Дорога до храму. Василь Курищук. Част. 1

19.02.2016 · Видання

ББК 63.3 (4УКР) – 4 ів
К 93
УДК 908. 477. 86

Курищук В. Ю.
К 93 Дорога до храму. – Косів: Писаний Камінь, 2014 –124 с., 24 кол.

У книжці подано відомості про першу яблунівську церкву, про спроби будівництва храму за окупаційних режимів та більш детально розповідається про будівництво теперішньої церкви Співстраждання та Різдва Богородиці. Багато матеріалів з історії церкви містять відомості, які публікуються вперше.

Видання буде корисним для тих, хто цікавиться історією рідного краю, його духовною культурою.

Дорога до храму. Василь Курищук 15,48 МБ | .pdf | Завантажень: 425

Рецензенти:

о. Дмитро Погорілий, парох церкви Співстраждання і Різдва Богородиці,
Микола Дутчак, голова Яблунівського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Вступ

Церква є святим місцем, куди ми ходимо, щоб відкрити свою душу й серце Богові, очиститися, отримати благословення на світлі помисли і гідні діла.

З відчуттям великого душевного піднесення переступаємо поріг рідної церкви і відразу стаємо співучасниками Служби Божої. Кожен вірянин відчуває тут благодатну дію аури, намоленої щирими молитвами великої кількості людей впродовж багатьох років. Серцем і душею сприймаємо слова священика і промовляємо молитви такої знаної і величної Божественної Літургії. Голос священика та мелодія хорального співу ширяться в церковному просторі, створюючи неповторну урочистість релігійного обряду.

Богослужіння впроваджує нас у світ святості, наближує до Бога, робить нас ліпшими. Душа наповнюється любов’ю і радістю, серце – спокоєм, свідомість – Божою мудрістю, а помисли сягають небесних висот, налаштовуючи нас до більшої любові до Бога.

Церква є не єдино можливим місцем молитви, проте тільки в церкві ми спільно зі всією громадою єднаємося з Христом і беремо участь у його Жертві.

Християни називають церкву Храмом Божим, бо вона збудована і освячена на честь і славу Божу. Роками удосконалювалася форма, вигляд і внутрішній інтер’єр церковної споруди. Та попри канонічні вимоги до будівництва, внутрішнього оформлення і обладнання, кожна церква – неповторна, оригінальна і по-своєму красива.

Неповторною і красивою є і наша церква Співстраждання і Різдва Пресвятої Богородиці в селі Яблунів.

Парафіяни стараються створити в ній такий сакральний затишок, щоб він славив Боже ім’я та був милим серцю вірянина.

До честі кожного – знати історію своєї церкви, розуміти Святу Літургію, довідатись про жертовне життя і діяння хоч би тих святих, які зображені на іконах у церкві, а також вміти поводитися в храмі відповідно до релігійної етики та відшліфованих впродовж віків традицій. Про все це розповідається на сторінках цієї книжки.

Видання буде корисним і цікавим не тільки для яблунівців, але й для всіх тих, хто захоплюється історією рідного краю та його духовною культурою.

З історії заснування Яблунова

Польський дослідник Людвік Вербіцький ще наприкінці ХІХ ст., досліджуючи рукописи бібліотеки Оссолінських, знайшов письмову згадку про містечко Яблунів в акті за 1564 рік, в якому говорилося, що того року Яблунів перестав бути у васальній залежності. За більш ранні роки ні прямих, ні опосередкованих відомостей про Яблунів не знайдено.

Так, наприклад, в документі за 1416 рік подано, що Владислав Ягайло підтвердив передачу Владиславом Опольським Васкові Тептуковичеві у васальне володіння села нашої місцевості, серед яких ще немає Яблунова, а Стопчатів представлений разом з Дубовим і всіма землями аж до Лючі. Це свідчить про те, що тоді Яблунів ще не був відділений від Стопчатова.

Вербицький робить висновок, що Яблунів ймовірно засновано у другій половині ХV чи на початку ХVІ століття,
проте ніяких інших документів, крім згаданого акту, за цей період немає. Отже, перша історична згадка про Яблунів, як територію відділену від Стопчатова, датується 1564 роком.

Є і відоме дослідження доктора історичних наук Петра Сіреджука, який теж на основі архівних документів
подає, що перша письмова згадка про Яблунів зафіксована в документах 1602 року, а його заснування пов’язане зі Станіславом Влодком.

Маючи факти досліджень двох відомих істориків, постараємося подати їх на тлі відповідного історичного періоду та представити в найкоротшій формі історію заснування Яблунова.

Отже, у 1349 році польський король Казимир завоював Галичину.

Через 30 років Галичина перейшла під угорське правління. В період від 1385 року по 1772 рік Галичина знову опинилися під владою Речі Посполитої. За певні заслуги перед польською державою королі щедро роздавали наші землі польським магнатам. Лише деякі села належали вихідцям з української боярської знаті. Так, у 1416 році Владислав Опольський передав в оренду бояринові Васкові Тептуковичеві Уторопи, Стопчатів, Лючу, Ключів Великий і Малий, Мишин та ще кілька сіл. Однак в кінці ХV – на початку ХVІ ст. частина західних земель Стопчатова була виведена з васальної залежності від орендатора і в 1564 році включена до земель державної власності. Ця місцевість була достатньо мальовничою і вигідною для ведення господарської діяльності. Тут в перспективі можна було заснувати поселення з достатньо розгалуженою інфраструктурою і мати відповідний зиск. Потрібно було знайти успішного орендатора. І ось такий орендатор знайшовся. У 1602 році поселення передано в оренду Станіславові Влодкові.

Станіслав Влодек був воєводою Белзьким, Галицьким, Коломийським і старостою сіл Вербіжа, Мишина, Стопчатова, Космача, Іспаса та Камінного. Нові землі, які він одержав в оренду, зачарували його своєю красою. Тут широко і звивисто протікала Лючка поміж крутими берегами, які то з одного, то з другого боку переходили у майже прямовисні скелі, а потім знову опускалися і переходили у піщані зарінки і вабили своєю незайманістю та чистотою. Лівий берег річки – пологий, рівнинний, з правого, більш гористого, стікало три потічки, які ділили цю околицю на окремі ґруні. Перед лісом, на першому ґруні простяглася велика поляна, з якої можна було охопити зором всю місцевість від гори Дубової до річки Теноси, що впадала в Лючку. Чудовий краєвид! Там, трохи нижче від гори, є потужне соляне джерело, а ще нижче, ближче до дороги, здіймався над рівниною такий природний вал, що хоч будуй там замок. Землевласник, який, без сумніву, сповідував меркантильні інтереси, не міг не обміркувати різні варіанти використання цих природних
дарів для одержання зиску. Тому він твердо вирішив, що отут «під горою Дубовою, над річкою Лючкою до Облаза по дорозі, йдучій до Лючі, Березова та інших сіл в горах», він закладе містечко і назве його своїм іменем – Влодків. Станіслав Влодек добре обдумав цей проект і зареєстрував його в уряді 2-го квітня 1602 року. Так з’явився привілей Станіслава Влодека.

Згаданим привілеєм не тільки стверджувалося, що саме на цьому місці буде засновано містечко, але й обґрунтовувалися, так би мовити, соціально-економічні плани його забудови. Люди, які поселялися тут, звільнялися на 12 років від сплати податків, мали право безкоштовно брати в користування землю і так само використовувати ліс для будівництва
житла. Міщанам дозволялося займатися ремеслом, купецтвом, крамом і всілякою торгівлею. «А щоб те місто – писалося в привілеї – могло розвиватися й зростати», дозволялося двічі на рік проводити ярмарки (на свято Петра і Павла та Трьох Святих), а також базари кожного понеділка. Привілеєм передбачалося побудувати млин, відкрити «шинок для пияцьких справ», звести бровар і солодовню. Одночасно було виділено площу війтові на власний дім і дворище з резиденцією. Оскільки містечко розташоване на пограниччі, то для своєї безпеки міщани мали право тримати різну підручну зброю, разом з тим вони повинні були допомагати в будівництві острогу та оборонних валів. Війтом містечка призначено Кшиштофа Жаб’єховського.

Роки 1564 і 1602 зафіксовані в документах і тому є достовірними. Перша дата пов’язана лише з територією, яка видавалася перспективною з міркувань майбутнього заселення та розгортання господарської діяльності, а друга – з приходом реального господаря.

2-ге квітня 1602 року ми вважаємо днем заснування містечка. Ця місцевість, очевидно, вже до цього часу мала назву Яблунів, але Станіслав Влодек вирішив перейменувати його на Влодків, а згодом містечку знову було повернуто його первинну назву. 1564 рік можна вважати роком першої писемної згадки про виділення земель для містечка.

Яблунів розбудовувався швидкими темпами. Сюди прибували підприємливі люди, переважно українці та євреї. За наказом Станіслава Влодека 28 квітня 1609 року між двома громадами Стопчатова і Влодківа відбулось «вічне змирення», тобто розмежування населених пунктів. У 1614 році Влодків разом зі Стопчатовом, Космачем, Лючею, Акрешорою, Спасом викупив у Королівської адміністрації шляхтич Матвій Яблоновський. Містечко стало адміністративним центром його маєтку, відомим під назвою Яблунівський ключ. У цей час воно було окремою адміністративно-господарською одиницею (домінією) і підпорядковувалося Станіславському округу, а з 1811 року – Коломийському.

У 1621 році Влодків вщент був спалений татарами. У 1640 році Яблоновські перейменували Влодків на Яблонів, а в 1650 році тут побудовано новий замок.

Доктором історичних наук Орестом Мацюком зі Львова віднайдено у варшавському архіві документ, який описує цей замок. Це була дерев’яна споруда, обгороджена острогом з надбрамною вежею, яка служила в’язницею, з будинком губернатора (вищої службової особи містечка) й господарськими будівлями. Із замку можна було потрапити до міської ратуші й соляних бань. Цікаво, що у 2010 році наукова експедиція Інституту історії, етнології і археології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника під керівництвом проф. М. Кугутяка віднайшла місце, на якому був зведений замок.

Чи була колись в Яблунові церква?

Сьогодні ми приходимо на богослужіння до своєї новозбудованої церкви і навіть не задумуємося над тим, що ще недавно наші односельці вимушені були відвідувати церкву в Стопчатові чи в Лючі, бо впродовж багатьох років церкви в Яблунові не було. А чи, зрештою, була колись в Яблунові церква? Спитайтеся про це найсоліднішого за віком яблунівця, і він вам впевнено відповість, що не було. А якщо ще згадає, що в першій половині минулого століття в Яблунові проживало до 80% євреїв, то додасть, що таки не було ніколи.

Проте, як свідчать архівні документи, забудова містечка не відбувалася стихійно. Засновник поселення Станіслав Влодек розробив план забудови, в якому окрім адміністративних споруд передбачалось спорудження костелу та будинку ксьондза, церкви руської та дому священика.

З боку власника земель робилося все, щоб на цих землях осідало якомога більше людей, бо лише від їхньої діяльності він міг мати зиск. Станіслав Влодек добре розумів, що в містечку потрібно побудувати церкву, яка повинна служити не тільки задоволенню духовних потреб мешканців, але й згуртуванню і вихованню громади. І церква ця повинна бути руською (українською), адже містечко заселяли вихідці з навколишніх сіл, які були християнськими. Тому з великою ймовірністю можна зробити припущення, що церква в Яблунові таки мала бути збудована. Але де ж вона поділася? Чому про неї ніхто не пам’ятає?

Зауважимо, що є лише одиничні випадки збереження дерев’яних церков того періоду, причому в значній мірі реконструйованих. Переважна більшість церковних споруд не «дотягнула» до тієї часової межі, після якої вони ще могли зберегтися в пам’яті людській. Очевидно, що саме до такої часової позначки не досягнула церковна споруда в Яблунові,
і тому про неї забули.

Щоб підтвердити припущення про те, що Яблунів мав колись свою церкву, дослідники історії містечка могли надіятися лише на якісь писемні згадки з історичних архівів. І потрібно сказати, що ця надія не була марною. Такі згадки про яблунівську церкву в архівах знайшлися.

Перша яблунівська церква

Десь приблизно у той час, коли будувалися адміністративні споруди, зводилася і церква. Першу письмову згадку про яблунівську церкву знаходимо в документах фонду магнатів Яблоновських за 1658 рік. Більш повні відомості одержуємо з архівних документів пізнішого періоду. Так, у Львівському Національному музеї ім. Шептицького зберігаються книги Генеральних візитацій Галицького крилосу Львівської єпархії УГКЦ. Представники єпархії, які об’їжджали всі населені пункти, де були їхні церкви, робили у візитаційних книгах записи про стан церков, а також подавали відомості про священиків. Записи велися польською мовою зі значною домішкою латинської лексики. Знайдено лише три такі документи про яблунівську церкву: за 1741, 1745, 1748 роки.

Для визначення часу будівництва, створення уявлення про вигляд церкви та її внутрішнє наповнення ознайомимося з цими документами. Так, у записі, зробленому в 1741 році, читаємо: «Церква Пресвятої Діви Марії дерев’яна, під ґонтами, зведена на ґрунті здавна посвяченому, недавно ремонтована коштом і старанням громадським і прикладом пароха. Всередині церкви – вівтар і престол пропорційні, на престолі три обруси чисті, під двома верхніми – антимінс належно розстелений. Хрест посередині престолу – дерев’яний, образів намісних на дерев’яній основі– 4, хоругвів, мальованих на полотні, – 4, хрест процесійний, пушка олов’яна. Вікна в дерев’яних рамах, двері до церкви з дерев’яним засувом, ключ від яких у пароха. Дзвіниця ще не добудована, на ній є три дзвони. Цвинтар обгороджений». Як подається в цьому документі, на той час парохом був о. Матій Терлецький, висвячений митрополитом у 1736 році за представленням княжної Теофілії Яблоновської. Зрозуміло, що він з цього року служив тут на парафії. Згідно запису, церква мала такі церковні книги: Євангеліє (рукописне), Служебник, виданий у Львові, Требник (2 шт.), Епістоли, Трифолой, Шестиднев, Тріод пісна (рукописна), Псалтир, Часословець, Ірмалогіон (рукописний). Серед них, як бачимо, Євангеліє, Тріод та Ірмалогіон – рукописні. Це свідчить про те, що ці книги придбані давно, очевидно ще на початку XVІІ ст. чи в кінці XVІ ст. Слід зауважити, що впродовж ХІ – XVІ ст. церковні книги були рукописними.

У документі також згадуються ґрунти, які належали церкві: «Цей парох для свого забезпечення має площу, на якій стоїть резиденція з садком і городом на 3 дні оранки. Сіножать в Насараті на 20 косарів, в Ласинім Потоці – на 6 косарів, в Никлі – на 4 косарі». Парафіян тоді було, як подає візитатор, 35 сімей.

Наступний запис зроблено 20 листопада 1745 року такого змісту: «У містечку Яблунові є церква Різдва Найсвятішої Марії Діви, трикупольна, ґонтом покрита, на цвинтарі плотом обгородженім. Колишній отець Матій Терлецький упокоївся в Бозі в минулому році і посада пароха вакантна. Всередині церкви є чотири намісні образи, апостоли на полотні мальовані. На престолі великого вівтаря розміщені образ Матері Божої і кивот. Пушка для Святих Дарів – олов’яна. Антимінс новий. Келих і всі приналежності олов’яні. Дзвінок до вівтаря один, кадильничка латунна. На престолі хрест скитської роботи. Фелон катамайковий, старий, кармазиновий, не здатний до використання. Дзвонів на дзвіниці, побудованій окремо, – три». Як зазначено в документі, з церковних книг є такі: Служебник, виданий в Уневі; Євангеліє, видане в Києві; Апостол (давній), виданий у Києві; Шестиднев (2 книги), видані в Уневі і Львові; Псалтир, виданий у Києві; Тріоди (два), видані у Львові; Трифологіон, виданий у Львові; Полустав, Акафісти. В церкві є метрики, а також книги шлюбів та смертей. Про церковні ґрунти записано так: «Площа при цвинтарі від сходу сонця і півночі, на якій є резиденція пароха і школа, сад великий з левадою на 7 косарів і город на день оранки. Левада друга за потоком Сільським на 5 косарів. Третя сіножать в Насараті на 20 косарів».

Ще один запис зроблено у 1748 році: «Церква Різдва Діви Марії з тертого дерева, трьохкупольна, побудована на грунті здавна посвяченому, від кого освячена невідомо. У ній вівтар і престол належно прибрані. На престолі обрусів – 3, між ними – антимінс, посередині престолу – хрест дерев’яний, мальований. Кивот із замочком. Пушка олов’яна. Двері до церкви із засувом, ключ від яких – у пароха. Дзвіниця окрема на цвинтарі, на якій є 3 дзвони. Цвинтар обгороджений. Образів намісних на дерев’яній основі – 4. Деісус дерев’яний. Апостоли на полотні мальовані. Хоругвів на полотні мальованих – 2. Парох о. Василь Стопчанський, висвячений Львівським єпископом Львом Шептицьким за представленням княжної Теофілії Яблоновської. Парафіян – 40 сімей».

Щодо ґрунтів церковних записано наступне: «Площа, на якій резиденція пароха стоїть з садом і левадою при церкві – на 6 косарів, в другому місці, на Солончуковому – на 6 косарів. Сіножать в Насараті – на 20 косарів».

Візитаційних звітів за більш ранній період не збереглося. Дати будівництва церкви в жодних документах не зафіксовано. Нам відомо, наприклад, рік побудови синагоги – 1659, а про час будівництва української церкви нічого не знаємо. Та постараємося встановити дату на підставі побічних фактів.

Відомо, що першими жителями містечка були місцеві селяни та стопчатівські ремісники, які працювали на солеварні. Це були, головним чином, українці. Єврейська громада почала зростати вже пізніше, коли потрібно було торгувати, відкривати корчми, винокурні, розвивати солеварний промисел тощо. Отже українська церква мала появитися ще задовго до будівництва синагоги, про яку і не згадувалося в привілеї Станіслава Влодека.

То ж коли побудовано яблунівську церкву і якою вона була? Щоб відповісти на це запитання потрібно взяти до уваги два факти. Перший, що привілей Станіслава Влодека 1602 року дозволяв безкоштовно використовувати ліс на будівництво впродовж 12 років. Вважаємо, що цим парафіяни скористалися сповна. Другий – зі звіту за 1741 рік (згадаймо «недавно ремонтована»), з якого випливає, що церква дійсно побудована давно, оскільки їй потрібний був ремонт. Те, що дзвіниця не добудована, переконує нас в тому, що церква була типовою для періоду першої половини ХVІІ ст. – зі дзвонами над ґанком чи над бабинцем. А оскільки дзвіниця була в стадії будівництва, то ймовірно, що під час ремонту церкви дзвони були винесені і розміщені в новій дзвіниці, що стояла окремо. Такі перебудови проводилися в усіх селах Яблунівщини, що теж було типовим для церков вже ХVІІІ ст. Отже, напрошується висновок, що церкву могли побудувати не пізніше 1614 року. Звісно, церква була маленькою, бо й парафіян було небагато. Якщо у 1741 році в містечку проживало 35 сімей, то, напевно, у 1614 році їх було менше. Проте опис церкви, датований 1741 роком свідчить, що це не та церква, яка була побудована до 1614 року. Це була вже інша церква.

