Мій рідний край. Історія мого краю. Част. 1. Іван Карп’як

03.03.2015 · Публікації

П Е Р Е Д М О В А

Я все своє життя любив читати історичні романи, інші книжки, в яких розповідається про історію України. Потрохи вже мав уявлення про історію в цілому України, але про історію свого краю, історію прикарпатської землі, Галичини не знаходив ніде. Власне, я й не звертався в архіви, крім коломийського. А тут мені прямо відповіли, що даремно шукаєте, архіви згоріли в радянський час. У радянській Україні взагалі не могло бути мови про копирсання в минулому. При незалежній Україні, крім виданих деяких раніше заборонених книжок мені також нічого не попадалося. Дещо більше я прочитав книжок української діаспори в Америці. Вони багато дечого відкрили мені такого, що я і не міг додуматися. Але це все було в цілому про Україну. Про історію Галицького краю до мене доходили тільки скупі, короткі факти.

І от одного разу, зустрівши мене в церкві в м. Міннеаполісі, пан Полець, з емігрантів Другої світової війни, знаючи, що я люблю читати, позичив мені одну книжку. Ця книжка розповідає про історію декількох родин, вихідців з села Бунова на Яворівщині Львівської області. Створена вона на основі архівних матеріалів, церковних записів, історичних джерел та спогадів.
Читаючи книжку, роздивляючись світлини, я звернув увагу на мапи. Мене дуже приємно вразило, що на всіх мапах є мої родинні місця, Галичина включала в себе як Яворівщину, так і Коломийщину, Косівщину. Значить, історія цього краю одна. Значить, і я зможу по мірі можливості зібрати матеріал і попрацювати на цю тему. Нехай це буде тільки для моїх нащадків. Однак надіюся , що не тільки мої внуки зацікавляться написаним, а знайдуться ще такі люди, яким не байдужа історія свого краю. Без знання історії неможливо судити про теперішні стосунки між тими ж таки українцями Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Я ніколи не звинувачував би своїх ровесників і людей молодшого покоління в тому, що вони не знають досконало історії свого краю, бо не всі мають можливість знайти історичні матеріали. Але молоді люди віком 30 років і юнаки зобов’язані знати історію краю, бо інакше ніколи не збудуємо свою ні від кого незалежну державу. У час інтернету це досить легко, бо якщо вже я, немолода людина, при допомозі добрих людей освоїв той мінімум знань комп’ютера, що можу виходити в інтернет і шукати необхідну літературу, то що вже казати про молодих. Я всю інформацію в основному і брав з інтернету. Там детально описано весь визвольний рух українського народу і взагалі всю історію України.

Тоді виникає справедливе запитання: а для чого я трудився, якщо все можна взяти з інтернету? Річ у тому, що там надзвичайно багато матеріалу і не в кожного вистачить терпіння, часу. Я багато потрудився і багато затратив часу на те, щоб можна було за декілька годин відновити в пам’яті славні дати нашої непростої історії. Переконаний, що потрудився недарма. Те, що я збирав по крупинках з величезного обсягу літератури, прочитає і старий і малий. А це вже немаловажно, бо, повторюю, чим більше людей буде знати історію свого краю, тим більше стане істинних патріотів, тим швидше ми збудуємо свою Державу, тим менше зробимо помилок при її побудові. І це буде мій посильний вклад у те будівництво.
3

Недавно відбулося славне свято, 1025-а річниця християнізації Русі та створення в ній Церкви Христової, провіщеної св. Андрієм Первозванним. Ми побачили, що це свято велично святкують у Московському патріархаті. Церкві, яка була створена в1448 р. і яка в 1948 р. святкувала своє 500-ліття. А ще якщо врахувати, що вона ще 141 рік не була ніким визнаною, то відлік її існування слід починати від 1589 р. А в 1988 р. ця церква святкує вже 1000-ліття. Це інакше як московською арифметикою не назвеш.
Нема в світі жодної Церкви, права і честь старшинства якої були б украдені на шість століть молодшою від себе. Як і немає такого народу, який би впродовж кількох століть старанно вивчав не свою власну історію, а ідеологічні міфи держави-імперії, в яких не було місця не тільки нашим історичним надбанням, але й самим, трактованим не як самобутній давній народ, а як «племя», «ветвь» чужого народу.
Я вирішив виписати історичні факти в хронологічному порядку : від прадавніх часів і княжої пори до наших днів. От і це також спонукало зібрати факти історії Галичини з доступних матеріалів і книжок, включаючи і цю позичену книжку, та багато іншої літератури й джерел зі всесвітньої мережі.
При цьому я тільки задаюся метою донести до своїх потомків ту частинку правди, до якої тільки на старість дійшов.
І, нарешті, найголовніше – ці рядки я пишу в той історичний час, коли в столиці України Києві відбуваються події, до яких не байдужий весь cвіт. Тільки подумати – на мітинг зібралося більше мільйона людей!!! В той же час ЗМІ Росії розповсюджують інформацію про те, що ці люди зібралися начебто на гроші США. Скажіть, люди добрі, чи можна одночасно купити мільйон людей?
А чому зібралося стільки людей? Яка рушійна сила змусила покинути теплі домівки і виходити на Майдан, де і сиро, і холодно і голодно? І це навіть не національна ідея тримала лідерство. Чому людей приваблюють європейські цінності,
а сама думка про східноазійські партнерства примушує організм здригатися? На ці та інші
питання треба шукати відповіді в історії, починаючи з самого зародку історії України. Треба цілком усвідомлювати ті скупі відoмості давньої історії і знати, від яких саме племен творилася та чи інша нація. І в чому саме, на якому підґрунті будуються протилежності? І, зрештою, чи зможе «істинно русский человек» обійтися без випивки і простояти на морозі цілу ніч, ще й співаючи пісень? Хто може дати стверджувальну відповідь на це запитання? А українці стоять і співають не одну лише ніч, але тижнями і місяцями. Це значить, що відмінності існують, а корені цих відмінностей треба шукати в історії та історичному відтинку часу, в якому формувалася психіка людей. В англійській мові є такий вислів «Brain damage», що означає «ломка психіки». А тепер задаймося питанням: скільки часу ця «ломка» проводилась на Східній і Західній Україні? Відповідь, звичайно, не забариться. З часів Хмельниччини на Східній Україн та від «золотого» вересня 1939-го на Західній. І маємо вже готову відповідь на питання, чому на Євромайдані в центрі Києва переважають люди, які приїхали із Заходу. А що така «ломка» була, то це безперечно. Про це мені не треба читати в літературі, бо я це переніс особисто. Потоки пропаганди на голови людей лились безперервно. Особливо психіка страждала в дітей, бо вони з пеленок виховувалися на прикладах Павлика Морозова, на прикладах «старшого брата», на прикладах вихваляння брехні й замовчування правди. Про те, що був визвольний рух нашого народу за самостійність, героїчну боротьбу і смерть цвіту нації
4

починаючи від Крутів і закінчуючи створенням визвольної армії і загибеллю останніх підпільників уже в 1950 роках, рідні батьки, під страхом смерті на каторзі в Сибіру, боялись навіть пошепки говорити своїм дітям. Звідки нам, малим хлопцям, було про це знати, якщо навіть у книжках не можна було про те прочитати. Зате ми знали, як співати «Лєнін всегда живой» і «По долинам и по взгорьям». Ми знали, що якщо б не був «золотий вересень», ми були б рабами німців чи інших імперіалістів. Нам казали, що ми «вільні в сім’ї єдиній», а ми були безправними рабами. Ми мали право безплатно працювати в колгоспі, навіть паспортів нам не видавали, бо навіщо рабові паспорт – раб повинен тільки працювати, працювати і працювати.
А коли нам Бог дав незалежність без боротьби, ми не вміли її пошанувати. Нам потрібно було десятиліття, щоб збагнути, що дали владу бандитам, які потихенько тягнуть нас у східне ярмо. Щоб ми почули себе національно свідомими людьми. Щоб стали У К Р А Ї Н Ц Я М И – треба боротися й боротися.
Вражає до сліз, коли бачиш, як сотні тисяч людей, запаливши ліхтарики, не одну ніч співають гімн України, коли з представниками всіх конфесій моляться за Україну.
Хочеться, незважаючи на солідний вік та тисячі й тисячі кілометрів, їхати на Майдан, ставати поруч і співати гімн, молитися за Україну.
І не треба ображатися на тих, хто платно чи безоплатно приїхав зі Сходу й Півдня України – їх не тільки змусили. Тут частково спрацювала ця «Brain damage», що діє вже понад 300 років. А ще не можна забувати, що мільйони і мільйони українців були замордовані голодом у 1932-33 рр., а в їхніх оселях поселились потомки «старшого брата», що аж тепер проявляють свою ненависть до українців.
З прадавніх часів і до наших днів ми відчуваємо загрозу зі Сходу. Від печенігів і половців до тоталітаризму та великодержавного шовінізму.
Чому саме різний менталітет у західних та східних українців? На всі ці питання має дати відповідь історія. І хоч історія одних теренів може відрізнятися від історії інших, ми зобов’язані знати їх і вміти поєднати в одну – І с т о р і ю У к р а ї н и, бо УКРАЇНА в нас одна. А історія її регіонів різна тому, що споконвіків Україна була
роздроблена. Її старалися розтягнути вороги зі сходу і заходу, півночі і півдня. На загарбаній території насаджували свої порядки, свою мову, свої звичаї, свою культуру лише насильницькими методами. Одні це робили більш жорстоко і досить тривалий час, інші м’якше і коротше.
А ще треба сказати, хоч і боляче про це говорити, про те, що в нас рідко була одностайність у поглядах. Нас не об’єднувала національна ідея, яка так необхідна народу для будівництва держави. Якщо уважно подивитись на історію України, то побачимо, як окремі групи людей тяжіли до чужоземців, але щоб хоч трохи задовільнити свою амбіцію. Я тільки нагадаю про «татарських людей», які не хотіли визнавати свого князя, а визнавали татарських ханів. Так в історії і повелося, що окремим групам людей краще було визнавати сусідів, ніж своїх вітчизняних повелителів. Одні тяжіли до Польщі, інші до Москви, до Угорщини, до Литви… Одні були радикальні й боролися проти всіх загарбників, інші чекали від них милостиню і хотіли доброго царя, щоб дарував їм незалежність. Люди чомусь постійно забувають про свою ж поговірку, що «лише в мишоловці сир безоплатний». І постійно наступають на ті ж граблі, повернуті зубцями вгору.
5
Ми не вчимося на своїх помилках і втрачаємо найцінніше – нашу державність.
Так через міжусобиці між князями втратили Київську, а потім і Галицьку державу; через розлад і непорозуміння між гетьманами втратили козацьку державу; через неодностайність у поглядах між вищими ешелонами влади втратили вже проголошену і визнану багатьма країнами Українську Народну Республіку. У нас не було одностайності у визвольному русі початку Другої світової війни, коли ОУН розкололась надвоє. І що найгірше, наш народ не усвідомлює або ігнорує свої помилки, окремі групи людей вважають, що тільки вони завжди мають рацію, ніколи не хочуть визнавати своїх помилок.
Я не можу судити про правильність поглядів тих чи інших груп людей, але хочу навести тільки один приклад: якось мені довелося розмовляти з представниками української діаспори – це були два літні чоловіки, одному з них було 105 років (цей чоловік невдовзі після нашої бесіди помер), а другому 95, але обидва володіли надзвичайною для їхнього віку пам’яттю . Обидва були членами ОУН і дотепер клянуть ім’я Бандери, що, на їхню думку, розколов надвоє цю організацію. Вони дотепер вважають, що Мельник мав рацію, і навіть не мають рації теперішні послідовники Бандери. Я лише подивувався, але свою точку зору їм не виказав, тобто боявся, що в такому поважному віці вони можуть перехвилюватися. Та все ж одержав у руки книжку, яку написав один з них, а другий до цієї книжки написав передмову. Книжка містить спомини саме періоду Другої світової і особисто про автора. Я надіюсь процитувати їхні погляди в розділі, що описують той період. І ще раз наголошую, що не можу про це судити особисто, нехай судять про це факти, викладені в історії.
Насамкінець хочу сказати, що нема одностайності й взаєморозуміння в Україні і тепер , через те що одні все-таки далі схиляються на бік півночі й сходу, звідкіля Україні завжди загрожувала небезпека.
Але надія на одностайність у національних поглядах на свободу і демократію ще не вмерла. Не вмирає ще надія, що всі українці, що збираються вже понад два місяці на Майдані, здобудуть таки перемогу. Слава Україні! 31 грудня 2013 р.

