Мій рідний край. Моє село. Част. 2. Іван Карп’як

02.02.2015 · Видання

41
Справа від бавок розміщався наш головний стадіон – пастівник. Тут відбувалися всі ігри. Посередині пастівника була дорога через камар з Гуцулівки і Кривобродів, якою возили зерно на муку, а також дрова з лісу. По цій дорозі після великого дощу постійно вимивались рівчачки, які переходили в яр. А за яром біля дороги поставили великий хрест, тож випас за хрестом так і називався – „захрестя”. За ним був досить стрімкий Менників берег, що поріс деревами. Він закінчувався скалою, яка називалася Циганчиною тому, що біля самої скали жила циганка з дочкою та ще одною старою циганкою, що не могла ходити, курила люльку й ворожила людям. Навесні вони лопатами копали невеличкий город і садили картоплю. Хатинка та цей невеличкий клаптик городу з одного боку, здавалося б, притулився до берега. З другого боку берег безпосередньо обривався в річку, а ще з іншого була возова дорога, що через пастівник вела на Гуцулівку та Кривоброди. Ми любили дражнити їх: «Під берегом хата, пара корчів мандабурки – циганка чубата».
Попри скалу і цю хату з камару витікав Шинківський потік. Чому він так називався, не знаю. Зліва від потоку ділянки називали: Кудельки, Кропивки, Зарви і Бузький ґрунь. Справа: Ямки, Верх і Фиштейка. Справа за потоком, уже на березі, були випаси, що називались нижні, середні й верхні рипи. На верхніх рипах над Воронцем жив колись Безінський, і хоч його вже тоді не було на світі, це місце називали «коло Безінського». Звідси простягнулась дерев’яна дорога до шутрівки над Хімчином. Дерев’яна називалась тому, що заболочені місця мостили деревом.
За Спаською цариною та малою дубиною було урочище Перерівщина, або Стоморґи. Зліва від царини були великі полянки, де ми також інколи виганяли маржину, а справа від камару – глибокі яри, порослі буковим лісом. Ліс цей був громадським, поки не віддали його до колгоспу, а потім долучили до камару. Належав він жителям села: Максимкове, Левіцького, Івана Юлининого, Михайлихи Базишиної, навіть наш був потік. Цей клаптик лісу у видолині розміщений був між Федорьинчиним і смужкою лісу, що належав Іванові Юлининому. Було його
трохи більше одного морґа.
Камар за пастівником ділився на малу і велику дубину, які закінчувалися біля трьох кіпців. З одного боку цих кіпців був камар, з другого Гуцулівка, з третього Кривоброди. Дорога попід ліс вела від Кривобродів до тієї ж таки шутрівки і Хімчина.
Ці місця мені дорогі й нині. І я при першій же можливості стараюся там бувати і дуже нудьгую за ними, коли такої можливості немає.
Серед цієї краси, але в грізний час, за 10 днів до офіційного закінчення війни і народилася третя дитина Параски Ганцяк та Івана Копецького. Десь у цей же час вона отримала посмертну картку, в якій писалося, що Карп’як Іван Юрійович загинув героїчною смертю в боях з німецько-фашистськими загарбниками і похований у братській могилі під Бреслау. І все…..більше нічого…Старшому братові Славкові було 7 років, середущому – 5. От чому мене назвали Іваном, а тепер зовуть Іваном Івановичем. Потім мама крізь сльози розповідала, що батька спочатку мобілізували 1941 року. Але червона армія так швидко відступала, що він не дійшов до призовного збірного пункту, повернувся додому і взявся будувати хату. Батько також був майстром на всі руки. Він сам вирубав ліс,

42
руками розрівняв землю і побудував хату. Вона була невелика, на дві кімнатки і веранду, покрита черепицею. Сам же він і поклав піч з плитою в хатчині, але вирихтувати другу кімнату не встиг, восени 1944-го його забрали на війну. Батькова частина стояла десь біля Дністра, в селі Ясенові. Мама відвідала його там востаннє. Я спочатку не розумів, чому мені казали, що я з Ясенова.
Звістку про загибель тата мама зустріла з розпукою, так до кінця і не повірила. Вона запевняла, що тато прийде, що не може він залишити своїх маленьких синочків….
Я не впевнений, що після такого я народився бажаною дитиною.
Мама ще довго вірила, що тато таки повернеться – хай калікою, але щоб повернувся.
У куфрі, де зберігалося мамине вбрання на вихід, лежало ще два плюшевих покривала, сувій полотна на сорочки і татова шкіряна куртка, яку ми всі потім по черзі носили. А ще там зберігалися татові листи з фронту. Оті фронтові трикутнички з двома штампами – „солдатскоє письмо бесплатноє” та „ провєрєно цензурой”.
Час від часу мама витягувала ці листи й плакала над ними. Мені було дуже шкода мами, і я казав: „ Мамо, не плачте ! Я, як виросту, то так тим арифметанцям дам!” Мені чомусь здавалося, що в усьому винні американці. То нам так казали, що тепер нашим першим ворогом є Америка. Що вона напала на Корею і на нас нападе. На багатьох парканах чи стодолах великими літерами було написано „ Руки геть від Кореї”. А оскільки Кореєю називали і наш куток, то не дивно , що мені, маленькому, що тільки-но навчився говорити, врізалося в пам’ять те, що у всьому винні американці.
Мама гладила мене по голівці та ще дужче голосила. А потім кликала Славка, і він читав ті листи. Всі вони починалися зі слів : „ Найдорожча моя Пазунько та мої синочки Славчику і Дмитрику”. Ніколи в своїх листах батько не скаржився, що йому там погано, а, навпаки, переживав, як там без нього вони бідують. Те, що кулі літають, кров та смерть кожної хвилини, він не згадував. На листівках, що також були з листами, були танки й літаки, що наздоганяли фріців. Мені було боляче, що тато не згадує там в тих листах мене. Я також плакав і казав, що мене батько не любив. І мені довго брати пояснювали, що тато про мене ще не знав, заспокоювали, що мене ще на світі не було, та я довго не міг повірити цьому.
Пізніше, коли вже я навчився читати, я також брав ті потерті вже трикутнички і читав їх ще раз і ще раз.
Але я вже трошки забіг уперед. Повернемось все-таки на декілька років назад, в той 1945 рік, рік радости Перемоги та Смутку за мільйонами людей, яких навіки забрала від родин тяжка війна.
Та все ж таки в час, коли вгорі літали бомбовози й істребітєлі, а навколо все буяло цвітом, з хати Ганцяків випровадили надвір хлопців Славчика й Дмитрика та послали по повитуху –Іваниху Федорчукову. Як згадує тепер брат

43
Славко, коли вже їм дозволили прийти в хату, він побачив якесь мале й червоне сотворіння, яке дуже верещало. Мабуть, тому-то на початках мої брати мене і не злюбили, бо, по-перше, мама свою ласку мусила ділити вже на трьох, а по-друге, треба було комусь з них мене доглядати, а насамперед найстаршому Славкові, в той час як хлопці надворі гралися та купалися в річці. Мабуть, і тому він старався немовля нагодувати „хрупанниками” ( так називали рідкісне на той час печиво) та закривати подушкою, щоб не кричало. Але дуже скоро вони мене полюбили, учили ходити й гралися зі мною.
Тому що я народився на долині, неподалік від млинівки і млина, згадка про це в мене збереглася в пам’яті. А може через фотографію, на якій вуйко Федір Копецький тримає мене, маленького, на руках. Федір якраз тоді мельникував у млині, а завідував млином Іван Менників, який, як ніхто, міг накувати млинські колеса-камені. Крім них, там ще мельникували Дмитро Менників та Дмитро Николашків. У мене і тепер перед очима млинівка з мостиком через неї , луги, порослі сірою вільхою, та млин. Млин був дерев’яний, обшальований дошками, які знадвору через надмірну вологу подекуди вкрилися зеленим мохом. Перед млином завжди стояло декілька підвод з випряженими кіньми, які смачно хрумали овес або сіно. Коли було завізно, то стояло до 10 фір. Ззаду млина були лотоки, на яких вода з млинівки набирала швидкість, розділювалася на три потоки. Два потоки води обертали великі водяні колеса, а третій служив для відводу води, коли колеса треба було зупинити. Всередині стіни млина були покриті білою мучною пилюкою. Ця пилюка навіть покривала численне павутиння, яке виглядало так, немовби хтось розвісив мотуззя. А ще там бігали та верещали, також білі від цієї пилюки, великі щурі. І хоча один з Дмитрів стріляв їх з рушниці, вони не надовго ховалися в шпари. Казали, що щурі бігають „як коні”.
Водяні колеса через спеціальні приводи крутили вже колеса-камені, а на них зі спеціальних кошів сипалося зерно. Товщину помолу здійснювали підніманням одного з каменів. Мука зсипалася через лотки в дерев’яні бочечки-ґілетки.
Як тільки навчився я ходити, то постійно тюпав понад млинівку до млина – дуже любив дивитися на спад води, спостерігати на спаді за великими пстругами, які як тіні мелькали в піні води. А ще ходив до свого ровесника-маскалика, що жив зі своєю бабкою. Разом з ним ми ходили по фіявки в луги, гралися в хованки за млином біля Коваликової хати та йшли до Лунихи слухати патефон. До нас ще приєднувався сусідський хлопець, роком старший за мене – Юрко Поцінґлів, але всі його називали Юриком. Його хата також була нашим місцем ігор. Їх після смерті батька залишилося четверо дітей, які тулилися в одній кімнаті. Ця хата стоїть ще пусткою на Кореї, нема кому там жити – з них залишився тільки наймолодший Ілько, але й він уже не приїздить.
Ще молодими пішли в могилу ці діти, та вже й більшість моїх ровесників і тих хлопців, що приходили до нас гратися, також там.

Так минали перші роки мого життя. У пам’яті залишилися і та черешня коло воріт, і та висока яблуня зі солодкими яблуками, які падали серед саду, і навіть Мирикова апорота, хоч яблука не були смачні, зате великі. І навіть образ Юрія Побідоносця, що вбиває змія, якого я бачив у Поціндлішиній хаті. Проте я слабо пам’ятаю, як захворіла моя мама. А була загроза, що ми залишимося круглими сиротами. Мама лежала при смерті з двохстороннім запалення легень. На той час рідко хто виліковувався від цієї хвороби, та, на щастя, маму врятував гарнізонний лікар, таки напевно пожалів нас, маленьких. Сидів біля неї кілька днів і ночей. Жаль, навіть імені його ніхто не знає. На час маминої хвороби нас розібрали по людях. Я недавно тільки довідався, що мене взяв мамин брат Микола Ганцяк до своїх чотирьох дітей і за мною дивився його старший син Юрко.
У збудовану нашу хату під берегом ми перейшли після того, як з Казахстану повернулася тета Анна з сином Дмитром. Жили ми в хатчині. Щоб увійти до неї, треба було переступити поріг веранди, до речі, відкритої, це вже потім столяр із Кривобродів Михайло Олексюк зробив віконну веранду, засклив її та підшалював хату. Зліва, як заходити в хату, стояла лавиця, справа – кухонна шафка. Над лавкою висіло велике дзеркало, під вікном стіл з одним складним кріслом. Попри стіл дерев’яне ліжко з соломою, застелене веретою. Над ліжком у головах висів образ малого Ісусика з ягнятком. А збоку від ліжка були фотографії. На них переважно були тато з мамою та ще їхні парубоцькі й дівоцькі фото. І довго ніхто не знав , що під папером з фотографіями зберігався портрет маминого брата Василя Ганцяка в однострої польської армії.
Між ліжком і піччю стояв куфер. Скриня, де зберігався мамин одяг на вихід – кілька повісніних сорочок, байбарак, сувій повісніного полотна на сорочки.
На ліжку було три подушки, і коли застелювали ліжко, складали їх одна на другу.
Підлоги дощаної не було, нею служила земляна долівка, змащена глиною з коров’яком. Тут минуло все наше дитинство, тут ми їли, спали, готували уроки…
Моїм онукам з їхніми електронними іграшками неможливо пояснити, що в
таких умовах можна жити. А нам було голодно, холодно, але й весело і вчились ми
добре, і читали казки та книжки.
Спочатку ми всі три спали на ліжку, потім Славко спав на лавиці, а ми з Дмитром на ліжку. Мама спала або на куфрі, або ж на печі. Взимку ми часто просилися на піч, там вряди-годи і билися, і падали з печі, там, біля лампи з циліндром №7, читали Шевченка, Франка, Лесю Українку, Стефаника, Черемшину. Шевченкові „Тополю”, „Наймичку”, „І живим, і мертвим”, „Сон”. А розділ „Ґонта в Умані” з „Гайдамаків”, Франкові „Каменярі”, ”Лиса Микиту”, „Досвітні вогні” Лесі Українки, багато інших віршів та новел ми знали напам’ять.
Опис хати був би не повний, якби не згадати, що за хатою був піднавіс, збоку саду – стайня (колешня), в якій була корова Пишноля і кілька курок з когутом, влітку, правда , ще квікало порося.

