Торуючи шлях на узвишшя…
Творчий ужинок Івана Війтенка не може не викликати повагу, адже, крім публікацій у періодичній пресі, добірок у поважних літературних журналах «Перевал», «Дзвін», «Німчич», «Буковинський журнал», із середини першого десятиліття 2000-х він видав дванадцять поетичних збірок, одну дитячу книжку віршів, став лауреатом літературних премій імені Тараса Мельничука, Леся Гринюка та Марійки Підгірянки.
Війтенкові, як митцеві слова; притаманне уміння відчувати найтонші порухи душі, бачити мінливість світу, вловлювати ознаки життєвого поступу суспільства, щоб потім, створюючи нову естетичну реальність, передавати їх через художні образи й мистецькі символи.
Цікавими під цим оглядом є його книжки «Дорога на узвишшя» і «Блискавка на остриві осені», які вийшли відповідно в 2017-му та 2018-му роках у косівському видавництві «Писаний Камінь» Михайла Павлюка. У них — відтворення людських доль і почуттів, роздуми над вічними проблемами — сенсу життя, відповідальності за Слово, ролі поета в суспільстві.
Війтенко у своїй ліриці прагне триматися фарватеру суспільної актуальності. Його серце болить усіма болями — за Україну, її дітей, які не виголошують патріотичних гасел, але мужньо стають на її захист від ворога. Він переймається журою за тим, що невідворотно минає, й водночас радіє з нового, що народжується: гідності, української самоповаги, прив’язаності до рідної землі.
Торуючи свою дорогу на узвишшя, він почувається міцною остривою, яка не боїться ударів блискавиць, бо вірить у незнищенність духу й у те, що к наступний етап є продовження попереднього:
Хоч б’є у груди блискавка осіння,
Йду косарем поміж високих трав.
На остривах драпатих сушу сіно.
Відомий німецький поет Новаліс справедливо зазначив, що «поезія розчиняє чуже буття у своєму». Іван Війтенко, виводячи рядки своїх віршів, перепускає їх через кристал всезагального, тому вони відтворюють почуття і настрої, які знайомі кожному, — і в ставленні до життя, і в осмисленні сутності власного «я», і в розумінні нерозривності зі світом природи, приявності в історії батьківської землі. Його поезії творять багатоманітну картину буття, свого й чужого, подаючи варіанти безмежних можливостей людської долі. Його пленерні замальовки, етюди краєвидів і місць, у яких довелося побувати, рефлексії почувань і принагідні деталі реальних локацій уводять читача в особливий художній світ, у якому, проте, він, читач, не почувається ні чужим, ані зайвим. Навпаки: тут відкриває для себе нові грані власного серця, пізнає свої найтонші почуття. Тут, у цьому естетичному середовищі, читач зближується з іншою спорідненою душею, відчитує своє минуле і майбутнє, актуалізується у теперішньому, заглиблюється у всесвіт власних почуттів. І розуміє, що він — не самотній.
Що зріднює, що зближує людей?
Первинний дух чи, може, сили вищі?
Чи простір міцно
замкнутих дверей
І кров, пролита десь на бойовищі? — ставить перед собою непросте запитання поет. Перебираючи відповіді, висновує кінцеву думку:Тепло душі, що ллється, мов Гольфстрім,
І вічний код людської плоті й крові.
Очей первісний невловимий шал.
Гармонія живої мови й жесту.
І серця юного святий кристал,
Що не зачерствів
в марноті протесту.
Війтенкове поезотворення — це саме його життя, в якому і покликання, і мета, й особистісна самореалізація.
Свідомий власного літературного чину, він пише:
Засію словом чистий лан паперу,
Вагомим словом з джерела віків.
Душі своєї відчиняю двері.
Щоби ярів під сонцем той я
У ліричному діалозі з читачем він відвертий і щирий, тому відчуває прихильність до себе і мовленого ним слова. Війтенко не шокує карколомними версифікаційними конструкціями і не вдягає епатажної маски непізнаного генія, якому тісно й некомфортно серед загалу з «немодерними» запитами. Критик Євген Баран зазначає, що «традиційна форма українського вірша Івана Війтенка виростає з народної пісні. У цьому весь Війтенко. Він не пише вірші. Він співає». І ще — через декілька рядків: «Я люблю слухати Іванові вірші. Вони легкі, наспівні, життєрадісні, сонячні».
Мовби продовжуючи тему авторського стилю, письменник, літературознавець Микола Васильчук говорить: «Традиційні за формою і римуванням його (І.Війтенка. — Авт.) вірші є сучасним прикладом наповнення старих міхів новим вином поезії».
Вірші Івана Війтенка підтверджують його міцні зв’язки з класичною традицією, прихильність до силаботоніки, яка таїть у собі невичерпні глибини, магію впливу на найтонші струни душі, заворожує багатою палітрою поетичних форм і засобів художньої образності.
Дорога на узвишшя
Римовані рядки поета вібрують напруженим нервом, пульсують невтишимий почуттям причетності до подій нинішнього часу:
Громами рвуть моє безсоння
Доби кривавої набати.
Поставлю слово на кордоні,
Де свічка пам’яті на варті.
Іду рядками, як по цвяхах,
Шукаю рими у сузір’ях.
З Чорнобиля летіли птахи
Й застигли
в строфах білокрів’ям.
Перелистуючи сторінки, натрапляю на рідне слово Обертин, і перед очима — далеке крайнебо, золотисті лани пшениць, багряні маки й волошки синьоокі…
В калейдоскопі зоряних світлин
Переплелися дні, події, дати.
Та завше в пам’яті
зоріє Обертин,
Полянське селище,
на доброту багате.
Яскравим спогадом живе в поетовому серці Обертин, КУПИ він малим ішов на храм з іщє молодою мамою влітку на Йвана. Обертин для мене — свій, бо там я народилася й виросла. Тому довго не влягалися щемні почуття від прочитаного:
Орду колись спинили на межі
В кривавій січі обертинські вої…
Одвічно славилися тут мужі.Одвічно славилися
сівачі й герої. І на раменах
несвятошних днів,Коли нас знову
нищить вража сила.За Україну голову
зложив Десь під Донецьком
юний Погорєлов…
Хоча в деяких рядках поета «пробиває» на гіркі міркування про не відворотність людського кінця, на тугу за молодими роками, що минулися мовби в один кліп ока, все ж загальна тональність його лірики життєствердна й бадьора, як і сам Іван Війтенко. Він заклично звертається до нас любити життя в усій повноті драм і випробувань, цінувати кожну мить у її неповторності, адже тільки це й називається щастям.
Заклик своєчасний і цілком щирий, бо й сам поет зізнається:
Люблю світанок,
що крилату вість
Небесним поштарем
несе із раю.
І відчуваю,
як планети вісь
Мене навколо сонця обертає.
Живімо й ми у цьому планетарному ритмі.
Аделя Григорук,
член НСПУ і НСЖУ, заслужений працівник освіти України.
«Гуцульський край», №7, 15.02.2019 року
