Мій рідний край. Історія мого краю. Част. 2. Іван Карп’як

04.04.2015 · Видання

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ УКРАЇНЦІВ В УМОВАХ ПАНУВАННЯ ЧУЖИХ ІМПЕРІЙ

Історики розділяють різний характер національних рухів у так званих старих і молодих націй. “Старими вважаються ті, які мали власну еліту і тривалу державну високорозвинуту культурну та мовну структуру. “Молоді” нації — це селянські народи, якими керували еліти іншого етносу і які, хоч і виявляли принагідно соціальний протест, дійовими особами політичної історії стали лише в час національних рухів. Завданням їх було створити повновартісну соціяльну структуру, власну розвинуту культуру й політичну автономію.
Українська нація, хоч і мала традиції державності ( Київська Русь, Галицько -Волинське князівство, Козацька держава Богдана Хмельницького тощо), але тривалий час бездержавності призвів до значної втрати еліти і перетворення у XVIII-XIX cт. у селянську, саме тому її вважають “молодою”.
І саме українським селянам у важкій тривалій боротьбі ( яка не закінчилася і досі) вдалося відстояти право на власну державу. Причому боротися за національне самовизначення українцям довелося як з поляками, так і з росіянами.
Поляки і росіяни вважали литовців, білорусів та українців не самостійними спільнотами, а лише складовими власних націй. Тому ці три етноси було втягнено в польсько-російські конфлікти, і перед їхніми національними рухами стояло важке завдання визволитися від польської верхівки й від Росії.
Розвиток національного руху українців в умовах Російської та Австро-Угорської імперій суттєво відрізнявся. Російське самодержавство послідовно здійснювало щодо національних рухів жорстку репресивну політику, тому важливе значення мав той факт, що поза межами Росії жили українці та литовці ( білоруси -ні), які посували національну справу у сприятлівіших політичних умовах.
У 1720 р. Петро І заборонив друкування українських церковних книг і через рік підпорядкував церкву державі. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що “ ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може”, і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування книг. А Емський акт Олександра ІІ, за яким заборонялося ввозити з-за кордону книжки українською мовою, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою, був ще реакційнішим, ніж валуєвський циркуляр.
В Австро-Угорській імперії внаслідок певних демократичних кроків влади щодо політичних свобод національних меншин фази розвитку національного руху українців почалися раніше, ніж у Російській імперії.
Вважають, що розвиток національного руху українців у Галичині в боротьбі за визволення з-під влади чужинських імперій пройшов три фази:
•   Фаза А культурного пробудження — виникнення значного інтересу освічених українців до історії, фольклору, народної мови та культури.
•   Фаза Б політичної агітації — пропаганда національної ідеї серед населення, створення різних національних об’єднань та політичних партій.
•   Фаза В масового національного руху за автономію і далі за незалежність і створення української держави.

В Австрійській імперії в період до половини XIX ст. існувала народницька діяльність греко-католицьких священиків, боротьба за впровадження української мови в шкільництво та адміністративні заклади, видання українських граматик. Внаслідок трива-
лої боротьби українців за свої права декларовано цісарське піклування про Унівську церкву в Галичині й трактування “русинів урівень з поляками”.
Будуються греко-католицькі церкви, розквітає малярство, іконопис. Зокрема споруджена церква св.Юра у Львові.
Початкова шкільна освіта стала обов’язковою від 1781 р. і впроваджувалася переважно народними мовами, що забезпечувала русинсько-українську присутність у великих містах. Цього ж року були скасовані деякі форми кріпацтва.
1787 року при Львівському університеті був заснований руський інститут, де українці здобували священницьку освіту.
1790 року видано українською мовою “Буквар” з додатком “Політика світська” з загальними відомостями про рідну землю і народ, що стало справжньою енциклопедією з україністики.
У XIX столітті почала формуватися нова інтелігенція, що на відміну від попередніх часів, походила із заможного селянства, представників міщан та греко-католицького духовенства.
1837 року зусиллями “Руської трійці” (Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888) вийшов фольклорний альманах “Русалка Дністрова”. ( Яків Головацький був парохом нашого села Микитинців, що на Косівщині.)
В Австрійській імперії ( від 1867 р. Австро-угорській) 1849 року видана граматика Йосифа Лозинського, а в 1850 р.- Йосифа Левицького.
Народовці видавали журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка”, “Правда”, газети “Діло”,”Буковина” та інші.
Під час перших виборів до крайового сейму, які організував у Львові в лютому 1861 р. імператор Франц-Йосиф, галицькі українці вибороли 49 мандатів, тобто 49 послів із 150 загальної кількості послів.
1861 року створено у Львові клуб “Руська бесіда”, організоване перше робітниче товариство “Зірка” (1868 р.).
У 1868 р. народовці заснували громадське товариство “Просвіта”. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. У Коломиї в 1848 р. була створена Коломийська окружна руська рада на чолі з М. Верещинським, в цьому ж році був відкритий перший галицький театр. У 1861 р. відкрита перша гімназія, в 1864 р.- друкарня. У 1865 р. в Коломиї вийшла перша міська газета. У 1867 р. започатковано книговидання, а в 1875 р. створена філія “Просвіти”.
У 1870-80 рр.XIX століття галицькі радикали видавали друком часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” та інші.
Від 1880 р. виходить газета “Діло”, яка стала виразником, пропагандистом та захисником ідеї єдності українських земель і яка проіснувала до Другої світової війни.

І.Франко, М.Павлик, С.Данилович та інші у 1890 р. створюють першу політичну організацію європейського зразка — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України.
Українські національні сили одержали перемогу на парламентських виборах до Австро-угорського парламенту 1907 року, організовано широкомасштабне шкільництво рідною мовою, охоплювали все більшу аудиторію такі товариства, як “Просвіта”, “Рідна школа”, читальні , бібліотеки, господарське товариство “Родина”,”Сільський господар”, “Хліборобська молодь”. У містах і селах створювалися авторські гуртки, хори та дитячі садочки. Утворилося спортивно-патріотичне товариство “Січ”, а з часом “Луг”, “Сокіл”. 1912 року збори “Українського Студентського Союзу” вирішили почати військові навчання серед української молоді, що привело до розробки і затвердження у 1913 р. статуту військового товариства “Січові стрільці”.
Постає закономірне питання: як вдалося нашому народові за сотні років бездержавності зберегти свою культуру і мову? Як вистояв цей народ під тиском полонізації і русифікації? Що було чинником стійкості нашого народу впродовж століть у боротьбі за свою ідентичність?

САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ СЕЛАХ

Як показує аналіз історичних та архівних матеріалів, цілющим джерелом була еліта українського суспільства, яка не шкодувала віддавати свої сили, матеріальні здобутки та навіть власне життя заради української ідеї. А ґрунтом збереження українства в усі віки і в Східній, і в Західній Україні було селянство. Це не була сіра, примітивна маса ( яка інколи бунтувала проти панів), як її зображала радянська історіографія. В українських селах жили духовно багаті, з почуттям гідності і з високим рівнем побутової культури люди.
Нащадки колишніх князівських дружинників і бояр галицьких князів, які виконували службу охорони державного пограниччя, на думку визначного українського історика М.Грушевського, утворили дрібну прикарпатську шляхту. Вона була наділена землею, іншими привілеями і виконувала військовоохоронні та адміністративні функції. У структурі суспільства Польського королівства(1349-1569) важливе місце посідала дрібна шляхта. Вона називалася загродовою шляхтою, володіла господарством селянського типу та власноручно обробляла землю.
Вища верства шляхти, що налічувала кількасот родин в Україні й частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10-15 сіл і монополізувала місцеве правління.
Самоврядування у селах Галичини формувалося з представників дворищ, а у волостях з представників сіл. Самоврядні функції у галицьких селах до 1434 р. здійснювали десятники, отамани, тіуни, котрі були представниками села у волостях і перед шляхтою. У волостях самоврядували старійшини. Вони були представниками волості перед шляхтою, а також перед воєводами і королем.

Окремим селам Галичини, в яких проживали німецькі переселенці (колоністи), надавалося магдебурзьке право, яке передбачало спрощену систему управління та суду.
Керівником і представником села ставав солтис. Першими солтисами були німецькі колоністи, згодом солтисами ставали поляки й українці. До повноважень солтисів належали адміністративні, поліцейські та судові функції. Перелік цих повноважень визначався у привілеях під час надання селу магдебурзького права.
Найважливішою функцією солтиса, а пізніше війта, було судочинство. Судова влада солтиса поширювалася на всіх жителів села та його територію. Під юрисдикцією солтиса були цивільні й кримінальні справи. Солтис здійснював судочинство разом з “лавою”, тобто із сімома “лавниками”, яких він сам вибирав з числа колоністів. Лише три рази на рік приїжджав власник села.
Апеляції на судові рішення спрямовувалися до власника села.
Крім ведення судочинства, до повноважень війтів і солтисів входили повноваження з розподілу земельних ділянок, займалися заселенням села, збирали податки на користь власника села і на користь держави. Йому допомагали два “поборці” з селян. Перед збором податків вони приймали присягу. Обов’язком солтиса була також охорона лісів, що прилягали до села.
У селах “на польскому праві” діяли так звані гайонні суди, в яких судив поміщик села або призначений ним урядник разом з присяжними.
У Галичині в складі польського королівства сформувалися копні суди, судочинство яких формувалося на основі демократичного звичаєвого права і функціонувало на всіх українських землях, які перебували в складі Великого князівства Литовського, Польского королівства, а відтак і Речі Посполитої. Назва суду походила від давньоруського слова “копа”, що означало “збираний”. Копний суд здійснювали копні мужі-судді (10-20 осіб), які обирались відповідним населенням. Засідання копного суду відбувалося на визначеному відкритому місці, що називалося “коповищем”. Копні суди відбувалися в присутності представника влади (возного), який складав реляції (протокол) і подавав їх у гродський суд для запису в актові книги. Копний суд присуджував штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання, смертну кару.
У XVIII cтолітті копні суди в Галичині поступово занепадали. Копні, зборові, лавничі та інші суди втрачали відмінності між собою, а разом з ними свої повноваження, адже цей процес супроводжувався погіршенням правового становища галицького селянства. Вже у XVII столітті термін “війт” почав перетворюватися на загальний термін для визначення сільського голови усіх сіл незалежно від їхнього правового режиму.
Війти провадили свою діяльність на території Західної України до 1939 р., возні теж виконували свої функції до 1939 р., що забезпечувало виконання різних функцій у певній політичній і адміністративній системі.
Після 1-го поділу Польщі 1772 року в Галичині діяла австрійська судова система.
Відбулися зміни в судово-адміністративній системі. У Львові, як у центрі адміністративного краю, розмістилися крайові органи влади: губернатовство, фінансова колегія, державна бухгалтерія, кримінальний, апеляційний і шляхетські суди.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА – УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ століття між європейськими країнами, насамперед між Росією й Австро-Угорщиною, передові кола українців Галичини усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Першу «Січ» створив відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Заваллі 5 травня 1900 р. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою – зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях для ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. От як згадує син Кирила Трильовського Петро у своїх спогадах про Коломию: «…Із Снятинщини рух поширився на Коломийщину, «Січі» росли, як гриби по дощі, скоро не було вже села, де не було б «Січі». Український народ щиро любив «Січі», але ненавиділа їх вся польська бюрократія. Цісарський намісник у Львові в австрійському однострої, але серцем завзятий польський патріот і україножер, граф Андрій Потоцький, просто скаженів від люті. Він не міг стерпіти того, що «Січі» воскресали в серцях нашого народу любов до славного минулого, що затурканий, заляканий усякими зайдами на нашій землі український селянин побачив у малиновій січовій ленті і в дерев’яному топірці символ свого національного відродження»… Незважаючи на утиски та перешкоджання влади, в 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій «Сокола», що нараховували 58627 осіб, та 1056 «Січей» із 66000 членів. Це була організована сила, яка відродила пам’ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвитку військових традицій.
Починаючи з кінця 1913 і особливо в першій половині 1914 р. керівники українських стрілецьких товариств, намагаючись охопити військовою організацією всі місцевості Галичини і Буковини, створили у Львові своєрідні курси старшин і підстаршин.Завдяки напруженій праці уже в половині 1914 р. стрілецтво перетворилося на організовану силу та здобувало чимраз більшу популярність серед населення. Вони були переконані, що рано чи пізно Україне розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолює більшу його частину.
1 серпня 1914 р. два військово-політичні блоки європейських держав розпочали Першу світову війну. З одного боку свої інтереси переслідували Антанта (Англія, Франція і Росія), з другого – австро-німецький блок. Українці були втягнуті в чужі інтереси, українські землі перетворилися на суцільне поле бою, окрім того, українці були по різні боки лінії фронту — у російській армії 3,5 млн, а в австрійській -250 тисяч українців боролися й вмирали за чужі для них інтереси. Найгірше було те, що сини одного й того ж народу змушені були вбивати один одного.
Чи не єдиною організованою силою в Галичині, що більш-менш реально оцінювала тодішню міжнародну ситуацію, було січове стрілецтво, яке розглядало Австрію тимчасовим союзником.
Вже 30 липня 1914 р. львівські організації січових стрільців об’єдналися, а їхній провід видав своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольців зголошуватися у стрілецькі ряди. Під впливом стрілецької активізації почали подавати ознаки життя і українські політики. 2 серпня було вирішено створити корпус воєнних добровольців для боротьби проти

