Ратай духовної ниви
Щоб читачі переконалися, чи варто розповідати про цю Людину, скажу зразу — це неординарна особа, особа одержима, і до того ж — у багатьох іпостасях. Михайло Дмитрович Павлюк — патріот, підприємець, видавець, меценат, громадський діяч, спортсмен… І це не повний перелік. Коли багато хто втягнутий у грошову стихію — він дбає про духовні цінності нації. Та про все — за порядком.
Михайло Дмитрович Павлюк народився у листопаді 1951 року у селищі Старих Кутах. Батько працював на лісокомбінаті, мати була домогосподаркою. Середню школу закінчив у Кутах. Навчався у Львівському технікумі харчової промисловості. 1986 року закінчив навчання у престижному Московському університеті мистецтв. Того ж року почав працювати у приватній фірмі «Черемош», у відділі поліграфії. У 1999 році створив мале підприємство «Еврика», яке згодом стало видавництвом «Писаний Камінь» (м.Косів), а Михайло Дмитрович — його директором. З того часу видавництво видало понад 800 книг.
Вдумаймося у цю цифру — це вагомий внесок у духовність нації. У «Писаному Камені» видано книжки письменників, художників, композиторів, журналістів, науковців, краєзнавців… Обмежуся прізвищами відомих авторів, які прийшли до читача через це видавництво: Богдан Радиш-Маринюк, Марія Влад, Петро Арсенич, Ігор Гаврилюк, Дмитро Мохорук, Анна Арсенич-Баран, Іван Мисюк, Іван Бойчук, Василь Курищук, Аделя Григорук, Микола Близнюк, Василь Шкурган, Галина Курищук Микола Грепиняк, Йосип Приймак, Анна Гнатишак, Василь Гостюк, Омелян Німець, Михайло Городенко, Михайло Дідишин, Василь Ігнатюк, Микола Чорнокниш, Володимир Бойчук, покійні Ігор Пелипейко, Володимир Григорак, Володимир Моравський та інші. А в слові «інші» десятки прізвищ…
А чого варті дві надзвичайно цікаві книжки-альбоми за редакцією знаної Аделі Григорук «Духовні скарби Ігоря Пелипейка» та «Бути собою: Юрій Павлович» про заслуженого майстра народної творчості України, різьбяра-художника, родом із Закарпаття, про творчість якого знає не те що Україна, а цілий світ. До речі, він — швагро Михайла Дмитровича.
Вийшла в цьому видавництві і книжка жінки цікавої долі (Б.Радиш-Маринюк написав про неї документальну повість «Горицвіт — квітка гірська») Параски Плитки-Горицвіт «Старовіцькі повісторкє» і окремо — буклет малюнків цієї авторки «Доля гуцулкє».
У «Писаному Камені» друкували газети: «Косівський передзвін», «Рідне слово», «Рожнівський час». Тут друкують газету відділу освіти «Освітянський вісник», яку редагує журналіст (і не тільки) Аделя Григорук. Видавництво видає квартальник «Гуцули і Гуцульщина», редактором якого є відомий журналіст Петро Дмитрович Гавука, нагороджений «Золотою медаллю української журналістики», а заступник редактора — та ж Аделя Ґригорук.
Михайло Павлюк не тільки талановитий, видавець, але й безкорисливий меценат. За його підтримки вийшли книжки Марії Лазарович, Любомира Палагняка, Андрія Бойчука. При сприянні видавця виходять уже кілька років підряд «Джерельні дзвони» Марії Боєчко з Ковалівки. А ще були її «Різдвяні дзвони» та «Великодні дзвони».
Книжки з грифом «Писаний Камінь» виходять на якісному папері, гарно художньо оформлені і на високому поліграфічному рівні, який, без перебільшення, не поступається столичному. Про це навіть жартівливу коломийку складено:
Видавець Павлюк Михайло
Знає толк у слові —
Такі книжки випускає,
Що заздрять у Львові.
Додам, що книжки тут видають чи не за найнижчими цінами.
Подвижницька діяльність Михайла Дмитровича варта окремого слова. Щороку «Писаний Камінь» видає для школярів району цікаві книжки, а серед них і «Малий Кобзар» Т.Г.Шевченка, які перед початком нового навчального року передають у школи для першокласників. А скільки книжок подаровано бібліотекам (і не тільки) на Косівщині! Тому про пана Михайла завжди каже добре слово голова обласної організації Спілки письменників України Євген Баран.
