«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 2. Дмитро Мохорук
1. ЯКА В СЕЛІ ПРАЦЯ КРАСИВА, ЯК ПІСНЯ?
Не вперше прийшла весна у Топорівці, і все навкруги співає їй гімни. Найперше вбираються у свої шати верби, що розкинулися в долинах і над річкою. Де-не-де в селі ростуть і плакучі верби. Їх звисаючі до землі гілки і легке погойдування ніби щохвилинна подяка Отцю Небесному за гарну весну, за тепло, за сонячні дні. Потім розквітають черешні, вишні. Сади! Яка красота! Відроджується природа. І так щорічно. А ми, дорогий читачу, народжуємося тільки один раз. І як весняна природа чиста й непорочна, так і ми вступаємо в цей світ — чисті й непорочні.
Іду заквітчаним рідним селом, де буйний травень справляє своє вічне свято. Щасливий. Іду рідною вулицею. Ось моя хата! Але…Але… Ніхто мене не зустрічає… Тільки мамині вишні в саду щедро сиплють на голову білі пелюсточки. Якщо в саду відроджується природа, то на подвір’ї пахне пізньою осінню, а в хаті, а в хаті — зимою.
Всю дорогу свердлила голову одна й та ж думка: Чи повернеться моє село у майбутнє? Чи зможе осмислити громадськість села ту велику патріотичну і багату спадщину, яку залишили наші батьки, діди, пращури?. Про що багато сказано у попередніх книжках.
Щоб усе це проаналізувати і дати відповідну оцінку необхідно розглянути кілька питань. А саме: що таке праця, краса, пісня?
Праця, як дає своє тлумачення український словник, — діяльність людини, сукупність цілеспрямованих дій, що потребують фізичної або розумової енергії і мають своїм призначенням створення матеріальних та духовних цінностей. Чесна праця — наше багатство.
Краса — властивість, якість гарного, прекрасного.
Пісня — словесно-музичний твір, призначений для співу.
Відомий англійський учений-економіст Уільям Петті писав: «Земля — мати багатства, а праця — батько багатства». Тобто праця є джерелом усього багатства.
Праця, працьовитість у Топорівцях завжди вважалася однією з найважливіших моральних чеснот, а не лише джерелом добробуту, бо матеріальні цінності можна одержати в спадок, купити, якщо є гроші, можна придбати шляхом обману, виграти в карти, у крайньому випадку — вкрасти.
З розповідей старожилів відомо, що в часи приватної власності ґазда, вийшовши перший раз весною з плугом у поле, стелив на землю рушник, а на нього хлібину, ставав на коліна і молився до сходу сонця:
— Господи Боже, Отче наш, що сказав нашому прабатькові: «В поті чола твого будеш їсти хліб свій!» скоряюся волі Твоїй святій, з молитвою на устах починаю орати, допоможи мені і благослови мою працю, нехай моя нива приумножиться врожаєм моїм рідним і мені, Господи, на пожиток, а Тобі на славу. Амінь!
Після цього, поплювавши на руки, брався за чепіги плуга і прокладав першу борозну, потім другу, третю. Його роботу супроводжували співи: з неба доносився спів жайворонка, а якщо недалеко були луги чи гаї, то співи солов’їв. З меж навперебій співали, стараючись перекричати один одного, цвіркуни. Якщо недалеко була вода, то жаб’ячим концертам не було кінця й краю.
І це давало таке велике моральне задоволення орачеві, що він не стримувався і починав також співати. Напрацювавшись цілий день, здавалося б, що вже нічого не хочеться, тільки додому і спочити від непосильної праці. Та де там! Дорогою, сидячи на підводі, співав далі. Хоч був стомлений від важкої праці, співав від радості, що добре попрацював, багато виорав. Сіяли — співали, сапали — співали, збирали урожай — співали, робили різні толоки — співали. Будували житло — співали. Ще ніхто не знав, як вродить нива, яким буде врожай, а співали. Бо це було перш за все — моральною чеснотою. Була своя мораль. Щоб не було гірше зорано, ніж у сусіда, щоб, не дай Боже, було гірше посіяно, ніж у інших і, звісно, щоб вродило не гірше. Якщо роботи виконувалися неякісно, люди в селі сміялися. Це було великим устидом. І кожний старався працювати якнайліпше. Лінивого, недбалого ніхто не приймав до роботи. А це було також великим устидом. У цьому була також своя мораль.
Під час колективної праці, в колгоспах, скільки було таких, що лише відробляли сяк-так день. А щодо оплати, то такі лапайдухи найдужче кричали, що мало їм платили, ніколи не задумуючись, чи є якась користь від такої їхньої роботи. Звичайно, така праця ніколи не супроводжувалася піснею.
А з якою любов’ю у давні часи все робилося. Бо це було моє. Тут були прикладені мої мозолясті руки. Грошей колись так не було, як тепер. Платити не було чим. Кожний старався зробити своїми руками. Якщо щось не вмів, то наймав спеціаліста і за це йому відробляв. Тож усе придбане, нажите цінилося і примножувалося.
Якщо не міг тут доробитися, то їхав у Канаду. Там теж тяжко працював. Але там була можливість більше заробити. І заробляли. Приїздили додому і на зароблені гроші примножували свої статки і ставали на ноги.
А якщо діставав майно у спадок, вигравав у карти, набував шляхом обману, вкрав, тобто нечесною працею — від такого майна не хотілося співати. Воно не цінилося і, як правило, не збільшувалося, а, навпаки, зменшувалося. В народі говорили: «Як прийшло, так і пішло».