Росії. Ідея створення війська, яке боротиметься за волю України, стала популярною серед галицьких українців. Це спричинило багатотисячний наплив до Українських Січових Стрільців (УСС)- так почала називатися ця військова організація. За три тижні до УСС зголосилося 28000 чоловіків.
Такі події неабияк перелякали австрійську владу, яка хоч і затвердила статут створення легіону УСС, зате обмежила число стрільців лише до 2000. До слів провідника УСС Михайла Галушинського, який був на той час у чині лише поручника, австрійська військова влада не
прислухалася, лише дозволила збільшити число добровольців ще на 500 осіб, крім 2000 дозволених.
Таким чином, завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ століття було відновлено національне військо – легіон Українських Січових Стрільців.
У вересні 1914 р. російське військо виграло Галицьку битву і зайняло всю Східну Галичину, втрутилося в Буковину і відтіснило австрійців до Карпат.
Більшість західноукраїнських політиків підтримала у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Українську Національну Раду (Головну Українську Раду
-ГУР) на чолі з Костем Левицьким. Усвідомлюючи, що Австрія добровільно нікому не віддасть Галичину, ГУР закликала до відірвання від Росії всієї України і створення самостійної української держави. ГУР активно включилась у формування українських військових підрозділів, учасниками яких стали члени військових, громадських, спортивних організацій “Січ”,”Сокіл”,”Пласт”. Був створений легіон українських січових стрільців.
У березні 1915 р. росіяни оволоділи нашим краєм і захопили Перемишль, але вже в квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ, і під їхнім тиском російська армія до осені змушена була залишити завойовану територію, фронт стабілізувався по лінії Кам’янець-Подільський- Тернопіль, Кременець- Дубне.
Створена політична організація “Союз визволення України” (СВУ) своєю програмою передбачала створення незалежної України як конституційної монархії з демократичним устроєм, яка б забезпечувала вільний розвиток усіх національностей, мала б незалежну українську церкву. Після відступу російської армії з Галичини 1915 року ГУР також проголосила створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину.
1916 року російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ, внаслідок якого були знову зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. Після “брусилівського” прориву в легіоні залишилось лише 150 стрільців.
Західноукраїнські землі мали стати польською автономною областю Австро-Угорщини. Це перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. У зв’язку з новою розстановкою сил у листопаді 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина домовилися про створення Польської держави на польських землях, що входили до складу Росії.
Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем взяли курс “орієнтації на власні сили”. У травні 1917 р. Євген Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже не можуть бути частиною Польщі. В національному русі Наддніпрянської України стався розкол. Насамперед це стосувалося УСДРП, частина представників якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії.
Початок війни царський уряд використав як привід до того, щоб остаточно
40

розправитися з національним рухом у Наддніпрянській Україні: знову заборонили “Просвіту”, остаточно закрили українські видання, професора М.Грушевського та інших українських політиків вислали з України до Росії. В кінці 1914 року — в першій половині 1915 року в Львові та загалом в Галичині було репресовано десятки представників української освітянської, наукової, церковної та політичної еліти, серед них і митрополита Андрея Шептицького.
Разом з тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати її.
Станом на 1917 рік назрівало невдоволення виснажливою війною, життєвий рівень населення упав, патріотичний запал згас і в Західній і в Придніпрянській Україні.
Ще в кінці 1914 р. Головна Українська Рада переїхала до Відня, де поповнилася представниками від Буковини та делегатами від Союзу визволення України, який був створений в Австрії під проводом емігрантів Великої України, і отримала назву Загальна Українська Рада. Метою було поставлено найголовніше питання — створення самостійної Української держави в російській Україні і автономний край з українських земель, що входили до Австрії. Цей намір був зафіксований 8 лютого 1918 р. в додатку до Берестейського мирного договору з центральними державами.
Коли Австро-угорська монархія під тиском поляків не дотрималася свого зобов”язання, не ратифікувавши цього договору, це змусило українців політично активізуватися.
Політичні партії і єпископат Греко-Католицької церкви на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким у жовтні 1918 р. провели спільне зібрання для вирішення невідкладних питань. Одночасно зібралася Українська Національна Рада, на якій виникли суперечки щодо творення української держави у складі австрійської федерації, з одного боку, та приєднання західноукраїнських земель до української держави, на чому наполягали соціал-демократи і студентство, з іншого. Перемогла перша пропозиція.
Були очікування, що 31 жовтня 1918 р. Рада міністрів Австрії прийме рішення про передачу влади у Східній Галичині українцям. Були пропозиції дочекатися кур”єра з Відня 1листопада, але Голова Центрального військового комітету Дмитро Вітовський, боячись, що поляки займуть Львів, переконав всіх у необхідності перевороту в ніч проти 1 листопада. Українці утримували Львів, хоча сили в цій боротьбі з поляками були нерівні.
Марно сподівалися у Львові на допомогу Легіону УСС, який перебував в Україні. Разом з тим польські політичні кола усіляко чинили спротив. Та й австрійське військове командування не підтримало планів українців, щоб переправити з України до Львова військові частини австрійської армії, які складалися з українців.
Делегація галичан звернулася за військовою допомогою до гетьмана Української держави Скоропадського, який відповів, що з політичних мотивів цього зробити не може “ з огляду на Польщу, з якою українська держава не хоче конфлікту”( Дорошенко-Товмацький Борис. Симон Петлюра- Просвіта 2005 рік, сторінка 167), що теж було не на користь українській справі.
18 листопада відбулося загальне повстання українського народу Наддніпрянщини проти гетьмана і війська Директорії під проводом Симона Петлюри розгромили його сили під Мотовилівкою.
Після розпаду Австро- угорської імперії в листопаді 1918 р. всього 257 днів постає Західно – Українська Народна Республіка (ЗУНР) на землях Західної України. Це був час, коли українці вперше за багато століть стали творцями своєї долі. Діяльність ЗУНР мала вплив на формування національної свідомості усього українського народу. Вперше за тисячолітню історію роздерті різними імперіями частини України виявили свою волю до злуки.
“ І все ж, з волі Божої, соборність відбулась. 1 грудня цього ж року між Директорією і радою секретарів ЗУНР було укладено у Фастові передвступний договір про злуку”( там же ст.170). А урочисте проголошення Акта злуки відбулося 22 січня 1919 р. на Софіївській площі

в присутності війська і великої кількості українського народу. Здійснилася багатовікова мрія
українського народу. Було урочисто проголошено універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну.
« Січові Стрільці врятували тоді від небезпеки не лише Українську Центральну Раду, але з нею і саму ідею державної незалежности України, у чому прислужилися теж співдіючі тоді з ними частини, ба якраз 9 лютого 1918 року Німеччина і її союзники визнали Українську народну
республіку, як незалежну державу та підписали з представниками УНР мировий у Бересті Литовському… Січові Стрільці не зійшли з незалежницько-державницької плятформи і в складі Дієвої Армії УНР далі завзято боронили незалежність Української Народної Республіки на всіх фронтах, як довго існувала змога вести регулярну фронтову боротьбу. Тоді, 6 грудня 1919 року, вони перестали існувати як формація” (Герчанівський Дмитро. Вісті комбатанта. Прикметні риси СС.).
« Я, Український Січовий Стрілець, Присяга
присягаю українським князям, Українських
гетьманам, Запоріжській Січі, Січових
могилам і всій Україні, що вірно Стрільців
служитиму Рідному Краєві,
боронитиму його перед ворогом,
воюватиму за честь української зброї
до останньої краплі крові…»
У.С.С. 1914
Історія нашого великого народу мусить належно на державному рівні поцінувати і гордитися славними сторінками, які вписали в українську історію Українські січові стрільці. Першою важливою сторінкою є те, що січові стрільці зробили вагомий внесок в епоху галицько-українського відродження. Другою, що своїми невтомними військовими змаганнями вони великою мірою долучилися до створення незалежної держави- Західно-Української Народної республіки.
В ніч проти 1 листопада 1918 р. український військовий комітет перебрав владу в Коломиї. От як це описує колишній сотник УГА Володимир Бемко у своїх споминах: « Ніч з 31 жовтня на 1 листопада пройшла щасливо і спокійно. Мешканці міста здивовано стрічали ранок 1 листопада. На деяких установах, на будинках староства, суду, магістрату, маяли українські прапори, а на мурах міста розліплено чотиримовні відозви до людности з оголошенням про заіснування «Західньо-Української Народньої Республіки». Окремі посланці розвезли ці відозви до повітових осередків, містечок, а то й деяких сіл Покуття. Мешканці читали відозву. Серед українців – безгранична радість, серед жидів – вичікування, та все ж помітне вдоволення з порядку і спокою на вулицях».15 грудня того ж року місто урочисто відправило на польський фронт Третій Коломийський курінь. Але вже 24 травня 1919 р.ку Коломию зайняло румунське військо і була встановлена польська влада.
Після загарбання земель Західної України Польською республікою розгортається політична та підпільна боротьба проти польської влади. З’являються перші таємні, нелегальні, підпільні організаційні осередки Організації Українських націоналістів.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ НА ЗУЗ

Передвісником ОУН є Українська військова організація (УВО).

Заснування УВО припадає на зразу ж після припинення діяльності стрілецької Ради і припадає на другу половину 1920 року. 31 серпня 1920 р. в Празі відбувся перший з’їзд підпоручників українських військових організацій, який постановив, що він стоїть на позиції повної соборності й самостійності України. Остаточне організаційне оформлення УВО на західноукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду полковника Євгена Коновальця.
УВО рішуче відкидала орієнтацію на Польщу та закликала всіх українців відмовитися визнати польську окупацію законною, а польську державу сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. Вони проводили бойкоти, саботажні акції, експропріаційні й каральні акції проти зрадників.
Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по Першій світовій війні став доктор Дмитро Донцов. Він видав 1921 року у Відні свою публіцистичну працю «Підстави нашої політики», в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи то Москва царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-
Соціалістична, і закликав українців орієнтуватися тільки на Західну Європу.
В 1925 р. появилась праця Д. Донцова «Націоналізм», в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціалістичної псевдодемократії. Твори Донцова притягнули до себе загальну увагу і ставали настільними книгами націоналістичних організацій. А таких організацій вже існувало декілька. І от 3-7 листопада 1927 р. в Берліні було проведено І Конференцію Українських націоналістів, на якій обрали провідником майбутньої Організації Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. Від січня 1928 р. виходив місячник під назвою «Розбудова нації». В цьому журналі найбільше місця і уваги присвячено питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.
Конгрес Українських Націоналістів відбувся у Відні (28 січня -3 лютого 1929 р.). На конгресі було затверджено постанови про державний устрій, соціально-економічні постанови, про зовнішню і військову політику, про культуру та релігію й ухвалено устрій ОУН. А це вже була детально розроблена платформа, на яку спиралася вся діяльність ОУН.
Ядром новоствореної Організації Українських Націоналістів стала на західноукраїнських землях (ЗУЗ) ідеологічна організація Союз Української Національної Молоді. Було укладено Декалог (десять заповідей українського націоналіста):
« Я Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татар, потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя»:
1.   Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї.
2.   Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3.   Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4.   Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5.   Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6.   Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7.   Не завагатимешся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме

добро.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.
6 червня 1933 р. в Берліні відбулася чергова конференція Проводу ОУН, на якій обрано нового крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру.
ОУН боролася не тільки з польськими окупантами на ЗУЗ, але й проти більшовизму. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях Степан Бандера керував цією боротьбою. Він пояснював, що ОУН бореться проти більшовизму тому, що більшовизм – це форма і система, за допомогою якої Москва знищила відроджену Українську державу і знову поневолила український народ.
За проведений атентат польського міністра Пєрацького Бандера був засуджений до смертної кари, але з відміною її на довічне ув’язнення. Разом з ним було ув’язнено понад сотню провідних членів ОУН, серед яких був і Роман Шухевич – майбутній
провідник Української Повстанської Армії. У Польщі для утримання в’язнів спеціально створили концентраційний табір «Береза Картузька».
ОУН під головуванням Євгена Коновальця поширила діяльність ОУН не тільки на Північ (Волинь), але й на Захід. Коновалець, як колись Хмельницький чи Мазепа, дивився далеко вперед і шукав можливих союзників для українського визвольного руху. Коновалець створив спеціальні політичні представництва ОУН в Німеччині, Великобританії, з цією метою виїжджав до США.
Був складений гімн Організації Українських націоналістів:
Вродились ми великої години
З пожеж війни і полум’я вогнів,
Плекав наc біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.
І ось ідем в бою життєвому
Міцні, тверді, незламні мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам радість боротьби,
Солодше нам у бою умирати,
Ніж в путах жити мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З’єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Нам гордий клич народові несе,
Батьківщині будь вірний до загину,
Нам Україна вища над усе.
Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та приказ

Соборна Українська Держава
Міцна й одна від Сяну по Кавказ.