Недавно почув і записав одну колядку, складену в діаспорі на мотив колядки
«Нова радість стала», з такою ж назвою, і не стримався, щоб не подати тут:

Нова радість стала, яка не бувала,
Над полями України пташечка літала (2 рази).
Пташечка літала, нам звістку принесла,
Що Вкраїна не пропала, що Вкраїна вскресла (2 рази).
На Різдво раненько сніжок налітає,
Мати з дітьми із Сибіру батька виглядає (2рази).
Діти ревно плачуть, де наша родина,
На Сибіру висипана висока могила (2 рази).
А на небі зірка, ангели літають,
А на землі від гарматів гори ся здригають (2 рази).
Не лиш від гарматів, але ще й від мінів,
Бо вороги хочуть взяти від нас Україну (2 рази).
6

А на небі зірка, сонечком сіяє,
А на землі наших братів кров ся проливає (2 рази).
Український тризуб, українське поле,
Вже не буде в Україні мило так ніколи (2рази).
А Пречиста Діво, принеси нам з неба,
Та дай же нам ту свободу, якої нам треба! (2 рази)

Не думав, що проти мирного Майдану застосують зброю і проллється кров, що загинуть молоді люди і залишать сиротами своїх діточок, осиротілих батьків. Думаю, що всі ці події ввійшли вже в славну історію визвольних змагань українського народу і напишуть про це спеціалісти та історики, я ж тільки запишу той вірш, що прослухав його зі сльозами на очах:

Мамо, не плач, я повернуся весною,
У шибку пташиною вдарюсь твою,
Прийду на світанні в садах із росою,
А може з дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач,
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм,
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить,
Ти, знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою рідненька щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама,
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.

7
« Та дай же нам ту свободу, якої нам треба!»
Частина перша
Україна від прадавніх часів

Н А Ш Е І М ‘Я

Нікуди правди діти, первісна назва нашого краю та всього народу «Русь» і «руський»; цю назву залишили нам по собі оті «варяги», шо при їхній допомозі ми зорганізували першу Українську державу, та з назвою їхнього племені виступали більш як тисяча літ тому на історичний обрій. Назва пережила «варягів» і вживалася на означення нашого краю і народу продовж цілих віків, поки в половині XVII сторіччя не прийшла їй на зміну нова: «Україна», «український». Раніше ця назва уживалася для означення пограниччя нашого краю. Відтепер починають уживати її на означення цілого краю, народу та створеної ним держави.
Ця переміна сталася в ту пору, коли нашу первісну назву, наше національне ім’я «Русь» засвоїли собі москалі. Новозорганізована Козацька Республіка (Гетьманщина) була примушена прийняти назву, відмінну від рідної, але присвоєної москалями назви. Бо відмінний від московського був український народ, як різнилася була його відроджена культура, громадський лад та політичні ідеали.

Праісторія

Давним-давно, мільйони літ тому, була наша земна куля така розпалена маса, як сьогодні сонце. З часом вона почала охолоджуватися й покриватися зверху твердшою «корою». В своєму глибокому нутрі не захолола вона й до сьогодні. І тепер переливається в земному нутрі розплавлена маса, шо час від часу проривається на поверхню землі крізь отвори, що їх звуть вулканами. Такі вулкани були колись і в нашому краї, на південних схилах Карпат.
В міру того, як земля охолоджувалася, її поверхня коробилася й тріскала, через що утворилися на ній гори, долини та впадини. Найбільш низькі площі наповнювалися водою, і так утворилися моря та озера. З часом покривалася земна поверхня намулом, шо його приносили води, які бушували по ній, покривали земну поверхню звалищами каміння, що їх несли з собою льодовики з Півночі, та пісками, що їх розносили вітри із вивітрюваних скель. Врешті земний пил, нанесений вітрами, й перегнилі залишки давніх рослин покрили земну поверхню нашаруванням, що залежно від складу і товщини є більш або менш плодовитим ґрунтом для земної рослинності.
Найдавніші сліди людського життя на українських землях походять із доби, яку наука назвала «старшою кам’яною добою». Почалась вона від часу, коли північні льоди
почали танути і відступати на північ. Клімат на той час був холодний, а тому жили в ньому разом з людиною такі види тварин, які могли пристосуватись до холодного клімату

(мамонт, печерний лев та інші). Люди того часу не знали ще ніяких металів, не вміли виробляти глиняного посуду, а з тим і варити їжу, не вміли будувати хати, тому жили в
8

природних печерах. Їхнім знаряддям і зброєю були каменюки, сяк- так пристосовані до вживання. Правда, людина « старшої кам’яної доби» мала вже за собою одне велике досягнення: вона вміла добувати й утримувати вогонь.
Нова кам’яна доба, або неоліт, шо прийшла на зміну старшій, тривала довго. Клімат уже значно потеплішав, змінились рослини і тварини – вони стали подібні до
сучасних. Царями звірів стали олень, зубр і тур, а люди не жили вже з самого мисливства та риболовлі, але й з хліборобства.
В цей період на українських землях поширюється дуже високо розвинута трипільська культура. Межі її поширення простягались до Галичини, про що свідчать розкопки в Кошилівцях поблизу Заліщиків.
Чергова залізна доба почалася в Україні доволі пізно і припадає вже на так звані історичні часи, коли були написані відомості про наш край.
Народи, які населяли наш край
Першим народом, що започаткував в Україні її культурно-політичний розвиток, були греки. Вони населяли узбережжя Чорного моря. Степи починало заселювати тракійське плем’я кімерійців. Велике і войовниче іранське плем’я скитів з’явилося на наших землях десь у VII столітті до Христа.
“Україна- земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії — за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини — від волзької переправи до карпатських ущелин. По ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи.
В той період, коли через чорноморські степи перевалювались кочівничі орди іранських племен, у Карпатах жили народи тракійського походження, що їх греко-римські письменники прозвали бессами, костобоками і карпами. На основі тогочасних історичних джерел важко визначитись, чи ці племена жили по обох боках, чи тільки на південних схилах Карпат. Можна тільки догадуватися, що бесси жили в околицях Лемківщини, на схід від них костобоки, а ще далі, в межиріччі Дністра і Пруту – карпи.
Безсумнівне є те, що ці племена, зустрівшися з напором слов’янських племен з півночі, поневолі з ними перемішалися, а коли врешті їх витіснили з Карпат, то їхні останки споріднилися зі слов’янами й стали предками сьогоднішнього населення Карпат.
Із вдачі вони були войовничі та сміливі, особливо напідпитку. Кохалися в зброї, в золотих прикрасах. Волосся мали біляве, з виду червонуваті. Від своїх сусідів відрізнялися любов’ю до співу й вірою в безсмертність.
Отже, на самому порозі історії Української землі стають – греки. Вони то засіяли в чорнозем українського півдня добірне зерно духовної і матеріальної культури. Правда, не нашим предкам довелося бути сусідами з ними. Це щастя припало скитам; вони так сильно перейнялися грецькими впливами, що стали «полугреками», позбулися своєї
первісної дикості та поширили здобутки грецької культури поміж спорідненими з ними

іранськими племенами сарматів і талянів. Вслід за ними гостювали на українській землі германські племена готів на чорноморських степах та бастарнів на прикарпатському підгір’ї, а тракійські племена бессів, костобоків та карпів у самих Карпатах.
Хто знає, якими шляхами пішов би був подальший розвиток життя і культури на нашій землі, якби з бездонної Азії не прорвалася лиховісна хвиля диких турко-монгольських орд – гунів, аварів та болгар. Їм то довелося започаткувати це п’ятсотлітнє лихо української землі, що хоч плила молоком і медом, але ніколи не була впевнена в своєму житті й майні перед непрошеними гостями з азійського сходу.
Відкіля ж узявся український народ, коли прийшов на землі, що їх заселює сьогодні?
Вчені довели, що українці, спільно з іншими слов’янськими племенами, належать до великої арійської, або індоєвропейської, сім’ї народів, що до неї належать теж індійці,
іранці, вірмени, греки, італійці, германці та литовці.
З розселенням арійських племен по цілій Європі й великій частині Азії почали вибиватися поміж іншими племенами й слов’яни, що первісно займали землі між Одером
на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні та Прибалтикою на півночі.
Прабатьківщина слов’ян була в країні великих лісів. Найдавніший наш літопис описує околиці Києва: «Був бір та ліс і ловили звірів». Цілу північну сторону Київщини та Волині називали просто лісовою стороною. Від лісів узяла свою назву й Деревська земля, теперішнє Полісся. Давні непрохідні ліси простягалися від Вісли до Дніпра і далі за Дніпро в Чернігівщину. Цілі Карпати, Підкарпаття і західна частина Галичини була первісними лісами.
Де ці ліси починалися і де кінчалися, про це не знав ніхто. Цілими днями можна було йти вперед, і краю пущі не було. Праліс був великий, густий, темний. Ніхто ніколи не рубав дерева, вони росли і росли, поки ставало їм природної сили. А потім лісові велетні сохли і порохнявіли, валилися від старості, падали від громів і буревіїв. Величезні їхні стовбури завалювали переходи, яри і провалля, гнили там у болотах і потоках, на їхній
трухлявині виростав новий, молодий ліс. Він ріс швидко, розростався ще густіше і могутніше.
Ліси були всюди. Навіть там, де сьогодні стеляться безкраї лани, були колись недоступними пущами. Ще тепер у кожному нашому селі залишилися спомини, що тут і там, на різних місцях були колись великі ліси. Половина присілків, горбів і сіл має назви від колишніх лісів та гаїв, як Діброва, Дубина, Бучина, Березина, Грабина, Явірник та ін. Давні пущі були вологі й багнисті. У тіні дерев, під заслоною гілок і спадаючого листя ховалися джерела, болота, озера, струмочки, потоки й великі ріки та озера.
У напрямку на південь пущі рідшали і між ліс входили широкі простори трав. Тут було найкраше місце для поселення людей. Як тільки був спокій і від степу не з’являлися дикі кочовики, то ці луги покривалися оселями. Тут осідали великі багатолюдні слов’янські роди, вирубували ліс на будову своїх оборонних дворів, на буйних травах розводили скотарство, починали орати та хліборобити.
Займаючись скотарством та бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й городництво.