Спробуємо описати, якою могла бути перша церква і чому згадуємо про іншу. За дослідженнями вчених, наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. церкви будувалися з розрахунку 0,33 квадратного метра на особу. При цьому вважалося, що все доросле населення буде відвідувати церкву. Якщо припустити, що в кожній сім’ї було в середньому по три дорослі особи, то виходить, що на кожну сім’ю в церкві потрібно було передбачити не менше одного квадратного метра площі. Оскільки на той час в Яблунові проживало до 30 українських сімей, то площа церкви, не враховуючи святилища, повинна була становити не менше 30 квадратних метрів. Це могла бути богослужбова капличка у формі шопи, як і більшість тогочасних маленьких церков. Такі богослужбові каплички, правда побудовані значно пізніше, збереглися в Уторопах на цвинтарі, Мишині та в інших селах. Зважаючи на малу кількість парафіян та відсутність підготовлених священиків, богослужіння в той час міг відправляти священик зі Стопчатова.

Однак у 1621 році під час татарської навали Яблунів був повністю спалений, очевидно, що згоріла церква. Та вже десь у 1630-х роках вона була відбудована з допомогою нових власників містечка магнатів Яблоновських. Це вже та церква, про яку збереглися записи у візитаційних звітах. Вона була більшою, хрещатою у своїй основі, покрита ґонтою і мала три куполи, але дзвони все ж висіли в ґанку чи над бабинцем. Яблоновські прихильно ставилися до греко-католиків, сприяли будівництву церков і в інших селах Яблунівського ключа, опікувалися священиками. І аж у 1658 році факт існування церкви зафіксовано в документах, які зберігаються у фондах Львівської наукової бібліотеки. Запис, зроблений у цьому документі засвідчив не так про церкву (вона вже була в Яблунові), як про священика, який служив тут на парафії. Можливо лише тоді парафія одержала свого пароха.

У звіті за 1745 рік зазначено, що церква трикупольна. В такому ж документі за 1748 рік записано, що побудована з тертого дерева, тобто з плениць. Отже, вже до середини XVІІІ ст. церква була серед кращих на Яблунівщині, бо мала три куполи, окрему дзвіницю, а стіни – з плениць.

Церква з самого початку була православною, бо лише в 1702 році (через 106 років після прийняття Берестейської унії) на території сучасної Івано-Франківської митрополії було запроваджено греко-католицький обряд. Тому вважаємо, що десь орієнтовно 1702 року яблунівська церква стала греко-католицькою.

Почалися, однак, міграційні процеси, хтось із жителів містечка виїжджав, а хтось прибував. Більше прибувало євреїв, які, зважаючи на своє становище, активніше вникали в громадське та господарське життя містечка. І вже в другій половині XVІІІ ст. українська громада почала зменшуватися, а єврейська зростати. Так, наприклад, у 1752 році в Яблунові проживало 56 українських сімей і 62 – єврейських, а в 1789 році – 36 українських і 126 єврейських. Євреї, як зазначено вище, для задоволення своїх духовних потреб спорудили синагогу, яку постійно розбудовували, покращували інтер’єр і зробили cинагогу одною з найкращих у Галичині.

У 1760 році в Яблунові побудовано римо-католицький костел, хоч поляків було всього кілька сімей. На відправу приїжджав ксьондз з Пістиня, а чи з Коломиї. Богослужіння відвідували також римо-католики з навколишніх сіл. На жаль, окремі українці під впливом поляків переходили на римоaкатолицький обряд. Українська греко-католицька громада містечка почала занепадати, а з нею і церква. Парафію приєднано до стопчатівської, а церква одержала статус дочірньої і стала філією стопчатівської церкви св. Миколая. Проте в кінці XVІІІ ст. церква св. Миколая в Стопчатові згоріла. Тому частина парафіян з горішнього кута Стопчатова відвідувала богослужіння в Яблунові і старенька церква ожила, хоч і не надовго.

У 1825 році в Стопчатові введено в дію нову церкву і відправи в яблунівській церкві фактично припинились, хоч кількість населення Яблунова з початку ХІХ ст. зростала, в т. ч. збільшувалось і число українців, але більшість греко-католиків Яблунова вже відвідувала новозбудовану церкву в Стопчатові, в якій богослужіння відбувадися регулярно. Ймовірно, що княжна Теофілія Яблоновська вмовила яблунівців не ремонтувати свою церкву, а допомагати вилагоджувати стопчатівську, яка вимурувана з цегли, була великою за розмірами і розташована на відстані якихось 500 м від яблунівської. Можливо й була домовленість між двома громадами про одну церкву, оскільки за тодішніми границями між поселеннями її побудовано на межі Яблунова і Стопчатова. Потрібно зазначити, що стопчатівську церкву будувала княжна за віденським проектом при підтримці австрійської держави. Було зведено стіни, накрито оцинкованою бляхою, а всі інші роботи повинна була виконувати громада. Тоді такої церкви яблунівці побудувати для себе не могли. Перспектив для капітального ремонту яблунівської церкви теж не було, тому всі зусилля були спрямовані на завершення будівництва церкви в Стопчатові. У шематизмах Львівської єпархії за 1836 рік ще згадується яблунівська церква, як дочірня стопчатівської, і вказується число душ греко-католиків – 340, а в шематизмах за 1838 рік про церкву в Яблунові вже не згадується. Що сталося з будівлею яблунівської церкви – не відомо. Допускаємо, що фізичне старіння могло бути однією з причин зникнення церкви і її могли розібрати. Однак не виключено, що вона була знищена пожежею. Так чи інакше, Яблунів залишився без церкви. В скорому часі на церковному ґрунті побіля потічка Сільського появився єврейський цвинтар. Впродовж останніх двох століть парафіяни Яблунова відвідували богослужіння в стопчатівській і в лючанській церквах.

Стопчатівська церква і яблунівська громада

Як уже відомо, в 1825 році в Стопчатові біля самої межі між Яблуновом і Стопчатовом побудовано і освячено церкву св. Миколая. Більшість греко-католиків Яблунова відвідували цю церкву, а також допомагали коштами та власною участю в опоряджувальних роботах. А робіт потрібно було зробити чимало. Достатньо сказати, що лише в 1907 році громада спромоглася провести зовнішні штукатурні роботи.

Стопчатівська парафія об’єднувала три села. Так, у 1832 році до парафії належали 900 жителів Стопчатова, 301 житель Яблунова, 128 – Ковалівки. Рівно через 60 років, у 1892 році, кількість парафіян суттєво зросла. У Стопчатові було 1882 осіб, Яблунові – 714, Ковалівці – 403.

Стопчатів мав дві церкви – св. Миколая і св. Параскеви. Згодом, у 1893 році, жителі Ковалівки побудували собі церкву, але окремої парафії не створили і церква стала дочірньою.

Стопчатівська парафія була однією з найбільших в єпархії, як за територією, так і за кількістю парафіян. Парафія мала добру опінію і сюди обиралися парохи на конкурсній основі, дуже часто з кількох десятків претендентів. Тому тут служили отці, які були відомими громадськими, культурними і релігійними діячами. Серед них оо. Олександр Каратніцький, Микола Січинський, Володимир Стефанович, Теодор Трач, Даниїл та Корнель Бахталовські та інші.
На парафії служили парох і сотрудник. З 1913 по 1927 рік парохом був о. Даниїл Бахталовський, а з 1927 по 1946 рік – його син Корнелій Бахталовський. Серед найбільш відомих сотрудників– о. Стефан Малофій, який активно залучав яблунівську молодь до участі в аматорських гуртках товариства «Просвіти».

Парафіяни брали участь у церковних об’єднаннях, що створювались при парафії: товариство «Апостольство молитви» та «Братство тверезості». В усіх селах парафії були створені читальні «Просвіти». Каса Райфайзена для трьох сіл розміщалася в Яблунові, її очолював парох. У Стопчатові та Ковалівці створено шпихліри, які перебували під керівництвом громадської ради. В Яблунові була читальня «Просвіти» (28 чл.), голова парох. У Стопчатові створено дві читальні. Одна – «Просвіти» (42 чл.), друга – ім. Михайла Качковського (25 чл.). Обидві теж очолював парох.

Вже за часів польської окупації в Яблунові проводилося чимало духовно-культурних заходів під керівництвом священиків і активістів «Просвіти», створювалися аматорські гуртки, які виростали в художні колективи. Це і хор «Просвіти», і народний театр, і дитячий оркестр народних інструментів тощо.

Хочеться згадати про один культурно-освітній захід, проведений Яблунівською читальнею «Просвіти» у березні 1938 року. А спонукою до цього було те, що у січні 1938 року в польському сеймі посол Б. Войцехівський різко виступив проти глави Греко-Католицької церкви Андрея Шептицького, який вів послідовний курс на захист українства в Польщі. Офіційна Варшава таку політику Шептицького вважала антидержавною, оскільки вона, на їхню думку, не сприяла українсько-польському порозумінню. Українська громадськість захищала Андрея Шептицького. У Галичині пройшли масові маніфестації протесту. Яблунівська читальня «Просвіти» теж приєдналася до цих протестів, про що засвідчив святковий концерт, проведений в березні 1938 року.

Святковий концерт (академія) відбувся 13 березня 1938 року. Запрошено хори з Яблунова, Нижнього Березова, Стопчатова. На сцені – великий портрет Андрея Шептицького. У залі – понад 200 глядачів, серед яких 5 священиків. Зі вступним словом виступав Роман Геник – голова Нижньоберезівської читальні «Просвіти»…

Замітимо, що на всякий захід українці мали одержати дозвіл у старостві. А щоб одержати такий дозвіл, потрібно було подати докладний сценарій заходу з текстами всіх виступів. Роман Геник відхилився від тексту і, між іншим, сказав наступне:

«Митрополит Шептицький знову піддається нападкам ворогів, які хотіли не тільки його знищити, але й знищити церкву і український народ, проте він не злякався їх. У Познані його арештували поляки, а перед тим був вивезений москалями на Сибір, але він не зрікся українського народу. Ще всі пам’ятаємо рік 1930, коли внаслідок пацифікації проливалася невинна кров українців і публічні шпиталі не приймали чи не хотіли приймати поранених і хворих українців, він тоді не зрікся їх і всіх лікував власним коштом, на що видав біля 4-х мільйонів злотих».

А в кінці промови Геник повернувся до портрета Митрополита Шептицького і закінчив словами:

«Мойсею наш, веди нас далі таким шляхом, а як буде треба, то ми тобі допоможемо». Цей фрагмент виступу Р. Геника подаємо за текстом донесення яблунівського постерунку поліції до Коломийського староства. Над керівництвом Яблунівської читальні нависла велика небезпека. В архіві збереглася апеляція до воєводського уряду в Станісаві, в якій доводиться відсутність вини керівництва читальні. Як це закінчилося для читальні і Романа Геника – невідомо.

Влітку 1938 року в Яблунові на високому організаційному рівні відбулося святкування 950-ліття Хрещення Руси-України. В усіх селах були розміщені плакати-оголошення такого змісту: «Українське громадянство Яблонівщини святкує в неділю 14 серпня 1938 року 950-літній ювілей Хрещення Руси -України». На цьому оголошенні, виготовленому друкарським способом, очевидно було подано програму святкування і можливо прізвища високих гостей. На жаль, на фотографії не вдалося розшифрувати написи, зроблені дрібнішим шрифтом. В Яблунів прибули процесії з Ковалівки, Стопчатова, Уторопів, Лючі, Березова, Космача, які потім злилися в одну широку колону. Парафіяни йшли зі своїми священиками. Попереду несли образ Святого Володимира, а зліва і справа зображення Тризуба і символічний знак 950-літнього ювілею. Багатолюдна процесія пройшлася вулицями Яблунова і підійшла до місця свят кування в центрі Яблунова. Місцем проведення заходу була площа, на якій зараз розміщено братську могилу. Ця площа в той час була значно більшою, ще не було забудов, які появилися вже у наш час. Тут з участю багатьох священиків відбулася відправа Служби Божої.

В Яблунівському народному домі при безпосередній участі і керівництві священиків відбувалися імпрези з нагоди національних свят та пам’ятних дат.

Та почалася Друга світова війна. У 1944 році мадяри обстріляли стопчатівську церкву мінометними снарядами, згоріли всі дерев’яні конструкції і внутрішнє обладнання. Церква залишилася без даху і всього церковного начиння. Дзвіниця і резиденція, які розташовані поблизу церкви, уціліли.

Після війни ще деякий час на парафії служив о. Корнель Бахталовський. Він не прийняв православ’я і після багаторазових викликів у НКГБ та, передбачаючи наслідки цих викликів, на другий день Зелених свят 1946 року, повідомив парафіян, що ймовірно він служити більше в церкві не буде. І так сталося, на парафію прислали іншого священика о. Федора Столяра, хоч багато вірян ще майже два роки приходили до каплички, яку о. Бахталовський обладнав у своєму домі і відправляв Служби Божі всупереч всяким заборонам. Та влада не давала спокою, його продовжували викликати на допити, погрожували, в результаті чого він захворів і в 1948 році помер. У 1950 році в громади забрано резиденцію з богослужбовою каплицею для розміщення колгоспної контори.

Про відбудову церкви селяни думали вже після закінчення війни. Вони зверталися до райвиконкому та облвиконкому, але дозволу не одержали. Побудували біля церкви капличку, в якій чверть століття відправлялися Служби Божі для жителів горішнього кута і Яблунова. У 1961 році богослужіння в капличці припинено, а саму капличку перевезли в Уторопи на ферму, де її використано в зовсім інших цілях. У 1988 році селяни домоглися повернення каплички, вилагодили її, оновили і, поки ремонтувалася церква, там відправлялись Служби Божі.

У 50-х роках місцевий колгосп накрив розбиту церкву шифером і використав її для складу, а потім і зберігання мінеральних добрив. У 70-х роках зруйновано дзвіницю, яка хоч уціліла під час війни, але в мирний час муляла очі комуністичній владі.

У 1989 році до райвиконкому були подані документи на реєстрацію об’єднаної релігійної громади Яблунова і горішнього кута Стопчатова. Ще кілька років тому керівництво Косівського райвиконкому відповіло б звично: «Відмовити в реєстрації». Але це вже був кінець 1989 року, комуністична влада втрачала позиції. Комусь потрібно було зберегти своє «невинне» обличчя, і для більшої переконливості райвиконком у своєму відношенні просить облвиконком «зареєструвати релігійну громаду Яблунова, на території якого вже віддавна є стара церква». Хоч зрозуміло, що церква розташована на території Стопчатова. 25 січня 1990 року Івано-Франківський облвиконком подає в Київ відношення такого змісту: «Ивано-Франковский облисполком рассмотрел заявления верующих граждан пгт. Яблонов о регистрации религиозного общества РПЦ пгт. Яблонов и предоставления ему культового здания, учитывая просьбу верующих и положительное решение, принятое Косовским райисполкомом, также ходатайствует об этом».

29 березня 1990 року з Києва в область надійшла постанова ради в справах релігій при РМ УРСР з коротким висновком: «Предложения по этому вопросу одобрить». Та поки вирішувалася реєстрація, релігійне життя вирувало. Першого січня 1990 року на парафії під керівництвом о. Василя Іроденка урочисто відзначено повернення стопчатівських церков у лоно Греко-Католицької Церкви, 22 травня 1990 року, на храмове свято, відбулася урочиста відправа з великою кількістю людей. Влада вже була безсила щось змінити. Але, на всяке, колишній партійний функціонер, який в цей час перебував на посаді уповноваженого в справах релігій в області, призупинив згадану постанову. На цьому документі і сьогодні можемо прочитати написане чиєюсь рукою: «Деревянко попросил отложить пока».

Напроти церкви, через дорогу, є старий цвинтар, який, принаймні впродовж двох століть був спільним для частини Стопчатова і Яблунова. Там є могили священиків: о. Миколи Січинського, о. Теодора Трача, о. Даниїла Бахталовського, о. Корнеля Бахталовського, о. Романа Мироніва, а також уродженця Стопчатова о. Дмитра Долішняка.

У різні роки в церкві служили священики:

1832 – 1849 рр. – парох о. Семен Сенютович, 1774 р. н., рук. 1803 р.;
1849 – 51 рр. – завідатель о. Юліян Соневицький 1818 р. н., рук.1842 р.;
1851 –1871 рр. – парох о. Олександр Каратніцький, 1808 р. н., рук. 1833 р.;
1871 р. – завідатель о. Петро Матковський, 1835 р. н., рук. 1860 р.;
1872 – 1880 рр. – парох о. Юліян Левицький, 1818 р. н., рук. 1844 р.;
1874 р. – сотрудник о. Терентій Доманік, 1847 р. н., рук. 1871 р.;
1874 р. – сотрудник о. Михайло Руденський (1849 – 1913), рук. 1874 р.;
1878 р. – сотрудник о. Атанасій Мойсейович, 1849 р. н., рук. 1876 р.;
1880 – 82 рр. – завідатель о. Іван Могильницький, 1845 р. н., рук. 1870 р.;
1882 – 1891 рр. – парох о. Іван Грабович, 1824 р. н., рук. 1848 р.;
1883 р. – сотрудник о. Адам Витвицький, 1856 р. н., рук. 1882 р.;
1887 – 1891 рр. – сотрудник о. Іван Онуцький (1858 – 1934), рук. 1886 р.;
1891 – 1893 рр. – парох о. Миколай Семенович, 1856 р. н.;
1893 – 1894 рр. – парох о. Микола Січинський (1850 – 1894);
1894 – 1895 рр. – парох о. Григорій Козицький, 1866 р. н.;
1895 – 98 рр. – о. Володимир Стефанович (1858 -1939), рук. 1884 р.;
1998 – 1911 рр. – парох о. Теодор Трач (1844 –1911), рук. 1859р., штатний шкільний комісар, радник Єпископської Консисторії;
1913 р. – парох о. Даниїл Бахталовський (1856 – 1927), рук. 1880 р.,;
1914 – 15 рр. – сотрудник. о. Димитрій Припхан, 1887 р. н., рук. 1913 р.;
1918 – 24 рр. – сотр. о. Корнель Бахталовський (1892 – 1948), рук. 1918р.;
1925 – 1927 рр. – сотр. о. Степан Малофій (1896 – 1978), рук. 1925 р.;
1930 р. – сотрудник о. Василь Чопей;
1927–46 рр. – парох о. Корнель Бахталовський (1892 – 1948), рук. 1918р.;
1934 – 35 рр. – сотрудник о. Михайло Плав’юк, 1910 р. н., рук. 1934 р.;
1935 – 1939 рр. – сотрудник о. Василь Бартко, 1911 р. н., рук 1934 р.;
1989 – 2005 рр. – парох о. Василь Іроденко, 1958 р. н., рук. 1982 р.;

Про окремих священиків розповімо ширше. Це зокрема ті священики, які запам’яталися окрім своєї священичої місії, значною громадською роботою.

Отець Микола Січинський (1849 – 1894) – парох с. Стопчатова з 1891 до 1894 року, громадський діяч, публіцист. З 1883 року був послом до Галицького сейму, фундатором стипендії при товаристві «Просвіта». Член Народної ради, підтримував дружні стосунки з Іваном Франком, один з діячів «Нової ери». «Нова ера» – організація, яка робила спробу наладнати українсько-польські стосунки в Галичині в 1890-х роках у зв’язку з політичним напруженням між Австро-Угощиною і Росією. Його син Мирослав, який на той час був студентом 3-го курсу філософського факультету, у квітні 1908 р. на знак протесту проти виборчих зловживань убив намісника Королівства Галичини і Володимирії (Лодомерії) Анджея Потоцького, який тривалий час виступав проти задоволення національних вимог українського населення у Галичині, підтримував москвофільську течію в громадсько-політичному житті краю. А під час виборів до Галицького сейму в 1908 р. намагався шляхом виборчих порушень та політичного терору не допустити обрання до крайового парламенту представників українських партій національно-демократичного спрямування.