Всяка праця у селі красива як пісня тоді, коли людина є справжнім господарем, творцем своєї справи від початку до кінця. Тепер, уже при незалежній Україні не всі поки що це розуміють. Щоб доля селянина не була щербата, держава повинна створити такі умови, які сприятимуть не тільки розвитку, а й піднесенню сільськогосподарського виробництва, сприятимуть відродженню справжнього ґазди, в якого колосиста нива і пісня злиються в одне: красива праця, файна пісня і щаслива доля.
Силу думкам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Іван Франко
Культурне життя
Тож недаремно у 1884 році в селі приват-сотрудником о.Василем Калитовським і управителем школи Петром Стефанівим було вперше започатковано у Топорівцях на Покутті створення просвітительського товариства «Читальня». Вже тоді материнська «Просвіта» з її централею у Львові виступала за відродження української мови, доказувала, що ми не русини, як нас називали, а українці і живемо ми на своїй українській землі. Створенням цього товариства національно свідомі люди вже тоді передбачили відродження української державності. Політичні партії, які на той час існували в Галичині, не відігравали жодної керівної і спрямовуючої сили в народі на відродження української державності. Не спромоглася на це навіть спеціально заснована Іваном Франком і його побратимами мужицька Русько-Українська радикальна партія. Польські чинники все зробили, щоб цю партію, так би мовити, нейтралізувати, а потім навіть розчленували самими тими ж українськими патріотами, сподвижниками Івана Франка.
Тільки товариство «Просвіта» проводило відповідну роботу з формування у галицького населення української ідеї: за будь-яку ціну мати свою державу Україну, відродити українську мову в Галичині. Воно взялося створювати різного роду товариства, аби приносити хоч якусь користь галицькому населенню. В усіх повітах створювались її філії, які були організаторами створення у свою чергу філій усіх центральних товариств, допомагали їм, координували їхню роботу. Це воістину була велика робота, яка ще до сьогодні не дістала належної оцінки. Сьогодні ми теж маємо товариство «Просвіта» з централею у Києві. На жаль, їхня робота далека від роботи товариства «Просвіта» часів кінця ХІХ і першої половини ХХ століть. Хіба можна щось рівняти, якщо лише одне те, що «Просвітою» сьогодні керують у центрі, в областях і районах переважно люди старшого покоління, які більше думають не про роботу, а як спочити в Бозі. Але це моя думка вголос.
Жителі села творили красу не тільки в праці, а й в культурному, освітньому та духовному житті. Для них це вважалося буденним, звичним і матеріальним.
Можливо, створення просвітительського товариства «Читальня» в Топорівцях не зробило аж такої культурної революції на селі, але сам факт започаткування говорить сам за себе. Вже почали появлятися люди з іншим мисленням. Люди, які, можливо, подумки, але вже мріяли про українську державність. Це були перші слабенькі паростки, які проростали крізь затоптані стежки і дороги, пробивали собі шлях серед колючих заростей.
Через три роки отцем Іваном Стрийським засновано товариство «Читальня» імені Михайла Качковського. У1890 році приват-сотрудником о.Теодором Гамораком, Лесем Мартовичем, Василем Стефаником створилася ще одна читальня «Народна Спілка». Три читальні в одному селі! В кожній читальні збиралися свої прихильники, сповідуючи різні погляди. Виписувалися часописи, релігійна та художня література. На свята та в неділі сходилися люди: одні в обід, інші після обіду, а треті надвечір. Було тільки одне приміщення, яке орендували у добродія Дмитра Василика. Там одні читали вголос, інші слухали, потім обговорювали.
У такий спосіб вивчали художню літературу, знайомилися з новинами світу, підвищували свій інтелектуальний рівень. Особливо відвідували читальню товариства «Народна Спілка», де знайомилися з передовими на той час прогресивними методами ведення сільського господарства. Товариство вишукувало нові знаряддя праці на полі і вдома, насіння нових сортів, племінну худобу. З дуже тяжкими потугами, але наука пробивала собі дорогу в самі низи господарських осель.
Особливо набуло слави село, коли доктором Кирилом Трильовським було засновано товариство «Січ» — другу клітину після створення «Січі» в селі Завалля Снятинського повіту. Це було щось нове, досі невідоме і неусвідомлене. Це був прорахунок тодішньої влади, яка дала на це згоду. Кирилу Трильовському вдалося обдурити владних чинників. Для народу — це було світло з темряви. Роль тодішніх «Січей» до сьогодні також належно не оцінена.
І товариства «Просвіти», і товариства «Січі» вже тоді почали наближати нас до української соборності. Так би мовити, взяли правильний курс до нашої незалежності.
Читальня товариства «Січ» набула такого розмаху в селі, що інші читальні з часом прийшли до занепаду.
А взагалі в Топорівцях до першої світової війни діяло кілька клітин громадських організацій. Ще були засновані: товариства «Спілка ощадности і позички», господарський кружок краєвого товариства «Сільський Господар», «Товариство взаїмного обеспеченя худоби», кружок Українського Педагогічного товариства імені Тараса Шевченка і реорганізоване із просвітительського товариства «Читальня», товариство «Просвіта». Про все це докладно можна ознайомитися у другому томі даного збірника.
Створення прогресивних на той час товариств наклало свій позитивний відбиток на подальший розвиток села. Під час першої світової війни шістнадцять уродженців села воювали в рядах усусів (Українські Січові Стрільці). Грищук Микола Дмитрович, Гумінілович Володимир Лазаревич, Стефанів Гнат Петрович — сотниками. Стефанів Клим Петрович, Стефанів Омелян Матвійович — поручниками Австро-Угорського війська. 96 жителів села брали участь у тій кровопролитній війні. Десять топорівчан поклали свої голови за чужі інтереси, а вісім повернулися скаліченими.
