Поезії «Іду до Стефаника». Микола Калачик
Поезії з присвятою «Володареві дум селянських» з нагоди 155-ліття з дня народження письменника та 90-річчя з дня смерті.
У своїй восьмій поетичній книжці «Іду до Стефаника» покутський літератор Микола Калачик підкреслює особистість Володаря дум селянських як борця за волю і незалежність України, передає миттєвості приятелювання з Іваном Франком, Марком Черемшиною, Вацлавом Морачевським, взаємини із Ольгою Гаморак та Євгенією Калитовською. Автор у поетичних рядках по-новому осмислює та передає зміст Стефаникових новел. Видання розраховане на масового читача.
Поезії «Іду до Стефаника». Микола Калачик 2,35 МБ | .pdf | Завантажень: 2
Микола Калачик. Іду до Стефаника: (Поезії з присвятою «Володареві дум селянських» з нагоди 155-ліття з дня народження письменника та 90-річчя з дня смерті) / Микола Калачик. — Косів: «Писаний Камінь» 2025.
-
- Літературний редактор Іван Грекуляк
- Видавничий редактор Михайло Павлюк
- Переднє слово Іван Оробець
- Дизайн і верстка, комп’ютерне складання, світлини Віталій Грицай
© Микола Калачик, текст, 2025
© Віталій Грицай, дизайн, верстка, світлини 2025
© Видавництво Косів «Писаний Камінь», друк 2025
ЩОБ СПОРИШЕМ СТЕЖКИ НЕ ЗАРОСТАЛИ
Ще одна натруджена осінь, змахнувши позолоченим крилом понад багряними новоселицькими пагорбами, мандрує далі.
Осінь тривог, осінь надій, золота пора, що несе на одному крилі різнобарвні, мов палітра художника, спогади, а на другому розписані світлими тонами мрії. Спогади… Це те, чим освячена зрілість людського віку. А коли вони ще забарвлені мріями майстра слова, то самі просяться на папір рядками-покосами віршів.
На згадку про осінь 2024-го невтомний Микола Калачик дарує читачеві свій новий поетичний доробок, книжку, яка, без сумніву, стане ще однією духмяною квіткою у вінку слави великого покутянина, того, хто збирав у пригорщі селянські думи, болі та страждання і жбурляв їх світові: «Дивіться, знайте, а у нас ще так…». Або ще одним йому словесним пам’ятником в додачу до бронзових та гранітних.
Відрадно, що кількість спроб увіковічнити пам’ять про Василя Стефаника зростає. Згадати хоча б наукові публікації та художньо-біографічні твори публікації знаних літературних світочів Ф. Погребенника, Я. Гояна, Р. Горака, Р. Піхманця, С. Процюка та інших. У рідному селі володар дум селянських здіймається на шестиметровому постаменті. Цей пам’ятник було споруджено у 1971 році з нагоди сторічного ювілею письменника. А ще до того, у 1965 році бронзове погруддя встановлено на родинному обійсті Стефаника.
У Снятині пам’ятники письменнику встановлено у скверику поруч із будинком культури та на подвір’ї ліцею, названого його іменем. А є вони ще у Львові, Івано-Франківську, селі Ясенові на Львівщині, канадському Едмонтоні. З нагоди 150-літнього ювілею постав він нещодавно у писанковій Коломиї, звідки простелилася стежка долі у широкий світ, а знаний покутський (бо таки наш, бо із краю Черемошу і Пруту) поет Василь Клічак видав у 2023 році поему-цикл «Стефаник».
І ось просвітянин і авторитетний педагог Микола Калачик власним поетичним надбанням збагачує літературну стефаниківську скриню, засвідчуючи цим, що у ній ще достатньо вільного місця. Бо розуміння і сприйняття Василя Стефаника навіть одним і тим самим шанувальником його творчості після кожного прочитання новел чи епістолярної спадщини часто неоднозначне, не говорячи вже про вплив віку, сформованості поглядів і переконань читача чи конкретних часових обставин.