‘

Перед колешнею спереду була шопа, в якій тримали сухе листя на підстилку корові. За хатою, ззаду від колешні, тато встиг насадити садок – дев’ять яблінок, серед яких була паперівка, та одну грушку. Зліва від хати йшли смужки лісу з полянками, що раніше мали своїх господарів – Міханькове, Пасічного, Карпінчишине, а через потічок Левіцького і Штефанове. На Карпінчишинім була стара береза, під якою я малим зривав весняні квіточки, що ми їх звали фіявками, а влітку збирав там гриби, бо ходити за ними в ліс мені ще не дозволяли.
Перед хатою з правого боку було Піньищуччине – там росли дві чи три смереки, з яких ми любили дерти живицю, а також граби і великий явір. З цього явора, незважаючи на сварку Піньищучки, ми збирали і пили перший сік. Боже, який він був солодкий та смачний! Ми навіть пробували з нього цукерки робити. Набирали соку в банячок, клали на кухню і помішували, поки не википала вся вода. Щось там на дні залишалось , таке як патока, але і то було смачне. За нашим садом під бавками також ріс явір, але з нього сік починав текти пізніше, як і з чотирьох великих беріз, що росли за криничкою. У криничці була дуже добра вода і джерело було велике, а тому вода, постійно витікаючи, зробила млаку. І хоч ми, хлопці, старалися прочищати рівець, а під ясенем зробили навіть копанку, рівець постійно затягувався і осушити млаку ми не могли. Тому-то підхід до кринички був заболочений, воду ми носили з іншої кринички, діда Юлининого. До кринички йшли через місточок і кладку. За криничкою був стрімкий берег, низом його росли липи, горою – великі буки. Від кринички на пастівник був викопаний яр – такий собі виїзд нагору, де спочатку можна було і возом їхати, але перегонити худобу забороняли, щоб корови не засували яр. Біля яру, під беріжком, був ставочок, в якому водилась риба.
У діда Юлининого ріс великий садок. Смачніших груш, як маслівки, яблук, як збанки, і осіння паперівка, не було, мабуть, на світі. Від нас, певна річ, вони не сховалися, зокрема від мене, ми лише чекали, коли дід піде в ліс.
Корови перегонили пасти на пастівник іншою дорогою, через бавки. Це була погана дорога, корови її повибивали, після дощу ноги ковзали, а ще ожини і чорниці боляче обдирали босі ноги. А босими ми ходили від квітня до жовтня, і часто в п’яти забивались колючки. Тоді мусили ходити на пальцях, бо „набій” дуже болів, треба було його пробивати голкою й випускати гній. Порятунок був у тому, щоб іти на річку і вимочувати п’яти. Часом, щоб не покалічити ноги, взували калоші-гумовці, мало хто мав гумові чоботи. Але калошів надовго не ставало. Вони
або рвалися на шпатарі (пеньочки тонких деревець, зрубаних сокирою), або навіть
губилися. Та і дуже вже в них парились ноги, від гуми були чорні-чорні, тому
старалися все-таки ходити босими.
Взимку купували кирзові чоботи, але тільки тим, хто ходив до школи. У чоботи на ноги треба було замотувати онучі, і хлопці постійно мали з цим

46
мороку. Онучі постійно зсувались, чоботи натирали мозолі, і тільки хто був в армії, знав, як то робити, і нас вчив.
Чоботи, хоч їх і намащували смальцем або риб’ячим жиром, все ж таки пропускали вологу, і ноги постійно були мокрі, мерзли. Казали „заходять запарі”.
Щодо штанів і сорочки, то шили їх з саморобного полотна, але іноді мама купувала нам у Коломиї „прості сподні” та рантух на сорочки. Грошей не було, а треба було ще купувати й вітрівку, і куфайку. Щоб заробити хоч якісь копійки, ми влітку носили гриби. Славко і Дмитро, як старші, ходили в ліс, я ж крутився біля хати, в обучах. Тут я мав свої грибовища: коло берези на Карпінчишинім і на Юлининім березі. Часто ходив і на Менникові обучі. Коли приносили багато, то мама розтоплювала піч й сушила гриби, потім з шапочок робила віночки і продавала в Коломиї на ярмарку. Ще продавали яблука-йони. Інші сорти не дуже купували. Якісь речі купували зрідка, на найстаршого, молодші мусили доношувати. Особливо зле було доношувати кирзові чоботи – в них стиралися підошви і ноги на снігу чи на льоду постійно ковзали. Мама ж завжди шила собі сорочки з саморобного полотна, спідницю носила в будні навиворіт, а в неділю на лице.
Не думаю, що моїм онукам, якщо ще вони захочуть прочитати написане мною, буде зрозуміло, що таке повісніне полотно. Тому спробую відтворити в пам’яті весь процес його виготовлення.
Починали з того, що на кожному городі сіяли коноплі на площі десь 30 квадратних метрів. Посіви коноплі не потребували просапування, лише на ранній стадії виривали бур’яни. Конопля – рослина дводомна, чоловічі екземпляри називалися плоскінь, їх вибирали після цвітіння (як у Шевченка: ”Там дівчина плоскінь вибирала”). На жіночих екземплярах утворювалися плоди – такі маленькі горішки, дуже жирні, з них тиснули олію. У міру дозрівання їх вибирали, трохи просушували і молотили. Насіння дуже любили горобці, якщо б їх не відганяти, горобці могли з’їсти весь урожай.
Вибрану плоскінь, а потім і обмолочені снопики коноплі замочували у воді, використовуючи для цього всі наявні водойми. У річці також замочували, привалюючи камінням, але треба було стежити, бо після дощу їх могла забрати вода. Мокли вони доти, доки не починало відділятись лико від стебла. Тоді вибирали і простелювали, щоб просушити.
Просушені снопики терли на терлицях до тих пір, поки не закінчувались сипатися шматки стебла – терміття. Терлиця нагадувала козла, зверху якого було закріплено дві дошки з отвором посередині, куди при роботі заходила третя дошка з ручкою. Це була важка робота. До речі, виконували її жінки, оскільки чоловіків майже не було – або не повернулися з війни, або були каліки і старі. Після терлиці наставала черга дергівки – дошки з набитими металевими стержнями, густими і рідшими. Спочатку міток пропускали на рідших, потім на густих – рівненькі й довгі волоконця складалися, називали їх повісмом. І, відповідно, полотно називали
повісніним.

А другий сорт – зрібним. Все інше, що залишалось, збирали разом, це називалося клоччя. Все це робили восени, після збору врожаю. Коли снопи м’яли на терлиці,
то глухі звуки немовби від автомата було чутно далеко.
Майже всю зиму пряли, спочатку повісмо для тонких сорочок, а в кінці клоччя. Нитки вже тут виходили грубі, із залишками терміття – з них робили верети. .
Як же пряли? На куделю, вистругану з молодого деревця ялини, паличку з сучками, намотували прядиво. Куделю встромляли в дірку на дошці, сідали на дошку, брали в руку веретено, пальцями лівої руки потихенько висмикували волокна, закручували якнайтонші нитки. З веретен нитки змотували в мітки.
Ткати полотно могли не всі, треба було мати верстат. Ткали, як звичайно, на ткацьких верстатах. Так тчуть і тепер – принцип один. Я бачив, як це робила Іваниха Федорчукова, наша сусідка.
Як я вже писав, полотно виходило повісніне, зрібне і веретяне. Відбілювати полотна доручали нам, хлопцям. Ми купалися, ловили рибу і відбілювали полотна.
Це виглядало так: десь 6-10 метрів полотна намочували у воді й ростелювали на каміння. Щоб не зірвав вітер, по краях прикладали камінням, але легенько, щоб не протовкти. Щойно полотно висихало (треба було стежити, щоб не пересохло, але і вологе не можно мочити, бо посиніє), його поливали водою з поливачки. В кого не було поливачки , той заходив у воду і пригорщами бризкав на полотно, поки воно не намокне. Робити це все треба було сонячної погоди, щойно накрапав дощ, треба було збирати полотно, бо могло посиніти. З такого полотна сорочки носилися довго, але були незграбні, „кусалися”.
Оскільки мило коштувало дорого, а на прання його треба було багато, то сорочки (і не тільки) золили: у дерев’яну бочку (зільницю) з невеликими отворами внизу складали одяг; її ставили на підставки над цебром і верх її обв’язували полотном, в яке насипали попелу; на попіл лили кип’ячу воду, і ця вже зола проходила через весь одяг і стікала в цебер. Ця процедура забирала майже весь день.
Я добре це пам’ятаю, бо для нас, хлопців, це була каторга. По-перше, зільниця загороджувала всю хату, по-друге, не було що їсти, бо в усіх баняках грілася вода.
Хоча позолити – це ще була не вся робота, треба було нести позолене плаття на ріку й полоскати, причому і взимку. Жінки заходили в крижану воду, ще й підтикали сорочки, щоб не замочити. Не один раз зашпарі заходили в пальці, але що було робити, мусили. А мусили тому, що в складках сорочок заводилися воші, а це був вірний спосіб позбутися їх. Так тоді робили всі жінки. А я бачив, як це робила моя мама.

Кілька слів про прання на ріці. Для цього вибирали великий камінь з рівною та похилою поверхнею, намилювали на ньому плаття або складали позолене, і сильно били праником (від слова прати). Це була важка дошка з ручкою.
Для прасування служили тачівка і маґлівниця, на тачівку одяг намотували, а маґлівницею розкручували й розкручували, поки одяг більш-менш не розгладжувався. Вже пізніше користувалися чавунною праскою, яка нагрівалася розжареним деревним вугіллям. Їх закладали в праску і роздмухували, гойдаючи праскою з боку на бік. Хоч і одежа була домоткана і в будні дні її ніхто не прасував, зате в неділю до церкви, а після і до клубу на танці одежу старалися прасувати. А так як
прасок не вистачало і не в усіх вони були, то позичали одні другим. Зазви-
чай посилали за праскою мене, бо я був наймолодший.
З літньої одежі носили вже прості сподні й прості анцуґи. Вони були із ситцю, в сіру смужку. Холодної пори носили киптарі, кожушки, байбараки або ж сардаки. Кожушки і киптарі (ті ж кожушки без рукавів) зроблені з дубленої овечої шкіри зі смужками, вони защіпалися на гачки або на дерев’яні виточені й вирізьблені ґудзики. Це були дорогі, але теплі речі, які ще доношували з попередніх часів, бо все рідше і рідше можна було знайти кушніра, щоб пошив кожуха. Так само байбараки і сардаки (останні були довші за байбараки) доношували, бо збивати сукно з овечої шерсті також не було кому. Та й вівці в селі ніхто не тримав, бо не було де їх випасати, думали лише, щоб стало корові, бо вона була годувальницею сім’ї.
На ноги шевці ще могли пошити чоботи з ялової шкіри та з боксу (тонкої блискучої шкіри). З м’якої свинячої шкіри шили постоли. Вони були легенькі, взували їх з холошами, що намотувались від пальців ніг до колін. Декотрі люди до чобіт одягали рейтки – розширені до колін і звужені внизу штани, щоб краще заходили в чоботи з вузькими халявками.
З приходом москалів почали вже взуватися в кирзові чоботи на гумовій підошві, бурки з галошами, одягати на себе куфайку й куфайкові сподні. Ця одежа була зшита з обшитої ситцем вати і була тепла до тих пір, поки вата не збивалася в грудки або не намокала. А дуже вже бідні робили собі постоли з гуми старого колеса від автомашини і мотали онучі зі старого байбарака чи сардака.
У 1950-х хлопці приносили з армії шинелі й шили з них куртки. У ті роки з’явився й штрукс (вельвет), а також „дідьча шкіра” – дуже ціпка тканина, з якої шили вітрівки й кашкети.
Забув сказати , що старші жінки носили запаски з фартушками, а на голові шілінові хустки. Старші чоловіки носили широкі шкіряні пояси, а на головах у них красувалися клепані, пошиті зі шкіри лисиці й обтягнуті голубим сукном.
Щодо їди, як на сьогодні, то, звичайно, ми голодували. Але на той тяжкий післявоєнний час, коли люди помирали з голоду, а басараби (жителі північної Буковини) валялися мертвими попід плотами – ми, слава Богу, ще не голодували, бо мали картоплю, яка добре родила на Березовах, на татовій пайці.

Для нас туго стало вже після 1950-го, коли в селі зав’язали колгосп. Всю нашу добру землю забрали в колгосп, а нам залишили довгу смужку від тетиної хати під убучі, де була наша хата. Всього нам дали присадиби 0,43 га, з яких частина підмокала, а частина була невгіддям, тут стояла наша хата. Та й решта землі була глинистою, навесні утворювалася груда, яку треба було постійно товкти. Мамі товкти цю груду не було сил і часу, вона мусила за цю присадибу робити в ланці або брати норми – ділянки кукурудзи і буряків, які треба було декілька разів просапати. За це нараховували трудодні й ставили умову – якщо не виробив норму трудоднів (мінімум), забирали присадибу, що було рівнозначно голодній смерті. На трудодні нічого не платили. Після жнив ми ходили збирати потай колоски, за що, якби піймали, то судили б, але Бог милував.
На присадибі садили мандабурку, сіяли коноплі, коловатні, кукурудзу й буряки, також неодмінно лишали місце на кілька стежок огірків. Біля межі садили квасолю. З кукурудзяної муки пекли коржі й мандабурінники в печі, з крупи варили кашу та на свята голубці. З кукурудзяної муки щодня варили кулешу і їли її з молоком. Влітку кулешу їли з колоченими ягодами та смаженими грибами, а то й саму кулешу, навіть холодну, тільки щоб була. Інколи перед Різдв’яними святами
різали порося. Порося тримали , хоч і не було чим його годувати. Як тільки воно підростало, ми щодня приносили кінські галушки, які розпарювали з чиром. А вже коли наступала холодна зима і приходила пора різати це порося, тоді ми ходили щасливі – такої смачної страви, як кулеші зі шкварками, не їв навіть цісар. Згадав,як зустрілися два гуцули з віддаленого села ще за Австрії і питає один одного: «А що, братчьику їсть цісар?» А другий відповідає: «Певно, що самий лий».
Раз на місяць у колгоспному магазині давали муку обойну- житню або пшеничну по 2 кг муки на особу (тоді казали „на душу”). Мама додавала трохи кукурудзяної муки і пекла в печі хліб. Він, такий пахнючий, лежав на столі під рушником, і хоч мама видавала нам по кусневі, але так хотілося ще…
Ненадовго ставало кукурудзів і смальцю. Починаючи від квітня-травня, не було вже ні муки, ні смальцю, не було з чого пекти хліб та робити зарьиду (підливу) до картоплі. Ту муку, що видавали на душу, мама заминала з водою і варила затирку. Ми стояли біля мами і чекали. Якщо ще була картопля, то ми прямо на плиті пекли краєниці –краяли на кружечки картоплину і ставили на

гарячу плиту. Їли здебільшого недопечену. А вже як поспівала затирка, було дуже добре, як долити трохи молока або додати такого делікатесу, як цукор.
Ми ніколи не наїдалися, завжди ходили напівголодні. Ті страви, які мама варила з лободи й кропиви, доповнювали квасом (диким щавелем), заячою капустою (кислицею), потім ягодами, рибою, грибами. Наш раціон доповнювали і яблука (хоч і недоспілі), черешні й печені на ватрі качани кукурудзи, які ламали на колгоспному полі. Цю кукурудзу називали „зуби”, качани були більші, хоч не такі солодкі, як домашні. Ще мама варила борщ з квашених буряків, який ми залюбки їли з вареною в мундурі картоплею.
Картопля – це була найперша і найкраща їда, що ніколи не проїдалась. Їли її по-різному: варили суп – т.зв. мандабурка з юшкою, варена-колочена, варена не колочена, варена в мундурі, печена на ватрі, печена на плиті – краєниці, зрідка мама варила книґлі з сирої тертої картоплі.
Особливо раділи, коли надходили великі свята – Різдв’яні (колядники), Великдень. Колядники – це була надзвичайна подія, до них ретельно готувались. Хлопці майстрували вертеп, а мами готувались варити страви на Святий вечір. Одне і друге не обходилось без олії. Соняшникової ще не було, олію тиснули з конопляного сім’я. Ця олія була дуже запашна й зеленкувата на колір. Олійниця в селі була одна, в Михайла Семенового, що жив над скалою. Сам Михайло був низький на зріст, носив куфайку і ватяні (куфайкові) штани, які аж блищали від олії. Кажуть, що коли йшов селом, збігалися пси з усієї околиці. Я запам’ятав цю хату, де була олійниця. До неї ще було далеко, а вже пахло олією. У хаті було дві лавиці, на яких сиділи люди з клуночками, раз у раз подзвонювали порожніми пляшками – чекали своєї черги. Коли я зайшов, господарі якраз обідали – мали мандабурку з олією та квасним огірком. Мабуть, було смачно, я не куштував, але пахло на цілу хату.
Процес виготовлення олії в олійниці був такий. Сім’я (так називали насіння коноплі) просушували і підсмажували, складали в ряднину і тиснули під пресом. Після того як вся олія витече, ряднину розгортали й вибирали макуху. Її згодовували худобі, але якийсь шматочок ми заховували для наживки. Отже, олію мали свою або вже трохи пізніше купували в коперативі. Металева бочка з олією була дуже велика. Відкручували кришку і в отвір вставляли з бляхи помпу. З бочки помпували у відро, а звідти вже через лійку наливали в скляні пляшки.
Петльовану муку (вищий чи перший сорт) економили ще з осені. Тоді вже петлювали, але пшениці в селі ні в кого не було, бо ніхто її не сіяв через брак поля. Доводилось білу пшеничну муку купувати. Сухі гриби і сушену рибу мали ще з літа. Так що продукти для передріздвяної вечері вже були заготовлені.
Що ж тоді варили на Святий вечір? Святу вечерю починали їсти тоді, як перша зірка засвітиться, а до вечері треба було цілий день постити . А це нам було дуже тяжко, коли в хаті від печі йшли такі запахи, що аж голова крутилась. А готувала мама все, що тільки було можливо.
Насамперед пшеницю, якщо в кого був мед і горіхи з маком, то робили кутю, але частіше варену пшеницю їли підсолодженою на Святий вечір, а потім