Під час листопадового зриву і створення Західно-Української Народної республіки в ряди галицьких стрільців влилося біля дев’яноста патріотів села. Вони захищали свою Батьківщину, а 23 стрільці УГА (з них полковник, сотник, поручники, хорунжий, підхорунжі) продовжили визвольну боротьбу за Збручем в армії УНР під проводом Симона Петлюри.
Під час польсько-української війни з числа односельців Українська Галицька армія поповнилася топорівчанами: Стефанів Гнат Петрович — полковник, Начальний командант УГА і оборонець міста Львова, пізніше генерал-хорунжий УНР, Грищук Микола Дмитрович — сотник УГА, Стрийський Іван Євгенович — сотник УГА, Державний секретар і повітовий староста Коломийщини, Стефанів Тит Петрович — поручник УГА, пізніше сотник УНА, Стефанів Клим Петрович — поручник УГА, Стефанів Омелян Матвійович — поручник УГА, Угрин Василь Іванович — хорунжий УГА, Стефанів Зенон Петрович — підхорунжий УГА, пізніше сотник УНА, Угрин Дмитро Іванович — підхорунжий УГА. Рідко де знайдете аналогічне село, щоб з нього вийшло стільки військовиків. Війна, військова служба — також нелегка праця, ще й полита кров’ю. Чи під час військових навчань, чи в окопах, чи в атаках, часто знесилені, голодні, спітнілі — вони сповна віддавалися своєму обов’язкові перед рідною землею, своєю Батьківщиною. Тож не дивно, що після важких боїв, на велике здивування австрійців з окопів, де залягали українці чути було українські патріотичні пісні. Участь у боях це теж важка праця. Їхня праця була чесною і красивою, як пісня.
Після полонізації рідного краю односельчани повернулись додому з іншим мисленням, іншими планами. Вони побачили трохи більше світу і зрозуміли, що поліпшити їхні умови життя можуть власноруч. Своїми руками. Ніхто не збирається їм допомагати. І почали будувати кооперативне життя на селі. Вони розуміли, що на їхній праці немало наживаються сільські євреї. Було кинуто клич: «Свій до свого». Тобто, купувати тільки в кооперативних магазинах, де товари були дешевшими. Бодай на одну копійку, але дешевшими. Були відроджені товариства: «Просвіта», кружок «Сільського Господаря». Створені нові товариства: «Луг» (на заміну забороненого польською владою товариства «Січ»), «Український Народний Дім», «Каса Стефчика» (на заміну австро-угорських райфанзенок), кружок «Союз Українок», «Кружок Українського Протиалкогольного товариства «Відродження», яке боролося із п’янством, «Місцевий Союз Української Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі», «Рідна Школа», добровільної пожарної охорони. Все це створювалося на знак протесту польській владі, яка всіма силами намагалася полонізувати українське населення. Високим був дух українського патріотизму. Полякам так і не вдалося його здолати.
Люди, хоч жили дуже бідно після виснажливої шестилітньої війни, працювали в цих організаціях спільно, уміло, злагоджено, допомагали один одному, чим могли. За їхній патріотизм їх карала польська влада, але вони працювали. Їм ніхто не платив, а вони працювали. Влада штрафувала, арештовувала на кілька діб, а вони працювали на благо своєї неньки-України. Воістину був великий патріотизм. Як його бракує сьогодні.
Товариство «Український Народний Дім» на чолі із сільським ентузіастом Василем Сливчуком розпочало будувати культурний дім, який пізніше назвали читальнею. Для цього довелося брати у банку кредит. Люди щомісяця віддавали свої зароблені копійки і так погашали кредит. Усім хотілося мати свою читальню. Частину вільних коштів, вилучених з обігу, виділив сільський кооператив «Будучність» з домовленістю, що частину приміщень у читальні буде виділено під сільські магазини, які до цього орендували в сільських господарів.
Коли вже мали свою читальню, люди самі бігли до неї після тяжкої праці вдома, на полі. Вони збиралися і гуртом співали, ставали артистами і грали п’єси, їздили до сусідніх сіл, запрошували до себе. Це було воістину відродження національного духу.
Особливо хотілося б розповісти про сім’ю Гумініловичів. Сам Володимир Гумінілович приїхав у село в 1904 році за направленням учителювати. Одружився із сільською вчителькою Ангелиною Хмєцік, двоюрідною сестрою письменника Леся Мартовича. Пізніше був призначений управителем сільської школи. Сам Гумінілович був чудовим скрипалем. Коли він грав біля школи, де жила сім’я, багато хто проходив у справах побіля школи, зупинявся, щоб послухати віртуозну гру на скрипці шкільного маестро. Односельці кивали головами: «Це воістину музикант!» Дуже переживав, коли на фронті йому відірвало великий палець. Але з часом пристосувався і далі грав на скрипці.
Про його жінку Ангелину говорили в селі, що вона не танцювала, а плавала в танці, мов пава. Коли на весіллі йшла в танець, усі уступали їй місце, щоб помилуватись, як гарно вона танцювала. У Гумініловичів було п’ятеро дітей: Євгенія, Наталія, Романна, Марія і Степан. Усі діти змалку були досить музикальними. Вони дозволяли собі робити імпрези (концерти) на сцені у читальні перед жителями села за участю батьків. Одночасно самі працювали біля домашньої господарки, в полі. А після роботи як вони співали!… А як танцювали… Тож недаремно Наталія закінчила Львівську консерваторію Польського музичного товариства, потім продовжила навчання у Вищому інституті імені Миколи Лисенка у Львові.
Романна теж закінчила Вищий інститут імені Миколи Лисенка у Львові, була чудовою солісткою, віртуозно грала на фортепіано, викладала музику у Коломийській музичній школі до війни і після. Співала у Коломийському театрі.
Степан, ще навчаючись у Коломийській гімназії, уже диригував шкільним хором, а в часі вакацій організовував і керував різними хорами у сільських читальнях.