Готуючи чергову поетичну збірку, Микола Калачик неодноразово черпав натхнення із непіддатливої потокам мулу, наповненої кришталево чистою цілющою водою Стефаникової криниці, заглиблювався у його творчий скарб — еталон правдивості і літературної довершеності. Бо криниця генія невичерпна, а стежина до нього для кожного своя, але безкінечна у часі та у просторі. Такою вона є і для Микола Калачика, стежина від рідного новоселицького передгір’я, символічних воріт із Гуцульщини до Покуття, на простори русівських ланів.
І пильнує митець, аби не заростала вона споришами. Саме тут, у Русові, ставши «на вуглі» Василевої хати, по особливому переосмислюється кожне письменникове слово. Розкидані поміж горбів оселі русівських ґаздів, нащадків Дідухів, Антонів, Максимів, Лесів, родинна могила Стефаників, а поруч зміцнілий багряніючий восени парк, посаджений з нагоди 100-річчя від дня народження генія, відомий всьому світу камінний хрест, що немов сирота дивиться зі свого горба, спонукаючи до роздумів і проведення історичних паралелей — все це не могло не залишити свій відбиток на чутливій душі сучасного поета.
Незлічену кількість разів топтав Микола Калачик свою стежину до стефаникового обійстя, а готуючи пропоновану читачам збірку, побував на ньому вкотре. У домі, в якому ще із травня 1941 року облаштовано музей і з тих пір оселилася особлива творча аура, здається час зупинився ще зимою 1936-го. Тут все нагадує про господаря: особисті речі, світлини, документи, вичовгана його ногами підлога і обмацані його руками кахлі, і сам він, споглядаючий із портретів за кожним гостем.
Звідси тікає за поріг метушливість буднів і впорядковується хід думок, а селянська проста мудрість, вирізьблена ще й інкрустована словами великого майстра, промовляє із кожного закутка. Вона виринає і зі сторінок книги Миколи Калачика поетичним переспівом безсмертних новел, влучними епіграфами до віршів, намаганням передати особливий, який неможливо сплутати з іншими, стиль викладу думки.
Максим. Пшениця. Коні. Поле.
Рілля і борони летять…
(«Сини». За новелою)
Микола Калачик відомий покутський поет, учитель і просвітянин. У його поетичній скарбничці уже сім збірок. Характерною їхньою ознакою є широка тематична палітра: дитяча поезія, інтимна, громадянська лірика. У новій збірці поет автор часто звертається до минулих історичних подій, вміло пов’язуючи їх із суспільно-політичними подіями сьогодення. («Вона — земля». За новелою, «Сини». За новелою). Він робить спроби у своїх віршах пов’язати творчість великого новеліста із сучасними подіями в Україні (вірші «Свобода», «Правдива й свята»).
І у цій книзі Микола Калачик залишається вірним сформованому власному стилю письма. Він не зловживає перебором художніх засобів, а хід його думок чіткий, простий і зрозумілий. Та разом із тим в окремих місцях влучно застосовує порівняння, епітети і метафори.
«Його слова, як грім з небес, гримлять
І світять так, як зорі вечорові.
Співець творив слова із сліз і крові,
Бо ж потом напувалася земля».
(«Його слова — як грім…»)
На противагу попередній поетичній книзі вибраного «Відлуння» (2023), у якій автор розкрив багатогранність свого таланту та тематичне розмаїття творів, у пропонованій збірці він зосередився на біографістиці. Уся книга, починаючи від назви на першій сторінці обкладинки, — це словесний монумент генію Стефаника, якому до ніг «вінки кладуть». Та все ж стверджуючи, що «його талант не знає меж», він для Миколи Калачика не забронзовілий ідол, а живий співрозмовник і учитель, з котрим вартує кожному хоч інколи побути на самоті.
То не скульптура — то людина.
До неї люди йдуть і йдуть.
Не заросте людська стежина,
Усі добро й любов несуть.
