Маленький роман-літопис «Укус». Част. 1. Микола Чорнокниш

27.11.2016 · Видання

Автор висловлює глибоку подяку підприємцю Василю Кричунові за фінансове сприяння у виданні цієї книжки

Чорнокниш М.М.
Ч 75 УКУС. – Косів: Писаний Камінь, 2011 – 148 с.

До книжки увійшло десять новел, написаних автором у різні роки.

ББК 84.4УКР6
Ч 75

Маленький роман-літопис «Укус». Микола Чорнокниш 7,73 МБ | .pdf | Завантажень: 329

Художник: Ярослав Ватаманюк
Комп’ютерний набір: Ніна Стеф’юк
Комп’ютерний дизайн: Віталій Стефурак
Видрукувано в МП “Евріка”

Підписано до друку 23.03.11. Формат 60х84\16. Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 4,3. Обл.-вид. арк. 5,65. Тираж 350 прим. Замовне 326

Зміст

Блоу ап……………………………………………………………………………….. 4
За мить до вічності………………………………………………………….. 10
Крах………………………………………………………………………………….. 40
Похорон колгоспника……………………………………………………… 53
Переворот………………………………………………………………………… 66
“Я єсть народ…”………………………………………………………………… 74
Останній варіант милосердя…………………………………………… 85
Репетиція………………………………………………………………………… 104
Час живих і час мертвих………………………………………………… 117
Укус…………………………………………………………………………………. 128

БЛОУ АП

Мікроскопічна трагедія
передвоєнного року з прологом та епілогом

Дійові особи:
Стара Ільчиха
коза Гандзунька та інші…

Пролог

— Да пш-ш-шел ты!..
Беркицьнувшись, щеня шаснуло у вигреблену під курником нірку. Брудні чоботи не дуже впевнено почувались на земній тверді. Та ще несподіваніше почувалася голівка зозулястої, що метлялася збоку правого, несподівано болючого і твердого чобота. У цьому, зрештою, не було нічого дивного, позаяк голівка зозулястої була скручена. Щеня скавучало у сховку, а заспана Ільчиха ніяк не могла збагнути, чого ж у неї, а не в Яким’юка поцупили курочку. В того Яким’юка, в сусіди, курей без ліку, — най би у нього, в Яким’юка!..
Крізь шибку в душу Ільчихи всвічувалась моторошно тиха ніч.
* * *
— Гандзунько моя, Гандзунечко, — вуркотіла стара Ільчиха і шорсткі від грябання у землі пальці ніжно обхопили пахучі дійки. Цвіркнуло молоко в крихітну коновочку — і на серці якось відразу полегшало, на коротку мить очистившись од великих і малих кривд. Бо — ні в кого, ніде отакої кізоньки не було! Навіть у Яким’юка, в сусіди. У того всякої живності без ліку, та вона, Ільчиха, за оту живність Гандзуньку свою не проміняє, нізащо.
— Гандзунько моя, Гандзунечко…
Іскриста піна шемретіла. Пухирці лопалися. Розчухуючи вим’я, з трепетною вдячністю до нової влади згадала про сьогоднішню сходку, на якій кожному призначатимуть м’ясо. Не дуже їй того м’яса хотілося, навіть таки зовсім не хотілося. Та чи добре буде не приймати м’ясо від цієї нової влади? Ільчиха розважила, що не добре. От лиш Яким’юкові не конче брати!..
Молитвою притлумила заздрісний помисел і протяжно, майже з нечутним схлипом зітхнула. Колись — мой-мой! — не гірше від сусіди жила, та як румуни вбили Петруська на стежі пачкарській, усе пішло, мов шмаркатому з носа, — мой-мой… Бог у небі десь там, а нечистий на землі в Гершка перекинувся, а той опасистий Гершко все приповідає Ількові: пийте, ґаздику, пийте до грошей, — “…а пив же би ти смоличку з дьогтем!..” — і все носить і носить вона їсти до корчми, Ільком оббита на винне яблуко, а Гершко все приповідає: пийте, газдику, пийте, а вона все носить і носить, хоч геть-чисто все Ілько спродав, а в корчмі гульки, аж стіни дуднять, й увивається Гершко біля Ілька, мов та гадина жовта, пийте, газдику, пийте, а вона їсти все носить і носить, — ”…Гандзунько моя, Гандзунечко-о-о!..” — а в корчмі Ілько співає і доспівався, а вона доносилася до того, що від Гершка прийшли таксатори і відфантували всю землю, — пийте, газдику, пийте!.. мой-мой! Чекає на Ілька в хаті — нема Ілька. Пішла до корчми — нема Ілька. Попленталась, сама не тямлячи, задля чого, поза хатину, а там на груні — під стривою сидить Ілько. З курмеєм на вже затверділій шиї.
Мой-мой!
Від Ількових п’ятірень-праників у вухах млин без упину гугоче. Ілько від Яким’юка мливо привозить і великі міхи вкладає на широку Петрусеву спину… Заплакала. Без сліз. Припнула до кілка сумирну свою Гандзуньку і ревно помолилася за всіх добрих людей. Ади не забули про неї. Закликали, — ”…Яким’юка не конче було кликати…” Ні, вона собі добра з Яким’юком. Але в нього й так усього доволі. Його на сходку могли й не кликати. А закликали, бо вони добрі, мов янголи. Вони всім м’ясо дають.
Причепурилася. Святочне тримала на смерть, та в отакий день… церковний хор чи не вперше співає в її душі, залитій сонячним, злегка мерехтливим сяєвом. Можна отут, у садочку, посидіти. Під черешенькою, на траві. В отакий святочний день любила з Ільком посидіти на траві. Під черешенькою. Лиш тепер замість черешеньки чорніє пеньок, а вигоріла від машинового трійла колись шовковиста трава перемелена гусеницями із землею. Ті машини, брязкотливо ревучі, накривали чомусь зрубаними деревцями.
Голодне військо мало йти на Румунію…
Ільчиха заледве пропхалася наперед. Аби гаразд розчути, що той шкіряний гаркавить з верхньої приступки східців, таким чином підносячись над людьми, що зібралися перед колишньою гміною. Люди — Ільчиху це вельми здивувало — були якісь насторожено понурі й неначе злі. Церковний хор безладно вмовкав у все ще просвітленій душі старої Ільчихи. Вона зизила на кряжистого, трохи пригорбленого Яким’юка — і тендітна, ніби з кришталю, душа її трощилась на друзки, безсило вдаряючись у його грубе, скам’яніле лице. На цих днях його середульша Доцька від червінки сконала. А він таки прийшов, — п р и й ш о в!.. По м’ясо. Щоб якнайбільше… Або й усе, — о, як багато призначив йому шкіряний!.. Сухий, мов стручок. Він кожному призначив м’ясо, — кожному-у-у!..
А про неї, схоже, забув…
Млин загуготів у вухах з наростаючою силою й Ільчиха, затинаючись, поспитала:
— Д-де моє м’ясо?
— Додому йди, бабо, — здивовано сумно порадив Яким’юк і хотів щось сказати шкіряному.
Не встиг.
Засміялися в гурті й Ільчиху прорвало:
— Видко правда, що багачеві дідько дітей задурно колише, а бідному й за гроші не хоче!
Яким’юк махнув рукою, а шкіряний у процесі вивергу благального гніву звернув гострий, з червоними прожилками носик на Ільчиху і схвально хитнув головою, коли та спершу послинила антрементовий олівець і смачно поставила хрестик. Шкіряного поза очі прозивали пуголовком, та Ільчиха цього не знала. Також не знала, що всі ті, хто мав необережність прозивати його пуголовком, уже були позбавлені права особистого листування. Ільчиху отакий прикрий факт хвилювати не міг — з тієї причини, що її сяк-так зліплену з болісних скалок душу буквально розпирала урочисто дзвінка, прозора музика. Органна, визначила б Ільчиха, якби знала, що воно таке орган та яка його музика. Цього теж Ільчиха не знала. Їй просто було не до цього, надто тепер, коли сміялася крізь плач, виціловуючи свою Гандзуньку, вдивляючись у її карі, з чорними крапиночками очі і прагнучи тільки одного, для неї зараз одного-єдиного: дочекатися своєї, справедливої частки м’яса. В Яким’юка різали свиней і забивали худобу, землю облягли сиві дощі, а вона — чекала. Терпляче. Самозречено. Своєї. Справедливої частки.
* * *
Вони причалапали втрьох. Десь надвечір. З ніг до голови забрьохані й страшенно злі. Серце Ільчихи защеміло від солодкого передчуття — відразу, як лише вздріла їх крізь заплакану шибку.
— Фу-у, — віддихався той, що в синій мантлі. Стрясаючи з форменного кашкета грязюку і не думаючи присідати на лаву, поспитав строго, аж щось обірвалося в серці Ільчихи:
— М’ясо призначили?
— Та призначили, призначили, — з напівострахом підтвердила Ільчиха, дивуючись, чого ж ті двоє в сардаках не заходять до хати, а мерзлякувато щуляться за порогом. В одного почерез ліве плече перекинутий був великий мішок.
— Красненько, красненько, кра-асненько, — той, що в мантлі, настромив на маківку свого кашкета і сказав лагідно: — Давай, бабка.
Ільчиха ніяк не могла стулити рота.
— М’ясо, кажу, давай!
Млин так загуготів у вухах, що навіть власного голосу вже не чула, скоромовку отого другого, за порогом — і поготів: “Таваріщ командір, таваріщ командір…”
Почалапали до хліва.
Млин гуготів.
Тримаючись за одвірок, Ільчиха німо дивилась, як оті двоє різали її Гандзуньку і про щось весело перемовлялися з “командіром”.
На Ільчиху ніхто не зважав.