Помер о. Микола Січинський у Стопчатові. Похований на стопчатівському цвинтарі. Дмитро Павличко згадує, що у 70-х роках минулого століття він приводив сюди Мирослава Січинського, сина священика, який перебуваючи у Львові, шукав можливостей відвідати могилу батька.

Отець Даниїл Бахталовський (21.12.1856, Тернопільщина – 05.07.1927, с. Люча Косівського району). Висвячений на священика 20.10.1880 р. Із 1880 року по 1885р. служив сотрудником у Бережанському деканаті. З 1880 року – парох в Яблунові Гусятинського деканату, декан цього деканату.

З 20 березня 1912 року – парох с. Стопчатова (Пістинський деканат). Обслуговував обидві церкви в с. Стопчатові (св. Миколая і св. Параскеви) та церкву св. Димитрія в с. Ковалівці. До горішньої церкви св. Миколая в с. Стопчатові належала і греко-католицька громада містечка Яблунова. В усіх цих населених пунктах були читальні “Просвіти”, товариства Апостольства молитви, Братства тверезості. О. Даниїл згуртовував молодь, сприяв вихованню в релігійному та національно-патріотичному дусі. Він був радником Єпископської Консисторії.

Його сини Корнилій і Роман теж були священиками. За радянської влади о. Роман, який служив на парафії у Коломиї, був двічі заарештований і засуджений до тюремного ув’язнення. Проте він залишився греко-католицьким священиком і московського православ’я не прийняв.

21 червня 1927 року о. Даниїл переведений на парафію в с. Люча (Пістинський деканат), а його син о. Корнилій, який служив на цій парафії, перейшов в с. Стопчатів, де був більший обсяг роботи. Після двох тижнів праці в с. Лючі о. Даниїл помер. Похоронений на стопчатівському цвинтарі.

Отець Володимир Стефанович (26.02.1858, м. Львів – 13.02.1939, м. Кути Косівського району). Висвячений на священика 23.03.1884 кир Сильвестром Сембратовичем у Тисмениці.

Служив на парафії в с. Вашківцях на Буковині, а з 16 квітня 1895 року до 31 березня 1898 року – парох с. Стопчатова. У 1898 році переведений на парафію в м. Кути. Крім виконання обов’язків пароха був посадником уряду ЗУНР у Кутах. Коли в 1918 році у Косові було створено Національну Українську Раду Косівського повіту, яку очолив Анатоль Лепкий, о. Стефанович був обраний його заступником.

Він відстоював інтереси українців і за польської влади, за що був ув’язнений у коломийській тюрмі.

Його син Теодор Стефанович закінчив Віденську військову академію, служив в австрійській армії, офіцер УГА (1918–1920). З 1944 року – в УПА (полковник «Кропива»), командир юнацької школи «Грегіт», яка готувала новобранців УПА. У 1945 році попав у полон НКВД.

Отець Корнилій-Віктор Бахталовський (02.10.1892, с. Яблунів Гусятинського повіту – 24.11.1948, с. Стопчатів Косівського району).

Висвячений на диякона 8.12.1918 р., на священика – 15.12.1918 р. кир Григорієм др. Хомишиним, єпископом Станіславським. З 15 грудня 1918 року по 31 грудня 1923 року служив сотрудником у с. Стопчатові, а з 1 січня 1924 року до 21 червня 1927 року – священиком с. Люча і одночасно доїжджаючим сотрудником в с. Березові.

З 22 червня 1927 року і до останніх своїх днів – парох с. Стопчатова. Проводив уроки релігії та здійснював катехізацію дітей з греко-католицьких сімей у Яблунівській школі.

У травні 1934 року о. Корнилій звернувся до воєводського уряду в Станіславі в справі одержання дозволу на будівництво українського католицького Народного дому, який і був збудований через три роки. Ця будівля і зараз служить людям, як Народний дім с. Стопчатова.

18 квітня 1935 року призначений шкільним комісаром на села Іспас, Мишин, Микитинці, Уторопи, Пістинь, Шешори, Прокураву, Брустури, Космач, Стопчатів.

Активно працював в «Просвіті». Організовував і підтримував аматорські гуртки. Разом з цим за вказівкою владики єпископа Хомишина створив паралельну до читальні «Просвіти» читальню релігійного товариства «Скала». Читальня мала бібліотеку для молоді, у фондах якої була література духовного спрямування, а також твори українських письменників та періодичні видання. 27 листопада 1944 року «іменований містодеканом Пістинського деканату».

Його син Любомир, студент Львівської політехніки, під час війни пішов у дивізію «Галичина», влітку 1944 року перейшов до УПА (псевдо «Зенко»), де в серпні 1944 року став чотовим у сотні «Коника» в старшинській школі УПА «Олені». У 1946 році – поручник, а потім хорунжий «Зенко» – призначений командиром підстаршинської школи на Закерзонні. У 1947 році відійшов у рейд на захід з відділом хорунжого Бурлаки. На території Словаччини попав у полон і виданий Польщі, де був засуджений на довголітнє ув’язнення, а потім розстріляний.

У 1945 році за вказівкою Сталіна почалася ліквідація УГКЦ. І вже в 1946 році у Львові відбувся псевдособор, який приєднав галичан до Російської Православної Церкви. Продовжувався тиск на священиків з метою переходу на православ’я, виклики в НКВД, репресії. Отець Корнилій такого знущання не видержав і в листопаді 1948 року помер.

Похований на цвинтарі с. Стопчатова поруч з батьком о. Даниїлом Бахталовським.

Отець Степан Малофій (1896, с. Тулова Снятинського повіту – 1978, м. Івано-Франківськ)
Висвячений на диякона 28.12.1924 р., на священика – 24.05.1925 р. кир Григорієм др. Хомишиним, єпископом Станіславським. Учасник визвольних змагань 1918 – 20 років.

З 1 липня 1925 року по 31 травня 1926 року служив сотрудником на парафії в с. Космачі і проживав у Стопчатові. З 1 червня 1926 року по 9 серпня 1927 року був сотрудником на парафії у Стопчатові. Приходив на уроки релігії в Яблунівську школу в групу дітей з греко-католицьких сімей. Брав участь в аматорських гуртках, які організовувались тут при “Просвіті”. Його діяльна участь у просвітницькій роботі сприяла активному залученню селянської молоді Стопчатова і Яблунова до самоосвітньої та виховної роботи, участі в аматорському театрі. Громадська активність отця, пристрасні проповіді, витримані в національно-патріотичному дусі, не подобалися владі. За ним пильно слідкувала Яблунівська поліція і писала донесення у вищі інстанції.

Після смерті о. Даниїла Бахталовського виїхав зі Стопчатова і був сотрудником на парафії в Снятині, Городенці, Чорткові. Згодом – у Жабокруках, Жукові, Устєчку, Садах на Тернопільщині, а з 15 січня 1945 року – священиком в Устю на Снятинщині. За зв’язки з УПА 19 липня 1949 року заарештований і засуджений на 25 років тюрми. Реабілітований після смерті, 20 листопада 1992 року. Після повернення з тюрми служив на парафії у Ворохті та Гвозді (Надвірнянський район). В скорому часі був вимушений залишити священичу працю і проживав у Крихівцях під Ів-Франківськом, де дружина мала свій будинок. Після смерті дружини поселився з двома дітьми в Ів-Франківську. Його дочка Лілія Степанівна Григорович – була народним депутатом України 5-х скликань, голова «Союзу Українок», директор Центру суспільно-політичної аналітики «Візія». Син Любомир – кандидат медичних наук, доцент кафедри патологічної анатомії Ів-Франківського медичного університету.

Отець Конрад Вергун (1912, с. Хмелева Тернопільської обл. – 1976, с. Стопчатів).

Закінчив Станіславську гімназію (1932), Станіславську духовну семінарію (1936). Висвячений на священика 1936 року . Служив 4 місяці на парафії в Іспасі, а з 1936 року по 1938 рік – на парафії Молодятина і Марківки в Коломийському районі. За перших совітів (1939 – 1941) служив на парафії в с. Текучі, а за німців (1941 – 1944) – у Печеніжині. З приходом радянської влади в 1944 році переведений на парафію в Лючу і Нижній Березів.

У грудні 1945 року був арештований і засуджений за ст. 54.1а на 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Перебував у таборах Солікамська і Джесказгану.

19 січня 1955 року був звільнений і висланий в Караганду, де працював на шахті. Але висилки у вироку не було і 16.04.56 р. висилку скасовано.

25 липня 1958 року визнав Православну церкву і одержав грамоту на другого священика в с. Стопчатів. У 1961 році переведений на парафію сіл Кийданч і Нижнє. Короткочасно працював в с. Рогиня Гвіздецького району. А з 1969 року він знову в Стопчатові – настоятель церкви св. Параскеви. Початок 70-х років в Україні був позначений хвилею судових процесів над українською творчою інтелігенцією. Нових переслідувань зазнали і священики. Інспіровані доноси, перевірки і в 1976 році о. Вергун одержує попередження від уповноваженого у справах православної церкви в Івано-Франківській області. В цьому ж році отець Конрад Вергун помер. Похований у Стопчатові.

Спроби будівництва церкви в Яблунові

У яблунівській громаді роками визрівала думка про будівництво церкви. Проте зробити перші кроки до втілення цієї ідеї в життя вдалося лише у 30-х роках минулого століття. До кінця тридцятих років яблунівська громада зміцніла. Зросла чисельність українського населення. Активну діяльність проводили товариства “Просвіта”, “Сільський господар”, організація “Союз українок” та інші . Саме в середовищі цих патріотичних об’єднань сформувалась думка про будівництво церкви. Активно про це заговорили вже у 1937 році. Отець Корнелій Бахталовський не дуже радо сприйняв таку вістку, але перебуваючи кожного разу на зборах Яблунівської читальні «Просвіти», а також на різних імпрезах та розмовляючи з людьми, зрозумів, що встояти цим намірам яблунівських людей буде важко. 22 серпня 1937 року він зібрав активістів будівництва у стопчатівській церкві. На цьому зібранню було остаточно вирішено будувати церкву. Проте виникло питання щодо вибору місця під будівництво. Одні хотіли бачити церкву біля школи (там, де теперішня фабрика «Левеня») на церковній землі, якою користувався о. Бахталовський, а інші хотіли викупити землю біля читальні «Просвіта» (на розі теперішніх вулиць Франка і Матієва-Мельника, де стоїть будинок Боєчка В. Д.), щоб церква була в центрі містечка. Оскільки на цій нараді суперечка не могла вирішитися, то Петро Чукур, який був там присутній як один з активістів будівництва, запропонував, щоб у наступну неділю всі парафіяни проголосували карточками, на яких напишуть самі, де хочуть бачити свою церкву: «біля школи» чи «біля читальні». У неділю карточки вкинули в скриньку і потім підрахували. Більшістю голосів вирішено будувати церкву біля читальні.

Проте час ішов, а з власником земельної ділянки договоритися не вдалося. Він постійно підіймав ціну. І тоді один з активістів будівництва Слюсарчук Дмитро погодився віддати на спорудження церкви свою ділянку землі і навіть розібрати будинок, який почав там будувати. Ця благородна людина разом зі своєю дружиною у 1945 році була розстріляна енкаведистами, які вночі вдерлися до хати. Слюсарчук Дмитро – вітчим відомого лікаря Котлярчука Василя Петровича (1899 – 1952). Площа ділянки була невеличкою, але для церкви достатньою (зараз на тому місці розміщені будинки і земельні ділянки Гаврилківих та Сав’юків).

Організатори будівництва зібрали гроші і замовили в Коломийському повітовому управлінні архітектури і будівництва проектну документацію. А 5 травня 1939 року проект церкви був підписаний архітектором Стефаном Гнатковським, 8 червня 1939 року затверджений Єпископським Ординаріатом у Станіславі. Церква мала будуватися з дерева і покриватися бляхою, її зовнішні розміри 24×18,5 м, а висота разом з хрестом 24,5 м., висота хреста 2,5 м. Проте прихід у вересні 1939 року «визволителів» перешкодив цим добрим намірам громади.

Друга така нагода для будівництва церкви з’явилася вже під час німецької окупації, у 1941 році. Правда, цьому передувала жевріюча надія на національне відродження (згадаймо проголошення 30 червня 1941 року відновлення української державності). Хоч і німці швидко припинили це відновлення, але надія не покидала людей. Тому не дивно, що в умовах воєнних дій люди об’єдналися навколо ідеї будівництва.

Активний член ОУН Михайло Солоненко та просвітянин столяр і фотограф Микола Синітович обійшли всю Станіславщину з метою оглянути по селах церковні споруди і вибрати найкращу церкву, яка б стала взірцем для яблунівської новобудови. Їм дуже сподобалась церква в селі Новицях Калуського повіту, вони сфотографували її і запропонували громаді. Збереглася ця фотографія з таким написом Михайла Солоненка на звороті: «Церква в Новицях (повіт Калуш). В товаристві з М. Синітовичем ми їхали в справі оглядин дооколичних церков і ця найбільш впала нам до вподоби, котру відфотографували. (В час підготовки будови церкви в Яблунові). 15.09.1941».

Громада віднайшла нове місце для будівництва церкви. До початку війни на тому місці стояла будівля Яблунівського лісництва, в якій проживав лісничий Рудольф Рубінґер. Це була гарна забудова. На початку вересня 1939 року, коли польський уряд покинув Варшаву, у ній тимчасово розміщався польський Генеральний штаб. Та у перші дні війни, у червні 1941 року, будівля згоріла від прямого попадання німецької бомби. Організаторам будівництва вдалося домовитись про закупівлю земельної ділянки і будівництво церкви на тому місці. 29 листопада 1941 року мірничий Волощук відвів площу під будову церкви.

З різних причин прийшлося їхати аж до Львова і там замовляти проектну документацію. Менш ніж через місяць після відведення площі проектна документація була виготовлена. Підписав її виконавець інженер-архітектор Лев Левинський 18 грудня 1941 року. Розміри церкви 23,6×34,4 м., висота разом з хрестом 34,1м., висота хреста 3 м. Церква мала бути покрита ґонтами. Лише на стіни за інженерними розрахунками потрібно було 985 кубометрів дерева.

Проте, щоб приступити до будівництва, потрібно було одержати ще дозвіл з відділу будівництва генерал-губернаторства у Львові. Прохання на такий дозвіл направив у згадане відомство Лев Левинський 28 лютого 1942 року. Але 3 березня він одержав відповідь про те, що дати дозвіл на будівництво не можуть у зв’язку з постановою про припинення всякого будівництва окрім будівництва воєнних об’єктів. Тому чиновник порадив звернутися «десь, можливо, через півроку». Організатори будівництва вірили, що дозвіл на будівництво буде, і тому розпочали підготовчі роботи: розчищали площу, завозили каміння. Але і через півроку дозволу не було. Тоді Лев Левинський віддав документи громаді.

Йшла війна, а потім прийшла радянська влада, яка проводила масовану антирелігійну пропаганду, закривала існуючі церкви, нищила каплиці. Тому, навіть, думати про будівництво церкви було небезпечно. На тому місці на початку 50-х років збудували середню школу.

У 1946 році комуністична влада заборонила УГКЦ і підпорядкувала всі церкви Російській Православній Церкві. Нові церкви не будувалися, під загрозою закриття опинилися і деякі діючі церкви. Так були поховані всі надії на будівництво церкви в Яблунові при тогочасному режимі.

Мрія здійснилася

За горбачовської “перестройки”, у серпні 1987 року, віруючі на чолі з єпископом Павлом Василиком звернулися до Папи Римського Івана-Павла ІІ з листом-заявою, в якому просили посприяти виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля і офіційному визнанню її радянським керівництвом.
Паралельно з цим в органи місцевої влади надходили звернення з проханням реєстрації греко-католицьких громад. А 23 січня 1990 року у Львові десятки прикарпатських священиків на чолі з єпископами Павлом Василиком і Софроном Дмитерком взяли участь у церковному соборі УГКЦ, на якому було проголошено повне відновлення діяльності церкви, скасовано рішення Львівського церковного собору 1946 року і заявлено владі вимогу повернення культових споруд та майна УГКЦ, націоналізованих у радянський час.
В січні-лютому 1990 року проходила гаряча передвиборна кампанія, йшла агітація за кандидатів у депутати до Верховної Ради. Відбувалися зустрічі з кандидатами та їхніми довіреними особами. На зустрічах, зокрема з депутатами від національно-демократичних сил, люди прозрі вали. З’являлася відвага і гордість за свою націю, за її культуру і духовність. У цей час багато людей навернулося до церкви. У своїй більшості існуючі церкви нашого регіону, які з 1946 року вважалися православними церквами Московського патріархату, повернулися в лоно Української Греко-Католицької Церкви. Саме у цей час знову появилася можливість побудувати церкву в Яблунові.
Спочатку на будівництво церкви не всі погоджувалися. Була пропозиція долучитися до стопчатівської громади, відремонтувати церкву св. Миколая і мати спільну церкву для Яблунова і горішнього кута Стопчатова, як це було за Польщі.
Спільна громада вже одержала від влади дозвіл на відновлення церкви і створення парафії. В Яблунові вже збиралися кошти на ремонт стопчатівської церкви. Створено спільний церковний комітет. Та все ж була група людей, яка хотіла побудувати церкву в Яблунові. Ініціатором будівництва був Петро Полюк. Нелегко було йому переконати яблунівців, щоб вони погодилися будувати церкву. Багатьом ця ідея здавалася нездійсненною. Простіше було відремонтувати уже існуючу церкву в Стопчатові. Та все ж П. Полюкові вдалося переконати односельців. Створили церковну двадцятку і почали домагатися від влади дозволу на реєстрацію громади і будівництво церкви. До Косівської районної ради була направлена така заява:

Косівській районній раді народних депутатів від громадян селища Яблунів

Заява
Для спільного задоволення релігійних потреб ми, віруючі в кількості 20-ти чоловік, що належимо до католиків східного обряду, бажаємо створити релігійну громаду католиків східного обряду.
Район діяльності релігійної громади буде розповсюджуватися на селище Яблунів.
Просимо зареєструвати нашу громаду католиків східного обряду за адресою с-ще Яблунів і дозволити будівництво нової культової споруди.
1. Котлярчук Дмитро Васильович 1922 р. н. Підпис
2. Синітович Богдан Миколайович 1938 р. н. – // –
3. Котлярчук Василь Петрович 1941 р. н. – // –
4.Лютник Любомир Йосипович 1947 р. н. – // –
5. Котлярчук Дмитро Юрович 1921 р. н. – // –
6. Михайлюк Іван Дмитрович 1926 р. н. – // –
7. Бубряк Імре Імрович 1952 р. н. – // –
8. Іванович Іван Васильович 1925 р. н. – // –
9. Галатинюк Мирослав Михайлович 1925 р. н. – // –
10. Яцюк Петро Федорович 1938 р. н. – // –
11. Никорович Іван Ількович 1924 р. н. – // –
12. Мельник Мирослав Юрович 1925 р. н. – // –
13. Полюк Петро Миколайович 1930 р. н. – // –
14. Мосюк Петро Іванович 1936 р. н. – // –
15. Дмитрук Юрій Михайлович 1931 р. н. – // –
16. Романюк Микола Михайлович 1955 р. н. – // –
17. Николюк Михайло Петрович 1926 р.н. – // –
18. Стефанко Михайло Васильович 1938 р. н. – // –
19. Цариняк Іван Васильович 1921 р. н. – // –
20. Скригунець Микола Юрович 1951 р. н. – // –
Ідею будівництва яблунівської церкви підтримав парох села Стопчатова отець Василь Іроденко. Здається сьогодні, що якби не його підтримка, то церкви в Яблунові не було б. Це був сміливий і дуже передбачливий крок отця. Безперечно, для нього було вигідніше, щоб до ремонту церкви св. Миколая долучилася яблунівська громада і тоді разом можна зробити більше і краще, але разом з тим розумів, що чи тепер, чи пізніше питання про церкву в Яблунові виникне знову. Він посприяв тому, що гроші, зібрані яблунівцями на ремонт стопчатівської церкви, були повернуті, і запропонував їм створити свій церковний комітет в Яблунові. Комітет було створено, а головою обрано Богдана Синітовича. Отже, знову постала проблема вибору місця під будівництво. Після довгих суперечок прийшли до згоди. Правда, прийшлося знести три старі будівлі. І слава Богу, що це сталося в 1990 році, коли ще була в центрі Яблунова громадська земля. Це ще раз свідчить про передбачливість отця Василя і тих людей, які ініціювали будівництво.
27 вересня 1990 року селищна рада прийняла рішення про виділення земельної ділянки під будівництво церкви. З певними труднощами, але все-таки вдалося вибрати в районній архітектурі план на будівництво, а коломийський архітектор, уродженець Яблунова Мирослав Атаманюк безплатно виготовив проектну документацію. Він був знайомий з проектами церкви 1939 та 1941 років. Розміри церкви за новим проектом були приблизно такими, як за проектом 1939 року – (24,6× 18,9 м., вис. з хрестом – 24,4 м., вис. хреста – 1,8 м.) але меншими, ніж за проектом 1941 року.
Ось що розповів ініціатор будівництва церкви Петро Миколайович Полюк:
На Різдво 1990 року ми пішли колядувати і заколядували 1500 карбованців. Оскільки гроші збиралися на церкву, то ми, зрозуміло, повинні були вкласти їх в ремонт стопчатівської церкви. Та ось в голову мого сина Романа прийшла смілива думка і він сказав мені: «Чого ми маємо носити ці гроші по Стопчатову і думати ще кому їх віддати, щоби вони не пропали? Може би ми в Яблунові церкву збудували…». Я задумався, бо син мав рацію, але чи підтримають люди. Сумнівався, бо яблунівські люди століттями звикли ходити в горішню стопчатівську церкву, і це їх влаштовувало. Сумніви сумнівами, але я зважився і сказав синові, що завтра ж піду до Петра Солоненка, який збирав гроші на стопчатівську церкву і скажу, що коляду йому не віддаю, бо ми збираємо кошти на будівництво церкви в Яблунові. Так я й зробив. Солоненко мені відповів: «Най вам Бог помагає. Я з Яблунова, але церкви хочу в Стопчатові». Після цього я вже не мав права відступати від задуманого. Я знав, що буде важко. Та потрібно якось починати.
Спочатку вирішив йти до селищної ради, щоб одержати рішення чи підтвердження селищної ради, що в селі є релігійна громада, яка хоче будувати церкву. Але самому було якось не солідно йти до голови і я попросив Івановича Івана, щоб пішов зі мною. Головою на той час був Томащук В. Д. То йшло до виборів. Тому Томащук В. Д. сказав, що поки він ще перебуває на цьому місці, то посприяє нам у всьому, дав для початку відношення і я пішов у Косів у районну раду, щоб зареєструвати релігійну громаду і взяти дозвіл на будівництво церкви. Та не так то просто було. Кілька разів мене повертали, бо не так була оформлена заява. Від імені громади до районної ради повинні були звернутися двадцять чоловік, так звана установча громада, або церковна двадцятка. І про цих двадцятьох в заяві потрібно було вказати точні дані: прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце праці і особистий підпис. А це ще були радянські часи. Люди боялися підписуватись. Знайти двадцятьох людей, на диво, було досить складно. Одні насміхалися, інші відмовлялися, а були й такі, що з хати виганяли. До мене приходили як
яблунівські, так і стопчатівські люди і говорили: «Петре, лишися того воза». На їхній стороні був вже і голова селищної ради Томащук В. Д. і голова осередку Народного Руху Блащук Іван. Я їм відповідав, що церква в Яблунові буде, і від цього я не відступлю. Півроку я збирав по Яблунову двадцятку і нарешті громаду зареєстрував. Однак в Яблунові бесіди про церкву не втихали – від підтримки до повного заперечення.
Якщо вже починати роботи, то потрібно мати допомогу від людей. Тому я попросив нового селищного голову Васкула М. Г. зібрати схід селян, на якому довести людям, що церква в Яблунові потрібна. Схід селян було зібрано і я між іншим сказав людям: «Шановні громадяни! Ми так довго перебуваємо без церкви і тому серед сторонських людей почуваємо себе незручно. Недавно я був у Косові і мені сказали, що я з пустого села, бо в ньому навіть церкви немає. Якось бисьмо помалу збудували церкву, аби нам не казали, що ми з пустого села». Дехто з присутніх почав виступати, але підтримки не було. Я лише чув, що ми церкву маємо в Стопчатові, що немає кому будувати, що нам не стане коштів і таке інше. Можливо частина з тих, що мовчали, і мене підтримували, але про те я не знав. Після цього Васкул М. Г. подивився на мене та й каже: «Бачите, пане Полюк, нічого не виходить. Люди не хочуть». Тоді я прошуся ще раз до слова і кажу: «Люди, хто не хоче церкви – встаньте». Ніхто не вставав. Тоді я звернувся до голови: «Миколо Григоровичу, дивіться. Всі хочуть церкви. Ніхто не встає». «То добре, – сказав голова – раз так, то берімося всі до роботи і будуймо церкву». Після цього я вже мав моральне право вибирати необхідні документи, а мій син Роман за кілька днів виробив печатку, бо мене лякали, що на печатку потрібно буде ждати три роки. Постало питання плану на будівництво. Кількаразово я звертався в районну архітектуру, але мені з різних причин відмовляли, або зовсім не реагували. Тоді я звернувся до головного архітектора, який врешті-решт погодився і зобов’язав архітектора, який обслуговував Яблунів, виготовити план на будівництво в триденний термін. Це було виконано. Відвели 27 арів на церкву і 2 гектари вище цегельного заводу на цвинтар. Лісництво нам дозволило зрізати дуба і ми зробили хрест, закопали його на тій площі, де мала стояти церква. Тепер потрібно було подбати про будівельні матеріали. З Пасічної привіз шість камазів каменю. Камінь був дорогий, але мені вдавалося різними шляхами брати його дешевше. В Коломийському лісокомбінаті виписав 35 кубометрів лісу. Нам відвели лісосіку в Космачі аж під Мончалами, там приходилося й ночувати. Впродовж 5-6 днів ми рубали ліс і лісовозами відправляли в Яблунів. В лісі окрім мене працювали Синітович Богдан, Мельник Михайло, Ковалишин Дмитро, Михайлюк Іван, Волощук Василь, Сабадаш Юрій, Николюк Богдан. Багато нам допоміг транспортом для перевезення лісу Котлярчук Василь Петрович, який тоді працював директором комунального відділу в Яблунові. Лісничий Космацького лісництва Волощук Гнат Іванович дав від себе 10 кубометрів лісу і ще виписав нам 30 кубометрів за ціною дров. 10 кубометрів дав директор Кутського лісокомбінату Негрич Микола Васильович. Решту лісу ми брали вже з Яблунівського лісництва. Я тоді думав, що ми будемо будувати дерев’яну церкву. Котлярчук В. П. посприяв у придбанні оцинкованої бляхи, яка обійшлася нам досить дешево. Сьогодні здається, що все і всі сприяли, щоб будувалася церква, але в дійсності було далеко не так. Були труднощі організаційні, матеріальні та, на жаль, не обходилося без інтриг. Не хочу пригадувати тих образ, які сипалися на мене, але коли я побачив, що вже неможливо нікому зупинити будівництво церкви, що мрія моя втілюється в життя, передав керівництво будовою Синітовичу Богданові, який дуже активно брався за працю.
Роботи, хоч і з великими труднощами, але йшли. Після того, як було залито фундамент, я пішов. Головне, що церква будувалася, і це було для мене найважливіше, а образи можна пробачити.
Деякі подробиці розповів син П. Полюка Роман, який відзначається своєю рішучістю, запалом, енергією, активною громадянською позицією:
Це було у 1990 році в часі Різдва. Приходжу вечором додому і застаю, що тато з Івановичем Іваном рахують заколядовані церковними колядниками гроші. Нарахували всього якихось півтора тисячі рублів.
– І куди ж ви їх подінете? – запитався я.
– Та віддамо трохи на Лючу, трохи на Стопчатів.
Це якось мене здивувало і навіть обурило, хоч і був готовий до такої відповіді, знаючи настрої селян. Проте, відвідуючи кожної неділі Службу Божу в Лючі, я весь час думав чому у нас у Яблунові немає церкви. Чому одні люди з Яблунова ходять до церкви в Лючу, а інші в Стопчатів. Тому можливо різко, але я таки сказав те, що думав:
– Та що ви за ґазди, що не можете побудувати церкву у своєму селі? Дивіться, колись навіть за німців люди зважилися на будівництво церкви, а тепер, коли цей безбожний Союз вже розвалюється, ви хочете гроші віддавати сусідам?
– Та хто буде будувати, та то нема сили. Люди навіть колядувати не радо йдуть. – розвели руками мої співбесідники.
– От ви цього року щось заколядували, а щось на другий рік заколядуєте і ці гроші на купку, на купку і потрохи настараємо на початок будівництва, а там уже підключаться люди і я впевнений, що будуть допомагати. – настоював я на своєму.
Ми ще довго говорили і радилися, а потім вирішили віддати гроші Івановичу на зберігання. Іванович протримав гроші цілий рік. Правда, дехто цікавився, де поділися гроші, та ми не скривали. І розповідали, що будемо починати будівництво церкви в Яблунові. Чи вірили люди? Мабуть ні. Навколо нас точилися нездорові бесіди, а нас боліла голова, як це все ми маємо починати. Але вийшло на добре, хоч з неймовірними труднощами.
Тоді якраз Богдан Синітович допомагав мені будувати хату. Я покликав його як будівельника і віруючу людину до татової хати і ми сказали йому про наше рішення будувати церкву. Він сприйняв це повідомлення із задоволенням і сказав, що йому відомо, що в Солоненка Петра є готові документи з архітектури, які виготовлені були ще у 1942 році, коли люди збиралися будувати церкву. І, дійсно, Солоненко Петро, який не був прихильником будівництва церкви у Яблунові, передав велику папку з документами Богданові Синітовичу. І вже тоді нам здавалося, що як ми маємо проект будови і всі розрахунки, то далі з документами піде все легко. Та не так то було. Лише, щоб вибрати рішення селищної ради на виділення земельної ділянки під будівництво, прийшлося оббивати пороги близько восьми місяців. А про районну архітектуру вже і не згадую.
На другий рік знову йдемо колядувати. Ми домовилися з Синітовичем Богданом, що він буде збирати гроші тут, у центрі, а ми – за рікою. Пам’ятаю, що як ми дійшли з колядою до останньої хати, і коли там підрахували що ми заколядували, нас відразу, як організаторів, почали питатися, куди дамо ці гроші. Тато сказав, що нікуди, бо в Яблунові будуємо церкву і ці гроші даємо на нашу церкву. І тут почалося:
– А хто буде будувати?
– А хіба це гроші? Та з ними нема куди показуватися.
– А ми так будемо сто років збирати!
– Ходилисьмо у Стопчатів і ходім далі, підтримуймо ту церкву, бо там хоч мур уже стоїть.
Я не витерпів і втрутився у ту бесіду:
– Я лише починаю ґаздувати, але вже побудував хату, а ви солідні ґазди, маєте давно хати і навколо хати дещо у вас є. Якщо ми віддамо соту частку від кожної хати та ще плюс ці гроші, то щось таки будемо мати і тоді спробуємо потихенько будувати, щоб мати свій храм.
Хтось мене підтримав, хтось ні, хтось висловлював незадоволення, але гроші ті таки пішли на будівництво своєї церкви.
Важко було переконати людей, щоб вони повірили у свої сили. Не згадую вже про схід селян, про ті вбивчі слова, які сипалися на голову мого тата. Не раз в нього опускалися руки: «Нічого з цього відай не буде». А я все говорив: «Заспокойтеся тату, буде!»… Але то вже пройшло.
Коли тато тут виробляв документи, переконував усіх, що потрібно будувати церкву та збирав церковну двадцятку, щоб зареєструвати церковну громаду в державних органах, стопчатівську церкву уже збиралися накривати. І ті люди, які недавно підтримували будівництво яблунівської церкви, пішли ремонтувати стопчатівську, бо вважали, що там спочатку потрібно впорядкувати церкву, а в Яблунові, мабуть, з будівництвом нічого не вийде. Дехто знав, що і в 1942 році люди на руках мали всі документи на будову, навезли каміння, дерева, але так і нічого з того не звели.
«Лишися того ровера, – говорили татові – бо ти залишився один, як палець». «Нічого – відповів тато – я хоч один, але з Богом. Я буду потихенько заготовляти матеріал, а ви йдіть». За цей час вдалося привезти сім чи вісім машин каменю аж з Пасічної, заготовити трохи дерева. А ті люди, що пішли в Стопчатів, скоро повернулися, бо стопчатівці знайшли собі інших майстрів.
Виникла проблема з печаткою. Богдан Синітович і тато їздили в Ів-Франківськ , але їх звідти відправили та ще й позбавили всякої надії на виготовлення печатки. На другий день я взяв усі документи, поїхав в обласний центр і ввечері привіз печатку. Як це мені вдалося, правдами чи неправдами і що це мене коштувало, розповідати не буду, але з церковних грошей я не взяв ні копійки.
І тепер, коли приходжу до нашої церкви, я радію, що ми маємо свою святиню. А могло її і не бути, бо лише неймовірними зусиллями вдалося відстояти її будівництво. Я горджуся тим, що саме мій тато прийняв на себе цей перший удар і не похитнувся, коли вирішувалася доля: бути, а чи не бути.
Зіставивши все сказане батьком і сином, мимоволі думаєш, що, можливо, слова і дії Романа Полюка у той напружений час були тим доважком на шальках терезів, які схилили їх в бік рішення за будівництво церкви.
Тут потрібно сказати, що до закладання фундаменту Петро Полюк і Богдан Синітович ще працювали разом. А далі їхні плани розійшлися: П. Полюк мріяв і готував матеріал на дерев’яну церкву і навіть було виготовлено проект на дерев’яну церкву, а Б. Синітович почав будувати цегляну. Але побачивши, що будова йде і що церква буде, П. Полюк відійшов від керівництва.
17 серпня 1991 року вже було закінчено закладання фундаменту. Богдан Синітович не тільки очолив будівництво церкви, але й сам працював не покладаючи рук, вніс свої певні зміни до проекту, і будівництво пішло повним ходом.
Завозилася цегла з колгоспного цегельного заводу. А вже 10 жовтня 1991 року розпочали мурувати стіни. Мурували майстри з Надвірнянщини. Їм потрібно було дати нічліг і забезпечити харчуванням. Всі ці турботи взяв на себе Синітович Богдан зі своєю дружиною Анною. До пізньої осені 1991 року, а потім з ранньої весни і аж до літа 1992 року майстри викладали стіни храму. Їм допомагали небайдужі до будівництва храму жителі Яблунова. 12 червня 1992 року мурування стін було закінчено. Та навіть ще в не домурованому храмі відправлялися Служби Божі. На Великдень 1992 року отець Богдан Рибчук відправив Службу Божу і освятив паски. Це сталося вперше в Яблунові після понад двохсотлітньої перерви. З цього часу в церкві регулярно відправлялися Служби Божі. Перша посвята води відбулася 19 січня 1993 року.
Вигляд церкви в значній мірі залежить від форми покрівлі. Влаштування дерев’яних конструкцій взяв на себе столяр-будівельник і керівник будови Синітович Богдан. Він підібрав собі двох помічників і розпочав роботу, яка продовжувалася до 21 травня 1993 року. Відразу розпочалися штукатурні роботи. Їх очолив наш односелець Николюк Михайло. Це був теж тривалий процес. І вже 17 липня 1993 року штукатурні роботи були завершені. 27 липня 1993 року бляхарі розпочали покрівельні роботи і 30 вересня 1993 року закінчили покривати церкву. Зовнішню штукатурку закінчено 15 липня 1995 року. А потім почалися столярні роботи, художнє оформлення.
До вересня 1997 року будівництво церкви було завершено. 21 вересня 1997 року, на Різдво Пресвятої Богородиці, церква була освячена на честь Співстраждання і Різдва Пресвятої Богородиці. Освячував владика Павло Василик.
Разом з будівництвом церкви будувалася дзвіниця. Перший дзвін до дзвіниці масою 250 кг, куплено за гроші Юрія Боєчка з Чикаго (США) і названо ім’ям «Юра». Другий великий дзвін масою 350 кг придбано за громадські гроші і названо «Павлом» в честь владики Кир Павла Василика, який освячував дзвони 17 квітня 1994 року.
Розмовляючи якось з активним прихильником будівництва нашого храму і таким же активним будівельником, чий талант проявлявся не тільки в умінні виконувати будь-яку фізичну роботу, а й у блискучих інженерних рішеннях, Миколою Дутчаком, почув від нього такі слова:
«Наш храм є ровесником важливих історичних подій, коли весь світ почав визнавати нашу державу – незалежну Україну, а також коли наша Греко-Католицька церква вийшла з підпілля і відродилась. Тому наш храм Співстраждання і Різдва Пресвятої Богородиці можна вважати достойним пам’ятником цих вікопомних подій. Хтось будує монументи на честь подій, а ми збудували Божий дім».
Важко не погодитися з такими словами. Лиш в незалежній Україні ми змогли здійснити свою мрію – побудувати храм Божий.
Немає достовірнішої історії, ніж історія, яка базується на фактах, про які можуть розповісти безпосередні учасники тих чи інших подій. З розповідей можна скласти цільну уяву, здавалося б не значної події у сві товій історії – всього-на-всього будівництва і становлення церкви. Але як це важливо для нас! Будівництво храму відбувалося на небувалому ентузіазмі і високому духовному піднесенні, без якогось сталого фінансування, з доброї волі людей. То ж продовжимо знайомство зі спогадами організаторів, будівельників, священиків.
Ось що розповів старший брат церковного братства, головний керівник, невтомний трудівник і будівничий храму Синітович Богдан:
Діялося це в моєму домі. Зібралася церковна двадцятка і обрала мене головою церковного комітету, Полюка Петра – заступником, а його дружину – касиром. Я відмовлявся, натомість погоджувався очолити будівельні роботи і обіцяв робити все, що в моїх силах, проте ставати до керівництва не хотів. Та мене заспокоїли і все-таки вговорили. Петро Полюк до цього часу уже зробив певні організаційні заходи, мав у своїх руках гроші, заколядовані у 1990 році, а також здані окремими людьми. А я почав з того, що ми разом пішли в лісництво і лісничий Шеремета дозволив нам зрізати дуба, щоб зробити хрест. Хрест був виготовлений швидко, довго лежав за старою поштою, бо ще не було відведено землю під будову. Петро Полюк вже кілька разів звертався в районну архітектуру, але час ішов, а районна архітектура зволікала з виготовленням плану на будівництво. Приходилося нам не вступатися з кабінету головного архітектора, аж поки він не дав розпорядження своєму підлеглому, щоб той через кілька днів виїхав у Яблунів. Я настояв на тому, щоб він їхав вже сьогодні, пообіцявши, що ми його привеземо і відвеземо. І Осташ Іван машиною, якою ми приїхали в Косів, привіз його в Яблунів, а потім відвіз у Косів. Архітектор відміряв площу і сказав приїхати через тиждень за документами. Через тиждень папери були готові, архітектор виписав квитанцію на 87 карбованців, які я оплатив, і видав мені на руки документи. З цього часу можна було починати будівництво.
І ми почали діяти не зволікаючи. Удвох з Долішняком Михайлом поїхали в Кутський лісокомбінат, щоб домовитись про ліс на церкву. Директором лісокомбінату працював Негрич Микола Васильович, який мав свою хату в Яблунові. Він вислухав нас, схвалив наші наміри щодо будівництва церкви і виписав нам 60 кубометрів лісу в Космацькому лісництві. Лісосіку відвели досить далеко, аж під полониною, за 17 кілометрів від центру Космача. Ми тут же організували бригаду з кількох чоловік, в основному це були наші браття з церковної двадцятки, рубали ліс і возили в Яблунів. Возили дві машини з комунального, водіями яких були Татарчук Юрій та Бубряк Імре. Не буду розповідати про всі не цілком приємні пригоди, з якими ми там зустрічалися, але десь через тиждень весь виписаний ліс вже був на пилорамі.
У 1991 році церковні колядники з Яблунова знову віддали гроші у Стопчатів. Це сталося тому, що ще не всі люди повірили в те, що в Яблунові буде будуватися церква, хоч ми на той час вже мали план на будівництво. Але парох стопчатівської церкви о. Василь Іроденко добре зрозумів ситуацію, він скликав церковну двадцятку, в яку також входили представники яблунівської громади, і повідомив, що яблунівські люди хочуть будувати собі церкву. Тому він запропонував віддати заколядовані гроші в Яблунові яблунівській громаді, а присутнім яблунівцям порадив створити свою церковну двадцятку. В Яблунові вже була церковна двадцятка, але в ній не було тих, хто входив до стопчатівської, а це були впливові ініціативні люди. Таким чином ми поновили двадцятку, яка взяла на себе важкий тягар будівництва церкви. А щодо грошей, то нам їх повернули і ми змогли вже заплатити за цеглу.
Ранньою весною 1991 року викопали рови, зробили опалубку, залили фундамент, засипали гравієм площу всередині і там складали цеглу. Люди спочатку допомагали досить активно, але з часом ентузіазм потрохи спадав. Мені приходилося бути на будівництві кожен день і працювати навіть тоді, коли нікого не було коло мене, щоб щось допоміг. Добре запам’яталося мурування стін. Мурувала бригада з села Красне Надвірнянського району. Було їх дев’ять чоловік. Мурували півроку, ночували в мене вдома. Ми з жінкою перебралися в літню кухню, а їм відпустили хату. Жінка їм варила їжу в основному з наших запасів, а пізніше харчами потрохи вже допомагали люди.
Дерев’яну частину покрівлі ми робили самі. Працювали втрьох, допомагали мені Осташ Іван та Явдошняк Дмитро. Покривали бляхою теж три майстри (два з Б-Березова і один з Чорних Ослав). Внутрішню штукатурку робив Николюк Михайло зі своїми помічниками. Вони працювали і зимою, відповідну температуру їм забезпечувала газова пічка.