23 травня 1938 р. Євген Коновалець впав жертвою московського ГПУ.

Аж 11 жовтня того ж року Головою Проводу Українських Націоналістів став Андрій Мельник. Очолений полковником Мельником ПУН вирішив зробити ставку на
німецько-гітлерівську карту. За його переконанням, «Українську Західну Державу» створить Німеччина під час війни з Польщею. Цей факт виявив жахливу своїми наслідками короткозорість.
У такій ситуації ОУН на українських землях рішуче відмовилась підняти, з вибухом німецько-польської війни, всенародне повстання. Тим більше, що ПУН не зміг дати відповідь на питання, що повинні робити українські повстанці, якщо на західноукраїнські землі, за згодою німців, вмарширують московсько-більшовицькі війська, чи мають складати перед ними зброю, чи виступати проти них?
22 вересня 1939 р., з капітуляцією Львова, Польща перестала існувати і тисячі українських в’язнів вийшли на волю, серед яких і Степан Бандера.
В той час як керівник ОУН Мельник сподівався на допомогу німців, зовсім інакше думали лідер ОУН Бандера та його прихильники М.Лебідь, Я.Стецько, Р.Шухевич, які ніколи не довіряли Гітлерові, тим більше, що згідно з підписаним пактом Молотова-Ріббентропа, Західна Україна, а згодом і Північна Буковина і Бесарабія відійшли до Радянського Союзу.
Конфлікт між Бандерою і Мельником призвів до остаточного розколу ОУН. Бандерівці об’єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши в березні 1941 р. великий збір. В його постанові було сказано:
1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи і Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.
З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгортається смертельна боротьба диктарорів Й.Сталіна і А.Гітлера за світове панування.
Так сталося, що більшість фактичних матеріалів про ОУН та її діяльність на ЗУЗ і поза її межами і в даний час розміщені в інтернеті були зібрані колишніми членами ОУН (б), тому ті чи інші події освітлені не зовсім об’єктивно, а тому я хочу хоч декілька рядків озвучити думку двох членів ОУН (м), з якими мені пощастило розмовляти, а також прочитати видану одним з них книжку, в якій він висвітлює події тих років, в яких конфлікти і навіть конфронтація поділених надвоє ОУН найбільше проявили себе на теренах Волині та Полісся. Я не вважаю цю їхню позицію об’єктивною, а тому буду цитувати їхні слова. Судити про об’єктивність я залишаю читачам.
От слова Антіна Семенюка, який недавно помер у США, доживши до поважного віку, 104 років: « На мій погляд, найбільшим нещастям всього українського політичного руху в Західній Україні в часі Другої світової війни був розкол в ОУН, яка була єдиною легальною партією, що могла діяти в рамках німецької окупації. Решта українських

політичних партій демокритичного спрямування на початку совєтської окупації були розпущені для того, щоб уникнути переслідування свого членства совєтською владою. Не могли вони легально існувати і в часі німецької окупації, бо німецький режим, подібно як і совєти, жорстоко поборювали всякі прояви демократії. Розкол стався при активній співучасті німецької розвідки. Для німців невигідно було, щоб, ідучи в Україну з метою колоніяльної окупації, поверталася туди також об’єднана ОУН, яка мала в програмі відбудову Української Незалежної Держави.
Як пишуть, розкол стався на тлі тактичних, психологічних, ідейних та персональних розбіжностей поміж молодим і старим поколінням. Причому старші, більш помірковані і досвічені політики, залишилися під проводом пол-ка А.Мельника. Натомість більша частина екстремної молоді опинилася під проводом С. Бандери.
Для менш обізнаних читачів напевно цікаво буде довідатися, які ж то духовні та ідейні різниці були поміж тими двома фракціями? На наш погляд, не було ніякої різниці, з тим хіба, що цю «духовність та ідеологію» люди з обох фракцій розуміли по-різному. Якщо старше покоління ставилося до своєї ідеології більше практично, то молоді попадали в крайню екстримність».
17 вересня 1939 р. радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися вбивства та масові репресії проти місцевого населення. У 1940 та в першій половині 1941 р. загони НКВС здійснювали масові депортації галичан. З початком німецько-радянської війни Галичина була окупована німецькими загарбниками.
30 червня 1941 р. у Львові відбулися українські національні збори, які проголосили акт відновлення Української держави, що стало ключовою ланкою в державницькому ланцюжку історії України, та створили уряд на чолі Ярославом Стецьком.
15 вересня 1941 р. гестапівці схопили С.Бандеру і Я.Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН. Майже до кінця війни вони були в’язнями концентраційного табору Заксенгаузен.
Початок німецько-радянської війни знаменував собою і новий етап у роботі ОУН(б) і ОУН(м). Взаємовідносини між ними носили надзвичайно складний характер. Причини протистояння лежали у відмінності тактики щодо окупаційного режиму. ОУН(б) як радикальна течія національно-визвольного руху після невдалої спроби проголошення української державності та арешту німецькою владою її керівництва стала на шлях боротьби проти нацистів, роблячи ставку на сили народу та сподіваючись на сприятливі зовнішні обставини після завершення війни. ОУН(м), ставлячи кінцевою метою своєї діяльності відродження української державності, намагалася зробити максимально можливе, щоб у жорстоких умовах нацистського режиму в міру сил і можливостей обмежити репресії проти цивільного населення, створити основу майбутнього державного апарату, закласти кістяк української армії. І тому йшла на співробітництво з окупаційною владою. Наслідком такої різновекторної політики у досягненні кінцевої стратегічної мети

обох організацій стало їхнє протистояння, а то й протиборство, що загострило до краю і без того трагічне становище українців у Другій світовій війні.Особливо загострилося в 1941 р. протистояння на Волині й Поліссі, де вже успішно діяли партизани Бульби-Боровця під назвою « Поліська Січ-УПА» проти радянських партизанів та проти 15 тисяч особливо вірних радянській владі солдатів Червоної армії. Вони спочатку діяли легально, але коли німці почати змушувати їх брати участь у каральних операціях, саморозпустились, щоб уже в половині квітня 1942 р. утворити нове формування – Поліська УПА і вже боротися з гітлерівською Німеччиною. Крім них, тут діяли загони ОУН(б) і ОУН(м) без розумної координації. Керівництво цими угрупованнями ніяк не могло домовитися між собою. Кінець кінцем СБ ОУН (б) почало зачистку терену не тільки від ворожих елементів, але й від своїх, інакше думаючих українців, і як наслідок роззброїли і Поліську Січ, і загони ОУН(м). Після чого мельниківці організувалися в Легіон (понад 600 стрільців) і за договором з німцями спочатку охороняв українські села на Холмщині від польського католицького фанатизму, а під кінець війни був включений до складу дивізії «Галичина».
Окупанти не обмежились тільки фізичним знишенням ОУН. Масовий терор вони почали застосовувати зі ще більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж в інших країнах. Ліквідація українців як народу супроводжувалася масовими вивезеннями на примусові роботи до Німеччини. Насамперед вивозили молодь. За роки окупації Західної України на підневільну працю до Німеччини було відправлено 441 тисячу осіб. Вивезені потрапляли в жахливі умови. Смертність серед них була масовим явищем. Важкі повинності накладала окупаційна влада на селянство України. Вже восени 1941 р. було введено «контингент» -примусову здачу хліба. При цьому зберегли в Україні колгоспи, назвавши їх «лігеншахти», і примушували працювати в них. А вечорами селяни обробляли свій город, щоб заплатити «контингент». Жорстокої експлуатації зазнавало і робітництво. Робочий день тривав 12-14 годин. Гітлерівцями були ліквідовані українські наукові та культурні центри.
Від 1 серпня 1941 р. Галичина відійшла до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт. Та про це й інше детальніше.
З самого початку німецької окупації населення краю вітало, а то й надавало допомогу в боротьбі з більшовицькими військами та органами більшовицької влади, вбачаючи в німецькій армії визволителя від попереднього терористичного режиму. Однак вже перші дії німецької адміністрації похитнули ці сподівання. Після місячного урядування в краї німецької військової адміністрації Східна Галичина, згідно з рішенням вищого державного керівництва Німеччини, ввійшла до складу Генеральної Губернії, до якої увійшла вся Польща. Одночасно Галичина стала складовою Німеччини. Генерал-губернатор Франк призначив губернатором дистрикту Галичина Ляша.
Особливістю політико-правової ситуації в Східній Галичині було те, що вся повнота влади була в руках німців, українці же мали можливість отримати низові посади, що в перспективі мали би стати основою адміністративної влади в українській державі. Усі рішення української влади набували чинності лише після відповідних рішень німецької адміністрації. Будь-яка незгода з її діями жорстоко придушувалася. Правові відносини, судівництво носили яскраво виражений дискримінаційний характер, що проявлялося в їх дуалізмі (окремо для німців, окремо для ненімців). Всі адміністративні заходи, в тому

числі включення Східної Галичини до складу Генеральної Губернії, адміністративний устрій було спрямовано на перетворення Східної Галичини в складову частину Великонімецької імперії. В цьому регіоні України був двоїстий характер німецької
окупаційної влади, з одного боку – це політика терору і насильства, політика заборон і обмежень; з іншого – населення отримало можливість, хоч і під контролем влади, хоч і з сильними обмеженнями, на національно-культурне життя. Але ця подвійність становища зовсім не означала особливої прихильності окупаційного режиму до українського населення. Навпаки, політика нацистської влади в Східній Галичині мала яскраво виражений антиукраїнський характер, що й зумовило розгортання спротиву ОУН-УПА.
Така політика окупантів викликала справедливий спротив українського народу. Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 р. прийнято постанови стосовно підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами.
Створюється Крайовий Військовий штаб, а незабаром сітка військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН.
Перші збройні формування виникають стихійно у волинських і поліських лісах ще в 1941 р. під назвою УПА «Поліська Січ», якою командував Б.Боровець ( псевдо Тарас Бульба), в народі їх називали бульбівцями, Поліське Лозове козацтво та інші. З осені 1942 р. на Поліссі й Волині під егідою ОУН (бандерівського напрямку) організовано створюються збройні загони, які приймають назву УПА. Офіційною датою створення Української Повстанської Армії є 14 жовтня 1942 р. З цього часу загони УПА починають завдавати гітлерівцям нещадного удару.
Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали в українського населення захоплення. Лави швидко поповнювались добровольцями. Влітку 1943 р. стихійно перетворюється в повстанську УПА Українська Народна Самооборона в Галичині. В зв’язку з розширенням території діяльності УПА створюється її Головна Команда, за рішенням якої восени 1943 р. вводиться посада Головного Командира УПА. Ним стає
Роман Шухевич ( псевдо Тарас Чупринка), спочатку в ранзі підполковника, а потім генерала.
Ненависть до сталінської імперії спонукає військові з’єднання Червоної армії воювати на боці Німеччини. Найбільше з них – Русская Освободительная Армия (РОА), яке налічувало 800 тисяч осіб. Нею керував колишній радянський генерал А.Власов. На землях Східної Галичини розпочалося формування дивізії «Галичина». Це відбувалося у 1943 р., коли стало зрозуміло, що Німеччина війну програє.
Певні політичні кола середовища мельниківців вважали, що, опинившись перед загрозою червоного нашестя, Україна повинна створити регулярну національну армію, яка б тимчасово стала під німецький прапор, а у випадку, коли США та Англія почнуть війну з СРСР, була здатна, маючи вишкіл, в союзі з арміями цих держав вибороти незалежність Батьківщину.
Певна частина української молоді піддалася на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошуваний принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або ж записуватись до дивізії. Нацисти ж

