Втеча з полону

Свято Успення Пресвятої Богородиці гуцули відзначають дуже врочисто. Ще з давен-давна в нижній парафії великого села Жаб’є у цей день, з року в рік, відбувався традиційний гуцульський храм. Була це превелика оказія, тому сюди сходилися люди не тільки з Жаб’я, яке є одним із найбільших сіл на Гуцульщині, але й з віддалених сіл. Багатші ґазди і ґаздині приїжджали возами або верхи – кіньми. В день храму церква ще завчасу була тісно заповнена людьми, які хотіли послухати слова Божого. Звичайно, з такої нагоди Службу Божу відправляли два або й більше священиків.

Не всі учасники храму могли поміститися у церкві, так що назовні було в декілька разів більше людей, ніж у самій церкві. Були це переважно молоді леґіні і дівчата. Вони не переймалися тим, що не могли увійти в церкву, бо (сказати правду) прийшли не так для того, щоб взяти участь у Службі Божій, а щоб стрінутися одні з одними: леґіні з дівчатами, а дівчата – з леґінями. А ще щоб показати свою нову одежу, бо на Гуцульщині було так заведено, що на храм – як старі, так і молоді – одягалися у свою найкращу ношу… На цей звичай звернув увагу український поет О. Олесь. І так це описав у своєму вірші:

На храм збираються гуцули,
Встають до ранньої зорі,
Виймають ремені, кресані.
Тобівки файні, киптарі…

Не забуваймо, що на Гуцульщині на кожному такому храмі проводились своєрідні базари, на яких можна було купити деякі музичні інструменти, бартки, касетки і багато іншого. Найбільший збут був на сопілки, телинки і флояри. Часто умільці, які грали на цих інструментах, змагалися між собою у майстерності та ще й приспівували. А дівчата, які стояли у півколі, пильно до цих співанок прислухалися. Ось як поет О. Олесь змалював таку сцену словами:

Хто вміє стільки коломийок?
Хто так прикаже до ладу?
І хто так палко поцілує
В уста гуцулку молоду?

Свято Успення Пресвятої Богородиці залишило в книзі мого життя веселі й сумні сторінки. А чому так, шановні читачі довідаються із мого оповідання…

В 1937 році, опісля півторарічної військової служби в Підгалянському полку в Бєльську (“моцарствова” Польща), акурат на першу Богородицю, я повернувся додому в Криворівню. Ще з хлоп’ячих років я тяжко працював, щоб заробити на прожиття. До школи не ходив, бо мій тато помер, коли я ще був дитиною, а мама не мала змоги купувати мені книжки, зошити, олівці і т. ін.

Військова служба була для мене осоружною, бо я не зносив цвеньканих чужою мовою команд. Але своє відслужив і тепер був радий, що повернувся на рідну землю, до своїх людей, де почувався щасливим.

Пізніше (це вже був 1938 рік) на храмі в Жаб’ю почався мій “романс” з одною гарною дівчиною на ім’я Василина, яка була теж з Криворівні. Кілька тижнів пізніше вона стала моєю дружиною. Час не стояв на місці. Нам, як молодому подружжю, вдалося придбати скромну хату, кусок поля і розпочати господарку.

Доля приносить своє… Наспіла друга половина літа 1939 року. Прийшло свято Першої Богородиці і, як звичайно, пішли ми з Василиною на храм у Жаб’є. Свято при великому здвигові людей проходило як завжди — у притаманному храмові настрої. Цьому сприяла ще й чудова сонячна погода. Однак чомусь душа щось віщувала недобре, бо люди всюди говорили про неминучу війну, і то в скорому часі. Ми з Василиною стояли і прислухалися до цих розмов про війну. Прислухалися з тривогою, бо я належав до тих, хто мав так звану “білу картку”, а такі – на випадок війни – перші підлягали мобілізації. Запримітив я ще, як деякі леґіні пильно дивляться на мою Василину. Та чому б і ні? Адже моя Василина була вродливою молодицею, з чого я був дуже гордий, бо це ж була моя, а не когось іншого дружина.

В час найбільшого здвигу людей, коли всі вже вийшли з церкви, над’їхали роверами два жандарми. Обидва мали перевішані через плечі кріси та ще й з наложеними багнетами. Паски їх кашкетів були по-службовому запнені під бородою. Один з них тримав у руці якусь трубу. Обидва затримались при воротах біля входу на церковне подвір’я. Один (той, що мав трубу) виліз на огорожу і, тримаючись за стовпа для рівноваги, заревів через трубу: “Паньство поляци і вшисци хлопці! Жеч Посполіта Польска в нєбєзпєченьствє. Нємєц грозі нам войнов”. Говорив далі про те, що “Польща єст сільна, зварта і готова до валькі. Валєчни наруд польскі дасть швабам таку науку, що ті більше ніколи не наважаться нападати на “моцарствове Паньство Польскє”. Виголосивши свою погрозу німцям, звелів, щоб усі, хто має білі картки, прибули в поліцію або до громадських урядів по своїх селах. І на закінчення крикнув: “ Нєх жиє Польска!”, при чому втратив рівновагу і впав з огорожі.

Настала дивна сцена. Заплакали жінки, заплакала моя Василина і голосила вже всю поворотну до Криворівні дорогу, бо знала, що я маю білу картку і що мені треба буде йти на війну. Дорога додому була сумною, бо плакала не тільки моя Василина, плакали й інші жінки, які верталися з храму.

Повернувшись у Криворівню, застали ще одну комедію. Біля будинку громадського уряду спольщений солтис (начальник громади) — Штефоранів Юрко – бігав як скажений і кричав, щоб усі чоловіки, які ще годні стояти на ногах, ішли боронити свою країну від ненажерливих німців. Цей солтис був наставлений поляками. Не розумів, сердега, того, що поки що мобілізації підлягають тільки ті чоловіки, які мають білі картки. Солтиса покликав до телефону війт збірної громади в Ясенові Горішньому на прізвище Мільковіч. Був це спольщений вірменин, беззастережно відданий полякам. За кілька хвилин солтис вибіг з канцелярії і зі ще більшою несамовитістю заревів: “Збірка! Скоро збирайте гроші на купівлю машинового карабіна”. Збоку стояв старший за віком ґазда – учасник Першої світової війни, який ще захищав “небіжку” Австрію. Змірявши поглядом скаженого солтиса, він сказав: “Та то, відав (здається), уже запізно. Поки поляки зроблять або куплять “машінґвер”, то німці зайдуть у Криворівню”. У відповідь розлючений солтис випалив: “Таких мудрагелів як ти, польській державі не потрібно. Стидався б говорити такі дурниці. Щезни мені з очей, бо зараз тебе застрілю!”…

Як там дальше було, не знаю, бо я пішов додому, щоб змінити одежу, взяти щось у торбу на дорогу та, згідно з розпорядженням секретаря громадського уряду, прийти на призначене місце і чекати на транспорт до Коломиї. Моя нещасна Василина зі сльозами на очах відпровадила мене до збірного пункту. Сюди ще тієї ж ночі під’їхали вози. Після перевірки місцевою поліцією відвезли нас до Коломиї. Із самої Криворівні було 10 чи 12 мужчин.

Всевишній обдарував мене добрим здоров’ям, та не дав мені хисту передбачування. Кажу це тому, що багато гуцулів тієї ж ночі, коли везли нас до Коломиї, “спалили ходаки”. Міг це зробити і я, але, повіривши пропаганді поляків, думав: а ну ж як Польща така сильна, а війна триватиме довгий час, тоді поляки будуть мститися на родинах дезертирів. Тому постановив собі не втікати, а здатися на Божу ласку.

Наступного дня, уранці, прибули ми до військових касарень у Коломиї — не всі ж бо повтікали, багато було таких боягузів, як я.

До касарень прибували також поляки та жиди. Отримавши військові однострої та кріси без набоїв, заправлені пропагандою (якийсь старий полковник говорив, що Польща розітре німців, як тарганів), залишили ми коломийські “кошари”, і військовими колонами відійшли до залізничної станції у Коломиї. Була вже пізня ніч. Заповнений вояками поїзд вирушив з Коломиї в напрямку Львова. Вагонами рознеслася чутка, що їдемо на південний відтинок евентуального фронту (німці ще не проголосили війни, зробили це 1 вересня 1939 року) – десь біля Кракова.

Вночі ми проїхали через Львів. А вранці, десь біля Перемишля між горбками, рознеслася чутка, що залізнична лінія перервана. Був наказ висісти з потягу та відійти від нього на триста-чотириста метрів, на чисті поля. Напевно тому, щоб врятувати військо у випадку бомбардування потягу. Ми просиділи цілий день на полі і бажали, щоб саме тут і так закінчилася війна. Вдень часто було чути гуркіт літаків і десь далеко – вибухи бомб. Під вечір ми сіли у потяг і поїхали далі на захід. Проїжджаючи повільно через Перемишль, завважив я всюди робітничі команди, які вночі направляли ушкоджені бомбами залізничні рейки. Десь близько Ярослава наш потяг знову стримався. Була ще темна ніч, і падав дощ. Був наказ формувати маршові колони на гостинці недалеко залізничної колії і, хоча це нам не дуже подобалося, бо ліпше було сидіти у вагонах, ніж мокнути надворі, цим разом крокували ми вперед і вперед. Частина ночі і весь наступний день почали вичерпувати енергію молодих людей, які сірою масою міряли кожен метр гостинця — з давнього українського міста Ярослава до польського Кракова. Вдень було чути, як виконувало своє бойове завдання німецьке летунство. На щастя, нас не помічали. Тож з короткими відпочинковими перервами ми йшли далі. Я молився, щоб війна скінчилася, заки дійдемо до фронту. Скажу завчасу, що так не сталося. По дводенному марші ми дійшли до якоїсь маленької залізничної станції, де вже чекав на нас товаровий потяг.

Ніхто з військових не нарікав на невигоду в товаровому потязі, бо, кажуть люди, як нема риби, то й рак – риба. Військо по довгому марші було змучене до краю. Тож не дивно, що як сіли ми до товарових вагонів, відразу ж заснули всі сном блаженних.