Зовнішню штукатурку робив Ливдар Іван зі своїми синами. А підлогу клали гуртом, хто лише розумівся на цій справі.
Проблема була з дзвіницею. Мурували дзвіницю космацькі майстри. Мене пару днів не було біля них, і я не прослідкував за роботою, а вони робили як хотіли і в результаті дзвіниця вийшла низькою. Думалося, що можливо якось це ще виправить верх, та дзвіниця все одно здавалася якимось карликом, а звук від дзвонів так тиснув на вуха, що стояти на церковному подвір’ї було важко. Прийшлося перебудовувати. Потрібно було домурувати стіни, а дзвіниця була накрита і вже були встановлені дзвони. За допомогою кількох домкратів ми піднімали верх і підмуровували стіни. Багаторазово використовуючи важелі, піднімали дзвони. І ось через деякий час у дзвіниці появився ще один ярус, завдяки чому вона одержала пристойний вигляд.
Церква потрохи набирала свого вигляду, але потрібно було ще провести художні роботи. Я не знав де шукати художників і нам допоміг владика Павло Василик. За його рекомендацією ми запросили художників з Миколаєва, що на Львівщині. Очолював групу художників Хоркавий Орест Богданович. Довго працювали художники і 28 лютого 1997 року художні роботи були закінчені. Впродовж всього цього часу наші люди почергово забезпечували їх триразовим харчуванням.
Іконостас, тетрапод і престол виготовив майстер з Лисця Крутий Ярослав. Ікони для іконостасу малював Вінтоняк Степан.
З кожним роком церква кращає. За останні роки багато зроблено. Замінено вхідні двері на дубові (за кошти Віктора Цимбалюка), які мистецьки оздоблені рельєфними елементами. Виготовлено лавки для сидіння, підключено газ, встановлено центральне опалення, поставлено огорожу і браму, встановлено дашки над дверима, впорядковано площу біля церкви, вимощено доріжки тротуарною плиткою, оздоблено фундамент каменем, збудовано резиденцію. За рахунок іншого фінансування побудовано монастир, а парафіянами – біля двадцяти каплиць.
Більшість коштів на будівництво церкви дала громада, дещо профінансувала місцева влада (Сіреджук Д. Л.), окремими будівельними матеріалами і технікою допомагало АТ «Підгір’я» (Панченко С. І).
Розповідають будівельники
Про будівництво церкви, про те якими почуттями були переповнені серця людей, які брали в цьому процесі участь, найкраще знають самі будівельники, які з шуфлею чи рескалем, сокирою чи пилкою, в робочих рукавицях чи голіруч ставали до праці, відсуваючи свої домаш
ні справи на другий план. Подаємо спогади лише кількох з них, але як багато міститься тут інформації щирої і правдивої.
Негрич Василь Іванович. На роботу ми збиралися щоденно. Якщо і комусь потрібно було залишитися вдома, то так підміняли один одного, щоб кожного дня було не менше 20 осіб. Роботами керував і постійно працював без відлучень і вихідних Богдан Синітович. Він був строгим і вимогливим. Часто повторяв, щоб ми повинні працювати краще, ніж у себе вдома. На роботу ми виходили зранку. Роботу починали зі спільної молитви. Мали перерву на обід одну годину. Не для всіх було звичним працювати на високих риштованнях і приймати відра з розчином та цеглою…
Окрім нас працювали фірмани Дмитро Котлярчук та Михайло Мельник. Пам’ятаю як на великій блясі вони притягали каміння для бетону, підвозили платви, кізли та інші будівельні матеріали.
На місці майбутнього престолу було закопано і освячено хрест, біля якого стояв стіл і священик відправляв Служби Божі. Спочатку відправляв о. Василь Іроденко з дяком Кашевком зі Стопчатова. Та згодом з єпархії направили до нас о. Богдана Рибчука. Дяком тимчасово служив Василь Дужак, а коли його не було, практикували інші. Ми ще не знали добре Святої Літургії. Іноді помилявся дяк і не те співав. Була серед нас одна Стефанія Мельник, яка добре знала, як має відправлятися Служба Божа і поправляла. Отець Богдан відправляв Служби Божі кожної неділі і в свята не зважаючи не негоду. Церква ще не була накрита, бо лише почали зводити стіни. Іноді люди стояли під парасолями, а над священиком ми зробили з целофану навіс. В таких умовах богослужіння відбувалися майже півтора року. До повної готовності церкви було ще далеко.
Дутчак Микола Дмитрович. Я працював на будівництві церкви від самого початку. Планувалося побудувати церкву з дерева і проект був виготовлений на дерев’яну церкву, та потім вирішили будувати з цегли. З цього приводу між головними організаторами будови виникло непорозуміння. Петро Полюк хотів, щоб церква була дерев’яною, бо й проект передбачав будівництво з дерева, а Богдан Синітович настоював на тому, щоб будувати з цегли, бо цеглу можна було брати
з колгоспного заводу, який розміщався неподалік. Після цього конфлікту Петро Полюк відмовився від керівництва, а Богдан Синітович все будівництво взяв під свою відповідальність. І тут хочу відзначити вагомий внесок сім’ї Синітовичів, Богдана і його дружини Анни. Пан Богдан працював і як робітник, і як виконроб, він робив технічний нагляд, слідкував за технікою безпеки. Зауважу, що за весь час будівництва ніхто не був травмований – це і Божа ласка, і Богданова заслуга. Нелегко було йому забезпечити фінансування будови в період гіперінфляції. Ми, церковна десятка, не одноразово ходили з «шапкою по колу», як у нашому селищі, так і по сусідніх селах, і люди давали гроші, бо довіряли Богданові і нам.
Окрім фізичної праці при закладанні фундаменту я здійснював інженерний нагляд. Спочатку з нівеліром працював я, а потім Василь Котлярчук. Людей було багато. Був серед нас і найстарший за віком Дмитро Котлярчук зі своїм конем і возом. Допомагали, навіть, люди зі Стопчатова і Лючі. Всі працювали з великим піднесенням і ентузіазмом. Правління колгоспу допомогло нам автобетонономішалкою, що зекономило багато сил і прискорило роботу. Цемент зберігався на складі біля будови. У мішалку спочатку набиралася певна кількість цементу і води, а потім відправлялися на ріку і завантажували піском, доводячи розчин до потрібної консистенції. Ця вся суміш на ходу добре перемішувалася і готовий розчин вже заливався в рови. Перед початком робіт ми кожного дня молилися під хрестом, що був закопаний і освячений на місці майбутньої церкви. Молитву проводив і благословив нас на працю о. Роман Лесюк. Заливати фундамент закінчили 17 серпня 1991 року.
При монтажі і демонтажі риштовання потрібні були люди, які не бояться висоти. І тут виручала бригада професійних зв’язківців, якою керував Мирослав Головецький. Дерев’яний каркас покрівлі виготовляв Богдан Синітович з помічниками Явдошняком Дмитром та Осташем Іваном. Їм допомагали Павличко Петро та Романюк Микола. До речі, Микола Романюк один з тих на будівництві церкви, яких в народі називають майстром на всі руки. Він, як муляр, мурував дзвіницю, а потім, як кранівник, висаджував дзвони, а, як столяр, настилав підлогу і виготовляв лавки на хорах.
Коли церква вже була вимурувана, ми з Петром Павличком взялися влаштовувати хори. Я робив такі інженерні розрахунки, щоб конструкція витримала вагу не менше 50 осіб при одночасному перебуванні. Дякуючи тому, що в колгоспі був широкий вибір металопрофілю, ми підібрали відповідні балки, поробили в стінах ніші і виготовили міцний і надійний каркас. Столярні роботи виконував Микола Морозюк зі Стопчатова. Хори змонтовані на рівні другого поверху на всю ширину бабинця без ніяких опор. В кутку під хорами я забетонував площадку під сходи. В скорому часі на хори вийшли хористи, які готувалися до цього ще з 1992 року. Я допомагав організовувати і згуртовувати церковний хор, одночасно брав участь і в хорі «Просвіти», який теж вивчив Літургію і супроводжував Служби Божі. Церковним хором керував Михайло Мельник, а хором «Просвіти» – Василь Чукур. Ми вивчили літургійні твори Січинського, Веделя, Бортнянського, Кошиця, Вербицького.
Коли збудували дзвіницю, прийшла черга встановлювати дзвони. За дзвонами Мирослав Головецький їздив у Дніпропетровськ. А я думав як той дзвін закріпити, та так, щоб він коливався, бо дзвін був розрахований на те, щоб осердям бити по його крисах. А в нас прийнято, щоб дзвін коливався і при цьому осердя саме билося об дзвін. Я розробив проект такого кріплення з противагами та підшипниками на валу. Виготовляти цей механізм допомагали токар Михайло Мельник та коваль Петро Полюк.
Ніхто з нашого оточення не мав досвіду будівництва церковної споруди, тому приходилося все робити вперше. Щоб не допустити великих помилок, ми з Богданом Синітовичем їздили по церквах, придивлялися до дахів, куполів, дзвіниць, а потім моделювали, проектували і так будували свою церкву.
Я маю 13 років підземного стажу. Це означає, що в середньому 300 разів на рік я опускався в шахту. І кожен раз в кінці шестигодинного робочого дня я і моя зміна (а це від 5 до 15 шахтарів), за життя яких і обсяг виконаних ними робіт я відповідав, щасливо піднімались «на гора». То кому я маю бути вдячним за це? Звичайно, Небесним Силам! Господу Богу! І цю вдячність зберігаю в серці і досі, і буду все робити на славу Божу поки дозволяє здоров’я.
Мельник Михайло Михайлович. Будівництво церкви розпочалося із заготівлі будівельних матеріалів, і в першу чергу лісу та каміння. Щодо заготівлі лісу, то пам’ятаю таке. Нам виділили ділянку в Космачі аж під полониною. Там пройшовся бурелом і дерева було навалом. Потрібно було все порізати, зібрати докупи і завантажити на лісово зи. У той день, коли ми вийшли в ліс, у нас не було ні колиби, ні палатки і не було де ночувати. Петро Полюк, який був з нами, пішов у стаю до пастухів і договорився, щоб ми там заночували. Працювали в лісі цілий тиждень. Іноді, щоб добратися додому, приходилося йти пішки з-під тої полонини аж в Космач на автобусну станцію. Ліс возили дві машини з комунального. Вони доставляли дерево на стопчатівську пилораму.
Десь на початку серпня 1991 року, у неділю о. Іроденко посвячував наріжний камінь, а вже в понеділок ми почали заливати фундамент.
Коли було вирішено будувати церкву з цегли, домовилися з правлінням колгоспу про цеглу. Голова колгоспу Панченко пообіцяв дати цеглу безплатно, але в скорому часі колгосп розпався, цегельний завод викупив Петро Томащук, і вже, як приватник, він відпускав нам цеглу за пів ціни. Для забезпечення робіт ми зробили чергування членів церковної двадцятки, щоб кожен день були люди біля бетономішалки. Ще поки мурували стіни до висоти підвіконників, ми подавали розчин на риштування вручну, а потім ставили блоки і тягнули відрами. Пригадую своїх напарників, які зі своєї доброї волі допомагали в будівництві. Це Василь Книшук, Микола Дутчак, Юрко Фальбійчук, Іван Никорович, Іван Федорак, Михайло Долішняк, Олексій Слюсарчук, Петро Павличко, Іван Іванович, Василь Котлярчук, Іван Михайлюк, Мирослав Головецький, Дмитро Явдошняк, Василь Негрич, Микола Романюк, Іван Осташ. Хай не ображаються ті, кого я не пригадав. Працювало також багато жінок: Марія Чернявська, Ольга Сільварівська, Євдокія Цариняк, Марія Стефанко, Анна Синітович та багато, багато інших. Вони і цеглу носили, і розчин подавали, ставали до бетономішалки. Я вже не говорю про тих жінок, які працювали на кухні.
Я також допомагав виготовляти механізм для кріплення та монтування дзвонів. Микола Дутчак провів певні розрахунки, зробив креслення і запропонував поставити підшипники на вал, на якому закріплювався дзвін. Ми домовилися з Петром Томащуком про металічні матеріали і підшипники, які ми одержали зі складу, та розпочали роботу.
Я виготовив корпуси, хомути, нарізав різьби, встановив на вал підшипники і все це передав Богданові Синітовичу для дальшої роботи. Малий дзвін ми також зробили на підшипниках. Все це робилося безплатно, включаючи і матеріали.
Котлярчук Василь Петрович. Пригадую початок будівництва нашої церкви. Не буду розповідати як вибиралося місце під будову, але не можу не визнати великої допомогу в цьому тодішнього селищного голови Дмитра Сіреджука. З часу, коли селищною радою було виділено ділянку під будівництво, постало питання проекту будови. Архітектор, корінний яблунівець Мирослав Атаманюк виготовив проект типової, в гуцульському стилі дерев’яної церкви. Проте громада підтримала директора школи Миколу Томащука, який доводив, що більш доцільно і більш надійно будувати церкву з цегли. Отже, прийшлося розробляти другий проект і архітектор, зрозуміло, забажав, щоб ініціатори будівництва описали якою вони хочуть бачити свою церкву. Але ніхто до цього не був готовий. Тоді ми втрьох з тим же архітектором Атаманюком та Богданом Синітовичем поїхали, так би мовити, по селах і містах, щоб знайти таку церкву, яка б послужила зразком для нашої новобудови. І аж в Івано-Франківську, біля летовища, побачили ошатну церкву, яка нам сподобалась. Обміряли, обдивились, щось занотували і вже архітектор мав над чим працювати.
Коли був виготовлений проект і одержані відповідні документи з районної архітектури, приступили до роботи. Я приніс нівелір і теодоліт і ми втрьох з Мирославом Атаманюком та колишнім інженером-будівельником Миколою Дутчаком зробили розбивку фундаменту. Тепер відкрився фронт робіт: копання ровів, заготовка каміння, гравію. Каміння возили з нашої ріки, з Космача, Пістиня, Текучі – хто звідки міг. А потім заливали фундамент. Здавалось, ціле село працювало біля фундаменту. Велику організаторську роботу проводив голова Народного Руху Іван Блащук. Він організовував обіди у шкільній їдальні, забезпечував її продуктами. Щось з харчів приносили люди, а щось давав зі своїх
запасів. Людей було стільки, що в їдальні обідали у дві зміни. Люди радо ставали до праці, бо будували церкву для себе.
Я працював тоді директором комбінату комунальних підприємств і ми всім колективом ходили на толоки. Без жодної оплати працювали обидва наші автомобілі (водії Бубряк Імре і Татарчук Юрій) , які возили ліс і каміння, гравій і дошки, працював також екскаватор (тракторист Коломийчук Петро). Ми відпустили бляху на покриття церкви, значну частину вартості якої перекрили своїми коштами. Офірували на церкву 200 штук чавунних балясин на 90 погонних метрів огорожі. Наші майстри (Книшук Петро – бригадир, Ковальчук Петро, Слободян Богдан, Варцаб’юк Юрій) робили двері, гиблили дошки на підлогу, допомагали в інших столярних роботах.
Спільними зусиллями ми побудували храм на радість собі і на славу Божу.
Головецький Євген. На будівництві церкви я працював з часу, коли почали возити каміння. Заготовляли його в основному толокою, а як брали в кар’єрах, то платили. Копали рови і заливали фундамент теж толокою. Коли постало питання з чого будувати церкву: з цегли чи дерева, Богдан Синітович сказав, що ми живемо не в Космачі і не в Акрешорах, щоб будувати з дерева, а оскільки маємо можливість будувати з цегли, тож скористаймося цим. Цегельний завод під боком, та й голова колгоспу пообіцяв посприяти в придбанні цегли. Люди погодилися, а згодом почали завозити цеглу. Організовували людей для розвантаження і складання цегли. Часто допомагали школярі і вчителі. За кілька тижнів цегла була завезена.
Мурували стіни майстри з Надвірнянського району. Кожен день ми домовлялися між собою, хто має прийти наступного дня, щоб готувати і подавати розчин, а також підносити цеглу. Мулярі ночували у Богдана Синітовича, там і харчувалися. Відповідальність за харчування взяли на себе Богдан Синітович з дружиною, але й почергово вулицями в цьому допомагали жителі. Верх церкви Б. Синітович робив сам. Його помічниками були Дмитро Явдошняк та Іван Осташ.
Коли були викінчені основні роботи на будівництві церкви, почали будувати дзвіницю. Ніхто не додивився, що дзвіниця будується занизька. Це побачили аж тоді, коли вже був зведений верх. Я запропонував підняти купол домкратами і домурувати цілий ярус. Працюючи у той час начальником відділення лінійно-технічного цеху зв’язку в Яблунові, я попросив своїх працівників, щоб вони у вільний від роботи час технічно забезпечили підняття верха, що і було зроблено. Чотирма чи п’ятьма домкратами хлопці потрохи піднімали верх, а майстри за кожен раз викладали по 2-3 шари цегли і таким способом ми зуміли добудувати ще один ярус і дзвіниця піднялася вище.
Дзвони замовили в якомусь ливарному цеху в Дніпропетровську. Коли вже дзвони були готові, виникла проблема з оплатою і транспортуванням. Та знайшлися добрі люди, які допомогли і ці проблеми вирішити. Грошей позичив нам підприємець Петро Томащук і сам перевів необхідні кошти в Дніпропетровськ. Привезти дзвони допоміг Василь Кур’янський. Він дав свій вантажний автомобіль, який возив у Кіровоградську область дерево, а звідти брав зерно. Заїжджати за дзвонами було не дуже по дорозі, але ми заплатили за солярку і вдвох з водієм Петром Полєком відправились в дорогу. Спочатку на Кіровоградщині розвантажили дерево, а потім поїхали до Дніпропетровська. Там завантажили три дзвони, а на Кіровоградщині – зерно і з Божою допомогою добралися додому. Малий дзвін призначався для церкви, а два великих – для дзвіниці. Потім ми віддали гроші. За малий дзвін заплатив Богдан Синітович, на другий дзвін кошти нам передав з Америки Юра Боєчко, а третій ми оплатили громадою. Були певні проблеми із встановленням дзвонів на дзвіниці, але цим уже займався Микола Дутчак.