відводили дивізії роль «гарматного м’яса». Зрештою, так воно і сталося 27 липня 1944 р. 11-тисячна дивізія «Галичина» під Бродами в першому бою була розтрощена радянськими військами, втративши близько половини особового складу! Три тисячі вояків
дивізії пішли в ліси й об’єдналися з УПА.
ОУН Бандери, яка здійснювала політичне керівництво УПА, з самого початку вкрай негативно ставилася до створення дивізії «Галичина».
Воюючи проти всіх окупантів, українські повстанці були безкомпромісними. Головна команда УПА накладала заборону на ведення переговорів з німцями.
З радянськими партизанами в УПА спочатку була домовленість про нейтралітет, але вони завдали удару УПА в спину. Така авантюра закінчилася трагічно для червоної партизанки. Велике партизанське з’єднання Ковпака зазнало нищівної поразки від УПА під Делятином на теперішній Івано-Франківщині. На початок 1944 р. кількість бійців УПА сягала 100 тисяч осіб, в той час, як радянських партизанів було лише 39 тисяч. Так що УПА припало основний удар збройної боротьби в тилу німецьких окупантів. Українська Повстанська Армія в основному озброювалася за рахунок трофеїв. Тому озброєння було різноманітним. Частину зброї добуто було підпіллям ОУН під час німецько-польської війни. Потім чимало зброї вдалося зібрати при відступі Червоної армії. Але особливо багато зброї було зібрано при відступі німецької армії. А вже на місці дислокації УПА були організовані збройні майстерні. У лісових криївках переховувалася й артилерія, яку використовували тоді, коли бої велися великими загонами. Головною тактикоюУПА була партизанська війна, що включала засідки, напад, атентат, саботаж, рейд, прорив з оточення, конспірація. Коли радянська армія через голови УПА пройшла на Захід, потрібно було будувати укриття для зимівлі значної кількості осіб: бункери на 10-15 осіб, криївки для 2-5 осіб, які мали доступ свіжого повітря, були досить просторими, вологонепроникними, до того ж бездоганно замасковані, бо за помилки доводилось платити життям.
У вересні 1944 р. між Радянським Союзом і Польщею було досягнуто домовленості про прийняття лінії Керзона як польсько-українського кордону, отже про
узаконення окупації поляками українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківшини. Більше того, було прийнято постанову про «добровільне» виселення з цих територій всього українського населення. Така позиція Москви зустріла схвалення на Ялтинській конференції урядів США та Великобританії у лютому 1945 р. Після цього 16 серпня 1945 р. СРСР підписав і офіційно опублікував договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та про передбачуване виселення українців. Таким чином, на польському боці залишалася територія загальною площею 19,5 тис. квадратних кілометрів, на якій з прадавніх часів проживали українці. В 1945 р. кількість українського населення становила 1061920 осіб.
Примусове виселення починається 1 вересня 1945 р. Польські війська оточували села, силоміць виштовхували людей з помешкань і під дулами кулеметів конвоювали їх до кордону або до залізничних станцій. За інструкцією селянам давали не більше 2 годин

на збір, але часто й за півгодини голих, босих людей з насиджених місць везли туди, де їх чекали голод, холод, бездомність. На територію УРСР було вивезено близько 500 тисяч українців.
УПА всілякими засобами чинить опір насильникам. Її дії були спрямовані на знищення і пошкодження шляхів сполучення. Цей опір УПА був настільки значний, що переростав в окремих місцях на справжні бої: вони захоплювали міста і села, вилучали велику кількість трофейної зброї, знищували й брали в полон польських солдатів.
Зіткнувшись з таким могутнім опором, польський уряд вирішив тимчасово припинити акцію виселення і 15 червня 1946 р. проголошує процес «репатріації» українців із Закерзоння закінченим, визнає решту українців, що залишилися, поляками. Проте це був лише тимчасовий маневр. 28 травня 1947 р. у Варшаві було підписано договір про спільні військові дії Польщі, Чехословаччини та СРСР проти УПА. А ще раніше польський уряд розпочав горезвісну операцію «Вісла»з метою остаточного примусового виселення чверті мільйона українців, які ще залишились на Закерзонні. Польські війська почали повне виселення з тієї причини, що поляки інколи сприяли українським повстанцям.
Через деякий час Лемківщина, Перемишлянщина і Ярославщина перетворилися на
безлюдну пустелю. Все цивільне населення цього регіону було вивезене. Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбуУПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому головнокомандувач УПА Р.Шухевич вирішив припинити збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прориватися на Захід, решта перейшли на територію СРСР.
Перейшовши на рубежі 1946-47 років у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер дій. Це вже були не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов’язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р.Шухевич видав для УПА-ОУН інструкцію, в якій зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі
(ОУН-УПА). Вона продовжувала свою боротьбу на теренах Радянського Союзу і боронила права свого народу, борючись з насильницькою колективізацією.
ОУН-УПА продовжує свою боротьбу і в кінці 1949 р., і на початку 1950-го, хоча надзвичайно ускладнилося харчування бійців, відчувалася нестача зброї й амуніції.
5 березня 1950 р. загинув смертю героя Головний Командир УПА, генерал-хорунжий
Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Загибель його для УПА стала непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951-1953 роках збройна боротьба ОУН-УПА закінчилася поразкою, хоча окремі боївки протрималися до середини 1950 років.
15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом з газового пістолета вбив Степана Бандеру. Смертю його закінчується слава і героїчна епопея Української Повстанської Армії.

Українці під Радянською імперією (Раніше засекречена інформація)

За період від початку Першої світової війни до середини століття Україна втратила насильницьким шляхом своїх громадян більше, ніж за всю тисячолітню історію. Це покоління зіткнулося з непростим випробуванням: вкотре на карту було поставлено українське питання — існування самостійної держави. І знову чобіт кількох імперій змагався за вплив над нашим поневоленим, давно бездержавним народом.
Нарешті правда з написом”цілком таємно” та “для службового користування” вийшла з архівів і кричить, щоб ми її почули. Хіба не принизливо “думати “ нав’язаними комуністичною ідеологією штампами “враг народа”, “український буржуазний націоналіст”, “фашистський запроданець”, “кулацкая морда”, “петлюрівець”, “бандерівець”, “зарізяка”, “салоїд”,”шароварщик”, “кляті недобитки” ? Не треба стверджувати, що їх уже не чутно. Прислухайтесь – і ви почуєте їх з екранів навіть українського телебачення, не кажучи вже про російські канали. І не тільки телебачення, але всі, як тепер модно говорити, “мас-медіа.”
В історії “стосунків” України з Росією упродовж століть, і зокрема у ХХ столітті знайдено багато фактів жостокості, бандитизму та варварства.
Коріння звірств російської політичної машини у ХХ столітті сягає 1917 року, коли
почали страчувати людей за їхній соціальний статус. Горезвісний Муравйов у Харкові, Києві, Полтаві знищував людей водночас і за те, що вони розмовляли українською ( 5 тисяч осіб). Та й ідею концтаборів німці запозичили в СРСР, звичайно, по-німецьки “удосконаливши” її. Завдяки новим розсекреченим матеріалам (всупереч єзуїтській “українізації”, яка дозволила зібрати “самостійницький і мовний” компромат на українців) маємо більше інформації про “великий терор” у радянській Україні щодо письменників, науковців, представників УАПЦ, інших верств населення. Від 1927 р. більшовики заарештують і депортують всіх визначних українських працівників державного масштабу, щоб не дати майбутній українській державі керівників і державних діячів.
П.Постишев -один з найактивніших організаторів розгрому українського відродження, один з головних організаторів голодомору 1932-1933років в Україні — дає однозначний наказ В.Балицькому у 1934 р.:”…Надо обязательно семьи арестованньіх контрреволюционеров-нацио-налистов вьігнать из квартир и обязательно вьіселить их из пределов Украиньі на север. С работьі членов семей арестованньіх надо немедленно снять, с учебьі тоже” (Ю.Шаповал. Україна.ХХ ст.)
К. Генеза,2001). ( В.Балицький -один з найактивніших організаторів арештів і висилок націоналістичної інтелігенції, заборони видавати паспорти селянам, масового терору в Україні).
Уже документально підтверджено, як вдалося СРСР оминути питання радянсько-нацистського альянсу на Нюрнберзькому процесі 1945-1946 років, який увійшов в історію як суд над нацистськими злочинцями. Із 100 томів матеріалів Нюрнберзького процесу надруковано в СРСР лише 8 томів. А за найменшими підрахунками комісії Олександра Яковлєва, жертвами ГУЛАГу стало 3,7 млн осіб. Крім того, не варто замовчувати трагедії у Вінниці, Дем”яновому Лазі, Биківні, Бабиному Яру, у тюрмах тощо. Показово, що саме українці були під особливим прицілом ще Леніна, якому Дзержинський у 1920 р. доповідав про те, що в Україні дуже багато “роботи”, адже вся українська інтелігенція- це петлюрівці. У 1937 р. в Києві розстрілювали щодня понад 300 осіб.
Збігнєв Бжезинський дивується, що ніхто з виконавців і замовників не був покараний, а їх

треба було карати як нацистів. Загалом цей період називають “епохою великого терору”, адже за загальними підрахунками, за часів правління Сталіна 20 мільйонів людей втратили життя. “Я депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато”, -сказав Сталін.
Недавно в Україні була видана унікальна карта «Голодомор у 1932-1933 роках», на якій позначені не лише місця так званих чорних дощок (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель, жорстоку смерть), але й дороги переселення на вимерлі території з Росії та Білорусі. З Білорусії в Одеську область відправлено 68 ешелонів, із західних областей Росії в Дніпропетровську область – 125 ешелонів, з Горького в Одеську область – 141 ешелон, з центрального чорноземного району в Харківську область – 188 ешелонів, з Іванівської в Донецьку – 147 ешелонів. І це лише те, що вдалося встановити. Перевозили коней, корів, овець, завозили курей та інших птахів, а також інших тварин. Переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських учителів, людей інших професій. Дуже багато мільйонів переселених, бо тисячі сіл стояли пусткою, напівпусті були і міста після закатованих голодом українців. А закатували лише за шість місяців (зима-весна) майже 10 мільйонів!!! За такий короткий термін і така велика кількість масових вбивств – великий геній був Сталін. Навіть Гітлер заздрив цьому факту і посилав лідерів СС до СРСР переймати такий досвід.
І ше такі факти я знайшов в інтернеті: в таблиці перепису населення 1931 року на території СРСР русских було 77701 тисяча осіб, а українців (без галицьких українців, що були під Польщею) – 81100 тисяч. А перепис 1937 року показав, що українців в СРСР є 26 мільйонів (за достовірність не ручаюсь, але таблицю бачив особисто).
Все більше маємо інформації про події в Східній Україні, пов’язані з колективізацією, про війну проти українського селянства під час голодомору 1932-1933 років, про в’язнів Соловків і масові соловецькі розстріли (509 жертв), де загинув цвіт української інтелігенції, про розстріл в’язнів в урочищі Сандормах у Карелії (1111 жертв), про багато-багато розстрілів з інших місць.
Не можна стриматись від статистики. За офіційними відомостями в Україні було заарештовано у:”1935 році-24934 особи, 1936 — 15715, 1937 — 159573, 1938 — 108006 , 1939-12000, 1940 -50000 (приблизно).
Для Західної України Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. Це була драма нашого народу. Вони точно так почали діяти, як діяли в Східній Україні — господарі тікали з власних будинків і квартир у нижній білизні, рятуючись від спрямованої зброї, а на плиті залишались ще теплі голубці.
Населення зазнавало і нацистського, і червоного терору. Жертви нацизму і жертви більшовицьких репресій того часу не можуть бути забутими. Хто виміряє бездонність людського горя і сліз, крові і жаху?!
Як би комуністична влада не оминала незручної теми, яка виринула під час горбачовської перебудови, факт залишається фактом: керівники СРСР вступили в моральний альянс з нацистами. 19 серпня 1939 в Берліні було підписано радянсько-німецьку кредитну умову, а 11 лютого 1940 р. були підписані економічні умови. Гітлер тоді радів: “Нині ми не боїмося блокади. Схід постачає нас зерном, м”ясом, вугіллям, оловом, цинком”.
23 серпня 1939 р. було укладено сумнозвісний “пакт Ріббентропа-Молотова” з секретними протоколами, а 28 вересня співпраця між нацистською Німеччиною і Радянським