Вранці приїхали до якогось містечка. До Кракова, казали, було ще яких 40-50 кілометрів. Назви містечка точно не пригадую. Правдоподібно, воно звалося Бжеско. Знаю, що було положене над якоюсь рікою. Там таки, над рікою, з новомобілізованих формувалися бойові полки. Отримавши по п’ять набоїв на вояка, вони відходили на фронт, щоб якнайскоріше “залатати великі діри”. Всюди було повно війська, а я належав до тих, хто щойно прибув. На станції – через голосник – почали передавати новини з польсько-німецького фронту. Передавали їх нібито з Варшави. Говорилося про успіхи польських військ на всіх відтинках фронту. Цю передачу запам’ятав я дуже добре. Може тому, що зміст її був аж надто комічний. Було сказано, що летунство “Жечи Посполітей Польскі” завдало тяжкого удару “швабській” столиці Берлінові. А робилося це так: польські літаки завантажуються бомбами в Польщі і летять на Берлін та на інші німецькі міста. Скинувши вантаж, летять до Франції, щоб там набрати нових бомб і знову скинути їх на Німеччину в поворотній дорозі до Польщі. Говорилося ще в радіо, що “сам маляж” Гітлер утік з Берліну зі своїм штабом і невідомо де перебуває. Комедія продовжувалася, бо ще було сказано, що польські кавалерійські частини бились хоробро і розгромили німецькі панцерні частини, а тепер, не маючи серйозного спротиву, просуваються у глибину німецької території. Звіт по радіо завершувався передбаченням скорого закінчення війни на користь Польщі і словами: “Нєх жиє Жеч Посполіта Польска” та ще й піснею:

“Warcza karabiny i dzwonia palasze, juz Pilsudski ruszyl w pole, a z nim chlopcy nasi”.*

(Гарчать кріси і дзвенять шаблі, вже Пілсудський вирушив у поле, а з ним наші хлопці).

Згодом почала говорити якась пані-патріотка, але я недочув, про що вона там говорила, бо надлетіли і спустилися низько три німецькі розвідувальні літаки, по яких військова частина за містом відкрила протилетунський вогонь. Але це тільки роздратувало летунів. За кілька хвилин літаки повернулись і сипнули вогнем по залізничній станції, внаслідок чого кілька вояків було вбито, а ще більше – поранено. Настала паніка. Якийсь старшина верещав, щоб вояки якнайскоріше втікали і бігли поза місто. Всі кинулись втікати. В цьому натовпі було не менше тисячі вояків. Всі бігли стрімголов – рятувати своє життя. Це було схоже на отару овець, що втікає від вовків. Однак вибігти поза місто ми вже не встигали. Німецькі бомбовози були надто низько. Вояки ховались, де могли, а я впав таки на хіднику, лицем донизу, і чекав на вибухи бомб або на щось іще гірше. Почулися глухі удари, посипалося з дахів череп’я та ще якісь відламки, які мене не минули. Бомбовики відлетіли, настала тимчасова тиша. Піднімаю свою голову, рухаю руками й ногами, бо хочу знати, чи мене не поранено. Болю не відчуваю. Богу дякувати, я не поранений. Розглядаюся і бачу, що всі роблять те саме. Ніхто не йойкає, а це є доказом, що поранених нема. Стаю на ноги, розглядаюся кругом і бачу таке, що не хочу вірити своїм очам. Протираю їх і знову дивлюся, але бачу те саме: насипані кругом бараболі. Не вірю. Неможливо! Думаю, що я зійшов з розуму, як криворівнянський солтис. Питаю поляка, який лежав біля мене, що він бачить. Поляк визвірився на мене і каже:

“Nu, co? Jestes glupi, czy slepi? Pierunskie niemcy bombardowali nas kartoflami. Uciekaj, dzikusie, zaraz przywioza prawdziwe bomby”.*

(Ну, що? Ти дурний чи сліпий? Чортівські німці бомбардували нас картоплинами. Втікай, дикуне, зараз привезуть правдиві бомби).

Я, як шпаровитий гуцул, негайно схопив кілька німецьких бараболь, вкинув до свого порожнього “хлібака” і пігнав попри ріку — поза місто, туди, де мала би формуватися частина армії “моцарствовової Польщі”.

Ранішні години того дня допомогли мені зрозуміти суть модерної війни поза фронтом. Наскільки собі пригадую, зближався полудень. Небо було закрите низькими чорними хмарами, видавалося, що незабаром піде дощ. На відкритих полях за містом, в поспіху формувалися польські піхотні бойові частини. Мене приділено до компанії капітана Новобільського. Число новомобілізованих вояків перевищувало кількість, потрібну для створення повного піхотного полку. Над чорними хмарами було чути гуркіт літаків. Старшина в ранзі майора запевняв нас, що то польські “перунські” летуни ганяються за німецькими літаками. Незабаром, однак, виявилося щось зовсім інше. Якраз у тому часі з’явилися низько над хмарами два німецьких бомбовики і, скинувши цим разом кілька правдивих бомб на залізничну станцію цього містечка, пірнули в чорні хмари без жодних для них перешкод. Мені, звичайному селюкові у польській військовій уніформі, важко було зрозуміти, що сталося, куди поділися “перунські” летуни… Але незабаром я усвідомив, що володарем небесних просторів над Польщею було німецьке летунство. З вибухом бомб на залізничній станції на нас пішов дощ. Сховатися не було куди – так що всі ми змокли.

Гарячого обіду того дня для нас не було. Нам видали по одному буханцеві хліба і по дві м’ясні консерви із застереженням, щоб залишили половину приділу до наступного розпорядження.

Я розглядався довкола, чи не побачу когось знайомого, але не зустрів нікого. Відчув самітність…

Від головного гостинця, яким ми мали відійти на фронт, доносився гуркіт возів і вантажних автомобілів. Десь далеко відгукнулися гармати. По мені “пробігли мурашки”, бо запахло не казкою, а немилосердною війною. Мені стало дивно, що нараз забракло “знавців” – старшини чомусь мовчали. Артилерія відгукнулася знову. Я відчув, що то не польська… Несподівано над гостинцем з’явилася ескадра німецьких мисливських літаків, з яких посипався нещадний нищівний вогонь. Між нами виникла паніка. На щастя, тривала вона недовго, бо німецькі літаки нас не помітили. Коли б запримітили, була б нам куца година. Видавалося, що чекаємо вечора, бо тоді можна буде уникнути нещадної “опіки” німецьких літаків. Нараз сталася несподіванка: видано наказ формуватися у маршові колони для негайного відходу. Але куди: вперед чи назад? Готові до відходу чекаємо, як безрога обуха…

Після дощу небо почало прояснюватися. Це сприяло важким німецьким літакам скидати бомби уздовж дороги далеко за нами. Здавалося, що нам уже нема різниці, куди йти: вперед чи назад – все одно скрізь чекала “капличка”. На другому березі ріки, над якою ми продовжували стояти, на віддалі не більше ніж півкілометра, виднілося узгір’я, вкрите старими деревами. Всі з того полку, які залишилися ще живі, напевне пам’ятають це узгір’я, бо саме з нього німецький загін висипав на нас град із куль і гранат. Нелегко описати паніку між вояками, що не мали набоїв, на відкритому розлогому полі, де неможливо було захищатися. Вояк на фронті тоді є вояком, коли має набої для кріса. Кріс без набоїв має ту саму вартість, що й звичайний дрючок. Нам видали кріси ще в Коломиї, мали ми і скоростріли, були гранатомети та ще й була приділена батарея легкої артилерії. Але все це нічого не було варте, бо ми не мали амуніції — полкова команда обіцяла нам, що отримаємо спорядження, коли будемо займати фронтову лінію.

Але повернімося до ситуації, яка заіснувала після несподіваного німецького нападу. Ті з нас, хто був ближче біля річки, схоронилися під берегом з другого боку, але й там не було надійного захисту від осколків та шрапнелі. Інші кинулися втікати у широке поле поза засяг німецьких куль. Ніхто не звертав на них уваги – старшини були безпорадні. Я опинився майже під водою, тулячись ближче до річки, а думка в мене була одна: невже я маю тут загинути? А як загину, то за цапову душу. Щасливі були ті, кому вдалося втекти далеко у поле. Німці не впіймали тих, хто розбігся. Я ще й досі переконаний, що війська, які наступали, не знали, що ми не маємо амуніції. Вони чекали на опір, а його не було Це вже вдруге того дня ми розбіглися як зайці.

У той час сонце ніби навмисне визирнуло з-за хмар, щоб стати свідком трагедії Підгалянського полку. Німці припинили стрілянину. На полі залишилось багато вбитих, а ще більше – поранених, які благали допомоги у тих, кого не зачепили кулі. Слава Богу, я був живий і неушкоджений. Відчуваючи обов’язок вояка, вертаюся на другий бік ріки і як можу допомагаю пораненим. Розмотую їм камаші і промиваю рани. Те саме роблять інші, бо санітарів не вистачає. Декотрі поранені плачуть від болю як маленькі діти. Героїв між нами не було. Героями вважають себе ті, хто не бачив фронтової нужди і пекла.

Зайняті допомогою пораненим, ми навіть не помітили, що довкола нас стоять німецькі вояки. Звернув увагу на те, що їхня зброя не така, як наша. У них були легкі рухомі танкетки з причепленими на три дула легкими гарматками. До мотоциклів причеплені скоростріли. І було в них набагато більше практичного для бою знаряддя.

Німці нам наказали зложити зброю. Я вже не мав що складати, бо мій кріс – можливо – і зараз лежить у каламутній ріці під берегом, де я зберіг своє життя.

День, коли для мене почалася і закінчилася війна, зближався до кінця. Під ескортою німецьких вояків до нас прибувало все більше полонених вояків, захоплених в околицях. Мені стало зрозуміло, що цю ніч, маючи у себе в гостях німців, перебудемо на цьому ж полі, де ще зовсім недавно – зранку – формувалися ми в бойові частини, щоб на потрощеному німецькому фронті наступати на Берлін.

Надійшов вечір, а за ним – ніч. Перша ніч у полоні. Вона не була приємною. Я молився. Дякував Богові за те, що залишився серед живих та ще й не поранений. Земля була мокра, тому я майже не спав. Поранені просили допомоги. Мене не полишали думки про рідних. Лише кілька днів тому прощалися вони зі мною, коли залишав рідну Криворівню. Всі мої рідні щиро запевняли мене, що будуть молитися за мене, щоб Всевишній зберіг мене живим і щоб я здоровим швидко повернувся додому. Останні події мені не давали спокою. Дратували рівнож і думки про скаженого спольщеного солтиса в Криворівні, який ще напередодні війни горлав, щоб якнайскорше робити грошову збірку на закуп нового машинового карабіна, яким поляки мали розгромити німців. Але найбільш сердитим я був таки сам на себе, бо мав нагоду втекти і бути тепер зі своєю родиною, але не скористався нею.

