«Християнські святині Косова». Василь Курищук

У книжці зроблено спробу дослідити історію християнських святинь та життя релігійних громад на території колишнього великого поселення, яке називалося Косовом. Подаються відомості про священиків та їхню душпастирську службу, а також про сучасний стан храмів.

Багато матеріалів містять відомості, які публікуються вперше.

Видання буде корисним для тих, хто цікавиться історією рідного краю, його духовною культурою.

«Християнські святині Косова». Василь Курищук

ББК 63.3 (4УКР) – 4 ів
К 93
УДК 908. 477. 86

Рецензенти:

  • Отець Іван Близнюк, Косівський декан УПЦ КП, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці.
  • Отець Роман Іванюлик, Косівський декан УГКЦ, парох храму св. Василія Великого.

Курищук В. Ю.
К 93 Християнські святині Косова. – Косів: Писаний Камінь, 2016 –160 с., 32 кол.
ISBN 978-617-7436-01-9

  • © Василь Курищук, 2016
  • © Видавництво «Писаний Камінь», 2016
  • Технічний редактор Віталій Стефурак
  • Комп’ютерна верстка Романа Курищука
  • Відповідальний за друк Михайло Павлюк
  • Підписано до друку 14.06.2016. Формат 70х108\16. Папір офсетний.
  • Друк офсетний. Умов. друк. арк. 15,60. Обл.-вид. арк. 6,71.
  • Тираж 250 прим. Замовлення № 443.

«Християнські святині Косова». Василь Курищук 4,18 МБ | .pdf | Завантажень: 469

«Християнські святині Косова». Фотографії 4,06 МБ | .pdf | Завантажень: 436

Вступ

Церква – це особливе місце на землі, яке Бог, як і Біблію, залишив для нашого блага. Храми Божі здавен-давна будували на найкращому, найбільш доступному і видному місці в селах чи містах. Храмові споруди завжди своєю архітектурою відрізнялися від інших будівель. Вони вибагливіші за формою, величніші за своєю сутністю та збудовані з найкращого матеріалу.

Церква є житлом самого Бога. Тому будівничі завжди старалися вкласти в святу будову все своє вміння і релігійні почування, щоб храми Божі викликали в богомольців релігійні настрої та збуджували в них дух молитви.

Щоразу, коли ми приходимо до храму на богослужіння, стаємо співучасниками великого божественного дійства, відкриваємося перед Богом, висловлюємо всі свої найглибші почування, болі і невдачі, випрошуємо в Нього допомоги в житті і духовних сил, витривалості в добрих намірах та дякуємо за поміч і опіку. Богослужіння є джерелом духовного життя, правдивості, воно лікує наші душі. У літургічних богослужіннях і молитвах наші помисли підносяться до небесних висот, настроюють нас до більшої любові до Бога, впроваджують нас в духовний світ святості, роблять нас ліпшими, кращими.

Кожному вірянинові дорога його святиня. Тому вони так бережно і відповідально підтримують і доглядають її, дбають про естетичний вигляд та створюють неповторної краси сакральне наповнення.

Минали століття, старіло дерево, руйнувалися церковні будівлі, а на тих освячених місцях виростали все нові й нові храми. Скільки тут служило священиків, скільки тут звершено богослужінь, скільки тут молилося поколінь! До честі кожного вірянина дізнатися більше про свою святиню, про своїх предків, які в цьому храмі підносили до Бога свої серця молитвами, якими і ми сьогодні славимо Його ім’я.

Тому, на нашу думку, вірянам буде цікаво дізнатися про свій храм, про своїх предків хоч те, що зберегла людська пам’ять, що зафіксовано в архівних документах. Маємо надію, що ця книжка стане в пригоді всім тим, хто цікавиться минувшиною і любить свій край.

Післяслово

Для даного дослідження взято одне колишнє велике поселення Гуцульщини, яке називалося Косовом і на основі архівних документів, принаймні останніх трьох століть, зроблені спроби дослідити історію храмів цього поселення на тлі суспільних подій відповідного історичного періоду.

З метою ширшого висвітлення окремих аспектів релігійного життя громад у різних суспільних умовах та для кращого сприйняття інформації, книжку було умовно поділено на три розділи. У першому розділі подані загальні відомості з історії релігійного життя, що стосуються багатьох парафій і церков, у другому – розповідається конкретно про церкви. В третьому розділі (додатках) подана цікава інформація, що виходить за межі церкви і церковних громад, але викликає великий інтерес у багатьох вірян.

Певну увагу приділено стану церков та життю релігійних громад в умовах войовничого атеїзму та боротьби за відродження Церкви в радянські часи. В межах можливого подано відомості про сучасний стан церков. На скільки успішно це все вдалося зробити – судити читачеві.

В цьому дослідженні не претендувалося на широке представлення сакрального багатства оновлених храмів та на повне висвітлення всієї багатогранної душпастирської діяльності священнослужителів. Тут звернуто увагу лише на окремі важливі події з життя релігійних громад та їхнього ревного піклування про свій храм.

В роботі над книжкою велику допомогу надали священики, які зараз служать в косівських церквах: о. Роман Іванюлик, о. Іван Близнюк, о. Степан Губернат, о. Михайло Будзан, о. Михайло Ганущак, о. Ростислав Близнюк.

Автор висловлює щиру подяку пароху церкви св. Василія Великого о. Роману Іванюлику та настоятелю церкви Успіння Пресвятої Богородиці о. Іванові Близнюку за рецензування книжки та цінні поради.

 

Зміст
Вступ………………………………………………………………………….3
Короткі відомості з історії…………………………………………. 4
Як наші предки будували церкви……………………………….. 8
Як призначалися священики на посаду пароха…………. 10
Матеріально-побутове забезпечення священиків
за часів Австро-Угорщини…………………………………….12
Церква і «відродженецький рух»……………………………….14
Церкви Косівщини в радянський період…………………….17
Великдень 1975 року в Косові………………………………….. 19
Відродження Української Церкви…………………………….. 22
Вище духовенство і Косів………………………………………….25
Дещо про мову богослужінь………………………………………30
До Косова «на Йвана»……………………………………………… 33
Як влада лякалася паломників…………………………………..35
Великодня перепелонька про Зельмана…………………….. 37
З турботою про духовне зростання дітей та молоді…… 41
Підтримуймо свої звичаї і обряди……………………………. 45
Косівські святині
Міська церква Пресвятої Трійці……………………………….. 51
Церква Успіння Пречистої Діви Марії
в Старому Косові…………………………………………………. 61
Церква св. Василія Великого в Косові………………………..71
Церква Різдва Івана Хрестителя в Косові…………………. .81
Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії
у Вербовці……………………………………………………………. 91
Церква свв. Якима і Анни в Смодній……………………….. 97
Церква св. Первомученика Стефана в Городі…………….105
Церква Зачаття св. Івана Хрестителя в Черганівці……..110
Богослужбова каплиця Різдва Пресвятої Богородиці
на Волійці……………………………………………………………117
Костьол Матері Божої Цариці св. Розарію в Косові……119
Римо-католицька каплиця на цвинтарі в Косові…………124
Богослужбова каплиця в Смодній……………………………..125

Біографічні відомості про окремих священиків
Отець Микола Саврасевич………………………………………..126
Отець Теодор Лісевич………………………………………………127
Отець Олександр Гелитович…………………………………… 128
Отець Йосафат Кобринський……………………………….129 Отець Йосип Абрисовський…………………………………….130
Отець Михайло Могильняк………………………………………131
Отець Йосиф Ткачук………………………………………………..131
Отець Іван Бурдяк…………………………………………………….132
Отець Дмитро Близнюк……………………………………………133
Отець Володимир Балагурак…………………………………….134
Додатки
Чи канонічно створювався
Московський патріархат………………………………………… 135
Посягання Москви на незалежність
Української Церкви……………………………………………. 136
Українське духовенство в Галицькому
крайовому сеймі………………………………………………… 138
Короткі відомості про священиків-послів
до Галицького сейму (1861 – 1866)…………………….. 140
Типи календарів………………………………………………………144
Чому Різдво святкуємо 7-го січня, а Великдень
не має сталої дати?…………………………………………….. 145
Чому в одні роки в православних і католиків
Пасха співпадає, а в інші – ні?…………………………….. 146
В яких календарних межах можлива Пасха?……………. 146
Дати Пасхи єврейської і християнської
на 2016 – 2100 рр……………………………………………….. 147
Література……………………………………………………………..151
Післяслово…………………………………………………………….157

 

Короткі відомості з історії

Про косівські християнські святині та релігійні громади можна багато дізнатися з опублікованих досліджень наших сучасників Ігоря Пелипейка [1], Володимира Стеф’юка [2], Михайла Городенка [3] та інших дослідників. Базуючись на їхніх дослідженнях, хотілося б подати окремі історичні факти, які не висвітлені в згаданих публікаціях.