Епілог
Далі було ось що: у визначений час німецька радіостанція передала в ефір умовний сигнал: “Дортмунд мон крессе, астер, астер”. А приблизно через два місяці Гершко спливав кров’ю у величезній ямі, — на перекинуту через яму широку дошку стали його одноплемінці. Перед “машіненгвером”…
Сорок сьомого, коли вивозили Яким’юка з усією родиною, до нього підійшов один із близьких сусідів та й поспитав глумливо:
— Я не казав тобі, Михя, що на білих ведмедях твоя землиця?
— Я на тотій землиці прижиюся, а тебе, скурвий сину, і сеся викине! — крикнув Яким’юк. Напослідок.
Що ж до Ільчихи, то перед самісінькою війною вона якоїсь бевки нахлебталася, помучилась трохи і вмерла.
Буває.
ЗА МИТЬ ДО ВІЧНОСТІ
Наснилося: вмер — і душа відокремилась од грішної плоті й оце подивовано-жалісно споглядала своє вмістилище, зболіле тіло, укінчено, без вороття простягнуте у дубовій труні, — ”…яким-бо високим був за живота, й не помічав того ніколи!..” — та й не міг помітити: земля пригнула його до себе; кам’яниста, сіра від одвічної спраги, вдячно хрупотіла під ревматичними ногами — й знав напевне: цей клапоть мертвої землі віднині й навіки стане його мукою задля щастя інших. Тих, котрі ще мали спородитись на світ, котрі вважатимуть його дивакуватим відлюдьком; та й не лиш вони, — голова колгоспний завітав якось — на Покрову, здається — до господи і, сякаючись у зіжмакану хустинку — схопив нежить у полі, — сказав:
— Діду, ви б ото на село перебирались. Колгосп виділить квартиру, як не захочете з дітьми жити.
— Не захочу, — повторив тихо, дослухаючись до тупого щемливого болю у поясниці. — Вони — то собі вони, а я — то собі я. Чи неправду кажу, Гервасію, га?
— Ваша правда, діду, можливо, що й ваша, — знічено погодився колгоспний голова й шморгнув напухлим, із рожевими прожилками носом. — Кляті дощі…
— Ти, Гервасію, спали кукурудзяної муки й подихай через ніс отим димом.
— Чи допоможе? — Гервасій безнадійливо махнув рукою і встромив у старого почервонілі од безсоння очі. — Слухайте, діду, може б, та на село перебиралися, бо мені в райкомі все допікають: як це такий багатий колгосп та не знайде примістя в селі для заслуженої людини? — й добродушно повняве лице аж видовжилося від мовчанки.
— Ти їх, з райкому, до мене посилай, то я скажу, що треба, і тобі дадуть спокій.
— Вам легко говорити, діду, — засмучено зітхнув колгоспний голова й ураз пожвавився: — Діду, малий років за три-чотири піде до школи, то чи не далеко відси ходити? Чи не жалько вам буде правнука?
— Та коли то ще буде, — з опечаленим осміхом відказав старий і з кутиків глибоко посаджених очей випорснули підсмішкувато лукаві зморшки. — Я старий гриб і мене з корінням краще не рвати.
— Як знаєте, діду. — Обіпершись руками за покраєць лавиці, з натугою підвівся й, потупцявшись трохи на місці, спитав про здоров’я малого.
— Василик дужий, нівроку.
— То й слава Богу. Не гадав — не думав, що вижиє, — швидко сказав колгоспний голова і нерішуче докінчив: — У вас, діду, не знайдеться краплини дикого меду? Клята простуда замучила, а лягти в лікарню все ніколи…
— Чом не знайдеться, Гервасію, знайдеться… — заметушився старий. — А з дітьми жити не буду. Їм про своє думати, мені — про своє… — тихенько повторив, коли діти й онуки стали обтикати смеречиння пругким житечком з його колись мертвого поля.
Він розчулився і трохи сльозу не зронив, якби міг плакати. Безтілесні не плачуть. Отож утішаючись своєю солодкою безвагомістю, приглянувся до Василика, — хлоп’я, стоячи в узголів’ї, стріпнуло чорнобрив’ям і посміхнулось, — і впізнав у ньому себе, і собі посміхнутися хтів у тоті очата, виповнені горіховим узваром, якби не клята безтілесність, —
“…а бодай тобі!..” — й уже прокидаючись, пригадав, як просив його Василик: “Дідусю, з ярого жита віночок мя сплетіть…” — і прокинувся: сволок правобіч окреслила майже непомітна тінь і деркач поза хатою боязко пробував голос.
Безтілесний, він споглядав не лише свою плотську оболонку, надійно впресовану в останній свій прихисток — дубову труну; він споглядав не лише своїх дітей та онуків, — до тіла мовчазливо йшли ближні і далекі сусіди і кожен тримав у руці запалену свічку. Відчайдушно ридали крокви. Тихо потріскували свічки.
“Ти… ти… ти ж кирниці втопилася! Прийшли твою хатку валити, — не винен я, Василиночко-о-о!.. бігме не винен!.. не зі своєї волі відважував крокви — мене влада примусила… — а ти вийшла з хатки у чім мати на світ породила, з розплетеною косою, припала на коліна перед надвірним порогом і поцілувала поріг, і з подвір’ячком ти попрощалася, пішла — та й шубовснула у кирницю. Москалі-солдатики стояли в саду і плакали”.
Василина з розплетеною мокрою косою ішла попереду. Як і тоді, була у чім мати на світ породила. Свічка в її руках догорала. За Василиною брела розпухла з голоду стара Ільчиха і замість свічки несла перед собою в руках череп’яну мисочку з якоюсь відразливо смердючою бевкою. А за Ільчихою плентався її добряче підпилий Ілько з курмеєм на вже затверділій шиї, — ”… що, любчику, добалювався-допився у Гершковій корчмі?..” Гершко тримався позаду Ілька. Розпанахані кулеметною чергою груди густо сочилися кров’ю, але він ступав рівно й упевнено, мов солдат-переможець. А за ним, тримаючись за руки, ішли-колихались його доньки-близниці красуні Сара і Товпка. Голови у них були прострелені. Вони самі прийшли до ґміни, призналися, що вони жидівки і що їх треба убити. Поліцай Федьо, не довго розмірковуючи, переклацнув затвором, звів карабін і вистрелив обом у чоло. Скільки ж їх до нього сходиться, сусідів близьких і далеких!..
Востаннє жалісно скрипнули крокви і вмовкли. Тепер він спозирав одного тільки Василика в узголів’ї . Близьких і далеких сусідів уже не було. Як давно-о-о уже не було і їхніх осель…
Якийсь час лежав, доки не відчув тіло, надто ж тупий, завмираючий біль у поясниці, — ”.. а бодай тобі!..” — поглянув у вікно. Боязкий розвидень розстелив по долині повісма туману. З нього, мов стирчаки, витикались верхівки яблінок. Дощ перестав опівночі, мабуть, — уперше не почув дощу. На шибці де-не-де висрібнюють ядерні крапелини, — ”…дай, Боже, щоб туман та на землю влігся…” — поквапом помолився, тихесенько вийшов надвір і вмився холоднющою дощівкою /завбачливо полишив коновку під ринвою/ — і повернувся до хати.
Василик посміхався увісні, — той осміх забачив, як очі призвичаїлись до затишно теплого сутінку: хлоп’я розметало ручата на ліжечку з пахучої яворини. Тоте ліжечко змайстрував опісля того, як дівча-листоноша, прикликаючи й’го до ворітець, співчутливо-розуміюче посміхнулось і, вираховуючи пенсію, тремтливою зморшкою розполовинила веснянки на переніссі:
— Не знаю, чи вам казати…
— А що маєш до мене, доню?
— Та… вже й сама не знаю… — стенула плечима і зайшлася густим рум’янцем. — Яринка мене просила.. ви знаєте, ми з нею подруги… вона просила…
— То чого ж хоче онука? Чом не одвідує мене?
Дівчина защіпнула сумочку з грішми, здивовано зиркнула на старого й відвела погляд.
— Ваша внука дитинку матиме…
— То й гаразд, — полегшено відітхнулося старому.
— Який-бо гаразд, — зажурено відказала й зітхнула. — А де ж наречений? — і вже не відводила погляд, і рум’янець поволі одлинав з лиця. — Ось так… І куди ж їй подітись!.. Вона така добра! — крізь плач зойкнула дівчина. — Її вигнали з хати. Вуйко Петро на весь голос обіцявся, що зречеться Яринки.
— Ну, це він так зопалу, — сказав, заспокоюючи не так дівча-листоношу, як себе; уже хто-хто, а він знав круту вдачу сина, — той слів на вітер не кидає… — Перекажи Яринці, що до пори-часу житиме в мене. Скажи, що все ще нагаразд вийде.
Й усередині в нього все закам’яніло, як заходився обтісувати яворину… та не для ліжечка, — його вимайстрував потому, — для колисоньки, що її примайстрував на шнурах до сволока у малюсінькій комірчині; “зуміла… такою стати —
зумій і прожити не так гойно, як жила дониньки…” — й за місяць-два, упевнившись, що внука звикла таки до заступа й сапи, навчилась доїти ворозку його корівчину, що її, з проточеним рогом, напитавсь у Яворові, що причепурила як слід свій притулок — закутень, до якого роками не заглядав, надяг на голову барвисту кресаню та й, обпираючись на сукуватий ціпок, попрошкував до сина, маючи на гадці замирити батька з донькою, хоч лиш один Бог відає, як тяжко йому йти до Петра, бо вже звіддавна запанувала між ними згірдлива недолюбленість: син, його найменший, найулюбленіший, тільки й дбав про те, як нажити побільше грошей, і чворак у нього, й машина, і два кольорових телевізори, а він, часто не вельми дотримуючись ладу із законом, усе корпав гроші, “бо йому, бачте, дуже закортіло, придбати румунський гарнітур”, і неприязнь до старого загострилася, коли той навідріз відмовився продати хатчину кіногрупі.
— Вони ж її, Петре, спалити хотіли, бо їм для кіна так було треба.
— Тату, але ж гроші, гроші які! Стало б і вам і…
Старий втупив у нього збляклі, сльозою приімлені очі, й скрушно похитав головою:
— Що ти тямиш у цьому, Петре. Спалити … Краще б і мене вже спалили… — й уже за порогом сказав: — Із собою на той світ не заберу нічого, тобі все залишиться.
Й чим коротшала дорога до сина, тим гіркішав спогад про нього, — ”…зажиріла його совість, ой зажиріла…” — Петро, аж до синяви поголений, напахчений, у брунатному в іскорку костюмі запросив старого до столу й гукнув на жінку, щоб подавала. Невістка з вогким іще, обсілим бігудями волоссям накладала на стіл і напомаджені губи кривились у силуватій посмішці. Старий завів бесіду про Яринку і син, не даючи договорити, рубонув у крайстолу ребром долоні й аж підвівся, зриваючись на крик:
— Тату, вона у мене жила, як у Бога за пазухою. Що забаглося — мала, Яринці — те, Яринці — се, а ти все винна! — звернувся до жінки: — Ти наряджала її, ти догоджала їй! Вона ходила, мов та пава. А що виходила? Ганьбу на мою голову! Б-боже!..
— Ти ж сам догоджав їй у всьому! — огризнулась невістка і за пересваркою не помітили, що старий зібгав у кулаці кресаню і подався геть, і ще довго йому вчувалася хвацька музика чужого весілля, і бубонів сам до себе: “тут — сваряться, там — веселяться, люди ж…”
— Дідусю, віночок мя сплели?
Четвертий рочок пішов, четверте літечко сплітає дитині віночок ярий, дослухаючись до жайвіра в небі, до сюрчання стрибунців у травах, до жеркотіння води в обважнілій нерухомості липневого полудня. Під цей час вода аж ломить зуби.
— Ще не сплів, ягідко, — попестив правнука по голівці й долоня ще довго теплилася спокійним теплом дитини.
… Розпалив у грубці ватру, здоїв корівчину і як до хати вніс дубову коновку, в якій аж понад край молоко пухириться, то правобіч сволока тінь почіткішала, — зійшло сонце й туман спалахнув ізсередини і розійшовся, і вдалині заблискотіли високовольтні вежі. Позаторік електрики зводили їх і зчаста навідувались водиці випити, а то й просто погомоніти, коли випадав короткий перепочинок. Старий пригощав їх ягодами, молоком, — ”усим, що Бог послав”, — і бригадир електриків, засмаглий, з трохи розкосими веселими очима всмакував паперівки й усе обіцявся протягти тоту електрику до хати, “бо ж у двадцятому столітті не місце гасовій лампі”, і тота електрика таки засвітилась у хатчині: — ”…а бодай йому!..” — засвітилася, та ще так, що й осліпила старого: як за вікном тужливо зашурхотів падолист, а маленький сидів на ліжечку, смішно підібгавши пухкі рожеві ноженята і зорив у вікно без осмислення, без почуттів — просто дві антрацитові грудочки зблискують і слина пухирцями стікається з кутиків губенят на підборіддя, Яринка сказала:
— Як дитині без чоловіка — й гадки не доберу, — а що старий незворушно мовчав, то вона узяла Василика на коліна і благально видихнула: — Дідусю, ви тільки не сердьтеся, бо вже так вийшло… — поцілувала маленького у вихорець. —
Дідусю, я виходжу заміж.
— То й добре, — кивнув головою старий і присів на табурет. — Я ж казав, що треба тобі чоловіка.
— Бачте, дідусю, тут справа така… — дивлячись у вічі старому, відклала, просто в і д к л а л а дитину і щось холодне й жорстке стиснуло горлянку, та внука нічого і не помітила на його виду, тихо й рішуче заговорила: — Ви мене зрозумієте, повинні зрозуміти… Він любить мене.
— Се хто?
— Ви його паперівками все пригощали.
— Он як…
— Він любить мене, але… — й зизить очима на Василика, — його рідні про дитину нічого не знають.
— То чого ж ти хочеш? — холодно поспитав, хоч і здогадувався, що скаже; вона й сказала:
— Дідусю, най Василик поживе з вами, а згодом, як лиш вийде нагода, ми заберемо його.
— І коли ж випаде тота нагода?
— Хіба я знаю, — трохи розгублено й сердито відказує. — Тра’ мені про себе подбати, адже я молода!