Ранок зволікав наставати. Першою подією того дня стало те, що німці забрали від нас польських старшин і повели їх під ескортою невідомо куди. Згодом настала і наша черга. Дано наказ формуватися у маршові колони, по п’ять у кожному ряді. Попередили, щоб дотримувалися дисципліни під час маршу і не виступали з колони. За непослух погрожували смертю. Німці були відповідно підготовлені до ескортування військовополонених. Вели нас через містечко, яке напередодні бомбардували мішками бараболь. Бачу, що ті бараболі танки вже добре розтерли своїми гусеницями. Нас супроводжували легкі панцирні машини, озброєні спрямованими на нас скорострілами, готовими кожної хвилини стріляти у втікачів. Всюди при дорозі лежали загиблі коні, спалені і потрощені вози та вантажні автомобілі. Декотрі ще догоряли. Гостинець, яки ми йшли, часто стрічався із залізничним двоторовим шляхом, що сполучав польський Краків з українським Львовом. Того дня, десь о півобідніх годинах, при залізничній лінії, що в тому місці вела через відкриті поля, німці нам дали дозвіл на відпочинок і на перекуску. Я спожив залишки харчів, що мав з минулого дня, а кілька підібраних у полі сирих бараболь зберіг ще у хлібнику. Після цього ліг га землю, щоб випростати ноги і дати їм трохи перепочити. Змучений пережитими подіями і виснажливим маршем, я міцно заснув…

Не чув я, що залізнична колія біля нас почала заповнюватися товаровими вагонами. Розбудили нас свисток і крик. Почувся наказ німців: сідати до тих товарових вагонів. Напихали нас туди, як оселедців. Опиратися ми не могли, бо не були панами в тій ситуації. Німці поспішали, тож часу не гаяли. У зачинених знадвору вагонах за допомогою двох паротягів вирушили ми на Захід, до якого зближалося в поспіху сонце. Маленькі віконця високо на стінах вагону були відчинені, однак свіжого повітря все одно не вистачало, тому всі ми – нещасливці долі – відчули втому і швидко заснули. Мені ж не спалося, бо все ще не міг вигнати зі своєї голови Криворівнянського солтиса і бажав, щоб він теж був тут, між нами, і не турбував людей. З гіркою бідою дочекалися ми ранку. Наш потяг стримався на бічних рейках якоїсь – нам незнаної – станції. По якомусь часі вже інша ескорта почала відчиняти двері вагонів і виводити полонених за якусь муровану стіну. “Бендов стшеляць!” (будуть стріляти) – крикнув один поляк у нашому вагоні. Пострілів не було чути. Незабаром з’ясувалося, що вели туди людей задля справляння фізіологічної потреби. Опісля усіх знову загнали у вагони, і ми почали чекати. Трохи пізніше на цій же станції ми отримали по кубкові напівтеплої чорної, без цукру, кави і по грінці хліба. Це була перша пожива, яку ми одержали з ласки німців. Ніхто нею не переївся. Нову ескорту, що появилася того ранку, утворили люди старшого віку. Напевно, вони ще пам’ятали часи Першої світової війни і могли б наповісти багато байок про той період. Зодягнені в чорні уніформу, вони мали вигляд коминярів. Були озброєні якимись довгими крісами, які, можливо, пам’ятали ще походи Наполеона. Виглядало так, що ми залишимося під опікою цих “коминярів”. Від них ми довідалися, що знаходимося у Судетах.

На цій станції наш транспорт стояв увесь день. Харчів того дня нам більше не давали. Під вечір потяг знову рушив. Вночі, однак, він затримувався і довше стояв, ніж їхав. Всі ми були голодні, безпорадні, віддані на ласку Божу. Надворі було ще темно. Потяг знову затримався на якійсь станції, де ми й дочекалися білого дня та сподівалися, що нам дадуть щось з’їсти. Наші сподівання, однак, були даремними. Зближалася обідня пора, а ми, забуті Богом і людьми, продовжували сидіти у зачинених вагонах. “Юж сов!” (вже є) – крикнув хтось, бо запримітив, що з’явились “коминярі”. Ми відчули, що нас очікують зміни. І дійсно так сталося. Вагони поступово відчинялися, ми виходили з них, а “коминярі” формували нас у маршові колони. Без образливих слів не обходилося. Наш настрій змінився. На це, без сумніву, немало вплинуло свіже повітря. Вирушаємо колона за колоною. Проходимо через якесь містечко. Мешканці дивляться на нас, як на диво. Якийсь старий німець щось заскерготав, а знавець німецької мови у моєму ряді пояснив, що той німець інформував нас про віддаль до Берліна – 850 кілометрів! Приблизно за годину прибули ми до призначеного для нас табору. Там були приготовлені для нас усіх “вигоди” з колючим дротом навколо табору включно. Дорогою один з “коминярів” поінформував нас, що ми знаходимось у німецьких Судетах.

У таборі перебувало вже біля десяти тисяч полонених вояків польської армії. Між ними були українці, білоруси й литовці. Життя у полоні ніхто не згадує із сентиментами. Не згадую його так і я. Табір стерегли ті ж таки “коминярі”, харчі нам давали тільки такі, щоб тримати людину при житті. Єдиною розрадою для нас було те, що ми не загинули на війні і що колись вийдемо на волю. Підкрадалася думка про втечу, але зреалізувати її поки що не було як. Мені пощастило потрапити до робітничої сотні, яка працювала за межами табору – на фабриці скла. Туди ми ходили без німецької ескорти. Фабричні робітники отримували трохи ліпші харчі. Починали працю о сьомій годині ранку, а закінчували о пів на шосту вечора.

Про воєнні події ми довідувалися від цивільних робітників – переважно чехів. Поразка і окупація Франції пригноблювали поляків, бо на цю країну вони покладали велику надію, вірили у її могутність. Чехи часто хвалили Сталіна, його мудру політику, вважали галицьких українців щасливими через те, що Галичину захопив Сталін, а не Гітлер. Час тягнувся монотонно, а надії на швидке звільнення з полону не було. Чехи намовляли нас до втечі. Я піддався цим намовам і зважився втікати влітку 1940-го року. Розумів, що дорога мене чекає далека, тому треба вирушати, поки тепло, часто зупинятися на відпочинок, так розрахувати час втечі, щоб можна було харчуватися продуктами, захопленими принагідно з поля. Знайшов я і однодумців, з якими працював на фабриці. Були це українці: два, здається, зі Львова, а один зі Стрия. Львів’яни краще знали географію. Вони планували коротку дорогу до Сянока, опісля – до нового німецько-совєтського кордону, яким була тоді ріка Сян. Перейшовши ріку, опинимося вже між своїми людьми, у своїй вільній і щасливій країні. Так говорять нам чехи, а чехи – мудрі люди, вони знають, що кажуть.

День чи два перед нашою Богородицею (28 серпня) 1940 року, повертаючись після праці до табору, четверо полонених, серед яких був і я, “дали ногам знати”… Упродовж кількох днів перед втечею ми заощаджували хліб і маргарину, що було чим харчуватися на початку нелегкої дороги, а пізніше, думалося, будемо підкріплятися тим, що знайдемо на полі. Ми знали, що нас чекає довга і небезпечна дорога, що німці можуть нас спіймати. Тому постановили йти переважно вночі, а вдень відпочивати десь у непримітних місцях. Запаси харчів вичерпувалися, але голод нам не загрожував, бо на полях було доволі бараболі, дозрівала кукурудза, траплялася й інша ярина, а в садах було багато овочів. Наші співутікачі львів’яни були провідниками, ми вірили їм – тож усе йшло “за пляном” і без пригод. Минуло вже два тижні після втечі. На полях ми бачили людей, що працювали. Бачили й німецьких поліціянтів, а це означало, що ми ще перебуваємо на німецькій території.

Овочі овочами, ярина яриною, а ми прагнули з’їсти хоч би кусочок сухого хліба. Одного дня сидимо в якомусь ліску, що притулився до села. В селі панував цілковитий спокій. Повз нас проходив битий шлях. Бачимо, як із якоїсь хати чи крамниці вийшла жінка з кошиком у руках, підійшла до ровера, припертого до телеграфного стовпа, причепила кошик, сіла і їде в наш бік. Ми сховалися за кущі, але добре бачили, що в кошику були буханці хліба.

Ага! Вже знаємо, де крамниця, де можна купити хліб. Хтось із львів’ян вишпортав з кишені одну німецьку марку, яка дісталася їм від чеха, з яким вони товаришували, але треба знайти відважного, який би пішов у крамницю. Вони хоч і з міста, хоч і мудрі, але несміливі. Намовляють мене. Я відмовляюся, кажу, що не говорю по-німецьки. Відізвався стрийський утікач і каже мені: “Якщо ти підеш, то я піду з тобою. А там, в крамниці, щось уже будемо брехати”. “Добре, — сказав я, — ходімо”, — і ми пішли. В крамниці сказали, що нас привезли працювати в бауера. Показуємо німкені, яка стояла за прилавком, одну марку і рівночасно вказуємо на буханці хліба, що лежать на полиці. Труднощів не виникло. Жінка поклала перед нами два буханці хліба, забрала марку і все…

Ми жестами дякуємо і виходимо надвір. Нараз бачимо: два поліцаї ведуть наших товаришів-львів’ян. Нас поки що не запримітили. В такій ситуації думка працює швидко. Ми забігли за якусь хату — і “в ноги”. Якісь гуси заґеґотіли за нами. Ми ж думаємо тільки про одне: щоб поліціянти не зауважили, куди ми втекли.

Перебігли якісь поля і залізли під копиці нагромадженого сіна. Чули погоню за собою. Шукали нас довго – і поліція, і цивільні, — але не знайшли. Під тими копицями ми пролежали до вечора. Коли добре стемніло, вилізли з-під них – вже багатші на два буханці хліба. Кілька хвилин прислухались, чи не загрожує ще нам небезпека.

Вечір був теплий. Долею львів’ян ми не переймалися, бо вже кілька днів перед втечею відчували, що вони нас мають за “унтермешів”, бо ми з села, а вони з міста. Ми були певні, що то вони, потрапивши поліції у руки, замельдували нас, бо не хотіли, щоб ми з двома буханцями хліба, купленими за їхні гроші, були ще й вільними. Знову пускаємось у Божу путь. Ідемо, наслуховуємо… Спочатку ми не були певні, що йдемо в потрібному напрямку. Нас турбував гавкіт собак, непокоїла думка, що львів’яни могли поінформувати поліцію про напрям нашої втечі, а тоді німцям буде легше зробити на нас засідку. А разом з тим потішали себе думкою, що поля широкі і, щоб нас спіймати, потрібен загін поліції. Тому переслідування нам не треба боятися. Втеча таких двох простаків як ми для німців неважлива. Заспокоєні такими думками, йдемо далі.

Довжину нашої небезпечної мандрівки не можна числити кілометрами, бо ми йшли ночами, а тому натрапляли на різні перешкоди. Часто треба було оминати якісь містечка і села, в полях натрапляли на рови, потоки, а то й на більші чи менші ріки, які нелегко було перейти вбрід без знання їхньої глибини. Пригадую, як одної ночі натрапили ми на якусь ріку. Була вона така широка, що вночі не було видно протилежного берега. Стали ми перед проблемою: як дістатися на другий берег? Хоч сядь та й плач! Але плач не міг нам допомогти. Треба було щось робити, якось виходити з цього прикрого становища. Почало розвиднюватися. Перехід ріки довелося відкласти на наступну ніч, а день перебути у безпечному місці. Йдемо берегом ріки і – нагло – несподіванка: побачили при березі прикріплений човен. Схвильовані підходимо до нього. Наблизившись, запримітили, що він частково наповнений водою. Це означало, що він дірявий. Що робити? Підтягаємо його до берега, перевертаємо, щоб вилити воду. Тоді знову пускаємо на воду і самі у нього входимо, щоб дізнатися, як швидко човен набирає води. Здалося, що можемо ризикувати. Ще раз витягаємо човен на берег, знову виливаємо воду, вдруге спускаємо на ріку і, примістившись у ньому, намагаємося дістатися на другий берег, а до нього – майже 30 метрів. Без пригод не обійшлося. Моє весло поламалося і довелося гребти руками. А ріка бистра! В човні стає щораз більше води. Нас охопив страх. До берега було ще якихось п’ять метрів. Човен, до половини наповнений водою, зачепився за дно ріки і зупинився. Значить, тут уже неглибоко. Ми вискочили з нього і щасливо дісталися берега.