Союзом продовжилась угодою “Про дружбу і кордон” і секретними протоколами до них. Завдяки новим джерелам стало відомо про ретельну підготовку до “воз”єднання” українських земель: про відправку оперативно_-чекістських груп, про озброєння особового складу; інструкції, шо робити на окупованій території.
“ Починаючи з грудня 1939 року почалася підготовка до депортації населення Західної України до віддалених районів Радянського Союзу. У лютому, у квітні, у травні 1940 року, у травні та червні 1941 року “було депортовано 320000 осіб”. На окупованих Червоною армією західно-українських землях прокотилася жорстока репресивна машина, виконавцем якої були комуністи, а насамперед оперативні групи НКВД і прикордонників, яких на українському фронті було близько 105000. Розправи, вибіркові розстріли; уже у жовтні у полоні українського фронту було 304334 особи, в”язниці були переповнені, і Берія отримав дозвіл розстрілювати в”язнів.
З моєї родини більшовиками був заарештований та пропав безвісти старший брат моєї мами Іван Ганцяк, що був лісником у громадському лісі.
Особливо жорстоко повелася більшовицька влада влітку 1941 р. Утікаючи із Західної України під тиском нацистської Німеччини, більшовики без суду і слідства масово розстрілювали. Живцем скидали в колодязі чи підвали та заливали вапном в’язнів тюрем, а знаючи, що часто-густо в’язнями були зовсім невинні люди, то такий цинічний жорстокий злочин не має строку давності. Навіть німці були шоковані такими фактами. Після завершення війни радянська пропаганда усіляко намагалася переконати нас, що це жертви німців, але віднайшлися документи, фотознімки та свідчення очевидців винуватості “драпаючої” радянської влади.
Військові втрати українців у Другій світовій війні становлять 2,5 млн осіб; загиблих військовополонених та мирного населення — 5,5 млносіб, що становить 40-45% втрат СРСР в цій війні.
Кількість призваних чоловіків, що народилися і проживали в селі Микитинцях Косівського району, становить 121 особу, а полеглих учасників тільки з такого невеличкого села становило 42 особи, серед них мій батько Карп’як Іван Юрійович та його двоюрідний брат Карп’як Михайло Федорович. Всі вони увічнені на стелі, шо розміщена в центрі села.
Дітер Поль (німецький історик-дослідник) згадує “про події на західноукраїнських землях у повоєнний час… Відомо, що в Західній Україні більшовицька влада не тільки здійснювала “радянізацію”, але й вела жорстоку й підступну боротьбу проти Української повстанської армії.
У постанові “Питання західних областей Української РСР” (1953р.) наводились такі цифри: від 1944 до 1952 р. у західних областях України різним формам репресій було піддано близько 500 тис. oсіб , зокрема — заарештовано понад 134 тисячі
вбито понад 153 тисячі,
вислано за межі УРСР понад 203 тисячі осіб,
близько 8 тисяч молодих людей перейшли на нелегальний стан.
Депортації в Західній Україні тривали довго.

Згодом будуть репресії інтелігенції та духовенства, особливо греко-католицького віросповідування, які не перейшли “добровільно” у російське православ’я. Спочатку більшовики ставилися більш-менш стримано до Греко-Католицької церкви, чому сприяв передовсім авторитет Митрополита Андрея Шептицького. Але поступово антицерковна боротьба виявилась у високих податках на церкву, завищені ціни на електроенергію та комунальні послуги, заборону віровизнання, священників часто викликали в НКВС, арештували, висилали та фізично знищили. Основною особливістю терористичних актів в Україні у 20-50-ті роки є те, що вони мали “антинаціоналістичне” забарвлення. Обвинувачення в “націоналізмі”,”українському шовінізмі”, “націоналістичних ухилах”, у співчутті “націоналістичній контрреволюції” завжди були

універсальним засобом репресивно-каральних органів, безвідмовним аргументом при фабрикуванні тієї чи іншої справи.
Як тільки національним провідникам стало зрозуміло, що нацистська Німеччина та німецьке командування не зацікавлені у самостійності української держави, а навіть бачать у цьому велику загрозу для себе, то Українській повстанській армії довелося воювати на два фронти — з німецьким та більшовицьким окупантом. А ще не треба забувати, що УПА боролася із польським окупантом, що насильницьким методом вивозила українців із Закерзоння.
Те, що УПА не чинила таких звірств, які приписувала їй комуністична пропаганда, спочатку передавалося нащадкам з уст в уста. Це вже згодом відкрилися архіви. Подумаймо, хіба б могла існувати злочинна організація аж до 1960-х років, якби населення не підтримало її? З іншого боку, чи могла бути ефективною робота енкаведистів без сексотів, зрадників та донощиків? Добре, що розсекретили матеріали, але й без них жителі сіл відрізняли воїнів УПА від переодягнених у їхню форму енкаведистів. Офіційно у своєму діловодстві вони так і називали себе “ спецгрупи (спецбоївки) під виглядом УПА”. А було таких спецгруп станом на 20 червня 1945 р. в західних областях України 156 із загальною кількістю учасників 1783 особи ( Сергійчук Володимир. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКВД під виглядом ОУН-УПА К.2006).
Ось неповний перелік таких груп: армійська контррозвідка “Смерш”, яка діяла не тільки проти УПА, але й проти мирного населення; успішно грали роль оунівців більшовицький підрозділ “Сафатовці”; більшовицький підрозділ “Пекло”; група диверсантів під командуванням Д.Медведєва; гурт під проводом колишнього “бульбівця” Бориса Крутикова, які марширували Волинню в шапках з тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдову повстанську групу.“ На початку 1950-их років більшовицькі органи безпеки вдалися ще до однієї провокації, створюючи так звані парашутні загони ОУН… Нібито закинуті із-за кордону парашутисти, були зодягнені в американські однострої, з тризубами на пілотках, часто у вишиваних сорочках… Вештаючись ночами, ці відділи нападали на селянські хати і грабували їхніх господарів… На Волині, зокрема на Житомирщині, такі парашутисти виступали в
одностроях британської армії (там же). Такими українськими вишиванками рясніють радянські фільми — і всі персонажі як один виявляються карикатурними, недалекими, примітивними класовими ворогами і “вредителями”. Та що говорити тоді, за радянських часів, якщо і тепер у негативних персонажів російських фільмів всі прізвища чомусь завжди закінчуються на -енко.
У вищеназваній праці можна прочитати, що писалося в донесеннях і звітах начальству (Л.Берії, Й.Сталіну, М.Хрущову та ін.) про діяльність спецгруп під виглядом УПА з грифом “цілком таємно”:
•   “… Нами бьіла організована ложная бандгрупа в количестве 16 человек под руководством Боярского…”;
•   “… Мьі взяли 14 тонн хлеба…”;
•   “….Лошадей и повозки мьі забрали… мьі забрали его (голову сільради)
с собой, убили его и бросили в колодец”

“… Группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгрупа стала иметь вид уголовной бандьі. Но все же разложение имело и положительньіе стороньі- на кражах и пьянках люди спаялись….”;
• “ За две ночи наши люди в селе Броница собрали 1500 рублей деньгами, 8 полушубков, 4 парьі сапог, 2 парьі ботинок, 9 комплектов белья, 14 литров самогона, сало, мясо, курей и пр. “.

Даремно лише українців протягом всього радянського періоду( та й тепер) називають бандитами і салоїдами. (До речі, у споживанні свинини перше місце посідає Німеччина).
Власне такі “спецгрупи (спецбоївки) під виглядом УПА“ творили акціїї спалення цілих сіл, убивство дітей і дорослого населення під виглядом воїнів УПА-бандерівців (збірна назва для усіх, хто боровся за вільну Україну; а потім і нас, місцевих, так називали. Мене так називали в армії в 1965 р.).Чи могли б дати собі раду органи НКВД без допомоги місцевих? Однозначно, ні. Тому в кожному селі, місті й містечку організовувалась “таємна агентурно-донощицька сітка з цивільного населення та з членів ОУН… Категорії, серед яких у першу чергу шукає НКВД-НКГБ своїх помічників: ….. бувші комуністи і комсомольці ще з польських часів і завербовані до агентурної роботи в 1939-1941 рр.; легко продажний елемент (спекулянти, злодії, проститутки і т.п.; морально слабкий елемент: арештовані чи полонені НКВД-НКГБ, оголошені з “повинною”, іншим грозять вивозом родин, конфіскацією майна, репресіями; священники; немісцевий елемент… під виглядом різного роду втікачів, жебраків, ворожбитів; поворотці з Німеччини з роботи, утікачі з тюрем, з пересильних пунктів, з таборів полонених, концтаборів, легальні працюючі в більшовицькій адміністрації…”
Протягом воєнних років для населення були страшилки: про німців — зневажливе “німак”, а про совєтів – “облавники”, “ястрібки (стребки)”, “Смерш”, “червона мітла “ тощо. Останні вривалися в хати, квартири, обшукували горища, підвали , шафи, скрині, переглядали літературу, документи і забирали те, що хотіли. За літературу релігійного змісту, за “Кобзар” Шевченка чи українські часописи довоєнного періоду люди отримували “путівку до Сибіру”.
Багато людей, які перебували на окупованій німцями території, а також ті, хто втік або повернувся з німецького полону, були депортовані до Сибіру. Не довіряла влада тим, хто бачив німця -ворога зблизька, він автоматично теж ставав ворогом, ніби підхопив німецьку вірусну хворобу…
Чи не завелика ціна була заплачена життям та долею мирного населення задля досягнення мети — дискредитації діяльності ОУН-УПА? Напрошується висновок, що війна йшла не з ОУН-УПА, а з усім українським народом. Згадаймо, як під час горбачовської перебудови комуністи заперечували ці факти. Але літописи не згоріли. І нехай тепер покажуть нам документальні (не фальсифіковані спогади) докази “масових
звірств УПА», про які так щедро нам втокмачували у своїх пасквілях учасники цих діянь протягом всього часу радянської влади.
І жоден з них не покараний, не засуджений, навпаки, спокійно жив у Москві донедавна і тішився життям Л.Каганович, дотепер на російському телеекрані демонструють прижиттєві інтерв’ю з П. Судоплатовим.
За інформацією з “Вікіпедії”, Лазар Мойсейович Каганович (1893-1991)-радянський партійний і державний діяч. Злочинець,один з організаторів геноциду українців 1932-1933 років…За походженням єврей. Професія швець… 1925-1928 рр. будучи генеральним секретарем ЦККПбУ, став запеклим противником українізації… довів до розколу Комуністичну партію Західної України. Був одним з найближчих прибічників Сталіна. Беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, передусім українського.
…Разом з Молотовим звинувачував керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з причин голоду 1932-1933рр.
У березні 1947 року був знову призначений першим секретарем ЦК КП(б)У для організації та проведення “операції Вісла”.
Продовжуючи традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, провів обширну чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти Української Повстанської Армії.

Павло Анатолійовий Судоплатов (1907-1996) співробітник радянських спецслужб. Народився у Мелітополі, українець за походженням. З 1933 р.працював у апараті ОДПУ СРСР. З 1941 р.-заступник начальника зовнішньої розвідки НКВС. На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. очолив Четверте розвідувально-диверсійне управління НКВС СРСР. У післявоєнний час керував роботою особливої групи “С”, яка збирала відомості про створення на Заході атомної бомби. Відповідальний за проведення кількох важливих актів терору щодо політичних опонентів Й.Сталіна та противників радянської влади,зокрема вбивство Є.Коновальця (1938 р.), учасник замаху на Л.Троцького, організатор ліквідації О.Шумського (1946) та Р.Шухевича (1950 р.). Одним із головних напрямів його діяльності була боротьба з українським націоналістичним рухом.