Доказ на це – спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, орання, сіяння, жатви і т.д. З ремесел знали ткацтво, кушнірство та домашнє майстерство, при якому використовували сокиру, долото, кліщі. Їхньою зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверима, варити мед і виробляти з молока сир та масло. Прикрашали себе перстенями (перст-палець) та гривнями (грива-шия).
Величезні пущі ховали у собі велику кількість дикої звірини. Представниками великих звірів були зубр і тур. Зубри ще збереглися частково на Поліссі та у Біловезькій пущі. Тура винищено цілком у XVI столітті. З поширеніших звірів були тоді у всіх лісах олень, лось, дика свиня, або кабан, рись, куниця, лисиця, вовк, ведмідь. На хутро цінилися бобри, білки, видри.
Через таку велику кількість звірів полювання (ловецтво) було найдавнішим заняттям слов’ян. Про це говорить давній наш літописець, коли описує звичаї слов’янських племен (всі вони ловили звіра). М’ясо дичини давало поживу, хутро йшло на одяг і на продажу або обмін за інший крам.
Лови проводили різними способами. Найчастіше ловили звірі у сітях, які ставили в місцях переходу. Також ішли на звіра з рогатиною; це був короткий спис з гострим кінцем та поперечиною, яка не давала перебити звіра наскрізь. З луків стрілами стріляли переважно в птицю, а ще для цієї мети полювали за допомогою вивчених соколів та яструбів.
Ріки й озера кишіли рибою. Головні види риб були щука, линь, пструг, окунь, осетр, угор, плотиця. Рибу ловили переважно сітками, а такою і вудкою. У лісах наші предки навчились бджільництва, або бортництва. Бджоли спочатку тримали в дуплах лісових дерев. Такі дупла звалися борть, а пасічники – бортниками. Дотепер ще в Галичині є села з назвою Бортники (наприклад, село Бортники Тлумацького району). Пізніще почали робити вулики з колод. Мед варили і робили з нього напиток. Також мед та віск вивозили на продаж, які поруч зі шкірами і хутром вважалися основними продуктами давнього господарства.
Хоча слов’яни знали хліборобство з дуже давніх часів, але в їхній лісовій стороні мало було доброї землі й рільництво поширювалося поволі. Сіяли городину та озимину. З озимих зернових найпоширеніше було просо. З хлібних злаків сіяли жито (рожь), пшеницю, ячмінь. Колосся зразу зривали рукою, але скоро поширився серп. Збіжжя складали в снопи, молотили ціпами, віяли та ховали у засік, або «сусік». Зерно мололи на жорнах або товкли. З городніх культур знали мак, ріпу, часник і цибулю (лук). Із стручкових – біб та сочевицю. Для виробу полотна сіяли коноплю. Росли дички яблунь, груш, слив та черешень. Прищеплювати ще не вміли.
З домашніх тварин уже були собaки, вирощували кури й вівці. Ближче до степу тримали свині. Коней було досить мало. Мабуть, приручали і тура, бо сірий український віл дуже подібний на дикого тура.
Їли та вдягалися наші предки з того, що наполювали й виростили.
Вірили в різних поганських богів, серед яких були Дажбог, Перун, Велес.

10
Слід сказати, шо поганська віра ще довго існувала і після хрещення Руси Володимиром Великим у 988 р. Наш найстарший літопис малює вже перед нами таку етнографічну карту східної Європи. Над Ільменським озером на півночі жили в ІХ сторіччі с л о в і н и, на південь від них –к р и в и ч і, над західною Двіною –п о л о ч а н и , в басейні Оки –в я т и ч і , на південний захід від них – р а д и м и ч і, на північний захід – д р е г о в и ч і .
Всі ці племена стали згодом основою для становлення двох східнослов’янських народів – м о с к а л і в та б і л о р у с і в.
На південь від них жили ті східно-слов’янські племена, що з них постав у к р а ї н с ь к и й народ. Були це: д е р е в л я н и, що жили між Горинню,Прип’яттю, Дніпром і Тетеровим, п о л я н и – на правому березі Дніпра з головним городом Києвом, с і в е р я ни – на лівому березі Дніпра по рр. Десні, Сеймі й Сулі в нинішній Чернігівщині т а Полтавщині. Д у л і б и, бужани або волиняни жили в теперішній Волині, Холмщині й Підляшші, т и в е р ц і – поміж Бугом та Дністром, та у л и ч і – над морем. У нинішній Галичині жили х о р в а т и .
Отже, у VI-X ст. н.е. На землях Галичини проживало слов’янське плем’я білих хорватів, центром яких дослідники припускають був Перемишль. Білі хорвати тричі згадані в “Повісті минулих літ”: у 907 р. брали участь у поході Олега на Константинополь; у 992 р. згадано похід Володимира Великого на білих хорватів, а в 993 р. його повернення з війни з хорватами. Саме після війни 992-993 рр. ці землі були приєднані до Київської Русі.
Якраз від періоду становлення Київської Руси, її процвітання як могутньої держави і занепаду і до утворення Галицько-Волинської держави було дуже мало писемних відомостей про події в Галичині та про народ, що там проживав. Це було цілком природно, бо перші літописці відображали події насамперед, які стосувалися Київського стола, та ще про князівства, сусідні до нього. А про Червлені городи, як називали тоді західні землі, маємо дуже мало відомостей.
Але писати історію західного краю не можна окремо від історії Київської держави. А тому треба коротко і написати цю історію, тобто вибрати з історії Київської Руси факти, щоб легше було зрозуміти події, що відбувалися на західних землях.
Що більше ми заглиблюємося в давнину, то менше було населених пунктів і менш численним було населення, терени цієї землі було зайнято лісовими пущами, заболоченими землями та непрохідними гірськими ущелинами. Населення жило і діяло в умовах первіснообщинного ладу, що ґрунтувалося на патріархально-племінних зв’язках (до VIII cт). Згодом з’являлися громадські лідери, бойові ватажки, виокремилися в житті суспільства знатні сім’ї та родини. Були багаті землевласники, серед них бояри, менш заможні та общинники. Такий шлях був притаманний не тільки нашому краю, але і всій Русі-Україні, Польщі та іншим державам. Згодом утворились князівства, в яких уже утримувалися бойові дружини для захисту та розширення володінь.
Першою слов’янською державою на теренах теперішньої України була антська (IV- VII cт), у середині IX cт. утворилася Київська Русь. На тлі розпаду Київської Русі у 1199 р. утворюється Галицько-Волинське князівство, історія якого тривала до 1349 р. Із занепадом Галицько-Волинської держави відбулася величезна боротьба за її землі, які привели до створення Литовсько-Української держави.

Але боротьба за ці землі не припинялася, і вже їх приєднувала до себе Польща.
Така вже доля українського народу – вести боротьбу з поневолювачами. На самих початках це були кочові племена печенігів і половців, трошки пізніше татаро-монголи. Потім довелось битися з польськими панами та московськими сатрапами, і ця боротьба не припиняється до сьогоднішнього часу.

Коротка історія утворення та становлення Київської Русі

Утворення Київської Русі розпочалося за допомогою об’єднання східно-слов’янських племен навколо Києва . Як відомо з переказів та літописів, варязькі походи з півночі на Південь до Чорного (Руського) моря проходили Дніпровою дорогою. Але варяги не тільки проходили, але й опановували землі, шо лежали по обидва боки ріки. Літописець оповідає, що у Рюрика були два розумні сини, Аскольд і Дир. Одного разу вони поїхали Дніпром і побачили городок, що звався Києвом. Вони залишились там, зібрали багато варягів і стали першими руськими князями. Вони не походили з княжого роду, не були навіть боярами, але заснували в Києві сильну державу і стали її правителями. Після смерті Рюрика у 882 р. Олег (опікун Рюрикового сина Ігоря) зібрав велике військо з варягів і слов’янських племен, підійшов під Київ і сказав Аскольду і Диру, шо вони не княжого роду, показав їм Рюрикового сина Ігоря і вбив обидвох. Відтоді Олег став княжити в Києві. При опануванні Києва і всієї полянської землі Олег завоював усі навколишні слов’янські племена. Таким чином його володіння сягали від Балтійського моря до середини Дніпра. Він переніс свою столицю з Новгорода до Києва і сказав: «Це буде мати городів руських». Після смерті Олега київським князем стає Ігор – син Рюрика.
Ігор правив до 945 р. Він старався тісніше зв’язати підвладні йому племена, а також воював проти печенігів та ходив походами на Царгород і навіть на Каспій і Закавказзя. Загинув Ігор від рук деревлян. Після його смерті правила його дружина Ольга. Вона не тільки жорстоко помстилася деревлянам за смерть чоловіка, але й їздила до Царгорода і там охрестилася.
Передала Ольга княжий стіл своєму синові Святославу. Його по праву звали Завойовником. Своє князювання він почав з походу на схід, завоювавши в’ятичів, що були під владою хозар і платили їм дань, він пішов на болгар, що жили на Волзі, а далі на самих хозар. Святослав здобув їхню столицю Ітиль та вертався вздовж Каспійського моря і Кавказу. Ці походи відбувалися 964-968 рр., але вони не принесли великої користі київській державі, бо не стало держави, яка була перепоною на шляху кочівників. Святослав пішов походом на Болгарію і Візантію, а в той час печеніги напали на Київ. Святослав відвоював Київ, але сам загинув від рук печенігів. Після його смерті зав’язалась боротьба за княжий стіл між його синами Ярополком та Олегом, а також між третім сином Володимиром, що жив на півночі. Внаслідок не зовсім лицарської боротьби між братами Володимир все ж таки добуває Київ.

Київський князь Володимир, син князя Святослава, за свого князювання від 979 р. до 1015 р. фактично завершив формування території Київської Русі, зокрема приєднав і західні руські землі, відвоювавши їх у польських королів. Відтак наш край увійшов до складу Київської Русі, і так тривало до другої половини ХІІ століття, аж поки могутня держава Київська Русь не роздробилася на окремі князівства.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

На початку князювання Володимир мусив дуже багато зробити, щоб утримати разом різнонародні землі та племена. Протягом кількох років він постійно був у воєнних походах. У 981 р. Володимир виправився на Галичину. Тутешні племена хорватів і дулібів ще за Олега признавали владу Києва і навіть брали участь у походах на Царгород. Як пише літописець, вони вже пізніше дісталися під владу «ляхів», але коли і при яких обставинах, не знаємо нічого. Володимир пішов походом на західні землі й зайняв Перемишль, Червен та інші городи.
У 982 р. Володимир повторно ходив на в’ятичів. 983 року – на ятв’ягів; 985 на волжанських болгар. А в 993 був ще один його похід проти хорватів на Підкарпатті, але про це літописець не дає ніяких подробиць. Рівночасно з цими походами Володимир вів безперервну війну з печенігами. У печенізьких нападах на Україну була причетна і Візантія, яка боялася розвитку київської держави. Але невдовзі візантійські цісарі самі добивалися союзу з Києвом і навіть пообіцяли видати за нього заміж цісарівну Анну, їхню сестру. Після того як за допомогою шести тисяч пішого війська, озброєного щитами і копіями, яке вислав Володимир візантійським цісарям проти самозванця Фоки, горді правителі Візантії не захотіли здійснити свою обіцянку. Тоді Володимир пішов походом на Крим та здобув головне місто Корсунь. І аж тоді цісарі мусили виконати свою обіцянку і вислали свою сестру до Володимира, але і він погодився на їхню умову охреститися. Про саме хрещення Володимира нічого не відомо. Зате описано детально про хрещення України- Русі в 988 р.
Так поганська Київська Русь перетворилася на християнську державу. У Києві на горбі перед княжим двором на місці Перуна Володимир звелів побудувати церкву святого Василія. На іншому місці була побудована мурована церква Богородиці, що звалася Десятинною. Разом з християнством прийшли до нас церковні закони. Всі ці закони Володимир звелів зібрати в одну книгу, що звалася Уставом Володимира.
У першій частину Уставу Володимир назначує десятину на утримання церков. У другім розділі князь затверджує церковний суд. До суду духовенства належали передовсім справи, що торкалися поганських звичаїв, далі розглядалися злочини проти християнства і справи про розлучення, спори за майно, побиття батька або матері.
Разом з християнством виникли в Україні перші школи. Школа мала на меті підготувити духовенство, а також урядовців для держави. Навчання обмежувалося тільки
до читання, писання та пізнання святого письма. В церквах і школах були вже перші бібліотеки, правда, книги були тільки релігійного змісту.