Раннього ранку того дня ми пройшли ще добрий шмат дороги. На одному полі назбирали повні кишені бараболь, а дійшовши до якогось ліска, вирішили перечекати в ньому весь день. Назбирали сухого ріща, запалили ватру, щоб зварити бараболю та посушити мокрі штани і взуття. День заповідався погідний. Недалеко від нас був потічок із чистою як сльоза водою. Він нам дуже став у пригоді. Але нещастя, як то кажуть, не дрімає. Я трохи відійшов від ватри, оглядаюсь — а біля мого співутікача стоять два поліціянти. Людина приймає найшвидше рішення тоді, коли її огортає страх. Так було й зі мною. Не гаючи часу, дав я “ногам знати” і вибіг з ліска. Переді мною розкинулося безмежне поле. Сховатися на ньому неможливо, але я таки побіг у надії, що побачу якийсь лісок і схоронюся у ньому. Біжу. Чую гавкіт собак. Мені здається, що то мене наздоганяють. Сили залишили мене. Біжу, мов п’яний, бо вже не можу втримувати рівновагу. Добіг до якоїсь млинівки, але перескочити її не було сили. Довелося переходити вбрід. Виявилося, що вода глибока, — сягала мені під пахви. Течія млинівки була досить бистра. Опиратися їй у мене не було сили, тож вода потягнула мене кілька метрів за собою. З трудом вдалося мені вибратися на берег. Гавкання собак було вже не чути. Можливо, воно й не мало нічого спільного із погонею за мною, якщо така взагалі була.

Я був до краю вимучений, і втратив надію на якийсь вихід зі свого критичного становища, був готовий до того, що мене спіткає доля моїх співтоваришів з утечі. Жаль мені стало, що втратив останнього товариша недолі, тому й заплакав, як мала дитина. В такому настрої доплентався до якогось лану. Заспокоївши голод сирою кукурудзою (більше нічого їстівного не мав із собою), відчув приплив свіжих сил. Потішив себе і тим, що погоні за мною не було ніякої, інакше мене, знесиленого, були б спіймали на цьому полі.

Так просидів я в кукурудзі до пізнього вечора. Коли настала ніч, я щиро помолився: просив Божої опіки. Мій настрій зовсім змінився. Я відчув бадьорість і відвагу, сказав собі: “Василю, не час тобі сидіти в кукурудзах і плакати. Рушай у дорогу!”.

І я рушив. Виминав селища, щоб не накликати на себе гавкіт собак. На краю одного села я таки зупинився, побачивши розлогий сливовий сад. Наповнив свої кишені смачними сливами. На світанку дійшов до якогось великого лісу. Він посприяв моїй небезпечній мандрівці, бо порід із ним я міг продовжувати іти вдень, а у випадку небезпеки – сховатися у його хащах. В підвечірні години відчув я біль у шлунку. Спричинили його сливи і сира кукурудза. Хліба я не бачив уже кілька днів. Я зайшов у ліс. Сів під деревом, щоб перетерпіти біль. По якомусь часі він минув, але мене охопила гарячка. З трудом я встиг завидна назбирати сухого ріща, щоб розпалити ватру. Тоді виявилося, що у мене вже закінчилися сірники. Я відчув себе безпорадним, і примара смерті знову заглянула мені у вічі. Але і цим разом обійшлося. Пригадав стародавню техніку видобування вогню: у дитинстві бачив, як моя мама, коли не було сірників, брала два сухих патики і терла їх один об другий – таким чином видобувала вогонь. Скористався маминою наукою і я. Тер патики щосили, і таки дотер. Мій труд віддячив мені спалахом ватри. Я підсилив вогонь сухим ріщем, яке розгорілося на повну силу. Але гарячка мене не покидала. Я обливався потом, але при цьому дуже сильно тремтів. Так проминула ніч. Десь аж над ранок я задрімав.

Розбудив мене дощ. Ватра погасла — залишилися тільки недопалки ріща. Я відчув велику спрагу і охоче випив би горнятко чорної кави. Сидіти довше в лісі я не хотів і, хоча був хворий та спраглий, пустився у дорогу. Коли вийшов на край лісу, дощ перестав падати. Попри ліс вела добре вибита дорога, за нею простяглося пасовисько, а за ним виднілося село. Несподівано до мене донісся жіночий голос. Глянув і побачив дві дівчини, які йшли в мій бік. Я їх бачив, а вони мене, – захованого за кущем, — ні. Коли підійшли ближче, почув, що розмовляють вони польською мовою. У мене не було причин ховатися від них. Вийшов з-за куща і привітався. На моє велике розчарування, дівчата нічого мені не відповіли, як серни шмигнули попри мене і побігли доріжкою далі. Налякалися! Виглядав я тоді, мабуть, справді страшно…

Мені ця подія, правду сказати, додала відваги. Подумав я собі: якщо дівчата розмовляли польською мовою, то це вже мусить бути польська земля. Покидаю ліс і через пасовисько прямую до села. Йдучи, запримічаю жінку, котра якраз пригнала корови на пасовисько. Підходжу до неї, вітаюся по-польськи. Вона відповіла на привітання, але водночас почала відступати від мене. Я швидко – поки і вона не втекла – почав розказувати їй про себе: що я “єнєц” (полонений) і втікаю з німецького полону. Спитав її, чи це вже польська територія. Жінка відповіла, що так. Тоді я попросив її, щоб, якщо це можливо, принесла мені щось поїсти. Жінка, мабуть, зрозуміла, у якому я важкому становищі, обіцяла принести щось з’їсти. Я мав зачекати на неї на цьому ж таки пасовиську. Навчений гірким досвідом, вирішив бути обережним і сховався у кущах. Не довіряв їй. Думав: ану ж вона дасть знати про мене сільській владі. Але, на щастя, цього не сталося. По якомусь часі жінка повернулася. Я вийшов їй назустріч. Вона принесла велику буханку хліба і горщик гречаної каші. Показала мені місце, де маю залишити порожній горщик, пояснила, в якому напрямку маю йти, щоб не потрапити німцям у руки, побажала щасливої дороги і пішла додому. Гречана каша зі шматочками м’яса смакувала мені, як ніколи. Горщик залишив я там, де вона наказала.

Маючи в запасі хліб, знову пустився в дорогу. Почувався вже значно упевненіше, бо знав, що перебуваю на польській території. Але все одно старався оминати села. З нічлігом проблем не було, бо це ще була тепла пора року, і спати можна було де завгодно. Пригадую, як одного дня під вечір, на бічній дорозі, зустрів я поляка, який по короткій розмові запросив мене до своєї “халупи” на вечерю і нічліг. Запрошення я прийняв. Коли йшли дорогою до його хати, довідався я від чоловіка, що син його брата не повернувся з війни, і що й досі немає жодної звістки про нього. Але співрозмовник вірив, що його “братанок” живий, що потрапив у полон і колись таки повернеться додому. Зі смутком розказував про свою сестру, яка загинула під час бомбардування.

За такими розмовами дійшли ми до господи цього польського селянина. Його хата була майже на безлюдді і виглядала трохи більшою за нашу колибу. Нутро хати – одна велика кімната, поділена перегородками на кілька закамарків. В одному – рохкала поросна льоха, тому вже знадвору самим нюхом можна було відчути, що це радше куча, ніж хата. Однак це було спільне помешкання для людей і тварин. Стелі в будинку не було. Вогонь, на якому готували їжу і яким обігрівали будинок, був облаштований посередині цієї великої кімнати на півметровому підвищенні, збудованому з каміння. Дим виходив крізь щілини у даху. При одному краю цього підвищення стояло кілька посудин для приготування їжі. При стіні стояло ліжко, а в протилежному від свинячої перегородки кутку було ще одне кам’яне підвищення, виложене зверху дощечками. Використовували його як своєрідну канапу для сидіння або, при потребі, як ліжко.

В хаті застали ми жінку мого нового знайомого. Була це передчасно постаріла, знівечена працею людина. Але була вона ввічлива і гостинна, як і її чоловік. Обоє вони поставилися до мене по-людськи, по-християнськи. Мене здивувало, для чого господар тримає у хаті кросна. Незабаром таємниця відкрилася. Коли господиня зварила кулешу, чоловік поклав на кросна якісь двері, що були приперті до стіни, — і стіл готовий. За стільці (чи крісла) служили округлі стовпчики, нарізані зі стовбура дерева. На цей “стіл” господиня поставила кулешу. Споживали ми її з квасним молоком, тобто з “кислєком”, як кажуть у нас на Гуцульщині. Але квасне молоко не має того смаку, що його має гуцульська гуслянка. По вечері господиня приготувала мені в кутку ліжко, і я подався на спочинок. Заснув скоро.

Вранці жінка подала мені на сніданок горнятко гарячого молока і підігріті залишки вчорашньої кулеші. Господар пояснив мені, куди йти, щоб не потрапити німцям у руки. Дав мені якийсь старий жакет і капелюх, щоб я не викликав підозри. На відході дав свою адресу і просив написати йому, коли доберуся додому.

Того дня мені щастило. Якийсь дядько їхав до міста, і я підсів до нього. Не доїжджаючи міста, я – задля безпеки – висів і обійшов його бічною дорогою. Під вечір мене наздогнав віз, яким якийсь поляк вертався з міста. Він мене перегнав і зупинився. Дядько звернувся до мене, запитав: “Пан єнєц? ” (Чи ви полонений?). Я кивнув головою, що так. Заледве я це зробив, як дядько сказав: “Сядай” (Сідай) і показав мені місце на возі. По возі і добре вгодованих конях не важко було здогадатись, що це якийсь багатий селянин. Сідаю і тривожуся думкою: ану ж цей дядько – нечесна людина, німецький вислужник – і віддасть мене в руки німцям. Та я помилився у своїх здогадках. Під час розмови з чоловіком з’ясувалося, що два його сини брали участь у війні. Один з них відізвався з табору для полонених у Німеччині, а про другого й досі нема ніякої звістки. Дорогою господар запитав мене, чи я вмію косити. Я відповів, що вмію і люблю. Тоді господар запропонував мені залишитись на деякий час у його господарстві. Я погодився, якщо у тому селі нема німців. Вже вечоріло, коли ми в’їхали на подвір’я поляка.

