Казка «Золоті сльози»
Жила собі в одному гуцульському селі стара бідна жінка. Хатка у неї була така стара, що піч тримала дах на комині, а одвірок геть перекосився. Ця бабка була така вже збідована і немічна, що просила собі у Бога смерті. Та кожен живе стільки, скільки йому призначено.
— Ой, Боженьку, чому молоді помирають, а такі старі, як я, по світу ходять, — не раз приповідала вона.
Прийшла зима, упали сніги, у хаті стало геть холодно, бо баба не мала ні полінця дров. Зібралася вона з силами і пішла у ліс. Порпається у снігу — шукає під ним хоч якесь ломаччя. Знайшла трохи мокрих патиків і вже думала повертатися додому, як раптом провалилася у якусь яму.
Під нею щось застогнало. Стала вона листя зі снігом відгрібати і побачила під ним стару бабу. Що робити? Взяла вона її собі на плечі і насилу до своєї хатини допленталася. А у ній ні їди, ні тепла.
Взяла вона старий горщик і пішла до сусідів просити, щоб хоча теплої води дали. Сусіди добрі були і дали їй не тільки теплої води, а й гарячого супу налили.
Прийшла вона додому і годує знайдену бабу, бо та не мала уже сили і ложку піднести до рота. Потім висадила її на піч притулилася до неї і міцно заснула.
Наступного дня принесла трохи дров з лісу, сусіди дали їй трохи муки, картоплі, цибулі і солі. Так баба розбагатіла. Мала вже що варити і чим немічну годувати.
— О, Господи, та хіба я бідна, коли маю хату. Невже я безсила, якщо по світу сама ходжу. Та ж моя баба набагато і бідніша і немічніша.
І так свою приймачку жалієта біля неї порається, що та поволі почала видужувати. Вже й весна настала. Надворі потепліло.
Якогось березневого дня каже вона своїй бабі:
— Надворі так файно, що винесу я вас на сонечко погрітися.
І винесла стару. Поклала на призьбу під хатою, а сама пішла у город землю копати під грядки
Не довго й робила, бо вже не мала сил далі копати.
Приходить на подвір’я, а баби нема. Обійшла навколо хати – нема. Лише на призьбі стара порвана бабина хустка залишилася. Взяла господиня ту хустку і гірко заплакала. Дуже їй жаль за небогою стало. Чому вона зникла і нічого їй не сказала? Може на щось образилася, але Бог свідок, що не кривдила вона немічну. Рада їй була. Удвох якось і легше жити було.
Старенька притулила до обличчя бабину хустку, а сльози жалю капали і капали на неї. Коли нарешті перестала схлипувати, розгорнула вона хустку, аби акуратно скласти, а з неї на землю посипалися золоті краплі. На них перетворилися її сльози. Дуже здивувалася стара тому. Зібрала золоті сльози в горнятко і занесла до хати. Вона зрозуміла, що в неї жила не проста бідна баба, а фея-чарівниця.
Невдовзі прийшли доглядати нашу бабу чоловік і жінка. За догляд і майбутній свій похорон вона подарувала їм свою господарку.
Молода сім’я виявилася роботящою зранку до пізньої ночі трудилися на городі, старанно доглядали свою господиню та ще й сусідам допомагали. Невдовзі у них появилося трохи грошей.
Але сили бабу залишали з кожним днем. Геть старенька занедужала. Чоловік і жінка давали їй і молока, і меду, але то вже як до смерті іде, то хоч печеного льоду принеси і все рівно не допоможе. Стали вони плакати:
— Що ж ви, матінко, нас залишаєте? Чи не вгодили ми чимось вам?
Старенька їх заспокоїла і попросила, щоб подали їй горнятко з-за комина. Висипала вона золоті краплі на ковдру і мовила:
— Це вам на господарку я залишаю.
Як сказала вона це, до хати ввійшла старезна жінка, взяла бабу за руку і наказала:
— Ходім на той світ.
Усміхнулася бідна радісно і тільки легкий вітер майнув у хатинці. Закрила господиня свої добрі очі назавжди.
Поховали бабу чоловік і жінка за християнським звичаєм.
Через деякий час стягли трохи грошенят, збудували нову хату, купили корову і почали добре ґаздувати.
Золоті сльози вони не рухали. І без них вони стали жити добре. Золоті сльози тому довго лежали за комином, а потім стопились, як віск, а з часом і геть висохли, бо навіть золоті сльози є все-таки сльози. А щирі сльози — завжди золоті.
Дотепер живуть чоловік і жінка на бабиному осідку. Тільки я забула у якому селі вони мешкають. Дуже привітні і гостинні люди. Та ще й не старі. Може так статися, що і вам до них колись вдастся завітати, то ви їх зразу впізнаєте.
Оце вам моя казка, а як буде ваша ласка, розкажіть і ви щось будь ласка.
Аня ФЕДОРЧУК,
м. Косів