51
доїдали з молоком. Правда, ще за два тижні до свят мама давала нам бляшку пшениці, яку ми по зернинці перебирали.
Підпалку з грибами, присмаченою зеленою запашною олією, – це була найулюбленіша наша страва.
Рибу відмочену, замащену в горщику й засмажену в печі. Рибу відмочували, бо самі її сушили влітку в печі або мала десь ше восени, коли продасть віночок грибів або яблука, то купувала солену (здебільшого тріску) рибу. Її підвішували на поді, вона так засихала, що неможливо було навіть ножем відрізати. А потім треба було не менше двох тижнів, поки вона відмокне.
Готували ще пісні голубці з кукурудзяної крупи. Голубці були для нас не такими смачними, як гриби.
Ще робили невеличкі пиріжки з грудочкою цукру або кубиками яблука, шо називали крепликами. Та варили вар з сушениць яблук, грушок чи сливок, подавали відварену червону квасолю-кобилиці з варом. А ще пекли пампушки і хрупанники (печиво, що хрумтіло). От і все. Дванадцятьох страв не було, але цих нам ставало, щоб наїдатися від пуза.
А на Різдво чи на Йордан варили студенець і масні голубці. Особливо смачні голубці були на Йордан, коли мама вкидала в них свинячий шлунок.
На Великдень не готували стільки страв, але великодня ковбаса мусила бути. А чи ви їли щось смачнішого? Я ні. А це тому, що її їли лише раз на Великдень.
Перші ягоди (суниці) дозрівали на березі Штефанового і на одному з горбиків у бавках. Я не ждав, щоб ягоди дозріли, достатньо було, щоб запаліли (з одного боку почервоніли). Їх ще не було багато, я збирав їх і встомляв на стрівку.
Коли ми перейшли жити з долини під убочі, я частіше залишався наодинці або з одним з братів. Тоді щойно сходив сніг, як перші квіти –фіявки чи бриндушки були моїми. Я сині крокуси називав бриндушками, синенькі квітки печіночниці – фівками.
Потім я бродив по траві й спостерігав за ягідками-суничками від самого цвітіння, тому-то й не дивно, що перші ягідки також були моїми. Вдома ягоди мнули ложкою і додавали трохи сметани чи підстояного молока. Коли мені вже було років 5-6, по ягоди з хлопцями я ходив на Максимкове в Стоморґах і аж на Фиштейку, на зруби.
Коли дозрівали черешні, за ними не треба було далеко ходити. Вони росли повсюди – великі й маленькі, ранні й пізні, білі й червоні, м’які й хрустливі. Коли вони зацвітали, вся заріка біліла від їхнього цвіту. А ще коли зацвітали білі та запашні зарості черемхи, в яких заливалися навесні солов’ї – це був рай і годі.
А потім їх не стало – черешні взялися вирубували колишні власники на дрова, бо земля вже вважалась колгоспною, а нових не насаджували, бо черешні й садили в основному на межах та невгіддях.
Стосовно риби, то її в Пістиньці було багато. Клені, марени, струги, щупаки росли великі, а кублі, швеї та мересниці – маленькі. А найбільше в річці було підустви, що могла дно покривати. Під камінням нам попадалися баби та сікси, яких ми не любили, бо вони кололися. Великі струги (форель) водились під
52
греблею і на спаді за млином. На вудку з дорослих чоловіків ніхто не ловив – це був привілей хлопців. Вудки, звичайно були саморобними. Вудилища відшукували в лісі, в корчах ліщини, поплавками служили корки від пляшок, а вже гачки, шовкову нитку, а потім жилку ми купували або ж на заколядовані гроші, або ж збирали й здавали заготівельникам яблука-дички. Ловили на плесі великих кленів на черешню, менших на баранцях на коника-стрибунця, на рачки марен, а на черв’яка кублів та швей. Та ще на грубого черв’яка, коли була каламутна вода, то можна було спіймати велику марену.
Отже, дорослі вудками рибу не ловили, бо казали, що тільки пустий (лінивий) ловить рибу, коли є в полі робота. Уже пізніше, коли оженився й жив деякий час у тещі, прийшовши з роботи, пішов з вудочкою на ріку, теща казала:”От Іванко, лиш би на рибі сидів”.
Тієї риби, що ловилась на вудку, ставало тільки на смажку (риба з сметаною), що було надзвичайно смачно. Деколи однієї кулеші було замало. Бо що
там риба, коли кулешу брав у жменю і макав її в смажку – це було надзвичайно
смачно. Мені й тепер, коли пишу ці рядки, слинка котиться, але що цікаво, старався повторити щось подібне тепер – добре, смачне, але ж не таке. А що бракує? Неможливо повернути те, що було. Тим більше, що сма- жилося маленьку рибу. Ледь більшу зловиш, то вже треба сушити на зиму.
Кожної неділі влітку ми очікували, коли будуть іти рибарі. Це 8-10 дорослих чоловіків з саками, локатками і два молоді хлопці з бовтами. Саки з локатками закладали нижче за течією, два сильні парубки з окованими залізом бовтами забігали вперед на 20-30 метрів і заганяли рибу в саки. Нам поперед них не можна було йти, ми могли тільки за рибаками йти ззаду та обмацувати підходи під камінням. При сприятливих умовах ми ловили по декілька кілограмів риби, яку чистили, розстелювали на папір, а мама сушила в печі про запас.
Були ще ставки коло Долішняка, де ловились карасі, але нас звідти проганяли сторожі. Проте в річці риба була і смачніша, і було її багато. Восени, коли вона збиралася в ями, все дно покривалось нею. А тепер ?
Чому немає риби – причин багато, а серед них чи не перше місце займає саме ставлення людини до природи та беззаконня , що творилось і твориться в нашій державі. Якби в нас в Україні були нормальні закони, а ті, що є, виконували, таких питань не виникало б. А тепер маємо те, що маємо, як любив висловлюватись президент-комуніст Леонід Кравчук.
Та й звірів у наших лісах було багато, судячи з того, як ми відлякували кабанів та борсуків від городів. Кабани чомусь любили своїми рилами збирати щойно посаджену картоплю по рядках. Потім вони переходили на кукурудзяні качани. До них приєднувалися і борсуки, які акуратно гризли молоді качани. А кабани трощили все поспіль. Для відлякування ми збирали хмиз, щоб запалювати вночі, а також підвішували диски від коліс автомашин, били по них і кричали: гулю-гулю! Цими криками перегукувалися з одного кутка села в інший. Бувало, кричимо, кричимо і позасинаємо, а кабани таки прийдуть над ранок і нароблять шкоди.

Козуль так само можна було часто побачити, хоч і шкоди вони такої не робили. Зайців проклинали, бо ті обгризали щепи, а особливо, коли випадав сніг, а потім трохи відлиги і морозець, то зайці обгризали й гілля щеплених яблунь.
Мисливців багато не було, здебільшого це дорослі чоловіки, що прийшли з війни. І правила полювання не були так регламентовані, як, скажімо, тепер,
мисливці дотримувалися своїх, робшіцерських, правил: ніколи не полювати навесні і в червні,коли звірі народжували й виховували молодняк; ніколи не стріляли в самок козулі і в першого з виводка кабанів, бо, як правило, першою йшла самка (льоха), за нею поросята, а самці ж трималися ззаду або збоку. Добути вепра (кнура) було почесно.
Тепер же маса циркулярів і правил полювання, але владці їх просто ігнорують. До лав мисливців масово влилися молоді й багаті чоловіки, які також зневажають правила полювання. У них проривається інстинкт кровопивця, це коли людина вже не може зупинитись і стріляє до тих пір, поки бачить перед собою ціль. Вони абсолютно не думають, для чого це роблять, їм не потрібна дичина як м’ясо, їм потрібне якесь дике задоволення від того, що він це зробив. Я знав одного поважного мисливця, який хвалився тим, що з півавтомата (5-тизарядки) застрелив льоху та четверо поросят, не перезаряджаючи рушниці. Я бачив далеко не бідних людей, що випускали по тваринах усі заряди, незважаючи ні на що.
Насамперед це роблять тепер владці, що приїжджають на джипах з новою
зброєю у вигляді карабінів з оптичними прицілами та багатозарядних автоматич-
них рушниць. Вони ігнорують писані ними ж правила полювання. У них зовсім немає культури полювання, саме вони стали однією з причин різкого зниження чисельності мисливських звірів. Я потім у цьому на власному досвіді перес-
відчився, коли працював мисливствознавцем. Та це вже я забіг наперед, треба вернутися в дитинство.
Я змалку любив і ловити рибу, і шукати гриби. Ходіння по гриби дехто називає тихим полюванням, і я погоджуюся, бо гриби треба вміти шукати. А ще тому, що по гриби треба виходити до сходу сонця, якщо ти вже в цей час в лісі, то мимоволі стаєш свідком , як прокидається ліс. Це незабутнє враження неможливо передати на папері, його треба бачити. А коли вже хоча разок побуваєш на цьому дійстві, коли прокидається природа, птахи стараються один поперед одного з піснями, коли рявкне цап, а стадо кабанів, не поспішаючи, гуськом повертаються з жировки. І які тоді недоречні голоси грибників, шо перекликаються між собою. Я це не любив і стараюся шукати там гриби, де менше галасу.
Отже, дуже малим я ходив по гриби біля хати, де мав свої грибовища. У ліс ходив тільки Славко-брат, бо Дмитро хворів на ноги. Йому весь час гноїлися коліна і під колінами. Лікарі казали, що він цю хворобу переросте, так і було пізніше, але тоді він, бідолашний, дуже терпів. Славко в лісі мав грибовища, але я не дуже то пам’ятаю, бо мені весь час бачився жахливий випадок, що з ним трапився.
А сталося ось що. Якось літнього ранку Славко пішов у ліс. Казали, що він тоді носив їсти вуйкові Василеві, але то неправда, бо Василь ніколи би не ризикував дітьми, тим більше своїми племінниками. А того ранку послала його мама до Хаїни. Хаїна ( чомусь її так прозивали) була нашою родичкою і час від часу чимось нам
54
допомагала. Вона жила за малою дубиною в Гуцулівці з Лалаком, що мав сина Михайла. От і тоді Славко мав від неї принести козячого будза і заодно назбирати грибів. Він так і зробив. Михайло Лалак, Славків одноліток, казав йому перечекати, бо чув постріли в лісі, але Славко не послухав. Чи знайшов він ще грибів, невідомо, але, як пригадує він сам, раптом почув: „Стой, стрелять буду”. Хлопця взяли за комір, поклали за дуба і наказали стерегти великій вівчарці. Як тільки він ворушився, вона сердито гарчала.
А на той час ішов упертий бій – кулі свистіли поруч і впивались у дуби. Очевидно, одна влучила в собаку, який заскулів і затих. Славко сховав голову і сховався за псом. Коли все затихло, Славкові сказали йти в бункер дивитись, чи є ще живі, але він боявся йти і плакав, кричав. Тоді його взяли за руки і вкинули туди. Більше він нічого не пам’ятає, бо підірвався на гранаті чи на міні.
У бункері було два вояки – мій вуйко Василь і його товариш Микола Атаманюк, це вони вели кількагодинний бій з численними солдатами і енкаведистами, а коли вже не стало набоїв, останні кулі пустили в себе.
А тяжкопораненого Славка солдати знесли на палатці на толоку біля Варвари Їливої. Хтось дав знати мамі, і вона закрила нас з Дмитром у хаті, а сама полетіла туди, а ми, вилізши через вікно, також туди побігли. Славка я побачив чорного та закривавленого. Його поклали на фіру, якою приїхав Кацадивко, і вони з мамою повезли Славка до Коломиї в лікарню. Ми ж з Дмитром, під’їхавши на фірі до Ліщишиної скали, вернулися додому.
Славко вижив! Трохи не рік лежав у лікарні в гіпсі, потім вдома на коштурах. Усе життя брат храмав (кульгав), бо нога в замку котика не погиналася. Осколки виходили все життя, але все ж таки йому ногу врятували. Тепер, на старість, має проблеми, відновлюються старі рани. Не витримує навантаження і болить друга нога.
А Михайло Лалак оженився в Микитинцях, працював у колгоспі конюхом. Нещодавно я познайомився з його внуком Іваном, що справив на мене гарне враження.
Десь за рік після цього випадку я вже сам ходив у ліс по гриби. Дуби в малій і великій дубині мали приблизно 40 років, тому грибів було багато. Ми спочатку з Юриком , моїм колегою, ходили вдень по гриби, але коли побачили, що старі грибники – Іван Максимків, Сафаток, Штучний та інші зранку вже мають повно грибів, не витримали. Встали зранку, ще затемна і чекали на пастівнику, коли ж буде йти Йван. Він втратив руку на війні і гриби збирав у рукав. Дочекались і пішли назирці, щоб знати його грибовища. І таки взнали, хоч гнався він за нами з патиками, ми сміялись і хапали гриби.
Інколи ми по два рази на день носили гриби. Мама тоді розпалювала піч і сушила їх. Шапочки йшли на ярмарок, а корінці та старі гриби їли взимку. А вже тоді наїдались грибів. На смажку йшли малі грибочки, трипітники, молоденькі козарі, голубінки й лисички. Таке асорті надзвичайно смачне.
Я, мабуть, часто буду повторюватись, але люблю це тихе полювання, хоч саме це слово мені не подобається. А ще люблю ходити наодинці і в тишині, коли чуєш щебет птахів, подих вітру у верховітті і бачиш, як зі сходом сонця пробуджується природа, як усміхаються листочки й квіточки. Ненавиджу тих,
55
хто кричить у лісі або голосно вмикає радіо. Як тільки випадає трохи часу, я знову і знову йду до лісу, де в тиші можна помріяти, подумати.
Діти є діти, і як би їм не було важко, за ігри не забувають. У ті повоєнні роки ми, звичайно ж, грали у війну. Були „наші” і „німаки”. Ми добре не
Знали, котрі то „наші”, але „німаками” ніхто не хотів бути. Та як було не гратися у війну, коли над головами ще літали бомбовози й істребітелі, коли ще ми знаходили сумками патрони й гранати, а окопами збирали гриби.
У нас навіть була призначена генеральна битва між хлопцями з Кореї і Сафатової долини з одного боку, а з другого – хлопцями зі шляху. Ми робили з ліщини багнети, Іван Кашелюк, як старший, носив револьвер і командував нами. Ми марширували „московською” дорогою, а з яру на пастівнику шапками носили тверду глину –цолту.
Але генеральна битва не відбулася. Наші супротивники так ретельно готувались до неї, що знайшли боєприпаси й Івана Марії Масиної розірвало гранатою. Я вже казав, що з кулями було легко, ми їх знаходили будь де. Коло шанців знаходили розсипаними. Натикалися на ящики, вщент набиті патронами. А частіше всього знаходили в промасленій тканині.
Якось, коли ми пастушили на Макієшинім над скалою, там, де, очевидно, був спостережний пункт, ми розклали ватру і всипали туди цілий кошик патронів від автомата. Залягли і чекаємо. Патрони почали стріляти, наші мами, які недалеко сапали колгоспні норми, вчинили страшенний ґвалт, прибігли на місце. І хоч втішилися, що ми живі та здорові, все одно добряче перепало.
Слід сказати, що в дитячі мізки, як у губку, втягувалася радянська пропаганда, що через патріотичні пісні, інші джерела, а насамперед через кінофільми, які ми дуже любили дивитися. Я вже згадував, що навіть коли не було грошей. ми примудрялися потрапити на сеанс, і то не по одному разу. У того кіномеханік знайомий чи родич, іншому двоє курячих яєць приносили або ще щось. Згадую, що після кількаразового відвідування „Чапаєва” ми з усією серйозністю переживали, чи перепливе він на цей раз Урал. А „Котовський”, „Щорс”, „Боженко”?! Надивившись цих фільмів, ми гасали верхи на палиці, вистругували дерев’яні шаблі й билися ними безпощадно. Стриглись під Котовського, співали «По долинам і по взгорьям».
З „мирних” ігор гралися в палички – два коротких цурпалки, трохи менші за олівець, розколювали навпіл і по черзі скручували їх руками, тоді випускали на землю. Кому всі білі випадали, той ставав королем; кому всі чорні, мусив бути циганом; наполовину – добрий чоловік; три білі, один чорний – суддя; три чорні, один білий – злодій. Як назбирувався повний склад, розпочинався суд.
Суддя питає доброго чоловіка, що злодій у нього вкрав. Той відповідає, що або курку, або корову. Тоді суддя питає в короля , що злодієві присудити. Король велить або їсти землю, або надавати йому щигликів. Присуд тут же виконували. Найгірше доводилось циганові, бо мусив зібрати цурпалки, в той час його били по руках.
І, звичайно, грали в карти, що їх робили власноручно з цупкого паперу. Най-
частіше грали в „дурня”або „голої”. Коли нас збиралося багато, то грали в очко на
сірники, але це нам швидко набридало, та й сірники не в кожного були, часом