14
Поширення християнства, заснування шкіл, початки освіти, зміни в законодавстві, введення України в коло християнських держав – все це великі заслуги князя. Тому пізніші покоління дали Володимирові ім’я Великого.
Під кінець життя Володимир мав багато клопоту з синами. Найстарший Святополк увійшов у підозрілі відносини з Польщею, і Володимир, ув’язнивши його, тримав неподалік Києва, у Вишгороді. Потім не послухався батькові Ярослав, що княжив у Новгороді. Він не захотів платити данини, яку здавна платили Києву. Старий князь розгнівався і захотів іти походом на Ярослава. Але Володимир тяжко захворів і 15 липня 1015 р. помер.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Несподівана смерть Володимира Великого була справжньою катастрофою для української державності. Вона прийшла саме впору, коли закінчилося «збирання українських земель», а не почалося ще закріплення стійкості тієї велетенської держави. Бо ця держава була найбільшою державою в тогочасній Європі. Вона простягалася не тільки на українські, але московські, білоруські та фінські землі: ціле поріччя Дніпра, доріччя горішніх Дністра і Прута, Сяну, Двини, Волхви, горішньої Волги та Оки і т.д. Смерть заскочила Володимира саме тоді, коли міжусобиці між князями – синами Володимира найбільш загострились.
Старший син Святополк, якого ув’язнив Володимир, після смерті батька вживав енергійних заходів, щоб посісти батьківський стіл у Києві. Він взяв на допомогу печенігів та зробив усе, щоб загинули його брати Борис, Гліб і Святослав. Недаремно його прозвали Окаянним.
Ярослав же, почувши про смерть братів своїх, виступив з Новгорода з новгородцями та з одним полком варягів. Рішучий наступ Ярослава розігнав печенігів, але сам Святополк утік до свого тестя, польського короля Болеслава. При допомозі короля, війська якого, крім поляків, мали ще німців і мадярів. А в свою чергу Святополк знову ж таки покликав печенігів. Вони разом завдали нищівної поразки Ярославу, який зі жменькою недобитків опинився в Новгороді.
Таким чином, після короткої боротьби Київ мусив піддатися Святополкові. За прислугу він своєму тестеві Болеславу віддав Червенські городи, що їх привернув був до української держави Володимир Великий.
Та недовго тривала радість Святополка. Підтриманий новгородцями, з новими полками варягів кинувся Ярослав на Святополка. Похід випав узимку 1018-1019 р. та заскочив Святополка неприготовленого. Закінчилася ця битва перемогою Ярослава.
Позбувшися Святополка й здобувши не тільки Київський стіл, але й більшість земель, якими володів його батько, всю українську частину з Туровим і Пінськом, але без Червенських городів.
Порозумівшись зі своїм братом Мстиславом Сміливим і поділившись Україною
– Ярослав взяв собі Правобережжя, а Мстислав –Лівобережжя. Брати стали жити мирно і помагати один одному. Так Мстислав допоміг Ярославу відвоювати Червенські городи і

15
приєднати їх. Відбулося це в 1031 р. Тоді ж закладає Ярослав місто ЯРОСЛАВ над Сяном, як пограничну твердиню.
Крім походів на захід, Ярослав ходив походом на північ і підкорив південно-західних фінів та остаточно в 1034 р. розгромив печенігів. Від розгрому печенігів Україні не полегшало, бо на їхньому місці з’явилася друга орда – п о л о в ц і.
Будучи сміливим та войовничим, був Ярослав і непоганим політиком та дипломатом. Він тримав міцні зв’язки зі Скандинавією. Норвезький король Гаральд був жонатий з його дочкою Єлизаветою.
Друга його дочка Анна була дружиною французького короля Генріха та королевою Франції. Ярослава стали називати «тестем Європи», бо багато і синів його були посвоячені з чужоземними династіями.
Володимир запровадив християнство і надав йому права державної релігії, а Ярослав робив усе можливе, шоби його поширити й закріпити. У християнському світі тоді існувало переконання, що нема спасення поза монастирськими стінами. І Ярослав побудував у самому Києві монастирі Юрія та Ірини, за нього викопані перші келії Києво-Печерського монастиря. У 1051 р. він скликав собор єпископів у Києві й домігся, що на ньому було вибрано київського митрополита не грека, як було раніше, а українця, визначного церковного письменника і проповідника Іларіона. За князювання Ярослава Мудрого в Києві налічувалось 50000 населення – це було в 10 разів більше, ніж у Лондоні.
За словами літописця, Ярослав днями і ночами читав книжки, збирав письменників та літописців і звелів їм перекладати й переписувати церковні книги, що з них утворив згодом велику бібліотеку при Софіївському соборі в Києві. Також він підтримував шкільництво.
Ярослав не тільки продовжив законодатну діяльність свого батька, але й залишив його в цьому питанні далеко позаду. Він не тільки видав кілька законів, що впорядкували відносини між княжими дружинниками й громадою, але й упорядкував і зібрав в одну
книгу (кодекс) старі закони.
Ярослав відбудував Софіївську церкву, що погоріла під час боротьби за Київ. А як тільки розгромив печенігів, то зразу ж побудував на побоїщі величаві Золоті ворота з церквою Благовіщення, згадані вже монастирі Юрія та Ірини й гордість того часу – величну Софіївську катедру.
Ярослав правив цілих сорок літ, і за той час закріпилася державна організація та культура України. І хоч сучасність не оспівала його в піснях і переказах, потомки його, бажаючи йому чимось віддячити за працю, вкладену в фундаменти української державності, прозвали його М У Д Р И М.
Помер Ярослав старим уже чоловіком 20 лютого 1054 р. Вмираючи, він заповідав своїм синам, щоб вони жили в злагоді й мирі, однак у практичному житті через міжусобиці велика українська імперія Володимира і Ярослава дуже швидко розпалася на цілу низку удільних князівств, що вже не могли думати не тільки про розширення своїх меж за рахунок сусідів, але й про збереження власної незалежності та успішний опір черговій навалі зі сходу. Занепад Київської держави тривав довго. Довго ще тривали війни між князями за Київський стіл. Так і землі переходили у володіння від одного князя до іншого.
Відколи ідея відокремлення земель перемогла ідею соборності, Київ, хоч і був іще

найбагатшим та найбільшим українським містом, перестав бути політичним осередком. Якийсь час ще силою традиції київський князь мав ніби славу першого поміж князями, але це вже не мало ніякого реального значення. Поволі, але впевнено займає місце Києва Володимир над Клязьмою, а потім починає суперничати з ним Галич.
Безупинні напади й облоги Києва половцями підірвали торговельні зв’язки України з півднем і сходом. Київ і Подніпров’я перестають вабити до себе купців, промисловців та працівників культури. Всі вони йдуть на північ та захід, де починають рости і міцніти нові культурні осередки. Замість великих, об’єднаних земель, постає тепер ціла мережа княжих уділів, що стають маленькими державами і мають свої династії, свої дружини і своїх урядовців.

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА СТАНОВЛЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Коли княжі міжусобиці дозволили степовикам врізатися клином поміж Чорним морем і Київщиною, правителі навколишніх земель зрозуміли, що без торговельних шляхів на південь і схід мусить і сам Київ зректися свого провідного становища й з великокняжої столиці великої імперії стати столицею глухої провінції. Тоді-то і сталося відокремлення земель Київської держави. Окремі з них, як Ростово-Суздальщина та Галичина й Володимирщина, поділилися великодержавною спадщиною Київської держави.
Як довго осередком українського культурно-політичного життя був Київ і середнє Подніпров’я, так довго наші й чужі літописці не звертали особливої уваги на західноукраїнські землі.
Для Києва і його володарів були ті землі байдужі так довго, як довго був відкритий шлях на південь і схід до Чорного та Каспійського морів. Коли ж степові орди печенігів, торків та половців відрізали Київ від моря, прийшла пора подумати про нові шляхи зв’язку з Західною Європою, а там Балтійським морем. Отоді-то вибила історична година для західноукраїнських територій. А до того часу лише такі велетні державотворення, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий, розуміли, що західноукраїнські землі варті не тільки особливої уваги, але й великого труду, щоб їх утримати в межах Київської держави. Як приклад того розуміння можна навести похід Володимира Великого в 981 р. , а потім його сина Ярослава в 1038 р. В обох випадках чинно задокументовано безперечну приналежність так званих Червлених городів до української держави.
Після того ці землі були предметом постійних польських та угорських зазіхань, а деколи падали жертвою дипломатичних торгів між претендентами на Київський стіл і польськими володарями.
Після смерті Ярослава Мудрого західноукраїнські землі переходять із рук у руки. За ці землі постійно точиться кривава боротьба. У 1092 р. Галичина залишається в руках Володаря та Василька Ростиславовичів.
«Тридцятирічне князювання Ростиславовичів у Галичині, – пише М.Грушевський, – становить дуже важну добу в історії цієї країни: Низкою завзятих, більш чи менш щасливих воєн, оборонили Ростиславовичі самостійність Галицької землі від

Польщі, Угорщини та Волині (що була окремим князівством). Важливість боротьби з Польщею та Угорщиною, з національного й історичного погляду сама собою ясна, але і боротьба з Волинню була не менш важливою, хоч на перший погляд може здатися міжусобицею. Важливо було, щоби Галичина перестала бути прищіпкою для Київського столу, якою так довго була Волинь…..Завдяки діяльності Ростиславовичів, цю Галицьку програму виконано. Забезпечено існування галицької держави і галицької династії, колонізацією розширено її простір і тим помножено її сили для дальшої боротьби; заложено підвалини для зросту ваги цієї далекої від центра української волості й треба було тільки чоловіка, шо зумів би використати вже зроблене й повести Галичину по наміченій дорозі».
Такий чоловік знайшовся в особі Володимира Володаревича, прозваного Володимирком. У 1141 р. Володимирко, об’єднавши перемиські, звенигородські, теребовлянські та галицькі землі, утворив Галицьке князівство. Столицею цього князівства був Перемишль, а від 1144 р. –Галич.
З усіх галицьких князів Ростиславового покоління він був один з найпроворніших «збирачів» галицьких земель. Врівноважений і сміливий, де треба проворний, де треба завзятий, умів собі допомагати «лисячим хвостом» там, де не вдіяв «вовчим зубом». Опинившись між ворогами зі сходу, заходу і півдня, він зумів домовлятися і з далекою Суздальщиною, та зі ще дальшою Візантією. Своєму синові Ярославові передав він велику спадщину, ну а цей подбав про те, щоб її не змарнувати. Як охарактеризував Ярослава київський літописець: « Він був князь мудрий, вимовний, богобійний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив сам зі своїм військом, а посилав своїх воєводів. Він привів землю в квітучий стан, роздавав багато милостині, був ласкавий для безприютних, годував убогих, любив чернечий стан і
допомагав йому, скільки міг; у всьому справляв божий закон і тримав в порядку церковні справи».
Ярослав довго воював з Ізяславом Київським за галицькі землі аж до смерті останнього. Після чого він, задруживши з мадярським королем і вступивши в союз з Польщею, почав культурну розбудову краю, зміцнення молодого державного організму, що його дістав у спадщину від батька. А ще після смерті Івана Берладника, який також претендував на галицький стіл, політичне становище Галичини було забезпечене з усіх сторін. Князя прозвали Осьмомислом.
Сильне і непохитне було становище Ярослава Осьмомисла в зовнішній політиці. Вперше в історії виступила за нього Галичина як міцно організована й забезпечена союзами держава, з високою культурою та цивілізацією. Проте в середині країни великий вплив мали бояри.
1 жовтня 1187 р. помер Ярослав. Перед смертю, будучи вже важкохворим, він зробив заповіт свом боярам і змусив їх заприсягти, що вони будуть допомагати синові Олегу, якому він заповів Галич. Проте цей заповіт призвів до кипучого стану міжусобиць. Бояри стали завідувати політичними справами і перекидуватися князями, немов ляльками. Все це призвело до того, що в 1189 р. Галичину окуповують мадяри, які й

18
не думали вступатися. Але тяжка мадянська окупація далася взнаки народові, і бояри виступили проти мадярів. І хоч вони зазнали поразки, ця війна дала змогу Ярославовому синові Володимиру без особливого спротиву посісти батьківський стіл у Галичі.
Він правив до самої смерті 1199 р., і саме на ньому закінчилася династія Ростивлавовичів, а з нею і самостійність Галичини. До влади знову приходить Роман Мстиславович, в якого в руках перетвориться давня Волинь і Галичина в могутню Галицько- Волинську державу.
Подібно, як слабо цікавилися літописці Галичиною, нехтували вони і Волинню. Тому не можна точно окреслити земель, заселених дулібами. Невідомо теж, чи мешканці поріччя верхнього Стира лучани належали до дулібського племені, чи може до дреговичів, що заселювали поріччя Прип’яті.
Ціла мережа дрібних князівств покривала Волинь, і коли б не державотворча енергія, з якою взявся до «збирання» волинських земель, а відтак до поєднання їх з Галичиною Р о м а н М с т и с л а в о в и ч, то державна незалежність усього українського півдня була б закінчилась з упадком Київської держави й розтопталася б монгольською навалою вже в першій половині ХІІІ сторіччя. Геній Романа Великого продовжив життя княжої України ще на ціле століття. Бо й справді небуденною постаттю був Роман Мстиславович, творець Галицько- Волинської держави, якому тільки передчасна смерть не дозволила відіграти роль Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. З того, що знаємо про його життя й діяльність, переконуємося, що він мав усі дані для такої ролі. З утворення в 1199 р. Галицько- Волинського князівства наш край входив до його складу до середини ХІV століття.