У 1939 році закінчив Львівську консерваторію імені Миколи Лисенка по класу гри на скрипці. Вже тоді почав писати музику.
Після війни, опинившись у італійському таборі військовополонених у місті Ріміні, організував і диригував чоловічим хором «Бурлака», який пізніше став всесвітньо відомим. Опинившись у Канаді, в місті Торонто, при станиці Братства 1-ої Української дивізії Української Національної армії відновив мистецьку працю легендарного хору «Бурлака». Пізніше став випускати платівки легкої танцювальної музики. Він був одним із небагатьох композиторів України легкого жанру. Це була нелегка праця, яка всюди супроводжувалася піснею. Справді! Що ж то за праця красива, коли вона як пісня…
За часів радянського влади український патріотизм почав занепадати. Всі громадські організації були заборонені. Навіть польська влада собі цього не дозволила. Праця в колгоспі була важкою. Людям далі хотілося співати. І співали. Особливо на весіллях, на толоках. Жінки співали, коли везли їх машинами в поле, з поля. Бо що ж то за праця без пісні?.. Але ту пісню можна було співати, ту не можна, та заборонена.
Воістину здетонував народ у пісні після проголошення незалежності України. Знову було відроджено товариство «Просвіта». І хоч воно вже не відіграло тієї ролі, що до другої світової війни, але товариство відновило культурний рух на селі. Минуле почало ставати майбутнім.
Очолила товариство сільський культурно-громадський діяч Параска Гультай. Тут же створила фольклорно-етнографічний ансамбль «Не сумуй». Почалися пошуки пісень сивої давнини, які співали ще наші пращури, пошуки стрілецьких, повстанських і каторжанських пісень, які були заборонені за радянського ладу: «Гей, за лісом, за двором», «Стоїть козак на чорній кручі», «Ми — українські націоналісти»,»Виряджала мати сина», «Пісня до голодомору», «Стоїть гора високая», «Ой на горі на Маківці»,»Ой під містом Берестечком», «Героям битви під Базаром»,»Встань, Тарасе, пробудися»,»На горі високій стояла береза»,»Ой у лісі на полянці»,»Останній привіт тобі мила»,»Сиджу я в темних мурах» та багато інших. Відновились гаївки, піснеспіви у церкві. Створились сільський і шкільний хори, гуртки художньої самодіяльності, ансамблі. Всі взялися працювати не тільки на своїй землі, а й співати. Почали збирати і записувати в селі пісні, колядки, щедрівки, гаївки.
За п’ятнадцять років незалежності України в селі зібрано і записано — 372 пісні. Серед них: весільних — 66, похоронних — 6, ліричних — 77, сирітських і наймитських — 10, родинно-побутових — 14, жартівливих — 18, теперішніх народних, яких найбільше співають — 20, стрілецьких — 13, повстанських — 33, пісень політкаторжан — 10. Записано колядок — 28, щедрівок — 7, великодніх гаївок — 11.
Усе це засвідчує, що Топорівці не тільки процьовите село, а й співоче. За велику пропагандистську роботу в питанні поширення пісні етнографічно-фольклорному ансамблю присвоєне звання народний. Так само присвоєно звання народний сільському чоловічому хору. Крім того, зі своєю концертною програмою часто виступає сільський ансамбль козацького коша.
Освітнє життя
Освіту в селі по-новому започаткував молодий учитель Петро Стефанів. З перших днів своєї роботи взявся за непосильну працю. Вольтер у свій час писав: »Праця позбавляє нас від трьох зол: нудьги, пороку, нужди». Цей молодий чоловік не мав часу нудьгувати. Крім того, що взяв на облік усіх дітей шкільного віку, ще й організував двозмінне навчання. Працював за п’ятьох. Домігся будівництва в селі нової школи за державні гроші. Все це відбувалося в 70-х роках ХІХ століття. З того часу в селі діяла чотирьохкласова школа, що було великою рідкістю. Багато хто закінчував школу і зразу продовжував начання в гімназіях. Тож недаром цю школу закінчили люди, знані чи не в усьому світі, як: Лесь Мартович — доктор права, письменник, — закінчив Чернівецький університет.
Антон Семенюк — доктор права, закінчив Віденський університет.
Євген Стрийський — доктор права, закінчив Чернівецький університет
Іван Стрийський — доктор права, закінчив Чернівецький університет.
ГнатСтефанів — офіцер, закінчив вищу військову школу в Ґрацу (Австрія).
Микола Грищук— офіцер, закінчив вищу військову школу в Ґрацу (Австрія).
Нестор Гаморак— учений-ботанік, закінчив Віденський університет.
Євгенія Стефанів — учителька, закінчила Чернівецький учительський семінар.
Клим Стефанів — учитель, закінчив Заліщицький учительський семінар.
Ангеліна Хмєцік — учителька, закінчила Чернівецький учительський семінар.
ГаннаСтефанів— учителька, закінчила Чернівецький учительський семінар.
Антон Хмєцік— учитель, закінчив Чернівецький учительський семінар.
Уже не кажучи про сільських активістів, які в тій чи іншій мірі проявили себе у добросовісній праці, приклалися до утвердження та розквіту села. Це засвідчує, що в школі в часи директорувння Петра Стефаніва витали українське слово, національний дух і національно свідома атмосфера. Цей дух продовжувався і в часи полонізації. І знову ціла плеяда топорівчан штурмувала науку.
МиколаУгрин— адвокат, закінчив Краківський університет.
Наталія Стефанів — учителька, закінчила Варшавський університет.
Зенон Стефанів — доктор права, військовий історик, закінчив Львівський університет.
Романна Гумінілович — учитель музики, солістка Коломийського театру, закінчила Львівський вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка.