У 2002 році з ініціативи о. Дмитра я став помічником Богдана Синітовича з фінансових питань і одночасно скарбником. Якихось великих оборотів церква не має. Доходи церкви складаються з пожертвувань, коляди, виторгу за свічки та від щомісячного збору. Одержані кошти витрачаємо на оплату за газ, за електроенергію, купуємо свічки, вино, ладан, вугілля для кадила. Виплачуємо заробітну плату священикам, дякові, паламареві. Кожного місяця робимо звіт надходжень та витрачання коштів і вивішуємо на дошці оголошень. Витрачаються гроші також на ремонти, єпархіяльні збори тощо. При церкві створено фонд допомоги потребуючим, на який щороку з коляди відкладаємо по 10 тисяч гривень. На жаль, цей фонд є ще недостатнім, але потрохи людям допомагаємо.

Спогади священиків

Подаємо спогади священиків, які служили чи зараз служать у нашій церкві. Священики розповідають і про себе, і про свій вибір, і про будівництво церкви, і про свої враження від парафії. Дехто до служби в нашій церкві працював на інших парафіях (о. В. Іроденко, о. Б. Рибчук, о. І. Полюк), а хтось відразу одержав місце служби в Яблунові (о. Д. Погорілий, о. Р. Лесюк). Отець Василь Іроденко починав свою священичу діяльність ще за часів радянської влади, а отець Роман Лесюк пізнав всю «романтику» підпільної церкви. Отці Богдан Рибчук, Ігор Полюк і Дмитро Погорілий здобули духовну освіту в умовах української держави.

Отець Василь Іроденко

За радянської влади на терені трьох сіл Яблунова, Стопчатова, Ковалівки діючою була тільки одна церква св. Параскеви в Стопчатові. Більшість яблунівців ходила до цієї церкви, хоч це було неблизько. Хто проживав ближче до Лючі, відвідував лючанську церкву. Яблунів був таким собі релігійним ядром цієї околиці. Не маючи своєї церкви, віруючі йшли до сусідніх, щоб помолитися, віддати Богові славу, честь і хвалу. Разом з тим вони були щирими жертводавцями.
Після сумнозвісного львівського псевдособору 1946 року Греко-католицька церква перейшла у підпілля. Та, не дивлячись на заборони, у Яблунів приїжджало багато греко-католицьких священиків. Зокрема єпископ Павло Василик, колишній владика Микола Сімкайло, о. Григорій Сімкайло; приїжджали священики з Тернопільщини, зі Львова від владики Стернюка о. Михайло (теперішній професор Тернопільської академії), а також теперішній владика Василь Семенюк та інші. Тут вони підпільно відправляли Службу Божу в основному в домі Порфирія Атаманюка. Це зміцнювало віру і релігійний дух яблунівців.

Не дивно, що саме жителі Яблунова зініціювали відбудову церкви св. Миколая в Стопчатові. Їх підтримали стопчатівські люди з горішнього кута. Але коли з’явилася можливість побудувати свій храм у Яблунові, яблунівці дружно взялися за справу. Стопчатівці вже самі відбудовували церкву.

Влітку 1990 року в Яблунові на території колишнього КГБ коломийський «Меморіал» проводив розкопки. Кожної неділі відправлялися панахиди за невинно замучених патріотів. Приходило багато людей зі Стопчатова, Лючі, Березовів. Пам’ятаю, як одної неділі на панахиді появився В’ячеслав Чорновіл. Він їхав у Шешори на освячення могили і завернув до нас. Тоді якраз я виступав з промовою, а коли закінчив, то оглянувся кому віддати мікрофон і побачив В’ячеслава Чорновола. Він взяв від мене мікрофон, сказав палкі слова на підтримку національного духу, закликав берегти пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну, і пішов. Ми подякували йому, він оглянувся і на прощання помахав рукою.

У неділю 12 серпня відбулося велелюдне урочисте поховання жертв більшовицького терору. Було багато священиків. Богослужіння очолював єпископ Софрон Дмитерко.

Коли ми вирішили будувати церкву в Яблунові, і нарешті визначилися з ділянкою під будівництво, поїхали з п. Богданом Синітовичем до єпископа взяти дозвіл на освячення місця під будову. Єпископ нам дозволив. Закопали хрест і намітили день посвячення місця майбутньої церкви. Наперед заповіли людей, встановили столик, накрили гарним вишитим обрусом, поклали на нього хрестик з розп’яттям, дві свічечки, а людей нема. І раптом люди з’являються то з парку, то з-поза садочка, то від пошти, Народного дому – набралося людей багато. Коли ми почали благословляти місце на будову фундаменту, зродився спів такий піднесений, такий натхненний, ну просто ангельський. Покотилася луна, мелодія піднялася ввись. Відчувалося, що церква постане тут у близькому часі.

А як почали робити фундамент, то людей зійшлося так багато, що не було можливості кожному дати роботу. І не було різниці чи то робітник, чи вчитель, чи лікар, чи молодий, чи старий – всі бралися за роботу в тому числі і жінки, і дівчата. Люди виснажені були духовно, морально, патріотично, релігійно. Це все трималося в душі, в серці, в розумі та раптом проявилося і почало втілюватися в реальні справи. Люди скинули з себе те комуністичне ярмо, яке гнітило їх. І сталося диво. Народ ожив. Яке було духовне піднесення! Який сильний прояв патріотизму! Це повторити не можливо. Те, що я говорив на могилі, чи на розкопках, мимовільно виривалося з душі, з серця, Господь підказував ті слова. Мені вже люди казали: «Отче, не говоріть так, бо нам ще церкву закриють через Ваші проповіді, а чи десь уб’ють Вас». «Якщо уб’ють, то прийде інший – відповідав їм – і повинен так само говорити, бо ми маємо бути собою, українцями».

Тут, на новій дорозі, проживало бездітне подружжя, колишні в’язні. Коли помер чоловік, то на похорон з’їхалися побратими, які теж мучилися у тих сибірських тюрмах, з Лючі, Ковалівки, Березова, Стопчатова. Їх об’єднувала українська ідея, вони були патріотами.

Пригадую, як ми освячували капличку біля лікарні. Зібралася велика кількість людей, в основному інтелігенція. Союз ще існував, а ідеологічні кайдани вже розпадалися. То було гарне, величне свято. Яблунівцям притаманна порядність, шляхетність, патріотизм.

Отець Роман Лесюк

З дитячих літ я виховувався в любові до Господа Бога і в повазі до нашої Церкви. Мої батьки були глибоко віруючими людьми. На жаль, моє дитинство припало на час розгулу комуністичного безбожництва. Хоч вже на той час був засуджений культ особи Сталіна, а із в’язниць і заслань поверталися репресовані священики, проте войовничий атеїзм набирав обертів. Закривалися церкви, зносилися придорожні каплички і хрести, організовувалися підпали окремих церковних споруд. Колишні греко-католицькі церкви були примусово переведені на православ’я.

В той час по селах було багато людей, які не сприйняли московської схизми, а тому відвідували богослужіння, які підпільно відправляли по селянських хатах греко-католицькі священики. До таких людей належала і моя мама. Вона завжди брала мене з собою, і я ходив з нею на ці незабутні Служби Божі в навколишні села, а іноді і в Коломию. Сповідався перший раз у семирічному віці в отця Романа Бахталовського в Коломиї. З дитинства був знайомий із владикою Павлом Василиком, який неодноразово побував у нашій хаті на богослужіннях, знав і багатьох інших священиків. На таких відправах в хатньому приміщенні всі були на виду, і отець міг розмовляти практично з кожним, донося чи Слово Боже до глибокого усвідомлення присутніми. Тому ніяке вже атеїстичне виховання в середній школі та антирелігійна пропаганда, яка сипалася на голову в зрілому віці, і, зокрема, під час служби в армії, мене не зламали.

Великою подією в моєму житті, яка визначила подальшу долю, був приїзд в Україну сестри-монахині Петрунелі, уродженки с. Лючі, з монастиря в Денці (Бельгія). Вона приїжджала з сестрами і я завжди бував у їхній компанії, зустрічався з багатьма отцями, які перебували в підпіллі. У 1972 році за рекомендацією о. Івана Слезюка я поїхав до Львова. Там зустрівся з єпископом Павлом Василиком та священиками, багатьох з яких я уже знав. Мені порадили йти в монастир і я готувався до цього. Пройшов відповідні випробування у формі вступних іспитів і у 1974 році мене прийняли на теологію. Владика Павло Василик сказав, що буде мене готувати, тобто займатися моєю теологічною підготовкою. Я приїжджав до нього в Микуличин, де проживала його мама, там ми подовгу розмовляли. Він був цікавим і ерудованим лектором, я уважно ловив кожне його слово. Ці розмови врізалися мені в пам’ять і я ще впродовж довшого часу повертався до них, обдумував, узагальнював, вони давали мені багато знань. Іноді слухав його науку і в польових умовах. Відвідував таємні лекції отця, колишнього каноніка, Якова Білоскурського в Коломиї, о. Михайла Сулятицького в Середньому Березові, о. Михайла Косила в с. Дорі. Багато повчального я взяв від о. Михайла Лемішки, який приїжджав у наші краї зі Львова. Їздив на навчання до Ів-Франківська, Львова. Окрім теологічних дисциплін нам читали філософію, психологію, латинську та старослов’янську мови. Лекції були як групові, так і індивідуальні. Пам’ятаю професорів Тимчуків, колишніх викладачів духовної семінарії, що була закрита совітами в 1939 році. Отже, після такого не зовсім систематичного навчання здавав екзамени. У 1983 році був висвячений на диякона. Після цього дияконував, був допущений до термінового хрещення, мав право причащати людей. Все це, звичайно, робилося таємно.

Не дивлячись на те, що УГКЦ перебувала у підпіллі, Служби Божі повинні були проводитися не менше одного разу на тиждень. Проте вони відправлялись майже кожного дня. Відправи відбувались по хатах при закритих вікнах, а не раз приходила міліція і потрібно було тікати, тому виставляли сторожів. В усіх селах Яблунівщини були хати, в яких створювалися умови для богослужінь. В Яблунові, зокрема, богослужіння проводилися в будинках Порфирія Атаманюка, Богдана Синітовича, Марусів (Стефанко Марії), а також на Іванівці – в Якова Долішняка та Миколи Руткового. Відправлялися богослужіння і в церквах, які були закриті. Селяни, на щастя, мали від них ключі, і коли приїжджали священики, відчиняли двері. Люди збиралися миттєво. Такі церкви були в Тлумацькому районі в с. Надорожна, у Надвірнянському районі в с. Тарновиця та в інших селах. Ми їздили з хлопцями і прислуговували. На богослужіння приїжджали єпископи Павло Василик чи Софрон Дмитерко. Щоб перешкодити цьому, влада намагалась переобладнювати закриті церкви для інших цілей: під музеї, під спортзали, під склади тощо.

На жаль, моє навчання перервала тривала хвороба. Та в час хвороби я працював з літературою і готувався до екзаменів. Перед солідною комісією, до якої входили владика Павло Василик, теперішній владика Миколай Сімкайло, теперішній митрополит Володимир Війтишин, о. Григорій Сімкайло, я склав екзамени за теологічну освіту. А 27 квітня 1989 року мене висвятили на священика. На початках збирав підписи за відновлення УГКЦ, відправляв богослужіння по хатах та каплицях. А коли йшли розкопки в Дем’яновому Лазу, сповідав людей під закритою церквою. Разом з владикою Павлом Василиком їздили на освячення церков.

В кінці 1989 року мене направили на парафію у Стопчатів помічником о. Василя Іроденка. Тоді Яблунів належав до стопчатівської парафії. Ще коли була горішня церква, то у ній було більше людей з Яблунова, ніж зі Стопчатова, бо стопчатівці мали ще долішню церкву. А коли яблунівські люди вирішили будувати свою церкву, владика Павло Василик направив мене в Яблунів. У той час в Яблунові відбувалися розкопки на території колишнього КГБ. Я був там від самого початку. Розкопки тривали місяць і 12 серпня 1990 року відбувся похорон 74 жертв більшовизму. Службу Божу відправляв єпископ Софрон Дмитерко з участю багатьох священиків. У 1992 році на парафію в Яблунів прийшов о. Богдан Рибчук і я був у нього помічником. На цей час припало будівництво церкви, але богослужіння не припинялися. З 2000 року я служу разом з о. Дмитром Погорілим. З жовтня 2001 року виконував обов’язки духовного настоятеля Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія і настоятеля каплиці Воздвиження Чесного Хреста. Та після хвороби перейшов на посаду сотрудника в яблунівську церкву Співстраждання і Різдва Богородиці.

Отець Богдан Рибчук

Я був висвячений на священика 8 лютого 1992 року. Єпархія мене направила в Космач, де була сформована греко-католицька громада. Коли в Яблунові почали будувати церкву, то спочатку на яблунівській парафії був стопчатівський парох о. Василь Іроденко. Оскільки одночасно йшла відбудова горішньої церкви в Стопчатові та будівництво в Яблунові, о. Василь вирішив зосередитись тільки на одній парафії і вибрав Стопчатів, де була вже сформована громада, яка дуже активно взялася за відбудову церкви. Добре йшло будівництво і в Яблунові, але священика там не було. Одним з тих кому запропонували парафію в Яблунові був я. Тому мені прийшлося служити і в Яблунові, і в Космачі. В Яблунові вже були зведені стіни майбутньої церкви, а в Космачі побудовано лише капличку, де під час Служби Божої міг перебувати тільки священик. Але як і в Космачі, так і в Яблунові в час негоди люди мокли і мерзли під відкритим небом. В холодну пору людям приходилося тепло одягатися, а іноді брати з собою парасолі. Але це не спиняло їх, бо як одні, так і другі вірили в Бога і в те, що з Божою допомогою у них буде свій храм і всіляко сприяли цьому.

Кожної неділі я спочатку їхав в Космач відправляти Службу Божу, а потім – в Яблунів. То для мене був великий труд, але я старався вчасно прибувати на Богослужіння. Їздив своїм «Запорожцем», який мене не підводив. Мене приємно вразило в Яблунові те, як люди повірили в свої сили, як дружно підтримували будівництво, як вони тішилися тим, що йде будова. Датки, які збирали кожної неділі, витрачали на будівництво. Я старався у своїх проповідях згуртовувати людей, зміцнювати їхню віру, заохочувати їх до пожертвувань на церкву. Щонеділі зачитував список жертводавців, і в їхню честь звучало багатоголосе «Многая літа». Я мав добрі зв’язки зі школою, в якій у свій час навчався. Там проводив уроки релігії. В Богослужіннях мені допомагав о. Роман.

Я знав, що рано чи пізно прийдеться залишати одну парафію. В погодженні з єпархією я залишив парафію в Космачі і перейшов у Яблунів. Космацькі люди теж дуже жертовні, побожні, і я мав з ними повне порозуміння. Вони не сподівалися, що я виберу Яблунів, але я проживав у Стопчатові і мені зручніше було служити в Яблунові.

Серед духовенства були побоювання чи вдасться в Яблунові сформувати єдину церковну громаду, адже тут корінного населення мало. Багато приїжджих, і в основному інтелігенція, яка виховувалась в атеїстичних радянських вищих навчальних закладах. Були побоювання, що може вийти якесь протистояння, бо люди, здавалось, мали різні погляди. Але на щастя цього не сталося. В Яблунові люди інтелігентні, мудрі, об’єдналися і мудрість перемогла. Всі стояли заодно, всіх об’єднувала одна ідея, одна ціль – мати свою церкву. Всі горнулися до церкви і все це відбувалося щиро. Добре віднісся до будівництва церкви і голова селищної ради п. Дмитро Сіреджук. Коли я був на парафії, відбулося перепоховання воїнів-повстанців, які загинули від рук енкаведистів в Космачі. Як уже згадувалось вище, я тоді служив у Космачі. Через певні непорозуміння захоронити останки полеглих в космацькій землі не вдалося, і тоді за домовленістю з головою Яблунівської селищної ради та громадськими організаціями селища, ми зробили перепоховання у Яблунові у спільній могилі жертв комуністичного терору.
У 2000 році я виїхав у США, там мені запропонували місце священика у Чиказькій єпархії. Тоді я попросив у владики Павла Василика відкріплення. До речі у 2011 році ця єпархія відзначила своє 50-річчя. Нас відвідав Блаженніший Святослав Шевчук.

В мене залишились добрі спогади про Яблунів, про людей. Я радий, що Яблунів має зараз доброго священика, що все йде добре.

Отець Ігор Полюк

Мені пощастило один рік служити на парафії в Яблунові, про що я згадую з приємністю і задоволенням. Сталося так, що мій попередник о. Богдан Рибчук взяв відпустку на пів року і виїхав в Америку, а оскільки згодом він попросив у єпархії відкріплення, то я працював ще пів року, аж поки на парафію не прийшов о. Дмитро Погорілий. Я особливо любив працювати з яблунівською молоддю. Вона дуже відкрита, всім цікавиться, здатна до згуртування. Разом з березівською молоддю ми організували паломництво до Зарваниці, вирушали на Хресну Дорогу по Яблунову. Все це було вперше. Я відчував ці благородні прагнення молоді і те велике духовне піднесення, яке панувало тут. Тому старався бувати в молодіжному та дитячому середовищах. Мені дали уроки релігії в школі, і я проводив їх із задоволенням. Діти дуже цікаві, допитливі, перестрівали мене і допитувалися: «А коли Ви ще до нас прийдете?».
Кожного дня в Яблунові відправляв богослужіння. О 8-й годині – утреня, о 9-й – Служба Божа, а потім на 11-ту їхав у Нижній Березів і там проводив Службу Божу. Окрім цього я ще мав обов’язок їхати в Лючки до греко-католицької громади.
Пам’ятаю, як ми співпрацювали з хором «Просвіти». Відомий музикант і диригент Василь Чукур організував хор «Просвіти» і вивчив з ним Святу Літургію. Я послухав цей колектив, хор звучав професійно. Було в мене бажання запросити їх на недільну Службу Божу, але відчув, що ті хористи, які вже співають у церкві щонеділі, будуть ображатися. Тоді ми порадилися з Василем Чукуром, з дирекцією школи-інтернату і вирішили, що було б добре, якби відправляти ще одну Службу Божу для дітей о 13-й годині. Саме в цей час діти були вільними. Щоб відправляти другу Службу Божу у той самий день, мені прийшлося просити дозволу у владики, і владика такий дозвіл дав. На цій Службі Божій, організованій для дітей, дали можливість хору «Просвіти» показати свою майстерність. Під час відправи я бачив і дорослих людей, які приходили, можливо, тільки тому, що там співав хор «Просвіти».