Галицько – Волинська держава

Безперервна і кривава боротьба за київський стіл, що її війною, лихом та інтригами провадив Андрій Боголюбський, примусила Романового батька Мстислава відректися від Києва й обмежитись тільки Володимиром. У 1170 р. перейшла Володимирщина до найстаршого Мстиславого сина Романа. Роман виховувався на польських і німецьких дворах, тому що його мама була польською княжною. Отже, в порівнянні з іншими князями він був людиною західної культури. Ще за життя батька його випросили собі новгородці за князя, проти чого запротестував Андрій Боголюбський, який пішов війною на Київ і зруйнував його без пощади (1169), але виперти Романа з Новгорода йому не вдалося. І тільки батькова смерть змусила його повернутися до Володимира.
Але самої Володимирщини Роману було явно замало, і він у 1188 р. старався захопити Галичину, для чого навіть позбувся Володимирщини. Але перша його спроба не вдалася. Отже, коли в 1199 р. в Галичині вимерла династія Ростиславичів, Роман за допомогою польського князя Лєшка та угорського короля Андрія і забезпечившись згодою про нейтралітет Всеволода Суздальського та німецького короля Пилипа, спокійно рушив

19
на Галичину. Роман попри спротив бояр та інших князів зумів заволодіти Галичем і заприсягнувши галичан на вірність, пішов походом на Київ і заволодів ним, однак сам вернувся в Галич. У 1203 р. він ходив походом на половців, а в 1205 р. під час бою проти польського короля Лєшка Роман Мстиславович загинув.
Галицько-Волинський літопис починається якраз його посмертною похвалою.
Як творець об’єднаної Галицько- Волинської держави, має Роман виняткове історичне значення. На жаль, коротке, бо тільки шестилітнє володіння Романа не змогло закріпити
як слід цю державу перед внутрішніми та зовнішніми ворогами.
А залишив він по собі двох неповнолітніх синів – Д а н и л а та В а с и л ь к а, що ні вони, ні їхня мати не змогли втримати кермо держави. І як уже повелося тоді на українських землях, почалася жорстока боротьба за Романову спадщину. Ця боротьба тривала довго, аж до 40-их років ХІІ століття. Велику роль в тих подіях грали галицькі бояри, які кликали собі на князювання різних князів і боролися з мадярським військом, бо нова окупація Галичини далася їм взнаки. А мадярський король Андрій та польський князь Лєшко, що нібито «безкоштовно» допомагали Романовій дружині з малолітніми Романовичами, уклали між собою союз, за яким поділили галицькі землі між собою. Однако цей союз тривав недовго.
Розрив між Андрієм і Лєшком розбуджує надії Данила на Галич. Це йому на деякий час вдається, але боротьба не закінчилася. А тим часом з Азії на Європу хлинуло новою хвилею півдиких турко-монгольських племен, що їх наш літопис признав дітьми пекла (Тартару) і прозвав «татарами». Татари з’явилися на межах України, що вже занепадала, роздерта княжими міжусобицями й безперестанною боротьбою з попередниками татар –печенігами, торками і половцями.
Мстислав Мстиславович, що на той час правив у Галичі, мав між князями велику повагу і скликав їх на з’їзд до Києва. Серед них був і молодий князь Данило Романович. На цьому з’їзді одностайно було вирішено зробити протитатарський похід. У поході Данило Романович ішов попереду головних сил і почав громити один татарських загін за другим. Впевненість у перемозі проводжала українські полки аж до річки Калки. І тільки тут переконалися вони, що ані воєнне ремесло тогочасної Європи, ані випробувана хоробрість українських військ не в силі подолати відмінну бойову тактику татар.
31 травня 1224 р. на річці Калці сталася страшна битва об’єднаних українських полків з татарами, яка закінчилася цілковитою поразкою українських князів. Літописець запевняє, що в катастрофі над Калкою пропало 90 відсотків усього українського війська. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще не було», закінчує своє письмо літописець.
Після перемоги над князями татари завернули на схід, розбивши всіх, хто міг би їм загрожувати в тилах. 1236 року вони знищили болгарів на Волзі, а через рік мордву, а там Рязань, Володимир над Клязьмою, Суздаль, Ростов, Ярослав, Твер і Торжок та з-під Новгорода завернули на південь, здобули й вирізали Козельськ. У 1238 р. добили до решту половців i завернули на Кавказ. А в 1239 р. пішли вже просто на українські землі.
Українські князі не могли не бачити це все, однак не змінювали своєї політики, і далі лилася кровава братовбивча боротьба за уділи.
Як володар Мстислав був безвільною лялькою в руках боярства. Помер він в 1228 р. Данило, що був тоді паном всієї Волині, вже міг узятися за повернення собі

Галичини. Проте ще було проти нього багато ворогів, і серед них насамперед бояри. А Данило мусив воювати і зі своїми колишніми союзниками мадярами, які ніяк не хотіли покинути втручання в галицькі справи. Саме це змусило Данила шукати собі союзника в особі австрійського герцога. Майже два роки знадобилося Данилу, щоб остаточно укріпитися в Галичі. А потім перед самою навалою татарів він зайняв Київ та, посадивши свого воєводу Дмитра, сам мусив утікати з краю.
Пізно восени 1240 р. татаро-монгольський хан Бату (Батий) з величезною ордою рушив на захід. Він мав на меті захопити Україну, Польщу й Угоршину, яка дала притулок розбитим половцям. З початком грудня , перейшовши Дніпро , татари оточили Київ з усіх боків. «Від рику волів, реву верблюдів й іржання коней не було чути голосу в місті», занотовує літописець. Але очевидна перевага напасників не злякала киян, що були під проводом Данилового воєводи Дмитра. Бату встановив тяжкі обложні машини з боку Лядських воріт, які кілька днів розбивали стіни, поки не прорвали їх. Не змігши зупинити наплив татар, кияни окопалися навколо Десятинної церкви, в яку збіглися жінки з дітьми. Черговий наступ татар призвів до катастрофи. Укріплення навколо церкви впали, а сама церква, не витримавши тягару народної маси на своїх зводах, завалилася. Сталося це 6 грудня 1240 р. Впала будівля Володимира Великого, а з нею разом упала і слава матері городів руських.
Татари спустошили Київ, багато людей перебили, багато забрали в полон. Воєвода Дмитро поранений потрапив у полон, але татари за його хоробрість дарували йому життя. На українських князів напав жах. Данило втік на Шлеськ, Михайло з сином до Польщі, Лев Данилович до Угорщини. І вже нікому було боронити свою вітчизну.
Розгромивши Київ, пішов Бату на південних захід. Взято і спльондровано Володимир Волинський, де, за словами літописця, не залишилося живої душі, а церкви були завалені трупами. А за тим упав Галич «і багато городів, що їм нема числа». У лютому 1241 р. гуляли татари по Галичині, а головна сила їх через «Руські ворота» в Карпатах перейшла на Угорщину. Тут вони поєдналися з другою групою татарських військ. Коли татари перейшли на Угорщину, українські князі поверталися у свої волості і, ніби нічого не сталося, далі провадили міжусобні війни.
На Угорщині пробув Бату до 1242 р. і був би, може, посунув далі на Західну Європу, якби не смерть головного хана, по якому Бату надіявся одержати ханат. Навесні 1242 р. Бату повертається назад, татари грабують все по дорозі, але укріплених городів не беруть. Завдяки чому Данило утримався на Волині, Михайло в Києві, а Ростислав у Чернігові.
Ростислав не покидав думки про Галич, і між ним і Данилом постійно виникають війни. А в Галичі на цей час справжня влада опинилася в руках боярів, і Данило поки що був неспроможний з ними впоратися. Літописець пише, що галицькі бояри навіть взялися без відома князя Данила роздавати землі Галичини. Так була віддана Коломия, яку Данило не велів нікому віддавати.
В останньому бою під Ярославом Данило зі своїм братом Васильком перемогли Ростислава і його союзників поляків і мадярів. І це була остання перемога Романовичів у боротьбі за цілість Галицько-Волинської держави.

У той же час татари, повернувшись з Угорщини, розбили свої шатра на нижній Волзі й звідтіля стали правити покореними країнами і народами.
Одним із перших поклонився татарам суздальський князь Ярослав, а за ним потягнулися «до татар по отчизну» й інші московські князики. Не минула лиха доля і Михайла Чернігівського, який також вибрався до орди за «ярликом», але він не витерпів приниження і склав голову під чобітьми ханського оточення.
Перемога під Ярославом затвердила Романовичам безспірне володіння над галицько-волинськими землями, але йому від хана через посла передали страшні слова: «Дай Галич». Гордий син великого Романа зрозумів, що спротив призведе тільки до нової руйнації краю, і, порадившись з братом, сам пішов до Бату. Отже, 26 жовтня 1245 р. виїхав Данило в Орду. Там його зустріли з прихильністю, і через три тижні «гостювання» в Орді Данило повернувся з ханським підтвердженням на Галичину.
Очевидно, Данило не корився перед татарами щиро. Татарську доброзичливість сприйняв як зневагу, закусив зуби і ждав тільки моменту, коли зможе випростатися на весь зріст. Не тільки ждав цього, але й усіма силами й засобами намагався його пришвидшити. Зразу ж після приїзду взявся «будувати городи проти безбожних татар» та шукати проти них союзників у Західній Європі. Рівночасно не вагався використовувати татарську протекцію над собою там, де було потрібно.
У 1253 р. Папа Римський на численні заклики Данила на організацію протитатарського походу таки проголосив хрестоносний протитатарський похід, закликаючи до цього лицарів Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії. Та цей заклик не мав успіху, бо ніхто й не поворухнувся.
Вже при перших спробах Данила звертання до Риму папа пропонував йому королівську корону, але Данило довго відмовлявся. Однак все ж таки він коронувався в 1253 р. в Дорогичині, але не спішився виконувати папські настанови з запровадженням єдності української церкви з римським престолом. Кінець кінцем Данило порвав з папою.
Коли в 30-их роках ХІІІ сторіччя литовський князь Мендовг організував першу литовську державу, Данило уклав з ним перемир’я, але коли побачив, що Мендовг починає загрожувати цілісності Галицько-Волинської держави, то разом з литовськими племенами, що не визнавали Мендовга, та з допомогою хрестоносців розпочав боротьбу з Мендовгом. Ця боротьба закінчилася в 1254 р. новим перемир’ям, за яким межі держави Романовичів поширилися далеко на захід і північ. Однак Мендовг не переставав непокоїти українські землі, і в боротьбі з ним гине син Данила Роман.
Данило, як тільки вернувся з Орди, не переставав думати про розправу з татарами, але відверто не міг виступити проти них і взявся нищити так званих татарських людей-б о л о х о в ц і в, що жили на східному порубіжжі Волині й зразу ж перейшли на бік татарів, не визнавали Данила. Татарам не могло подобатись, як Данило винищує «їхніх людей», і в 1259 р., не вступаючи з Романовичами у відверту боротьбу, хан Бурундай примушує Василька та Льва Даниловича своми руками розкидати укріплення городів.
Таким чином Бурундай, ніби й не воюючи з Романовичами, досяг свого: мрія Данила про остаточну розправу з татарами розвіялася. Надії на папу й західно-