Відомий український історик, археолог, етнограф о. Антоній Петрушевич знайшов у монастирі Драгомирні на Буковині церковну грамоту косівської парафії за 1318 рік, видану князем Литви і Руси Свидригайлом [4]. В грамоті згадується про ґрунти, які належали парафії Старого Косова. Цікаво, що тими ж земельними ділянками церква користувалася і в 1900 році і, мабуть, в наступні роки. Отже, у 1318 році на території теперішнього Старого Косова церква вже була, бо, зрозуміло, церковне господарство, в тому числі і земельні наділи, склалися не в 1318 році, а значно раніше. Є підстави стверджувати, що на цій території були поселення ще далеко до першої писемної згадки про село. Вчені стверджують, що в гуцульських горах люд жив здавна і знайомство місцевого населення з християнським віровченням почалося десь з перших століть першого тисячоліття, коли кордони Римської імперії проходили по горах нинішньої Верховинщини [5]. Як стверджує І. Скочиляс, християнізація нашого краю розпочалася в VІ – VІІ ст. під впливом християнських місіонерів Великоморавської держави та кирило-мефодієвської слов’янської традиції [6].

До колишнього села Косово належала територія не тільки Москалівки і Монастирського, але й теперішніх сіл: Вербовця, Смодної, частини Черганівки і, зрозуміло, Старого Косова та міста Косова. Пізніше села відокремились і вже в ХІХ ст. зафіксовані, як самостійні. У першій половині ХХ ст. почався зворотній процес – приєднання окремих сіл до міста Косова. Так, у 1905 році до міста приєднано Монастирське, у 1928 році – частину Старого Косова й Вербовця, у 1934 році – Москалівку.

Всіма цими територіями володіли землевласники Язловецькі і Чурили. Після зникнення роду Чурилів, в результаті поділу їх маєтку в 1692 році ці землі опинилися у власності Станіслава Дідушицького (1662 – 1724), а пізніше його спадкоємців [7]. Останнім з роду Дідушицьких був Тадеуш (1724 – 1777). Дідушицькі володіли Косовом, солеварнею та селами від Хімчина і Рожнова аж до Жаб’я. Посідали високі посади і за часів старої Польщі, і за Австрії. Їхні нащадки також цікавилися Гуцульщиною, хоч уже не мали тут маєтків. Граф Володимир Дідушицкий у другій половині XIX ст. створив у Львові великий музей, допоміг відомому дослідникові Гуцульщини Володимирові Шухевичу видати наукову працю «Гуцульщина». У 1876 році заснував у Коломиї школу гончарства, якою керував славетний Олекса Бахметюк [8]. Граф навіть посилав вироби гуцульських майстрів на різні міжнародні виставки, що відбувалися у Відні, Берліні і Парижі.

Потрібно зауважити, що в більшості випадків у тих поселеннях, які мали своїх засновників, спорудження церкви співпадало із заснуванням поселень.

Частина села Смодної, в якій були соляні джерела, у 1787 році разом з Косовом опинилася під адміністрацією австрійського уряду. В кінці ХІХ ст. село Смодна стало курортною місцевістю, більше відомою з того часу, від коли доктор Аполлінарій Тарновський створив, відомий далеко за межами краю, санаторій.

Церковний адміністративно-територіальний устрій почав складатися ще в княжій добі. Найменшою його одиницею була парафія. Парафії підпорядковувалися територіальному об’єднанню – намісництву, а намісництва – крилосам. Галицька земля входила до двох крилосів: Галицького й Львівського. Церкви теперішнього Верховинського та більшої частини Косівського районів належали до Снятинського намісництва Галицького крилосу [9]. У 1708 році Снятинське намісництво мало 54 церкви. У 1721 році намісництва були реорганізовані в деканати. Тоді ж з частини Снятинського намісництва створено Косівський деканат. За деканальними даними 1747 року в Косівському деканаті було 28 церков, оскільки деякі парафії об’єднували кілька церков, то парафій було менше, ніж церков [10].

На початку ХVІІІ ст. церкви Галичини належали до Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії, яка перейшла на греко-католицький обряд у 1700 році. У цьому ж році єпархія розпочала перші візитації (інспектування) парафій, які відбувалися один раз на 5 – 6 років. На жаль, в архівах збереглися візитаційні звіти лише за кілька років ХVІІІ-ХХ ст. Саме з цих звітів дослідники беруть об’єктивні факти з життя парафій.

Згідно Циркулу Станіславівського в 1806 році відбулося об’єднання парафій, «щоби заощадити фонд релігійний» [11]. Тому косівські парафії, включаючи передмістя, які разом мали сім церков, об’єднано в дві великі парафії. Одна парафія об’єднувалася навколо міської церкви Пресвятої Трійці з філіями: Монастирська церква св. Миколая, Москалівська церква св. Василія Великого та церква св. Первомученика Стефана в Городі. Центром другої парафії стала Старокосівська церква Успіння Пречистої Діви Марії, яка мала філії у Вербовці – церква Благовіщення Пречистої Діви Марії і в Смодній – церква свв. Якима і Анни. До парафії входила також громада Черганівки, яка тоді ще не мала церкви (церкву сюди перевезли з Красноїля десь орієнтовно в 1842 році).

У 1886 році до Косівського деканату входило 20 парафій, а в Смодній і Москалівці служили сотрудники на правах експозитів. Парафіяни цих двох сіл побудували будинки для сотрудників і згодом домоглися експозитури. Через 10 років, у 1896 році, на території Косівського деканату було 22 парафії і 22 парохи, 7 сотрудників (з них 4 – приватних і 1– експонований). У цей час було 22 матірних і 13 дочірніх церков, 1 богослужбова каплиця. Цісарського надання (патронування) було 18 церков, приватного – 4 (Жаб’є –2, Красноїля, Ясенів Горішній). Число парафіян на території деканату – 52 078 [12].

Дуже відповідально, зі знанням справи, здійснював керівництво Косівським деканатом отець Теодор Лісевич, парох Старих Кутів – один з найбільш титулованих священиків краю.

Перша половина ХХ ст. була багатою на події, які мали значний вплив на суспільне життя українців. Нашими землями прокотилася Перша світова війна, розпалася Австро-Угорська імперія, українці створили свою державу – ЗУНР. Однак вільним народом нам не судилося стати.

Змінювалися окупанти: росіяни, поляки, німці, совіти. І всі величали себе визволителями. Ці зміни відчувала церква, особливо болісними вони були за комуністичного режиму. Хоч окупанти були різними, але вони майже однаково поводилися на окупованих територіях: насаджували свої порядки і мову, проводили політику денаціоналізації, втручалися в церковні справи, переслідували національно свідому українську інтелігенцію. Якщо росіяни під час Першої світової війни переслідували євреїв і робили погроми, то німці вже під час Другої світової війни винищували євреїв. Так, під час російської окупації в 1916-17 років за звітами Косівської міської влади (міським урядом тоді керував бургомістр) в Косові залишилось всього 3000 жителів, а до окупації було 8000 [13]. Виїхали на Захід особи єврейської та німецької національностей, австрійські урядовці, а все їхнє майно було забране на потреби російської армії.

На початок 1945 року в Косівському районі була 21 діюча церква і 11 священиків [14]. Вважалося, що богослужіння можуть звершуватися в усіх церквах району, в тому числі навіть в богослужбовій каплиці в Старому Косові, де під час війни згоріла церква.

Косівський район був тоді невеличким, бо ще не були приєднані Кутський і Яблунівський райони. За уточненими даними станом на 1946 рік в районі було 17 церков і одна богослужбова каплиця та 8 священиків. У той час у косівських церквах служило два священики: о. Йосип Ткачук та о. Микола Драгомирецький, який в тому ж 1946 році помер. Тому о. Йосип Ткачук служив у Москалівці, Монастирському, Черганівці, Старому Косові [15]. Отець Олександр Обушкевич служив у Вербовецькій та Смоднянській церквах.

1946 рік був роком нищення і заборони УГКЦ. У цьому році відбувся, так званий, «об’єднавчий собор» в результаті якого всі церкви краю «перейшли» в лоно Російської Православної Церкви, перейшли і священики, а хто опирався, того карали за націоналізм, за «пособничество» бандерівцям чи вишукувалися ще якісь звинувачення.

Після цього «об’єднавчого собору» в церквах використовувалися старі «Служебники» та інші церковні книги, але на їхніх сторінках обов’язково потрібно було заклеїти те місце, де згадувалося Папу Римського, українського митрополита та владику. Хто цього не зробив, а лише помітив олівцем, на того падала підозра. На приклейці писалося за кого тепер потрібно молитися і подавалися ієрархи РПЦ: Московський патріарх Алексій (пізніше Пімен) та підлеглі йому Київський митрополит Іоан і Станіславський єпископ Йосиф, а ще молилися також «о богохранімой страні нашей, прелєжащих властей, воїнстві єя…».

Як наші предки будували церкви

Для будівництва храмів кожна громада виділяла найкраще місце в центрі поселення, яке освячувалося і там спільними зусиллями будувалася церква.