— Еге ж, ти ще дуже молода, — покірливо згодився старий — і зіщулився в передчутті болісті у поясниці, — роби, як знаєш… — і сумовито докірливим поглядом зміряв Яринку з ніг до голови.
— Дідусю… — Василик з покрайниці ноженята звісив. — Дідусю…
Стоїть на долівці і не докоряй, щоб узувся, — посміхається, ніби й не розуміє, чого від нього хочуть, облизує напухлі від сну губенята і на запитання, чи не занедужав, бува, заперечливо похитує голівкою і заходиться взувати черевички — і за якийсь час вони стануть замалі для нього: діти звикають до обнови як до молока і зараз не йому судити, добре се чи погано, часто згадуючи, як не було в нього ні обнови, ні молока; то було колись — так давно, що й не пригадати, коли; то було надто давно і найменший порух серця невловимо наближав його до краю, тож і приснилося недарма, що вмер…
Безтілесний, він споглядав не лише свою плотську оболонку, надійно впресовану в останній свій прихисток — дубову труну; він споглядав не лише своїх дітей та онуків, — до його тіла мовчазливо йшли ближні і далекі сусіди і кожен тримав у руці запалену свічку. Відчайдушно ридали крокви. Тихо потріскували свічки.
“Ти… ти… ти ж у кирниці втопилася! Прийшли твою хатку валити, — не винен я, Василиночко-о-о!.. бігме не винен!.. не зі своєї волі відважував крокви — мене влада примусила… — а ти вийшла з хатки у чім мати на світ породила —
та й шубовснула у кирницю. Москалі-солдатики стояли в саду і плакали”.
Василина з розплетеною мокрою косою ішла попереду. Як і тоді, була у чім мати на світ породила. Свічка в її руках догорала. За Василиною брела розпухла з голоду стара Ільчиха і замість свічки несла перед себе в руках череп’яну мисочку з якоюсь відразливо смердючою бевкою. А за Ільчихою плентався її добряче підпилий Ілько з курмеєм на вже затверділій шиї, — ”… що, любчику, добалювався-допився у Гершковій корчмі?..”. Гершко тримався позаду Ілька. Розпанахані кулеметною чергою груди густо сочилися кров’ю, але він ступав рівно й упевнено, мов солдат-переможець. А за ним, тримаючись за руки, ішли-колихались його доньки-близниці красуні Сара і Товпка. Голови у них були прострелені. Вони самі прийшли до гміни, призналися, що вони жидівки і що їх треба убити. Поліцай Федьо, не довго розмірковуючи, переклацнув затвором, звів карабін і вистрелив обом у чоло. Скільки ж їх до нього сходиться, сусідів близьких і далеких!..
Востаннє жалісно скрипнули крокви і вмовкли. Тепер він спозирав одного тільки Василика в узголов’ї. Близьких і далеких сусідів уже не було. Як давно-о-о уже не було і їхніх осель…
Хлоп’я, обтершись до порожевіння шорстким рушником, щось намугикує собі під ніс і підступається до столу й ніжні пальчики нетерпляче заворушились на білому обрусі, коли на кружку запарувала пухка — “…прецінь молоко збігає!..” — кулеша. Заспокоївся, виповнюючи миску паруючим молоком, — ”… то погано, як на грубку збіжить, бо корівці пошкодить, грубку сіллю посиплеш, а чи поможе?..” —
підсунув дитині тарілочку з бринзою, — ”гаряче, ді-іду…” —
аж сльозина закрутилася, зблиснула друга й погасла у тремтінні м’яких вигинчастих вій.
— Мо’, не маєш чим студити?
— Маю, дідусю, — й слухняно складає губенята дудочкою і придуває на ложку.
Старий і собі сьорбав, та сьогодні йому не смакувало —
й оте, що наснилося, тепер стало для нього віщуванням душі, яка заниділась у немічній тілесній оболонці і прагнула на волю, у небо, і стиха зітхнув та й проковтнув тугу і холодну слину — й усе потонуло в рожевій каламуті.
— Дідусю, що з вами? —  зорить хлоп’я злякано-пречистими очима.
— Їж, Василику. Їж.
І через силу продовжував сьорбати й кулеша в’язла на зубах, і заспокійливо цокав годинник при одвірку, приворожуючи й’го до себе, — то невблаганно скапувало у пройдешність його життя.
— Дідусю, ми Василика Другого не годували.
— Зараз погодуємо, дитинко.
Він таки забув про бузька, як давно забув про всяку-всячину, що в ній борсався вже відколи, а не дав торкнутися тим дрібним правдам і неправдам душі своєї, бо все промайне і щезне, залишиться хіба що у пам’яті, коли залишишся ти, а ти залишишся і по смерті, бо залишиться душа, вона — та не вмирає, годинник, знай собі, вицокує, не пам’ятав, коли придбав його, як не знав, коли він зупиниться.
— Красно дякую, дідусю.
— На спожиток, дитинко.
Прибрали зі столу. Важко ступаючи — дитина з підстрибом гайнула — вийшов надвір і якусь мить стояв осліплий та оглухлий, і земля під ним чомусь угиналася, засмоктуючи по коліна, по груди, по маківку його зболілу плоть; а насправді він старечо знерухомів і правнук нетерпляче тупцяв на місці, — ”діду-у-у…” — повз вухо фуркнув горобець і зацвірінькав сердито, й сорока зловтішно його передражнювала, — ”діду-у-у…” — ”підемо косити, Василику”, — коса на цей раз ніби розпухла в руках і налилася гарячим тягарем, — ”підемо, дідусю!..” — ця нетерплячка невинно-лагідна змусила його закинути косу на плечі і зійти з Василиком у видолинок, бо: “косить коса, коли є роса, а нема роси — то й нема коси”, бузьок чекав на них, туди-сюди гордовито походжаючи, — ”Василику!” — гукає правнук, але бузьок, здається, його не чує, щось винишпорюючи у траві, кілька сливочок ліворуч, а то все яблуньки зусібіч пахнуть призеленкуватим плодом, а вони собі йдуть і волочать за собою по траві темну, хвилясту пасмугу; зарошені ноги не болять,як перше, і якби не все наростаючий біль у поясниці, було б і справді добре втішатися тим, що дає тобі Бог.
— Правда, що не можна їсти ці яблучка?
Він-бо знає, що не можна їсти недозрілу живність, та все ж питається.
— Правда, хлопчику.
Доки не зійдуть у видолинок, йому доведеться відповісти на безліч запитань; здавалося, ця дитина для того й народилася, щоб запитувати — і чим більше запитувала, тим важче відповідалося.
— Чому ви старі, дідусю?
І справді: чому передчасно зістарився?.. чому, де і коли розтратив силоньку?.. хто винен і чи хтось винен?.. — і таки зізнався, що не відає причини, й Василик співчутливо поглянув на нього і небавом, зриваючи пелюстинки з голівки романцю, поспитав:
—    Дідусю, у вас була мама?
—    Була, Василику, — відповів потривожено, ніяк не можучи збагнути, до чого той хилить.
— Дідусю, в кожного є мама?
— Авжеж, Василику.
— Тоді… де ж моя… мама? — вимогливо поспитав і запитливими очатами прикипів до старого.
— Вона ще прийде, люба дитинко. Вона ще прийде, твоя мама.
— Правда? Мені ще й тепер сниться, що вона цілує мене… Лиш боюся, що не прийде…
—    Не думай про це дитинко. Дивись.
Василик Другий незграбно повернувся до них яскравочервоним дзьобом, заклопотаний лиш одним: де віднайти поживу для кволих лелеченят? — і згадалося: “косить коса, коли є роса, а нема роси — то й нема коси”, — згадалося: невміло замахнувшись, запоров кіссям у землю — і зламав, і спересердя сплюнув, і вилаявся, а відтак зачервонівся, — перед ним стояла Христина: “косить коса, коли є роса, а нема роси — то й нема коси”,ш-шурх… ш-шурх… ш-шурх, трава лягає у покіс і за спиною сміється правнук, певне, з бузьком бавиться, ш-шурх… ш-шурх… ш-шурх… — як випростався, в очах потемніло і темінь луснула на безліч синювато-жовтих з кривавим виблиском скалок і вони довго, щось дуже довго відгасали в траві. Тепер видів напрочуд виразно: правнук тримає бузька за крило, — міг перелічити кожну пір’їночку на крилі і кожну волосиночку на голівці дитини, — і перехопило подих і горло пройняло гіркістю: поряд з Василиком біліла Христина на тлі прив’ялого покосу, “Христино, Христю…” — лиш спромігся виштовхнути з горлянки й зрозпачено ворушив губами.
Йому так легше стало.
Йому здавалося, що каже їй те, чого сказати не міг тоді, коли вростали, приголомшені першим міцним цілунком, у землю, коли на всенькому світі не було щасливішого від них, — якби міг сказати їй те, чого сказати не міг тоді! — був правнук, бузьок, і… не було Христини, бо ж стала прахом під трав’янистим горбочком, під хрестом дубовим, —
“… що кому відведено — те й відведено…” — і все гадав, чого б їй з’являтись отут пройдешньою, чого їй треба від нього? — “…Б-боже, що я кажу, це лишень-бо видиво!..” —
бузьок затиснув у дзьобі якусь поживу, злетів у небо і Василик довго дивився йому вслід, — ”…а чи не пора за косу братися?..” — ш-шурх… ш-шурх… ш-шурх, а руки німіють і покіс не той, йой не той.
— Дідусю, чом у вас плечі змокріли?
Кісся синювато миготить у траві і ноги оббризкує соком, та не соком — травиною кров’ю.
— Діду-усю…
— Помовч!
І замахнувся, і підкосилися стеблини, — коса вислизнула з рук і старий повалився на свій останній, мабуть, покіс, і нестерпний, палючий біль розкраяв поясницю, а він лиш тихо стогнав, обмиваючись холодним липким потом; він боявся, щоб не вирвався біль назовні і не злякав дитину диким ви стогоном — і тихо стогнав крізь заціплені зуби й у роті загустала слина і бджола спокійно кружляла перед ним, розбризкуючи крильцями сонце. Крильця барвисто вигравали й він прикипів до них очима, що їх неначе сіллю присипали, чіпким поглядом прив’язав бджолу до себе, не тямлячи — навіщо, навіть коли пригамувався біль, іще довго слідкував за тією безжурно жвавою грудочкою, наслухався до її бадьорого дзизчання — і почув плач, і не плач — боязке квиління в шорсткуватий покіс.
Підступившись до Василика, погладив несміливо по голівці і, злагіднений пругкою лоскітливістю кучериків, не зронив ні словечка, та й не знав, що й мав казати: “помовч…” — а воно й покривдилось, бо не звикло до цього: помовч! — та й не тра’, щоб звикало до цього.
— Васильку-Василику, годі плакати, бо вже бузьок біля нас походжає.
— Василик Другий?
— Птах тягнеться дзьобом до твоєї долоньки, до гостинця, що несеш ти йому. Птах віщує добрість, бо не з кулаком, а з гостинцем ідеш до нього. Він забув свою маленьку покривду.
— Він бере, дідусю!
Бузьок кумедно киває дзьобом і злітає, і робить над ними величезне коло.
— Дідусю, хіба це правда?
— Ади правда, що як бузька покривдять, то він приносить жарину в дзьобі й спалює хату кривдникові. Кажуть люди — правда, то чом се має бути неправдою?
Люди знають, що кажуть, навіть отоді, коли роблять те, чого й робити не слід: над осіннім селом кружляв бузьок; він прощався з осіннім селом, він останній кружляв над селом, мабуть, дуже, ой дуже звик до нього; він, мабуть, робив останнє коло, як чиясь вража душа посміла стрельнути у птаха. Птах подивовано завмер у небі, ніби за хмарину зачепився, а звідтак упав на землю з докірливо гірким кигиканням.
— Та я лиш купив дубельтівку. Хотів спробувати, як б’є, —
й масні губи глузливо-злякано кривилися: — Що вам, якогось бузька шкода? — і поклявся покласти могорич “за упокій душі убієнного”, чим іще дужче розлютив односельців, і хоч його добряче оштрафували, масні губи кривилися глузливо-злякано: — За що?
Та найдужче побивався за дубельтівкою з оптичним прицілом, навіть обіцявся подати в суд за втрачені 2000/дві тисячі/ карбованців, бо старий, не роздумуючи, гримнув зброєю об бетонний електричний стовп і зброя розлетілася на друзки, та й пішов собі, залишаючи опісля себе оті масні з пінистою сукровицею ізсудомлені губи, — удар трохи нижче сонячного сплетіння із спрямуванням кулака д’горі, як його вчили у школі панцированих смертників, — й опісля тривалих пошуків підібрав бузька за селом, на пасовиську. Птах не боронився, підбитим крилом кривавлячи поруділу траву, — ”…а бодай тобі!..” — це він про застрільника. Птах зіщулився і старий як міг заспокоював бузька, перев’язуючи рану рукавом чесаної сорочки, — ”…якраз у свято стрельнув, лайдак пустий!..” — і настійливо просив ветеринара зайти у невідкладній справі, і дехто ще довго підсміювався нишком: “з’їхав з глузду старий”, а йому — байдуже, йод і всілякі, ним знані мазі допомогли: бузьок оклигав і чекав у стайні на весну, школярі приносили поживу і поволі птах призвичаївся до людей, повірив у їхню добрість, хоч у стайні білизна його потьманіла: як-не-як, а неволя — і приневільницею була зима, куди біліша за лелеку, — таких морозів і таких хурделиць старий не пам’ятав звіддавна…
Сидів на рипкому табуреті побіля ліжечка дитини й під вовче завивання хурделиці мізкував, що його вдіяти: цілющим, до східсонця назбираним зелом, на воді з-під чорного каменя перекипілим, поїв дитину, годував калиною, натирав йому лиш знаними мазями, примовляв ворожковим словом, на колінах благав од потемнілих ікон помочі, та все було намарне: з обайдужілим ликом мистецьки вималювані святі зорили на Василика і немовби прислухалися до хрипіння ватри у грубці.
— О, вітри-сніговії!.. — несамохіть вихопилось з болісних надр грудей.
Пішов би до сусідів порадитись і помочі попросити, —
немає у нього сусідів!..
