Четверо письменників з Косівщини виконали цікаву і велику працю — допомогли всім українцям прочитати і зрозуміти легендарну книгу «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникового
«Переклав» її сучасною літературною мовою Іван Андрусяк — уродженець з села Вербовця. Авторський оригінал відредагував Мирослав Лаюк (родом зі Смодної). Передмову написав Василь Герасим’юк, вихідець з Прокурави. Книга побачила світ у видавництві «Discursus», зареєстрованому у селі Брустурах — рідному для письменника і видавця Василя Карп’юка.
Я вперше прочитав «Діда Иванчіка» у 2009 році. Захвату не передати! Через це мені захотілося, щоб усі негайно прочитали цю книжку. Як на мене, за своєю естетичністю і літературною майстерністю це чи не найкращий роман в українській літературі.
Хоч я розмовляю гуцульським діалектом з народження, та все ж відчув труднощі, читаючи книжку. Дещо розумів з контекбту, дещо припускав. Що казати про мешканців інших регіонів? Тому мені відразу спало на думку, що книжка має вийти й у перекладі на сучасну літературну мову.
Здійснити переклад такого масштабного й об’ємного твору (понад мільйон знаків) — справа непроста і коштовна. Ідея визрівала, аж доки минулого року ми не подали грантову заявку на програму Українського культурного фонду. Текст переклали, а вже з осені минулого року роман Петра Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік» з’явився у вільному доступі, зокрема й на сайті видавництва.
Пізніше ми видали і паперову книжку. У виданні паралельно йде оригінальний текст гуцульським діалектом і переклад сучасною літературною мовою.
Також хочу зауважити, що це перше повне видання. У попередньому бракувало кількох розділів, які вважали втраченими.
Редактором оригінального тексту, написаного діалектом, став Мирослав Лаюк. Переклад на сучасну літературну мову здійснив Іван Андрусяк. Його консультував Василь Зеленчук. Усі вони — гуцули, які добре відчувають мову, а також мають відповідну освіту й досвід. Переклад редагувала Марина Александрович. Коректорка — Юлія Карпета. Передмову написав Василь Герасим’юк, який свого часу й розповів мені про цей твір і Шекерика-Доникова. Свіжий і соковитий дизайн обкладинки створила Дарія Луцишина.
Ця книжка, як часто буває зі знаковими творами, вже отримала своє пафосне визначення — «енциклопедія гуцульського життя». Але тут без перебільшень. Читач справді дізнається все, що тільки можна про побут, фольклор, вірування, людські стосунки у гуцулів. Автор дуже точний і детальний у своїх описах. Водночас йому йдеться не про те, щоб дати якнайбільше інформації. Вона ллється мимоволі, як частина захопливої дії».
Василь Карп’юк, письменник і видавець.
Чомусь майже завжди так виходило в нашій літературі (властиво в художній прозі, бо з поезією справи дещо інші), що гуцули говорили за всю Україну — а за гуцулів говорили негуцули.
І світ бачить Гуцульщину очима бойка Івана Франка, подолянина Михайла Коцюбинського, харківця Гната Хоткевича… Вона чудова, ця Гуцульщина. її неможливо не любити. І все-таки дуже багато в ній від справжньої Гуцульщини лишилося «поза оптикою».
І ось лише в останні роки виявилося, що насправді й Гуцульщина сама за себе сказала. Голосом Петра Шекерика-Доникова. Разом із Гнатом Хоткевичем він засновував гуцульський театр, допомагав Михайлові Коцюбинському * збирати матеріали для «Тіней забутих предків», активно спілкувався з Іваном Франком, Станіславом Вінцензом, Володимиром Гнатюком, Марком Черемшиною, Василем Стефаником, Антоном Крушельницьким, Андрієм Чайковським, переховував у себе вдома принца Вільгельма Габсбурґа, був депутатом парламенту ЗУНР і «гуцульським послом» до польського сейму, брав участь у святкуванні Злуки ЗУНР і УНР на Софійському майдані в Києві, воював за Україну з денікінцями і більшовиками, засновував товариство «Січ» у Кам’янці-Подільському й Вінниці…
Дивовижна доля! Справжній роман! Якби його хтось умів написати…
Та найдивовижніше: головним, що залишив Петро Шекерик-Доників після себе, й виявився роман. «Дідо Иванчік». Глибокий, високохудожній, правдивий — література! Роботу над текстом автор закінчив за кілька днів до того, як 15 травня 1940 року його разом із сином Андрієм заарештував НКВС за звинуваченням у «антирадянській діяльності», відтак засудили до восьми років тюрми й заслали до Росії — і далі про його долю нічого не відомо. Знаємо лише, що всі папери, вилучені після обшуку, були спалені 2 червня 1940 року — і тривалий час вважалося, що й роман там згорів. А насправді рукопис роману 67 років лежав собі спокійно у сховку в діжці на горищі!..
Дивовижна доля! Вже про сам цей роман можна написати роман! Якби хтось умів його написати…
Утім, виданий в останні роки у Верховині (2007) й Харкові (2016) паперовою, а у Львові (2019) авдіокнижкою, «Дідо Иванчік» так і залишився не просто не відчитаним, а й навіть не прочитаним — і не лише так званим широким чи: тачем (якому він і адресований), а й, за малими винятками, освіченими українцями поза Гуцульщиною.
Бо ніде правди діти: навіть освіченим людям з інших українських країв, принаймні дуже багатьом із них, складнувато буває читати навіть неадаптованого Франка, Стефаника — тим паче, а Марко Черемшина просто незрозумілий — хоча він і писав літературною українською, лише мову персонажів відтворював гуцульською, і то «легшою», ближчою до покутського говору…
«Дідо Иванчік» — далеко не єдиний текст, писаний гуцульською, їх таки трохи набереться — від принаймні XIX століття і до прекрасних віршів нашого сучасника, поета Василя Шкургана. Але «Дідо Иванчік» — найбільший і, безперечно, найважливіший текст, писаний гуцульською. Ця важливість формується з двох рівнозначних складових:
- літературної — адже це самобутній і цікавущий у художньому сенсі роман із харизматичними персонажами та розмаїтими родинними, соціальними, психологічними, гумористичними, міфологічними, мисливськими, ба, навіть детективно-кримінальними сюжетами, які міцно сплетені між собою;
- історично-фольклорно-етнографічно-пізнавальної — адже тут у художній формі прописані звичаї, вірування, традиції, обряди, ремесла, уклад життя старовіцької Гуцульщини. (Мені, до речі, неймовірно подобається оце Шекерикове слово «старовіцької» — від «старого віку»!).
Очевидно, що такий текст мусить бути доступний для читача у всіх куточках України. Тому місія перекласти його українською, яку взяло на себе видавництво за підтримки Українського культурного фонду, видається мені надважливою.
Те, що саме мені довірили виконати цей переклад, — велика для мене гордість і колосальна відповідальність.
Уповні свідомий цієї відповідальності, я намагався зробити цей дивовижний текст максимально доступним для сприймання кожної людини, яка читає українською, — і водночас якнайповніше зберегти його мовностилістичний колорит, без якого твір чимало втратив би.
Сподіваюся, що я виправдаю довіру і залишуся в перекладеному тексті максимально непомітним — щоб Гуцульщина заговорила всій Україні сама про себе голосом Петра Шекерика-Доникова — і Україна її почула.
Іван Андрусяк, письменник.
«Гуцульський край», №28, 9.07.2021 року