Сьогодні вже ХХІ століття. Вже понад двадцять років маємо свою державу, маємо Українську Автокефальну церкву, маємо Українську Православну церкву Київського патріархату, уже давно вийшла з підпілля Греко-Католицька церква, а Російська Православна церква, яку активно підтримує та фінансує Росія, з новою силою здійснює експансію на нашу землю. І так само, як колись з запереченням нашої мови і права на державність, тепер вона заперечує право мати свою церкву, називаючи її неканонічною, хоча насправді канонічність РПЦ є дуже неоднозначною.
Мусимо затямити собі минулі уроки: про марні сподівання на різні союзи з чужоземцями, про які наголошує нам українська історія. Адже:
•   не дав жодних позитивних наслідків союз з російським царем у боротьбі проти Польщі у XVII-XVIII cт.;
•   спроба козаків за гетьмана Мазепи здобути свободу з допомогою шведів 1708-1709 років закінчилася нічим;
•   скасування козацтва збіглося з анексією Криму: козаки перестали виконувати роль буферу проти татар і турків;
•   1915 року ГУР також проголосила метою створення української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину;
•   а щодо планів австрійського уряду стосовно перебудови держави, то знову йшлося про “домаганє українського народу, щоби австрійське правительство по думці своїх зобов”язань перевело поділ Східної Галичини з Буковиною в окремий державний організм у рамах Австрії”. Австрійські українці довго чекали на наказ з Відня, але ці очікування були марними, і лише тоді вони погодились на державний переворот;
•   актуальним є також приклад союзу УНР з Німеччиною, Австро- Угорщиною 1918 року та з Польщею 1920 року.
Маючи такий досвід, українці насамперед мають зрозуміти, що їхня доля залежить від них самих, мають гуртуватися, організовуватися, творити і розвивати свою державу, не сподіваючись на жодного сусіда.
І все ж старі люди люблять казати, що “перші совіти” (в 1939 р.) були “ліпші”, бо вони прийшли і пішли, а другі (в 1944 р.) “гірші”, бо вони прийшли і залишилися.

Україна радянська (Очима очевидця)

Вирішивши написати цей розділ, насамперед хочу повідомити читача, що я не письменник, не вчений історик, не журналіст і навіть не вчитель історії. Я тільки деякі віхи нашої історії почав вивчати на старості літ. Зате я на своїх плечах переніс історію нашого краю в післявоєнні роки за Радянського Союзу. Це навіть не історія, а сучасність,
бо всі літні люди в нашій Україні про це пам’ятають. Але людська пам’ять здатна забувати ті чи інші події, і їх доцільно увіковічнити на папері. Звичайно, в нас є багато письменників, які цим постійно займаються, але вони пишуть художні твори, які мусять
прикрашувати видумкою. Пишуть про це й історики, але, знову ж таки, вони описують центральні події, які відбуваються у столиці, а також у великих містах.
А я народився і виріс на селі, вчився в сільських школах, самотужки здобув вищу

освіту і до виходу на пенсію працював у лісовому господарстві, мешкав у невеликому прикарпатському місті. А найголовніше, що я народився в часі, коли була завершена Друга світова війна, малим хлопчиною бачив колективізацію, пережив «потепління» Хрущова і всіх решту радянських «старпердів» до теперішнього часу. Я не був при владі, я не займався політикою, я не був дисидентом і комуністом (хоча деякий час був членом партії). Я був і є пересічним українцем, яких переважна більшість в Україні та за її межами. Тому й хочу написати ці рядки, в яких розповісти все, що сам переніс.
Перших москалів я побачив, коли почув вибух коло млина – я в куцій сороччині побіг подивитися і побачив задоволені червоні обличчя напівоголених чоловіків у синіх військових галіфе. Один з них подавав іншим великих стругів, що після вибуху гранати поспливали черевами догори. Так, вони були задоволені великою кількістю пстругів, шо метушилися на спаді, а те, що після них доведеться ремонтувати велике млинське колесо і сторонські люди будуть кілька днів чекати своєї черги, щоб змолоти «огузок» (торбу) кукурудзи дітям на кулешу, їм було байдуже.
Перших месників УПА я побачив узимку, з улюбленої дітворою печі, пізно ввечері, коли вони зайшли в нашу хату. Мені дуже сподобався точений з дерева і інкрустований пацьорками ґудзик на кожушку одного з двох, вдягнутих в кожушки чоловіків. Один з чоловіків взяв мене на руки, але я так вчепився в його ґудзик, що він відрізав і віддав його мені. То був мій рідний дядько Василь Ганцяк, але мама мені призналась лише тоді, коли я виріс. Про це не можна було нікому і ніколи говорити. Не можна було й голосно говорити про те, як був скалічений старший брат на дванадцятому році життя. Він пішов у ліс по гриби, і його енкаведисти вкинули в криївку, щоб він впізнав когось із них. Він підірвався на гранаті, я його побачив на плащпалатці, в якій його солдати знесли з лісу, щоб відправити в лікарню. Довго він у мене був перед очима закіптюжений і закривавлений. Він після довгого перебування в лікарні повернувся додому, але ще рік нога була в гіпсі, а на все життя залишився калікою.
Але я якось інтуїтивно відчував, що ці люди, що віддавали життя за Україні, не могли бути бандитами. І коли в школі першачків приймали у жовтенята, я почав плакати (мені тоді було 6 років) і плачучи казати, що не хочу бути жовтеням. О, тоді сільський активіст Дмитро Левицький на весь клас кричав, що мій вуйко був у банді, тому я не хочу вступати в жовтенята. Коли я це розповів мамі, то вона заплакала і дуже мене просила, щоб я послухався, бо нам буде гірше.
Постійне відчуття голоду я запам’ятав після того, як у нас в селі зав’язали колгосп і назвали його іменем Хрущова. До цього часу в нас було декілька морґів землі, а на одному з них добре родила картопля, яка й годувала нас. А нас – це маму і трьох хлопців, найстарший з них народився за три роки до радянсько-німецької війни, середуший за рік до війни, я, наймолодший, народився в 1945 р., за десять днів до її закінчення. Батька вже не було в живих, тільки залишилася облита сльозами похоронка, прислана мамі, що «ваш чоловік загинув під Бреслау і похований у братській могилі» та ще десяток «проверєних цензурой» трикутничків, татових листів з фронту. Про те, як сільських чоловіків відривали від плуга і посилали ненавчених воювати, а попросту

бути «гарматним м’ясом», написано вже багато, повторюватися не буду.
Нас тоді врятувала картопля, а багато людей у 1947 р. померло з голоду. Мені здається, що я бачив, а може то я так наслухався, як до нас в хату зайшли басараби і почали хапати жменями приготовлену для свині їжу – це була розтовчена картопля
з кінськими галушками. Це мені довго ввижалося. Як і те, як помирав з голоду молодий п’ятнадцятирічний хлопець. Це вже недавно стало відомо, що цю акцію також спланували радянські окупанти, як і ту жахливу акцію голодомору і геноциду українського народу на Східній Україні. А в Західній Україні подібне ворогам не дали зробити народні месники УПА-ОУН.
Поки ще в лісах ховалися поодинокі загони бійців УПА, яких як вогню боялися енкаведисти й «стрибки», ми, малі хлопці, вчили дві колядки: одну «про молодого повстанця» на випадок, коли зустрінеш «нічних», та колядку, де замість «Син Божий народився» вставляли «рік новий народився» – це коли зустрінеться «стрибок» або деякі сільські активісти. Колядників нічого не зупиняло, навіть якщо десь далі чулися постріли, правда, вже колядували поблизу хати, щоби мерщій втекти додому.
Колгосп у нас почали в’язати в 1950 р., коли вже визвольний рух УПА майже припинився. Та на самому процесі зупинятися не буду, бо він був скрізь однаковий, але наслідки його утворення були для нас плачевними саме тому, що в нас забрали город з родючою землею і дали 0,43 га оглеєного і частково заболоченого ґрунту, що коли засохне, то розбити груду неможливо. Та й не було кому розбивати, бо мама мусила сапати колгоспні норми від зорі до вечора, а ми з братами були ще малими. І хоч нас не треба було заставляти до роботи, бо кожний виконував свої обов’язки, хліба не ставало і ми постійно відчували голод. Їли вдень картоплю – коли варену в «мундирі», а коли
«мандабурку з юшкою», а на вечір чекали напоготові, поки мама зварить «затирку» (муку пшеничну обойну затирали на кип’ятку), частіше всього без цукру. Ще зранку, коли доїлась корова, то пили по горнятку молока з учорашньою кулешею. Вже трохи пізніше ходили за 4 кілометри, де після кількагодинної черги продавали по 2 хлібини на душу. Один раз на місяць ходили до колгоспної комори, де нам видавали по 2 кг обойної муки знову ж таки на душу. То ж і не дивно було, що хлопці знали, де ростуть медунка i кислиця, перші гриби, що звалися коцюрубками, а потім перші черешні, сунички, сколоздрі, нарешті кукурудзяні шульки. А як ішли до школи і поверталися з неї, то не обминали ні грушку, ні яблінку. Бувало, що і в чужий город тягнуло.
У школі швидко нам прищепили любов до героїв громадянської війни, до Павлика Морозова, до «Молодої гвардії». І ми, незважаючи на буркання з голоду в животі, гасали верхи на одній палиці, а другою розмахували начебто шаблюкою, вдаючи чапаївців і щорсівців та горланячи «По долинам и по взгорьям». Швидко подіяла на нас радянська пропаганда, ота «ломка психіки». А воно не могло бути інакше, бо про тризуб, синьо-жовтий прапор, а тим більше згадувати про бійців за волю України дорослі боялися і заїкнутися, можна було загриміти до Сибіру. Культпоходами по декілька разів нас водили дивитися фільм про Чапаєва, і щоразу ми надіялись, що нарешті він таки перепливе Урал. А «брехунець» (дротяне радіо) безоплатно проводили

до кожної хати, з якого кожного ранку доносилося «кипучая, могучая, никем не побєдимая». На що, на що, а на пропаганду вони були мастаки. Ми, діти, школярі, були дуже засмучені, коли нам сказали, що помер найвождіший вождь, замість радіти, що не було того дня навчання. Мені буквально за два роки «вправили мозок», і я вже не відмовлявся натягнути на шию піонерський галстук, а потім і комсомольський значок.
Я не вірю тим, що пирскаючи слиною, доказують, що не були в піонерах чи в комсомольцях. Можливий десь виняток, але дуже і дуже рідко. Я, наприклад, у своєму селі
в 50-х роках такого не знаю.
У школі інколи давали бідним щось з одягу, але мені рідко попадало, бо «його вуйко був у банді». Чомусь забували, що мого батька, зовсім не навченого воювати, зразу ж кинули на фронт. Забували й про те, що я його й не бачив. Зі школи нас постійно ганяли: то збирати картоплю, то микати та чистити буряки, то лупити кукурудзу. А в старших класах ввели практику – треба було сапати довгі рядки кукурудзи чи буряків. Та, незважаючи ні нащо, я вчився добре і багато читав. До семирічної школи в своєму селі доводилося ходити по 3 км, а до середньої в сусідньому селі 4 км. Проте атестат я одержав у 16 років з трьома четвірками, а решта предметів на відмінно.
Було це в 1961 р., коли відбувалася перша реформа грошей. Грошей видавали на порядок менше, але купити за них вже того не можна було, ніж за старі. Вступити далі вчитися ще можна було без хабара. Я поїхав в обласний центр вступати в інститут. На про все мама мені дала 10 крб, які я дуже економно тратив. Та не зміг пробачити, що як мені здавалося, незаслужено поставили «трійку» і забрав документи, щоб до кінця не розпустити тих 10 крб. Це тільки в 16 років можно було зробити сільському хлопцеві, який до цього часу ще не був у великому місті.
Та нічого не подієш, треба було йти на тимчасову роботу в лісництво, де тяжко працював за копійки.
На той час виникла моя перша суперечка з владою – мені не захотіли з колгоспу видати довідку, без якої не міг отримати паспорт. А без паспорта не можна було нікуди виїжджати і не можна було отримати яку-небудь роботу. Мені пропонували тільки йти робити в колгосп, а коли я категорично відмовився, то нас попередили, що віднімуть присадибну ділянку, а це означало голодну смерть. Мама підтримала мене і, незважаючи на попередження, ми город засадили. Тоді колгоспна влада подає на маму позовну заяву про « самовільне захоплення землі». Отак! Мені було тоді лише 17 років, і я попросився виступити в суді, в якому зі сльозами на очах розказав правду про батька, якого вже не було, і про маму, що з розпуки захворіла. Нас не засудили, мені таки видали паспорт. А через два роки паспорти вже почали видавати всім.
Я вступив у лісовий технікум на заочний відділ і почав працювати в Коломийському лісокомбінаті. Навчання було тільки російською мовою. Викладачі, правда, казали нам, що можете відповідати по-українськи, проте всі підручники були російськими і вибору в нас не було.
Після моїх поневірянь по різних лісництвах і служби в Радянській армії, де нас називали «бандерівцями» або «западенцями», 1970 року я перейшов на роботу в