Здригнувся, з острахом відчуваючи, як затерпають руки і ноги, — виринаючи з холодної імли небуття, не так до нього, як до його тіла мовчазливо йшли ближні і далекі сусіди і кожен тримав у руці запалену свічку. Відчайдушно ридали крокви. Тихо потріскували свічки.
“Ти… ти… ти ж у кирниці втопилася! Прийшли твою хатку валити, — не винен я, Василиночко-о-о!.. бігме не винен!.. не зі своєї волі відважував крокви — мене влада примусила… — а ти вийшла з хатки у чім мати на світ породила —
та й шубовснула у кирницю. Москалі-солдатики стояли в саду і плакали”.
Василина з розплетеною мокрою косою ішла попереду. Як і тоді, була у чім мати на світ породила. Свічка в її руках догорала. За Василиною брела розпухла з голоду стара Ільчиха і замість свічки несла поперед себе в руках череп’яну мисочку з якоюсь відразливо смердючою бевкою. А за Ільчихою плентався її добряче підпилий Ілько з курмеєм на вже затверділій шиї, — ”… що, любчику, добалювався-допився у Гершковій корчмі?..”. Гершко тримався позаду Ілька. Розпанахані кулеметною чергою груди густо сочилися кров’ю, але він ступав рівно й упевнено, мов солдат-переможець. А за ним, тримаючись за руки, ішли-колихались його доньки-близниці красуні Сара і Товпка. Голови у них були прострелені. Вони самі прийшли до гміни, призналися, що вони жидівки і що їх треба убити. Поліцай Федьо, не довго розмірковуючи, переклацнув затвором, звів карабін і вистрелив обом у чоло. Скільки ж їх до нього сходиться, сусідів близьких і далеких!..
Востаннє жалісно скрипнули крокви і вмовкли. Тепер він спозирав одного тільки Василика в узголов’ї. Близьких і далеких сусідів уже не було. Як давно-о-о уже не було і їхніх осель…
Тягар незумисної вини тяжким жорном лежав не душі!
Видихнув:
— Прости мене, Василино, як можеш. І ти, Василику, як можеш, прости мене… — До пуття не добираючи, за що його мав прощати Василик, втупив ледь присліплі від набіглих сліз очі у напівзамерзлу шибку і слова полилися самі собою:
— О, вітри-сніговії, благаю вас, молю: один-єдиний раз — лиш один-єдиний! — згорніть свої крила студені та не замітайте стежечки-доріжки, бо тоді з цією дитиною не виберуся ізвідси, і тоді проклену вас, бо кому і що ся дитинонька винна?
Хурделиця скреготить у вікні колючим снігом, і як вийшов надвір, вона гострими кігтями вп’ялася у нього, насочуючи світ білою каламуттю,— два кроки ступиш — не скоро намацаєш двері, двадцять кроків ступиш — не повернешся до хати.
Підкинув у ватру кілька полінець, знову присів на табурет і до болю в скронях обхопив голову руками й у непам’яті хрипке вистогнування — “мамо, матусю…” — пригинало старого до ліжечка з яворини, що тепер відгонила чомусь воском і ладаном, і вперше пожалів, що зуважив на сльози правнука і не віддав дитину Петрові, — ”… від них до шпиталю так близько…” — й слово до словечка пригадав листи Яринки, спершу безтурботно хмільні: “він мене любить… перетерпіть трохи і скоро ми заберемо Василика…” —
“… заберемо…” — ”чом не відписуєте, дідусю?.. як поживає мій Василик, моя дитина?.. мені так сумно одній!..” — і вкотрий уже раз ватра пожирала її радості й печалі, віру і зневіру, боязку надію усе міцніючого чуття материнства. Старий зненавидів тоті листи. Він їх перетворював на чорні рурочки спопелілого паперу.
Дві школярки, дві близниці, дві чорнобривки перед навідуванням до бузька приносили Василикові маленький гостинець і само-собою так вийшло, що охрестили птаха Василиком Другим. Що тепер їм скаже, тотим близницям? — і від згадки, як лагідно пірнали пальчики в його кучерики, старий уперше голосно заплакав і, соромливо одвернувся від правнука, стрінувся поглядом із образами і, не втираючи сліз, благально звернувся до крайнього зліва, найпочорнілішого образу:
— Святий Миколаю-угоднику, зглянься наді мною та відверни смерть од сеї дитиноньки, бо ти — старий, і я — старий, а воно — маленьке, йому ще жити і жити, про що вам бесідувати в небі? — не зводячи погляду з умиротвореного і, як здалося йому, аж занадто спокійного, начебто байдужого Миколая, помовчав і спитав докірливо-тихо: — Чому ти не чуєш мене?
Святий Миколай-угодник співчутливо-сумно дивився на старого і — мовчав. За вікном ревіла хурделиця й у грубці боязко підскиглювала ватра. Він знав, що це означає. Коли в грубці скиглить ватра. Тоді не ревіла хурделиця за вікном. Тоді було сонячно, зелено і навдивовижу тихо. Як буває лише на цвинтарі. Тоді влада йому наказала — не лиш йому одному з майстрів! — розбирати верхи на сусідських оселях. Хурделиця за вікном ревіла людськими голосами і з цим годі щось вдіяти. Василик крізь хрипіння вистогнував. Повіки у дитини раз-по-раз здригалися й у кутиках очат іскрилися крупні дитячі сльози.
Серце старого пойняла несамовита туга. Він хотів іти. Бігти. Летіти. З Василиком. Але йти, бігти, летіти з Василиком не було жодної можливості, — хурделиця зірвалася з ланцюга…
Довго спозирав Ісуса Христа, ще не геть зчорнілого на образі, нарешті звернувся до Нього:
— Ісусе, Сину Божий. Я не можу звертатися до Отця Твого, бо ж знаю, що недостойний. Тому я звертаюся до Тебе. Ти, саме Ти прирік себе на заклання задля всіх нас, на цьому грішному світі сущих — і тому я хочу порадитися з тобою… Так, Сину Божий. Так! Я — грішний, бо на цьому світі навіть якщо ти не йдеш до гріха, то гріх іде сам до тебе у подобі кучерявої курви — голови сільради з двома емгебістами на додачу. Куди ж подінешся? Будеш розбирати верхи — і квит! Усяка ж бо влада від Отця Твого… Скажи мені, Сину Божий: чи міг я противитися владі, яка від Отця Твого? Мій тяжкий гріх вимушений. А як вимушений, то він простимий. Бо не від мене мій гріх — від безбожників. Але ж Господь і безбожників тримає на цьому світі… Воно так, значиться, і має бути, — зробив висновок старий і діловито звернувся до ікони: — Ісусе, Ти постраждав за всіх нас. Але що завартує Твоє страждання, як зараз — оце зараз не проявиш Ти всеблаге милосердя своє? — Старому здалося на коротку мить, що Син Божий з цікавістю наслухає його. — Будь милосердним, Ісусе. Не відбирай од мене Василика! Ну… яка ж Тобі користь від нього, малого і нетямущого? Будь чоловіком, послухай: на світі пожив я доста, звідав правдоньку і неправду — і ти не забаднуєш, як мене забереш до себе. Нам буде про що погомоніти. Я заклинаю Тебе: будь милосердним, адже Ти –Син Божий!
Не дочекавшись відповіді, розчаровано сумно всміхнувся Йому в очі і заговорив до образу Богоматері. Вона, як і всі матері на світі, співчутливо дивилася йому в очі. У нього.
— Пресвята, Пречиста Маріє-Богородице, заступнице матерів і дітей їхніх. Зглянься наді мною і відверни смерть од Василика! Ти — жінка, ти — матір, ти повинна, ти мусиш ублагати сина свого, Христа, щоб не відбирав сю дитинку від мене. Він послухається тебе, бо як забере Василика од мене, то кого ж я частуватиму диким медом, га? Що ти мені скажеш, Пречиста Діво-Богородице? Чому Твій син мовчить і пальцем-об-палець не вдарить, щоб мені помогти? — і до болю в очах вдивлявся у святу Марію.
Богородиця — мовчала. З таким виразом обличчя, нібито зараз — ось-ось! — нерозуміюче байдуже здвигне плечима й одвернеться. Ватра вже пригасла і вкрадливий сутінок заповзав у хатчину, і правнук у гарячці захлинався маренням: “м-амо, матусю…” — й ось уже заходиться дзвінкотливо-радісним сміхом.
Передсмертним.
Старий рвучко випростався, аж щось ніби заскімлило у поясниці; старий з ненавистю й обридженням устромляв ув образи слово за словом:
— Слухайте ви, святі лика на образах: чого вартує ваша святість без милосердя, велич — без розуміючого співчуття, красивість — без добрості, що так прикрашає нас, людей? Насправді ви нічого не вартуєте, а до мене приходили не раз і давали за вас великі гроші… кінщики мені кіл тесали на голові: “Діду, роззуйте очі і на світ дивіться очима людини розумної. Ваша хата, що її купимо на спалення, порівняно з вашими образами взагалі не вартує нічого. Роззуйте очі!” А як же їх роззую? Я ніколи ще очі не роззував… Я собі так думав: хатки своєї збутися — не збудуся ні за які гроші, хоч би там що кінщики не давали. Бігме легше самому згоріти! А як у хатчині та без образів? Ви ж до мене від діда-прадіда перейшли. Як же я вас можу продати? За гроші… Дурні! Дурні вони всі! Ви — нічого не вартісні… я зрікаюся вас, образи, бо ненавиджу вас і не вірю вам більше! Ви були нічим, є ніщо, і будете нічим! Чуєте? Бодай хоч один раз чи просив я для себе у вас найменшої полегкості для себе? Не просив. Я горбився на землиці, своїй землиці, де більше було каміння, аніж самої землі. Ось цими руками я виробив тоту клифу, а вас о помочі не просив. Я тішився здоров’ям, то чого мав би вас просити о помочі? А як у чужинській траншеї саперною лопаткою рубав німців наліво-направо, то хіба вас о помочі просив? Ви занадто святі для такої роботи, коли мозок людський на руки бризкає. Що вам до цього всього? Ви там, на небесах. А тут — земля. Кривава земля. Тут, у нас, дрібочка добра топиться у великій путні тяжкої кривди. Та що вам до цього, святі лика на образах? Від нас, грішних, ви занадто вже високо… Невже і на небесах правди немає?.. Ех, образи мої, образи… Я все би простив, якби змилосерднилися над Василиком! А ви… Немає у вас ні отакусінької крихти совісті, мої образи!
Старий говорив і говорив, десь у глибочині єства ледь усвідомлюючи, що говорить зовсім не те, що мав би він говорити, що саме єство невблаганно стискає щось липке, моторошно чорне і студене — і старий збагнув у безнадійному відчаї, що це крижана холоднеча можливого прокляття Господнього, бо ж оте липке і чорне, що облягло душу, нестерпно супротивне Господу, і старий ревно молився, аж доки не дійшло до нього, що в хатчині так тихо тому, що хурделиця, нарешті, вляглася. Не вірячи очам своїм, пильно вдивлявся у вікно і шепотів: “Простибі тобі, святий Миколаю-угоднику —
і прости мені, нетямущому… Простибі тобі, Ісусе Христе — і також прости мені, нетямущому… І ти прости мені, пресвята-пречиста Діво-Богородице — і простибі Тобі… І вам, вітри-сніговії, простибі… Я — борзо … борзо виберуся в дорогу…”
Ніч рясно окроплює зеленкувате небо крупними зірками і вовче зголодніле виття нахлюпувалося з-під химерно обрисистих переметів, — ”ми дійдемо, Василику, доберемося, хоч би там що…” — вихрипував старий і, пригораючи до грудей тепло закутану дитину і стискаючи шийку приклада своєї надійної одноцівкової, рішуче ступив у ніч на рипкий, мов питльована мука, сніг.
Різко, мов ляскіт батога, тріщали невидимі смереки й з кожним подихом усе міцніше злипалося у ніздрях. Не вибирав стежечку-доріжку, йшов навпрошки, бо стежечки-доріжки просто не було. Оглянувся, коли на виднопрузі швидко зчорнілася тьмяно багриста пасмуга: хатчина підбадьорливо зморгнула старому тепложовтими очима — й він ступив уперед, не озираючись, пойнятий одним лише прагненням — дійти, вчасно дійти, перетворився у зір і слух і навдивовижу вигостреним чуттям крізь товщу ліжника вчував судорожне калатання дитячого серця: “ми дійдемо, Василику, доберемося…” — виштовхувалося крізь одубілі губи, і наддав ходи, подеколи провалюючись у сніг по коліна, по пояс. Іній, розмерзаючись од гарячого в клубках пари подиху, змерзався на бороді крижаною облямівкою, — від несподіванки здригнувся, наштовхнувшись на пронизливий фосфоричний блиск багатьох пар очей.
Старий зупинився, мов укопаний. Добре знав, що означає цей ненажерливий блиск ув очах. Не тямлячи себе од зненависті до цих підступно жорстоких тварюк, звів рушницю й не цілячись, маючи на гадці лиш одігнати зграю, спустив курок і сухе клацання громом обізвалося у серці. Ще раз і ще спустив курок, але намарне — пострілу не було.
Зграя підступилася ближче. Відкинув непотрібну вже рушницю. Підстьобнутий кволим ви стогоном дитини, ступив крок уперед, хоч і шанс дійти, порятувати себе і Василика був не більшим, аніж у риби з розпеченої сковорідки шубовснути назад у воду. Він ішов на вожака і звертався до нього, благав його:
— Тобі нема чого жаліти мене з дитиною, адже ти голодний і зграя лиш чекає на твій стрибок. Тобі нема чого боятися мене, беззбройного, і ти вільний зробити все, що тобі заманеться, і я нітрохи не сумніваюся, що ти перший стрибнеш на мене — і не буде в цьому ні жорстокості, ні, бодай найменшої, несправедливості. Просто необхідно тобі вижити, у виживанні твоя перемога, а перемагає той, хто роздирає, а не кого роздирають. Але пригадай собі: чи стріляв у беззахисних твоїх вовченят, коли ніхто і ніщо не було на заваді? Пригадай-но: чи стріляв у тебе, коли зацькували тебе мисливці і ти втрапив у капкан? Я вивільнив тебе з тієї пастки, розірвав шнур із червоними прапорцями і дав можливість тобі втекти. Кажу тобі: ти зробиш велику дурницю, коли не стрибнеш на мене, бо зграя, коли перший цього не зробиш, не простить тобі і ти перестанеш бути вожаком, і, мабуть, вони роздеруть тебе. Та все ж я прошу: один тільки раз — один-єдиний! — не стрибай на мене, зроби цю велику дурницю, бо не за себе прошу, за Василика. Він — маненький, а я старий і костистий, і який тобі з нас наїдок? — розважливо говорив старий, підступившись впритул до вожака. — Тобі кривдно, що хтів я стрельнути в тебе? — в ніс ударив різкий нудотний сморід з ошкіреної пащеки. — А що би-м чинив ти, якби вліз у мою шкіру? Кожен, як може, боронить життя, і твоє щастя, що моя одноцівкова не стрельнула… Ну, пропусти ж мене! — владно докінчив, коли вловив крайцем ока, що зграя закрадається на нього з-за спини.