НаталіяГумінілович — учитель музики, закінчила Львівський вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка.
СтепанГумінілович — композитор легкого жанру, диригент, закінчив Львівську консерваторію ім. Миколи Лисенка.
Михайло Угрин — ветлікар, закінчив Львівську ветеринарну академію.
МаріяГумінілович — учителька, закінчила Коломийський учительський семінар.
Ольга Стефанів — учителька, закінчила Коломийський учительський семінар.
Василина Угрин — учителька, закінчила Коломийський учительський семінар.
Їхнє освітнє життя було красивою працею. Вони працювали, вони старалися на благо нашої України. Їхнє відношення до праці передавалося їхнім вихованцям. Село відносили до найкультурніших у районі. В селі не було поганих звичок, майже не було злодіїв, не було потреби закопувати у 1930-х роках хреста тверезості. Хоч тут відіграло свою не останню роль духівництво села.
Усе це передавалося з покоління в покоління. Після війни освітнє життя мовби відроджувалося, але лише одиниці пробували продовжувати навчання. З 1960-х років випускники масово взялися продовжувати навчання у середніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Село стало повертатися від свого минулого у майбутнє.
Одночасно збільшилася народжуваність дітей. Село майже «зализало» свої рани, нанесені страшною війною. Населення села вперше в своїй історії перескочило мітку дві тисячі осіб. Виникла потреба у нових навчальних приміщеннях. Тодішнє правління колгоспу під керівництвом його голови Гринюка Василя Федоровича прийняло рішення будувати нову середню школу. Що й було зроблено.
Сьогодні, звичайно, кількість випускників середніх спеціальних і вищих навчальних закладів так збільшилася, що неможливо всіх перелічити. Вони роз’їхалися по всьому колишньому Радянському Союзові. Там поодружувалися, створили сім’ї. Внаслідок розпаду імперії багато з них опинилися жити за кордоном не зі своєї волі.
Отак жителі села творили й творять красу не тільки в праці, а й в освітньому житті.
Духовність села
Село заснували біженці з навколишніх сіл, які чудом врятувалися від нашестя монголів. Від тополиного лісу перше поселення з часом назвали Тополівкою. Відповідно була побудована і невелика церковця. Через 110 років уже татари знищили і це поселення. Вцілілі жителі заснували нову Тополівку, але за болотом, в урочищі Сливкова. Село розбудувалося. Побудували нову церкву. З часом це поселення знищили молдавани. Польська влада поки що не захищала своїх підданих.
Потім трохи вище від першого поселення заснувалися Топорівці. У 1700 році Львівська єпархія прийняла унію. В селі церква стала уніатською із збереженням східного візантійського обряду. Під час приходу австрійської влади на наші землі відношення до релігійності в наших краях різко помінялося. Австрія була католицькою державою і Українську уніатську церкву поставила в правах поряд зі своєю католицькою, лише змінила назву: Українська уніатська церква стала називатися греко-католицькою. Почали будуватися нові церкви і відкриватися відповідні заклади для навчання священнослужителів.
Під час правління Речі Посполитої такого не було. Православ’я не визнавалося. Польська інквізиція не те що не дозволяла будувати нові храми, але й забороняла ремонтувати старі, забороняла відновлювати ті храми, які спалювалися під час татарських набігів. Отже, релігійні обряди проводили рядові селяни. Тато передавав свої знання й уміння синові, той — своєму і так із покоління в покоління.
У 1852 році в Топорівцях на місці старої церкви почали будувати нову велику церкву. Будівництво здійснював місцевий пан-дідич Вітус Комар. Головний престол з антимінсом освячений отцем-єпископом Левом Шептицьким 28. 08. 1854 року. Три побічні олтарі: Успення Пречистої Богородиці, Святого Николая і Святої Варвари з антимінсами освячені отцем-єпископом Іваном Баженським 27. 06. 1856 року.
Греко-католицька церква почала засновувати сільські школи. В школах розпочалося навчання. Все це проводилося під контролем священнослужителів. Усі галицькі державні діячі тодішньої доби, вчені, письменники, композитори були священиками або священичими синами. Тільки це одне свідчить про те, яку роль відігравала греко-католицька церква в житті українського народу. Тоді це була єдина українська церква, яка згуртовувала навколо себе народ. Народ їй вірив, поважав і шанував.
Помітний слід у духовному розвої села залишив після себе парох о. Іван Стрийський, який перебував на парохії з 1842-1891 р. р. Хоч був ярим москвофілом, але ревно дотримувався церковних правил і вимагав цього від парохіян, утверджував тверезий спосіб життя. Одним з перших у деканаті заснував у селі товариство «Читальня» імені Михайла Качковського. Хоч воно великого успіху не мало, але залишило свій слід в історії села.
Великою честю для села було те, що парохом кілька років служив о. Тит Войнаровський (нащадок мазепинських Войнаровських), опікун народних мас, який з 1909 по 1938 роки завідував столовими дібрами Галицької митрополії. Довший час парохом служив у селі брат отця Тита, о. Юліан Войнаровський. На відміну від свого брата, теж був заклятим москвофілом, але ще до першої світової війни заснував у Топорівцях товариства «Спілки ощадности і позички» та «Товариство взаїмного обеспечення худоби». Під час польської окупації виступив засновником і ініціатором створення товариства «Кружок Українського протиалкогольного товариства «Відродження».
У 1920-х роках виникла потреба відновити культурно-патріотичне життя. Працю вирішили починати з Богом. Доктор Теофіл Окуневський, голова філії «Просвіти» в Городенці, домовившись із сельчанами, заїхав до о. Юліана і попросив, щоб той сказав своє слово з проповідальниці про те, що цього дня відбудуться збори «Просвіти». Отець Юліан був у душі зворушений такою візитою великого і шанованого на Городенщині гостя і в проповіді сказав, що «церква, школа і читальня — це три нерозлучні сестри». Після обіду сам прибув на ці збори і першим вписався в книгу членів «Просвіти», чим викликав велике здивування у своїх колишніх соратників «общерусских».