З хати назустріч нам вийшла жінка та ще якийсь хлопець, який почав опікуватися кіньми. Я стояв збоку, а господар розмовляв з господинею. Через кілька хвилин він звернувся до мене і сказав, що жінка приготує щось на вечерю, а спати я буду на сіні, в стодолі. Вечір був теплий. Перед хатою на подвір’ї росло розлоге дерево. Під ним стояв важкий дерев’яний стіл з лавками. До цього столу господиня принесла глечик пахучої засолодженої кави та кілька скибок житнього хліба, щедро посмарованих маслом. Мені здавалося, що я бачу сон…

В стодолі спалося дуже добре. Вранці мене чекала несподіванка. До стодоли зайшов господар і сказав, що поки господиня приготує сніданок, мені треба пройти “відвошивлення”. Завів мене до якоїсь малої кімнати у хаті, де ждала на мене ванна з теплою водою. Він уже приготував для мене чисту білизну, одяг і взуття. Після купелі мав я перебратися у все те чисте, а свої речі скласти у мішок – їх треба було спалити. Я скупався, одягнув на себе чистий одяг і був готовий виконувати доручену мені роботу. Господиня – її звали Ванда – подала сніданок. Це знову була засолоджена кава з молоком, білий житній хліб, масло, а крім того – ще й чималий кусок ковбаси домашнього виробу. Панське снідання! Спожив я його з великим апетитом. По сніданку господар, якого звали Зиґмунд, приніс три коси і сказав, щоб я вибрав одну. Коси і пристосування для гостріння були не такі, як у нас на Гуцульщині, але інших не було і треба було обходитися тим, що приніс господар. Зараз таки я поклепав косу, підгострив її і почав косити отаву. Сіножать була далеко від хати. Господар мав якусь іншу роботу, але час від часу навідувався до мене, щоб подивитися, як у мене йде косовиця.

До обіду сіла вся родина, включно з двома дівчатами, які допомагали на господарстві. Покликали до столу і мене. На обід господиня подала вареники (пєроґі) з сиром, щедро заправлені маслом. По цілоденній роботі, ввечері, господар похвалив мене, сказав, що з незвичною для себе косою я накосив за день більше, ніж місцеві косарі за два дні.

Мене годували добре, і з кожним днем я помічав, що мої сили прибувають. Я звик до господарів, а вони до мене. Кликали мене “пан Базилі”. Місцеві дівчата стали запрошувати в село на вечорниці. А одна гарненька кругленька пані чи панна пропонувала навіть одружитися з нею. Але ні господарі, ні дівчата не знали, що незабаром я знову вирушу в дорогу. Недовго пробув я у цьому селі – всього тиждень. Прийшла субота. Того дня, пригадую, скосив я чималий загін конюшини, а ввечері – причепурившись – пішов на забаву у село. Там переважно були дівчата. Було трохи хлопчаків-підлітків, а хлопців мого віку не було жодного. Під час забави “оркестра” (скрипка, акордеон і труба) грала тільки вальс та польку. Кроки цих танців я швидко піймав, тож дівчата радо йшли зі мною танцювати. Пригадується мені пісня, яку того вечора співали – кілька разів — хлопці і дівчата:

А в Краковє Мазурові, о ти Боже муй,
Внет розвальов Нємцов ґлови, о ти Буже муй!

Забава тривала за північ. Розпрощавшись з дівчатами, які мене запросили на цю розвагу у село, я пішов до стодоли спати. По такій забаві молодій людині мало б спатися добре, але я не міг заснути. Мої думки линули в Криворівню. Я тужив за соєю родиною, своїм домом. Там я залишив молоду гарну жінку Василину. Там моє місце! Для того і оберігав мене Господь впродовж війни. Чого мені сидіти тут, між чужими людьми? Мої роздумування закінчилися тим, що я постановив рушати далі в дорогу.

В селі заспівали перші півні. Я щиро помолився і пустився у дорогу. Була неділя, тож гостинець довгий час був безлюдним. Люди святкували, до праці в поле не йшли. По якомусь часі догнало мене німецьке військове авто. Збоку до нього був причеплений кріс, а в машині сиділи два німецькі вояки в зеленій уніформі. Авто зупинилося, і по моєму тілу забігали мурашки. Я вирішив не втікати. Зрештою, не було куди та й не було рації, бо куля легко могла мене наздогнати і вже не пожаліла б. Один з вояків заговорив до мене. Я мало що розумів. Зрозумів тільки питання: “Нах Макув? ”. Мені заперло дух. Не міг промовити й слова, тільки рухом голови дав німцям зрозуміти, що так. Вояк показав мені місце в авто, де я маю сідати. Я присівся. Мене почастували сигареткою, яку я прийняв з виявом вдячності, — сигаретка заспокоїла мої нерви. Доїхали ми до містечка Макув. Я висів з авто, подякував німецьким “данке шен”. А в душі сказав собі: “Маєш щастя, Василю! ”.

Мені треба було дістатися до міста Новий Санч, а згодом – до містечка Сянік поблизу тодішнього кордону між “Генеральною Губернією” і УРСР. Мандрівка з Макува до Нового Санчу тривала два тижні. Перешкод я не зустрічав на своєму шляху. Між Новим Панчем і Сяноком я вдався до хитрощів: підпираючись дрючком, удавав з себе кульгавого. Через це люди виявляли до мене більше співчуття і брали на підводу. На ніч заходив у села чи містечка. Люди приймали на нічліг – як не в хаті, то в стодолі або стайні. Іноді навіть пригощали сніданком. Хліба мені не бракувало — я заходив до пекарень, казав, що вертаюся з полону, і завжди одержував даром буханку хліба. Переконався, що бідніші люди краще ставилися до мене, краще розуміли моє скрутне становище, ніж багачі.

У Сяноку зустрічав я наших земляків-лемків. В розмові з ними був обережний, бо відчув їх прихильне ставлення до німців. Цю прихильність можна було пояснити тим, що за польського володіння поляки знущалися з лемків, намагалися їх спольщити.

Попри містечко Сянік пливе річка Сян. Уявіть собі мою радість: по такій довгій і небезпечній дорозі, яка чекала на мене після втечі, я можу дивитися за Сян, що відділяє мене від моєї рідної землі! Пригадалася мені фабрика скла в Судетах, пригадалися робітники-чехи, які вихваляли Совєтський Союз, Сталіна і вважали щасливими тих людей, які потрапили під совєтську владу, під опіку Сталіна. Майже вісім тижнів я – у страху, холоді, голоді і всяких інших невигодах – діставався до цієї ріки. А тепер, за кілька хвилин, можу опинитися на її другому боці, а через кілька днів – на рідній землі, у рідній Криворівні!

Бачу – наближаються дві німці-прикордонники. Мною оволоділи неспокій і напруження. Серце почало битися так швидко, що, здавалося, вискочить з грудей. Чекаю, щоб німці пройшли. Коли вони вже були на безпечній від мене віддалі, я кинувся у ріку, щоб дістатися на другий бік. Слава Богу, пощастило. Задоволений виходжу на берег. Нараз чую крик: “Рукі вверх!”. Піднімаю голову і бачу двох прикордонників. В одного в руках був кріс із наложеним довгим багнетом, а в другого – револьвер. На несподіваний окрик підношу руки вгору. Я не чекав привітання з хлібом-сіллю, але і не сподівався, що на моїй рідній землі мене зустрінуть москалі і будуть гаркати на мене, як скажені пси, наче я убив їх маму. Та ж це українська земля! Прикордонник з револьвером у руці, підступаючи до мене, гаркнув: “Імєєш ружьйо?”. Зразу я не зрозумів, чого він хоче, і відповів йому: “Та я українець, утікаю з німецького полону”. А він: “Я спришіваю: імєєш ружьйо?”. Тепер я зрозумів, чого він хоче, і кажу: “Та я ружжя не маю. Я від нього втікаю. Втікаю з німецького полону”. “Будеш гаваріть начальству”, — почув я від прикордонника. Він обшукав мене. В торбині знайшов кусок хліба і два яблука. Наказав мені сісти на землю і тримати руки на голові. Вистрілив з револьвера два рази вгору, і на цей сигнал з’явилися ще два прикордонники з наїжаченими крісами. Вони завели мене на станицю і віддали іншим москалям, які, мабуть, і були тим “начальством”. Були вони озброєні револьверами. Веліли мені роздягнутися догола. Перетрусили все моє шмаття. Знайшли адресу того поляка, у якого я перебував і який просив мене написати йому листа як вернуся додому. Хліб і яблука покраяли на малі куски. Покраяні яблука вкинули назад у мою торбинку, а куски хліба згорнули у відро. Мене дивувало, чому “начальство” приділяло мені таку велику увагу, мені – вимученому недолею чоловікові?!

По якомусь часі запримітив я, що суворе відношення “начальства” до мене змінилося на більш лагідне. Сказали мені одягнутися і сісти на стільці при столі, де вони вже сиділи самі на певній віддалі один від одного. Почали допитувати. Пригадую усе, ніби було це сьогодні. Один з “начальства” простягнув мені сигаретку. Я прийняв її з подякою. Усі ми втрьох закурили. Обидва начальник дивилися на мене якось вже дуже лагідно і мило. Допитував той, що почастував мене сигареткою. Намагався говорити більш зрозумілою для мене мовою Я почув: “Слушай уважно. Будемо ставити тобі питання, а ти говори нам правду, бо твоя жизнь буде залежати від твого говоріння: скажеш правду – вийдеш звідси вільною людиною. Наша доблесна Красна Армія, на приказ товариша Сталіна, визволила западні землі України від буржуазного гніту. Граждани на звільнених землях живуть тепер вільним, радісним, щасливим життям. І ти можеш зазнати такого життя, якщо будеш говорити правду”.

“Та я ж уже сказав вам правду, — відповідаю. – Мене змобілізовано і покликано на німецько-польську війну. Потрапив у німецький полон”… І далі розказав усе по правді, як в дійсності було. Начальники слухали мою розповідь дуже уважно, і мені здавалося, що вони зараз відчинять двері й скажуть: “Ну, пашол, вольний чєловєк! ”.

Але так не сталося. Той, що частував мене сигареткою, яку я вже давно скурив, запропонував сигаретку другому допитувачеві, а мене вже не пригощав. Зате промовив: “Бачу, ти не хочеш сказати нам правду. Ми знаємо, що ти шпіон. Не марнуй свого часу. Говори правду, бо ми про тебе все знаємо. Всі твої попередники-шпіони вже спіймані. Хто говорив правду, тих звільнили. Всі вони втішаються тепер вільним щасливим життям. А ті, хто говорив неправду… Я не бажаю тобі поділити їхню долю. Ми маємо багато часу. Ми не поспішаємо. А тебе відправимо до камери. Там тихо – так що спокійно зможеш подумати, хто твої справжні друзі: ті буржуазні поміщики, які вислали тебе як шпіона на погибель у наших руках, чи ми, ті, хто подарує тобі волю, якщо скажеш нам правду? ”.