Вожак трохи відступився і старий рішуче пішов на нього, все наддаючи ходи, бо тепер отся демонстративна рішучість була єдиним порятунком. Він ішов на бліді виблиски світла, на тихий, дзвінкий у морозкому повітрі гул. Зграя невідступно супроводжувала старого, кожної миті готова накинутися, збити з ніг, пошматувати, але вожак усе ще не накидався, підібгавши хвіст, одстрибував — і вже віддалік чорною невиразною тінню очікував на старого. Опозад нетерпляче повискували ярчуки. Ці були менш небезпечні, та все ж од їхньої присутності так близько за спиною в старого раз-у-раз розворушувався колючий клубок під серцем, спираючи подих, проступаючи на чолі липким випотом.
Побіля гостинця вожак стрибнув убік і протяжно, з надривом завив. Йому різноголосо вторила зграя і ще довго з пітьми нахлюпувалося на старого даленіюче виття. Старий іще довго не йняв віри, що небезпека таки минулась, і поодинокі машини безупинно мчали повз нього, обдаючи лице сніговою курявою, а він усе ще вдивлявся у пітьму, доки не вмовкло моторошне виття, й аж тоді, коли п’яте чи шосте авто промчало повз нього, старий з усе наростаючою тривогою подумав, що так стоятиме дорання і краще, доки не пізно, добиратися пішки.
Прошурхотів легковичок і хмара куряви заіскрилася червоно. Сплюнув йому вслід, опустив руку, збираючись уже йти, коли за поворотом зачувся деренчливий гул. Не маючи більше надії, усе ж проголосував і, на превеликий подив старого, вантажівка зупинилась. Водій усе порозумів з першого погляду. Мовчки розігнав машину і припалив цигарку, і тремтке жовтаве світло вималювало в сутені вилицювате, напружено похмуре лице. Випроставши натрудоватілі ноги, старий відкинувся на спинку сидіння і, видивляючись на розчищений гостинець, подумки підганяв машину, й від затишного тепла злипались очі, і паморозь на кущуватих бровах лоскітливими крапелинами скочувалася на підборіддя.
— Ви не журіться, діду, скоро приїдемо, — наслухав крізь дрімоту. — Знаєте, дуже люблю, аби хтось біля мене сидів…
Водій дивувався: скільки не живе, а такої хуртовини щось не пригадує.
—    Борше, братчику, борше… — не витримав старий.
Машину занесло на слизьке. Водій заледве втримав вантажівку на закруті. Відказав, коли вже під’їздили до шпитальних воріт:
— У сорочці народилися, діду… — і замахав руками, відмовляючись від грошей, сам заніс Василика у приймальню.
Чергова сестра, висока ставна жінка, зміряла температуру і заходилася енергійно надзвонювати в район, а старий, щоб якось заспокоїтись, розглядав ліки на скляних поличках, дивуючись, що їх так багато, почуваючи тиху вдячність до чергової, — сказала ж, відклавши набік реєстраційний журнал: “Він житиме, дідусю, житиме”.
“Житиме… А мені сьогоднішньої днинки не пережити,” — спокійно подумав уголос і посміхнувся, коли пригадав незчисленну кількість ліків на поличках, — ”…а котрий лік мені допоміг би?..” — подумав, роззираючись доокруг, приємно здивований тим, що більше не боліло і не проймав аж до кісток спекотний полудень, — це востаннє бачить усе те, на що Василикові ще дивитись і дивитись.
На покосі розстелив хустину, на хустині розіклав простецький полуденок і приємно було видіти, як хлоп’я, набігавшись, з апетитом, властивим лиш дітям, їсть. Сам не взяв ані крихтини, придивляючись до брунатно-вузлуватої стебелини, до імлистого крайнеба, до гір, що втратили звичну синяво-зелену барву, — гори немовби злиняли під немилосердно палючим сонцем. Кінчиками пальців торкнувся покосу і знав, що тепла не відчує, — ”…а бодай тобі!..” —
як непомітно підкрадається те, про що людина воліє не думати. Заплющив очі, бо не хотілось, аби правнук помітив сльозину. Коли розклепив їх, то уздрів, що хлоп’я спить, аж заслинилося.
Рештки полуденку роздав горобцям і приліг спочити, і несамовитий галас цвіркунів анітрохи не дратував його. Наслухаючи низький гул комбайнів, — як заполовіє жито-пшениця, у Геврасія, голови колгоспного, прибавляється клопоту і не раз очі вихоплювали то тут, то там на путівці його пошарпаний газик, — старий глибоко вдихав терпке повітря, терпкості якого не відчував нині, зате відчував раніше, як і відчував тепло, тож не жалів, що залишився з одним-єдиним відчуттям — відчуттям холоднечі, — небавом і його втратить, але тоді йому буде однаково. Тоді, власне, уже ніяк не буде.
Небо, високе і чисте небо навіювало сон, проте боявся заснути, щоб не застукала кістлявиця увісні, бо ж його так кортіло прожити ще раз від першої та до сьогоднішньої, схоже — останньої днини! — і не тому, що він чіплявся за життя. Він добре знав свою хворість, аби надіятися намарне; знав, що помре, що це йому востаннє полегшало, що всупереч запевнянням лікаря — коли навідувався у районний шпиталь до Василика — таки помре; зрештою, котрий лікар наважиться признатися, що — помреш, але старий уже давно звикся з отсією неминучістю і покірно чекав свого кінця, і лишень було жалько, що всі його діти сьогодні та не схиляться над ним, бо те, що наснилося, лиш було заповітною мрією, а насправді, знав, станеться так, приблизно так: як уже буде по-всьому, Петро, його найменший, найулюбленіший, вдарить до братів і сестри телеграму, — так ось і так, навідайтесь, він — помер, а йому про це — й не знати, бо стане прахом, травою-росою стане, деревиною, — ”…чи не тією он смеречиною?..” — що в її затінку любить бавитися Василик.
Гул комбайнів стих і цвіркуни загаласували ще завзятіше, бузьок не прилітав, йому, напевне, вистачило поживи, а може й він має клопіт сімейний чи якийсь інший? — “… хто безклопітно жиє?..” — напружив пам’ять, аби згадати крихти життя, що їх звікував радісно, з утіхою, бо, що не кажи, прикрощі повсякдення, навіть отакісінькі — сказати б, і зовсім нікчемні, завжди виглядатимуть більшими від найбільшої радості, бо радість звеличує людину в її ж таки власних очах, а прикрощі принижують, здрібнюють… — і хоч як не силкувався, та ніяк не міг розвіяти холодну сірість, що покривала пережите щільною запоною; потім у тотій сірості проступило змарніле до жалісливого співчуття лице Яринки.
Вона й не помітила, що він увійшов до хатчини. Жалюгідно хлюпаючи носом, жадібно виціловувала сплячого Василика, і полохливо скинулася аж тоді, як під ним заскрипів табурет. Мовчки переснувалися поглядом: його — свинцево тяжкий, докірливий, її — боязко хисткий, усе намагався впасти на долівку.
— Як поживаєш, Яринко?
— Все гаразд, дідусю…
— Як здоров’я чоловіка?
Одвернувшись, здригнула покатими плечима.
— Нема вже його, дідусю.
— Знову тобі не пощастило?
Захлюпотівши носом, натужно висякалась.
— Нема вже його дідусю, нема… Рятував дитину від поїзда…
— Файний був хлопець… Ти поплач, а воно й полегшає.
— Мені вже легше…
— Вдома була?
— Ні, дідусю, я не повернуся додому.
— Дурницю кажеш, Яринко, ти хоч матір пожалій, — і зловтішно якось підтвердив, що й справді Василик мав тяжку хворість, що навідувався д’ньому в районний шпиталь, куди на другий день його перевезла “швидка”, навідувався аж до середини квітня, “доки не видужав і його, навіть і не спитавшись у мене, забрав до себе тато твій, а Василик десь почерез місяць взяв та й утік, і прийшов до мене”.
— Мав блудити, сердешний.
— Чого б то?
— Дорога ж далека…
Яринка підвела на нього, заледве одірвавшись поглядом од Василика, великі очі і старий лиш хапнув ротом повітря: з її очей ніби висмоктали жваво гарячий блиск — і тепер він дивився у порожнечу і картав себе за таку недоречну зловтіху, що так ужалила внуку, і мовив заперегодя:
— Ти прийшла за ним…
Яринка печально відсміхнулася і похитала головою:
— Дозвольте, дідусю, приходити до вас.
— Приходь, дитино, приходь. Приходь завтра.
— Завтра на зміну, — відказала, полегшено зітхаючи, і бережно притулила долоню до вогкого від сну чола Василика.
Намагаючись не розбудити правнука, став на рівні і поволеньки подибав, не знаючи, куди і навіщо. Дійти б йому до тих гір, то ковтнув би цілющої водиці з лиш йому відомого джерела. Та що вдієш, як ноги плутаються в жорсткому різнотрав’ї, того й дивись: упаде й не підведеться, і Яринці ще доведеться шукати непутящого діда, — завернувся назад.
А колись ходилося легко — так легко, що зараз у це й повірити не смів, але: відходилося-відгулялось, хоч і не очима плакав, — серцем, а тепер ось ноги плутаються в різнотрав’ї — і вже сам не радий, що забрів сюди, що доводиться так тяжко вибиратись. Правнук сонно закліпав очима, видивляючись, куди ж це дідо заподілися, і дуже не хотілося, щоб назустріч побіг, сам надіявся виволочити з трави неслухняні ноги — і таки виволочився і навстоячки заледве віддихався і на чолі застигав холодний слизький піт, доки не прикипів до зужитого обличчя крихкою кіркою і негнучкими пальцями довго зішкрябував оцю кірку, — намарне: сіль роз’їдає чоло; добре, хоч Василик не розуміє, що з ним коїться, — ”…воно й добре… щоб не лякався…” — ”… ади, лайдаку, бери тоту клифу та й ґаздуй собі”, — їддю насочує кожне слово срібний та поважливий ґазда, й усі ґазди й підґазди узяли його на току і круг збиточний і глумились за долю сирітську, за тяжку працю, винагороджену окрайцем цвілого житняка, й він, стискаючи в руках слизький од поту ціп, пропахлий житом-пшеницею —
збіжжям, та не своїм, багацьким! — ступив опосеред того збиточного кола й сказав: “та що, ґаздо, з вашої ласки я беру тоту клифу — і нехай доля розсудить нас”, — і ніхто й не помітив — не відчув, що він і сам злякався власних слів: то була кам’яниста земля, що могла спородити не жито-пшеницю — горе і розпач; земля, що її за безцінок навіть найзлиденніший не хотів прибирати до рук, бо навіть чорне вороння обминало той сірий клапоть землі з білим кам’яним хрестом —
пам’ятним знаком вивільнення з-під панщини, і ступив він на землю оцю чоловіком, і віддав цій землі свою силу чоловічеську до останку, і виростив він урожай, бо зглянувся Бог над ним та й возлюбив його і послав йому доньку багатія красуню Христину і полюбились вони, і пішли у них діти, і кирницю він викопав глибоку-преглибоку — і засяяли у воді зорі, бо на те була воля Бога, бо ж ревно молився він і кулі стрілецькі обминули його на фронті — жодна у нього не вцілила, тож від радості зомліла у нього на грудях, а її дрібонький виводок тулився до його ніг, і схлипували обоє, бо ж таки нагло совєти на війну забрали, що навіть із Христиною не дали попрощатися, — ”…а бодай вам!..” — і з його кирниці —
вода аж боїла — тамували спрагу лісові хлопці. Змучені. Марні. З прощальною тугою ув очах, од безсоння почервонілих.
Тільки й спитав:
“Відходите, хлопці?”
І відказав їхній старший з “емпієм” на грудях:
“Відходимо”.
“І не повернетесь?”
“Ми вже не вернемось. Вернуться наші нащадки в образі ваших правнуків і діточок їхніх…”
І був страшний бій в урочищі за селом. Зрання і до пізньої ночі. І побили тотих хлопців усіх до одного, бо ж сили були нерівні. І звозили тотих хлопців побитих у село до сільради, і лежали вони там на землі і ніхто не признавав жодного з них, бо на те була воля Господня, щоб ніхто не признався, бо ж велике лихо могло впасти на батьків і матерів їхніх, бо ж несамовитий був ворог у чорній злобі своїй…
— Дідусю, пішли-и-и…
—    Йдемо, дитинко.
Перепочити не довелось. Під утомлений гул комбайнів косу на плечі закинув, не подаючи й виду, як це йому тяжко, і почвалав за правнуком, — ”дідусю, мама прийшла!..” — стежа повилася д’горі і скоро, дуже скоро залишився далеко позаду — і роз’їдені потом очі загубили Василика у барвистій каламуті, що в ній переважали дві барви, — блакитна і зелена: зелена — трава, що її більш йому не косити; блакитна — небо, куди ось-ось душа його злине, щоб воз’єднатися, врешті, з душею його любої Христини. Востаннє топтав зелену барву і трохи був не заплакав, бо на останню, видиму всім сльозину таки мав право, але враз із-за хмарини виглянуло сонце й уплело в зелене й блакитне заполовілу барву жита-пшениці з його колись мертвого клаптика землі…
КРАХ
сага про ковбасу, партію і великодні дзвони