контору лісокомбінату і вступив заочно в УСГА ( Українська сільгоспакадемія) на лісогосподарський факультет. Навчання і підручники тут також були російською мовою, проте деякі викладачі вперто з нами говорили по-українськи. А в лісокомбінаті вся
документація також велася по-російськи. Про те, що існує КГБ, нагадували «сексоти», які старалися підслуховувати нашу розмову. Ми їх між собою називали «молотобойцями», бо вони протирали штани у відділі кадрів, де, замість одного, працювало три або й чотири.
А ще були тайні, про яких ми могли тільки здогадуватися. Так що розмовляти голосно на патріотичні теми ми не могли. Анекдоти і ті розповідали без політичного забарвлення. Про кольори українського прапора в радянській райдузі забули, мовби їх і не було. Фарбувати домівки чи писати картини цими кольорами теж не можна було.
Ми середня ланка управління виробництвом, всіх нас однаково величали інженерами, навіть старшого із сторожів називали інженером ПСО (пожежно- сторожова охорона), і таким чином нівелювалося звання інженера. Крім того, без хабара вже вступити в інститут було неможливо. Хто більше заплатив, того швидше і радше приймали, бо він буде за кожний екзамен платити, а на виробництві плідно працювати не було кому. Спочатку машиністка, старша інтелігентна людина, казала: « Я тут вам трохи скоректувала…», пізніше вже друга машиністка-секретарка, перед тим як виїхати до Росії, казала «гробанньіе инженерьі». Так ці вищеназвані люди спочатку читали обов’язкову для передплати «Правду», особливо, коли там йшов черговий з’їзд, і тішилися, що піднімуть зарплату на 15%, а пізніше почали шукати шляхи і методи для поліпшення свого сімейного добробуту, а частіше для бодай хоч на трохи поліпшення життя. Я не буду вдаватися в подробиці, як це було насправді, скажу тільки, що багато людей були втягнуті
у виробництво народних промислів. Ці з дозволу сказати «сувеніри» вироблялись для складування на базах, але люди на цьому почали заробляти досить великі гроші. Та й на виробництві, якщо поїдуть головні спеціалісти в центр не з порожніми руками, то премія нам була забезпечена.
Чим більше люди почали заробляти грошей і відкладати на збереження в «Сберкаси», тим швидше почали порожніти прилавки магазинів. Чергам не було кінця, але в них здебільшого стояли жінки та пенсіонери. Слово «дістати» стало магічне. Але ще можна було дістати путівку на курорт, ще можна було сподіватись на частково безоплатне лікування. Але цей процес швидко змінився. Як тільки «чадо» закінчувало інститут за батьківські гроші й ставало на роботу, то перш за все хотіло вернути затрачені гроші. А по- простому, почали вже відкрито вимагати хабарі. Вступали туди, де після закінчення можна було брати калим. Лізли в медичні, юридичні та частково економічні вищі навчальні заклади. На простого інженера і вчителя йшли неохоче. Звичайно, серед вступників були й добросовісні, кмітливі учні, але при вступі і їм доводилося, хоч і менше, платити.
Мені вже набридно чекати підвищення по службі, і я звернувся до добрих людей за порадою. Так, ви здогадуєтесь, треба було мати членство. І я наважився. На позитивний результат не надіявся. Ніхто з наших родичів, через вуйка, що був членом ОУН, туди не потрапляв, крім мене. Чому так сталося, не знаю. Я став членом партії, але комуністом

ніколи не був. Мені дали все ж таки вищу посаду, але через два роки відбулися сумнозвісні горбачовські вибори керівників, і я, не захотівши нікому в ласці стояти, не був обраний. Я повернувся на роботу в контору і одним із перших віддав квиток парторгові. Таких як я було чимало, але ще був Радянський Союз і ще працювали всі підприємства. Проте нові віяння почалися.
Якщо я не розповідаю про відродження національної свідомості в цей період, то це ніяк не означає, що його не було. Воно було, хоча не таке, як хотілося б. Були «шістдесятники», було «інакомисліє», був студентський рух, створена була «Гельсінська спілка». Але про це та інше можна в повному обсязі прочитати в численних працях дисидентів. Я передаю те, що було характерне для пересічних людей, до яких я причисляв себе. Це вже перед розвалом імперії відродження національної свідомості почало стрімко розвиватись. Було створено Товариство української мови, «Просвіта», набирав сили Український Народний рух. Причому ключові пости в цих організаціях стали захоплювати люди, м’яко кажучи, нечисті на руку. Але це не стосується більшості патріотично налаштованих людей. Люди збиралися на демонстрації, вшановували пам’ять Т.Шевченка. Влада й партія збирали активістів, щоб через них дискредитувати ці заходи, але вже відчувалось безсилля влади.
Розвал Радянського Союзу почався з розвалу підприємств, спочатку не платили зарплату, потім деякі підприємства платили тими товарами, що самі виробляли. А торгові точки в рахунок зарплати стали видавати горілку. Створювалися дочірні підприємства, які ще деякий час працювали,а в той же час виробництва розпадалися.
На мою думку, до розвалу імперії готувалися заздалегідь. Партійні та комсомольські функціонери, дуже вже активні патріоти придумували нові й нові засоби для захоплення майна, для обману пересічних людей. Вони знали, що станеться з вкладами в «Ощадбанках», і забирали свої депозити, щоб вкласти в золото, нерухомість. Брали великі позики в банках, щоб потім розрахуватися копійками. Це, повторюю, могли робити тільки вибрані, а переважній масі людей цього робити було зась.
Далі події розвивалися з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку ДКНП, коли «старперди» зробили переворот з метою реанімації старого комуністичного режиму, новий союзний дововір, яким Горбачов хотів відтягнути агонію Радянського Союзу. Все це з тріском провалилося, і 24 серпня 1991 р. проголошено Декларацію про суверенітет Української незалежної держави.
Український народ з величезним захопленням вітав ці події. Ейфорія досягла найвищої точки. Нам усім здавалося, що в Україні настане найщасливіша пора, що всі стануть щастивими й багатими. Люди в цій гарячці пропустили акції, які призвели до зубожіння більшості. Росія стала спадкоємицею Радянського Союзу. Всі борги Союзу пропорціонально поділили між колишніми республіками, а тепер незалежними державами, а от про вклади людей в ощадкаси… Росія, як спадкоємиця, відразу відмовилася. Таким чином тяжко зароблені й відкладені на старість заощадження пропали в один

момент. Мільйони людей залишились без засобів існування. Підприємства почали розвалюватися. Робітників стали переконувати придбати акції, через які вони стануть співвласниками підприємств, натомість справжніми власниками ставали невідомі особи, які вже тоді перетворювалися в так званих нових русских, теперішніх олігархів. Почалася безпощадна «прихватизація» нерухомості та землі.
Недавні «лжепатріоти», які дорвалися до влади, ставали керівниками підприємств, що почали розвалюватися. Вони дорозкрадували і дорозпродували все, що ще можна було продати. А коли вже, здавалося б, нічого не залишилося, різали й продавали на експорт верстати, устаткування, а також металеві конструкції.
Аналогічно почали розпродувати й державні природні русурси, а насамперед лісосировину.
Утворились якісь приватні підприємства і навіть холдинги, які масово стали виробляти пиломатеріали і також відправляти на експорт. Новоутвореним державним лісовим підприємствам не виділяли фінансування, і вони змушені йти цим же шляхом. Достиглі та достигаючі насадження цінних лісових порід вирубували вщент. Лісове господарство занепало.
З річок масового безоплатно стали забирати пісок і гравій для будівництва висотних будинків у містах, які будували на місцях скверів, садів та дитячих майданчиків, надіючись на величезний прибуток від продажу квартир.
За короткий проміжок часу з’явилась величезна кількість аптек, а ціни на ліки виросли до хмар. У лікарнях та полікклініках стали явно вимагати грошей. Якщо не заплатити, то на хворого ніхто не подивиться. Ніхто, ні лікар, ні медсестра, ні навіть санітарка. І це не кажучи вже про їжу для хворих. А ліки? Це ж треба додуматися – підробляти ліки! Відбирати в хворих останню надію на видужання! «Схаменіться! Будьте люди, бо горе вам буде….» І найосновніше, це не приїхали сюди якісь чужі – це роблять свої, які в церкві в перших рядах стоять.
Стали розростатися, як ракова пухлина, ринки, на яких продають зарубіжні товари. Переважно китайсько-турецькі, низької якості, польські з продовольчих товарів. Свиняче сало, і те почали масово привозити з Польщі. Потім, правда, відкрили українські птахо- і свинофабрики і почали на ринках продавати м’ясо з вирощених на гормональних кормах тварин.
Про культуру говорити не доводиться: кінофільми – це російські та американські боєвики, «мильні опери». Українських майже немає, а якщо й виробляють, то дуже вже незначний відсоток. Російські книжки заполонили український ринок. Незалежних українських телеканалів залишилось мало. Канали стали проросійські, російські та ще олігархічні.
Розплодилися виші. Їх стало, мабуть, більше, ніж у цілій Європі. Ясно кожному, що спеціалістів стає чимраз менше, а грошей за навчання треба платити чимраз більше і більше. Після закінчення таких вишів ніхто на роботу не бере, бо вони не дають навіть посередньої кваліфікації. Безробітні «спеціалісти» поповнюють армію претендентів на соціальні виплати та ще поповнюють когорту клубу «купи-продай». У цих «інститутах» студенти оплачуть кожний екзамен та залік. А якщо добре заплатити, то можна й купити диплом спеціаліста, та що там диплом спеціаліста, купують звання кандидата наук.
Великі сільськогосподарські підприємства розвалили вщент. У деяких місцях навіть будівлі розібрали на цеглу. А про невеликі колгоспи й казати нічого – залишились поодинокі будівлі з проваленими дахами. Землю роздали в оренду і в приватні руки. Вона поросла бур’янами. Фермерські господарства, які ще спочатку утворювалися, через недосконалу податкову

політику та не маючи підтримки від держави, швидко банкрутіли.
Коли все навколо розвалювалося, люди стали між собою ворогувати через міжконфесійні стосунки. Комусь було вигідно, щоб люди чубилися, доказуючи один другому, яка має бути на їхньому терені церква, бо в той же час грабували під виглядом приватизації, яку люди охрестили «прихватизацією», заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи.
Здавалося б, що ще треба – ми одержали таку багатовистраждану державу без кровоприлиття; треба би тішитися, засукувати рукави для праці на благо її. А я песимістично розповідаю лише про невеличку частинку тих зловживань (бо називати це недоліками не дозволяє моя громадянська позиція), що випали на нашу долю після отримання незалежної України. Я вважаю, що це потрібно знати, щоб пояснити оте протистояння між народом і владними структурами, яке вже тягнеться понад два з половиною місяці в центрі Києва і на місцевому рівні. На мою особисту думку, ми ще мусимо довго боротися за нашу демократичну незалежну державу, бо ніхто з кримінально-олігархічного клану, що захопив владу в Україні, так просто її не віддасть.
Поки я писав ці сторінки та спостерігав за подіями на Майдані, що мінялися з калейдоскопічною швидкістю, там відбулося кровопролиття. Cотня молодих
людей полягла смертю героїв, та ще декілька сотень покалічено. Вже нам здавалося, що ми отримали таку довгождану перемогу. Навіть найбільший бандит, що правив нашою державою, ганебно втік до Росії, а наш тимчасовий уряд визнав цілий світ, але не Росія.
Цей «дружній» сусід не хоче відпустити Україну зі своїх гострих пазурів. Коли Росії в особі її президента (а насправді нового царя) Путіна не вдалося остаточно подолати її економічно через проросійськи налаштовану українську владу, коли всякими інтригами та провокаціями знизив її обороноздатність, то він відкрито анексував Кримську автономну республіку. Війська Російської федерації захопили півострів і під дулами автоматів фальсифікували волевиявлення народів Криму. Загарбники присвоюють майно, що належить Україні, беруть приступом або затоплюють кораблі Українського Чорноморського флоту. Визвольна війна українського народу триває. Ці всі події будуть детально описані й проаналізовані спеціалістами, ці золоті сторінки ввійдуть в історію українського народу.