Погроза — “на погибель у наших руках” – мене стривожила. Минуло, може, дві години. Двері відчиняються – знову ведуть мене на допит. Показують, щоб сів на той самий стільчик, на якому сидів минулого разу. Ті самі начальники знову дивляться на мене лагідно, знову дають сигаретку й кажуть: “Ну, дружок, гаварі нам правду! ”. Я відклав сигаретку і, намагаючись стримати свою лють, кажу їм таке: “Який може бути з мене ваш дружок, коли я говорю правду, а ви закидаєте мені якусь шпіонажу? Який з мене шпіон? Та я ледве доволікся до своєї країни, а ви називаєте мене шпіоном. Кого? Мене — невинного, неграмотного, бідного і пригнобленого чоловіка? Стидалися б! ”. На обличчях комісарів з’явилася лють. Посипалися матюки. Знову кинули мене до камери і зачинили двері.

Важко описати мені почуття, що заволоділи мною: злість, журба і страх змішалися воєдино. Минуло кілька годин. Знову відчиняють камеру. У дверях стояв і широко всміхався вже інший солдат. Каже мені: “Ну, дружок, маємо хороші новини для вас. Ходіть до начальства”. Заходжу до кімнати, де вже двічі мене допитували. Назустріч виходять два старшини. На їхніх обличчях широка усмішка, але не було в ній щирого співчуття до моєї трагедії. “Ви Бошук Василь Николаєвич? ” – питають. “Так”, — відповідаю. Подають мені руки і представляються: “Я Міша Григорович”. “А я – Коля Іванович”, — відрекомендувався другий і додав: “Ми щойно приїхали із Самбора. Провіряли тут начальство і довідалися про вас. Сідайте, будь ласка”, — і вказав на крісло, добре знане мені з попередніх допитів. Один із старшин (Міша) витягує аркуш паперу і просить сказати мою точну адресу. Я сказав, він записав. Другий (Коля) розклав мапу на столі, обидва почали вдивлятися в неї. Розмірковують, якою дорогою буде краще дістатися до Косова, а звідти – до Криворівні. Вираховують час подорожі, якщо їхатимуть автомобілем. Питають і мене, скільки може бути кілометрів з Косова до Криворівні, та чи можна проїхати цією дорогою на автомобілі. Почали перепрошувати мене за те, що перед тим сталося. Міша просив мене, щоб я пробачив попереднім допитувачам, мовляв, їх треба зрозуміти – вони перебувають тут не з власної волі, їх наставили, і вони мусять виконувати цю роботу. “Надворі вже трохи позимнішало, товаришу Николаєвич, — каже мені Міша. – Але мотор нашої машини вже зігрівся, так що ми зараз вирушаємо в дорогу до вашого хутора в Криворівні. Ви, товаришу, жонатий, маєте дружину? ” – питає мене. “Так, жонатий, — відповідаю. – Моя дружина дуже вродлива, звати Василина, але я кличу її Васюта”. “Васюта, Васюта”, — повторили обидва. “А мою звати Наталка, — каже Міша. – Дуже красива. А Коля мені заздрить, бо він холостяк, і такі красиві дівчата як моя Наталка його не хочуть… У протоколі, згідно з вашим, Василю Николаєвич, зізнанням, записано, що втікаєте з германського полону. Ми знаємо, що говорити правду нелегко, особливо тоді, коли її вимагають від вас допитувачі, гаркаючи на вас як собаки. Моя Наталка живе на квартирі в Самборі. Ви, Василю Николаєвичу, хочете бути при своїй Васюті, правда? Розумію вас і вам співчуваю, бо і я хочу побути зі своєю Наталкою. Але як скоро ви можете бути при своїй Васюті, залежить від того, що ви нам скажете тепер”. “Коля, — звернувся Міша до свого товариша, — бери папір і пиши, та менше думай про красіві баришні. Або чекай, Коля, не пиши. Ти казав мені, що отримав пісьмо від Федора Николаєвича. А що він там пише? ”. “Та що пише? — відповів Коля. – Просить передати тобі вітання і при першій нагоді відвідати його в його хаті”. “Може, і вступимо на кілька хвилин, але вже по дорозі з Криворівні”, — відповів Міша і, звертаючись уже до мене, продовжив: “Вибачте, Василю Николаєвичу, що я відволікся на хвилину від нашої справи. Федор Николаєвич не більше ніж три тижні тому пройшов тут через такі самі неприємності, як і ви тепер. Коля і я наспіли якраз вчасно, він сказав нам правду. Сказав, яка організація в Германії вислала його сюди на шпіонаж. Шкодував, що дався буржуазним націоналістам намовити себе. Ми його пожаліли, пустили додому, і тепер він один з найкращих наших друзів”. Звернувшись до Колі, Міша запитав його: “Ну, Міша, готов писати? Василь Николаєвич, вірю, вже чекає і скаже нам правду”.

Прийшла тепер моя черга відповідати і я сказав таке: “Ви розказали мені байку, а я скажу вам правду. Скажу те, що говорив і вашим попередникам. Чому ви не хочете повірити у правду? Не зі своєї вини попав я у воєнну халепу. Бог допоміг мені пережити страхіття війни, неволю в таборах для військовополонених. Пощастило мені з великими труднощами добратися до рідної землі. А тепер? А тепер єдине моє бажання — вернутися до рідного села, до родини, а ви не пускаєте. Тримайте тут мене на допитах навіть і до кінця мого життя, і тоді я вам брехати не буду. Те, що я розповів, — то Божа правда, іншої не маю”.

“Василю Николаєвичу, — промовив один з допитувачів, — ви кажете, що ми розповіли вам байку. А ми скажемо, що це ви їх розповідаєте. Такі ж казочки розказували нам ваші попередники, але побачили, що правда на нашому боці, і зізналися. Признаєтеся і ви, Василю Николаєвич! ”.

По цій розмові відвели мене знову до камери. Тепер у ній не було вже ні стільця, ні відра з водою, що стояло раніше в кутку. Тепер мене зустріли чотири голі стіни, і я приречений був бути серед них невідомо скільки часу. Крізь вузеньке вікно під стелею почало пробиватися денне світло. Чути було якісь вигуки надворі. Можливо, то давалися розпорядження прикордонникам. Через кілька хвилин заскреготав ключ у дверях моєї камери. Вони відчинилися, і я побачив двох солдатів: один відчинив двері, другий подав мені мищину з гороховою зупою і скибку чорного хліба.

Пізніше, того ж таки дня, зайшли до моєї камери інші два солдати. Були при зброї. Один з них зв’язав мені руки і звелів вийти з камери. Я думав, що мене ведуть на розстріл, і почав молитися. Перед заставою стояв вантажний автомобіль. Мені наказали сісти в машину, а що я мав зв’язані руки і зробити це самому було непросто, то солдати підсадили мене. Веліли сісти за кабіною, прямо на підлозі. Самі примістилися на стільчиках при виході з машини. Автомобіль рушив. Я запитав солдатів, куди ми їдемо. На це один із них гаркнув: “Пожівйош увідіш”. З його відповіді я зрозумів, що з цією ескортою приязної розмови у мене не зав’яжеться.

Усе пережите, велика втома заглушили в мені думку про майбутній розстріл і страх перед ним. Я заснув. Розбудили мене конвоїри, коли машина зупинилась біля якогось будинку, що був схожий на в’язницю. Це і справді була тюрма. Мої конвоїри передали мене тамтешній сторожі. Мені розв’язали руки і відпровадили до камери, в якій було вже повно в’язнів. Тоді я ще не знав, що мені – не засудженому – доведеться просидіти тут більше трьох місяців. В’язні у камері були різні. Крім політичних, були тут злодії і навіть — що мене неабияк здивувало — дезертири з “доблесної Красної Армії”. У камері був сорок один в’язень. На допити викликали як удень, так і вночі. Я говорив завжди одне й те саме. Допитувачів найбільше цікавила адреса поляка, яку знайшли у моїй кишені на прикордонному пункті. Закидали мені, що це адреса якоїсь шпіонської квартири на німецькому боці, про яку вони вже начебто дуже добре поінформовані. Я казав їм, щоб не говорили дурниць, самі навідалися туди й перевірили, що то за квартира. Від в’язнів я довідався, що ми перебуваємо у в’язниці в Самборі.

Кількість в’язнів у камері зменшувалася. По трьох місяцях було навіть так, що день чи два я був у камері сам. Одного дня, під вечір, знову викликали мене на допит. Цим разом я застав у кімнаті цілий ряд слідчих. Вони дивилися на мене так, наче ніколи раніше не бачили людини. Дивляться на мене і всі мовчать. Я стою перед ними і почуваюся, як голий у кропиві. Нарешті один з них відізвався і питає мене, чи маю я щось додати до своїх попередніх зізнань. “Ані слова більше, — сказав я. – Те, що я говорив вам увесь час, — свята правда. Якщо не вірите, то робіть зі мною, що хочете”. Запитував мене, як я пізніше довідався, прокурор на прізвище Свердлик чи Шверлик – точно не пам’ятаю. Цей прокурор наприкінці допиту сказав мені, що я вільний і що можу йти додому.

Була вже зима. Надворі темно й зимно, як зазвичай буває всередині лютого. Я сказав прокуророві, що моя одежа не пристосована до зимової пори, тому, опинившись надворі, та ще й вночі, можу замерзнути. А заплатити комусь за нічліг не можу – не маю грошей. Тож попросив я його дозволити мені переночувати ще одну ніч у камері, а вранці я вже дав би собі якось раду. Але прокурор на це не погодився. Дав мені клаптик паперу і казав його берегти, не загубити, бо це посвідка, в якій підтверджується, що мене перевірено і звільнено з тюрми. Він наказав двом черговим солдатам вивести мене за тюремну браму.

