Луна прощального акорду. Ігор Ризуняк

22.08.2024 · Видання

Ризуняк І.
Р 49 Луна прощального акорду/Ризуняк – Косів: Писаний Камінь, 2024 – 96 с.

УДК 821.161.2
ББК 84.4(Укр6)
Р 49

Луна прощального акорду. Ігор Ризуняк 781,68 КБ | .pdf | Завантажень: 20

Художнє оформлення Іван Гуралевич
та редагування Володимир Тарантюк
Комп’ютерна верстка Віталій Стефурак

ПЕРЕДМОВА

Шановний читачу, тобі не судилося у цій передмові знайти мовознавчого текстового аналізу побудови поетичних творів добродія Ігоря, чи означення їхньої приналежності до знаних літературних стилів. То не моя стихія… Для мене важливе інше: на час моїх роздумів стати його «ближнім» і не важливо в статусі товариша, друга, побратима, а чи шанувальника, щоб розділити його радості та почуття, хоча б ті, які він дозволив моїй душі огорнути та пригорнути.

«Луна прощального акорду» – це не лжепророцтво і не факт занепандництва, то прихована поетична шкалка в глибині нашої зацікавленості або, скоріше, ненав’язливе запрошення читачів до ґрунтовного пошуку неіснуючого акорду. Бо для поетів природньо заховувати за багатогранністю слово образів, звабливих мудрувань, за сарказмом захованому в напівпоблажливий відблиск повчального погляду, чи багатозначну усмішку приховану вусатою занавіскою, даровану Богом дотичність до істин.

Завидна приреченість на мудрування часто обеззброюють наше читацьке сприйняття життєвих візій, вималюваних поетичним талантом, особливо тих, які лякають своєю впізнаваністю в причудах буденності. Тому «Луна прощального акорду» – то тільки миттєвість у час замовкання однієї музичної фрази перед народженням іншої – досконалішої і милозвучнішої.

Я певен, що і віршів у пана Ігоря Петровича, як і музичних творів, народиться ще багато для того, щоб світ став мудрішим, правдивішим та духовнішим. Можливо, через невмілість у пошуку, не бачу прощальних акордів, хоч у кожному творінні знаходжу повчальні інтонації, які так толерантно дивляться в сердечні диводалі оркестром незборимих темрявою загальнолюдських цінностей.

А, може, добродій Ризуняк, відірваний від марнот речовизму, хоче очистити свою карму від безлічі буденних справ і намірів та відпустити безсилу в напівреалізованості «Луну», не свого прощання, яка «вже прозвучала» із «залу за поріг», що дає право на вічність, а для себе залишає іпостась зарозумілості і гордості і, звісно, дорогу життя, на якій вони втрачають гріховність… Бо йдемо ми перед «Обличчя Бога» в супроводі «і ангелів і демонів»

«Навколішки у сповіді,
Чи у сім’ї диктатором,
Людина йде до Господа.
Йде чорно-білим ангелом.»

Життя як незборима дилема, дволикість в просторі і світогляді, плодах людської праці і енергій… Чи аксіома? Напевно… Але чомусь пан Ігор на підворіття святості не підносить поетів.

«Святі не пишуть вірші,
А пишуть вірші грішні»

Виходить, що незмарнований талант до спивання чар слова, котре є сутністю Бога, можна обтяжувати гріхом?…Чи не занадто просто? Адже світ стає привабливішим, коли і вірші пишуть у святості, а гріх просіяно через покуту. Бо тоді так чітко зростає довіра до Богочоловіка, який

«Не просить Він від нас,
Молитв, ридань, екстазу.
Він каже: Маєм шлях,
Пройдім по ньому разом!»

І вже, як найвища довіра до Людини, якій даровано право на чистоту і можливість бути канонізованому в нашому серці.

«Святі народжуються на землі.
Важка, й нелегка їм дорога в небо,
Вони живуть у твоєму селі,
Ні слави ні багатства їм не треба»

А з якою теплотою і довірою зустрічає пан Ігор «Різдвяного Гостя», а яким звучним є його співчуття Господу перед лицем хресних мук та земної самотності.

«…..Йде самотній,
Ділив би царство кожен з Ним,
Та мало ділять путь скорботний.»

Ні, Ви, Поете, не в дружбі з гріхом!!! Ви – шукач світла, і поруч з Вами живе чистота, до якої ви запрошуєте своїх читачів, хоч не тільки…

Дивно, але навіть щастя у пана Ігоря має свою незвичну площину світоприсутності, навколо якої точаться споконвічні дискусії та написані багатосторінкові трактати, а воно – це загадкове щастя на відстані погляду:

«Впізнай мене в очах
Своїх дітей й дружини».