УКРАЇНА ВІЛЬНА

Перш за все треба сказати, що більшу частину України заселено лише за нових часів. Доти ж на широких просторах “диких степів” панували кочовики й точились війни козаків з татарами. Османське врядування у XV-XVIII cт. наблизило Україну до Чорного моря й мусульманського світу. Польське врядування після 1569 р. привело в Україну силу польських землевласників та польських євреїв. Російське врядування, яке поступово, від 1654 по 1945 р., охоплювало дедалі ширші території, принесло росіян і русифікацію.
Чимало росіян переселилося в Україну після жовтневого перевороту 1917 р., в роки радянських п’ятирічок. Так, з 1926 по 1970 рр. російське населення в Донбасі та Придніпров’ї збільшилося в 2,9 раза. У 80-90 рр. відбувався процес масового переселення

росіян в Україну. Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська області, Крим — це ті регіони, куди впродовж століть відбувалося переселення людей з Росії.
А чому молодих хлопців направляли служити в армії до Росії і навіть на Далекий Схід? А чому молодих спеціалістів направляли будувати “соціалізм” до Сибіру та Центральної Росії? Що, не було своїх спеціалістів з Росії? Були, але їх скеровували служити і працювати в Україну. У російських містах рябіло закликами їхати на постійне проживання і роботу в Західну Україну, де добра земля, клімат, є житловий фонд і багато робочих місць на підприємствах. І це чиста правда, бо депортовано таку кількість населення, що будь-хто міг знайти собі житло і роботу до смаку, тільки не місцеві жителі села, яким і паспорт не видавали.
Росіяни, які після 1933 р. переселялися на південний схід України, мріяли про море, родючі землі та залишені вимерлими українцями будинки і майно…
Що б там не було, але їхні нащадки живуть на цих землях і є громадянами України. І не варто було б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час. А наслідки вражають. Це велике переселення росіян виявилося бомбою сповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільш непатріотичний , неукраїнський південь, який тяжіє до Росії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлені в її територіальній цілісності і в її існуванні взагалі.
Від 1989 р. та після проголошення незалежності України в нашій державі почалося відродження суспільно-громадського життя. Працювати доводилося в різних напрямках. Не завжди це вдається. Постколоніальне суспільство — здебільшого байдуже, цинічне, агресивне, ледаче, втрачено глибину- відсутнє закорінення у рідну історію, свою родину. Наше суспільство не прислухається до інтелектуалів, бо мас-медія кишить попсою, вульгарністю, елітою назвали зовсім не еліту… Сьогодні суспільство- це калькулятор, воно мало думає, не мислить, отже не творить. Для лікування цих хвороб необхідно позбутися нав’язаних нам стереотипів — передусім комплексу меншовартості. Люди Західної України здебільшого завдяки сімейним традиціям не страждають на цю хворобу, але нас не завжди чують і не завжди розуміють в інших регіонах, де добре попрацювала чужа агресивна ідеологія, яка не приховувала свого завдання — провести глибоку прірву між двома частинами України.
Але мусимо працювати, інформувати, наштовхувати на роздуми та робити власні висновки. Отже, на себе треба дивитися не через чужі окуляри, а вірити своїм очам.
Щодо Галичини, то слід зазначити, що українці-галичани здавна прагнули з’єднатися з Великою Україною, як її з повагою тут називали. У галицьких хатах у відміських помешканнях поряд з образами вішали портрет великого Шевченка, обрамляючи вишитим рушником.
Щодо України загалом, то треба наголосити, шо й сьогодні перед українцями стоїть те саме завдання, що і століття перед тим: нам потрібно об’єднати державу правдивою історією, для чого має відбутися порозуміння заради майбутнього між двома частинами України, а українці мають зрозуміти обставини, в яких були ті й інші (перебування під владою чужих і різних держав). Найбільше маємо вшанувати тих, хто боровся і віддав життя за вільну і соборну Україну, бо як інакше може бути у вільній соборній Україні.
Я хочу, щоб мої діти, внуки і правнуки гордились тим, що в них був великий родич Ганцяк Василь, який боровся і віддав життя за вільну Україну, як і його сусід і побратим Атаманюк Микола, а також Гасюк Василь, Карп’як Дмитро, Гасюк Олена і Гасюк Василь (Тихонів). Зовсім небагато односельців знало про їхню діяльність тоді, потім старались, щоб їхні імена зовсім викинути з пам’яті, та їхні потомки і всі люди села повинні знати імена своїх героїв.
Пам’ять національну та пам’ять родинну забрати в людини не можна. Радянська

історія домоглася поставленої мети, внаслідок чого здеформовано розщеплену українську історичну свідомість.
Тому наша боротьба ще не завершена. Хіба не дивно, маємо свою державу, а до своїх героїв ставимося з точки зору більшовицької пропаганди?
Наша спільна історія не найкраща, але не найгірша в світі: ми не будемо плакати, бо в нас крім поразок є і перемоги, не маємо підстав виправдовуватися, бо наші предки як могли і вміли боронили свою землю і домагалися власної держави, не жаліючи свого життя.
Я не ставлю крапку, бо все це написане доведеться доповнювати. Наша національна боротьба триває. Ми ще не добилися того, за що проливали кров наші пращури. На Майдані пролилася кров, і не знаємо, скільки ще її проллється. Дай же Боже, щоб більше не проливалась. Свободу без крові не здобути, владу запросто не залишають. Тим більше, якщо влада кримінальна, корумпована. І що найстрашніше – це те, що ми не впевнені в тому, що нова влада буде не така. Ми постійно наступали на ті самі граблі і дай нам Боже розум не наступити на них і тепер.

Майже всі ми – повоєнні діти Західної України — жили в період подвійної моралі, з подвійними стандартами. Батьки вдома розповідали одне, але ми знали, що поза домом цього казати не можна. Ні про свого вуйка Василя, що часом приходив вечорами провідати своїх племінників, ні про другого вуйка Йвана, якого забрали ще до війни і він пропав безвісти, ні про свою тету Анну і двоюрідного брата Дмитра, яких вивезли до Казахстану, ні про тих “нічних”, які хотіли послухати наші національні колядки і за це щедро нам, дітлахам, платили.
Що не кажіть, а наша молодість була цікавою. Ми ходили на вечорниці й співали пісень, ми читали при каганці й при гасовій лампі 7-го калібру, ми ставили п’єси і їхали з ними по навколишніх селах. А чи зрозуміють наші нащадки, як ми все, що могли, “діставали”: діставали книжки і ліки, взуття й одяг, діставали продукти і навіть пиво “Львівське”. А як кожний хотів дружити з касиром на вокзалі, в аеропорту, на базі….Без цього ти не міг придбати ні холодильника, ні килима, годинами мусив стояти в черзі за квитком на транспорт, щоб почути “немає”. А от особисте знайомство або бронь якогось місцевого органу і кілька рублів зверху творили з тебе всемогутню особу. Навіть туалетний папір “діставали”! Чи зрозуміють і повірять нащадки? Хотілося б залишити історію історією (але без замовчувань), пам’яттю застереженням, гірким уроком тощо і творити власне життя на власній землі у добросусідстві сьогоднішньому і на перспективу.

Використана література, публікації та інші першоджерела

EXLIBRIS – Українська електронна бібліотека.
ВІКІПЕДІЯ – інтернетенциклопедія.
ВЕЛИКА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ – видав Іван Тиктор у Львові 1935 року. Видавництво «Глобус» 1993 рік –репринтне перевидання. Впорядкував Микола Голубець.
Михайло Антонович – ІСТОРІЯ УКРАЇНИ –(фрагменти з книги) – Літопис Української Вільної Академії наук №1 1966 рік.
Михайло Аркас – ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ – Третє видання, Вінніпег, 1967.
Дмитро Дорошенко – НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (Галицько-Волинська держава, Литовська доба, Гайдамацькі рухи на Правобережжі і в Галиччині)- «Дніпрова хвиля» – Мюнхен- 1966. Перевидання «Глобус»-1992.
Микола Лазарович – «Гей ви, Стрільці Січовії» – «Джура»-Тернопіль-2004.
Євген Наконечний – «Украдене ім’я, чому русини стали українцями». Третє доповнене видання Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.
Львів -2001.
Володимир Антонович – «Про козацькі часи на Україні» . Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1991 рік.
Дорошенко –Товмацький Борис – «Симон Петлюра». Просвіта-2005.
Юрій Киричук – ІСТОРІЯ УПА- короткий виклад. Тернопіль-1991.
Петро Мірчук – НАРИСИ ІСТОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. Том № 1. За редакцією Степана Ленкавського –Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк. Українське видавництво, 1968 року.
Петро Мірчук – УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ. Репринтне відтворення видання 1953 року в Мюнхені. Книгозбірня «Просвіти», Львівська обласна радаТовариства Української мови ім. Т.Г.Шевченка.Львів-1991.
Василь Офіцинський «Дистрикт Галичина (1941-1944) «Гражда» Ужгород 2001.
Омелян Нестайко – «Великі міфи імперії» «Афіша» Львів-2003.
Вольф-Дітріх Гайке – «Українська дивізія «Галичина» (Автор книжки був начальником дивізії). Переклад з німецької Романа Колісника. Торонто-Париж-Мюнхен – 1970.
Юрій Шаповал – «Україна ХХ століття». Київ- «Генеза»-2001.
Наталія Коваль-Кіндратович. «Родинний портрет в історичній управі. Видавництво Львівської Політехніки- 2012.
Галина Могильницька . «Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства». Броварі- Українська ідея -2010.
«Над Прутом у лузі», Коломия в спогадах – за редакцією Зиновія Книша- видання комітету покутян -Торонто, 1961.
Михайло Каркоць –Вовк «Від Вороніжа до Українського Легіону Самооборони» видавництво СТИР- Міннеаполіс- 1995.

Перший відгук про написані вище рядки надіслала мені Надія Ганцяк з Коломиї. Вона була моєю вчителькою української мови, вдова по моєму двоюрідному братові Дмитру Ганцяку, який ще малим був вивезений з мамою до Казахстану, а тата, мого вуйка Івана забрали ще в 1939-у, та ні слуху ні духу. А Дмитро з Надією все своє життя пропрацювали в освіті
…Щодо рукопису, то я прочитала за вечір, дізналася багато цікавого, добре, що Ти хочеш, щоб Твої діти і внуки знали історію свого краю, чиї вони діти (лиш аби вони хотіли це знати), Ти унікум!..
В нашій «незалежній» Україні робиться все , щоб молодь хотіла лише грошей, видовищ, «жіть стало лучше, весєлєй» (Азаров), а з підручників викидають все, що не подобається українофобу Табачнику, міністру освіти, наприклад: з історії 5 класу вилучили прізвища Шевченка, Грушевського і ін. наших світочів, у старших класах подібне.
Так щоТи робиш добру справу для родини, для села.
З листа Н. Ганцяк, отриманого 12 березня 2013 р.

Теги: Іван Карп’як

Мій рідний край. Історія мого краю. Част. 2. Іван Карп’як

Написати коментар Відмінити відповідь

Пошук

Наш проект

Реклама у Косові

Автори

Видання

Друзі та партнери

Нові коментарі

Новини Косівщини

Оголошення Косівщини

Події на Гуцульщині

Косівщина на карті

Мій рідний край. Історія мого краю. Част. 2. Іван Карп’як

Також читайте:

Написати коментар Відмінити відповідь

Пошук

Наш проект

Реклама у Косові

Автори

Видання

Друзі та партнери

Нові коментарі

Новини Косівщини

Оголошення Косівщини

Події на Гуцульщині

Косівщина на карті