Мене зустрів непривітний темний вечір. В пошарпаній літній одежі, напівбосий, швидкими кроками прямую розбитою, встеленою ямами дорогою у напрямку світла, яке виднілося за якихось півкілометра попереду. Починаю відчувати холод, який щораз стає дошкульніший. Підійшов до першої хати, стукаю у двері, прошуся на нічліг. Почув відмову. Спробував зайти у ще кілька хат, але й тут не мав щастя. Та я не зневірився. Пробую знайти притулок далі. Нарешті пощастило. Змилосердилася наді мною якась стара полька. Вона не була заможною. Жила одна, бо тиждень тому поховала свого чоловіка. Сама пережила горе, тому зрозуміла і мою біду. Віднеслася до мене зі співчуттям: почастувала мене гарячою кавою і куском хліба, прийняла на нічліг. Спалося мені добре. Коли прокинувся, не міг звикнути до думки, що я вже вільний чоловік. Мені все ще здавалось, що на мене от-от наскочать міліціонери і заарештують…

Старенька полька приготувала мені сніданок. На відході подарувала плащ свого чоловіка-небіжчика і шматки коца, щоб ними я міг обмотати свої ноги, що я і зробив. Подякувавши господині за нічліг, за вечерю і сніданок, за плащ, я попрощався з нею і знову пустився у дорогу…

Мені треба було дістатися до Дрогобича, згодом — до Стрия чи Львова, а потім – до Коломиї. В подарованому плащі я вже не відчував холоду. На гостинці – то тут, то там – траплялися підводи. Але вони їхали так поволі, що я навіть і не просив, щоб мене підвезли, бо йшов швидше і фіри залишав за собою. Але над’їхала вантажна автомашина. Пробую її зупинити. Щастя було на моєму боці. З кабіни виглянув солдат і спитав мене: “Ну, куда ідьош? ”. “Та до Дрогобича, пане-товаришу”, — відповідаю. “Садісь”, звелів солдат. Проїхали ми якихось 20 кілометрів. Солдат досягнув мети своєї поїздки, і мені треба було виходити. Я подякував йому, вийшов з автомобіля і, одержавши в подарунок від солдата ще кілька сигареток, пішов своєю дорогою – до Дрогобича. Знову зустрічав підводи, але й вони рухалися дуже поволі, тож мені не було сенсу проситися, щоб хтось узяв мене на фіру. Доганяю добре навантажений віз, запряжений у пару вгодованих коней. Але – диво! – візник їде не на возі, а йде поруч, мабуть, жаліє коней. Візник добре одягнений – відповідно до пори року. Наблизившись до нього, вітаюся: “Слава Йсу Христу!”. І чую відповідь: “Добрий день! ”. Вона мене здивувала. Я зразу спостеріг, що це не наш дядько, а, певно, жид. Виявилося, що я не помилився. Відповівши на моє привітання, фірман відразу спитав мене, чи я тутешній. Я сказав йому, хто я і розповів про свою долю. А він розказав мені про себе. Виявилося, що він добре знає Коломию і її околиці, має родину у Ворохті, був два рази в Буркуті. Тепер вертається зі Самбора додому — до Дрогобича. Запропонував мені йти з ним, бо так буде безпечніше і йому, і мені. При цьому пояснив, що по дорогах вештаються грабіжники, нападають на людей і забирають усе, що потрапить у руки. Сказавши це, підняв накривало на возі і витягнув здорового букового дрючка. Даючи його мені, сказав: “Бери, підпирайся! А якщо хтось нападе на нас, бий зразу по головах – на амінь”. По хвилі додав: “Ти голоден? ”. Відповідаю, що так. Жид знову підняв накривало, витягнув з торбинки скибку хліба, посмаровану маслом, грудку сиру, яблуко і, подаючи все це мені, сказав: “Бери, харчуй! Дорога перед нами ще далека. Десь біля півночі будемо у мене вдома”. Глянув на моє “взуття” і потішив мене обіцянкою, що дасть мені якісь черевики, бо до Криворівні неблизько. Розказав мені, що перед німецько-польською війною був власником крамниці “мішаних товарів”. Крамницю тепер забрали большевики і зробили з неї кооперативу, а йому, власникові, сказали: “Хатіш жіть – нужно работать! ”. “Подумай собі, — каже мені жид, — яке безглуздя! Та ж я “работал”! Як не руками, ногами і плечима, то головою. А тепер? Бачиш!.. Та ще погано з тим, що товари з наших гуртівень большевики нахабно вивозять у Росію. Мені тепер доводиться вижебрувати товари по знаних мені гуртівнях, бо інакше закидають мені, як керівникові кооперативи, що я не виконую якоїсь там норми, і погрожують мені викинути з праці. Як далі бути, не знаю. Всі гуртівні вже майже порожні”.

Була вже пізня година, коли ми — отак розмовляючи — прибули до господи, де поки що мешкав мій новий знайомий. В’їхали на подвір’я. Я поміг жидові розпрягти коней, накрити їх веретами і завести до стайні. На подвір’я вийшла дружина господаря. Розмовляла з чоловіком по-жидівськи. Їхньої розмови я, звичайно, не розумів. Жид запровадив мене до якогось приміщення, зараз при стайні. Там я мав заночувати. Приміщення для такого гостя як я було цілком можливим. Стояли там старе ліжко, канапа, малий стіл з кріслом біля нього, а в кутку була приміщена залізна піч, було й відро з вугіллям. Лежало там і кілька полін для розведення ватри. “Тут будеш спати, — сказав жид і продовжив. — Моя жінка готує тобі вечерю. Розпали в печі, а я принесу тобі теплої води. Маєш чим поголитися? ”. “Ні”, — відповів я. “То я тобі дам”, — сказав жид. І справді, за хвилю приніс мені теплу воду і бритву, щоб я поголився і помився.

При світлі лямпи я негайно взявся до роботи, не знаючи, звідки нараз взялися у мене сили і охота. Ватра в печі вже горіла. Саме тоді, коли я впорався з голінням, дружина жида – Іда (так кликав її чоловік) – принесла мені вечерю. Було б гріхом нарікати на моїх знайомих, бо вони пригостили мене зупою з курятиною і домашньої роботи макаронами (клюсками), а до того додали ще й кілька грінок хліба. Кімната вже нагрілася, я був поголений і чистий. З’їв смачну теплу вечерю, розмотав шмаття зі своїх утомлених ніг, помолився Богу і ліг спати. Поки засинав, думки мої линули то в Криворівню, то поверталися у табір для полонених, в якому я бідував. Згадував я і чеських робітників, з якими працював на фабриці скла і які так хвалили большевиків. Від того часу проминуло вже понад шість місяців, а я все ще не міг дістатися додому. І зазнав уже по вуха цього большевицького раю! Якби тепер якийсь чех хвалив большевиків, то я плюнув би йому в лице. Цікаво, чи живий ще Солтис у Криворівні? При Божій помочі прибуду за кілька днів додому і довідаюся…

Спалося мені добре. Десь над ранок приснилася мені моя дружина Васюта. Снилося, що я, вертаючись з полону, заходжу у своє село Криворівню і бачу свою хату, а з неї куриться чорний дим. Спішу до неї, бо видається мені, що вона горить у нутрі. Боюся, щоб полум’я не огорнуло її знадвору. Біжу щосили, перебігаю якусь царинку і шпортаюся у високій траві. Біжу босий, а в траві повно гадюк. Добігаю до якогось високого плоту. По другій стороні плоту стоїть моя Васюта. Стоїть, як статуя. Дивиться сумно на мене і нічого не каже. Всіма силами намагаюся перелізти через пліт і не можу. Прошу Васюту, щоб мені помогла, кажу: “Та я ж твій чоловік, Васюто. Що, не впізнаєш? ”. Васюта стоїть, неначе непорушна, і засмучена. Я знову пробую перелізти через пліт і не можу. З почуттям пережитого напруження і зневіри я прокинувся. Був радий, що все це мені наснилося, а не було насправді. Я не вірю у сни, але цей мене стривожив, тому знову заснути я вже не міг. Хотілося бути вдома якнайскоріше, але треба було погодитися з дійсністю, а дійсність і наші бажання не все ходять разом. Я почав відчувати ранішній холод. Незабаром господар постукав у двері. Дотримуючись своєї обіцянки, приніс мені черевики і миску з теплою водою. За ним увійшла Іда і поставила на стіл сніданок. Це була гаряча запашна кава і посмаровані маслом грінки хліба. Я був зворушений гостинністю жидівської родини.

Взуваючи подаровані мені черевики, я радів, як малий хлопець, якому батько вперше купив чоботи. Хоч ці черевики пам’ятали кращі часи свого господаря і не раз міряли дорогу між Самбором і Дрогобичем, та мали досить надійний вигляд, могли ще витримати дорогу до Криворівні. Я попрощався з господарями і подякував їм за гостинність. Чоловік радив мені спиняти військові автомашини – краще тягарові, — бо ліпше мати третьої кляси їзду, ніж першої кляси хід ногами. А посвідка про моє звільнення, напевно, допоможе в дорозі. Я вдячно вислухав усі поради і, відмовляючи “Отче наш”, пустився у дорогу. Проїхали дві автомашини з солдатами, але ніхто з них не звернув уваги на моє махання руками. Іду далі, але недовго. Над’їхала ще одна тягарова машина. Стримую її. Цього разу пощастило. По дорозі водій прийняв ще двох людей – чоловіка та жінку. Вони й сказали мені, що десь за дві години будемо у Стрию. Заїхавши у місто, машина стрималася. Ми повисідали і дякуємо водієві за їзду. Рівночасно вискочив з кабіни другий солдат і, звертаючись до мене, промовив: “Ти дружок, паєдеш с намі”. “О, дякую. Ви їдете далі? ” – спитав я. “Ну да! Будєм тєбя правєрять”, — відповів солдат. “Та мене вже провіряли більше ніж три місяці, — кажу. – Я провірений”. “Нужно опять. Садісь! ”. Посадив мене цим разом у кабіну. “Що за біда? – думаю я. – Невже доведеться знову сидіти у тюрмі? Цього разу тут, у Стрию? ”. Ця думка занепокоїла мене. Тривога стала ще більшою, коли я пригледівся уважніше до водія і впізнав у ньому того самого, який віз мене з прикордонної застави до тюрми у Самборі. “Імєєш табак? ” – спитав мене один з них. “Та де мені до табаку? Мені вже жити не хочеться! Тягаєте мене, невинного, від одної “правєркі” до другої. Не розумію, що ви за люди?! ”. “Нє пугайся, дружок! Всьо палучітся харашо!” – заспокоював мене солдат і дав мені кілька сигареток. Прийняв я їх з недовірою. Через кілька хвилин після цього автомашина зупинилася біля залізничної станції в Стрию. “Слазь! ” – сказав водій. Я зліз, за мною вийшов і водій. “Пашлі! ” – каже, і веде мене на залізничну станцію. По дорозі питає, чи маю я свої документи. “Маю”, — кажу. “Харашо”, — відповів водій. Проходимо попри контролера. Водій пояснив, у чому справа, хто я такий, і що мене наказано доставити до Львова. Озброєний солдат, який стояв поруч, оглянув документи. Мене пропустили у поїзд. Сидячи у потязі, я обмірковував цю подію і дійшов такого висновку: цей водій ще не втратив людяності та й, напевно, бачив уже багато таких як я – переслідуваних. Але мене продовжував огортати неспокій. Не знав, що на мене чекає у Львові. Мої турботи, однак, виявилися даремними. Жодних труднощів у Львові не було. Я підійшов до контролера і розказав йому, що я утікач з німецького полону, перевірений прокурором і звільнений; що не маю грошей на квиток… Я ще не докінчив пояснювати, як почув від контролера: “Доконд? ” (Куди?). “До Коломиї”, — відповідаю. “Ідзь! ” (Іди!) – каже мені контролер. Два солдати навіть не вимагали від мене документи.

Сидячи у поїзді, який вже залишив Львівську станцію, знову призадумався я над своєю долею. Думки були різні. Перемагала, однак. Радісна. Я був щасливий, що пережив війну і тепер вертаюсь до своєї рідної Криворівні, до дружини.

Поїзд проминув Ходорів. Щохвилі наближався Станіслав, а там і Коломия близько. Надворі стало вже темно, мої супутники почали дрімати. Заснув і я.