Добрим словом односельці і по сьогодні згадують добрі справи справжніх парохів-українців о. Михайла Романчука і о. Теодора Олексіїва.
Село дало світові кількох священиків. Серед них: Еміліан Стрийський, Володимир Стефанів, який свою працю закінчив у Канаді в м. Едмонтон, Почесним Консисторським Совітником із правом вживати набедреник при відправі Святої Літургії; Василь Попович, Іван Семенюк, Михайло Никифорук, Іван Марковський, Дмитро Сливчук, брати Микола й Іван Мохоруки, Василь Марковський, Василь-Марко Марковський. Так пастори виноградника Христового творили і творять красу, працюючи в духовному житті села. Їхня краса праці виражалася і виражається у святкуванні традиційних свят, звичаїв та обрядовості. Церковні свята давали людям відпочинок від цілоденної важкої роботи, але різдвяними колядками, йорданськими щедрівками, великодніми гаївками люди дякували Господеві Богу за кожний прожитий день, за можливість красиво працювати, одночасно в колядках, щедрівках, гаївках славили Небесного творця, Господнього Сина, Святого Духа і самі себе.
Хвала рукам, що пахнуть хлібом
У селі є різноманітна праця, і кожна красива, як пісня. Всієї і не перелічиш. Але найважливіша — хліборобська. Моє село — рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут споконвіку шанують хліб на столі, рушник на стіні, мамину пісню, яворову колиску. Тут здавна понад усе любили працю.
Сільські будні… Праця до сьомого поту… Але які прекрасні мої земляки в роботі! Вони красиві у праці, натхненні і невтомні. Коли я бачу їхні натруджені мозолясті руки, то ще більшою любов’ю проймаюся до матері-землі. Хвала рукам, — співається в пісні, — що пахнуть хлібом!
Так найпрекрасніша праця в селі — це праця хлібороба. Вона — як пісня… Хліборобом є кожен житель села. Бо хліб — усьому голова, це святиня, без якої людина не може прожити й дня. Вирощувати хліб — справа нелегка, але така необхідна. Тому люди з великим натхненням вирощують його, щоб мати їжу, щоб збагачувати святкові столи, щоб зустрічати ним дорогих гостей. Бо буде хліб — буде і пісня.
Коли починає буяти жито і дзвенять у високості золоті струни жайворонків, я бачу обличчя своїх односельців, які обробляють цю землю, оберігають, ощедрюють дорідними врожаями. Тоді і розумію, що їхня праця — це гімн праці людини, яка своїми руками вирощує хліб, і тому створює всі земні блага. З первовіку мій народ — хлібороб. Щоденна важка праця коло землі дала йому ключі до щастя.
Знову ж таки праця є різною. У когось таку працю, таку красу можна побачити в городі, на полі, де все посаджено і висапано з особливою любов’ю (в городі — як у музеї або в магазині).
Колись у хатах не було сучасних меблів, були саморобні, але все було зроблено з любов’ю і відчуттям краси. Наприклад, вирізьблені скрині, креденци, бомбетлі, ліжка, столи. Від цього відчувався якийсь особливий затишок, аура. Доповнювали цю красу вивішені на стінах мальовані тарелі, образи, обрамлені вишитими рушниками, розмальовані широкі стрічки паперу, різнокольорові голубчики.
Хтось «красиво», по-своєму, з любов’ю копав криниці, бляхарив, клав печі, робив огорожі. Були то сільські умільці-самородки, для яких це було звичне ремесло, але воно народжувало красу. Наприклад, більшість криниць у селі викопав Андрій Марковський. Він не накопив з цього ремесла якогось капіталу, але його праця була необхідною, без неї не могли обійтися. Хоч як було важко копати на великих глибинах, в багнюці, у воді, але інколи звідти було чути його задоволення від тієї праці, виражене у пісні, яка лунала з підземелля.
З якою любов’ю споконвіку у селі ставилися до «громадських» місць, скажемо, джерел у полі або біля доріг. Як біля таких джерел облаштовували «територію», ставили горнята чи просто бляшанки для того, щоб кожен міг напитися…
І робилося це не за якусь винагороду чи подяку. Просто це робили, бо інакше не могли.
Милують око своєю працею вишивальниці. А вишивають у нас у кожній хаті.
І, мабуть, немає в селі такої дівчини, жінки чи старенької бабусі, яка б не вміла вишивати. Вишитими рушниками, доріжками в нас ще й досі прикрашають оселі. Бо рушник і справді відіграє велику роль для наших людей. Без рушника, як і без пісні, не обходиться жодна урочистість чи свято, ні народження, ні одруження, ні похорон. Рушниками прикрашають образи, перев’язують кумів на хрестинах, старостів на весіллях, хлібом-сіллю на рушнику зустрічають у нас дорогих гостей.
«Хай стелиться вам доля рушниками!» — кажуть люди, бажаючи щастя, добра, миру, злагоди і любові.
Особливо відзначилися в селі своїми вишивками Харук Марія Петрівна — вишивальниця сорочок, рушників, пішев, церковних риз. Пані Марія вишиває і нитками, і бісером, і лелітками.
А ще захоплюють вишивки Попович Галини Василівни, яка вишиває запаски бісером, лелітками, візерунок для яких складає сама, циркує жіночі сорочки.
А Попович Олена Дмитрівна вишивала хрестиком, гладдю, в’язала гачком серветки, комірці, пішви.