У «Писаному Камені» працює всього троє осіб. Крім директора, — бухгалтер Оксана Герцюк та дизайнер-комп’ютерник Віталій Стефурак. Та вони, при потребі, стають і технічними редакторами, і оформлювачами, і коректорами… Коли б не прийшов — застанеш Михайла Дмитровича за друкарською машиною. Працює щоденно, сумлінно. Несе до людей високу духовність, несе до людей слово, на яке завжди лаштують пастки різні «табачники».
У «Писаному Камені» стрічається багато цікавих, талановитих, оригінальних людей. Бо про гостинність Михайла Дмитровича можна писати абзацами. Людині, яка прийшла у видавництво у справах (а то й без них), директор каже: «Почекайте. Приготую каву». А крім кави буває і добрий обід.
У 1995-2003 роках тут працювала бухгалтером Марія Михайлівна Лазорик. Її гостинність також заслуговує доброго слова. Мабуть, така аура присутня в офісі видавця.
Відомий Михайло Павлюк і як громадський діяч. Був депутатом обласної ради у 2006-2010 роках. Сприяв, щоб побудували музей Тараса Мельничука в Уторопах, щоб наділили земельну ділянку для музею в Криворівні, та втілив десятки інших, нібито, дрібніших справ.
Михайло Дмитрович не рядовий спортсмен. У юнацькі роки, а саме у 1967-72 роках займався боротьбою. Кваліфіковано, професійно. Виконав норму на звання «Майстер спорту СРСР». Вже десять років опікується Міжнародним турніром з боксу, присвяченому Дню Незалежності, що проводять у Кутах.
…У героя цієї розповіді — прекрасна сім’я. У Кутській лікарні працювала дівчина із Закарпаття — Ірина Юріївна Павлович. Познайомилися, а 1973 року одружилися. Мають сина Дмитра, невістку Олену, онучку Христинку. Син Дмитро теж підприємець. Ірина Юріївна — висококультурна, начитана, шляхетна, вродлива жінка. Дбайлива господиня. Це справжня Берегиня родини Павлюків. Не кожному чоловікові пощастить мати таку дружину! А онучка Христинка — це справжнє ангелятко. На ювілею Михайла Дмитровича вона так пристрасно і красиво танцювала для дідуся! Всі гості були в захваті і довго аплодували.
За тверду вдачу, за патріотизм у Михайла Павлюка за кучмівських часів стріляли з травматичної зброї гумовими кулями. Був поранений. Кутські яничари шкодили, щоб не став депутатом, нацьковували владу. Кілька разів були спроби відібрати приміщення у видавництва. Чіплялася податкова інспекція, накладала відчутні штрафи, суди тривають роками. І це в той час, коли людина працює на українську державність, множить і поширює українське слово, піднімає рідну культуру, яка вічно шкутильгає через перекинчиків.
Якось в офіс Михайла Павлюка загостили «високі» регіонапи. Пропонували вступити в їхню партію. Обіцяли долари, допомогу. Пан Михайло не кривив, сказав прямо: «Переконання — не рукавички, щоб міняти». Переглянулись, поцмокали і теж відверто сказали: «Нам би такого партійця!». Пішли з нічим. Обіцяли не мстити.
Патріот завжди зі своїм народом. Виділив певну суму грошей на пам’ятник генералу контррозвідки ОУН-УПА Миколі Арсеничу, побудованому у селі Нижній Березів. Допомагав Майдану, підтримує армію.
А познайомився я з Михайлом Дмитровичем так. У 2001 році я був у пригніченому стані, минув рік, як поховав маму. У якійсь справі зайшов у кабінет заступника голови районної ради Юрія Боєчка. У кабінеті сидів міцної статури чоловік.
— Знайомі? — спитав Боєчко.
— Ні.
— Це наш кращий підприємець — Михайло Дмитрович Павлюк. Видавець.
— Маєте щось до видання? — спитав.
— Та… є, — зам’явся я. — Але все впирається у гроші.
— Приносьте в Кути. Будемо друкувати — заховав посмішку в чорному вусі.
І того ж року була видана книжка моїх афоризмів «Постріли з лука». Видавець ще й доставив її у Березів. Коли пан Михайло комусь щось пообіцяв — кров з носа — виконає та ще й в потрібний термін.
Михайло Дмитрович — людина чуйна, співчутлива. Разом із Петром Гавукою неодноразово відвідував сім’ю хворих Миколи та Юлії Дзураків у Нижньому Березові. Приїздить сюди і до досвідченого пасічника Степана Урбановича. Доводилось чути, як знайомі просять привезти їм березівського меду. Не відмовляє. Привозить. Таким він є Михайло Дмитрович Павлюк— наш сучасник, благодійник, ратай на ниві рідної культури.
Дмитро Арсенич.
Гуцульський край, №31, 1.08.2014 року