Пригадую як відбувалося будівництво резиденції. Почалося все з того, що владика Павло Василик запропонував будувати резиденцію. Проте коштів було обмаль, люди лише недавно закінчили будівництво церкви, і ще залишалося багато робіт з упорядкування території та іншої господарської роботи. Серед людей можна було почути, що о. Богдан скоро повернеться, що він має власний будинок та іншу забудову і йому резиденції не потрібно. В таких умовах починати будову було важко, але ми поговорили зі старшим братом Богданом Синітовичем і зважилися на такий крок. Взяли готовий проект хати Михайла Сулятицького, яка мала розміри 10 м × 12 м, позабивали кілки, підготовили площу і запросили владику Павла Василика, щоб заложив камінь і освятив. Владика приїхав, подивився і сказав, що резиденція замала, бо коли до священика прийдуть люди, то вони не повинні тіснитися в цих малих коридорах. Сам відміряв кроками довжину і ширину, сказав перебити кілки і аж тоді освятив. Резиденція вийшла 14 м × 14 м. Зробили толо ку, викопали рови, поставили опалубку, але великої активності людей у допомозі не помітили. Тому попросили окремих членів братства з Нижнього Березова і спільно залили фундамент. З фінансами було сутужно, але ми попросили допомоги у людей, підприємців, а також залучили заколядовані гроші, чим оплачували будівельні матеріали та окремі роботи і будова потрохи посувалася. Впродовж року резиденція вже була накрита, хоч і без столярних робіт. Я ще встиг оформити документи на допомогу з Німеччини, яка, очевидно, надійшла, і надіюсь, що подальші роботи із завершення будівництва вже були профінансовані добре.

Рік мій в Яблунові минув швидко, але було цікаво і враження дуже хороше.

Отець Дмитро Погорілий

Я прибув у Яблунів на Провідну неділю 2001 року і був представлений парафіянам нашим отцем-деканом Романом Шкабрієм. Він зачитав грамоту про призначення і з того моменту почалося моє служіння. Фактично я приїхав у суботу надвечір. Неподалік від церкви нам уже була підготовлена квартира, в якій ми мешкали впродовж півтора року. В суботу мені вручили ключі від церкви, і я став, так би мовити, господарем парафії. Ввечері готувався до своєї першої проповіді і думав про завтрашній день. Хвилювався, звичайно, переживав чи мене добре сприймуть люди, як піде мені перша Служба Божа у цій церкві, і тому в неділю раненько пішов до церкви без ніяких супроводів і церемоній. Хотів ознайомитися з церквою і попробувати себе в ролі священика. Помолився, підготовився до Служби Божої, підшукав собі на свій смак ризи. Вибирав найкращі, найсвітліші, щоб справити на людей гарне враження. Багато людей, які заздалегідь приходили на утреню, були здивовані, що я вже був у церкві. Вони сподівалися, що мене підвезуть машиною, я вийду, а вони мене процесійно зустрінуть. Проте відбулося не так. З мого погляду, відбулося цілком просто і природно. Та, зрештою, я і сам не знав як це має відбутися.

Щодо місця священика в Яблунові, то воно було вакантним. Отець Богдан Рибчук, який тут служив, взяв відпустку на півроку і виїхав до США. Та ще до закінчення відпустки отець попросив відкріплення і єпископ погодився дати. Згодом о. Богданові передано і особову справу. Священика в Яблунові тимчасово заміщав о. Ігор Полюк з Нижнього Березова. Йому було дозволено служити і в Яблунові, і в Нижньому Березові.

Перед своїм призначенням у Яблунів я був архідияконом при єпископові Павлові Василику. Мені з ним було добре і досить цікаво. Ми з єпископом подорожували по цілій Європі, декілька разів були в Римі. Були на зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ. Безперечно, я знав, що піти на парафію – це означає взяти на себе велику відповідальність і ще до того мати багато обов’язків. Я, навіть, посмів попросити, щоб мене залишили на службі в єпархії. Але владика Павло Василик сказав, що рано чи пізно мені потрібно йти служити до церкви і так з’явилася грамота про моє призначення в Яблунів. Коли я прийшов на парафію в Яблунів, мені минуло лише 23 роки, а канонічний вік священика 24 роки. Оскільки мені бракувало до 24-х років менше року, то тут єпископ скористався тим, що в окремих випадках своєю владою він має право порушити цю норму.

Першою господарською справою, з якою я зустрівся, – це було будівництво резиденції. Ініціював цю будову владика Павло Василик. До мого приходу вже було багато зроблено: фундамент, стіни і докривався дах. На мій час припали всі оздоблювальні роботи всередині приміщення. Так впродовж півтора року вилагодили одну кімнату, кухню, коридор, санвузол. Серед літа 2003 року ми перейшли жити в нове помешкання. Коли вже там поселилися, то потроху впорядковували і інші кімнати. Церква вже на той час була повністю впорядкована. Парафія велика, громада сформована. Однією з проблем, яка видалася мені дивною, – це була відсутність діяльного церковного братства. Я звик бачити з дитинства ще у себе вдома, що всі роботи біля церкви робилися гуртом, на допомогу приходили люди майже з кожної хати, а тут – старший брат Богдан Синітович з одним помічником. З цього приводу я розмовляв з владикою і він порадив мені омолодити церковне братство. Я так і зробив, розіслав запрошення до багатьох людей, які, на мою думку, могли би своїм досвідом, порадою та особистою участю діяльно допомагати церкві. Запрошені зійшлися, і на сьогоднішній день маємо при церкві активний дорадчий орган. Люди, які входять до теперішньої церковного братства, не тільки радять, але й активно допомагають, беруть на себе виконання певних робіт, організовують їх виконання. Серед найініціативніших братів назву пп. Ігоря Габорака, Петра Івановича, Мирослава Головецького, Валерія Гембарського, Дмитра Табахарнюка, які складають ядро всього братства, від яких є відчутна допомога.

За останні роки в церкві, на мою думку, багато зроблено. Відремонтовано ринви, покрівлю. Встановлено двоє нових вхідних дверей та дашок над сходами. Виставлено паркетом святилище і солею, оновлено прицвинтарну огорожу. Церква поповнилася новими хоругвами, фелонами та іншими речами. За цим всім стоїть воля Божа і жертовна праця парафіян.

Знайомство з церквою

Ту неповторну ауру святості, яка панує в церкві, підтримують своєрідна форма храму, ікони, мистецьки розписані стіни, іконостас та інше сакральне багатство храму.

Суттєві елементи християнських церков перейнято з юдейської традиції, однак упродовж століть облаштування храму зазнавало певних змін доки набуло звичного для нас вигляду.
Познайомимося ближче зі своєю церквою Співстраждання та Різдва Пресвятої Богородиці. Церква збудована у традиційному візантійському стилі. В основі храму лежить грецький хрест, утворений пропорційними бічними раменами. З обох боків за раменами, зі східної сторони – прямокутні захристії. На середхресті, над двосхилими дахами здіймається високий цегляний восьмерик з вікнами на кожній грані, увінчаний банею зі сліпим ліхтарем і куполом, на якому підноситься хрест висотою 2,5 м. Ще чотири куполи на таких же сліпих восьмигранних ліхтарях встановлені на гребенях двосхилих дахів рамен хреста.

Стіни тиньковані митою крихтою і прорізані вікнами, які мають округле завершення.

Фасад храму прикрашено образами, намальованими на полотні і розміщеними у спеціальних нішах на рівні вікон.

Внутрішній простір храму за формою і призначенням розділено на три головні частини: притвор, храм вірних і святилище. Зовнішнього притвору (паперті) немає, але над сходами на ажурних металічних опорах змонтовано пластиковий дашок.

Центральні вхідні двері розміщені із західної сторони, другий вхід – з південної і веде безпосередньо до храму вірних.

Через центральний вхід ми відразу попадаємо в притвор, який ще називають бабинцем. У цій західній частині церкви здійснюють литію. Литія – це богослужіння в складі всенічної, що його відправляють у притворі та під час якого здійснюють обряд освячення хліба, пшениці, вина та єлею. У притворі відправляють повечір’я, опівнічницю та обряд оголошення. Там священик відчитує молитву жінці-породіллі перед введенням її в храм. У притвор під час чину похорону заносять домовину з тілом покійника.

Наступною функціональною частиною святині є храм вірних. Її ще називають навою (від лат. «навіс» – корабель). Центральна частина нави підноситься до самого верха церкви, звідки звисає величний павук (панікадило), а над найвищою точкою під центральним куполом у так званому ліхтарі розміщено малий дзвін, який своїм звуком сповіщає, що під час Літургії співається чи читається «Символ віри» («Вірую…»). Зліва розміщена казальниця (проповідальниця), до якої є приставні сходи. Вона призначена для виголошування проповідей священнослужителями. У католицьких храмах казальницю називають амвоном.

У передній частині храму вірних розташовано стіл, який називають тетраподом. На ньому покладено ікону для почитання, яку змінюють відповідно до празників церковного року, хрест та свічки. Для ікон виготовлено інкрустовану підставку високої мистецької вартості. Під час певних богослужінь на тетрапод кладуть Євангеліє або литійник (посудину для освячення хлібів, пшениці, вина та єлею). Храм вірних символізує землю та Церкву Христову. Він має найбільшу площу. У ньому є ліве і праве крило. За прийнятим звичаєм у правому крилі стоять чоловіки, а у лівому – жінки. Але це не означає, що мусить бути тільки так. Скажемо, подружня пара може стояти поруч у центральній частині храму. Проте прохід навпроти царських воріт не займають, щоб був доступ до тетраподу.

Дещо підвищену частину храму вірних між тетраподом й іконостасом називають солеєю. А частина солеї перед райськими дверима називається амвоном, з цього місця священик читає Євангеліє, виголошує проповіді тощо. Правий і лівий краї солеї переходять у крилоси. У лівому крилосі отець сповідає вірних, а в правому крилосі відведено місце для церковної обслуги, зокрема для скарбника та всякої церковної документації. Крилосом також називають підвищення у правому крилі храму вірних, призначене для дяка та співців.

Ми неодноразово зауважували, що в нашому храмі під час архиєрейської Служби Божої до церкви заносили спеціально виготовлене підвищення (рундук), яке застелялося килимом і на ньому відбувалося облачення архиєрея. Це підвищення теж називається амвоном (архиєрейським амвоном). Тут архиєрей не тільки вбирається в архиєрейські ризи, але й здійснює частину богослужіння. На архиєрейському амвоні для архиєрея ставиться спеціальне крісло – «трон». У катедральних храмах і у великих соборних церквах такі архиєрейські амвони є невід’ємною частиною інтер’єру.

Святилище (вівтар), яке розташоване у східній частині церкви, відгороджене від храму вірних іконостасом. У центрі святилища міститься престол, на якому звершується Євхаристія. Ліворуч від престолу стоїть проскомидійник – стіл, на якому готують Дари під час проскомидії.

Головний престол у святилищі покритий трьома покривалами (обрусами). Спідній обрус називається катасаркос, верхній обрус зветься індітіон. На середині Престола є лляна чи шовкова серветка із зображенням похорону Христа Спасителя, чотирьох євангелистів і знаряддя Христових страстей. У цій серветці є зашиті мощі одного із святих. Ця серветка називається антимінсом і під нього підстеляється другий обрус, який називається ілитоном. Антимінс є дуже важливою частиною напрестольного покривала. Без нього не дозволено служити Божественну Літургію.

На престолі лежать Євангелія та напрестольний хрест, а також стоїть кивот (дарохранительниця), у якому в золоченій посудині зберігаються часточки Святих Дарів для причащання хворих. За престолом розміщено семисвічник. На східній стіні святилища розміщено запрестольний образ Співстраждання Пресвятої Богородиці – це храмовий образ.
Святилище (вівтар) – це найсвятіше місце у храмі Божому, місце перебування Бога. Тому до святилища не дозволено нікому входити, окрім духовенства та церковної служби. Святилище символізує небо і спільноту святих.

Ліворуч від вівтаря розміщено допоміжне приміщення – ризниця, яке ще називається захристієм, а праворуч – приміщення для паламаря.

Іконостас – це перегородка, яка складається з ікон, розміщених у кілька рядів, які називаються ярусами. В іконостасі є троє дверей: центральні, які називаються царськими й бічні – дияконські. Через царські, як правило, входять під час богослужінь єпископи і священики, а через дияконські – диякони і церковна служба (прислуга).

На царських дверях є ікони Благовіщення Пресвятої Богородиці й чотирьох євангелистів, над царськими дверима – ікона Тайної Вечері, справа – ікона Спасителя, зліва – Пречистої Діви. Ці ікони називаються намісними. Ісус Христос зображений, як небесний учитель, з Євангелієм у руці, а Пречиста Діва – як Мати Божа з дитятком Ісусом на руках. На дияконських дверях зображені архангели. Цей ряд ікон є основною частиною іконостаса й називається першим ярусом. Такий іконостас у нашій церкві, а в церквах, в яких є більші іконостаси в цьому першому намісному ярусі зліва розміщують ще ікону св. Миколая чи св. Івана Хрестителя, а справа ікону святого, на честь якого освячено церкву.

У другому ярусі розташовані ікони дванадцяти найважливіших свят року:

1. Різдво Пресвятої Богородиці.
2. Воздвиження Чесного Хреста.
3. Різдво Господа нашого Ісуса Христа.
4. Богоявлення Господнє (Йордан).
5. Стрітення Господнє.
6. Благовіщення Пресвятої Богородиці.
7. Воскресіння Господнє.
8. Вхід у храм Пресвятої Богородиці.
9. Преображення Господнє.
10. Успіння Пресвятої Богородиці.
11. Зіслання Святого Духа на апостолів.
12. Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа.

У третьому ярусі на іконах зображено дванадцять апостолів. А між ними – велика ікона Христа-Царя. Композиційна цілісність апостольського ряду складається із шістьох ікон, на кожній з яких зображено по два апостоли.

Після Свого хрещення Господь Ісус Христос пішов у міста та інші поселення єврейської землі проповідувати основи християнської релігії. Багато людей увірували в Нього і натовпами ходили за Ним, слухаючи Його Божественне вчення. Серед них були учні Спасителя, яких Він Сам покликав за Собою. Якось у Галилеї, провівши в молитві всю ніч, Він покликав учнів Своїх, обрав із них дванадцятьох, назвав їх апостолами (посланцями), а згодом розіслав їх для проповіді Свого вчення. Апостолам Господь дав силу зціляти хворих, виганяти бісів і воскрешати мертвих. Подаємо короткі відомості про них.

Апостол Петро (Симон), брат Андрія Первозваного, з міста Віфсаїди, син Йони, проповідував спочатку в Юдеї, потім в Антиохії, у Вифанії, в Асії, в Іліпіці, на Понті, в Галатії, в Каппадокії, а також по всій нинішній Італії і в самому Римі, де був розіп’ятий вниз головою за часів імператора Нерона, похований у Римі 29 червня 67 р. Петро написав два соборних послання. Він був найревнішим наслідувачем Христа. За найбільший внесок у поширення і ствердження Христової Церкви найменований Першоверховним. Апостол Петро першим із учнів прийняв перед Спасителем його віру і визнав, що Він є Христос, Син Божий. Господь похвалив Петра і сказав: «Ти – Петро, тобто камінь; і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного».

Апостол Андрій Первозваний, перший серед апостолів прийшов до Христа, колишній учень Івана Хрестителя, брат Петра, проповідував на берегах Чорного моря в багатьох країнах, у тому числі й на наших землях. У Візантії він рукопоклав у єпископи Стахія, одного із сімдесяти Христових учнів. У Патрах Ахейських (Греція) за наказом царя Егеата був розіп’ятий на хресті особливої форми, на подобу літери Х, який став називатися андріївським хрестом. Там і похований.

Апостол Яків Зеведеїв, брат апостола Івана, проповідував Науку Христову в Єрусалимі усім дванадцятьом колінам (племенам) євреїв, що були в розсіянні, і першим з апостолів постраждав за Христа. За те, що не побоявся навіть Ірода, юдейського тетрарха, йому було відтято мечем голову і там же, в Юдеї, був похований.

Апостол і євангеліст Іван Богослов – брат Якова Зеведеїва. Цих двох братів, Якова та Івана, за їхню полум’яну ревність Спаситель назвав синами грому. Іван, що припав до Ісусових грудей на Таємній вечері, проповідував в Азії (тепер – у Туреччині). Римський цар Траян звелів заслати його після мук у Римі на Патомський острів, оскільки вороже ставився до його благовістя. Там Іван написав Євангеліє і віддав написане Гаєві, який з любов’ю приймав усіх подорожніх, надаючи їм притулок. Прожив понад сто років, найбільше від усіх апостолів, і мирно спочив в Азії на горі Ефес, де і був похований.

Під час страждань Ісус Христос, побачивши Матір Свою та Івана, що стояли біля хреста, сказав Матері Своїй: «Жоно! Це – син Твій». Потім сказав Іванові: «Це – Мати Твоя». З цього часу Іван узяв Матір Божу до себе у дім і піклувався про Неї до кінця Її життя. Іван Богослов, крім Євангелія, написав три послання й Апокаліпсис, або Одкровення, де виклав долю Церкви Христової і всього світу.

Апостол Филип походив з Віфсаїди, Петрового та Андрієвого поселення, проповідував у гірській Фригії разом з апостолом Варфоломієм і сестрою своєю Маріам. У Єраполі ж за часів цезаря Доміціана його розіп’яли головою донизу, і в тому місті послідовники Христа урочисто поховали апостола.

Апостол Нафанаїл, син Фоломея, і тому названий Варфоломієм, проповідував спочатку разом з ап. Филипом у Сирії й Азії, потім перебував в Індії і переклав Євангеліє від Матея місцевою мовою; потім проповідував у Вірменії, де й прийняв мученицьку кончину в місті Алфенії: за одними даними, він був розіп’ятий вниз головою, за іншими – був засічений до смерті. Там і похований.

Апостол Фома, названий також Дідимом, що означає Близнюк, як свідчить передання, був родом з галілейського міста Панеада і проповідував Христову науку багатьом азіатським народам, дійшов до Індії, де був проколотий списами, а потім порубаний мечем. З усіма врочистостями похований у місті Каламій.

Апостол і євангеліст Матей, інакше Левій, колишній митник, євангеліст, був родом з Єрусалима і там написав Євангеліє Христове єврейською мовою, яке грецькою переклав Іван Богослов. Проповідував довгий час у Юдеї, а потім по всій Ефіопії. У парфійському місті Єраполі був проколотий мечем і помер. Він написав і про своє життя, і як раніше був митарем, а згодом апостолом, і був першим, хто написав про святі тайни Господа нашого Ісуса Христа.
Апостол Яків, син Алфея (по-іншому Клеопа), брат Матфеїв, називався Меншим на відміну від Якова Зеведеєва. Проповідував Христа у Сирії, Єгипті та інших країнах. В одній з них через відважність у благовістуванні був повішений на хресті, прийнявши мученицьку смерть. Написав соборне послання, тобто лист до християн усього світу.