Та все ж будівництво церков залежало від можливостей громад. Тому, зважаючи на це, потрібно відмітити, що давні церкви були дуже простими будівлями. Більшість сільських церков ще в ХVІ ст. мали одну наву, а зовні вони виглядали на шопу – саме так візитатори писали в своїх звітах. Розміри церков розраховувалися так, щоб на одному квадратному метрі могло розміститися три особи [16]. Якщо в поселенні було 30 – 50 дворів, то можна уявити собі розміри таких церков. Але коли громада кількісно зростала, вона спромагалася на будівництво більшої і кращої церкви. Одночасно зростали запити і вимоги до сакрального будівництва. Серед талановитих гуцулів появлялися майстри будівельної справи, які вміло використовували дерево як будівельний матеріал, і в цій справі досягали досконалості. Будівельники були глибоко віруючими людьми, добре знали церковні канони, у своїй натхненній праці набували практичного досвіду храмового будівництва, і вибудовували, подиву гідні, церкви в гуцульському стилі. Так поступово зароджувалася гуцульська школа народного храмового будівництва, яка дістала визнання далеко за межами Гуцульщини.

Сакральне будівництво в Галичині у ХVІ – ХVІІ ст. набуло масового характеру. Можливо, саме тут зародився своєрідний тип української церковної архітектури. Російський історик Уваров стверджує, що первісний тип українських церков розвинувся в Галичині, а пізніше перейшов на Велику Україну. Проте вже в 1801 році Синод Російської Православної Церкви заборонив на Східній Україні будівництво церков в українському стилі й запровадив норми будівництва в московському синодальному стилі [17].

У Карпатах, як і в усій Галичині, вже в ХVІ ст. існувала достатньо велика мережа парафій, яка з роками розросталася. Згодом кожне село мало одну, а окремі навіть і дві церкви. Дерев’яні церкви в Карпатах переважно будувалися впродовж одного року, хоч будівельний матеріал заготовлявся тривалий час. Будівництво велося кілька місяців, решта часу йшла на оздоблення інтер’єру. Починали навесні і того ж року завершували будівництво. Закладали фундамент чи зав’язували підвалини в кінці березня – на початку квітня. Це пояснювалося тим, що саме в цей період географічний схід збігався з астрономічним сходом сонця і тому можна було точно зорієнтувати вівтар на схід, а основну поздовжню вісь – зі сходу на захід – через вівтар, наву, бабинець [18]. Ця традиція при будівництві церков східного обряду бере свій початок від ІV ст. і впродовж тривалого часу вважалася канонічною нормою.

Кілька слів про земельні ділянки. З великою достовірністю зараз досліджено конфігурацію церковних ділянок першої половини ХІХ ст., бо за цей період збереглися кадастрові плани.

Земельні ділянки переважної більшості церков мали круглу або овальну форму. Такий вибір ґрунтувався в першу чергу на тому, що церкви на той час виконували ще й оборонну функцію, а дзвіниця іноді служила спостережною вежею. Із припиненням нападів ворогів, десь наприкінці ХVІІІ століття, цей чинник починає втрачати свою силу. Та незалежно від розташування церкви у структурі поселення – у центрі чи на околиці – вони були домінантами ландшафту, поселень чи в межах невеликих візуальних просторів.

Присвячуючи церкву Господнім і Богородичним празникам, святим, великомученикам чи подіям, парафіяни ставали під їхню опіку. Це не тільки зобов’язувало збудувати відповідний храм, зробити іконостас і заповнити його іконами та мати доброї роботи ікону патрона церкви, а й організовувати щорічно церковний празник на його честь.

Про масовий характер сакрального будівництва в ХVІ-ХVІІ ст. у Галичині свідчить те, що в трьох єпархіях на кінець ХІХ ст. було майже 2200 священиків при майже 3400 церквах [19].

Як призначалися священики на посаду пароха

Відомо, що парохи в ХІХ ст. призначалися за результатами конкурсного відбору. Опишемо коротко, як відбувалася ця процедура призначення. Отже, якщо з якихось причин парох залишав парафію (мав бажання перейти на іншу парафію чи помирав), то Єпархія оголошувала конкурс на заміщення посади. А на парафію тимчасово призначався завідатель (адміністратор), який мав такі ж права, як і парох, але лише на період відсутності канонічно призначеного пароха. Він мав право також брати участь у конкурсі на цю ж парафію. Після того, як на парафію приходив переможець, завідателя переводили на будь-яку іншу парафію, де була вакансія завідателя чи сотрудника.

Брати участь у конкурсі мали право всі священики (сотрудники, завідателі, капелани, і навіть парохи, якщо вони хотіли перейти на іншу парафію) з будь-якого деканату чи єпархії.

Найчастіше подавали заяви на конкурс сотрудники і завідателі, бо вони ніколи не мали сталого місця служби і оплата їхньої праці була нижчою, ніж у пароха. Подавали документи на конкурс парохи і капелани, які хотіли отримати багатшу парафію чи кращі умови проживання. Призначення на парафію означало отримати бенефіцію. Бенефіція – це винагорода посадою та майном і прибутками, які забезпечувала ця посада.

Претендент, який брав участь у конкурсі, повинен був звернутися в свій деканат за характеристикою. Характеристика називалася «Табеля свойств кандидатів, стараючихся о бенефіції», і була доволі обширною. У ній обов’язково висвітлювалися такі відомості про претендента: ім’я та прізвище; вік, чин і де поставлений; нежонатий, вдівець, жонатий; рукопокладений на пресвітера і коли; в якій чинності служить, де і як довго; як оцінений при конкурсному іспиті; моральні якості; пастирська розторопність; повага у підопічних; слава в публіки; діяльність і пильність: у публічному богослужінні, в катехизації, в урядуванні парохіяльному, у веденні метрикальних книг та видачі їх копій; старанність у захисті прав церкви і парафії, особисті заслуги, чи створив і утримує товариство «Апостольство Молитви» та «Братство тверезості»; особисті вади і явні недоліки [20].

Після отримання такої характеристики з підписом декана претендент мав обов’язок прибути в Єпископський ординаріат і скласти іспит. Результати іспиту вносилися до характеристики, яка розглядалася на засіданні конкурсної комісії. Конкурсна комісія визначала переможця. Подаємо для прикладу протокол засідання комісії «Іспитователів Синодальних в ціли оцінення свойств душпастирів убігаючих ся о парохію Косів Старий деканату Косівського, надання правительственного» від 12.03.1920 р., коли на парафію в Старий Косів був призначений о. Юліан Герасимович [21]. Очолював цю комісію владика кир Григорій. За цим же протоколом дізнаємося, що із 20 претендентів вибрано 8 «успособлених» (досвідчених), з яких остаточно вибиралося трьох переможців, яким присуджувалося відповідно перше, друге й третє місце. Кожному з трьох переможців давалася коротенька характеристика. На основі цього протоколу складалося відношення для подання до Намісництва. Вказувалися прізвища тих восьми претендентів і цих трьох переможців. Подаємо протокольну характеристику отця Юліана Герасимовича, який на конкурсі посів перше місце і був направлений на посаду пароха в Старий Косів: «На першім місци положений о. Юліан Герасимович, уродився в 1856 р., ординований в 1880 р. Трудиться він в душпастирстві з як найбільшим успіхом, сповняв свої обов’язки усе як найточнійше, своїми проповідями і катехизуванням молодежі в церкві і школі удержував в побожности і моральности своїх парохіян, а своїм тактовним поведенням здобув їх прихильність, за що удостоївся відзнаки зі сторони Єпископської консисторії почесного Совітника Єпископської консисторії. Його домашнє життя єсть взірцеве і тому тішиться він належним поважанням у парохіян» [22].

Переможець присягав на Євангелії, що переміг чесно, нікого про це не просив, нікому нічого не давав і не обіцяв. У присутності єпископа він зачитував і підписував «Ісповєданіє вєри» – присягу. Після цього в повітовому старостві реєстрував на себе землю та інше майно, яке давалося парохові на час служби без права передачі своїм рідним. Традиційно на одержання парафії в Косові претендувало багато священиків. Так, наприклад, у 1867 році в конкурсі взяло участь 17 священиків, а переможцем став о. Сильвестр Сіминович, який служив у церкві Пресвятої Трійці до 1876 року. Отець Олександр Гелитович у 1894 році став переможцем з 11 кандидатів.

За умовами конкордату, укладеного 10 лютого 1925 року між Польщею і Ватиканом, дідич теж мав право обрати душпастиря із запропонованих трьох кандидатів протягом тридцяти днів.

Матеріально-побутове забезпечення священиків за часів Австро-Угорщини

Матеріальне становище священиків у значній мірі залежало від розмірів парафії й заможності парафіян. Від цих чинників прямо залежали два з трьох основних джерел доходів духовенства, а саме: плата за треби, тобто за виконання душпастирських функцій і парафіяльне господарство. Третім джерелом виступала урядова платня з релігійного фонду і називалася вона конгруа. Якщо прибутки від треб і церковних маєтностей, насамперед землі, виявлялися недостатніми, то суму якої бракувало до встановленої, виплачували з релігійного фонду, якщо надлишковими, то надлишок конфісковувався на користь цього ж фонду. Згаданий релігійний фонд заснований у 1782 році цісарем Йосифом ІІ за рахунок конфіскації майна католицьких монастирів, який призначався для покращення утримання парафіяльного духовенства [23].