Мельничук Галина М. також вишивальниця, в’язальниця. Але улюбленим заняттям цієї жінки є вироби з паперу: решітки, голубчики, якими прикрашають усередині хати.
До основного виду діяльності жінок відносять у нас ще й ткацтво. У багатьох хатах у селі був колись ткацький верстат. На верстатах виготовляли візерункове полотно з орнаментом, утворюючи комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Але для того, щоби мати з чого ткати, потрібно було посіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його змикали і в’язали в сніпки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти жменьок. Сніпки вистоювались протягом кількох днів, їх обмолочували і викладали у воді для вимочування протягом двох-трьох тижнів. Потім полоскали у воді і складали по кілька сніпків для просушування. Висохлі сніпки сортували і тіпали на терлицях щоб відділити волокно від терміття. Одержане волокно ще дергали на дергівках, на гребенях. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою-потася і пряли веретеном нитки. Лесюк Марія Василівна донедавна ткала на верстаті. Ткала рушники, тайстри, запаски і візерунки до них видумувала сама.
Обробка вовни, як і льону та конопель, відома в селі здавна. Спершу мили овець, потім обстригали з них вовну. Настрижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили. Потім сировину били і вичісували на дерев’яних гребенях. М’яку вовну пряли з кужеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалося снування і ткання килимів. Нанесення на них візерунків робилось у такий самий спосіб, як і на полотнах. Барвники були рослинного і тваринного походження. Закріплювалися кольори капустяним і огірковим розсолами.
Килими, які ткала Пішак Марія Андріївна, милували око своїми надзвичайними узорами і взаємопоєднаними кольорами.
Дерев’яні вироби теж відомі з найдавніших часів, де основним матеріалом є деревина. З деревиною працювали теслі та столяри, які обробляли деревину для будівництва, а також виготовляли знаряддя праці. Вправними столярами в селі є Никифорук Іван Васильович, який виготовляє вікна, двері, підлоги. Майструє верхи на хатах, накриває бляхою.
Грищук Дмитро Іванович — стельмах, шиномонтажник. Виготовляє колеса для возів, цебри, діжки, корита.
Ще в селі займаються лозоплетінням. З вербової лози виготовляють густоплетені й ажурні кошики циліндричної, овальної та напівсферичної форм для транспортування продуктів рослинництва нашими односельчанами. Справжнім майстром у цій справі є Деляр Петро Миколайович. З вербової лози він виготовляє кошики, мітли.
Поряд із лозоплетінням у селі ще займаються соломоплетінням. Наприклад, Пішак Василь Андрійович був майстром з виготовлення солом’яних капелюхів. У жнива він заготовляв стебла вимолочених колоскових, переважно із жита. А в довгі зимові вечори плів кісочки і зшивав з них капелюхи:
А Волошин Степан Михайлович, крім того, що виготовляв чоботи, черевики, жіночі туфлі, ще й плів з осоки кісочки, з яких шив оригінальне взуття, яке в Топорівцях називають берладжі. На дерев’яну підошву перший ряд кісочки прибивався акуратно цвяшками, потім кісочки кріпилися одна до одної швом з міцних ниток. У післявоєнний період у такому взутті діти ходили до школи:
Сім’ю Тичинських можна з гордістю назвати щіткарями. Тичинська Марія Василівна з осоки (в Топорівцях називають різоха), виготовляла щітки для побілки.
І рідко в якій хаті не білили їхніми щітками. Та не тільки в нашому селі, а й у навколишніх.
Сливчук Параска Дмитрівна займається особливо унікальною справою. Вона виготовляє віночки, букети для наречених. Форми і конфігурації квіток видумує сама. Майстриня виготовляє квітки з полотна. Жодне весілля в селі не обходиться без виробів пані Параски. Їх вона ще відправляє і до Києва.
Умілі руки мають у селі і шевці. Серед них виділяється своєю майстерністю Боднарчук Іван Олексійович, який ще і столяр, і пічник, і муляр, шофер, електрик. Про таких у народі кажуть «Майстер на всі руки».
Попович Михайло Іванович — бляхар, крив хати в селі, виготовляв водостічні труби.
Без виробів коваля Баб’юка Федора Івановича не обходився майже ніхто в селі.
Картини Волошина Василя Миколайовича, самодіяльного художника-копіїста, художника-сценографа, художника-скульптура можна побачити в багатьох оселях, сільській і навколишніх церквах. У багатьох навколишніх селах височать пам’ятники-обеліски воїнам, які не повернулися з фронтів Другої світової, виготовлені за проектом скульптура Василя Волошина. Крім того, він ще й неперевершений майстер з виготовлення столярних виробів.
Крім Василя Волошина, село мало ще одного вродженого митця — Мохорука Михайла Петровича, який у 1932 році навіть допомагав заїжджим малярам розмальовувати всередині церкву. Михайло Мохорук намалював свій автопортрет.
Його життєвий шлях переплівся із ветеринарією, потім керівною господарською роботою, і він не розвинув свій талант. Помер від ран на фронті. Похований у Польщі.
А чи можна обійтися без сільських куховарок? Та не тільки в нашому селі, а й у навколишніх. Бо ці жінки готують зі смаком, великою фантазією. Про них говорять, що в них «золоті» руки.
Одягають село наші кравчині. І це також заслуговує пошани. Бо робота з голкою — не проста, крім того, нелегка праця. Вона вимагає уваги, великої витримки, терпіння, смаку, вміння.
Колись почесною працею було мельникування. В кожному селі був млин, а то й два. Все зерно, вирощене на полі, йшло на помел. Хіба можна забути давніх і теперішніх мельників: Антона Паштетника, Кароля Грушинського, Федора Гнидку, Дмитра Луканюка, Миколу Василика, Михайла Малиновського, Івана Мохорука.