Коли душа співвідносна з тілесною своєю оболонкою —
це виглядає нормально. Хіба слизняк у своїй закостенілій шкарлупі не виглядає цілком нормально, як і належить виглядати слизнякові і тільки йому? Річ зовсім інша, якщо тіло маленьке, а душа велика і чиста. Як би це точніше сказати — нестандартна. Отака нещасна душа випирає з тілесної оболонки, мов тісто з діжі, і раз-по-раз черкається об гострі життєйські кути, для повноти відчуття ще й усіяні гачками та нагостреними вістрями великої і дрібної підлоти, і залишаються на цій душі глибокі незагойні рани, і ячить душа птахом білим та закривавленим — на зловтіху зручніше влаштованим. Нормальним. Христос мав таку велику душу, що зручніше влаштовані змушені були спішно розіп’ясти Христа. Розпинателів, слава Богу, в історії людства ніколи не бракувало.
Приглянувшись уважніше до незчисленної когорти зручніше влаштованих, ми без особливого зорового напруження виділимо з-поміж них вельми своєрідний підвид осіб з великим тілом, чудовим міцним шлунком і дуже маленькою, таки просто мікроскопічною душею. Підвид своєрідний тим, що недорозвиненість власної душі дозволяє оцьому підвидові заперечувати саму можливість існування душі. Воно так значно простіше, — безсмертна душа, надто душа велика і чиста, зобов’язує нас багато до чого…
Шлунок зобов’язує тільки їсти. Збуджений напоями, дещо міцнішими від природної води, шлунок зобов’язує своєчасно вдовільняти лише одну-однісіньку його функціональну потребу!..
Хіба ж не простіше так жити?
Коли твій виголоджений шлунок і пронизливо ниюче від побоїв тіло зобов’язує тебе не відводити благальних очей од вказівного пальця. Того м’ясистого пальця, що аж побілів, прогинаючи грубим нігтем коробку “Казбека”.
Лагідно тихий голос полковника МГБ Полєтаєва не віщував нічого доброго.
— Орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений… Ти нічого не знаєш і ні про що не здогадуєшся. Так? — Затріщав пересохлий тютюн. — “Буду служити справі визволення України до посліднього удару свойого серця і клянуся…”
Неквапом вийшов з-за столу і несподівано жорсткою, холодною п’ятірнею зім’яв йому лице.
— Ти це підписував, орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений? — Гидливо витирав долоню від крові і мокротиння з робитого носа. — Ти мені тут не мукай. Ти говори.
Голова так і не спромоглася впірнути у плечі. Зате мікроскопічна й від того дуже рухлива, мов живе срібло, душа з улюбленої п’ятки шаснула у великий палець лівої ноги. Палець засвербів, ніби душа силкувалася його прогризти. В сусідньому кабінеті мордували якусь дівчину і її моторошний зойк в’язким тягарем навалювався на плечі. Душа квапливо підказала, що варто спробувати бухнутись перед грізним полковником на коліна.
Бухнувся. Розхлипався. За вікном, запнутим до половини чорними шторами, повалив густий сніг.
Зойк на високій ноті враз обірвався. Кінь вицокував підковами на бруківці. Жваво: цок-цок, цок-цок.
— Кайся, орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений. Кайся.
— Я… Я мусив, бігме!..
— Як же ти міг? — воркував Полєтаєв над вухом, зминаючи брудний носовичок у долоні. — Як же ти міг зрадити? Служба в армії, подяки і грамоти від командування.
А ще — комсомолець… Заяву в партію подавав? Подавав… І заяву ти подавав, і в колгосп записався — для чого? Хто і коли наказав тобі втертися в наші ряди?
— Я… Ні… Я щиро хотів будувати нове життя!
— Будував нове життя і носив харчі в ліс, — іще лагідніше уточнив Полєтаєв.
— Не я, мама носили.
— Спитаємо в неї, у мами твоєї.
— Мама вмерли. Я в армії ще служив, як вони вмерли, —
хрипко пояснив і зважився глянути цьому всезнаючому полковникові в якісь водянисті очі. — Я… Ну що, що мав би робити? Прийшли серед ночі, обіббили ногами та й кажуть: не будеш нам служити, не викажеш комсомольців — згориш у хаті, як он ті горять. Я мусив, аби не пропасти. Хотів я сам до вас піти, а вранці мене до сільради покликали і лейтенант Іволгін відпровадив мене в Кути, до вас. А я сам хотів прийти до вас! Чуєте?
— Мразь, — тихо відказав Полєтаєв своєю мовою, напружено думаючи про щось своє. — Даже на мать, на собственную мать ты обязан был донести. Но не только донести, а донести — главное! — своевременно. Понятно?
За спиною грюкнули двері і він інстинктивно оглянувся.
— Разрешите доложить, товариш полковник…
— Дур-р-рак! — чомусь знесамовитів полковник МГБ Полєтаєв.
— Так точно, товарищ полковник! Дурак!
— Кру-у-уго-ом!..
Бурякова краска поволі зійшла з добродушного обличчя Полєтаєва. Задихаючись від радісного збудження, заторохкотів до полковника здивовано зляканою скоромовкою:
— Він, він приходив з ними. То є він. Давав папір підписувати і пригрозив усіх ворогів України з вогнем і димом пустити. А-а-а… А чо’ ви сидите?
— Ну и дурак, — співчутливо мовив полковник МГБ Полєтаєв і натиснув на кнопку дзвінка. — В карцер его!
Душа раділа, що так своєчасно причаїлась у великому пальці лівої ноги.
Солонющий оселедець так діймав шлунок, ніби цей шлунок наповнили розтопленою, в’язко булькаючою смолою. Води не давали…
Посеред ночі злий як чорт старшина увіпхнув його в кабінет. Від густого тепла і свіжого запаху ковбаси у голові запаморочилося і він, якби старшина не підтримав за комір, напевне гепнувся б на підлогу.
Вікна зашторені. Потріскуючи, горять воскові свічки на столі.
— Сідай, орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений, —
гостинно запросив його до столу полковник МГБ Полєтаєв. Розімлілий, без кітеля, з пасмом рудуватого волосся на змокрілому чолі, полковник бадьоро хрумтів маринованим огірочком. “Пуп’янчики, — відзначив подумки, не зводячи очей з оцього миролюбного і такого всесильного полковника МГБ. — Зелені як жабки пуп’янчики”. Шлунок завуркотів, передчуваючи, що буде наповнений. А душа, причаєна у великому пальці лівої ноги, кожної миті готова була стиснутися. Хоч і так, як знаємо, була ця душа мікроскопічною. Банка з огірками. Запечена гуска з яблуками. На широкій тарелі — акуратні пластівці ковбаси. Вкраплені у фарш шматочки м’яса рожево світилися.
Випили за упокій душі лейтенанта Іволгіна.
— Ты понимаешь? Пацан, обыкновенный сопляк его ухлопал. Там же, в сельсовете. Выхватил браунинг — махонький такой, бельгийский, и за Украину свою одну пулю Иволгину промежду глаз, а себе вторую. Вот как! Ведь глупо же, глупо… Скажи, что глупо, — злобно бідкався Полєтаєв, викручуючи з гусячої тушки стегенце.
— А так, вони дурні. — Хміль ударив йому в голову
/полковник був такий добрий, а в кістки більше не вгвинчувалася кам’яна холоднеча, тож як блаженно мліти за цим столом — зі шлунком, напханим ковбасою!/. Вигукнув, злякано дивуючись власній щирості: — Їх усіх!.. усіх треба під ніготь!.. Я би їх…
Схолоднілі очі полковника враз притлумили його запал.
Полковник МГБ Полєтаєв зважив за краще перейти на мову цього тубільця і запропонував випити. Сколихнулося полум’я свічок. Скапував віск золотавими краплями.
— А… А за що вип’ємо? — наважився запитати, віддано дивлячись Полєтаєву в очі. Шлунок задоволено розслабився. Душа вичікувала у великому пальці лівої ноги.
Душа вичікувала — і недаремно. Полковник МГБ Полєтаєв одним духом вихилив гранчак, захрупотів пуп’янком і сказав, ніби йшлося про щось неістотне:
— За упокій твоєї душі.
Від почутого трохи не зашморгнувся горілкою.
— А… Як це?
— Їж, орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений. Їж.
А сам упорав стегенце, витер губи долонею, закурив, випустив з рота кілечко диму і пояснив:
— Тобі відома державна таємниця. Ти повинен умерти.
— Я… Я не хочу!
— Ти вмреш, — заспокійливо продовжував полковник МГБ Полєтаєв і знову запропонував випити. — Тобі вже легше, правда? Не бери так близько до серця. Ти виказав — від страху за своє мізерне життя — своїх нещасних комсомольців. Ти прирік їх на смерть… Ні, це лише ти знаєш, що бандерівці тут ні при чім. І саме тому ти повинен умерти — і ти вмреш. Але ти вмреш не зрадником. Умреш як борець за щасливе радянське життя, за світле комуністичне майбутнє. Усі будуть знати, що тебе замордували бандерівці. А за похорон не турбуйся. Похорон буде прекрасний. З промовами і салютом. Некролог буде в газеті… Усе буде чин-чином. Заради справи… Ще вип’єш?
Полум’я свічок розпливлося у щось примарне, хитке і прекрасне. Десь він уже таке бачив. Але то було так давно. Коли пахло воском і ладаном. А він був такий маленький, що цей жахливий полковник МГБ Полєтаєв просто не зміг би заподіяти йому смерть… Але чи справді не зміг би?
Мовби вгадуючи його думки і настрій /настрій, звичайно, вгадувати не було потреби/, Полєтаєв додав:
— Ти вже вибач. Смерть твоя буде мученицька. Сам розумієш… Ти пий. Пий, не соромся.
Пив. Отой вайлуватий, з монгольським розрізом очей старшина вже ж забезпечить йому отаку мученицьку смерть!.. Приречено зітхнув, ще випив — і душа у великому пальці лівої ноги тоскно стиснулася. Душа стиснулася так, що внутрішня енергія цієї мікроскопічної душі вже не могла протистояти процесу стиснення. Отож, не зустрічаючи більше протидії, процес стиснення став безмежним — і душа зникла, перетворившись у чорну дірочку, з якої навіть промінчик світла не зміг би вирватись.
Йому відразу полегшало. Душа, навіть отака мікроскопічна, вже не турбувала його. Залишилося м’язисте, ослаблене побоями і карцером тіло. А в цьому тілі — здоровий, прагнучий смачної поживи шлунок. Тіло з отаким прекрасним шлунком варто було рятувати за всяку ціну — і він, уже й не тямлячи, що робить, звалився з табурета на підлогу і навкарачки, огинаючи стіл, поліз до чобіт полковника МГБ Полєтаєва, і белькотів, що буде мовчати, й обіцявся бути йому рабом довіку, “лишеньки не вбивайте мене, любенький, не вбива-айте” — і при цьому жадібно цілував він оті навасковані чоботи й зрошував їх слізьми, і бився головою об підлогу, і клявся-божився, що вже ніколи не зрадить товаришів, а як він зрадить, “то най скарає мене Бог найтяжчою карою!..” — і бився головою об підлогу, і зрошував слізьми уже й так, схоже, мокрі чоботи, і цілував їх жадібно, спрагло — і белькотів, що буде мовчати, й обіцявся бути йому рабом довіку, “лишеньки не вбивайте мене, любенький, не вбива-айте” — і говорив щось про Бога, не тямлячи гаразд, що говорить і вмиваючись холодним, уже передсмертним потом…
— Бога нет, дурак, — ошелешено буркнув полковник МГБ Полєтаєв, намагаючись вирвати чоботи з отих несподівано дужих рук.
— Нема Бога, нема і не було ніколи, — скоромовкою випалив цей розкислий тубілець. — Ви! Ви один мій Бог. Інших богів я не знаю. І не хочу знати. — І белькотів, що буде мовчати, й обіцявся бути йому рабом довіку, “лишеньки не вбивайте мене, любенький, не вбива-айте” — й при цьому жадібно цілував оті наваксовані чоботи і зрошував їх слізьми, і бився головою об підлогу, і клявся-божився, що вже ніколи не зрадить товаришів — і ще енергійніше бився головою об підлогу, аж доки не почув, усе ще судомно схлипуючи:
— Ладно, черт с тобой! Разрешаю пока жить. Но помни…
Йому, потомственному чекістові, зрідка подобалося бути великодушним. Втім, великодушним доводилося бувати так рідко…
Цього разу він дозволив жити — і той, кому так великодушно дозволив жити, п а м ’ я т а в. Пам’ятав і тоді, коли пенсіонер Полєтаєв у себе на батьківщині вмер од цирозу печінки. Під той час уже вчився у торговельному технікумі і ходив з інкрустованим ціпком, налягаючи на все ту ж ліву ногу. З трибуни він любив розповідати про свою службу у винищувальному загоні та як хоробро воював з українськими буржуазними націоналістами, доки його не поранила підступна бандерівська куля.
Він і справді був поранений, але не кулею, а звичайнісіньким ваговитим поліном. Як і всякі добровільні справи у державі, добровільна державна позика була такою добровільною, що її доводилося вибивати “стрибкам”. Каліцтво ж почалося з того, що він, попихкуючи “Казбеком”, звернувся до висхлого як стручок чоловіка:
— Ну що, орлику сизокрилий, окропом ошпарений. Даєш чи ні?
В загородку повискувало забрьохане порося з кумедно закрученим хвостиком.
Чоловік, нервово кліпаючи єдиним підсліпуватим оком, забожився, що наразі ні копійки не має. А його чорнява жінка з випнутим животом схлипнула і попросила:
— Слухай, ти своїм хлопцям скажи, най у бербеницях не шукають Штефана. Порожні в нас бербениці.
— Я тобі дам, порожні! — визвірився він на жінку і звелів запорошеним, у павутинні своїм хлопцям забрати порося. Зніяковілі “стрибки” нерішуче переминалися з ноги на ногу, чоловік упав на коліна, а його жінка стояла біля купи букових дров ні жива, ні мертва. Вона, схоже, не йняла віри, що таке може бути можливим — і йому довелося повторити наказ, для більшої переконливості беручись за приклад автомата. Він не встиг ухилитись, — жінка, не кажучи й слова, розмахнулась — у таке годі було повірити! — і… поліно вилетіло з її руки, мов із пращі. Воно тихо прохурчало і влучило у коліно з такою неочікуваною силою, що тріснула колінна чашечка. Тріщина спричинилася до гострого запального процесу. Коліно не зовсім вдало прооперували, а тоту жінку з її однооким чоловіком вивезли у Сибір…
Далі було ось що: перед Великодніми святами до магазину, яким він не один уже рік щасливо завідував, завезли домашню ковбасу. Людям на кошики. Про це, звісно, вголос не говорилося — тоді якраз набирала розпалу боротьба з релігійними пережитками. Зате саме в такі дні ковбаса на прилавку не залежувалась, а це дозволяло торгівлі виконати і перевиконати план по реалізації м’ясних продуктів. Торгівля віддавала перевагу реальному планові, а не боротьбі з релігійними пережитками…
Словом, усе могло бути, як було завжди, відколи він завідував магазином. Людям — товар, а йому — гроші /кому в гамірній черзі забагнеться перевірити дійсну ціну в накладній і хто ж це зважуватиме точно отакий ходовий товар, коли черга навалюється на прилавок і всіма своїми руками тицяє гроші лише в одну руку?/, — хто слугує при вівтарі, той і годується дарами з цього вівтаря…
Усе могло й справді так бути, якби він не покавальцював ковбасу, щоб її не можна було викласти в кошику й освятити коло церкви разом з іншими пожитніми дарами. Він — чи то здуру, перегрівшись під сонцем біля зношеного мотора “Побєди”, чи з тієї причини, що його мікроскопічна душа давно перетворилась у чорну дірочку, з якої навіть кволий промінчик світла так жодного разу і не вирвався — прагнув аж до нестерпної сверблячки у великому пальці лівої ноги хоч якось відзначитися у боротьбі з релігійними пережитками, сподіваючись, що сам Петро Петрович обов’язково відзначить його ініціативу на черговому пленумі райкому партії. Досі його не раз відзначали грамотами і цінними подарунками! А за таке…
Він солодко уявляв собі, що йому за таке буде, й спокусливо хмільні мрії піднімали його і без того захмелілу голову, немов гаряче повітря рожеву дитячу кульку, роздуту так, що ось-ось лусне. Люди пересмішкувалися, а він носив свою гордо підняту голову, зверхньо дивлячись на цих нікчемних людей, — куди дінуться?.. на закуску й кавалки порозхапують!.. — і ніяк не передчував для себе тієї трагедії, перший акт якої почався з першого покавальцьованого кільця домашньої ковбаси.
Люди пересмішкувалися, гули заборонені церковні дзвони, веселе травневе сонце розпікало повітря й знівечена ковбаса почала муловіти, а ніхто, навіть Кузькіна Мать — отой пияк остатній, не купив жодного кавальчика. Він носився як сам не свій і погрожував усіх людей під суд віддати за отаке нечуване зухвальство, що було кваліфіковане згодом у матеріалах спеціального розслідування як ковбасний бойкот. Тоді, на лихо, у магазині ще не було холодильника. Світило сонце, гули дзвони, люди пересмішкувалися і справляли на нього пальцями, над ковбасою вдоволено роїлися лискучі зелені мухи й від магазину йшов такий липкий сморід, що й Кузькіна Мать затуляв носа і чвалав геть, а відтак за припорошеним парканом судомно відбльовувався, а він, — в і н !… — завжди у собі впевнений, вдома з опущеною головою простогнав жінці й дітям, що то дзвонять по ньому, — його, мовляв, ці невдячні люди, ці темні гноєчисти вирішили зігнати з білого світу і таки зженуть, це вже напевне!..
— Ти би-м образи до хати вернув, — несміло порадила жінка.
Він змахнув зі столу миску з борщем. Діти заверещали. А сонце світило ніби навмисне і соковито гули церковні дзвони. Люди пересмішкувалися і справляли на нього пальцями, а на диво тверезий Кузькіна Мать при людях — при всіх лю-удях! — кинув йому в лице, мов каменюку з пращі:
— Ти людей кривдив і нас заставляв. То й маєш отаку плату від Бога.
— Бога нема.
— Тебе вже нема, дурню! — зловтішно осклабився Кузькіна Мать.
Поговорили…
Ковбаса — то ніщо. Він свої кревні виплатив за тоту ковбасу. До копієчки виплатив, — як же він ненавидів людей, всіх отих гноєчистів!.. Ще не усвідомлюючи гаразд, що справа обертається для нього геть на зле, — його в и к л и к а л и , хоч він і думати забув, що його можуть викликати, і дівочо юний молодик у цивільному вийняв з білої потертої папки якийсь папір і пояснив:
— Це протокол вашого допиту. Ви не покаялись і продовжуєте свою антирадянську діяльність. Щиросердне зізнання може пом’якшити вирок суду. Перше: з ким із націоналістичного підпілля підтримуєте зв’язок? Друге: хто, на вашу думку, з названих вами осіб може бути причетний до минулорічної антирадянської акції? Третє: хто зірвав пломбу на замку дзвіниці?
— Якої ще акції? — прохрипів він, задихаючись.
Душа у великому пальці лівої ноги катастрофічно стиснулася і, як звичне, перетворилась у чорну дірочку.
Молодик звів на нього свої виразні голубі очі і закрив папку.
— Хто перед райкомом партії розмалював Леніна? — Всміхнувшись, продекламував з почуттям:
“Встань, Володю, й подивися,
Що нам лисий наробив.
Всю пшеницю за границю,
А нам бобу насадив!”
— Може, того віршомаза ви знаєте? Десь інде могли написати про лисого дурня… Хіба ні? І якої ви думки про нашого Леоніда Ілліча?
— Я… Я нічого не знаю! — простогнав він, хапаючись рукою за серце. Я хотів як ліпше. Якби знав…
Заплакав. Світ пожовтів у нього перед очима і померк. Точнісінько так меркла засиджена мухами лампочка Ілліча перед тим, як мали зупиняти танковий дизель колгоспної електростанції.
Голос чепурного молодика доносився до нього мовби з потойбіччя:
— Ви хвора людина і я вас затримувати не буду. А вдома ви про все напишете. Про в с е . Чуєте?
О-о-о!..
Він метався по хаті, немов загнаний звір у клітці, й щось безнастанно бурмотів собі під ніс, марнів з лиця, а серед ночі, не даючи жінці спати, вовтузився у ліжку, зітхав і подеколи несамовито викрикував:
— Ну що, орлику мій сизокрилий, окропом ошпарений. Усього ти збувся-а-а!.. всього-о-о!..
Жінка злякано хрестилася. Згодом — хрестила його. Не помагало. У нього забрали партійний квиток. Він, згідно його ж визначенню, став ніким і нічим. Дзвони вже давно відгули, люди перестали з нього кпитися, неначе забули про його існування. Тільки сонце припікало все дужче. Розхристаний, рясно спітнілий, він шматував усі свої почесні грамоти — і весь світ звузився для нього до цих пошматованих і, як виявилося насправді, нічого не вартісних грамот. Він не міг відірвати очей від грубки, задихаючись від рудуватого їдкого диму. Грамоти чорніли, згорталися в рурочки й стлівали білястим попільцем. А він розтирав той попілець у долонях і репетував щось про фарисеїв, котрі живцем розпинають його, праведного. Він так репетував скрізь, куди б не поткнувся в одних лише кальсонах і розірваній на волохатих грудях сорочці, доки за ним не приїхали мовчазні й лагідні хлопці у білих халатах.
Від розчулення захлипав: таки дочекався, він дочекався янголів…
Світлої пам’яті
Святішому Патріарху Київському
і всієї України-Руси Володимиру
/Романюкові/
присвячується.