(«Пам’ятник Стефанику»)
Зробивши головним персонажем своєї книги Василя Стефаника, автор у низці віршів змальовує постаті його близьких друзів і соратників — Марка Черемшини, Івана Франка, Вацлава Морачевського. Поетичними рядками цієї книги Микола Калачик спонукає до прочитання і нового переосмислення новел «володаря дум селянських», наголошує на їх нинішній актуальності і, що найголовніше, підводить до думки — потрібно робити висновки. У її структурі головне місце займають твори, написані за новелами Стефаника. Їх налічується чотирнадцять: «Сини», «Марія», «Камінний хрест» та інші. Окремі групи складають поезії, що оспівують велич головного героя торкаються його особистого життя та стосунків із друзями.
Відрадно, що, незважаючи на всі негаразди і перешкоди, осяяний зрілою мудрістю Микола Калачик не перестає творити, бути зразком працьовитості. Багато сотень вихованців вивів він у світ. І кожен із них залишив незгладимий штрих у душі самого учителя. Тому вона і така багата, розмаїта і щедра.
А штрихи сплітаються у літери та слова, лягають на папір рядками вражень, роздумів і спогадів. І хай життя, як і в кожного, не завше котилося гладкою алеєю, перескакувало не раз через труднощі, проходило лабіринтами випробувань, уміє сивочолий учитель відсіяти полову від зерна, непотрібне від вагомого. Тож за яку б тему не брався поет, творчість його світла і добра, від неї віє вірою у перемогу світла над темрявою, добра над злом, вірою у торжество людяності.
Колись Василь Стефаник писав: «Кажуть, що я песиміст. Але це неправда. Я оптиміст… Коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, — то це оптимізм». А нині Микола Калачик продовжує тішити новим надбанням і, знаю, що далі буде. Бо такий він є у житті — невиправний добродушний оптиміст.
Зробивши у житті уже немало,
Продовжує писати і творити,
Щоб в світ краси стежки не заростали.
По іншому поет не вміє жити.
Іван ОРОБЕЦЬ
Голова Снятинської організації
ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка,
член Національної спілки письменників України,
член НСЖУ та краєзнавців України
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ КАЛАЧИК
Народився 22 квітня 1947 року у мальовничому селі Новоселиця, що на Покутті. Закінчив філологічний факультет Чернівецького держуніверситету ім. Ю. Федьковича у 1973 році. Був скерований на вчительську роботу у Путильський район, що на Буковині, де працював викладачем української мови, директорував у школах Херсонської області.
Повернувся у рідне скло, в якому був очільником місцевої школи з 1980-го по 2016 рік. За плідну працю на освітянській ниві удостоївся звання «Відмінник народної освіти». У поетичному творчому доробку Миколи Калачика — сім виданих книжок: «Чекання (2011), «Журавлята» (2012), «Лети Покуттям, наша пісне» (2013), «Сік землі» (2014), «Орли Карпатських гір» (2015), «Попадя Маруся та опришок Марусяк» (2019 р.) «Відлуння» (2023). «Член Національної спілки журналістів України, лауреат обласної просвітянської премії ім. Марійки Підгірянки (2013) та літературно-мистецької премії ім. Марка Черемшини (2014). Нова книга «Іду до Стефаника» на даний час завершує творчий доробок покутського літератора.
ЗМІСТ
Іван Оробець Переднє слово…… 3
Ідем до Стефаника…….9
В краю Стефаника і Дідухів…….11
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК — БОРЕЦЬ ЗА ВОЛЮ
Й НЕЗАЛЕЖНІСТЬ……..13
Вона — земля……..16
Марія……….18
Правдива й свята…….22
Свобода………24
Сини………..25
«Діточа пригода»…….27
Навчання в Коломиї……..29
Стефанику………32
Пам’ятник Стефанику…….33
Його слова — як грім…….35
Любов і біль Стефаника……36
Ольга — сповідник добра……38
Франко і Стефаник…….41
Черемшина про Стефаника……47
Черемшина і Стефаник…….48
Карби не заростуть……..52
Мужик худенький, босоногий……54
На цвинтар йде……..56
Вацлаву Морачевському…….58
«Новина»……….60
«Кленові листки»…….63
Камінний хрест………65
Іван все запросив село…….67
Всі ґрейцери в селі зібрав Іван………68
Дорога……….70
Промені сонця………74
«У воздухах плавають ліси»……75
«Старий жебрак стоїть»……76