Серед духовенства існував поділ на 4 категорії: парох, капелан, завідатель (адміністратор), сотрудник (помічник). Їхній рівень фінансового забезпечення був неоднаковим. Особливо важкими довгий час залишалися умови проживання і матеріальне становище сотрудників. На початку ХХ ст. їхні доходи складали 50 крон* на місяць. Відповідно до постанови від 25 березня 1925 року священик мав виділити своєму помічникові 10 моргів** церковної землі, а якщо сам володів площею меншою за 30 моргів – третю частину поля. Однак він звільнявся від таких зобов’язань, коли забезпечував утримання приватного сотрудника. Традиційно парох платив помічникові третю частину прибутку, отриманого від виконання душпастирських функцій.

Покажемо це на прикладі трьох косівських церков. Для порівняння візьмемо відомості за 1913 рік [24]:

Косів (місто).

Дотація пароха: орного поля – 5 моргів 80 кв. сяжнів; луки – 6 морг. 1429 кв. сяж.; пасовиська – 18 морг. 1007 кв. сяж; з легатів служеб. орного поля – 2 морги 19 кв. сяжн.; сіножаті – 5 морг. 800 кв. сяжн; лісу – 2,75 морг; 61 куб. м. дров по половині м’яких і твердих порід на опал; 11 К. 12 ц. яко % від облігацій. Додаток конгр. – 1249 К. 98 ц. Стопа*** конгр. 1400 К.

Старий Косів

Дотація пароха: орного поля – 18 морг; сінож. – 56 морг; пасовиська – 36 морг, пасовисько полонинське в Жаб’ю від угорської границі, віддалене від Косова на 96 км; 61 куб. м. дров на опал; вільне мливо. Додаток конгр. – 775 К. 49 ц.; податок – 166 К. 65 ц.; податок особ.-доход. 202 К. Дотація сотрудника: 61 куб. м. дров і 920 К., з того за дрова 74 К. 40 с. Стопа конгр. пароха – 1200 К.

Москалівка

Дотація пароха: орного поля – 2 морги; сіножатей – 7 морг., 20 морг. багна, 5 моргів корчів; яко лєгат богослуж. 1 морг орного поля; 61 куб. м. дров на опал; % від 200 К. і % від книжки щадн. на 76 К. Додаток конгр. 1057 К. 33 ц. Стопа конґр. – 1200 К.

Найбільше священик міг отримати від плати за треби. Традиційно великими були оплати за шлюб.

Розмір конгруального додатку вимірювався шляхом стягування від цієї суми по 2-3 злотих за кожен гектар землі, тому в парафіях із великими наділами, податки, які сплачував священик могли перевищувати дохід від поля. Уже в 20-30-ті роки минулого століття появився продаж церковної землі, що відбувалося майже в кожній парафії на Косівщині. Кошти, які надходили від продажу землі, часто спрямовувалися на покращення побутових умов духовенства [25].

Духовенство жило вже й не так розкішно. Вони сплачували низку податків: із парафіяльного маєтку, з ґрунту, з прибутків (від помешкання, вінчань, богослужінь), на полагодження доріг тощо. Вони також давали внески в каси хворих за пастуха, кухарку та інших слуг. Експозит із Москалівки о. Омелян Абрисовський писав, що з його пенсії в розмірі 150 злотих на місяць 80 злотих йшло на забезпечення слуг [26].

Досить відмінним був рівень фінансового забезпечення кліру: парох перебував у вигідніших умовах, аніж сотрудник. Однак духовенство в порівнянні із селянами чи сільськими вчителями перебувало в значно кращих матеріальних умовах, хоч це не виключало випадків серед священиків злиденного існування, особливо впродовж перших років після висвячення.

Церква і «відродженецький рух»

Не хотілося згадувати про одну нашу суспільну ваду, яка називається п’янством, але коли прочитав тривожні слова о. Якова Сінгалевича під заголовком: «У вічну пам’ятку» з болем записані на чистих сторінках в кінці Євангелія, яке зберігається в городянській церкві, то зрозумів, що ця проблема в той час дуже хвилювала Церкву та сільські громади, і тому заслуговує на висвітлення. Отець Яків служив в Москалівській і одночасно в Городянській церквах. Євангеліє, про яке згадується, було куплено за старанням отця в 1877 році для Городянської церкви. Отже, читаємо слова священика:

«До року 1880 не було в Городі ґрунту у власності жида. Орендар мешкав у камеральній (державній – В. К.) корчмі. А при введенні тверезості орендарі вночі утікали і мінялись що 2-3 місяці, а часто корчма порожньою стояла.

Але диявол найшов своє орудіє! Непоправний п’яниця, не помня Господа і гріха, Василь Яремійчук, син Юрія спродав 10 квадратових сяжнів свого ґрунту під корчму жидівську, а війт Василь Гордій без відома ради громадської і сусідів позволив будівлю корчми і вночі зі своїм сином Стефаном возив готову хату з Соколівки, і за одну ніч корчма була збудована. Яка була ціна за зраду своєї віри – невідомо. Пекло пустило корінь, а як далеко і широко займе ґрунтів християнських, нехай буде колись вписано».

Це сталося в самий розпал боротьби за тверезість. Отець Яків Сінгалевич був деканальним місіонером з питань запровадження тверезості. Тому він так гостро відгукнувся на появу корчми у селі. Тим більше в сусідньому селі Бабині в цьому ж 1880 році відбулося масове публічне закопування пляшок з горілкою, а на тому місці встановлено хрест, як символ урочистої клятви мешканців села не пити горілку. Цей хрест стоїть і до нині.

Залишаючи письмову пам’ятку в Євангелії, отець Яків розраховував на те, що його наступники допишуть на цій сторінці подальшу долю боротьби з п’янством, а також продовжать історію церкви, яку він розпочав писати, довівши її до 1880 року, до того року, в якому його перевели на іншу парафію.

Великим поборником введення тверезості був Галицький митрополит (1870 – 1882) Йосиф Сембратович. За його стараннями так званий Відродженецький, тобто протиалкогольний, рух по селах поширився до того ступеня, що корчми, які були власністю польської шляхти, але перебували в оренді євреїв, почали ліквідовуватися. Митрополит Йосиф Сембратович у своїх «Посланіях» до всіх українських священиків «О достоїнстві чоловіка» закликав освічених українців, а насамперед священство, до боротьби з цим всенародним лихом. Йосиф Сембратович заохочував створювати при церквах Братства тверезості. Новостворені братства проводили антиалкогольну пропаганду, повсюдно організовували місії, які часто супроводжувалися символічними похоронами горілки та встановленням пам’ятних хрестів тверезості. У Москалівській церкві та Городянській церквах о. Яків теж створив такі Братства, які активно діяли впродовж довшого часу. Так, наприклад, відомо, що при Москалівській церкві у 1925 році Братство нараховувало 800 членів, а в Городі – 130 і очолював ці братства священик [27].

Під тиском громадськості Галицький сейм у 1875 році прийняв закон проти пияцтва. Польська шляхта, власністю якої були поголовно галицькі села, використовуючи активізацію москвофільського руху (на царські рублі), почала боротьбу проти митрополита Йосифа з метою позбавлення його керівництва цим процесом. Дійшло до того, що цісар Франц Йосиф звернувся до Папи Римського з просьбою заставити митрополита Йосифа відмовитися від посади. Апостольська столиця пішла назустріч цісареві, в результаті чого невинний і Христовій правді відданий святець переїхав до Риму, де й помер у 1900 році на 79 році життя [28].

Рух за тверезість набув великого поширення в Галичині. Чимало парафій домагалися тверезого способу життя, хоч і різними методами. Так, наприклад, парох с. Оріхівці Скалатського повіту на Тернопільщині о. Т. Куницький зазвичай брав 8 ринських за обряд вінчання, однак з метою викорінення пияцтва в селі він установив такий порядок: скільки грошей господарі витрачали на придбання алкоголю, стільки ж мали заплатити за шлюб [29]. І це непоодинокі приклади. Весілля робили при дуже малій кількості горілки. Ока* горілки вистачало на середнє весілля. Пили маленькими келишками, співали, жартували, танцювали. Часто із села виганяли корчмаря-єврея, а іноді застосовували більш радикальні засоби. Так, обурені жінки с. Ясень, що на Рожнятівщині, спалили корчму в селі, в якій місцеві лісоруби пропивали зароблені важкою працею гроші. На місці спаленої корчми встановили «Хрест святої Тверезості». Таких хрестів в селах Галичини було багато, більшість з них стоять до сьогодні.

На початку XX століття почалась нова хвиля боротьби за тверезий спосіб життя. У 1930 році вийшла відозва щодо боротьби за тверезість, підписана митрополитом Андреєм Шептицьким та всіма єпископами спільно з керівниками культурно-освітніх установ.

Заходи, які передбачувалися постановою, дали відчутні результати. До 1939 року і в перші післявоєнні роки на нашій території практично було викорінене пияцтво, особливо серед молоді, яка збиралася в неділі та свята на різні гулянки, спортивні змагання, грала вистави і ставила концерти, збиралась у читальнях, будучи абсолютно тверезою. Якщо хтось появлявся в нетверезому стані, того негайно виключали з товариства.