ПОХОРОН КОЛГОСПНИКА

“Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає”.
П.Г.Тичина. “Похорон друга”.

І. Літо
Лесь умер без свічки, — якраз тоді, коли в село призначили нового священика. Хтось порадив затулити очі мідними п’ятаками. Чомусь не затулили — і розбілене спекою червневе небо холодно відсвічувалося в тих скругліли очах.
Людей було несподівано багато.
Люди сходилися звідусіль, виминаючи в’язкі, ще травневі калюжі. На порослому споришем подвір’ячку ставало все тісніше, а люди йшли і йшли, — їх ніби притягував осклизлий блиск цих очей, хоча до сьогоднішнього дня мало хто здогадувався про сам факт існування Леся в оцій хатчині, схожій на репану печерицю. В оцьому глухому закутні, де постійно зсувалися горби, перемішуючи здичавілі сливи з піщанистою землею. Лесь увесь свій вік невтомно обплітав підніжжя рухливих горбів кашицею, аби хоч якось убезпечити свою хатчину від знищення. Лесь воював з горбами. Горби — перемагали. З якоюсь садистською непоквапністю.
Давно колись про таку, а чи дуже подібну хатчину я написав рядки:
“Наша хата зістарилась і вгрузла по вікна в землю.
Скрипіли в неї суглоби, сивіло гніздо лелече.
Її стіни мир-зіллям тугим проростали…” і т.д.
А ще писав про гнідого коня, якого нещадно шмагали батогом, — ”… не бийте коня, не треба, в його оці — кипляча сльоза, що в мені вибухає маленьким сонцем!.. чуєте?..”
Чути, звичайно ж, ніхто не чув.
Бідолашні колгоспні коні.
Реальність така: хатчина, вгрузла і справді майже по самісінькі вікна у землю, але — без пророслого мир-зілля в струхлявілих стінах і вже ж без гнізда лелечого та ще й посивілого /?/; крислатий, напівусохлий горіх, також стримуючий землю своїм корінням; під цим горіхом — два голі ослінчики, на ослінчиках труна, у труні — Лесь, закам’яніло випростаний і від того ще більш кремезний. На своїх, на схилі життя вже негнучких ногах Лесь до послідку тримався — і так якось виглядало найближчому сусідові, неначе сам Господь увіткнув у землю один із своїх пальців і ніяк не хотів його звідти висмикнути.
З обережною ніжністю обмацуючи правицею зламану у хлібній черзі й загіпсовану руку, жвавий, мов живчик, сусід упівголос розповідав монументально огрядній і не дуже уважній до його слів жінці, як цими послідніми днями Лесь привів до нього молочну свою корівчину з проточеним рогом, бо “вже дихає смерть у потилицю, а я хочу, аби-с ти за мою Чічку та мені трунву зробив і поховав мене”.
Утішаючись своєю вже Чічкою, — корівка і справді чимсь нагадувала квітку, — сусід почав розводитись, коли і якими, від Леся перейнятими словами промовляє, щоб уберегти Чічку від ока лихого — ока заздрісного. А монументальна жінка враз перхла, мов ота розлючена квочка:
— Ає!.. Туліть собі до одного місця той проточений ріг. Як молоко має пропасти — воно й так пропаде!
— Та я… — знітився найближчий до Леся сусід. — Я нічо’ такого й на гадці не мав.
Забув, сердешний, що в селі подейкували, нібито саме ця жінка одним лише своїм позиром у корів молоко відбирає.
Так воно було чи ні — судити не беруся. Але в жінки під правим кутиком рота аж ніби почорніла й так чорна бородавка, що змигнула метеором перед оком сусіда, націлившись уже в інший бік. Сердити цю жінку сусід не збирався. Її родина підпирала колгосп сувенірними промислами, тож від цієї, саме від цієї монументальної жінки залежало: приймуть, чи не захочуть прийняти твої штамповані сувеніри. Сусід явно зле почувався. Йому знову почала дошкуляти зламана у хлібній черзі ліва рука. Монументальній жінці хліб у мішках послужливо підвозили до самої хати, а тому їй аж ніяк не міг дошкуляти ниючий тупий біль. Жінка басовито зареготала на все подвір’ячко —
і було з чого.
— … викликають у райком до секретаря першого. А той секретар брови хмурить і грізно питає: “То правда, що з попом ти свою тещу ховав?” А він до секретаря підступив і руками сплеснув, та й відказує: “Бігме неправда, товаришу перший секретар! Що ви? Тещу я саму поховав, а піп не лягав коло неї. Піп собі додому пішов”. Що їм розходиться, з попом чи без попа ми ховаємо?
— Ає!.. Горівка язик розсідлала, то й з партії через свій язик вилетів, — зробила безжурний висновок жінка і в гурті схвально, догідливо загомоніли, що вона, ця жінка, таки велику правду сказала: розсідланий язик — твій перший ворог.
Було весело. Крім найближчого до Леся сусіда, тут нікому не дошкуляв тупий біль. Зрештою, що людям до Леся?.. що Лесеві до цих людей, вічно заклопотаних хлібом насущним і всякими дрібними своїми справами? Люди прийшли не так до Леся, як подивитися на цього другого, підстаркуватого священика. Він, кажуть, за свою Україну сидів, бо гріхи відпускав бандерівцям /бандитам — строго, аж зменшилась бородавка, поправила жінка, тепер уже погрозливо монументальна, зизом проводжаючи священика до Леся/, а коли відсидів своє, то йому довірили в одному колгоспі свиней годувати, доки не написав кудись — та ще так написав, що про нього заговорив світ і влада мусила поновити його, “бо де ж таке видано, аби слуга Божий свиней годував у колгоспі, прецінь у всьому світі ніц ніде не знайдете влади такої справедливої і мудрої”, хоч скривився найближчий до Леся сусід /рука ж боліла/, а сухорлявий, обтягнутий чорною рясою священик лише хитнув головою, коли опасистий дяк, раз-по-раз утираючи лице хустинкою, на вухо пояснив, що таки мусили передчасно винести тіло надвір, — ”не було іншої ради, отче, ви ж не хочете, аби від першого звуку на вас стеля упала”, — і це виглядало правдою такою непоправно укінченою, як непоправно укінченою виглядає сама смерть!..
— Колгоспник, — прожебоніла жінка, цілячись у священика бородавкою.
В гурті хтось догідливо захихотів, — к о л г о с п н и к!..
Найближчий до Леся сусід вцілілою правицею пестив свою зламану, тепер вразливо незграбну руку.
Справді: змарніло замкнутим лицем своїм новий священик переконливо змахував на забідованого колгоспника, якому вже давно немилий світ. Він розпочав сухувато буденним голосом звичну для всіх відправу — під прицілом усе тієї ж бородавки.
— Наш ліпше правив.
— Наш соловейком розливався, — охоче підтримали жінку в гурті.
А розпечений до білого великий п’ятак сонця впікався у пори тілесні і небавом заремствували в гурті, чого він так довго править, цей новий другий священик /попередній, веселий, робив це значно скоріше/, а жінка, порівняно з поставою цього другого священика ще більше монументально огрядна, знуджено стріляла бородавкою туди-сюди, прислухаючись до всього, що говорилося в гурті, — про що там тільки не говорилося!.. Дарма, що новий священик подеколи накидав на людей свій докірливо гострий погляд.
Не зважали.
Як тут зважати, коли голова колгоспу коньяку нахлебтався і — вмер. Добрий був такий голова. Газдовитий. А коньяк, диви, пошкодив йому.
— Ає!.. — заступилася за голову жінка. — Він мав серце слабоньке, того й спочив.
— Серце коньяку не хоче, — зітхнув найближчий до Леся сусід, усе ще пестячи правицею свою зламану руку.
— Ає!..
Священик почав виголошувати прощу.
А сонце несамовито пряжило і над калюжами в долині ряхтіло повітря. Наче й не було ще кілька днів тому затяжних і холодних дощів.
Священик виголошував прощу, а в розімлілому від спеки гурті говорили про непередбачувану мінливість погоди і ще всяку-всячину, доки, як звичне, не зійшли на преси, матриці, штампи, шкірзамінники, пряжки, холітени, відбійники, пробійники, а також “калим” та як, кому і коли цей “калим” слід давати, — не село, а справжнісінький ремісницький цех!..
Зрештою, що людям до Леся?.. що Лесеві до цих людей?..
Саме тому священик виголошував прощу, стьобаючи людей своїм поглядом, що Лесь був уже безмірно далеко від непередбачуваної мінливості погоди і ще всякої-всячини: пресів, матриць, штампів, шкірзамінників, пряжок, холітенів, відбійників, пробійників, а також “калиму” та як, кому і коли цей “калим” слід давати. Старші люди, виявляється, добре знали Леся. Він був слушним фірманом і не одному добре зробив.
— Мені б грошей стільки, скілько він походив за плугом, — докинув і собі найближчий до Леся сусід. — Робітний був чоловік.
— Ає!.. Такий робітний, як і всі. Чо’ розхвалювати? — Не відводила бородавки чи то від священика, чи від напівусохлого горіха, що востаннє затінював Леся від цього божевільного сонця. — Ади не розгонить його, хоч і не влежаний.
— А кіт, диви, хоч би зворухнувся, — дихавично прошепотів хтось позад мене. Винний перегар бридко залоскотав ніздрі.
І справді: між ослінчиками під труною сумирно сидів старий жовтий кіт, немовби прислухаючись до слів священика.
— Позбувся хазяїна, — несамохіть вихопилось у мене /задля того, скоріше всього, аби хоч трохи притлумити запах оцього клятого вермуту!/.
— … за першої радянської, як лиш ця влада прийшла, притерлюгав Лесьо мішок барабулі до гміни і каже якомусь там комісарові: “Оце приніс вам барабулю за податок. Я чоловік бідний і грошей ніц не маю”. А той комісар засміявся та й каже: “Який зараз податок, чоловіче? Прийдете місяців через два-три, коли усе вляжеться…”. А Лесьо здивувався: “Я-ак? Ви так довго збираєтесь бути в нас?”.
— Дивіться, куме, щоб і вам не довелося дивуватись, як Леськові на шахтах. Великі роки Лесько дивувався! — І бородавкою стрель-стрель у свого кума.
В гурті засміялися, а недоладно підспівуючий дяк так і завмер з мокрою хустинкою в руці.
— … звертаюся до в всіх у надії, що мене ви нарешті почуєте і слова мої таки дійдуть до ваших черствих сердець. — Голос цього священика звучав аж надто тихо, надто проникливо, що й годі було його не почути. Бородавка схитнулася трохи вниз і застигла, позаяк рот так і залишився напіввідкритим.
— Чому і по що ви прийшли сюди? Задля розваги, як ото йдуть у буфет чи на весілля? Хіба ж не відаєте: хто зневажає смерть чужу — той, окрім зневаги, наближає і свою смерть? Навіть якщо він і ходить по цій грішній землі, топлячи свій страх перед Богом у вині та горілці. Але вже гниючий труп його смердить і здорових отруює. Немає спасіння кожному, хто відвернувся від Бога і свою душу віддав дияволу. Чому ви прийшли сюди? По що ви прийшли сюди? Невже багатство, якого ви так прагнете і яким не можете насититись, так засліпило вас, що ви душею вже не бачите Бога? Ви, поглухлі й осліплі, хіба ж не відаєте, що з усього багатства свого т у д и не візьмете ні крихти, а все залишите невдячним дітям своїм. Утішайтесь багатством! Примножуйте своє багатство! Але пам’ятайте: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне.
Десь соковито гули джмелі.
Жінка не дихала.
Вона спромоглася стулити рот. Не знаю, як іншим, та мені здалося, що від її огрядної монументальності не лишилося й сліду…
Гули джмелі. Піт виїдав очі. Хтось позаду вперся підборіддям у моє плече, — клятий вермут!..
— Гей, хлопці, давайте за труну беріться, — здогадався розпорядитися дяк, поглядаючи на священика з помітним острахом.
Леся ще потрібно було знести в долину, де на нього чекала вистелена сіном фірчина і двійко гнідих, сумирних колгоспних коней, — ”…не бийте коня, не треба, в його оці — кипляча сльоза, що в мені вибухає маленьким сонцем!.. чуєте?..”
Що перший, що другий кінь — аж лосняться. Світ не без добрих людей…
— Недобрий цей піп, — буркнула жінка. — Най би нам нашого вернули, веселого.
Здригнула бородавкою — так, ніби завершила авторитетний свій висновок чорною масною крапкою. Ніхто в гурті не обмовився й словом. Лише найближчий до Леся сусід, спускаючись у долину, раз-другий глибоко зітхнув і — вдоволено змовчав, дивлячись услід священикові…
Власне, це й усе. Згодом на цвинтарі, на Лесевій могилі, люди бачили неживого жовтого кота. Люди говорили, що він там сидів від самого дня похорону й з людських рук ніц нічого не брав, сумно вдивляючись у кожного своїми підсліпуватими очима. Десь під той час повернувся в село попередній, веселий священик. З яким так звиклися люди.

