваль щастя інших людей»? Кожен це розуміє по-своєму. На мою думку, це корисна праця для суспільства, праця старанна і чесна. Учитель добре навчає дітей, лікар добре лікує хворих, будівельник міцно і красиво будує для інших. Кожен виконує свої обов’язки і відчуває потрібність, значущість, повагу людей. А це і є те щастя, з якого людина черпає натхнення, силу, наснагу для себе і других. Вона усвідомлює: «Вона від цього щаслива, бо її робота, розум, уміння потрібні людям, тому що вони роблять їх щасливими».
Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби обминають їх і мене, нехай я буду потрібна людям, нехай у світі панує мир, взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я зможу впевнено сказати:
«Я — щаслива людина, і тому я хочу щоб мій народ був щасливий».
А щоб бути щасливим, народ мусить мати власну державу. Для дерева треба коріння, щоб брати соки й рости, а людям треба знати своє минуле, свою історію, і лише у своїй державі ця історія буде правдива. З нього ми вчимося, пізнаємо себе й будуємо сучасне та майбутнє. Якщо не забудемо минулого, то повернемося у майбутнє і будемо щасливими.
Для рослини потрібне листя, щоб вона дихала і росла. А для народу необхідна рідна мова. Поки є мова, є народ. Він переживе будь-які несприятливі умови, перетерпить усі хиби своїх провідників і їхні сварки, блукання манівцями та дрібні амбіції. Але народ, що втратить мову, утратить усе. Вивчаймо, рідну мову — і будемо щасливими. Бо як писав наш знаменитий краянин Дмитро Павличко…

Народе мій, дитино ясночола,
Живи й орудуй мовами всіма,
Бо кожна мова — твого духу школа,
Твоєї правди золота сурма.

Клякни перед зорею світовою,
Що пломеніє, наче сонця креш,
Та не молися мовою чужою,
Бо, на колінах стоячи, помреш.

По цьому поводу гарно висловився російський письменник Чингіз Айтматов: «Кожна мова для свого народу велика».

Як для дерева потрібне сонце, так  народові, щоб він був щасливим, потрібно, щоб розквітали всі ділянки його життя: література, мистецтво, наука й техніка, економіка й політика. І хто більше подбає про це, як не ми самі? Адже ми — ковалі щастя свого і щастя інших людей.

Також читайте:

«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 1. Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 2. Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 2. Дмитро Мохорук