Хтось скаже, що це вже історія і не потрібно згадувати її. Але придивімося до сучасного нашого життя. Чи не варто починати щось робити, щоб молодь виростала фізично здоровою, морально загартованою, з твердими патріотичними переконаннями? Як кажуть, минуле дивиться нам у спину і ми аж ніяк не можемо не озиратися…

Церкви Косівщини в радянський період

Атеїзація суспільства, боротьба з релігією займала чільне місце в ідеологічній роботі радянської держави. З цією метою готувалися пропагандистські кадри в галузі так званих науково-атеїстичних знань в університетах марксизму-ленінізму, випускалися заідеологізовані фільми, видавалася відповідна література, виходили періодичні видання та програми радіомовлення.

У кожному селі створювалися товариства «Знання», до яких залучалася інтелігенція. Завданням товариства було вести пропаганду серед населення, читаючи лекції, проводячи бесіди, вечори запитань і відповідей тощо. Одним із основних питань діяльності товариства була антирелігійна пропаганда. Особливо велику увагу влада приділяла атеїстичному вихованню в школах. Атеїстичне виховання в навчальних закладах контролювали з різних інстанцій: з райкому компартії та відділу освіти, обкому компартії та обласного відділу освіти, райкому та обкому комсомолу. Ці питання виносилися на різноманітні районні та обласні засідання і наради.

Щоб не допустити відвідування богослужінь дітьми шкільного віку під час релігійних свят, «по линии обкома ВЛКСМ и облоно были приняты меры к отвлечению детей от участия в религиозных праздниках, как и обычно в дни каникул, а в рождественские дни особо планировались и производились в школах и клубах игры, концерты, кино, походы на лыжах и прочие мероприятия». (З листа уповноваженого у справах релігій до обкому компартії).

На ХІV з’їзді ВЛКСМ (квітень 1962 р.) було заявлено, що свобода совісті не поширюється на дітей, а тому батьки не мають права «калічити їх духовно» [30], тобто виховувати в релігійному дусі. Батьків, які сприяли тому, щоб діти відвідували церкву, викликали в школу чи міліцію, де, погрожуючи позбавити їх батьківських прав, а дітей віддати до спецінтернатів, наказували припинити приводити дітей на богослужіння.

Разом з цим відбувався наступ на священиків, на релігійні громади та на церкви. Так, 13 січня 1960 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про заходи щодо ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи», яка започаткувала нову хвилю гонінь на релігію. Виконуючи цю постанову уповноважений у справах релігійних культів при РМ УРСР надіслав обласним уповноваженим такі рекомендації:

– не дозволяти духовенству виїжджати до громад, де вони не зареєстровані;
– заборонити духовенству відвідувати помешкання віруючих і виконувати в них релігійні св. Таїнства і обряди;
– не дозволяти духовенству святити воду в ставках, річках, криницях тощо;
– заборонити організовувати дітей і молодь для колядування;
– заборонити залучення дітей і молоді до участі в обслуговуванні духовенства під час богослужінь [31].

За найдрібніші порушення, а їх шукали на рівному місці, священиків попереджували, карали. Так, наприклад, 24 листопада 1986 року під час перевірки дотримання законодавства про релігійні культи уповноважений у справах релігій з області в одній з церковних книг у Вербовецькій церкві знайшов радянську (не чужу, а радянську!) поштову листівку, на якій було зображене в якійсь композиції серце. І в акті перевірки було відмічено, що в церкві виявлено наявність речей з уніятською атрибутикою, за що о. Степан Губернат був строго попереджений [32]. Такими та іншими способами збиралося досьє, щоб в потрібний момент використати. А далі події могли розгортатися за таким сценарієм: відсторонення отця від богослужінь, закриття на деякий час церкви, чи оголосити церкву аварійною, чи що розміщена на цвинтарі, чи ще щось в цьому дусі. Робилися всі заходи з єдиною метою – закрити церкву.

21 червня 1960 року уповноважений в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР у Станіславській області відзначав, що «в нашей области по состоянию на 5 июня 1960 г. числится незарегистрированных и снятых с регистрации 34 церкви. Незарегистрированные церкви являются опорой для невоссоединившегося духовенства, через которые в некоторых сёлах и проводится нелегальная униатская деятельность… С целью ликвидации этих опорных пунктов униатской деятельности и недопущения активизации верующих, необходимо переоборудовать такие церкви под культурно-просветительные учреждения или другие общественные помещения» [33].

Станом на 5 червня 1962 р. на території Станіславської обл. закрито 166 церков. З них 12 – розібрано (в Косівському районі – 1, Яблунівському – 1). Переобладнано під школи – 5 (в Косівському районі – 1). Переобладнано під клуби – 7 (в Косівському районі – 1, Яблунівському – 1). Переобладнано під лікарні – 2, під склади – 19. Тоді в області залишалось ще 110 церков закритих і не використаних (в Косівському районі – 6, Яблунівському – 1) [34].

У Косівському районі за період з 1961 року по 1 жовтня 1963 року знято з реєстрації 12 церков і релігійних громад. Відправлялися богослужіння в 12 церквах, не відправлялися – в 13-ти. В районі велася значна робота щодо знесення хрестів, каплиць [35]. У державі панувала політика войовничого атеїзму. Районні ідеологічні служби наввипередки звітували про свої успіхи в атеїстичній роботі. Районній владі дуже хотілося чимскоріш стати районом суцільного атеїзму. З кожним роком посилювався ідеологічний тиск комуністичної системи. Закрито Москалівську церкву, знесено костьол, поруйновано каплички, придорожні хрести.

5 травня 1961 року Станіславський облвиконком зобов’язав райвиконкоми до 1 січня 1962 року повністю закінчити вивчення складу релігійних громад та вирішити доцільність їх перереєстрації. Вишукувалися та роздмухувалися різноманітні компромати на священиків та членів церковних комітетів, організовувалися «скарги парафіян». Так, наприклад, за «сигналом» активістів Косівського райкому комсомолу був позбавлений на два тижні права проводити богослужіння священик о. Уграк з Брустурів за те, що «совершил обряд венчания». Таких «сигналів» було чимало і від «віруючих», і від активістів всякого штибу.

Станом на 1973 рік в Косівському районі «знято з реєстрації 19 молитовних будинків (церков – В. К.). В селах Город, Слобідка, Старі Кути, Розтоки і інших не використовуються, тому що розташовані на діючих кладовищах». (Зі звіту Косівського райвиконкому, надісланого в облвиконком) [36].

Великдень 1975 року в Косові

День Христового Воскресіння в Косові, 4 травня 1975 року, був особливим. Цього святкового дня над містом замайоріли синьо-жовті прапори. Один – на Міській горі, над самим ідеологічним центром безбожництва – райкомом партії, другий – на цвинтарі біля Монастирської церкви. Поява прапорів зчинила переполох серед урядовців. В паніці металися райкомівці, кагебісти, міліція. Підступити до дерев, на яких висіли прапори боялися: а раптом – заміновано. Прапори висіли аж поки не приїхали мінери з Івано-Франківська.

А прапори лопотіли собі в повітрі на верхівці дерев. Радіти цьому чи захоплено комусь розповідати було небезпечно. Тому здавалося, що ніхто нікому нічого не розповідав і ніхто нічого не бачив. А люди йшли до церкви. Одні йшли на богослужіння, а інші – хоч би з дороги глянути на свій рідний національний прапор, який розвівався над хрестами, над людьми, над долями. Люди раділи Воскресінню Господньому, раділи весні Пробудження. А місцева влада тремтіла. А що скажуть верхи? Адже цим фактом зведено нанівець всю ідеологічну роботу та атеїстичне виховання. Тому в хід було пущено всі можливі засоби, щоб розкрити цю «ідеологічну диверсію».

Занепокоїлася і єпархія РПЦ МП. Мовляв, подумати тільки: бандерівський прапор під церквою. З цього приводу архиєпископ кир Йосиф посилає в Косів секретаря своєї канцелярії митрофорного протоієрея Дороша, який вже на другий день після відвідин Косова подав Архиєпископу «Звідомлення». Цей документ достатньо цікавий, подаємо його без скорочень: «Дня 13 травня 1975 року за дорученням Високопреосвященного архиєпископа кир Йосифа, я їздив в м. Косів для виявлення справ, що мали відношення до злочинного вивішення націоналістичного «флага» біля церкви в м. Косів. Тому що в церкві м. Косова я не застав вже священика Карпінського Євгена, який заразом являється й Косівським благочинним, я прибув до нього додому. Обоє Карпінські були заскочені моєю появою й коли я після деякого вступу повів бесіду про те, що нового, митрофорний протоієрей Карпінський почав розказувати про появу «прапорів» й схвильованим голосом розказував про те, що тільки сьогодні (13 травня) довідався від заст. голови райвиконкому Попазова, що на кладбищі дальше від церкви (в якому місці він не знає), – висів націоналістичний «прапор». Запитувані Карпінським псаломщик Каплич Михайло, паламар Фокшей та другі віруючі, які були в церкві вчерашнього дня (13 травня) клялися, запевнювали Карпінського, що вони чули про вивіску «прапора» лише в місті на горі. До речі, свящ. Карпінський вчерашнього дня рано до служби, разом з псаломщиком Капличем були викликані заст. голови Попазовим, де склали свої пояснення.