56
навіть ділили голкою сірник на четверо, бо ще й курили: спочатку букове листя,
а потім і тютюнове листя.
Гралися в ножика. З різних частин тіла, з пальців, носа , голови, треба було опустити ножика, щоб той забився вістрям у землю. Якщо не забився, черга переходила до іншого. Вигравав той, хто перший закінчував.
Гралися і в хованки, або, як тоді називали, хобли. Кричали:”Хобли, хобли, ховайся добре”. Робили також з мотуззя гойданки. Одну таку гойданку зробили на Штефановім на черешні. Але тільки гойдатися було замало, і ми дражнились з бараном Штучного. Поки баран розганявся битись, хлопці на гойданці встигали відлітати. Та якось одному з нас не пощастило. Баран його випередив, і бідолашний опинився в лозах. Коли пасли в лугах, любили їздити на Базишиній, а також на Карпінчишиній козі, яку називали „докторька”.
Теплої погоди купалися. Плесо було під Менниковим городом, під Іванюковим і ще трохи під Ліщишиною скалою. Під Менниковим не було дерев, і ми стрибали з берега, але на нас часто кричали, що ми потолочили конюшину. Під Іванюковим була верба і ми стрибали з неї.
Плавати учились так: відштовхуючись від цолти, йшли нюрка під водою поки не втикались у каміння на другому березі. Якщо виринав швидше, мусив по- собачому ляпати руками і ногами, щоб не затонути. А старші хлопці навіть кидали на плесо, стежачи, щоб у разі чого витягти на поверхню. Діватись було ніде, мусив плавати, щоб не затонути.
Купалися доти, доки мами не кричали: „Іване (чи там Юрку), ходи додому, бо верба ззаду виросте!” Якщо ж ми не чули ( а це часто бувало), то хтось уже приходив і нагадував, що пора гонити товар. Поки добігали з річки додому, встигали назбирати повну пазуху яблук чи наламити кукурудзи, бо під вечір так хотілося їсти, аж дух запирало. Тоді ми розкладали вогонь і пекли яблука, качани кукурудзи чи бігли в ліс по голубінки.
Після обіду, вже перед вечором, пасли на пастівнику, в бавках, ямках чи кудельках. А зранку гонили в ліс, щоб менше ґедзі нападали, і пасли по дорогах.
Мені треба було пасти дві корови: нашу Пишнолю і тетину Лисаню. Юрко пас корову і телицю Варвари Їливої, бо їхні кози вже пасли молодші.
Поки не приєднали громадські ліси до держлісфонду і не засадили всі полянки в Спаській царині й на Перерівщині, ми гонили пасти туди. І ось який випадок стався. Хоч наша корова не била, але не любила, як хтось чужий стоїть перед нею. Одного разу, коли ми пасли на полянках у Стоморґах, до нас підкрався Якіб, що стежив за громадським лісом. Він був трошки напідпитку, зрадів, що таки впіймав нас, бо не раз старався, та не міг. Він навіть заспівав з радості:”Добре, хлопці, добре є, добре, хлопці, що ви є”. Наше щастя, що Якіб з мотузкою підійшов чіпляти за роги Пишнолю. Короткий розбіг – бах! – і Якіб кулею полетів униз. Він був горбатий, тому котився швидко. Ми коровам по букові – і вже нас нема. Коли ми потім це розповідали, то всі сміялися.
Практикували ми з Юрком дерти в лісі кулак живиці й запалювали на пеньку, смола довго горіла, ми за той час грали в карти. Потім шукали худобу, я

57
біг попри городи в Кривобродах, а Юрко на рипи від Безінського. Корів знаходили вже повних – напаслися десь на городах. Але це було нечасто. Ми дуже старалися,
щоб корови напасалися, та ще й рвали траву коровам у мішки, бо таким чином
економили час, щоб більше залишалося на купання в річці. А на річці за ку-
панням та за іграми час летів просто неймовірно швидко.
Пізньої осені випасали на городах, тоді пекли картоплю, а дуже дрібну, що її, збираючи врожай, не бачили, настромлювали на патик, хто далі кине. Лише одного разу, коли Николка Менників у свого вуйка взяв шматок дичини, то ми її пекли на вогні. Не думаю, шо м’ясо спеклося, але що було гаряче і смачне, добре пам’ятаю.
Взимку, звичайно, їздили на санках, лижах і коньках. Фабричних лиж чи санок не було, все саморобне, навіть коньки дерев’яні. На обох ногах ніхто не їхав, досить було одної, а другою треба відштовхуватись. Потім вже дехто мав залізний коньок, він був дуже загнутий вгору, казали, що то сніговий, мотузками він кріпився до чобіт, потім палкою закручували мотузок, щоб міцніше трималось на нозі.
Здебільшого їхали на лівій нозі, правою відштовхувались. Добре було їздити по наїждженій кінними саньми дорозі, а на льоду погано, бо та нога, якою відштовхувались, ковзала по льоду.
Санок також майже не було. Робили ґринджоли з дощок твердої породи. Берег треба було накатувати, бо вони не дуже ковзали по снігу, але Рибачків берег, де збирались хлопці й дівчата з долу (нижньої частини села), був накатаний постійно. На чому тільки там не їхали: на санках і ґринджолах, на лижах і просто на кирзових чоботах, а дехто вмудрявся сідати на сумку з книжками, якщо це не була сумка полотняна.
Лижі нам стругав столяр. Він спочатку вистругував їх з ясеня чи явора, потім носки лиж розпарював у гарячій воді – загинав, зв’язував і робив розпорки, тоді сушив. Це було доступно не всім, і лижі переходили від старшого до молодшого. Кріпленням служили в основному прибиті цвяшками смужки твердої шкіри. Пізніше можна було вже купити за заколядовані гроші залізні кріплення з гумовими пасочками. Хто ж не мав нічого, з’їжджав з гори на чому попало .
Потреба в грошах дедалі збільшувалася, а заробити ніде. Тому-то, знаючи, що заколядовані гроші ніхто з батьків не забирав, ми старанно готувалися до Різдв’яних свят. Насамперед робили вертеп, для цього треба було купити кольоровий папір і свічки, все інше робили з підручного матеріалу. Зазвичай брали старі решета – тут треба було лише дерев’яну обичайку. Пробивали чотири квадратних дірки, напроти одна одної. З патиків посередині робили вісь, по якій обичайка мала повертатись. Обклеювали кольоровим папером, всередині запалювали свічку. Щоб папір краще просвічувався, його замочували в олії, внаслідок цього вертеп часто загорявся, тому треба було бути обережним, коли його крутили. Клею, звичайно, не було, робили з муки клейстер. А робити це мусили, бо хлопцям з вертепом більше платили, ніж без вертепа. Більші хлопці, що збиралися йти в „царі”, робили велику капличку, з якою ходили гуртом по 10-12 чоловік.

58
Як же колядували? Підходили до хати під вікно й питали господарів: ”Ой, дай Боже, пане-господарю, чи вам можна заколядувати, ваш дім звеселити?” Здебільшого відповідали: „Можна, можна, колядуйте”.
Найменші колядували: „В широкій долині сталася новина”, „Ясна зоря засвітила”. Трохи вже старші – „Що то за предиво, що в світі новина”, а ще старші могли заколядувати:”Літо проминуло, листя пожовтіло, а повстанця молодого серце заболіло, родився в неволі і не маю долі, охрестили в лютім бою”.
За цю колядку або мали гарну винагороду від „нічних”, або мусили драпати від стрибків та енкаведистів. В одній хаті могли заколядувати „Сумний святий вечір в сорок шестім році”, в іншій – „…рік новий народився”. Совіцька влада вже забороняла колядувати, вчителі і „стрибки” ходили по центральній дорозі і якщо когось бачили зі школярів, то записували, щоб потім у школі поставити „двійку” з поведінки, але малих це не стосувалося. А ходити по вуличках вони ще боялися, бо могли бути й
биті від „нічних” чи від старших хлопців. Я насамперед оббігав усі хати на Кореї сам, а потім з хлопцями йшов через кладку за ріку.
Дорослі дівчата й жінки колядували на церкву:”Же, ой рано, рано”, „Же, ой на долині, на зеленині”. Старші чоловіки, браття колядували : „Бог предвічний”.
Пригадую, як мама пряла, колядувала і плакала, а ми її слухали й утішали. Колядувала також на „же” про те, як мати мала одного синка, як вона його звала, як ішов до війська, як вернувся з дружиною і мати частувала його вином, а невістку гірким полином, як обоє випили полину і мати їх поховала.
Щоб іти в „царі”, треба було готуватися заздалегідь. Розписували ролі, робили репетиції (проби). Для цього підшукували хати, де б ніхто не заважав. З дійових осіб у „царях” були два пастухи – одягалися в байбараки, брилі, мали високі загнені палиці. Ангел був у білій повісніній сорочці, з паперовими крилами і волоссям з повісма. Два воїни одягалися в щось солдатське, але недмінно мали бути армійські паски з пряжками й каски, радянські чи німецькі. З ангелом у хату входили царі два або три, вони мали на головах корони. А воїни супроводжували царя Ірода, що носив на голові високий шолом. Були ще жид і циган, якнайгірше одягнуті – жид був з бородою, а циган намазаний сажею.
Першими під хату приходили пастушки, які питали, чи можна колядувати. Царі починали:”Добрий вечір тобі, пане-господарю, радуйся”. Після колядки знову ж першими в хату заходили пастушки й повідомляли господарів, що народився Син Божий. Потім вбігали один за одним циган і жид. Циган приблизно так говорив: ”Я, хло, циган- циганчук, циганського роду, як ішов до вас до хати, то упав у воду. Замочився, хло, по шию, ковадло пропало”. Жид показував свою торбу, в якій було „ все, що треба, навіть цукор сам із неба, є кольонська вода” і т.д.
Вони мали за мету відвернути господарів від цієї радісної звістки, але тут входить ангел , за ним царі, які стверджують, що народився Христос, вони несуть йому дарунки і хочуть поклонитись. Тоді вбігають у хату воїни з Іродом, який вбиває всіх немовлят, щоб не пропустити Ісусика. Один з царів (чомусь називали Володимиром) вихоплює меч, б’ється з Іродом і вбиває його. Ірод падає на руки воїнам, які його виносять. Ангел починає співати: „У неділю (суботу) на Різдво зацвіло вино, мир вам, мир вам, добрі люди, ми вже ідемо”.
59

