Постільці

Старі люди мають усякі дивацтва. Дід Коцьо теж був мастак на вигадки. Хоч мав здоров’я опришківське, але на поді тримав собі готову трунву. Аби вона не пустувала, сушив у ній кукурудзу. А понад усе він любив зі своїми онуками бавитися.

Сидить дід Коцьо на призьбі, файку палить та й гукає до старшого онука:

— Грицьку, га чуєш? Грицьку, а ходи сюди.

Грицько невдоволено підходить:

— Що хочете, діду?

— Принеси мені з чуркала свіжої води.

— Ага, води… А ви мені, діду, коли постільці купите?

— Ет. Куплю. Але най ще той бичок пасе. Ліпша шкіра буде на постолах.

Гриць про бичка уже чув не раз, тому вхопив гладунець, скочив до потоку, зачерпнув води разом з намулом і несе дідові. Якраз дід знає, що вода не з чуркала…

— Грицьку, а перемішай у трунві кукурудзу, — дід далі дістає Грцька.

А Грицько май за своє:

— А постільці коли будуть?

Ой, уже скоро… Дав би Бог до зими дочекати.

Грицько поліз на під. Пошурхотів ногами по ньому, а до трунви і не наблизився. Йому що. Аби та кукурудза і пропала, його це не болить. Краще патичком осине гніздо зачепити. Іх-ха-ха, ш-ши. Які люті! Насилу втік від них.

— Ти перемішав кукурудзу? – питає дід онука.

— Ого, ще й як. Чи сте не чули, як я мішав?

— Ну, то добре. Іди собі скачи. Юрку, а ходи но сюди, — це вже дід меншого онука кличе.

Юра підходить.

— Принеси мені, охо-хо, холодненької водички з чуркала.

Юра несе у гладунчику чисту воду з чуркала, а Грицько сміється з нього:

— Ади, дурний як старається. Аж зальопався…

— Юрчику, ой-ой, а піди перемішай кукурудзу у трунві.

Хлопець мовчки лізе на під і мішає зерно. Дістає аж з самого дна, бо там найбільше відсиріли. Раптом рука щось намацала. Витяг, а то новенькі, з довгими волоками постільці. “Ага, таки дід купив Грицькові постолята”. Не може Юра очей від них відвести — такі вони гарні. Але треба з поду уже злазити. Поклав він знахідку назад у трунву та й іде до діда.

— А що, перемішав кукурудзу.

— Так. Добре перемішав, бо знизу вже геть вони відсиріли.

— І ніц не знайшов?

— Постільці, що ви купили Грицькові.

— Ну-у… Я знав… Я знав, що ти чемний хлопчик. А нові постільці чемних люблять.
Вони твої, Юрчику.

Онук обняв діда, поцілував у губи і мерщій на під, а звідти маленьким горобчиком миттю злітає назад до діда в коліна. У руках новенькі постільці. Жовті, з металевими пряжками, з довгими волоками.

— Спасибі, вам мій любий, дідику!

Аня ФЕДОРЧУК,
м. Косів