А хіба не так? Я кілька днів перечитував надані для «Передмови» вірші. І чим далі заглиблююся у їхню сутність, то розумію, що за кожним творінням Ігоря Петровича можна писати новели, замальовки або… То як би я мав би добути і показати читачам всі перли його не пересічності?

Як щемно звучать акорди його прив’язаності до рідного дому, якою нездоланною визріває образ чужини, де обездомлений поет, немов би обеззброєний солдат йде «в шеренгах передовим маршем», несучи в серці звичне для заробітчан запитання:

«Чи не пора покинути колону?
Зірвати маски із сумлінням чистим
Нарешті повернутися додому.»

І якась містична, трохи язичницька, а, може, мольфарська, довіра – до сестрички -хмаринки, матінки-землички, братика-вітру, які разом з диво-зорею допоможуть напоїти рідні дерева і квіти та «Вернутися до своєї оселі.» Та, що вартує ода рідному дому:

«Свій дім ніколи не наб’є оскому
Не зрадить, тільки ти не зрадь його,
Ми завжди повертаємось додому,
Омріяного прихистку свого.»

І тут назріває звична, але непроста дилема, яка супроводжує людей «не від світу цього» в спілкуванні з тими, хто в пошуках «найглибшого корита» нівелює світло Батьківщини та творить нездоланну прірву з поетом, бо:

«Збираєм неоднакові скарби.
Складаєш гроші ти, будуєш хату.
Я маю тільки списані листки,
Для тебе буду завше нестандартним.»

Особливою долею, особливим пієтетом незручності Всевишній нагородив людей із талантом до віршування, бо як вжитися у нашому мамонізованому світі з людьми для, яких земним скарбом є «списані листки», які не претендують на звання поетів чи художників, бо йдуть по Землі подорожніми (пілігримами), що відсторонюються від більшості прив’язаностей та на цій щораз оновленій дорозі виконують один заповіт:

«Даруй проміння серця свого:
Стражденним, ворогам, убогим,
Будь вільним й залишайся ним.»

Воля – скарб для кожної людини! Але чи існує вона в земній реальності, чи відома формула відмови від усіх залежностей?… Адже навіть невинні «білі кликоцеї» зумовлюють відмову від «ведмежої шкури». Що там мудрувати, коли звична своїм цинізмом замальовка автора не залишає вольності, бо:

«Руденьке кошеня бездомне
Покинуте біля калюжі
Однаковий та всесильний закон
Для неба і для тверді. Жаль
Знову люди провалили
Екзамен на милосердя».

Війна – найстрашніше явище для людської спільноти… Особливо тієї, яка опиняється в ролі жертви, шукаючи найменшу можливість зберегти себе, та, нерідко, переполовинену часточку свого роду… Квінтесенцією війни – є смерть, яку пан Ризуняк розуміє аж задуже незвично:

«Смерть – великий миротворець
Примиряє геть усіх
То є правда, чесне слово,
Хоч таке казати й гріх…»

В моєму розумінні діяння цієї незворушної пані, є найстрашнішою формою зневаги над творінням Всевишнього. Хоч для справжньої Особистості існують не менш значимі мітки для означення справжності , серед них – втрата Гідності та Любові… Чи війна є екзаменом для людей? Однозначно – найвідповідальнішим! Багато є тих, хто його провалює. Але не поети… Вони, на їх біду, знають основи світобудови і ознаки святості:

«Нема пророка у своїй Вітчизні,
Нема авторитету в власній хаті,
Твій гріх згадають рано або пізно,
Пробачити й забути може тільки мати.
Хтось плітки розпускає за спиною,
Хтось другом залишається до смерті
І висновок приходить сам собою:
Аби тебе любили – треба вмерти.»

Так склалося, що час воєнного лихоліття звів мене з паном Ігорем Петровичем, хай буде, що через старання його любої сестрички Ірини, але не марно і не для нашої слави, а слави Божої та реалізації спільних волонтерських задумів. Хоч і рутинне заняття, але в ньому є місце для творчості та месійної діяльності. Адже маючи за провідника о. Михайла Дрогомирецького – пароха Баня-Березівського, ми до нашого воїнства веземо не тільки харчові делікатеси, але й Боже Слово, коляди та рідну пісню.

І хоч на початку наш творчий задум сприймали не всі в громаді, ми його реалізували успішно… Наші поїздки продовжуються, бо їхньою вартісною, важливою для захисників частиною є мудре поетичне слово. …Це слово по особливому звучить у виконанні автора та зміцнює у вірі та довірі до правильності вибору наших оборонців.