Так царі ходили колядувати з передвечір’ям до самого Різдва Христового і так усі три дні. Гроші збирав „береза” або хтось із дійових осіб. Жид з циганом канючили пампушки чи хрупанники.
Всі були задоволені, хоч хлопці під кінець ледве язиками повертали і ніколи не забували віншувати господарів: „Віншую вас щастям, здоров’ям, цим Христом Рождеством, щоб ви діждали від тепер за рік! Як на небі зір, стільки вам літ зичу, хай у ваш дім линуть золоті літа! Дай вам Боже щастя, здоров’я, поки вашого віка! ХРИСТОС СЯ РОЖДАЄ! СЛАВІТЕ ЙОГО!
Великдень також запам’ятався не тільки паскою і ковбасою, але й веселими іграми навколо церкви протягом трьох днів свят. Дівчата самі, а часто і з хлопцями водили навкруг церкви хоровод і співали великодніх пісень, серед яких найголовніша була: „Ой, на дворі ясно, ясно, відай мороз буде” і „Подоляночка”.
Заміжні жінки стояли й сиділи на лавочках під церквою.
Хлопці старалися вилізти на дзвіницю й ставали в чергу, щоб дзвонити у дзвони. А в п’ятницю та суботу ввечері приходили калатати. Робили дерев’яні молотки і били ними по дошках на дзвіниці.
Дорослі чоловіки гралися перескічки і третяка ( третій зайвий), а ми бігали біля них, час від часу прибігаючи до мами. Дуже хотілося паски, а ще, може, малесенький кусочок великодньої ковбаси .
Паску пекли живного четверга. Дрова для печі ми готували заздалегідь. Для цього годилися сухі й дуже тверді букові гілляки, які ми ламали з буків у Стоморґах або на Бузьковім ґруневі спеціальною ключкою, в’язали вужевкою в оберемок і на плечах приносили додому.
Ковбасу старалися робити в кожній хаті. І хоч не була вона вже така гарна. В кого була тонка й чорна (видно, перекоптив), а в декого задуже біла, але, мабуть, кожна була смачна, бо дуже смачно пахла.
А взагалі, всі дрова на зиму ми наношували на плечах. У бавках рубали вільхи, носили оберемками після підпалу крушину та ліщину. У лісі корчували всохлі дерева дуба, граба, бука. Ножівкою відрізали на деревах засохлі вершки й товсті гілки. Але ніколи не різали сиророслі стовбури – не можна було, лісник міг піймати й оштрафувати, а це вже могла би бути біда, бо платити нічим. Ні діти, ні дорослі не дозволяли собі тоді зрізати сиророслі дерева. І це настільки ввійшло в правило, що я собі на ціле життя запам’ятав.
Коли старший брат очуняв після тої страшної пригоди, щоб леда-що заробити, пішов працювати лісорубом. Вони з напарником зрізали дерева, кололи , а потім тесали ободи і клепку (дерев’яні заготовки для коліс). А напарником його був Василь Івана Николишиного. Біля них були відходи, що не годились на ободи, але дрова були з них гарні. Ми з братом Дмитром наношували їх, складали в однометрові полінниці окремо від інших. Восени приїздили з Городенківщини люди (полюхи), привозили на обмін зерно або цукрові буряки. З цукрових буряків гнали самогонку. Держава забороняла це робити, але мусили, бо фірманам, що орали й боронували город, треба було платити чимось, на що годилася самогонка. Пам’ятаю, мама варила самогонку в корчах біля кринички. Я носив з кринички

воду в холодник і дивився, чи ніхто не йде з чужих.Слід сказати, що до приходу москалів у 1939 р. самогонку в селі ніхто не робив та й пили набагато менше.
Ось так бідно ми жили, але весело. Ми всі були однаково бідні, тоді ще люди не були поділені на касти – всі були колгоспники. Навіть в анкетах не можна було писати, що народився, наприклад, у родині селянина-бідняка, треба було писати: в родині селянина-колгоспника. Нібито та родина вже була багатшою. Щож, так було, така була тогочасна дійсність.
Коли я через багато років (минуло більш як півстоліття) пробую оцінити теперішній час і той, післявоєнний, то виникає багато питань. Чому люди жили дуже бідно, але весело проводили час? Чому тепер при достатку люди вовком дивляться один на одного? За гроші, що майже нічого не вартують, здатні на вбивство? Чому один наперед одного рвуться до влади, до наживи, переступаючи через кров і трупи? Чому нас, українців, не об’єднує національна ідея ? Чому ліві так лівіють, шо переходять у праве крило, а праві правують у ліве? Чому?.. Чому?..
Частково знаходжу відповідь, перечитуючи нашу історію. Не хочу вірити в той пресловутий «менталітет» українця. Не згідний з тим, що все винні москалі.
Неодноразово буваючи в селі, я чую скарги людей про те, що чужі забирають шутер з ріки, що хтось виглушив рибу електрострумом, що хтось стріляє дичину вдень і вночі, влітку і взимку, що вирубують ліси і залишають після себе захламленість… Ставлю одне й те ж питання: « А що ви особисто зробили для того, щоб це припинити?» І дістаю одну й ту ж відповідь: «А чого я? Хай тим займається влада, міліція, прокуратура. Я –хто? Я малий чоловік. Моя хата скраю, я нічого не знаю».
А тепер спробуймо розібратися, хто буде тим займатися.
Влада? Ні! Бо вона має з того прибутки. Влада злодійська, але ми її вибрали.
Міліція? Ні! Бо вона сама «кришує» найбільші злочини. Прокуратура? Також ні! Бо вона працює в спілці зі владою і від влади залежна. Ніхто не прийде до нас тримати порядок, як не ми самі! А в який спосіб? Це вже вибирати нам.
У 1951-ому мені виповнилося шість років, а Юркові, моєму товаришеві, сім. Юрка віддають до школи, а я не лишаюся його. Привели й мене, але Юрка прийняли, а мене не хочуть записувати. Я сів на поріг школи і заплакав, та так плакав, що директор школи не витерпів, взяв за руку, привів у клас і сказав:”Хай вчиться, якщо так хоче до школи”. Так я вступив у перший клас Микитинецької семирічної школи, як пізніше писав в анкетах та автобіографіях.
У 1-4 класах я вчився в коперативі. Спереду був магазин, а ззаду – кімната, де паралельно вчилися 1 та 3 клас, а потім 2 та 4 клас. При вході була криниця з колесом, а позаду невеличкий садок, де ми гралися на перерві. Першим моїм учителем був Юрій Миколайович Мельничук, родом з Трача. Дуже строгий учитель – міг боляче вдарити лінійкою по долоні, добряче посмикати за вухо та ще й указкою потягнути. А ще він на перших порах, коли не був жонатий, міг

розгорнути газету і смачно жувати ковбасу, що нам аж слинка котилась, бо ми ковбасу тільки на Великдень їли.
З навчанням я не мав клопоту. Багато віршів я вже коло лампи навчився і любив читати казки й арифметику любив. Я мав добру пам’ять і поки хтось з братів
голосно вчив вірша, бувало, що я першим його знав. Розвитку пам’яті сприяло й те, що я любив слухати старших людей, слухати, коли читають голосно книжку,
та й сам почав читати з п’ятьох років. Так що до школи прийшов 6-річним,
вміючи читати.
Мушу розповісти про куріння. У ті повоєнні роки майже поголовно хлопці курили. Училися курити від старших. Не один раз паморочилося в голові, але мусив робити „шлюга”-затягувати дим у легені, щоб почуватися дорослішим. Без цього тебе не вважали за рівного. „Іди до мами, бахуре”, – казали зневажливо. А це вже образа, яку не можна допустити. Хотів чи не хотів, а мусив курити в затяжку. Купити цигарок не було за що, то ми курили спочатку букове листя, а потім потерюху. Що це таке? Це коли листя тютюну висихало в кишені й терлося, то його насипали на газетний папір, скручували з такої потерюхи цигарки і курили їх. За тютюном ми ходили з Юрком на Кривоброди, поки жив Юрків дідо – старий Козак, пізніше на фільварку коло ріки в колгоспі садили тютюн і ми смикали зі шнурів.Також ходили до циганки під скалою, міняли яблука на тютюн. А яблука вибирали щонайкращі, якщо не було в нас, то „зичили” в діда Юлининого.
Якраз ми цей бізнес зробили і на другий день пішли до школи. Юрій Миколайович сів на парту й посягнув рукою у мою верхню кишеньку, де була „Урочиста обіцянка юного піонера”, переписана на папірець. Напевно, я її знав напам’ять, але тепер не пам’ятаю, мабуть, мій мозок відмовився такі дурниці пам’ятати. Він цей папірець витягнув, а за ним посипався тертий тютюн.
Це ще не біда, його там було трошки, але Юрко, що сидів поруч, то білів, то червонів, викликавши підозру в учителя. І вгадав, посягнувши і йому в кишеню, вчитель витягнув весь тютюн. Повну кишеню – я свою пайку вдома заховав, а він приніс до школи
Усе, уроки закінчилися. Учитель бере газету, висипає весь тютюн на неї і виносить на двір. Нас з Юрком посадили посередині біля криниці, навколо стали всі учні з класу, що повиходили за нами. Нам запропонували скручувати цигарки з газети і курити, якщо не затягнувся димом, то вчитель бив указкою. Курили до тих пір, поки не знудило Юрка, а потім мене. Після того випадку я деякий час не курив, а свою пайку віддав товаришеві, який і не думав лишати курити.
Цигарки в продажу були такі: „Прибой” і „Сєвер” десь по 10 копійок, таку ціну мали сигарети „Памир”. ”Верховина”, „Прима” й „Аврора були по 14 копійок. У Коломиї ще можна було купити „Южниє” по 7 коп., вони були коротенькі. Тоді так говорили: „Южниє” нікому нє нужниє, „Верховина” для селянина, а „Аврора” для прокурора».
У мого двоюрідного брата Юрка Копецького був такий прилад, за допомогою якого набивали тютюном порожні гільзи. Гільзи можна було купити за копійки, що ми й робили, в Юрка зичили цей прилад, робили папіроси. Вже готові складали в пушку (портсигар) і дуже цим хизувалися.
62

Просити курити в дорослих не було заведено, можно було й дістати від дорослого: „Я тебе, шмаркачу, покурю”. А просили тільки в тих, хто з нами пастушив: Юрко Пазунюків та Іван Максимків. Іванові ми скручували цигарки, бо він однією рукою не міг ( хоч і скручував до коліна, та вони виходили грубими). Отож ми йому допомагали, а він пригощав нас за те.
За винятком того випадку з „Обіцянкою”, я в школі ніяких проступків не мав, вчився добре, і маму не раз за мене хвалили. Мама завжди казала: „Вчися,
синочку, щоб як виростеш, так не бідував, як ми бідуємо». Я її слухав і ці слова
пам’ятаю дотепер, але тоді часто-густо під підручником була книжка з бібліотеки,
яку я читав замість підручника, що, правда, не заважало мені добре вчитися.
Школа так само не була особливою, школа як школа. Були вчителі, яких ми боялися – це вже згаданий Мельничук та ще, може, Василь Петрович Гасюк. Одних ми одночасно і боялись і поважали – Ганна Кирилівна (дружина Мельничука), Ганна Юріївна та Віра Харитонівна – вчительки математики, української, російської мови та літератури. З одними ми просто дружили, як з Іваном Михайловичем Рибаком, що вчив фізкультуру. І нарешті, Іван Павлович Дзюбей, з якого насміхалися. Тепер мені трохи шкода його, що так з нами мордувався. Але він учив не одне покоління і деякою мірою був і сам винен. Він якось провокував дітей на такі вчинки. Про це знали всі, і хоч я знаю такі випадки, забудемо про них.
Їсти в школі не було що, та й брати з собою не було нічого. Ми підживлялись чим могли. І біля школи була грушка, а вже по дорозі зі школи, то й говорити нічого – все що могли рвали, збирали. Тоді перший раз ми спробували помідори зі своїм нерозлучним другом Юрком. Городня бригада щойно взялася вирощувати помідори, до цього в селі їх не вирощували, тож ми не могли не скуштувати. До пізньої осені так підживлялись, найпізніше сіяли ріпу, яку вже збирали перед самим снігом.
У п’ятому чи шостому класі Юрка Атаманюка (Поцінґливого) забрали до Косова, в дитячий будинок. Хотіли й мене забрати, але мама не віддала, як не віддала маленького Сенчукові, що хотів мене всиновити. Якби так сталося, то жив би багатше, але не було б уже того, що було, тобто материнської ласки.
Я почав дружити з Василем Микитюком – ми обидва виростали без батьків. У нього був дід, та він з нього насміхався, а це мене прикро вразило. Якось я з хлопцями був у нього на вечері, на якій його беззубий дід дуже кумедно ковтав колочену картоплю. Василь його ще кумедніше перекривляв, поводився дуже цинічно. Він не був щирим хлопцем, як інші, часом вдавав з себе дурника, хоч таким не був. Не подобалися мені його слова:”Кагльинка вбила”, коли питалися про його тата. Недовго я з ним дружив. Коли служив в армії, то був у нього в Люберцях під Москвою на хрестинах його сина Михайла, коли він перший раз женився. Я про це вже розповідав, повторюватися не буду.
Розповідь про школу була б неповною, якби не згадати про ще одного жителя села. Ми вже ходили в саме приміщення школи, шо була за 200 метрів від коперативи. Перед школою було дві хати, через дорогу одна від другої, і власник, якого ми звали Онофрейко, часто переходив дорогу, коли йшов від одної хати до другої. Він носив довге сиве волосся по самі плечі й білу полотняну сорочку
63

поверх штанів. Казали, що коли його стригли, то клали на голову якусь посудину і тільки кінці обрізали ножицями. Та вся річ у тому, що ми, доліські учні, дуже боялися, щоб він не перейшов дороги перед нами, бо, як правило, після його переходу можна в школі дістати або двійку, або навіть одиницю. Було смішно, бо дехто старався навіть городами цю хату обходити, понад скалу.
А тоді в Микитинецькій школі я подружився з Миколою Іванюком, що завжди був прямим і справедливим. Разом з ним ми перейшли в школу села Спаса, або як вона тоді називалася, Гірська середня трудова політехнічна школа з виробничим навчанням. Після закінчення школи Микола зразу ж вступив у Сторожинецький лісовий технікум, працював за спеціальністю в Яблунівському та
Печеніжинському лісництвах. Через свою прямоту і чесність незаслужено страждав. Якось він ударив порожніми слоїками голову колгоспу Оськіна, що не хотів йому видати довідку на паспорт. Сказав правду в очі лісничому, а той довів його, що Микола мусив залишити лісову роботу. Микола, оженившись, купив хату в Сопові біля Коломиї і жив там. У 2011р. його не стало. У чомусь ми з ним подібні, я також за свій характер натерпівся чимало, але пропрацював усе своє життя в лісовій галузі.
А от в Юрка Атаманюка трагічно закінчилося життя. Він проживав у Косові, працював у „Гуцульщині”, був одружений із Сонею. Дружив з нею ще з дитячого будинку, але вона вийшла заміж за іншого і народила двох дітей. І все ж таки розійшлася з чоловіком і вийшла заміж за Юрка, який постійно її любив. Доля розвела нас далеко один від одного, спілкувалися не часто, лише кілька років тому мені сказали, що його вже немає в живих.
Але повернімося в школу. Ми були п’яті випускники цієї школи. До неї ходили діти з навколишніх сіл- Долішнього, Микитинців, Кропивищ, Трача і Гуцулівки. Учительський колектив був дуже гарний. Завучем працював мій двоюрідний брат Дмитро Ганцяк, він викладав історію, Надія Володимирівна, його дружина, – українську мову та літературу, математику – класний керівник Микола Олійник. У школі працювало тоді подружжя Гуляїв. Були й микитинецькі вчителі –Федір Вандич і Юрій Микитюк, відповідно військова підготовка та музика і співи. З особливою синівською вдячністю згадую вчителя іноземних мов Жовтанського Володимира Івановича, що в класі вів німецьку мову, а нам, микитинецьким «слоням», – французьку. Крім мене і Миколи Іванюка, з Микитинців ще ходив Юрко Григоришин, що ліз у друзі, коли ми були потрібні, а потім не хотів і вітатись. Був у школі й учитель, з якого також насміхались. Він замість географії, яку вчив, казав: гигиграфія. Та, мабуть, у кожній школі бувають такі вчителі. Ледь не забув згадати, що хімію вчила нашого учня Богдана сестра Катерина Сидоренко ( по чоловікові Ґоянюк) – вона , хоч і молода була, але дуже строга і таки заставляла вчити цей предмет.
Ходити до школи доводилось понад три кілометри. Часто тета передавала Дмитрові на квартиру баньку молока. Аж у десятому класі брав у брата Дмитра ровер і їздив ним. Навесні та восени, поки не було болота, ходив через зарваницю, так було трохи ближче, а часто й гриби приносив заодно.