Розбудили мене свисток і відчутне сповільнення швидкості поїзда. Надворі було вже досить ясно, бо, мабуть, у горах — на Підгір’ї — випав сніг. Ясно було і від місяця, який виплив високо в небо. Поїзд загальмував — і ось нарешті наша оспівана Коломия. Виходжу. Без труднощів проходжу контролю, яку проводять два солдати. Виходжу на вулицю. Іду до своїх знайомих проситися на нічліг. На вулиці помічаю багато солдатів. Складається враження, що перебуваю у воєнній зоні. Іду повільно, бо голодний, втомлений – бракувало енергії на швидкий хід. Нараз почув за собою приспішені кроки. Виглядало, що йде жінка. Я оглянувся. І справді – мене наздоганяла якась пані. А при тому було чути непристойні вигуки солдатів з відповідними пропозиціями, зверненими до пані. Жінка зрівнялася зі мною і привіталася польською мовою: “Добрий вєчур пану!” (Добрий вечір панові!). Привітавшись, сказала: “Я пуйдев з панем, бо сєм боєм тих вредних чубариків (через чубаті шапки, совєтських солдатів у Західній Україні називали “чубариками. – Авт.) ”. Разом із цією панею пройшли ми якихось десять хвилин. Більше говорив я. Розказував їй про свої недавні пригоди. Нараз трапилася велика несподіванка. Слухаючи мою розповідь, пані майже скрикнула: “Я єстем жонов довудци вашей компанії – капітана Новобільськєґо!” (Я є дружиною провідника вашої компанії — капітана Новобільського). Тієї хвилини я був майже впевнений, що матиму нічліг у помешканні цієї пані і не потребуватиму проситись до знайомих переночувати. Не помилився. Пані запросила мене у гості, бо хотіла знати більше про свого чоловіка. При вечері розказав я їй усе, що знав про нього. Наступного дня пані почастувала мене ще й добрим сніданком. Я подякував їй за гостинність, попрощався і вирушив у дорогу.

Ось і міст через ріку Прут. Коли перейду його, буду вже на Гуцульщині. На мості стояли два стійкові солдати. “Абажді! Дакумєнт! – ледве один з них глянув на мій клаптик паперу і відразу сказав. – В парядке, спасіба. ”.

Іду далі. Тішуся, що цього разу натрапив на людяних стійкових солдатів. Пройшовши десь зо два кілометри, почув гуркіт тягарової машини. Пробую зупинити її. Пощастило.

— Куда?
— До Косова.
— Садісь.

У кузові тягарівки сиділи солдати. Майже відразу між ними розгорілася суперечка. Вони хотіли довідатися від мене, чи буде війна Германії з Совєтським Союзом. Я їм на це відповів, що не є політиком. Та й, зрештою, по той бік кордону не помітив я підготовки германського війська до нападу.

У Косові відвідав я свого приятеля Миколу, який жив під горою на Попасі. Микола пригостив мене студенцем і горнятком кави. Після дружньої розмови з приятелем я вирушив у дорогу. Була ще рання година. Я майже наблизився до завершення своєї багатостраждальної і такої довгої дороги. 28 кілометрів – такою була віддаль між Косовом і Криворівнею. На мості через Рибницю знову зустрівся мені стійковий солдат. Він виглядав як скуйовджений когут, а на крісі він мав заложений багнет. Довго розглядав мій клаптик паперу і мав при цьому такий вигляд, наче вся безпека Совєтського Союзу лежала на його плечах. Нарешті віддав мені “документ” і булькнув: “Ну пашол!”. Я лиш відійшов кілька кроків, як почув позаду себе: “Пастой”. Зрозумів, що звертаються до мене. Вернувся назад. “Давай опять докумєнт”. Це мене стривожило. Знову подаю свій клаптик паперу. Він подивився на зворотній бік, а там не побачив ніякого напису. Не кажучи більше жодного слова, повернув мені документ. Йдучи дорогою, я міркував: скільки ще таких дурнів доведеться мені зустріти, поки доберуся до Криворівні?

Дорогою не зустрів я ні автомашини, ні фіри, які допомогли б мені швидше дістатися додому. Шлях з Косова до Криворівні був мені добре знайомий – не раз ходив ним пішки перед війною на Косівський ярмарок, який був там кожної середи.

Надворі було зимно, під ногами скрипів сніг, а за плечима віє студений вітер “ з бойка ” (з Бойківщини). Я прискорив ходу, щоб не замерзнути.

Так дійшов я до Буківця. З гори Буківця, попри крутий потік, дорога стелиться у долину ріки Черемош. Долиною пролягає межа між селами Вижній Ясенів (зліва) і Криворівнею (справа). Не можу знайти слів, щоб описати тодішні мої почуття! Сходжу гостинцем у долину, розглядаюся на всі боки. Бачу, що за час, поки мене не було, нічого не змінилося. Мої думки повернулися у минуле — до мого тяжкого дитинства. Ще півкілометра – і побачу Криворівню. З лівого боку гостинця лежить поляна, яка раніше була власністю графині Балваровської. А там нижче, майже біля Черемошу, — маєток, у якому графиня часто бувала влітку. Та не тільки цей один вона мала. Люди казали, що були у неї двори десь на Рів’єрі, над морем, — у полудневій Франції. А сюди приїжджала влітку, щоби продати жидам шматок лісу, який її предки загарбали у ґаздів-гуцулів. Після цього знову верталася до Франції, щоб там, на виручені гроші, облиті потом гуцулів, продовжувати розкішне життя між французькими аристократами.

На цій поляні я – чотирирічний і босоногий хлопець – доглядав отару панських овець Був я напівсиротою. Тато помер, коли мені було лише два роки. З цієї поляни було добре видно нашу бідну хатину. Я дивився на неї і плакав, бо тужив за своєю мамою.

Слава Богу, вже доходжу до роздоріжжя між Ясеновим і Криворівнею. Бачу, що тут щось негаразд, бо при головній брамі до маєтку графині Балваровської стоїть на стійці озброєний солдат. Знову почув оте дратівливе і тривожне: “Пастой! ”. Роблю вигляд, що не чую, і йду далі. “Пастой, гаварю ”. Оглядаюся – солдат кличе мене до себе. Підходжу ближче. “Документи імєєш?”. Показую йому свій клаптик паперу, який не раз рятував мене у таких ситуаціях. Стійковий уважно дивився то на папір, то на мене, після чого сказав: “Тєбя нужно правєріть. Абажді начальство ”. (Тут треба сказати читачам, що з приходом большевиків у 1939 році прикордонна большевицька служба вигнала з двору доглядача маєтку – Вацика, — а в дворі розташувала прикордонну заставу). Знову знайшла мене біда – майже на порозі рідної хати! Закляв я стиха: щоби Божий грім уразив ваше начальство ще перед заходом сонця! З двору прийшов до нас якийсь старший у чині солдат: довго не перевіряв, лиш запитав: звідки і куди йду.

Від стійки, де мене затримали солдати, до хати, де мешкала моя мама, було не більше двох хвилин ходу. Тому вирішив я спочатку провідати маму, згодом – дорогою – вступити до тещі Маріки, а вже опісля податися плаєм догори – до моєї власної хати. На жаль, мами вдома не застав, а сусідка не знала, куди вона пішла. Тоді я попрямував до своєї тещі. Приходжу до неї на подвір’я. Теща вийшла мені назустріч. Це була дуже зворушлива хвилина. “А де моя Васюта? ” – питаю. “Васюта в хаті ”, — чую відповідь. Я подумав, що Васюта, не дай Боже, хвора, і не може вийти мені назустріч. Стривожений заходжу в хату, теща – за мною. У кімнаті бачу колиску, в ній спить маленька дитина. Моєї Васюти не видно. “Де поділася Васюта ”, — питаю тещу. Замість відповіді почув розпачливий плач Васюти, яка сховалася за комин. Її голосіння розбудило дитину, вона теж заплакала, плакала і теща – плачемо всі четверо. Я здогадався, у чому справа, і почав думати, як вийти з цієї ситуації. Питаю Васюту:

— То твоя дитина?
— Так, моя, Васильку. Не бий мене!
— Та я тебе не б’ю. Я далеко стою від тебе. Ти, напевно, думала, що я загинув на війні, і віддалася за другого.
— Ні, ні, ні! Васильку мій дорогий, не бий мене!

Я відчув, що сили залишили мене і безсило опустився на лавицю. Плач продовжувався, але став уже тихіший.
— Скільки місяців дитині? – питаю Васюту.
— Три місяці, Васильку дорогенький, три, не бий мене!

Здуріла баба, торочить: не бий, не бий, і знову плаче. Я підійшов до колиски, бачу невинне дитя – малесенького хлопчика, який не просився на цей світ. Кличу Васюту, щоб злізла з печі і заспокоїла дитину.

— Все! Злажу, Васильку, тільки не бий. Я була дурна – тільки не бий!
— Та я ж тебе, жінко, ніколи не бив і бити не буду. Не було жодного дня у моїх нещасних пригодах, щоб я про тебе не думав. Ніколи я не переставав тебе люб…

Я не встиг вимовити слово “любити ”, бо моя Васюта обійняла мене і почала обсипати палкими поцілунками. До неї долучилася ще й теща Маріка. Дитина заспокоїлася і заснула. Васюта горнулася до мене, обіцяла бути вірною. Теща, вже розвеселіла, приготувала вечерю.
Під час вечері я запитав Васюту, хто був татом цієї, тепер вже нашої, дитини?

— Ой, Васильку мій дорогенький, колись довідаєшся, не питай тепер. Ти, слава Богу, живий, хоч і пережив багато. Люблю і буду тебе любити, мій Васильку, лиш не питай.

…Гори й доли накрила велика ковдра снігу. Хоч був вечір, але надворі було видно, як удень. Місяць був уповні. Із таємничою усмішкою він підсувався чимраз вище на безхмарному небі, яке сягало вкритих смереками криворівнянських верхів. Йдучи вгору плаєм, Васюта несла сповиту в ліжник дитину. Я йшов поруч. У бесагах на плечах ніс чвертку кукурудзяного борошна і два спорі куски солонини. Крок за кроком ми наближалися до нашої хати. Коли підійшли ближче, я запитав Васюту:

— Чи ця дитина вже хрещена?
— Так, — відповіла вона. — Вже хрещена. Назвали хлопця Юрком.
— Юрко?.. – повторив я слідом за нею здивовано. Васюта мовчала.

До нашої хати залишалося кілька кроків. Перед нею я помітив велику купу дров. Мене це здивувало. Звідки взялися дрова, якщо на нашому маленькому клаптику землі ми не мали жодного кущика?

— Звідки вони взялися? Де ти дістала так багато дров? – питаю Васюту.
— Та то, то Юрко… Наш колишній криворівнянський солтис наносив мені ці дрова зі свого лісу…

Через кілька днів розлетілася селом вістка, що хтось так побив колишнього криворівнянського солтиса, що хоч і знайшли його живим, але не говорить нічого – здається, що жити вже не буде…