європейську допомогу пропали, а городи, що їх побудував Данило, лежали в руїнах. Не
пережив цього великий князь, захворів і 1264 р. помер у Холмі.
«Цей князь, – пише літописець, – був князь добрий, хоробрий і мудрий; збудував багато городів і храмів та оздобив їх різними прикрасами. А ще він прославився своїм братолюбством з Васильком».
У сузір’ї великих людей княжої України, поруч з Святославом Завойовником, Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом і Романом Мстиславичем, заслужено стоїть ім’я короля Данила Романовича. Правда, це ім’я останнє.
Після смерті Данила державою володів його брат Василько Романович, що за життя Данила весь час був у тіні. Та в 1270 р. він помер і кермо управління на Волині перейшло до сина Володимира Васильковича, а Галич та Перемишль – до енергійного Данилового сина Льва Даниловича.
На відміну від короля Данила, Лев Данилович підтримував дружні стосунки з татарами. Він навіть з ними ходив у походи. Проте Золота Орда вже не була така грізна. І в цілому «татарська неволя» була скоріше союзом і не сягала глибоко в умови українського життя та політики.
Цей період описаний літописцями дуже мало. Знаємо тільки, що після смерті Даниловичів у 1301 р. всі галицько-волинські землі опинилися в руках короля Юрія Львовича. По смерті Юрія у права володарів Галицько – Волинської держави вступають його два сини – Андрій та Лев. Знаємо, що в другому десятилітті XIV століття Литва посилила свій натиск на Галицько-Волинську державу. В боротьбі з литовським князем Гедиміном минають короткі роки володіння обох Юрійовичів. А ще з різних джерел знаємо, шо в 1323 р. вже не було їх обох і Галицько- Волинська держава опинилася без своєї династії. Галицькі бояри деякий час правили самі, але незабаром покликали на галицько- волинський престол мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який прийняв собі ім’я Юрій. Незважаючи на польське походження , князь Юрій-Болеслав, підтримуючи зв’язки з татарами і хрестоносцями, воював з Польщею і одночасно налагоджував зв’язки з Литвою.
Водночас польський король Казимир уклав союз з угорським королем Карлом з метою прилучення галицько-волинських земель до своїх територій. Внаслідок різних інтриг та суперечності між князем і боярами, останній володар самостійної Галицько- Волинської держави князь Юрій-Болеслав гине від отрути.
Тому трагічна смерть його стала переломною датою в історії України. 1340 роком замкнуто насильно добу державної незалежності нашого краю і народу. З тієї лиховісної дати Україна зникає з політичної карти Європи і стає предметом безперервної боротьби сусідів, що кинулися на її плодючі ниви, земні скарби, шляхи й нарешті на саму душу народу. Рівночасно в 1340 р. починається визвольна боротьба українського народу.
Історія Галицько-Волинської держави ХІІІ століття тісно в’яжеться з новим політичним чинником, що виник на північно-західному кордоні українських земель. Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ столітті в порівнянні з українськими (руськими) князівствами, розбита на окремі племена, Литва уявлялась слабким і маловажливим сусідом. А вже в ХІІІ сторіччі вона об’єднується в одну державу, здобуває чимраз більшого

23
значення, а з початком ХIV виступає вже збирачем білоруських і українських земель. У
житті обох народів з цього часу й аж до половини XVI століття Литва відіграє вирішальну роль. Все це примушує звернути увагу і на сформування литовської держави, яка протягом не цілих двох століть була державою і українського народу, була тою спільною будовою, де досить мирно і спокійно жили поруч литовський, український і білоруський народи.

Організація Княжої України

Українські князі, витіснивши первісних племінних начальників і родових старшин, вважали українську землю своєю родинною власністю, розпоряджались нею по своїй волі і лише у виняткових випадках скликали в і ч е. Практично сила і вплив в і ч а зростали тоді, коли слабшала княжа влада.
Згідно з династичними традиціями, всі князі вважалися рівними. Великий київський князь формально вважався тільки першим серед рівних. Лише Романовичі організовують Галицько-Волинську державу на підвалинах західноєвропейського феодалізму, який полягав у тому, що на чолі держави стояв великий князь, а від нього вже йшли удільні князі, бояри, менші землевласники та малоземельні селяни-хлібороби.
Крім своєї дружини, яку утримував князь на свої кошти, в разі потреби він міг збирати народне ополчення, так звані вої, які ділилися на тисячки (полки), сотні й десятки на чолі з тисяцькими, соцькими і десяцькими.
Князь об’єднував у своїх руках найвищу військову, адміністративну та судову владу, яку здійснював через урядовців. Поза княжими дружинниками й урядовцями, так званими «княжими людьми», почали формуватися і суспільні класи. Верхівку суспільства становили великі землевласники і капіталісти – бояри та купці й промисловці.
Далі стояли смерди і міщани, тобто «прості люди» і «гражани». Одні й інші були вільні. Ше нижче йшли «закупи», тобто люди без майна і засобів заробітку. І найнижче були невільники, тобто раби, або ж холопи. Вони не мали ніяких громадянських прав, ними торгували, а за вбивство холопа не було ніякої кари, крім повернення власникові вартості вбитого.
Суди старої України ділилися на громадські, княжі, церковні та землевласницькі. Громадські суди складалися з сільських старшин у незначних справах та з представників навколишніх сіл при важливіших. Від громадських судів можна було апелювати в княжі суди, де засідали сам князь зі своїми урядниками. Церковні суди розглядали справи, зв’язані з релігією. А землевласницькі поширювалися на холопів землевласника, а також на їхніх наймитів та «закупів».
Староукраїнське господарство рідко виходило за межі експлуатації природних багатств, а саме звіро- і риболовство, бджільництво, тваринництво та більш розвинутого хліборобства. В основу господарства лягла приватна власність. Поруч великої земельної власності була маса вільного й економічно незалежного селянства, що обробляли землю власними руками. Праця вільного селянства була основою добробуту в краю, але в суспільно-політичному житті селянство грало незначну роль. Велику роль відігравало міщанство, яке спиралося на торгівлю і промисел.

Торговельні шляхи здійснювалися переважно Дніпром з притоками Десна й Прип’ять, а також Дністром від Галича. Існували ще й сухопутні шляхи.
За Володимира з’являються перші справжні, золоті та срібні, монети, з портретом князя на престолі, державним гербом і написом. Крім Володимира, карбували ще свою монету його безпосередні наслідники- Святополк та Ярослав. Із занепадом Київської держави карбування монет припинилося й не відновилося навіть у Галицько-Волинській державі.
З галицьких монастирів княжої доби згадувались монастир св. Івана в Галичі, спаський монастир над Ратою, полонинський і онуфрієвський у Лаврові. На території старого Галича знайдено останки фундаментів біля 30 церковних будівель, але тільки одна-одинока церква Пантелеймона збереглася до нас бодай до висоти покрівлі.

Литовська доба

В уявленні широких кіл українського суспільства представлена власна історія і досі у виді розірваних епізодів Київського і Галицько-Волинського князівств та Козаччини. Тих добрих 250 років між смертю останнього нащадка короля Данила (1340) та першими потужними виступами козаків якось немов зникають із нашої свідомості й з того скарбу історичних традицій, на якому утворюється сучасне національне обличчя України. Так історична епоха, коли Україна входила в складову частину Великого Князівства Литовського, опинилася поза дужками зацікавлення.
1340 року Галичину захопив польський король Казимир. А починалося все з того, що галицькі бояри покликали собі за князя литовського князя Любарта і таким чином велика частина колишньої української держави перейшла під владу литовського княжого роду. Ніхто в Галицько-Волинському князівстві проти цього не виступав, бо всім порядкували бояри. Вони навіть, покликавши князя, посадили його на Волині, а Галичиною правив Дмитро Детько. Цього не могли стерпіти Польща та Угорщина, і весь час простягають руки на ці землі. Особливо старався польський король Казимир, шо безперервно ходив походом на ці землі. Вони вибили під свою владу західний клин Галичини – Лемківщину, а 1349 року вся Галичина залишилася під Польщею.
У цей же час зміцнювалася Литовсько-Українська держава. За короткий час і дуже легко опановує Литва Сіверщину, Київщину і Поділля. Це пояснюється тим, що для українського загалу, зацікавленого в державній політиці, перехід під литовську руку був питанням тільки зміни династії, що не торкалися ні внутрішнього устрою краю, ані напрямку його культури й економіки. Можна сказати, що сама литовська династія тільки називалася литовською. Ще Гедимін визнавав себе литовцем, а вже його сини, в тому числі і Любарт, були похрещені в східному обряді й подружені з українськими княжнами. Вже друге покоління було ще більше зукраїнщене не тільки вірою, але й мовою. Українською мовою розмовляли на литовських княжих дворах, нею писано всі державні документи, вона стала мовою літописів та дипломатичного листування.

Тут не треба дивуватися. Українці мали численну перевагу, культура старої України була набагато вищою. Тоді вірили в повну асиміляцію литовських династій, що переймуть спадок великих українських князів.
Суспільні класи ( бояри, княжі люди, городяни, смерди й церковні люди), що творили громадянство Литовсько-Української держави, не зникли під владою литовських князів, а тільки розвинулися й оформили с т а н и.
На самому вершку громадянства, поблизу великокняжої влади, стали пани-аристократи (вельможі, магнати), нащадки давніх князівських родів. На перших порах литовсько-української федерації вони грали першу скрипку в політиці, згодом їх витіснили з передових позицій окатоличені литовські магнати, поки вона самі… не зрадили предківської віри й нації. Все ж таки деякі з них, як Острозькі, Сангушки, Ходкевичі, зробили свій вклад в українську культуру.
На щабель нижче стояли земські бояри, що, будуючи кар’єру на військовій службі, створили згодом шляхетський стан. Вони захопили першість на військовій службі і вже в межах литовсько-української федерації здобули собі винятковий привілейований стан, що ще більше скріпився від моменту литовсько-польської унії.
Міста наділяються магдебурзьким правом і були ніби державами в державі. Вони дбали про безпеку міста, будували довкола нього укріплення й утримували власну військову залогу для оборони.
У 1405 р. Коломия отримала магдебурзьке право. Поклавши на сучасну українську територію карту територій, де існувало магдебурзьке право, спостерігаємо прагнення до порядку, дотримання законності та схильність до європейських цінностей. (Перші згадки про найближчі до рідного села Микитинці населені пункти відносяться до таких років: 1241 –про Коломию, 1373 –про Пістинь, 1424 –про Косів. Історики схильні думати, що населені пункти могли бути й раніше. Так, писемна згадка про Космач датується 1412 роком, проте багато істориків думають, що поселення були набагато раніше). Колишній адвокат і громадський діяч у Коломиї д-р Ярослав Шипайло писав: «Вже в половині ХІІ століття є згадки про Коломию, а за князя Ярослава Осмомисла дійшла вона до значного розвитку і добробуту. В той час мала Коломия 44000 людности, а в тому яких 10000 українців, удвічі стільки жидів, а решту – поляки. Та не зважаючи на те, характер міста був український. На вулицях гомоніла головно українська мова, бо місто лежало в центрі української території, щодня напливали з околиць люди за всякими ділами до міста, а вживали вони тільки української мови і купці були змушені розмовляти з ними їхньою рідною мовою» (« Коломия у спогадах», Торонто- 1961. Стор.10).
Якщо староукраїнське селянство ділилося на вільних смердів, напіввільних закупів та невільних рабів, то в литовську пору невільництво, як правний стан, переводиться, а зате починається повільне закріпачення всього селянства.
На жаль, політичні ускладнення й дальша доля литовсько-української держави розвіяли ті оправдані надії й передбачування.
Поки Литва жила українською культурою, проводила свої закони по українських зразках, український елемент вважав себе коли не панівним, то рівним з литовським. А коли Польща, утворюючи час від часу різні унії, становище українського і білоруського народів стало загрозливим. Найвиразливіше та найбільш болюче це позначилося в ділянці віри.