У школі я дружив з хлопцями з Трача Святославом Черпінським, Богданом Семенчуком та ще з Петром Удудом з Гуцулівки. Зі Святославом ми разом заносили документи в Чернівецьке залізничне училище, але через рік після закінчення. Як я перший раз вступав, ще розповім, а тоді тільки тому, що треба було когось довго чекати, я поїхав додому і, повернувши в Сторожинець, здав документи туди.
Школу я закінчив 1961 року. Одержав атестат зрілості тоді, як тільки виповнилося 16. Атестат зрілості отримав, але до самої зрілості було ще далеко. У школі вчився добре. Не мав усіх п’ятірок, та чомусь і не хотів мати, так що медалі не отримав. Я був один з кращих учнів з математики і себе, очевидно, високо підніс, бо довго не задумувався, вирішив вступати у
Львівський політехнічний інститут, на загальнодержавний факультет в Івано-Франківську. До цього далі Коломиї ніколи не був.
Вдома на цей час вже відбулися зміни. Славко женився і жив на Воронці. Він лишився інвалідом після поранення, але пенсії йому не платили – працював лісорубом за копійки. Бідували з Анною, яка робила килими вдома. Та ще почали будувати собі хату. На роботі в лісовому господарстві тоді ( та й тепер) платили мало, але дерево на хату він навозив майже без грошей. Здебільшого самотужки на санках, трохи допоміг його тесть, що працював фірманом у колгоспі, та сусід Іван Шинкарук, що працював з кіньми лісництва.
Брат Дмитро через хворобу також не мав середньої освіти і вже одного року зі мною здав екстерном за середню освіту. Пізніше він таки закінчить інститут і буде працювати в цій же школі вчителем історії. Але тоді всі хотіли, щоб я вчився в інституті.
Мама дала мені 10 карбованців. Держава якраз провела чергову реформу, і зі 100 крб вийшло лише 10. Ну як завжди, все для людей. Я поїхав до Івано-Франківська, що лиш недавно став так називатись, раніше був Станіслав. Здавши документи і написавши перший твір з української літератури на три бали, мені, хоч і прикро було, але ж я математик, а письмову математику здавали через два дні. Та після другої трійки я впав у паніку, подумав, що з трійками не пройду, а тільки розпущу гроші, хоч і витрачав лише копійки, бо купував тільки хліб та суп гороховий по 3 копійки. Сам не витримав, і не було кому порадити, забрав документи назад, поїхав додому й віддав мамі гроші.
Пізніше довідався, що з моїми оцінками всі вступили, бо після математики ніякого конкурсу вже не було. Але поїзд пішов, я був удома, на роботу нікуди не міг поїхати, бо треба було паспорта. А паспорт не давали, бо голова колгоспу не давав довідки, таким способом примушували йти робити до колгоспу. Йти робити в колгосп, де нічого не платили, – страшно. Не пішов. А маму попередили, що відберуть присадибу. Взимку відпрацював у лісі, а навесні відновилася справа про присадибу. Ми виорали і завеснували, а нас подали до суду за „самовільний захват землі” – так дослівно називалося висунуте нам обвинувачення.
Це було дико. Вдумайтеся лише: батько загинув на війні, один син хворий, другому немає ще й вісімнадцяти (Славко жив окремо), мама працює в
65

Колгоспі, а тут самовільний захват землі. Я думав, що це творять місцеві владні структури, праведні, що десь там нагорі, нічого про це не знають і досить донести до їхніх вух таку несправедливість, як усе зміниться. І ми написали скаргу самому Микиті Хрущову в Москву. Прийшло повідомлення, що лист доставлено в секретаріат Хрущова, ми вже втішились, що правда «восторжествує», та даремно, нас таки судили. Я вперше в житті зневірився у владі, але тільки в хрущовській владі, в радянську вірив безмежно.
Суд відбувся, мені дали слово, я виступив і, напевно, розтопив-таки кригу на серці судді. Суд визнав, що не було складу злочину. А трохи пізніше почали видавати сільським жителям паспорти без довідки з колгоспу.
Мої дитячі безтурботні роки закінчилися, і перш ніж продовжити писати про своє подальше життя, хотів би доповнити розповідь про тогочасне життя жителів села тим, що не передав, описуючи події через призму тільки мого життя і тільки моєї Кореї. Спробувати відповісти на деякі питання уже з висоти 60-ти- річного досвіду, набутих знань, спостережень і переконань. Знаю, що це тільки мої погляди і нікому не нав’язую їх, бо вони можуть бути суб”єктивними. Та зрештою, на той час я сприймав усе, що діялося навколо, дитячими очима і вірив у все те, що було надруковано. А надрукована була, м’яко кажучи, не вся правда, а може, навіть зовсім неправда . То вже нині є
можливість, при бажанні ,звичайно, прочитати про ті правдиві події , що відбу-
валися тоді, і порівняти з тим, що залишилося в моїй пам’яті.
Я писав про себе, про нашу сім’ю те, що бачив, що відчував на своїй шкірі. Повторюю, що то був не тільки післявоєнний важкий період, то був період становлення тоталітарного режиму в нас, на Західній Україні, з усіма його наслідками. Тяжкі втрати війни доповнювали терор та репресії, що здійснювала влада. Цей період був часом великих перемін, насамперед у свідомості людей. Мені тільки хочеться констатувати ті факти, що відбулися в моєму селі.
Війна зачепила майже всіх жителів села. Велика частина тих, що воювали, не повернулися додому, залишивши в горі своїх діточок, дружин, старих батьків. Друга частина повернулась каліками, що одержували мізерну допомогу, а треба було жити і ростити дітей. Багато було людей з села, що працювали на державній роботі, хто в шахті, хто на лісозаготівлях. На них казали, що вони мали бронь. Їм також було нелегко. Наприклад, ті, що працювали на шахті в Ковалівці, а шахта працювала в три зміни, мусили йти чи в сніг, чи в дощ, чи вночі, чи в свято, чотири кілометри через ліс. Вони втоптали таку стежку, яка ще довго і після закриття шахти не заростала. І платили їм небагато (але платили), і землі біля хати залишали тільки 0,15 га, а все ж таки вони жили краще – і хліб у них був, і до хліба. Та слід сказати, що їхні діти не зазнавались і ніхто не робив різниці між дітьми.
Бронь мали не лише робітники, але й службовці, працівники міліції і енкаведисти, та ще було багато і сексотів, яких спеціально залишали.
Щоб краще все це зрозуміти, треба вернутися трохи назад в історію, і я дозволю собі висловити свої міркування з цього приводу, може, навіть такі, що не всім сподобаються, але, думаю, що на старості маю право на свої міркування і переконання.

Я згадав те, що мені розповідали старші люди – це Василь Юлишин, Федір Копецький, Юрко Пазунюків та Ілько Костів.
Те, що нам вічно втовкмачували, як люди страшно бідували за Австрії і Польщі, які вони були нещасні, м’яко кажучи, було неправдою. Споконвіку так було , що працювати на землі – це була важка праця від зорі й до зорі.
Тільки в наш час праця на землі в розвинутих країнах стала легша, бо запровадили різні машини і механізми. А тоді люди по всіх селах, і в нашому селі, орали, сіяли, сапали, косили, збирали врожаї і тримали коні , корови , свині та птицю. Як звичайно, завжди. Різниця тільки була в тому, що багатими були ті, що працював від зорі до зорі, все життя скуповував ґрунти. Був ґаздою, ходив, як і всі, в холошнях (полотнятих штанах) та зрібних сорочках і тільки на свято собі дозволяв надіти кожух чи байбарак з тонкого сукна та взути боксові чи ялові чоботи. Бідні ж цього не мали. Замість скуповувати ґрунти, вони ходили в шинки та корчми і все, що мали, пропивали, програвали в карти. У багатих були більші хати – дві кімнати через сіни та будівлі для сіна й худоби. Бідні ж мали хатини на одну кімнату та багато дітей, і коли не було що давати дітям їсти, зверталися за позичкою до багатих, а потім мусили той хліб відробляти. Так було споконвіків до приходу нових радянських порядків. Ці порядки полягали в тому, щоби добрих ґаздів не стало, своєї інтелігенціі, якої і так було мізерно, також не стало за одну чи декілька ночей. З ледацюг зробили місцеву владу та сексотів. Пасовища, ліси та землю від людей забрали. А далі забрали й молодих людей на фронт, більша частина з яких не вернулася. А решту виживайте! А як? Це вже нікого не цікавило. Виживали як хто міг. А по-простому, училися красти.
Чи було краще за Австріі? Не знаю. Але так не крали. А як школа? Діти ходили до школи, але не всі, дехто не пускав своїх дітей до школи, а ті, що ходили, то тільки в першу, другу чи ще, може, третю клясу. Інших у селі не було. А до інших шкіл чи гімназій ішли далеко не всі, бо крім плати, треба було дитині мати великі здібності до науки. А частіше батьки не відпускали, бо треба було працювати на землі. Аби знав тільки грамоту, а професором не будеш, казали.
Чи можно було бідному вчитися? Можна було, бо було багато меценатів, які підтримували розумних дітей. Підтримувала й держава, і родина цісаря, видаючи талановитим учням стипендії, інші допомоги. У сільських школах навчались українською мовою, але якщо далі йшли вчитися, до Відня, то мусив добре знати німецьку мову. Але незаперечний той факт, що у Львові за Австрії був відкритий український університет, де навчання відбувалося українською мовою. Скажіть, за 300 років в Україні, яка була в складі Росії, таке було? Та й за радянської влади навчання в інститутах було російською мовою. Сам переконався в цьому, коли вчився спочатку в Сторожинецькому лісовому технікумі, а потім в Українській сільськогосподарській академії.
Вже за Польщі було трохи інакше. Поляки вважали і, до речі, вважають, що то їхні землі, як не по Дніпро, то принаймні по Збруч. А тому хотіли полонізувати населення – насаджували вчителів поляків, які з дітьми говорили тільки польською мовою. Водночас з полонізацією поляки проводили латинізацію –

переслідували православну та греко-католицьку віру, насаджуючи римський католицизм, масово будували костели.
Все це викликало невдоволення українців, яке втілювалося в двох напрямках: радикалізму та націоналізму. Оскільки нашу національну
свідомість треба будити, то цим скористалися радикальні партії, передусім КПЗУ та соціалісти.
Люди збиралися по хатах-читальнях, де разом з читанням Шевченка, Франка, інших українських письменників читали прокламації, як добре живеться за Збручем українцям. Люди, не знаючи істини, не знаючи нічого про репресії і голодомори, про геноцид українського народу, вірили в ті легенди. Пропагандисти мали неабиякий авторитет серед населення. Люди читали вірші, співали пісні про радикалів. Я чув ці пісні й вірші від діда Юлининого, та запам’ятав лише кілька рядків:
Радикали, коби потривали,
Пробудили наших хлопів,
Щоб сіти порвали…
Край не покидали
І за моря не блукали,
З нужди не вмирали…
… Бо наша органа – сардак, кожух , чорна шапка
І червона фана.
Бачите, зачеплено й те, що українці мігрували за океан. Так і було, з села до Канади їздив Михайло Ганцяк, а Параска Лунева виїхала до Австралії. Але тоді не
так аж багато виїжджало з села. Наприклад, Михайло Ганцяк заробив гро-
шей у Канаді, вернувся в село і став багачем, що й моя мама в нього служила. Набагато більше виїхало і не повернулися в село за радянської влади. Спочатку багато не повернулося з німецьких таборів, пізніше маса людей не повернулися з совітських сибірів, потім втікали від колгоспу та попадали в різні вербовки і вже в село
так само не поверталися.
Жителі села, в тому числі мій вуйко Федір, не могли знати всю правду про так звану революцію1917 року в Росії, про страшний голод і розруху у 1918-1921 роках, про масове вивезення до Сибіру порядних і працьовитих селян, про страшний голодомор у 1932 – 1933 роках, коли все зерно, включаючи посівне, було силою відібране в селян, про страшні прояви канібалізму на східній Україні.
Мені в Америці вдалося прочитати об’єктивну оцінку тих подій. В Україні , навіть незалежній, цього не завжди прочитаєш, а тому дозволю собі навести коротко деякі цифри і факти без коментарів:
–   за 400 років територія Росії збільшилася в 400 разів;
–   за 537 років після Куликівської битви і до закінчення Першої світової війни Росія провела у війнах 334 роки;
–   Ф.Достоєвський ще до жовтневого перевороту писав, що на Росію насувається епоха соціальних потрясінь, і якщо вони відбудуться, то це

забере 100 млн людей ( за нинішніми підрахунками, фактичні втрати в ХХ ст. становлять 110 млн);
–   що Леніна та інших емігрантів-революціонерів було перевезено в опломбованому вагоні через Німеччину і за німецькі гроші був здійснений переворот, коли до влади прийшли більшовики, за це Ленін пообіцяв, що Росія односторонньо вийде з війни або укладуть сепаратний мир, що й
був укладений в Брест-Литовську, внаслідок чого кайзерівська Німеччина захопила майже всю Україну з Києвом;
–   що тільки 5 із 15 членів першого робітничо-селянського уряду, затвердженого з 7 на 8 листопада 1917 р., померли власною смертю;
–   що друга після Леніна в уряді особа Л.Троцький (Бронштейн) заявив: „ми повинні перетворити Росію в пустелю, населену білими неграми, яким ми надамо таку тиранію, яка й не снилася ніколи найстрашнішим деспотам Сходу. Різниця лише в тому, що тиранія буде не справа, а зліва, і не біла, а червона, бо проллється стільки крові, такі потоки крові, перед якими здригнуться і збліднуть всі людські втрати капіталістичних війн… шляхом терору, кривавих бань ми доведемо руську (не тільки російську) інтелігенцію до повного отупіння, до ідіотизму, до тваринного стану;
–   що прізвище Троцького – Бронштейн і що він мав на рахунку в американських банках 100 млн доларів( натепер понад 1млрд);
–   що дід Леніна не був дворянином , а міщанином, бабка була єврейкою, а його самого називали монголо-жидом;
–   що Свердлов, Бухарін, Каменєв, Зинов’єв, Молотов, Калінін та багато інших були євреями;
–   що поіменний список першої Ради народних комісарів і зіставляння за національністю: 3 русскіх, 1 грузин, 1 вірменин і 17 жидів;
–   що поіменний список першого Центрального виконкому: 5 русскіх, 6 латишів, 1 німець, 2 вірмени, 1 чех, 1 українець (Цюрупа) і СОРОК ОДИН жид. Центральна команда ЧеКа: 1поляк, 1 німець, 1 вірменин, 2 русскі, 8 латишів і ДВАДЦЯТЬ ТРИ жиди. Список послів СРСР: 3 русскі і 13 жидів;
–   що терор планувався зразу ж після захоплення влади і Ленін не був винятком- збереглася телеграма його в Пензу, в якій він наказав повісити 100 осіб;
–   що Сталін, прийшовши до влади в 1925 р., за майже 30 років владарювання перетворив у невільників системи, рабів Гулагу, або тюремну пилюку, не тільки ворогів, але й простих людей, які думали, а тому були об’єктивними, незалежними;
– що в армії СРСР у роки Другої світової війни перебувало 29,5 млн чоловіків, втрати вбитими -8,7 млн осіб, а втрати, включаючи цивільне населення, становили 27 млн.