Свящ. Карпінський служив на Пасху дуже рано, на другий день також рано, на третій день дуже рано в с. Соколівка, тому що їздив в Рогатин на похорон тети своєї жени Лімусі. Про прапор ніхто йому нічого не розказував, я запитав Карпінського, яка могла бути причина, що йому ніхто нічого не говорив, він відповів, що цей прапор висів в такому закутку, що його ніхто не завважив, або завважив й не хотів встрявати в ту «витівку», або взагалі може того «прапора» не було. Зле сталося, що по виявленні «його» не закликано когось з Церк. Ради, й не запитано, що це має означати, поява «прапора», вправді не біля церкви, а на кладбищі. На жаль свящ. Карпінський не знає місця знаходження «прапора».

Обоє Карпінські дали обіцянку слідкувати за виясненням того кари гідного божевільного вчинку, що покрив неславою всіх, які ніколи не затаїли б тих «сівачів» ненависті до Радянської Влади, яких нарід заклеймив зрадниками, запроданцями свойого народу іноземним агентурам» [36].

Все ж, за різким осудом смільчаків-патріотів секретар канцелярії архиєпископа старався захистити від можливих нападок на священика та на весь церковний уряд, бо вони дійсно не мали до цього інциденту ніякого стосунку. Адже якесь необережне слово чи якийсь непевний крок могли обернутись відстороненням священика від богослужінь зі всіма відомими наслідками. Мабуть прот. Дорош і прот. Карпінський добре порадилися яку їм тримати лінію і що писати в «Звідомленні».

А далі не обійшлося без донощиків-сексотів. Згодом ми дізналися про цих відважних патріотів. Організатором акції був Михайло Слободян, який створив підпільну організацію «Національно-демократичний визвольний союз». Вивішування прапорів в Косові було їхньою першою акцією. Прапори пошила Ганна Оленюк з Трача. Учасників акції радянська феміда засудила до 11 років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання [38].

Відродження Української Церкви

Після смерті Сталіна частина репресованих представників духовенства повернулася з концтаборів та заслань. Всупереч заборонам влади була відновлена канонічна структура старої Галицької митрополії, яку очолював і якою керував з-за кордону Верховний архиєпископ і митрополит, кардинал Йосип Сліпий. Екзархом було призначено владику Василя Величковського.

З кінця 1970-х років сільські громади все частіше почали звертатися в різні урядові інстанції з просьбами дати дозвіл на відкриття не діючих церков. Віруючі не тільки подавали заяви, але й відсилали делегації в Івано-Франківськ, Київ, Москву. Вже в жовтні 1978 року уповноважений у справах релігій повідомляв Ів-Франківський обком компартії України:
«Надійшло багато заяв на відкриття не діючих культових приміщень. Такі заяви надсилаються у вищі партійні, державні органи, редакції центральних газет і журналів СРСР та Української РСР, а також обком компартії України, облвиконком та інші обласні організації. Крім того делегації віруючих з цих питань відвідують облвиконком, райвиконкоми, апарат уповноваженого ради в справах релігії та інші… В Косівському районі – це Верхній Березів, Смодна» [39].

У свою чергу з обкому партії зажадали, щоб уповноважений розробив рекомендації щодо зменшення потоку заяв. Такі рекомендації були негайно розроблені. Цей документ від 30.11.1978 р. подаємо дослівно:

«Что необходимо предпринять для ограничения поступления заявлений об открытии церквей.

1. Принять меры к освоению снятых с регистрации культовых помещений.
2. Оформить материалы на аварийные культовые помещения и принять решительные меры к их сносу.
3. Культовые помещения, расположенные на кладбищах, оборудовать под ритуальные дома.
4. Привести в надлежащее состояние культовые помещения, используемые под различные культурно-бытовые и хозяйственные нужды (верующие требуют разрешить им отремонтировать такие помещения).
5. Из числа заявителей выявить скомпроментировавших себя связями с ОУН, немецко-фашисткими оккупантами, использовать это для компроментации их перед верующими. Воздействовать на них через рабочие коллективы по месту работы.
6. Проводить индивидуальные работы с близкими родствениками и членами семей заявителей, занимающих определённое положение в обществе, воздействовать через них на заявителей.
7. Вести непримиримую борьбу с попустительством религии, выражающемуся в том, что в ряде случаев безпрепятственно собирают по селам деньги, самовольно ремонтируют снятые с регистрации культовые помещения, а в последствии регулярно проводят в них богослужения и обряды, никто их не привлекает к ответственности» [40].

Ці заходи обласної влади реалізовувалися достатньо успішно. Так, наприклад, в селі Смодна церква була перетворена на ритуальний дім, це саме відбувалося і в інших селах, де були закриті церкви. А де не було церков біля цвинтаря, там будували спеціальні ритуальні площадки. Людям було заборонено збирати гроші на ремонт церков навіть колядою, переслідувалися організатори коляди, а також і священики тих сіл, де відбувалася така коляда. Оштрафовувалися майстри, які ремонтували церкви, а якщо вони десь мали місце праці, то без церемоній їх звільняли з роботи. Щоб не мати проблем з ремонтами та відкриттям церков, організовувалися підпали «невідомими» людьми. Так згоріла церква у Космачі, в Середньому Березові та в інших селах області.

Та часи змінювалися. У 1986 році генеральним секретарем ЦК КПРС став Горбачов. В державі відбувалися певні демократичні процеси, які були названі «перебудовою». 1 серпня 1987 року, віруючі УГКЦ на чолі з єпископом Павлом Василиком звернулися до Папи Римського Івана-Павла ІІ з листом-заявою, в якому просили посприяти виходу Греко-католицької Церкви з підпілля і офіційному визнанню її радянським керівництвом.

Одночасно з цим в органи місцевої влади надходили листи-звернення з проханням не тільки на відкриття не діючих церков, але й реєстрації греко-католицьких громад. Вже в січні 1989 року з Косівського райвиконкому в облвиконком поступило таке повідомлення: «Религиозная обстановка в сёлах района в период и после празднования 1000-летия крещения Руси остаётся сложной, уровень религиозности населения поднялся. Особенно в сёлах Смодна, Черганивка, В. Берёзов, Лючки, Тюдов. За последнее время активизировали свою работу униаты, которые охватывают своей деятельностью жителей многих сёл. Группы проуниатски настроеных оказывают негативное влияние на православных верующих и ставят вопрос о их регистрации» [41].

Часто бувало так, що районні й обласні органи влади не давали дозволу на реєстрацію, а люди їхали до Москви і звідти приїжджали з дозволами.

23 січня 1990 року у Львові десятки прикарпатських священиків на чолі з єпископом Павлом Василиком і Софроном Дмитерком взяли участь у церковному соборі Української Греко-католицької Церкви, на якому було проголошено повне відновлення діяльності Церкви, скасовано рішення Львівського церковного собору 1946 року і заявлено владі вимогу повернення культових споруд та майна УГКЦ, націоналізованих у радянський час.

Важливою подією в історії УГКЦ став переїзд в Україну 30 березня 1991 року Глави УГКЦ Верховного архиєпископа, кардинала Мирослава Івана Любачівського.

З падінням комуністичного режиму відновила своє легальне існування в Україні в 1990 році й Українська Автокефальна Православна Церква, Главою якої обрано Патріарха Мстислава (1898 – 1993).

У зв’язку з проголошенням у 1990 році суверенітету УРСР у межах СРСР Московська Патріархія, відповідно, надала Українській Церкві статус автономної в управлінні, на що видала грамоту Предстоятелеві УПЦ митрополитові Філарету. У серпні 1991 року Україну проголошено незалежною, і Українська Православна Церква, згідно з наданим їй правом, 1-3 листопада 1991 року провела з’їзд Помісного собору. Собор одноголосно постановив, що в умовах української незалежності статусом УПЦ має бути «повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності УПЦ…» [42].

Така постанова Помісного собору не входила в плани РПЦ, котра в рамках формули «самостійне управління» мала на меті не відпускати з-під свого впливу і УПЦ, і її Предстоятеля. Тому Московська патріархія при сприянні КДБ, схиливши значну частину єпископів, які поставили підписи під рішеннями Помісного собору 1991 року, таємно зібрала так званий Харківський архиєрейський собор у травні 1992 року, на якому було проголошено створення УПЦ Московського патріархату і обрано Предстоятеля УПЦ МП.

У зв’язку з такими не передбаченими подіями в червні 1992 року в Києві скликається Об’єднавчий собор, на якому представники Православної Церкви, що підтримували лінію митрополита Філарета на повну незалежність (автокефалію), а також представники УАПЦ утворили Українську Православну Церкву Київського патріархату. Об’єднану Церкву очолив Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник), після смерті якого в жовтні 1993 р. Патріархом обрано митрополита Володимира Романюка, уродженця с. Хімчин Косівського району. Після його смерті, у 1995 році, Предсідателем УПЦ КП став митрополит Філарет.

Вже після смерті Патріарха Мстислава частина кліру та мирян відокремились від УПЦ КП, а в березні 1995 року зареєструвала УАПЦ і обрала свого Патріарха Димитрія (єп. Володимира Ярему).