Більшість старожилів ще довго будуть пам’ятати сільських пошивальників (пошивали хати і надвірні споруди соломою): Василя Ковблюка, Василя Сопотика. Поворозників Степана Гранішака і Василя Томащука (плели шнури, посторонки для упряжі із личя). Коноплі сіяли густо на полотно, а коноплі, посіяні рідко, називалися коловатні, бо росли високими і товстими. З них дерли волокно. Це називалося личя. Усі вищеперечислені роботи були дуже потрібними в селі і вони були прекрасними, як пісня.
У Топорівській середній школі дали писати твір на тему: «Яка в селі праця красива, як пісня?» Ось що написала з цього приводу учениця 6-а класу Ольга Мурмилик:
– Тихий шепіт стиглого колосся в полі, п’яний аромат цілющих трав, ласкавий плюскіт кришталевої води, чарівність срібного місяця в бездонному нічному небі, людська любов і ненависть, щастя і горе, смуток і радість постають переді мною, коли я задумуюсь над словами «рідний край».
Моїм рідним краєм, моєю найдорожчою землею є миле моєму серцю село. Село моє рідне… Щодня бачу я тебе, любуюся тобою і не можу намилуватись. Тут усе мені рідне, дороге: спів соловейка, чудові пахощі матіоли, хор цвіркунів, серпанок місяця, мерехтіння зірок, лагідна прохолода вітру, цвіт бузку за вікном. Тут найпрекрасніше місце на землі — моя домівка, мій зелений рай. Оселя, де вперше я відчула ніжний дотик материнських рук, побачила лагідні очі батька, зробила перший крок, навчилася пізнавати світ. Я іду по тобі, рідна земле, і бачу чисте небо над головою, ясне сонце у високості, чую спів жайворонка, який славить новий день, який співає про красу праці на землі. На душі робиться спокійно, і я розумію: яке красиве ти, моє рідне село, і яка щаслива я, що живу саме тут, на цій рідній землі!
Мені хочеться на повні груди вдихати повітря рідної землі і співати гімн людині праці, яка створила всю красу. А краса людської праці безмежна. Це вона, людина, вирощує першооснову життя на землі — хліб наш насущний. У скибці нашого хліба — і праця, і наука, і пісня, і танок, і мрії, і щастя людське. У ньому початок і кінець нашого земного життя. Тож як не цілувати мозолясті натруджені руки хлібороба, як не оспівувати його працю на землі?
Ідучи далі рідним селом, я бачу прекрасні будинки, пам’ятники, могили, святиню нашу — церкву. Це все створено умілими робочими руками, бо багата наша земля талантами. Саме вони створюють земний рай, щоб милувати око як односельчан, так і гостей села. Кожна вулиця мого села має своє обличчя, гармонійно вписується в структуру села.
А ще прикрашають моє село пам’ятники, могили героям, які своїм життям наблизили світлі часи. Вони пробуджують високі, прекрасні почуття гордості, патріотизму. Низько схиляю голову перед їхньою світлою пам’яттю і дякую за їхню працю, їхню жертовність заради життя на землі.
Я тільки починаю своє життя. Але твердо знаю, що завжди буду вірна своєму селу, людям, які живуть у ньому. І куди б не закинула мене доля, обов’язково повертатимусь у рідне село. Я сповнююсь любов’ю і гордістю за рідний край.
Я щаслива, що саме тут проходять дні мого життя, і вдячна долі за такий щедрий подарунок.
А учениця 11 класу Мар’яна Великоча написала так:(уривки)
Пісня і праця — великі дві сили
Їм я до скону бажаю служить.
Іван Франко
Праця — це засіб існування. Але якби вона зводилася лише до цього, навряд чи її хтось став би оспівувати. Насправді праця — зміст і радість життя. Адже не можна не погодитися із твердженням Олександра Довженка про те, що «…нема нічого прекраснішого в світі, як людина в праці. Нехай то буде косар на ниві…чи коваль коло палаючого горна, а чи садівник коло посадженого ним деревця, чи безсонний композитор, що десь на світанку творить свою пісню, а чи поет, що дарує нам вогонь в одежі слова. Немає нічого прекраснішого, як людина в мислі, дії, в творчості…» Через працю й пісню найвиразніше змальовується душа народу.
Смілива думка, смілива мрія і працьовиті руки створюють усі матеріальні та духовні цінності. Про це ми теж можемо знайти у Івана Франка влучний рядок:
Лиш в праці мужа виробляється сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила
Лиш в праці варто і для праці жить.
Людина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва — це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко вражаюче. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати — то до сьомого поту, якщо співати — то дзвінко, розложисто, якщо творити щось — то неповторно, захоплююче. Такими є і топорівчани, люди обдаровані, творчі, енергійні, які активно працюють у всіх сферах діяльності села, люди, які свято бережуть традиції, обряди й святині села, люди, які з натхненням продовжують працю своїх дідів-прадідів.
Отже, красива, різноманітна і корисна праця охоплює душі моїх односельчан.
І хочеться відзначити, що працюють вони з великим ентузіазмом, натхненням, бо знають, що це все для села, для його розбудови, високого рейтингу серед інших сіл. Я як повноправна жителька села, людина, за якою майбутнє моєї батьківщини, низько схиляю голову перед всіма людьми праці, ніжно цілую їхні мозолясті натруджені руки і прошу Божого благословення для них самих, їхніх родин і взагалі всіх людей доброї волі. Я горда тим, що народилася тут, виросла, взяла перші уроки життя і палко обіцяю не зраджувати своєму селу, а докладати всіх зусиль, щоб і мої руки зробили часточку чогось корисного для нього.
Лунай, пісне, працюйте люди, розквітай, моє рідне село!