– що тільки 1 із 20 чоловіків, мобілізованих на війну, 1924-1925 років народження, повернувся неушкодженим;
– що в 1932 р. було експортовано СРСР 18 мільйонів тонн зерна, а в 1933 р.– 10 млн тонн, в той час як в Україні масово помирали голодною смертю;
– що аж у 2007-2008 рр. людство визнало Голодомор і геноцид українського народу.
Все це свідчить про те, що катами українського народу в прямому значенні цього слова стали, поруч з росіянами та українськими яничарами, і євреї. Для останніх, щоб служили вірою і правдою комуністичній ідеї, з благословення Леніна народний комісар війни Лейба Троцький пообіцяв створити в Криму та на півдні України єврейську державу, так званий Новий Сіон. І виродки єврейської національності кинулися з усіх ніг виконувати і перевиконувати поставлене партією Леніна-Сталіна завдання.
Якщо б люди тоді знали хоч частину з того, що відбувалось, то так не підтримували б радикалів, а підтримували б іншу течію, яка була за національну ідею, що починаючи з 1920 років приходила в голови людей. За Польщі національний рух, насамперед серед молоді, став поширюватись, незважаючи на репресії з боку польської дефензиви, незважаючи на Березу Картузьку, куди поляки ув’язнювали всіх, кого підозрювали в націоналізмі. Але це не була масовість, наші люди, на жаль, аморфні й підтримувати національний рух, що переріс у Організацію українських націоналістів, взялися тоді, коли наяву побачили злодіяння червоного режиму в 1939-1941 рр. і нацистського режиму в 1941-1944 рр. Тоді й була створена Українська Повстанська Армія, в якій воювали за незалежну Україну. Вояками УПА були не лише українці, але й десятки інших національностей . Вони воювали як проти німців, так і проти москалів. Воювали вперто і завзято. Коли німців погнали з України, ці люди пішли в підпілля і далі воювали проти радянської влади. Маючи підтримку в населення, жменьки месників ОУН-УПА діяли до 1951 р. – 6 років після закінчення війни, і могутня радянська держава, маючи найбільшу в світі армію і найбільший репресивний аппарат, без допомоги відщепенців-сексотів нічого не могла вдіяти тим, хто воював за ідею, за самостійну Україну і готовий були померти за свій народ.
Та повернімось у рідні Микитинці, в післявоєнний період. Після утворення колгоспу в селі стали робітники і колгоспники. Серед колгоспників краще себе почували фірмани, та ще певною мірою доярки. Жінки працювали в ланках, а чоловіки в будівельній бригаді. Фірмани себе краще почували тому, що всім треба було орати чи привезти щось і всі до них зверталися. Деякі з них були гонорові й навіть могли когось з нас, хлопців, і батогом потягнути, коли ми чіплялися на розвору під’їхати. Ось декотрі з них, кого я згадую: Дмитро Левіцький (пан), Никола Гарасимів та Юрко Федоріків на Кореї; Михайло П.Левіцької, Юрко Козаків, Михайло Іванюк (Доцьик), Мифтодій, Василь Сав’юк зі шляху; Михайло Слюсарчук та Василь Требіїв з Воронця. Конюхами працювали Михайло Лалак та Шкрибенько, які нас не відганяли, і ми часто приходили дивитися на коні.

Які культури сіяти чи садити в колгоспі, доводили з району. Як звичайно, сіяли пшеницю, ячмінь, овес, кукурудзу, буряки, садили картоплю. Правда, одного року заставили сіяти чумизу, а за Хрущова майже всі поля засівали кукурудзою. У
наших краях споконвіків сіяли кукурудзу, бо без кулеші з кукурудзяної муки в нас
не обходилося. Але це була не та кукурудза, що сіяли в нас, це були „зуби”- гібри-
ди з південних областей, які росли в три рази вищі, та й урожай давали значно біль-
ший. А те, що не завжди в нас вони дозрівали, нас, хлопців, не обходило, ми
до пізньої осені могли пекти шуляки.
Спочатку був дуже низький урожай, потім рясне удобрення та можливість застосувати сівозміни й сільгоспмеханізми поступово врожаї підвищували. І вже на присадибах стали менші врожаї. Зернові косили косами, жали серпами і складали в полукіпки. Снопи возили на тік, де була молотарка, яка приводилася в роботу кіратом – коні йшли по кругу і через паси обертали молотарку. Пізніше вже крутили електродвигунами, а струм вироблявся на колгоспній дизельній електровні. Солому тут же скиртували, і тут я почув і Юрове: п е р е в е р т а й! Зерно простелювали на току для просушки, над ним кружляло безліч горобців та голубів. Найдовше, до снігів, лупили кукурудзу й прикопували кормові буряки. Картоплю видирали сапами, поки Никола Гарасимів вперше не застосував „вертольот”- картоплекопалку, яка викидала картоплю на землю, і школярів примушували її збирати.
Пам’ятаю, один час була городня ланка, яка займалася то капустою і помідорами, то тютюном. Учні зі школи майже цілий вересень, а то й половину жовтня, ходили в колгосп вимикувати і чистити буряки, лупити кукурудзу, збирати картоплю. Чого гріха таїти, набирали при цьому в кишені помідорів та потихеньку тягнули листя тютюну зі шнурів.
Коноплі в колгоспі вже не сіяли, а на початку 1960 –их сіяли льон. З ним було дуже багато мороки – його спочатку вимочували у воді, як коноплі, та потруїли всі водойми, а з льону користі не було. Потім додумувалися розстелювати льон на пасовищах, і не було де пасти корови, мусили гонити або в ліс, або в бавки. А досушували жінки з ланки навіть у хаті на печі. Сухі сніпки льону легко займалися і горіли, як бензин. Люди швидко додумались смалити льоном свині, щоб була м’яка шкірочка.
За роботу колгоспникам нараховували трудодні, по яких наприкінці року за залишковим методом платили натурою. Ці залишки, після того як здали державі, лишили в насінний фонд, мабуть, частину й розтягнули, роздавали людям. Але часто-густо цих решток взагалі не залишалось, тому фірмани й мали переваги, бо мали опалку, в яку щось-таки й заховували і привозили додому, всі інші істинно колгоспники такої можливості не мали.
За Хрущова запровадили грошову оплату, скасували закон ”трьох колосків”. Наші люди, які до всього звикли, змирилися з цим, зрозуміли систему і вже тягнули не тільки в опалці.

Я вже писав, що ми їли . Те ж переважно їли і всі інші люди в селі. Якщо був урожай картоплі й кукурудзи, то вже були задоволені. Картопля тоді ніколи нікому не проїдалась. А ще були квашені огірки в бочці, бо теперішніх хвороб огірків та картоплі ніхто не знав, і огудиння й картоплиння восени доводилось косити. Отже, картопля з огірками, кулеша – це була постійна їжа, а вже решта – ягоди, гриби, риба, як кому вдавалося. А ше варили квасолю – це була поживна їда, як колись казали, пожиточна. Квасолю з кукурудзяними крупами називали шупенею.
Ходили до Ковалівки по хліб, а найчастіше посилали дітей, бо треба було стояти в черзі. Хліб у Ковалівці був великий, пахнув ще олією з дуже смачною
шкуринкою. Через лази до цього шахтарського селища було десь зо три добрих кілометри, і ми ніяк не могли втриматися, щоб не відщепнути краєчок шкуринки.
З розвитком льонарства і появою в магазинах товарів перестали сіяти коноплі, купували або матеріал на костюм, або вже готові костюми.
Дрова привозили фірмани, але не всім. Переважна більшість людей вимушені були дрова носити на плечах. І що цікаво – всі палили виключно дровами, які носили з лісу, але при цьому ліс не нищили, берегли. Ліс був доглянутий, на відміну від теперішнього часу, коли майже всі оселі опалюють газом, а ліси винищують. Всюди в ліс були протоптані стежки, якими люди ходили часом і за кілометр за дровами. Насамперед збирали букове гілля, потім ламали його з дерев ключкою і аж коли вже не було ні одного, ні другого спилювали в землі або корчували сухостійні дерева. Сиророслі зрубували зрідка, хіба на толоці, що вважалась нічиїм, та й збільшували таким чином площі під випас худоби.
Хати будували тільки з дерева, а лісоматеріал або привозили з гір, де були лісозаготівлі, або ж за домовленістю з лісниками корчували дерева так, що знайти місце було важко.
Дуже бережно люди ставилися до толік, де були випаси, правда, перш за все стежили, щоб ці толоки не заростали, бо не було б де пасти худобу. От тому-то було так багато полянок, про які я писав і якими бігав босими ногами.
Я про них згадував в Америці і коли приїхав , мені до болю захотілося пройти по них. І от що з того вийшло. Через бавки, а також Шинківський потік, я не зміг пройти через зарості ожини, які буквально обплели кущі черемхи, чорної та білої вільхи. Я не знайшов ні одної стежини, навіть звірячої. Та що там малі полянки, як великі, наш головний стадіон – пастівник уже майже геть заріс жарнівцем, вільхою та березою, а з трьох боків невпинно насуваються зарості ожини, через які неможливо навіть пролізти. Там тільки брат Дмитро інколи прив’язував корови та Бабчук, що тепер живе на Кореї, прив’язував кобилу, а тепер ніхто. Якось навіть незвично. Там, де трава була випасена вщент, тепер у молодих заростях збирають гриби.
Якось трапилась нагода, і я пройшовся від шутрівки через Фиштейку, Бузький ґрунь, Зарви, Кропивки, малу дубину і Спаську царину до автобуса в Спасі на Городищах. Я не блудив, але надіятись на колись постійні стежки було марною справою. Але все за порядком. Від шутрівки стиглого лісу вже немає – 72

вирубали. Важко сказати, чи ще щось росте на вирубках, одні, добре бачив, ожини(можливо, під ними і деревця є). Біликової дороги, що з’єднувала Фиштейку з шутрівкою, давно немає – там пролягла траса газопроводу і будівельники, що її прокладали, мабуть, і не думали відновлювати дорогу, але, ймовірно, по ній ще тягнули ліс великими тракторами, бо залишились глибокі колії, порослі ожиною й осокою. На потоці, через який ішла дорога на Кривоброди, утворилася двометрова скала, на яку мені довелось залізати. Але через Заріцькі бавки, де вирізані поодинокі дуби, а площа так поросла тією славнозвісною ожиною, що знову ж таки пройти неможливо. Я ж видерся на Бузький ґрунь і через нього зійшов на Зарви. А тут взагалі довелося продиратись через суцільні завали. Навіть знаку не було там, де пролягала стежка, по якій носили оберемки букового гілля з Бузькового ґруня та осколи від ободів з-під Фиштейки. Зайшов у Кропивки, які й тоді були млаковиті, бо близько залягають ґрунтові води і ділянки разом з деревами( як Зарви і Заріцькі бавки) постійно сповзають.
Та це не завадило тут робити „санітарну” рубку. Це така рубка, коли забирають тільки стовбур дуба до крони, а решту залишають напризволяще. Коротше, руба-
ють що краще і що можна продати за великі гроші. А ті дерева, які справді необ-
хідно зрубати, звичайно, залишені. Такого ні одна держава не допускала, навіть і
СРСР, що дозволяють собі в незалежній Україні владці.
Страшнувато стає від цього, а ще від того, що землю не обробляють, сади приходять у запустіння, а ліси нищать. А може, так і має бути? Я постарів і мені ввижається? Може, в мене така туга за минулим? Не вважаю, що це правильно.
Тоді кожний клаптик землі обробляли, він давав віддачу, кожну полянку використовували для випасу худоби. Навіть межі зжинали і траву згодовували худобі. А ми, малими, з лісу траву носили, щоб на полудне згодувати корові й мати вільну годину для купання в ріці.
А сади? Вирубували по берегах корчі й садили плодові дерева. Симчишин зі шляху й Танасій на Воронці, що вміли щепити дерева, були незамінимі в селі люди. І хоч не було спеціальних підвальних приміщень, яблука зберігали до весни, вкриваючи хвойною лапкою і соломою або прикопуючи.
І хоч як жили бідно, хоч як працювали, та все ж знаходили час для розваг. Трохи багатші, серед яких були і фірмани, робили балі, зліжки, коли кожний щось приносив, разом випивали і бавилися. Робили іменини, „били Петра”. А от про день народження згадували зрідка.
Навіть було модно мати коханку. Про це знали всі й не завжди осуджували. Так, Петро Марії Їванової мав за коханку Николушиху, а старий Максимко – Ільчиху. Та я малий був і багато чого не знав.
Молодь сходилася на вечорниці, де дівчата пряли або вишивали, а всі разом співали і колядували. А особливо ми,хлопці, любили ходити на толоки лупити кукурудзу. Як тільки господар кошиком виносив чисті качани і залишалась велика купа лупишини, ми в ній гралися з дівчатами та нишком щупали їх за груди.