Сьогодні серед семи діючих колишніх косівських церков три належать до УПЦ КП, три – до УАПЦ і одна – до УГКЦ, а також один римо-католицький костел, богослужбова каплиця УАПЦ на присілку Волійця та міжконфесійна богослужбова каплиця в Смодній.

Вище духовенство і Косів

Біографія багатьох ієрархів пов’язана з Косовом. Як відомо, єпископ Андрей Шептицький був уведений в апостольський уряд єпископа Станіславської єпархії у вересні 1899 року і обіймав цю посаду до грудня 1900 року, всього 14 місяців. У цей період він здійснив архипастирську візитацію всіх 22-х парафій Косівського деканату, який об’єднував церкви теперішнього Верховинського та більшу частину Косівського районів. У гірських селах приходилося послуговуватися конем або возом. Сповідав усіх бажаючих, відправляв богослужіння, проповідував, приглядався до стилю життя гуцулів в селах. Селяни тішилися своїм Владикою, який на білому коні об’їжджав села і містечка, і сходилися з найвіддаленіших гірських закутків слухати Владику, який говорив з ними їхньою мовою. Він полюбив гуцульську говірку і першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Закінчивши заплановану візитацію на Гуцульщину, він написав послання «До моїх любих гуцулів» гуцульським діалектом. У ньому, зокрема, є такі слова: «Скрізь поміж Вами найшовсми щирих та добрих христєн, що уни мені обіцєли: письменні – шо будут усєкі добрі книжки чьитати, а неписьменні – што цего чьитані будут з увагов слухати» [43].

З 1901 року Андрей Шептицький – митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янецький.

Вітаючи Андрея Шептицького з 70-річчям від дня народження, колишній парох с. Криворівні о. Олексій Волянський, який служив на той час в Соколівці, в листі до митрополита писав: «Коли перед 35-ма літами мав я те щастя витати та гостити Вашу Ексцеленцію у своїй хаті, та полюбити, то нині з ще більшою любовію та пошаною лину духом в тихий гірський закуток, щоби привітати Вашу Ексцеленцію всім добром, та зложити свій щирий привіт та найнижчий поклін» [44].

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстисла́в, (світське ім’я Степан Іванович Скрипник; 10 квітня 1898, Полтава – 11 червня 1993, Ґрімсбі, Канада) – визначний український церковний діяч, патріарх Київський і всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП, Первоієрарх УАПЦ в діаспорі. Він – небіж Симона Петлюри, був старшиною армії УНР. На початку 20-х років минулого століття мешкав у Косові і працював у кооперативі. Через два десятиріччя став єпископом, потім митрополитом у США, а в 1990 році його обрано першим Патріархом УАПЦ. У 1990 році, 6 листопада, відвідав Косів і на зустрічі з церковними громадами тепло згадував своє колишнє перебування в Косові, казав, що був тоді парафіянином монастирської церкви, що знав кожну стежку в горах і лісах поблизу Косова [45].

Митрополит Іларіон (світське ім’я Іван Іванович Огієнко; 14 січня 1882, Брусилів, Київська губернія – 29 березня 1972, Вінніпеґ, Канада) – український вчений, митрополит УАПЦ (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог, драматург, поет, видавець, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922).

У 1918 році – перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (нині – Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка) [46].

У 1930-х роках у Косові, на теперішній вулиці Б.Хмельницького, 105, у Миколи Кабина проводив літні відпустки, працюючи над науковими працями, будучи професором Варшавського університету. Він перекладач українською мовою Святого Письма, автор численних праць з історії релігії та Церкви.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (світське ім’я Василь Омелянович Романюк; 9 грудня 1925, Хімчин – 14 липня 1995, Київ) – український православний релігійний діяч, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату (1993-1995)

З 1964 до 1972 – священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Російської Православної Церкви. Хрестив В’ячеслава Чорновола в Космачі, в церкві Петра і Павла.

У зв’язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космача, а о. Романюку заборонили богослужіння.

У 1970–72 роках мешкав у Косові, працював двірником у Косівській лікарні. У 1972 році його знову ув’язнили. Через багато літ, у 1989 році, повернувся до Косова і мешкав у придбаному будинку на вул. О.Кобилянської, 3. У 1990 році в Космачі висвячений на єпископа. А 22 жовтня 1993 року, після смерті Патріарха Мстислава, Собор УПЦ КП обрав його Патріархом під іменем Володимира [47].

У травні 1991 року Косів зустрічав Престоятеля УГКЦ кардинала Мирослава Івана Любачівського (1914 – 2000), який з 7 вересня 1984 року став Предстоятелем Української Греко-католицької Церкви.

Після легалізації УГКЦ в Україні 31 березня 1991 року урочисто повернувся в Україну. У травні 1992 року відкрив перший в самостійній Україні Синод єпископів УГКЦ, де заявив про подальшу діяльність спрямовану на визнання УГКЦ як Патріархату. Відновив діяльність Львівської Богословської Академії.

У Косові побував Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет. Часто приїжджав на Косівщину митрополит УАПЦ Андрій та владики всіх конфесій.

Дещо про мову богослужінь

Святі Кирило і Мефодій – апостоли слов’ян і творці слов’янського обряду. До них богослужіння правилися на Сході грецькою, а на Заході латинською мовами. Ні греки, ні римляни інших мов до богослужінь не допускали. Св. Кирило і св. Мефодій виходили з того, що народ повинен розуміти свої відправи. Кирило винайшов алфавіт – кирилицю, а Мефодій переклав церковно-службові книги усередненою болгаро-церковнослов’янською мовою [48].

Однак в українській Церкві ця мова була до певної міри малозрозумілою. Тому з часом замінювалися малозрозумілі слова зрозумілими, ставилися наголоси так, як це прийнято в народній мові тощо. Але найголовніше, що всіма заходами церковна вимова наближалася до живої української мови. З часом церковна вимова ставала все ближча до живої народної мови, аж поки вона у ХVІ – ХVІІ століттях не сформувалася в певні сталі норми.

Церковна вимова новгородська, пізніш московська, на самому своєму початку була однаковою з київською, бо ж Христову віру на північ несли українці, які посіли всі найважливіші церковні посади в Росії, оскільки людей такої високої освіченості там не було. Але скоро в Новгороді та в Москві запанувала своя власна церковна вимова, що з часом ставала все більш відмінною від київської чи взагалі української [49].

Галичина, втративши в першій половині ХІV ст. свою самостійність, опинилася під Польщею, проте не порвала своїх церковних зв’язків з митрополією. Увесь український народ продовжував чути одну стародавню церковну вимову – київську. Це було аж по 1667 рік, до того часу, коли Лівобережжя було приєднано до Москви. Проти української церковної вимови виступив московський уряд. А в 1720 році Петро І заборонив вільний друк книжок в Україні, щоб вони не поширювалися в Росії і щоб у церквах вимова була узгоджена з існуючим в той час російським діалектом. Друкуючи книжки за московськими зразками, влада взялася і за українську церковну вимову в українських церквах. За цими зразками друкувалися церковні книжки і в Києві. Переучуватися були зобов’язані не тільки священики, але й їхні діти. Так нищили українську церковну вимову, а замість неї заводили вимову російську [50].

Стара українська вимова збереглася на тих землях України, куди не досягали суворі накази московського Синоду – в Галичині і Буковині. Однак сюди різними шляхами попадали зросійщені церковні книги і дарувалися церквам. Так для прикладу, Косівській церкві св. Миколая на Монастирському Апостол та два Тріоди подарував ротмістр Олександр Давиденко, про що згадується у візитаційному акті. А козак Матій подарував цій церкві Євангеліє, видане в Києві 1743 року. Новозбудованій церкві в Смодній «Євангеліє жертвував Матій, що повернувся зі стамбульської неволі, родом за Дніпра» у 1740 році. Можливо це був один і той же Матій з якоюсь певною місією. Більше того, з другої половини ХVІІІ ст. під впливом сильних москвофільських тенденцій почали друкувати богослужбову літературу на московський лад і в Галичині. У той же час церковні книжки московського друку занесено й на землі болгарські та сербські.

Однак наші люди виходили з цього становища. За словами відомого історика і дослідника о. Петрушевича, у ХVІІ – ХVІІІ ст. гуцули активно створювали рукописні книги. Документи за 1738 рік підтверджують, що в селі Річка була переписана великим полууставом книга Октоїх, яку за 15 злотих придбали для церкви в Городі. В даній церкві виявлено ще одну рукописну книгу Постний Триод з написом, який засвідчував, що «написав цю книгу, рекомую Триод, раб Божий діяк Теодор Попович, року Божія 1604» [51].

Видатний український вчений Іван Огієнко (згодом митрополит УАПЦ Іларіон) стверджує, що «українська людність із давніх часів аж до кінця ХVІІІ віку чула по своїх церквах тільки свою, до живої мови наближену, церковну вимову… Сьогоднішня вимова в православних церквах у Річі Посполитій Польській – це вимова великоросійська, а не церковнослов’янська» [52].