Апостол Юда Яковів, що в Діяннях названий Юдою, а в Матеєвому та Марковому Благовісті – Тадеєм та Левеєм, був родичем Ісуса Христа; він проповідував у Месопотамії, а згодом був повішений невірними на дереві, де й прийняв кончину, уражений багатьма стрілами. Написав соборне послання, в якому вчив, як треба вірувати і жити за вченням Христа.

Апостол Симон, названий також Кананіт, по-іншому Зилот, тобто ревнитель (в Івановому Благовісті – Нафанаїл) – був з Кани Галілейської; обійшов усю Північну Африку, дійшов до Британії. Він був розп’ятий на хресті, за одними даними – в Грузії, за наказом іверійського царя Аверкія, а за іншими – у Персії.

Дванадцятим апостолом був Юда Іскаріотський, який згодом зрадив Спасителя. Його місце зайняв Матфій, один із сімдесяти учнів. Він проповідував на берегах Адріатичного моря, був супутником і сподвижником ап. Петра. Прийняв мученицьку смерть в Олександрії.

Апостол Павло хоч і не входить до числа дванадцяти учнів Христових, але за ревне й винятково важливе служіння Церква вшановує його як апостола і він теж був названий Першоверховним. Коли він отримав наказ від юдейського первосвященика і вже був у дорозі в Дамаск, щоб віддати на смерть усіх, що визнавали ім’я Христове, несподівано був осяяний небесним світлом і почув голос, який промовляв до нього про те, що неможливо йому як людині здолати силу Божу. І там йому було звелено йти в Дамаск до учня Христового Ананії, який охрестив його. З того часу він прийняв апостольство. Почав своє благовістя з Єрусалима, потім дійшов до Іллірії, Італії й Іспанії, де проповідував Христову науку. Відтак дійшов до Риму і там навчав багатьох людей, а потім з наказу імператора його посікли на смерть за межами міста. Його тіло було покладено поряд з Петровим. За найбільший внесок у проповідування Церква йменує їх обох Першоверховними. Апостол Павло написав чотирнадцять послань до окремих Церков і осіб.

Апостоли Христові своїми проповідями, з натхнення Святого Духа, за короткий час навернули до Христа велику кількість язичників, як простих і незнатних людей, так і вчених, і самих царів. Багато праці доклали апостоли для цієї святої справи.

У четвертому ярусі зображено дванадцятьох пророків по два на кожній іконі. Біблія у Старому заповіті подає книги трьох великих пророків і тринадцяти малих пророків. Назвемо імена цих пророків: Ісайя, Єремія, Єзекіїль, Даниїл, Йоїл, Йона, Амос, Осія, Михей, Наум, Огій, Софонія, Авакум, Овдій, Захарія, Малахія. Тут не згадується пророк Ілля, пам’ять якого ми шануємо 2 серпня. Він у цей перелік не ввійшов, оскільки належить до ще раніших пророків (до VІІІ ст. до н. е.). На іконостасі зображено лише 12 пророків. Їх часто зображають із сувоями паперу в руках чи книгами, де написані цитати з їхніх пророцтв.

Над іконостасом є хрест, під яким зображено Бога Отця на фоні рівнораменного трикутника, що символізує Триєдиного Бога.

Над царськими дверима (воротами) звисає вічна лямпада, яка світиться цілодобово. Як згадувалося вище, на царських дверях симетрично вмонтовані ікони чотирьох євангелістів. Два євангелісти Іван Богослов та Матей були апостолами і відомості про них подані вище. Подаємо відомості ще про двох євангелістів Марка і Луку.

Євангеліст Лука походив з поганської сім’ї. Християнство прийняв правдоподібно в Антиохії від учнів Христа. В Антиохії познайомився з апостолом Павлом і залишився з ним аж до його смерті.

Св. Лука мав добру освіту і свою Євангелію написав добірною грецькою мовою. Із всіх євангелістів найліпше дотримується історичності. Час написання Євангелії біблісти визначають роком 70. Симеон Метафраст (X ст.) твердить, що св. Лука був і малярем та перший намалював ікону пресвятої Богородиці.

Св. Лука помер у віці 84 років у місті Тебен у Беотії, там і був похований. У другій половині IV століття його мощі перенесено у церкву 12 Апостолів у Константинополі, а з ХІІ століття його мощі – у Падуї, у церкві святої Юстини.

Євангеліст Марко народився в Єрусалимі, там познайомився з апостолом Петром. Марко супроводжував св. Петра в першій його апостольській подорожі з Антіохії у Малу Азію. Марко перебуває з апостолом також і під час його ув’язнення в Римі у 60-61 роках. Пізніше Марко, нерозлучний супутник верховного апостола Петра, був, так би мовити, його секретарем.

Марко записував, стараючись нічого не пропустити, ані не сказати чогось неправдивого. Тим то маємо в цій Євангелії проповідь св. Петра в цілості, написану так і в тому ж порядку, як її проповідував апостол Петро.

Після смерті апостолів Петра і Павла Марко проповідував у Єгипті, заснував Олександрійську Церкву. Там він і помер мученицькою смертю. Мощі євангеліста Марка зберігаються у Соборі Святого Марка у Венеції.

Крім головного престолу в церкві є три малі престоли. Справа від іконостасу – престол Пресвятої Трійці, зліва – престол Матері Божої, а на північній стіні храму вірних – престол Матері Божої Зарваницької.

Іконостас і бічні вівтарі є найкращою оздобою храму. І малярські роботи, і різьба витримані у стилі класицизму з використанням елементів бароко (декоративна пишність, акантовий лист тощо).

Стіни храму прикрашені малюнками, які звуться стінописом. Тематика стінопису взята зі Святого Письма. Правда, на північній і на південній стінах храму вірних намальовані ікони за мотивами хрещення України-Русі святим Володимиром Великим. На південній стіні над іконою хрещення України-Русі – стінописна ікона Різдва Пресвятої Богородиці. Всі малюнки виконані традиційно, у стилі візантійського малярства, званого також іконографією. Це малярство відрізняється від інших форм оптичних зображень тим, що воно намагається підкреслити духовність, а форми тіла відсуваються на другий план. Тому тіла святих на іконах закриті крім рук, ніг і обличчя. Тіло лише служить тлом, на якому відбивається вічна і безсмертна душа, її спрямування до небесних висот. Якщо зображено святого, то з обох сторін його голови зроблено скорочений напис, хто на іконі зображений. У нижній частині стін на висоті росту людини розміщено ікони, зокрема у храмі вірних – образи Спасителя на Хресній Дорозі – це 14 ікон, що символізують 14 стацій Хресної Дороги.

На аркових стінах четверика зліва і справа зображено чотирьох святих. Зліва – ікони священномученика Йосафата та св. Веляміна, а справа – преподобних Антонія і Теодосія Печерських. Це наші українські святі. Вони шануються українськими церквами і українським народом. Маємо нагоду розповісти тут про них.

Святий Йосафат (у світі Іван Кунцевич) народився близько 1580 року в древньому українському містечку Володимирі-Волинському. В юнацькому віці опановував купецьке ремесло. Але під впливом отців-професорів Папської академії Іван Кунцевич залишає купецьку справу та, йдучи за Божим покликом, у 1604 році під іменем Йосафата вступає до василіянського монастиря.

Він ревно плекав чесноту убожества та аскетизму. Будучи архиєпископом, завжди скромно називав себе «убогим ченцем», спав на долівці, ходив босоніж навіть взимку, оперізувався залізним поясом, а під чернечою рясою завжди носив волосяницю.
Свої строгі покути, впокорення плоті та щирі молитви Йосафат офірував за єдність Церкви та навернення грішників. Він вивчав теологічні та історичні праці, писав свої твори, доклав багато зусиль з реформування Василіянського Чину.

Величезну роль в утвердженні єдності української церкви з Римом відіграв і «Катехизис» Йосафата Кунцевича. Наполеглива проповідь ідеї єдності та очевидні успіхи на цьому полі зробили Йосафата Кунцевича дуже небезпечним для багатьох тогочасних власть імущих.

12 листопада 1623 року підбурений натовп увірвався в архиєпископську резиденцію та почав бити слуг. Архиєпископ Йосафат заступив собою слуг та звернувся до розлюченої юрби: «Діти мої! Чому вбиваєте невинних моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я». Натовп на мить розгубився, але раптом вискочили двоє фанатиків. Один вдарив архиєпископа Йосафата палицею, а інший – розрубав йому сокирою голову. Злочинці поглумилися над тілом мученика, а потім прив’язали до нього каміння та вкинули у води Двіни. На шостий день після вбивства Йосафата, над місцем, де на дні ріки покоїлось його тіло, з’явилася ясність. Так відшукали тіло мученика. Прикметно, що після злочинного вбивства Йосафата, чимало запеклих противників унії з Римом почали навертатися до з’єднаної церкви. Серед найпомітніших постатей, які навернулися до з’єднаної Церкви, був видатний український богослов, філолог, митрополит Мелетій Смотрицький. У народі утвердилося переконання: «Бог хоче показати, що святий Йосафат після своєї смерті може навернути тих, які не хотіли слухати його за життя».

У 1641 році папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошував Йосафата Блаженним, Папа Римський Пій IX в 1867 році зарахував його до лику святих, а Папа Римський Іван-Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання», покровителем України.

Боже провидіння розпорядилося так, що у 1949 році нетлінні останки священномученика Йосафата було перевезено з Відня до Риму та поміщено у головній католицькій святині світу – базиліці святого Петра.

Йосиф Велямин Рутський (у світі Іван Велямин) – Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси (1614 – 1637 рр.), Предстоятель УГКЦ. Він народився в Руті біля Новгородка в Білорусі у 1574 році. Походив з кальвіністської родини, але під час навчання в Празькому університеті під впливом єзуїтів перейшов на католицький обряд і склав ректору єзуїтської колегії католицьку ісповідь віри.

У 1593 – 1596 роках студіював філософію у Вюрцбурзі, а в 1603 році закінчив богослов’я в Грецькій Колегії св. Атанасія в Римі.

У Вільнюсі Рутський вступив до Святотроїцького монастиря (1607 р.). Коштом своєї спадщини та разом з св. Йосафатом Кунцевичем він розбудував монастир, одночасно працюючи над відновленням чернечої дисципліни та вихованням монашого доросту. За ці й інші заслуги митрополит Потій іменував (1611 р.) Рутського святотроїцьким архимандритом і того ж року висвятив на свого наступника. По смерті Потія (1613 р.) Рутський став митрополитом. Він домaгався зрівняння уніятських шкіл з єзуїтськими, щоб відтягнути молодь від полонізації, і щоб випускники богословської школи мали можливість продовжувати навчання в папських колегіях. Рутський відкрив два монастирі: в Жировицях і в Битані, в яких у 1616 pоці заклав перше послушництво, довіряючи опіку над ним єзуїтам.

У 1616 році Рутський остаточно завершив реорганізацію уніятського чернецтва на підставі відповідно опрацьованого уставу св. Василія розпочав об’єднання монастирів Київської митрополії в одному Василіанському Чині під проводом виборного протоархимандрита, щоб мати в ньому головного рушія церковного життя з’єднаної Церкви. При тому Рутський намагався підвищити рівень світського духовенства, засновуючи і реорганізовуючи школи під проводом Василіян заснував духовну семінарію в Мінську.

Рутський ставав на захист з’єднаної Церкви і домігся від апостольської столиці заборони перетягати вірних на латинський обряд чи переходити на нього без дозволу папи. Одночасно, щоб злагіднити ставлення православних після відновлення їх ієрархії (1620 р.), Рутський розпочав спільні розмови з її владиками (митрополитом Іовом Борецьким, архиєпископом Мелетієм Смотрицьким, митрополитом Петром Могилою) для порозуміння «однієї Руси з другою» і можливого створення київського патріархату. Рутський помер у 1637 році в Дермані, похований у Вільнюсі, звідки 1655 року московські війська вивезли його домовину в невідоме місце. Ще за життя Рутського його називали «колоною Церкви», «Атлантом Унії» тощо. Великі заслуги Рутський має в розвитку освіти й організації Церкви за західними зразками.

Преподобний Антоній Печерський походив з Любеча на Чернігівщині. У молодому віці він пішов на гору Афон, там постригся в ченці й отримав ім’я Антоній. У Божих планах було, щоб він служив народові на рідній землі. Тож одного дня ігумен звернувся до нього: «Антонію, вертайся на Русь, щоб там бути корисним для інших. І нехай благословення святої Гори буде з тобою». Антоній дослухався того голосу, наче голосу Божого. У 1051 році він повертається на Русь і поселяється в печері села Берестова недалеко від Києва, де колись перебував митрополит Іларіон. Бажанням Антонія було жити самітно в молитві й покуті. До нього починають приєднуватися ідейні юнаки. Згодом їх було вже 12 осіб, і серед них священик Никон, Теодосій та Варлаам, син боярина. Однак преподобний Антоній надає перевагу життю самітника, тому переходить до іншої печери. Там він дожив до глибокої старості. Спочив у Бозі в 1073 році на 90 році життя. Його пам’ять наша Церква святкує 10 липня.

Преподобний Антоній своїм життям у печері коло Києва дав початок Києво-Печерському монастирю. Тим він заслужив собі ім’я первоначальника всіх руських монахів. Літописець Нестор називає преподобного Антонія великим і славним.

Преподобного Антонія тривалий час після смерті не вписували у список святих, не було празника на його честь, бо на його гробі не діялися чуда. Одною з вимог канонізації у Східній Церкві є якраз творення чудес за життя або після смерті. Коли в першій половині XII ст. творився Пролог (життєписи святих) Руської Церкви, то вшанування пам’яті преподобного Антонія там ще не було. Зате Печерський Патерик, який написано в першій половині цього століття, багато разів називає преподобного Антонія святим. Тож причислення його до сонму святих і встановлення на його честь празника відбулось десь у кінці XII або XIII століття. Пустинне життя, що його практикував преподобний Антоній, ніколи не було популярним в Україні.

Преподобний Теодосій Печерський народився у Василькові коло Києва. Виростав у Курську, де його батько був княжим урядником. Юнаком він прибуває до Києва, де його приймає преподобний Антоній, а священик Никон постригає в ченці. Теодосій від самого початку стає добрим, ревним і зразковим монахом. Після відходу преподобного Антонія до іншої печери монахи вибирають Теодосія своїм ігуменом. Він мав тоді лише 30 років. Під проводом Теодосія монастир у печері скоро росте і незабаром число монахів доходить до ста осіб.

Преподобний Теодосій – будівничий Києво-Печерського монастиря та організатор українського чернецтва в монастирях. Історія нашої Церкви слушно називає його батьком українського чернецтва. Літописець Нестор називає його «другим великим світилом на руському небі після преподобного отця нашого Антонія».

Києво-Печерський монастир, отримавши завдяки преподобному Теодосію добру організацію і дисципліну, скоро стає головним центром і вогнищем релігійного, наукового й культурного життя для всієї Руси-України.

Приблизно в 1062 році Теодосій з монахами виходить з печери, а в 1073 році закладає основи під нову церкву й монастир. Та йому не судилося закінчити будівництво храму Успення Пресвятої Богородиці, бо після короткої недуги він передчасно покидає цей світ 3 травня 1074 року. У 1091 році його мощі перенесли з печери до храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Преподобні Антоній і Теодосій — це слава нашого українського чернецтва, нашої Церкви й народу. Вони наші постійні заступники перед Богом, дають нам добрий приклад любові, жертви й посвяти Богові, Церкві й народові.

Розглядаючи стінописи нашої Яблунівської церкви, бачимо на північній арковій стіні між іконами святих Велямина і Йосафата ікону Преображення Господнього, а на південній – між святими Антонієм і Теодосієм – ікону Вознесіння Господнього. Над іконостасом, на арці – ікона Страшного Суду. Є ще кілька стінописних ікон у храмі вірних та притворі. У притворі, до речі, є ще ікони двох святих – св. Йосифа Обручника та св. апостола Юди-Тадея. Про св. апостола Юду-Тадея відомості подані вище, а про св. Йосифа Обручника розповімо.

Святий Йосиф Обручник народився в Палестині, походив з роду царя Давида, але перебував у бідності. Проживаючи в містечку Назареті, одержав освіту, яка на той час полягала у читанні та розумінні Святого Письма. Йосиф мав стати дбайливим опікуном Ісуса Христа і Його Матері, тому з ласки Духа Святого він готувався до цього щирою та глибокою побожністю. Люди бачили перед собою вбогого тихого теслю Йосифа, а Бог бачив у ньому Свого вірного й великого слугу. Його серце горіло бажанням побачити Спасителя, не передчуваючи, що він сам буде займати таке високе становище в земному житті Ісуса Христа.

Йосиф був заручений з Дівою Марією, після чого він дізнається про її вагітність. Він був чоловіком праведним і, не бажаючи її знеславити, хотів тайкома відпустити. Та через деякий час ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх».

Згідно «Житія Святих», св. Йосиф помер у віці близько ста років, мабуть незабаром після відвідування Єрусалиму з 12-річним Ісусом Христом, так як про нього після того вже не згадується.

Св. Йосиф вважається покровителем католицької церкви, а також Нового Світу.

Докладніше і глибше про святого Йосифа Обручника та Святу Родину можна дізнатися з книги Марії Влад «Святий Йосиф Обручник».(Івано-Франківськ, «Нова Зоря», 2009).

До іконопису належать також Плащаниця, фани і хоругви. У святилищі зліва, на стіні, розміщено Плащаницю. Плащаниця – це ікона Ісуса Христа під час покладення Його до гробу. Хоругви розміщені в крилосах з обох сторін. Хоругви – це священні ікони, завішені на древках, які супроводжують хресні походи, процесії. Тут ще є кілька фан, які під час Служби Божої тримають вірні перед тетраподом разом з процесійним хрестом і патерицями. Фани не використовуються у східному обряді, але вони традиційно ще з польського періоду залишились у наших церквах.

Нещодавно для церкви виготовлено феритрон, який інакше називають ще дівочим образом, бо під час урочистих богослужінь його тримають четверо дівчат. Образ двосторонній, із зображенням Співстраждання, в гарно оздобленій рамці з чотирма ручками.

Теги: Василь Курищук

6 коментарів

dedal.ikar

24.02.2016 at 10:54 · Reply →

Чи буде опублікована частина 2?
1. Станіслав Михайлюк
  
  24.02.2016 at 11:00 · Reply →
  
  Так, але ви вже й зараз можете завантажити книжку у форматі pdf — http://evrika.if.ua/download/42
dedal.ikar

24.02.2016 at 12:10 · Reply →

Тобто в pdf є вся книжка, а тут опублікована тільки перша частина?
1. Станіслав Михайлюк
  
  24.02.2016 at 12:15 · Reply →
  
  так
dedal.ikar

24.02.2016 at 12:42 · Reply →

Зрозуміло, дякую за відповідь
Крізь століття, епохи та війни: історія церкви у Яблунові | Яблунівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат

26.05.2023 at 10:16 ·

[…] Інформатор завдяки дослідженням Василя Курищука розповість історію про церкву в Яблунові, що на […]

Дорога до храму. Василь Курищук. Част. 1

6 коментарів

Відповісти Станіслав Михайлюк Відмінити відповідь

Пошук

Наш проект

Реклама у Косові

Автори

Видання

Друзі та партнери

Нові коментарі

Новини Косівщини

Оголошення Косівщини

Події на Гуцульщині

Косівщина на карті

Дорога до храму. Василь Курищук. Част. 1

Також читайте:

6 коментарів

Відповісти Станіслав Михайлюк Відмінити відповідь

Пошук

Наш проект

Реклама у Косові

Автори

Видання

Друзі та партнери

Нові коментарі

Новини Косівщини

Оголошення Косівщини

Події на Гуцульщині

Косівщина на карті