ІІ. Зима
Не стояли цвяхоподібні солдати у почесному караулі. І не було гарматного лафета, на якому під ридаючу мідь оркестру могли б відпровадити Йвана до місця вічного спочинку. Оркестру, до речі, також не було. Зате був лискучий опісля короткочасної відлиги сніг і гострий, мов лезо бритви, лютневий вітер. Сніг сухо потріскував під ногами, — люди, очікуючи священика, все частіше поглядали з пагорба на дорогу.
З-під негнучких грубих пальців сипався тертий тютюн.
— Життє, — зітхає той, хто, нарешті, звладнав таки з товстелезною самокруткою.
Він один не переминався з ноги на ногу. Ввіткнутий у величезні сибірські валянки, він дмухнув димом на пальці і додав, прокашлюючись:
— Йванові тетерка все рівно. Йванові ніц нічо’ вже не треба.
Примружив очі від сліпучого полиску снігу і бляшаних покрівель. Сонце знову впірнуло у набігаючи хмарину, з якої сипнуло колючою крупою. Чоловік той мав прізвисько “Теперка”. Такий шпіцнамен, як у нас кажуть. Крупа швидко вибілила розсипаний чорний тютюн — і знову засяяло холодне сонце. Таке ж несподівано веселе, як рум’яне і чомусь завжди усміхнене обличчя священика. Зрештою, що йому до Йвана? Що Йванові до нього? Священик правив у хаті, а люди, вряди-годи хрестячись, говорили про Україну і смачно згадували, як добре жилося за Брєжнєва, — ”…хліба купиш міх-два і маєш що свиням дати…”
Нещасні люди. Раби. Годувати свиней заморським хлібом, навіть над тим не задумуючись, чому той хліб заморський, а не свій власний, вирощений на власній родючій землі. Втім, тоді про власну землю не могло бути й мови. Колгоспи перевиконували плани по всіх показниках, а в морських портах розвантажувалися транспорти з американською, а чи канадською пшеницею.
Нещасні люди.
Раби.
— Я в колгоспі весь свій вік проробив, — каже “Теперка” здивовано і трохи сердито. — Знаєте, куме, що той флистик /це він так про голову сільради, — М.Ч./ мені відповів? А ви чо’, каже, в колгоспі робили? Отак!
— Вони людей геть за дурних мають, — охоче погоджується з “Теперкою” кум, високий і худий, мов жердина. — Попросив я в них дошок на трунву для Йвана. А вони: нема, знаєте… нам дуже шкода… Скурві сини!
“Теперка” схвально хитнув головою, — скурві сини!..
Повновидий молодик нещадно подимів люлькою і спитав, уїдливо звертаючись до всіх:
— Вуйку Петре, а вам добре було за “голготи”?
Високий і худий вуйко Петро махнув лиш рукою.
Молодик був рухівцем, він ненавидів “голготу” і багато хто з людей дивувався, чому він і досі ще не сидить. Люди сподіялися: як не сьогодні, то завтра, ну… післязавтра вже неодмінно за цими рухівцями, цими ворохобниками “чорний ворон” приїде. А “воронок” чомусь не при їжджав і багатьох ця обставина вельми дивувала.
… “Голготою” у селі вважали хлібний магазин. З якогось часу хліба почали довозити все менше і не так регулярно як раніше, тож люди, занепокоєні таким станом речей, пригадували, що подібне вже колись було — у ті благословенні часи, коли королеву полів /кукурудзу/ обробляли квадратно-гніздовим способом і, намагаючись за будь що задовільнити свої все зростаючі споживацькі потреби, спершу енергійно, суто з ординським енергійним запалом штурмували вузькі двері, доки не сипалося скло і щільно спресовані люди під скрегітливе вищання завіс вривались у магазин, мов у фортецю свого лютого ворога, сторуко тягнучись до полиць, сторото вивергаючи безтямні крики /деяких відтиснули до обгородження із сталевих труб/, лаючись /у деяких перед носом обчистили полицю/, закликаючи у свідки Господа Бога /”Бігме Боже, перший раз беру, а ти ліпше очі пролупи і не цебенькай усім, що в мене два міхи з хлібом на роварі!”/, благаючи змилосерднитись і не тиснути так, та майже ніхто не дослухався до благання — не до того було, бо всяк думав у першу чергу за себе, нарікаючи на всіх і вся, з ненавистю чомусь згадуючи лихим словом ненажерливих свиней і всяку іншу живність /може, тому з ненавистю, що, згідно останнього твердження медичної науки в епоху розвиненого соціалізму, від надмірного споживання м’ясо-молочної продукції люди постійно наражають себе на всякі тяжкі і для життя небезпечні недуги/, продираючись повз розчервонілу від натуги продавщицю до омріяного виходу, поза яким був справжній едем, де ніхто не верещав болісно і не лаявся, де нікому не спадало на гадку закликати у свідки самого Господа Бога і без крайньої на те потреби благати когось, де ніхто вголос не нарікав на всіх і вся, з ненавистю згадуючи свиней і всяку іншу живність… Там, надворі, на вільному просторі злютований в одну масу потік розпадався на окремих людей, які ще довго обтрясалися, приводячи себе до нормального вигляду. О, ті благословенні часи!..
Нещасні люди.
Раби.
“Теперка” тихо ремствував, що теперішній кооперативний хліб дорогий, що він кришиться, а якщо його добре стиснути, то він і в кишеню вміститься. Лише одному тільки Йванові до всього цього було байдужісінько.
Йван лежав у труні якийсь здрібнілий і чомусь моторошно молодий, неначе смерть востаннє змилосерднилась і позбавила його тіло тягаря пережитих років. На вилицювате лице з туго натягнутою шкірою опустилось кілька волохатих сніжин. Вони не танули, підтверджуючи цим, що Йван таки вмер.
Сніг повалив густо і прямовисно. З тихим шелестом. Поволі біліючи, священик в оглушливій тиші похапцем виголосив прощу.
— Най Бог простить, — тихо, з почуттям мовив “Теперка”, також невпинно біліючи.
Він не раз повертав до Йвана, щоб іти від нього ходою не дуже упевненою, — най Бог простить…
Подумалося: з відходом кожної людини ти чогось назавжди позбуваєшся, бо вже ніколи оте щ о с ь повторитись —
не повториться. Смертні позбавлені можливості воскресіння, тож чи не тому, це відчуваючи, Йван так часто благав мене написати роман його життя. Він набридав своїми сентенціями, — тоді, коли був ще живий. Він оповідав так вигадливо і барвисто, аж йому не хотілося вірити, — тоді, коли був ще живий. А тепер… Тепер, під заспокійливе шемрання тихого снігопаду, не маючи внутрішньої сили відвести очі від крихітної подушечки, на якій тьмаво зблискували Йванові медалі, нестерпно захотілося ось таке людям сказати:
— Він — нарешті вільний, бо скінчилася його життєва дорога. Вона уперлася в оцю труну, на яку рідний колгосп не дав жодної дошки. Але для того, хто зараз лежить перед вами, значення це вже не має. Його дорога скінчилася. Чи не варто нам усім пригадати, яка то була дорога? З бідняцького роду, він повірив комуністам, він став комуністом і чекав на прихід зазбручанських братів, котрі мали його ощасливити. “Брати” прийшли й ощасливили Йвана: родина вимерла від занесеної братами червінки, а самого Йвана у сороковому році забрали в армію і зробили його навідником зенітної гармати. Йванові довірили захищати московське небо. Йван був комуністом, а ще грамотним і кмітливим. Учителю своєму віддячив тим за науку, що свідчив проти нього на показовому судовому процесі. Судили оунівців, які мали намір убити самого товариша Сталіна. Всіх засудили на кару смерті. А Йвана забрали в армію. Напевне, він сам того дуже хотів. Якщо вірити Йванові, то вже з початку нальотів німецької авіації на Москву він збив два “юнкерси” й один “хейнкель”. Не знаю, чи так це було насправді — Йван прибрехати любив, але його, позаяк він був західняком, згідно наказу самого товариша Сталіна, зняли з обслуги і кинули далеко від Москви рити окопи. Там він попав до німців у полон. Його трохи не розстріляли. Та коли довідалися, що він родом із Західної України, забрали до себе на службу. Рити окопи. На своє щастя, червоноармійську книжку і партквиток він знищив перед полоненням. Інакше Йванова життєва дорога була б значно коротшою. Він сумлінно рив для німців окопи, а також ями для захоронення убитих камрадів; він рив окопи і копав ями для німців так сумлінно, що підхопив запалення легенів — і німці відпустили його додому. А в сорок четвертому, після відходу німців, “брати” знову мобілізували Йвана і десь під Кенігсбергом куля “дум-дум” трохи не позбавила його можливості продовжити свій рід на землі. А вдома Йвана заарештували і відправили в Сибір на двадцять п’ять років. Гебісти задурно свій хліб не їли. Вдалося ж їм докопатися, що Йван у німців служив! Та пощастило Йванові: справедлива радянська влада через десять років амністувала безпартійного Йвана. Для сумлінної праці у рідному колгоспі.
Ось що я хотів людям сказати. І не сказав. Людям з їхньою удаваною скорботою — байдуже. Йванові –це взагалі нідочого. Під мухою він якось признався мені, як його у сороковому “обробляли” чекісти та як йому шкода свого учителя. Напевне йому було шкода. Хоча для вчителя це також не має вже ніякого значення…
Йван лежав у труні.
Труна — засипана снігом —  на фірчині.
Фірчина поволі розчинилась у снігопаді і на дорозі щезли сліди від коліс.