26
Галичина під Польщею

У 1349-1370 рр. Галичина була під владою польського короля Казимира Великого, це була начебто його приватна власність. Згідно з вишеградським договором 1339 р., між Угорщиною і Польщею було підписано таку угоду, що коли б польський король Казимир не мав сина, то Галичина разом з усією Польщею перейде у спадщину до угорського короля (угорські королі здавна вважали Галичину за свою землю). Так воно і сталося. Коли в 1370 р. Казимир помер і польським королем став Людовик угорський, що був жонатий з сестрою Казимира.
Та до цього часу, незважаючи на цю угоду, Казимир трактував Галичину, як свій постійний і невідлучний здобуток. Невідомо, як саме уявляв собі Казимир майбутнє Галичини по своїй смерті, але до цього часу господарив у ній так, як у безперечній польській провінції.
Від 1370 до 1387 рр. Галичина була під владою Угорщини, тому що смерть Казимира відкрила угорському королю Людвікові шлях до польської корони. Але й у Людовика не було синів, а самі дочки, і він старається з усієї сили, щоб польська корона пішла за котроюсь з доньок, а Галичина щоб залишилась під Угорщиною. Для цього він садовить у Галичині Володислава ніби за губернатора. Але це був польський князь, і сів він на галицький стіл як справжній князь. Він не був звичайним управителем Людовика, а справді суверенним володарем Галицької волості, хоча і під зверхністю угорського короля. В такій якості Галичина пробула недовго (до 1387 р.). Смерть короля Людовика (1382 р.) й нез’ясоване як слід питання угорсько-польського наслідства потягли за собою дуже скоро остаточний поворот Галичини до Польщі.
Щодо польської корони, то польські пани згодилися прийняти собі за королеву молодшу дочку Людовика королівну Ядвігу, але подружили її з литовським князем Ягайлом. Це молоде подружжя зробило похід у 1397 р. на Галичину, і її було прилучено до Польщі.
Ще за життя Казимир старався в Галичині скріпити силу західного, католицького елементу, для чого просив папу помогти в організації і в провадженні латинської церкви.
Вже по розвалі Галицько-Волинської держави в 1347 р. Москва добивається формального скасування галицької митрополії. 1371 року її ненадовго відновив Казимир, але під кінець XIV століття вона перестала існувати. Не вдалося її зберегти і в Литовсько-Українській державі.
На Галичину, розхитану боярськими крамолами, вдарила найсильніша хвиля польського напору. Перехід велетенських просторів землі, відібраної від неприхильного Польщі боярства, в руки польських вельмож і шляхти, колонізація міст польським, німецьким та взагалі неукраїнським елементом, врешті політична місія, що взяла її на себе латинська церковна ієрархія, дуже швидко зробили своє. Старі боярські роди зникли разом з маєтностями та державно-політичними впливами. Одних згнобила влада за
27

неприхильність до себе, другі емігрували , треті ополячилися, а залишки, збіднілі та обезправлені знівелювалися з народною масою. Занепад великодержавної політики Києва, спричинений внутрішніми міжусобицями, й припечатане монгольським розгромом облегшило розвиток і скріплення північних князівств колишньої Київської держави. Ростов ,Суздаль, Володимир над Клязьмою й нарешті Москва стають осередками державо- творчих змагань, що лягли в основу пізнішого московського царату.
Отже, починаючи з XV ст. Московія набирала сили, виривалася з-під колись могутньої татарської орди, творила міфи, ототожнюючи себе з Київською Руссю. “ …Московити почали називати свою державу грецьким словом “Росія”, що означало Русь, а себе називали вже росіянами. Ці московити-росіяни ніколи не володіли Києвом, проте брак підстави не перешкоджав їм вважати Москву за єдину законну спадкоємицю київських земель. …Росіяни вкрай тенденційно тлумачили історію, затято сплутуючи Московію-Росію з усією Руссю…” (Нормас Дейвіс.- К. Основи,2001 р. Європа.Історія. Стор. 407).
Предтечею утворення царату був московський князь Іван І К а л и т а (1328-1340), що приєднавши для своїх планів духовну ієрархію й задруживши з татарами, почав «збирати руські землі». Так, це той Іван Калита, якому хан пообіцяв ярлик на велике княжіння та дав на допомогу в приборканні непокірних тверичів 50 000 татарського війська . «Началось бедствие,- продовжує історик Карамзин .- Тверь, Кашин,Торжок бьіли взятьі, опустошеньі….жители истребленьі огнем и мечом, другие уведеньі в плен». Перехід київських митрополитів до Москви надав його політичним змаганням культурно-релігійного возз’єднання й скріпив перевагу молодої Москви над князівствами Поволжя і Подніпров’я. Внук Калити Дмитро Донський (1363-1389) був вже настільки сильний, що міг змагатися і з татарами, і з Литвою, що також «збирала руські землі». Правда, коли Литвою правив великий князь В і т о в т , то майже всі пограничні князівства між Литвою і Московщиною перейшли під литовську руку, а сама Москва мусила обороняти свою політичну незалежність. А про Куликівську битву, в якій переміг Дмитрій Донський і яка, згідно з міфами, поклала край татарському ігові, є ще багато питань. І одне з таких питань є археологічні розкопки, які не знайшли на Куликовому полі залишків списів і стріл. Другим питанням є те, що історія, яку ми ще в школі вивчали і яка підносить нам єдиного визволителя від монголського іга, а саме московське князівство в особі їхніх князів, чомусь зовсім не згадує роль Литовсько-Української держави в розгромі орди. Але відомо, що великий князь Вітовт дійшов майже до Чорного моря , розбиваючи ординські загони один за одним.
Іван ІІІ, вже після смерті Вітовта, зміцнивши Москву всередині, став до конкуренції з литовським союзом; використовуючи наступ католицизму на землі колишньої Київської держави, він стає опікуном православної віри, що її використовує для своєї мети. На той час митрополит уже перебрався до Москви. Іван ІІІ оженився з візантійською принцесою. Отже, 1493 року всі головні елементи ідеології “третього Риму” уже існували. Існувала незалежна гілка Православної церкви, яка шукала імператора, був князь, пов’язаний з останнім візантійським імператором, і цей князь уже cтав називатися царем.

Бракувало лише спритного, вигадливого ідеолога, що поєднав би всі ці елементи у своєрідну містичну теорію. І такий чоловік знайшовся в особі Філофея, який трохи згодом обстоюватиме тотальну покору всіх християн цареві й тотальну опозицію латинській церкві. Так виникла теорія “третього Риму” (там же, стор. 480-483).
“Потім митрополит Макарій писав не яку, а “царственну книгу”. І виникла генеалогічна легенда про походження московської царської династії від “Августа-кесаря”, звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира”. А татарин Карамза (Карамзин російською) взагалі написав свою історію на замовлення царського двору. Відкрив Росію великою мірою за рахунок української історії. ( Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. “Академія”,1999.)
У Росії українці зазнавали національного утиску, бо режим відмовлявся визнавати їхнє існування, називаючи їх регіональною російською меншиною, а до того ж дозволяючи їм лише одну релігійну конфесію — російське православ’я. Тому настав час українцям ідентифікуватися, щоб не бути асимільованими росіянами, до яких русини-українці себе не зараховували ніколи.
В той час, як аристократична верхівка українських земель Великого Литовського князівства, намагаючись бути рівними з литовцями і поляками, нерідко оглядалася на одновірну М о с к в у, Галичина, бажаючи поправити своє становище під Польщею, знайшла собі союзника в сусідній М о л д а в і ї. Молдавани перемішані з українським населенням, подібно як литовці, перейнялися українською культурою. Грецька віра, церковнослов’янська книжність, побут і мистецтво були в них спільні з українськими. Крім того, захопивши частину суто української етнографічної території над Прутом (нинішня Буковина), вони намагалися до окупації сусіднього, галицького Покуття, в чому знаходили підтримку й симпатії галичан. Ці симпатії відображаються в повстанчих галицьких рухах. У 1490 р. на галицькому Покутті з’являється провідник великої повстанської ватаги Іван Муха. Силою Мухи були ватаги селянських повстанців, що може й організувалися на Волощині, але збігалися туди з Галичини, з-під рук своїх панів-дідичів. Після розгрому його ватаги під Рогатином повстанські війни ще довго не припинялися. Та крім стихійних повстань, відбувалися і молдавсько-польські війни, проте сили молдавських воєводів були заслабі.
Від часу першої польсько-литовської унії в Креві (1385), Польща спрямувала всі свої сили й заходи на те, щоби підпорядкувати собі великі простори Великого Литовського князівства. І хоч литовські вельможі були проти унії, лякаючись втрати своїх привілеїв і державно-правної самостійності Литви, хоча проти унії з католицькою Польщею противилося всіма силами українське і білоруське панство, Польща не складала рук, поки не досягла свого. Сталося це на важливому соймі польсько-литовських «станів» у Люблині, в 1569 р.
Ще перед цією унією Польща вилучила з Великого Литовського князівства майже всі українські землі й, без забезпечення їх автономії, приєднала до себе. Л и т о в с ь к о – У к р а ї н с ь к а д е р ж а в а перестала існувати.

До відбитої в XIV – XV ст. Галичини й Холмщини приєдналися Київщина із Задніпров’ям, Волинь та Поділля. Роз’єднані дотепер польсько-литовським кордоном, вони знову об’єдналися, щоби під польською владою ділити спільну долю і недолю, зажити спільним культурно-національним життям, спільним горем і спільними надіями на майбутнє. Правда, до повного зрівняння західноукраїнських земель зі східно-українськими не дійшло під Польщею ніколи. Два століття влади Польщі над Галичиною, що передували прилученню решти земель, не минули безслідно. Ополячення «верхів» західноукраїнського громадянства, колонізація міст неукраїнським елементом, закріпачення сеянства пройшло тут швидше. Польща опанувала Галичину в хвилину її найбільшого занепаду і не полінувалася використати це на свою користь. Та все ж таки приєднання східноукраїнських земель до Польщі мало благодатний вплив на західно-українські землі, що без того були б, може, зовсім пропали для майбутнього державно-творчого життя України.
Як уже згадувалося, Польща зрівняла в правах і обов’язках шляхту Галичини з шляхтою корінної Польщі. Виразом цього зрівняння був а д м і н і с т р а т и в н и й поділ західноукраїнських земель на воєводства : «Р у с ь к е», створене з земель –львівської, галицької, перемиської та сяніцької; «П о д і л ь с ь к е», з західного Поділля й пізнішої Борщівщини, та «Б е л з ь к е», в яке входили північні землі теперішньої Львівщини та південно-західної окраїни Волині. В столицях земель заведено виборні земські суди, а по деяких містах, як у Самборі, Стрию, Коломиї, Теребовлі та інших, установлено старостинські (гродські) суди. Шляхта тих земель, як повноправна суспільна верства, впливала на хід внутрішньої та зовнішньої політики через с о й м и к и . Галицька шляхта була звільнена від податків і отримала рівні права з польською шляхтою. Тому вона старалася дорівнювати польській шляхті звичаями, мовою і культурою. Вже у XVI столітті гине слід по українських боярських родах. Як виняток, дрібна шляхта притримувалася своєї національності. А українська шляхта Холмщини і Підляшшя ополячилися набагато швидше, ніж галицька. З урядових переписів західноукраїнських земель, проведених у половині XVI cтоліття (1563-1565), довідуємося доволі докладно про суспільне становище й долю західноукраїнського селянства. В ньому вже менше залишків староукраїнського устрою, зате збільшені панщизняні повинності селян. Якщо ще 100 років тому панщина не перевершувала 14 робочих днів на рік, то вже в роки перепису панщина становить два дні на тиждень, а подекуди пани вже вимагають щоденної роботи на себе.Спочатку нарізно, а потім селянські рухи стають масовими і навіть постійними, виливаючись у форми так званого опришківства. З прилученням східноукраїнських земель до Польщі поділено їх теж на воєводства: Б р а ц л а в с ь к е , К и ї в с ь к е та В о л и н с ь к е. Як на Західній Україні, так і тут створено для шляхти соймики, але не проведено повного зрівняння. Тут затримали так званий Литовський статут у парі з українською мовою в судових актах та адміністрації.