Постійно і з особливим натиском з боку Росії велася імперіалістична загарбницька політика щодо України. І мабуть останнє, що може знищити дух патріотизму та національної свідомості – це заборона молитися рідною мовою. З цим боролася українська інтелігенція, яка бачила, що якщо не робити опору, то із тенет не вибратись, і так з’являлись переклади певних частин Святого Письма українською літературною мовою М. Максимовича, Л. Українки, Т. Шевченка. Перший повний переклад українською мовою Святого Письма зробив Пантелеймон Куліш, але він був недосконалий, з домішками чужомовних слів, а місцями й взагалі з вільним перекладом. Член «Руської трійці», просвітитель і священик о. Маркіян Шашкевич у 1842 році переклав народною мовою окремі частини Євангелія, і в церквах, де він служив, богослужіння звершував українською мовою. Однак цей почин через переслідування не набув поширення.

Цікаво, що Митрополит Андрей Шептицький, проводячи архиєрейські богослужіння, вживав українську мову. Москвофільська газета «Прикарпатская Русь» після арешту Андрея Шептицького російською окупаційною владою у вересні 1914 року дорікала митрополитові за те, що він впровадив українську мову в молитовниках [53].

Новою спробою запровадити богослужіння українською мовою відбулося в часі створення Української Автокефальної Православної Церкви в 1918 році за часів УНР. Цьому посприяли переклади богослужбових книг українською мовою Іваном Огієнком. Тоді українською мовою відправлялися богослужіння в усіх храмах цієї Церкви. Першу Службу Божу українською мовою відслужено 9 травня 1919 року в Києві. Але після створення Радянського Союзу, в який ввійшла і Україна, УАПЦ була заборонена і знову все повернулося на «круги своя».

Фактично до 1990 року в наших церквах богослужіння проводилися церковнослов’янською мовою. Молитва «Отче наш», наприклад, читалася так:

Отче наш, іже єси на небесіх,
да святится імя Твоє,
да приідет царствіє Твоє,
да будет воля Твоя,
яко на небесі і на землі.
Хліб наш насущний даждь нам днесь,
і остави нам долги наша,
як оже і ми оставляєм должникам нашим,
і не введи нас во іскушеніє,
но ізбави нас от лукавого.

Всі необхідні переклади для богослужінь Іван Огієнко зробив у 1918 році. Повний переклад Святого Письма було здійснено ним у 1940 р., а друком видано в 1956 р., і довгий час цей переклад вважався найкращим. Митрополит Іларіон переклав рідною мовою багато богослужбових праць: «Шкільні молитви» (1921р.), «Український православний молитовник» (1921 р.), «Свята Великодня відправа» (1922 р.) та ін.

Митрополит і вчений Іван Огієнко залишив українцям своє нагадування: «Поки живе мова – житиме народ». Пам’ятаймо про це!

У західній українській діаспорі в церквах, які належали до УГКЦ і УАПЦ богослужіння відправлялися українською мовою. В Україні церкви УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ лише в перші роки незалежності перейшли на рідну мову. Виявилось, що Літургія прекрасно звучить українською мовою. Це засвідчило, що наша мова є духовно багатою. На початках державної незалежності України наші Церкви необхідною духовною літературою забезпечувала діаспора. Тепер українські Церкви мають свої навчальні заклади, видавництва, які видають навчальні посібники, богословську та іншу духовну літературу, в тому числі і періодичні видання.

До Косова «на Йвана»

Пригадую собі ті повоєнні 40 – 50 роки… Завтра в Косові величне храмове свято – Різдво Івана Хрестителя. А сьогодні цісарською дорогою, що веде через Уторопи на Косів, йдуть святково одягнуті віряни з Печеніжина і Рунґорів, Ключева і Мишина, з сіл дальших і ближчих та, зрештою, з усієї околиці. Йдуть гуртом і поодиноко, ступають босими ногами по обочині дороги. В руках клуночки з одежиною і куснем хліба, а через плече перекинуті, зчеплені шнурівкою, черевики, в які взується людина перед вулицею, яка повертає на церковне подвір’я.

Йшли спокійно, чи щось гомоніли між собою, зупинялися перед хрестами та капличками, молилися і йшли далі. А дорога далека, перепочивали по дорозі, чи уже на лавочках під церквою, та на Всенічну встигали.

Люди сходилися з усіх керунків. Ще до схід сонця починали розміщуватися рядами обабіч дороги, що вела до монастирської церкви, продавці, які торгували, здебільшого, своїми виробами. Тут можна було побачити все: різноманітні наїдки і ласощі, свічки, образочки, дитячі іграшки, коники з будза, а також вироби ткачів, вишивальниць, мосяжників і різьбярів – всього не перелічити.

А біля церкви вже повно людей. Церква всіх помістити не може. Одні виходять, інші заходять, моляться, кладуть свічки, беруть участь у Святій літургії. Хто запізнився на Службу Божу, має можливість в будь-який час зайти і помолитися в церкві, бо вона цього дня не зачиняється. Адже сьогодні не звичайний день, сьогодні кожна молитва на цьому місці – відпуст. Немає людини, щоб десь не спіткнулася, а душа завжди прагне очищення.

Поміж гробами шукають притулку дорослі і діти, щоб трошки присісти і щось перекусити.

Здається, що місто повне людей, здається, що й люди повеселішали. Щасливі діти біля батьків від нестримної енергії бавляться придбаними іграшками, хто смокче солодкого леденця, хто дує в денцівку, хто доїдає булочку – всі на піднесенні. Косів наповнився радістю.

Додому розходяться не так організовано. Хтось пішов уже після обіду, хтось пристав до якогось воза і поїхав, а хтось повернув по дорозі до знайомих, там заночує і вже раненько вирушить в дорогу. Багато прочан залишалось на ніч у церкві, відчуваючи сильне духовне піднесення в намоленому роками храмі.

А коли я вже трохи підріс і мені було десь 13-14 років, то ми з моїм ровесником Петром вирішили їхати в Косів «на Йвана» роверами. Після війни на теренах, які були зайняті мадярами, люди знаходили багато цих засобів пересування, що їх позалишали мадяри при відступі. Ми зшукували запчастини і складали машини своєї мрії. Щось вимінювали, щось купували на базарах, щось підмальовували, щоб все мало зелений колір, і в результаті виходили чисто мадярські ровери.

Таким запам’яталося мені храмове свято Різдва Івана Хрестителя в Косові.

Виникає питання, чому в інших містах і селах нашого краю, в яких святкуються храмові празники, немає такого здвигу народу, не приходять і не приїжджають з усіх усюдів віряни, як це спостерігаємо в Косові. Правда, і в Космач «на Петра» прибуває велика кількість людей, хоч значно менше, ніж в Косів, але в Космачі в свій час була побудована найбільша на Гуцульщині церква свв. Петра і Павла. А в Косові жодна з трьох церков не були освячені на честь св. Івана Хрестителя. Теперішня церква Різдва Івана Хрестителя до 80-х років минулого століття офіційно мала титул св. Миколая, а люди вже століттями йдуть до неї «на Йвана», як на прощу.

Мабуть це пов’язано якимось чином з монастирем, який тут діяв до 1744 року. А проіснував він кілька сотень років. В гірських селах тоді ще не всюди були церкви. Тому монастир для багатьох сіл був єдиним осередком духовної культури. До монастиря з найвіддаленіших сіл сходилися люди на прощу. Монахи вели аскетичний спосіб життя. Тут був ігумен, який вмів проповідувати зрозумілою людям мовою. Духовним патроном ченців був святий Іван Хреститель, який у часи Христа ріс у дикій пустелі, готуючи себе до великого служіння суворим життям – постом і молитвою. Він залишався пустельником доти, поки Господь не призвав його в тридцятирічному віці до проповіді серед народу. Своїм суворим способом життя він дав взірцевий приклад богопосвятного життя. Тому ченці так урочисто святкували празник Різдва Івана Хрестителя. І на це свято сходився люд з найвіддаленіших сіл на прощу. Ймовірно у невеличкій монастирській церкві св. Миколая був антимінс з нетлінною часточкою мощів Івана Хрестителя і він в дивний спосіб давав зцілення багатьом прихожанам. З ліквідацією монастиря ченці могли забрати цей антимінс, бо все одно церква мала дістати новий антимінс від архиєпископа УГКЦ.

Хоч монастир було закрито, та люди за старою звичкою йшли до монастирської церкви на храмове свято, незважаючи на те, що церква мала титул св. Миколая. Різдво Івана Хрестителя таким чином стало другим храмовим празником, хоч для всієї околиці це свято як було, так і залишилося першим і найважливішим. Цю невідповідність усунуто аж у другій половині минулого століття. І тепер віряни, приходячи в цей урочистий день до монастирської церкви Різдва Івана Хрестителя, моляться перед образом святого:

«Тебе прошу, до тебе припадаю: Не відмов мені твого заступництва, щоб душа моя відновилася покаянням, немов другим хрещенням, бо ти був проповідником покаяння і хрестителем. Випроси мені ласку, щоб я міг (могла) одержати прощення гріхів і міг (могла) увійти колись туди, куди ніщо скверне не може ввійти, у небесне царство».