Хочу ще розповісти про тогочасні весілля, але було б цікавіше, коли б можна було їх порівняти з теперішніми. Постараюсь.
Десь від 1950-го до 1970 –го весілля робили в хаті, де для молодих стояв стіл, а гостей частували здебільшого в стодолі, під навісом або ж на помості. Столи і лавки зношували від сусідів. Починалось весілля як і тепер, із занесенням весільного деревця. Це дійство здійснювалося або під музику тих музик, що грали весілля, або під спів сопілки, що здебільшого в селі грав Микола Гаврилюків. Але головним атрибутом був спів жінок «Барвінкової», який завжди закінчувався словами: „Ой дай Боже, в добрий час, як у людей, так і в нас”. І ці слова наші люди стараються виконувати й сьогодні. Немає значення, чи є матеріальна змога, чи немає, але щоб не було гірше, ніж у інших людей. Цього вечора, коли заносили деревце, приходили близькі родичі, сусіди. Жінки у вузликах приносили кукурудзяне зерно або крупу. Молоді ґаздині сідали шити вінок, а ґазди стояли надворі та гомоніли, чекаючи, коли вони закінчать.
Після того як пошили вінок і потанцювали з ним, тримаючи його на подушці, всіх садовили за стіл. А на стіл ставили порізаний хліб і приносили печеню – це була підпалка і зверху трошки м’яса, ще могли подати борщ, а от коли вже подавали голубці, то це була остання страва. Замість голубців часом подавали кашу з кукурудзяної крупи. Мисок зі стравами ставили декілька на стіл, з таким розрахунком, щоб до неї можна було дотягнутись. Ґазда або ґаздиня брали пляшку горілки, наливали собі в маленьку чарчину, випивали і передавали чарку статечним ґаздам, ті пускали в рядочок. Чарку не сміли затримувати, бо вона була одна, тож деколи бурчали : „Та пускайте килішок”.
У декого були так звані заводини, це коли крім вищезгадуваного дійства музики грали танці й сходилося багато молоді, навіть з навколишніх сіл. Це була значна подія для молоді, бо можна було досхочу натанцюватися. На відміну від теперішнього, на другий день незаміжня молодь на весілля не приходила, а приходили тільки на „виріджіння”. Молоді в супроводі музик та молоді йшли до шлюбу. Спочатку брали церковний шлюб, а коли церкву закрили, то шлюб брали в клубі, де молоді розписувались і танцювали кілька танців.
Як тільки молоді повертались зі шлюбу, на весілля сходилися гості. На приніс жінки знову ж таки несли у вузлику кукурудзяне зерно, а пізніше калачі. Ґазди несли струцні або горівку. Хто з них вважав себе дуже вже великим ґаздою, то приходив з вінком кукурудзяних шульків, що звисав через плечі до землі. У селі це робили Дмитро Левіцький з Кореї та Никола Федунів з Сафатової долини. За стіл гостей садовили, як я вже писав, у стодолі або на помості. Тут і танцювали, коли закінчували трапезу та виносили столи й лавки. Їсти давали те ж саме, але вже побільше, ставили холодець з бурячками, голубці давали з кукурудзяної крупи, а от кашу з рижу або глогазу. Горілки на стіл давали по пляшці й давали на замін уже коли всю випивали. Після того як гості наїлися і починали співати, набивали бочку з пивом. Пиво наточували в збанки та графини й носили до столів. З танців грали гуцулку, деколи польку, краков’як і вальс. Нам, хлопчакам, добре було, як

музики грали в стодолі, бо ми вилазили на подрини над стайнею і звідти спостерігали за танцюристами. Парубки не мали права танцювати з ґаздами, їм, як себе добре поводили, оголошували танець для молодих, вони танцювали і відходили набік.
Пізно вночі була повниця. Грошей у людей не було, багато в повницю не кидали, приблизно від 5 до 25 крб. Після повниці ставили ще раз за стіл і виносили деревце, що означало кінець весілля. Гостей на весіллях було десь 30-50 пар. А вже аж у 1980 -1990 рр. на весілля скликали все село.
Звідки я це знаю? Правильно, я був малий і швендяти по весіллях серед ґаздів не можна було, але я був на весіллі у вуйка Миколи, коли женився Юрко, а також на весіллях на Кореї. Ну а в 1958 р. женився брат Славко. Так що трохи практики набрав.
На весіллях грали в основному музики ( крім сільського Андрія Гнатового), Іван Філипів з Хімчина, Вуланець та Ґуджуман з Вуторопів. Здебільшого це були
троїсті музики, що складалися зі скрипки, цимбалів та бубна, але у вуторопських
музик з’явилася сопілка. На ній грав музикант, що женився з дочкою Федора
Мандрика. А вже пізніше в капелі Івана Філипового грали „Ладусі” на духових
інструментах.
І от порівняння: через 50 років, у 2008 р., я відвідав весілля в Микитинцях,у наймолодшого Костевого сина Юрка, що женив сина Василя. Я сказав для порівняння, а дуже тяжко порівняти – три весільних доми, кожний з яких розрахований на не менш як на 150 -200 гостей. Гостей на весіллі було приблизно 400, із них десь половина молодих, до 30 років, решта від 30 до 50 років, і лиш одиниці такого приблизно віку, як у мене. І от коли я за 50 років пам’ятав,що подавали за стіл, то тут подавали такі делікатеси із м’яса, птиці та риби, що я і назви їхньої не знаю. А різної випивки стільки багато та такої різноманітної, що дивуєшся, як те поміщається в людей.
Весілля відбувалося чотири дні, ми ж з дружиною були в суботу й неділю.
Їж, пий, гуляй, скільки душа прагне. Правда, деякі традиції залишились – так же заносять весільне деревце. Так же беруть шлюб, але тепер уже в церкві. Так же з приносом приходять на весілля, жінки несуть коробки з цукерками та квіти, чоловіки- пляшку горілки, тут же вони вітають молодих і дарують гроші, десь по 200 гривень на людину. Повниця також є, але тільки для близьких родичів та хрещених батьків, яким молоді вручають подарунки.
Як на мене, то тільки одна негативна риса сучасних весіль у селі є та, що гості приходять пізно ввечері. В Юрка, що всіх просив і попереджував, щоб приходили раніше, гості зійшлися десь на 10 годину вечора. А деякі взагалі прийшли опівночі.
Крім Юркового весілля, ми відвідали ще одне весілля у двоюрідної сестри моєї дружини Марії, що заміжня за Бейсюком, родом з Пістині. Тут також делікатеси і так же на ніч приходять гості.
50 років, а такі разючі зміни. Невже так люди багато живуть? Живуть багато, та не всі, далеко не всі, але весілля стараються робити багаті. 75

Юрко Костів справді багата людина. Бейсюк же, спеціаліст від дерева, працює тяжко, далеко від сім’ї і також старається не вдарити лицем у болото. Але й Бейсюк ще може на те заробити. А деякі люди позичають грошей, щоб зробити багате весілля, а потім з дарованого віддають гроші, а молодим нічого не зостається.
То чи потрібні такі весілля? Чи може краще для молодих щось зібрати? Та не мені про те судити, я тільки для порівняння хочу ще розповісти про весілля в Америці, де мені довелося бути, і то не в бідних, у тих, що мають свій бізнес.
І нехай судять інші люди, що можливо прочитають ці рядки іще через 50 років.
На це весілля я потрапив випадково. Зять Василь відмовився йти на весілля і погодився сидіти з дітьми, а Миросі нічого не залишилось, як попросити, щоб я йшов з нею, бо ігнорувати запрошення не можна було – надто порядні ці люди і дуже багато їм допомагали. Вона приїхала за мною досить пізно, і на офіційну церемонію ми не встигли, а приїхали саме вчасно до залу, де мав відбуватися бенкет. Запаркувавши авто, деякий час спостерігали, як з шикарного автобуса виходили молоді та їхні близькі родичі чи друзі.
Молода не розлучалася з пляшкою вина, і хоча була повною (під центнер), було видно, що вона напідпитку, але вона веселила гостей і непомітно було, щоб її хтось осуджував. Готуючись до весілля, близькі до молодих шиють собі однакові костюми. На цей раз вони були в чорних костюмах-трійках та чорних крислатих капелюхах зі світлою стрічкою. З правого боку широких штанів звисали золотисті ланцюжки- ретязі. Це виглядало досить-таки ефектно, особливо гарно виглядав сам господар Том – високий, під 2 метри мужчина з широкою, по груди сивою бородою.
На дверях зали вивішено список запрошених. Наш стіл був під номером 17 з загальної кількості 21 стола. Столи круглі, на 8 персон, на кожному з них горіли свічки, стояли бокали з пивом та кавники. Крім цих столів, під стінкою був довгий стіл для молодих та їхніх друзів. Всього десь було під 200 осіб. Коли ми зайшли до залу, майже всі гості пили пиво, яке ще наливали в барі всім охочим. Хто хотів вина чи віскі, міг собі в цьому ж барі купити. Вино поставили тільки на довгий стіл для наближених. Заграла музика, запросили гостей, що ходили по залу, щоб сіли за стіл, і зразу під марш оголосили про прихід молодих та їхньої свити. У шикарних костюмах, пританцьовуючи, попрямували за свій стіл. Після того хто хотів, то вітав молодих, мабуть, щось веселе розказували, бо всі сміялись. За стіл молодих принесли їжу і вино, а тоді, оголошуючи номер столу, ці гості підходили і брали собі їсти. Страв не було багато – м’ясо індика та яловичина, картопля з порошку, салат, свіжі огірки порізані, журавлина та кукурудза (здається, з консервів), соуси. Потім всім піднесли по шматочку велетенського торта. На столах ще лежали фотоапарати одноразового користування. Будь-який гість міг фотографувати, потім молоді будуть розглядати фотографії. У костюмах з краватками, крім мене, було декілька стареньких, решта хто в чому, але це не заважало їм веселитися. Посуд, звичайно, одноразовий.

Як тільки поїли, посуд прибрали й викинули в сміттєвий ящик. Прибирали тільки бокали. Після цього почалися танці, та ми з Мирославою поїхали додому.
Звичайно, порівнюючи ці весілля, не можна сказати, що все залежить від матеріальної спроможності. Не від багатства залежить, а від менталітету, від традицій і інших чинників. І взяти те чи інше весілля за взірець неможливо. Можна сказати, і навіть весільні гості це кажуть, що можна і треба би готувати
скромніші столи, що багато продуктів псується, а це тепер дорого коштує.
Але з іншого боку, читаємо в літературі, що українські й польські пани були настільки гонорові, що напитки і меди рікою текли. А прості люди на селі робили такі наливки, що вже пив би. А за корчми й казати нічого, то це, напевно, в крові нашій. Правда, не настільки, як у північного сусіда, не доходить до одеколону й денатурату, і не дійде, бо українці воліють пити щось смачненьке.
А ще тому, що наша нація століттями перенесла рабство, численні голодомори, велику скруту, а чи не найголовніше – невпевненість у завтрашньому дні. І людина сьогодні викладає все, що має.
А на Заході в минулому люди збагачувались тільки за рахунок власної праці, і в них такий виробився імунітет – берегти кожну копійку.
Але хіба це так важливо? Всякий народ так веселиться, як йому хочеться, кожний по-своєму. І добре, що веселиться.
У Микитинцях в 1950-1960 рр. також уміли веселитися. Я вже писав, що люди справляли поливачки, балі, зліжки, „били Петра”. До речі, Петра справляли на природі. На землі робили хрест, зрізуючи дернину, сідали навколо і набувалися.
Молодь кожної неділі організовували танці, забави. Але забава не була аж до ранку, як у пісні співається. І починалася не опівночі, а десь зразу як спадала спека влітку, а взимку і обідньої пори. На забаві грали професійні музики, або як їх тепер називають, троїсті музики – скрипка, цимбали і бубон.
Це були вже згадані мною Андрій Гнатів та Іван Філипів з Хімчина.
Що ж модного вони грали, крім гуцулки та вальса ( фокстрот тільки-тільки входив у моду)? Грали співаний краков’як:
Штири коні у возі,
Штири за стаєньков,
А чотири поїхали
За моїв миленьков.

Цей танець був цікавий тим, що перед музикантами могли танцювати тільки ті, що вміли співати, бо музики зупинялись і танцюрист мусив проспівати куплет у тон танцю, а потім музиканти далі грали.
Дуже любили польку: А то полька, легкий танець,
Хто не вміє, той засранець.

Ще танцювали яблочко, явно запозичене у сусідів:
Ех яблучко, куда котишся,
Попадьош на базар – не воротишся.
А коли був на весіллі старий Вінтоняк, що жив на Рівнях, то він вів „цвичок”, де танцювали самі хлопці. Він вводив у танці пожвавленість. Пізніше вже командував у танці «голубка», який ще дотепер танцюють. До речі, він був непересічною людиною –вмів примовляти, палити „ружу”… Я до цього скептично ставився, але коли мене припекло, лікарі не допомагали, а він спалив „ружу” і мені за півгодини полегшало, то вже більше до цього я скептично не ставився.
Згадуючи той період, не можу не згадати, як люди в селі любили співати. Співали на забавах, на весіллях, співали перед клубом і по дорозі з клубу, співали навколо церкви на Великдень і колядували всі Різдвяні свята. Співали поодинці й групами. Я так за піснями вже був скучив, що буду довго пам’ятати, як з братами та шваґрами співав на весіллі у Юрка Костевого, а все дякуючи Піґулякові, що запам’ятав багато давніх пісень. На весіллі співали і за столами, і після столів, збираючись групою з 10 осіб. Як тут не згадати Юрка Гасюка, Дмитра Рибака, Юрка Ганцяка! Це вони заводили пісні й тягнули першими голосами так просто, ідучи додому дорогою та побравшись за плечі. І які пісні! Мало тепер таких пісень співають. Ми, бувало, їм підспівуємо, але вони нас відганяли, щоби їм не заважали. Тоді ми марширували й співали „По долинам и по взгорьям”, а ще про „муху-цокотуху”.
Ні, ми, звичайно, і ту знали пісню, що Микола Юрів співав п’яний:
Ти Никола, я Никола,
Оба смо Николи,
Тебе били коло церкви,
Мене коло школи.
А цю не знаю, чи Іван Юрчишин співав, чи Іван Павлишин:
Ой, стрілєли два до мене
З ліворвера в мене,
Я сховався за явора,
За листя зелене.
Інтересні були ті роки – голодні, холодні, але веселі. А чому веселі?
Тому, що ми були малі й нам здавалось, що в нас буде все. Так ми вірили в „світле майбутнє”, так ми дивились на світ крізь рожеві окуляри.
Що б я хотів, щоб в Україні переймали від Америки, то це вміння вітатися й всміхатися. Тут вітаються і зовсім незнайомі люди.
Я вже в думці також посміхався, як уявив собі, що якби чоловікові всміхнулась молода жінка, то дружина зразу спитала б: „А звідки ти її знаєш?” Хоча це молги бути зовсім незнайомі люди.
Тож вітайтеся один з одним, неодмінно всміхайтеся – і життя здасться кращим.
Я впевнений. Спробуйте.