30
КОЗАЧЧИНА НА ТЕРЕНАХ СХІДНОЇ УКРАЇН ТА ОПРИШКІВСТВО В ГАЛИЧИНІ ТА БУКОВИНІ
Галичина, Волинь, Київщина, Поділля чим далі, тим дужче закріплюються за Польщею, за польськими порядками й устроєм, що мав на меті повне закріпачення селянства. Проте обабіч Дніпра простяглися неміряні простори, які перед татарською навалою були землями найвищої європейської культури, тепер опустіли і лежали облогом і манили до себе нащадків тих, що за Олега і Володимира мечем і плугом вирубували і виорювали межі великої Київської держави. Тяга до тої землі, до волі й незалежності зродила козаччину.
Почалося з уходів. Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць не сиділося в своїх городах. Вони призвичаїлися до безперервної татарської небезпеки і загартувалися в боротьбі з татарами. Більшими чи меншими гуртами, добре озброєні, вони йшли на схід і на південь по рибу і по мед, по звіра і по сіль, і коли треба боронилися від татар, а коли треба то й нападали на них. Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515-1535) Остап Дашкевич. Цей урядовець, перебуваючи на пограниччі з татарами, добре вивчив татарську техніку воювання. Він відплачував татарам за їхні наскоки і сам часто заганявся зі своїми козаками на Крим. Саме він на соймі й звернув увагу польсько-литовських панів на козаків. Чому би не використати їх для постійної охорони південного пограниччя? Але ні про які опанування козацької стихії не йшлося. Козаччина творилася сама, хоч і стихійно, але незалежно ні від кого. З половини XVI cтоліття козаччина опанувала Дніпровий низ. І з ними почалися рахуватися не тільки татари, але й польсько-литовський уряд.
Здобув собі безсмертне ім’я і князь Дмитро Байда-Вишневецький, якому польський король доручив охорону українського пограниччя перед татарами. Але він не дбав про злагоду з польсько-литовською владою. Він перший збудував укріплення на острові Хортиця, за Дніпровими порогами, і поклав початок славній Запорозькій Січі. За його слідами пішов волинський князь Богдан Ружинський, що вже титулується «гетьманом низових козаків».
Шляхом на Молдавію, що його проклав князь Дмитро Байда-Вишневецький, пішов і черговий козацький отаман Іван Підкова. Цей процес становлення козацтва детально описаний іноземними письменниками і літописцями, але чомусь опущений у історії, що її писали для нас московські історики. Вже наприкінці XVI століття Дніпровий низ із своєю столицею на Запорозькій Січі був сконсолідованим суспільно-політичним механізмом. Козаччина, опанувавши «дикі поля» і прорубавши шаблями шлях до Чорного моря, залякала Крим і турецький Царгород і стала загрозою для Польщі, що її шляхетський устрій почав запускати корені на східних землях України. Криштофор Косинський, Северин Наливайко, що стояли на чолі козаків, уже наводили жах на польську шляхту. В тяжких боях зі шляхтою загинув Косинський, а Наливайка привселюдно страчено в 1597 р. у Варшаві. Варшавський сойм проголосив козаків «зрадниками і ворогами батьківщини», що їх треба винищити з коренем.

Першим із черги великих вождів, політиків і дипломатів, що їх утворила козаччина, був гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Він з козаками воював і на боці поляків з москалями під Москвою, і з Туреччиною, і з татарами. В останній своїй перемозі під Хотином був поранений, хворів і помер у Києві 1622 року. Але вже про нього, та про інших після нього талановитих гетьманів, детально описано й у Великій історії України, і в історіях України інших авторів, як і детально описана нова епоха історії України – доба відродження української державності, що починається в1648 р. з повстання Богдана Хмельницького.
Більше 100 років від цього часу в Україні триває запекла боротьба з ворогами – поляками та москалями. Злети і падіння, руїна і знову відродження – і так аж до повного упадку автономії і остаточне зруйнування Запорізької Січі. Найбільшим злетом була Хмельниччина – почала існувати Козацька держава. Та недовго по смерті Богдана Хмельницького цілих тридцять років Україна була Руїною (1657-1687). Потім 22 роки проходить відновлення української знаті при гетьманюванні Івана Мазепи і спроба відновити державність, яка закінчилася в 1709 р. поразкою шведів (союзників Мазепи) і перемогою російського царя Петра І. А далі занепад автономії України і встановлення царської влади. Гетьманщина закінчилася з останнім гетьманом Кирилом Розумовським у 1764 р. А в 1775 р. з наказу російської цариці Катерини ІІ була зруйнована Запорізька Січ.
Ще в 1734 р. остаточне закріпачення селян, зубожіння народних мас під польською шляхтою привело до гайдамаччини. Спочатку невеликими загонами ватаги гайдамаків палили маєтки польських панів, а вже в 1750 р. піднялася добра половина Правобережної України під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти піднялися на священну боротьбу, що носила назву Коліївщина. Одне за другим падали села і міста, земля горіла під ногами польської шляхти, і хто знає, чим би все закінчилось, якби російські війська підступами не розгромили цей рух.
Гайдамацтво знали і західноукраїнські землі Галичина і Буковина. Тут тільки їх називали опришками. Причини появи такого явища були одні й ті ж: незадоволення народних мас зі свого соціально-економічного становища. В очах народних мас опришки оточувались ореолом, як месники за народні кривди; маси їм співчували та ідеалізували, незважаючи на те, що від розбишацтва опришків страждали не тільки пани, але й бідні селяни. Розвиткові опришків сприяли високі гори й густі ліси, які давали притулок опришкам. Розбиті на одному боці Карпат, на польській території, вони переходили в Румунію чи в Угорщину і деякий час переховувалися там, поки тривала небезпека, а тоді верталися назад і брались за своє ремесло.
Найславніший ватажок опришків, ім’я якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш. Він народився в селі Печеніжині, в1738 р. пішов в опришки. Він дуже рідко нападав на селян, а все більше на панів і жидів. Проти нього була організована ціла експедиція; його вислідили і напали вночі, сам Довбуш встиг втекти, але зловлених його побратимів люто закатували в Станіславові. Олекса встиг помститися за них місцевим селянам, які його зрадили, але сам загинув в 1745 р. при романтичній обстановці, яка описана в народних піснях.

32
Опришки ще довго діяли після смерті Довбуша, аж до переходу Польщі під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа ІІ, які трохи підняли добробут і додали трохи прав селянським масам. З того часу опришківство перейшло в звичайне розбишацтво, яке не мало прикмет соціальної боротьби. Ні гайдамацтво, ні тим більше опришківство не могло вплинути на зміну долі народних мас під Польщею. Річ Посполита стала хилитися до упадку, і в 1772 р. проведено перший розділ Польщі між Росією, Прусією і Австрією. Галичина припала до Австрії. Росія дуже неохоче згодилась уступити Австрії Львів і Східну Галичину. Російські війська уступилися з Галичини лише під натиском австрійського окупаційного корпусу, і в кінці 1772 р. Австрія зайняла Львів, який проголосила столицею Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини).

УНІЯ. ЇЇ ВПРОВАДЖЕННЯ ТА ВПЛИВ НА НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

До рук автрійської влади Галичина перейшла в стані великого економічного упадку. Українське міщанство підупало ще на початку XVII століття і вже більше не могло підвестися. Але поки трималась ще подекуди українська шляхта, поки зберігала вона православну віру. Але участь її в народних рухах Хмельниччини підірвало її значення і вона вже не могла оборонитися супроти нав’язуванню силоміць церковної унії. Під впливом загальної реакції в настроях шляхти, уряд Річі Посполитої все більше обмежував права православної церкви, а в 1676 р. заборонив братствам мати стосунки з царгородським патріархом. Крім того, сойм заборонив православним під загрозою смертної кари виїздити за кордон. Цією забороною позбавлялося православним змоги підтримувати стосунки зі своїми закордонними одновірцями.
Львівський православний єпископ Йосип Шумлянський в 1677 р. звернувся до папського нунція з заявою про готовність прийняти унію. Він думав за допомогою унії піднести становище українців у Польщі. Хоч і відчувався великий спротив, в 1700 р. унія була проголошена в Галичині урядово. У 1708 р. мусило прийняти її львівське міщанство. Найдовше тримався Манявський монастир. Його закрив уже австрійський уряд у 1785 р. Однак плани тих політиків, які думали, що церковна унія полегшить і пришвидшить латинізацію і асиміляцію українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто тримались свого східного обряду й не давали себе латинізувати. Під проводом енергійних єпископів греко-католицька церква в Галичині зорганізувалася i склала окрему цілісність, відмінну від східного православ’я, так і від римського католицизму. Піднесено культурний рівень нижчого духовенства. Василіянський чин узяв у свої руки опіку над шкільництвом і просвітою, користуючись тільки народною мовою. Населення Галичини протягом 2-3 поколінь звикло до унії й почало дивитися на неї, як на свою національну церкву, надійний захист своєї народності. Східний обряд уніятської церкви зберігало її духовенство як свою національну святиню.

33
І справді, це була одинока спадщина, яку українському народу вдалося зберегти з усього колишнього багатства свого культурно-національного життя; ця спадщина послужила для нього вихідною точкою для подальшого культурного розвитку і для відродження за пізніших часів. Взагалі можна сказати, що коли щось зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з поляками, то це греко-католицька церква з її східним обрядом. Цей обряд служив для неї мостом, що сполучав галичан-уніятів із їхніми східними братами, які залишилися при старому православ’ї. В той час як на українських землях, які відійшли до Росії, негайно зі стихійною силою почався рух за поворотом до православ’я, яке вже служило цареві. У Галичині і духовенство, і народ залишилися вірні унії, вважаючи її за свою національну церкву. Це забезпечило уніятському духовенству в Галичині на довший час становище провідної верстви, яка відіграла значну роль у народному відродженні ХІХ віку.
В обох імперіях українцям довелося зіткнутися з тим, що на їхній батьківщині живе кілька інших народів- поляки, євреї та росіяни, і всі вони були ворогом українському націоналізмові. Ситуація розпачлива. Потенційна українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці зоставалися бездержавними.
Під час першого (1772р.), другого (1793 р.) та третього (1795 р) розподілів Речі Посполитої до Росії відійшло 462 тис.кв.км та 5,5 млн населення, до Австрії -129 тис.кв.км і 4 млн населення, до Прусії — 131 тис. кв.км та 2,6 млн осіб. Саме під час першого поділу Польщі до складу Австрійської імперії відійшла і наша Галичина.
З того часу розпочався австрійський період нашої історії.
У таких історичних умовах Галичина перебувала аж до листопада 1918 р., якщо не враховувати короткочасні зміни, коли була короткочасна окупація царською Росією на початку Першої світової війни (вересень 1914- червень 1915 рр.).
1915р. (червень) — 1918р.(жовтень) — знову Австро-Угорщина.
1918р. (листопад)- 1919 р.(березень) — постання та існування нової української держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У той час точилися постійні бої між військом ЗУНР — УСС-ами й УГА і військом новоутвореної польської держави зі зміною розмежування — фронтом завдовжки 300 км.
1919 р. (березень) — 1939 р.(вересень) — наш край знову під польською окупацією.
1939 р.(вересень) – 1941 р.(червень) — окупація імперією СРСР.
1941 р.(червень) – 1944 р. (липень) – німецька окупація.
1944р. (липень) – 1991 р. – знову комуно-московська окупація.
1991 р.(серпень) – дотепер — розбудова нової української держави.