Чого тільки вартий вірш п. Ігоря «Кожне покоління має своє щастя»… Не розриваю його змістовної цінності, а прошу: прочитайте!!! А для нашого волонтерського товариства є дуже повчальними слова з вірша: «Не можеш воювати – то працюй» бо лиш

«Тоді не соромно і не живем із почуттям вини,
Що ми живі, а дехто не вернувся із війни»

І на завершення: Вдячний Господу і долі, що дарували мені оживити свою душу багатогранністю Вашого поетичного слова, але й можливістю спілкуватися та «працювати» в команді щирих людей задля Перемоги!

Вашій новонародженій збірочці бажаю лунати акордом правдивої світотворчої поезії, а прохання проходить тільки з слабостями тілесними та болями національними! До нових поетичних надбань, дорогий друже Ігоре!

З повагою:
Микола ВАСКУЛ,
історик, член НСЖУ

ЗМІСТ

Передмова…………3
Із збірки
«Луна прощального акорду»……9
Луна мого прощального акорду ……10
Біда, коли зростає син без тата. …….10
Дай, Боже, дочекатися мені ..11
Я вірую – після зими прийде весна …………..11
Щоднини, щогодини, пам’ятай, ……..12
Із збірки
«Гості з минулого»……….13
Примара сіро-світла ….15
У моря – перлини ………16
Дзвіночком білим кликоцея …………..18
Є статист – доповнювач подій…………19
Із збірки
«Холодні грудня замальовки».21
Стремління – мов ранок грудневий холодні ………22
Подарувала день весняний …23
Не вірим щиро. Мріяти не вмієм …..23
Зима. Сніжок. Морозець. Коляда …..24
Із збірки
«Листочки осені яскраві»………25
Вже хмари йдуть зимові не осінні ..26
Втрачає лист, плоди віддавши сад…27
Шедевр у небі вересневім…….28
Паде останній дощ у листопаді………29
Не люблю в дзеркало дивитись. Боляче мені…….29
Не позичала осінь днів у літа …………30
Листочки осені яскраві…………31
Позгрібати би опале листя….32
Із збірки
«У тимчасовім дисонансі»………33
Ще спогади ті, що не радують ………..34
Мистецтво потребує жертв…35
У бутафорнім, безконечнім фарсі….36
Сестричко-хмаринко, дай дощику трошки………….37
Моєї музи дисонанс……38
Із збірки
«Кримський альбом»….39
Не пробуйте мене пересадити………..40
Вже опадають в Києві каштани………41
На березі шматочок перламутра……42
Попрощався день із нами…….43
Стежина тягнеться до моря..43
Я не поет і не художник………..44
Прощання. Все. Лаштую чемодани..45
Якось мене спитала доня,…….46
Яскраве світло місячної ночі.47
Чи гори високі, чи море прозоре……47
Ще не прийшла у Ялту осінь.48
Звучить бандура в Лесиній оселі…..49
На чужині завжди домівка сниться…………..50
Із збірки
«Злі вірші»………..51
Інстинкт тварин, а не людей, жене.52
Один вважає горем. Інший – щастям………..52
Миритись дуже складно……….53
Що ж, деколи проходити на грані….53
Не забирайте в мене біль……..54
Ой щастя, щастя, де ж ти є?….55
Чому голосиш ти…………56
Малесенькі диктатори жадають крові……..57
Не треба музу ґвалтувати…….58
Народ не можна не любити…59
Я можу посваритися з людьми……….60
Іду з роботи. Бачу на землі…..60
Із збірки
«Із Днем народження, сестричко»…….61
Ми знову дочекалися весни..62
Живем очікуванням свята…..62
По лузі некошенім……..63
Ніколи не дивімся на роки, …64
Із збірки
«Обличчя Бога».65
Благословення, спокій,………….66
Проходимо стежинами………….66
Святі не пишуть вірші…………..67
Вода є кольорова і прозора….68
Хіба ж він обіцяв,………..69
Був Цар. Є Бог. Бог не карав Саула….70
За те, що пережив сьогодні -.71
Різдвяний Гість…………..72
Паде в долоні свіжо сплетена ідея…73
Чим менше нам до фінішу іти,………..74
Канонізація Матері Терези в Ватикані……..75
Святі народжуються на землі………….76
Із збірки
«Війна»….77
За день до війни………….78
Як і у всіх, в нас були мама й тато …79
Заклик до бійців-охоронців Києва..80
Одна із домінантних рис вкраїнського народу,….81
Дід під Києвом живе У селі під лісом………..81
Я не ховався від війни,…………..82
Війна ввійшла в село колоною машин……..83
Роздуми після похорону……….84
Смерть – великий миротворець,……84
Не зі щитом, а на щиті…………..85
Кожне покоління має своє щастя,….86
Не можеш воювати – то працюй:……87
Слова – це скарб………….87
Грім зі сходу, чути грім зі сходу ……..88
Щира молитва дитини………….90