Щоб бути вищими, ніж ми є…
Кожна художня річ неминуче ставить низку запитань, на які шукаєш відповіді.
Чому один митець просто фіксує факти життя, і не більше, а інший болісно рефлексує, намагаючись відгадати власну місію на відведеному йому часовому відтинку? Що тут важить: емоційна організація чи соціальна заангажованість? Точка власного опертя чи генетична варіативність?
Чи дасть хтось вичерпні відповіді на такі питання, чи зможе віднайти pro і contra для аргументації? Косівські художники Олег і Оксана Кондратюки у власній творчій діяльності також шукають пояснень цих непростих проблем.
Вони обоє — випускники Косівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Олег закінчив відділення художнього дерева, Оксана — художнього ткацтва. Працювали кожен в обраному напрямку, виявляючи неабияке обдарування, їх твори на виставках викликали постійну увагу, захоплення і високі оцінки. Олег кохався у скульптурі. Пластика давала йому можливість трансформувати пропорції для вираження духовності, відтворювати ідеї у тривимірному зображенні, візуалізувати внутрішній світ персонажів. Оксана досконало опанувала ткацькі техніки. Сюжети її гобеленів — ліричні, фольклорні, історичні — завжди композиційно вивірені, колористично улагоджені, національно впізнавані. Інколи для розуміння чи радше для прочуття і відчуття художника багато дають його ж власні судження. На відміну від інтерпретацій його творів іншими (в т.ч. й автором цих рядків), ці висловлювання можуть точно охарактеризувати мистецьке кредо автора або стати ключем до розуміння його художніх речей.
Олег і Оксана вважають — Цитую, — що «володіти мистецькими засобами — це нічим не володіти. Знати абетку — це ще не вміти розмовляти. Оволодіти технічними прийомами і навчитись їх застосовувати — можна. Та це лише перший клас у творчості, який багатьма, на жаль, сприймається як вершина». Такий підхід до мистецтва як творення естетичної реальності визначив для них нову траєкторію пошуків. …Чи знає бодай хтось із людей, що очікує його за найближчим поворотом? І мабуть, лише за велінням зверху на одному із таких поворотів долі Оксану й Олега чекала спільна творчість. Звідси почався новий етап їх мистецької біографії. І нове художнє явище: адже донедавня індивідуальна практика кожного з них тепер стала синтезом тривимірності та площинності у творі, поєднанням дерева і текстилю. їм удалося утворити одне ціле з різнорідних і таких несхожих матеріалів, розвинути нову авторську техніку, поєднавши колір і форму.
Збагачення арсеналу виражальних засобів розширило тематичний і жанровий спектр митців, поставило перед ними нові цілі. Хто головний в цьому творчому тандемі? Хто творець креативних концепцій — Олег? Оксана? Не знаю. Більше того: майже певна, що лідера тут немає. Вони — єдність. Цільність і цілісність. Спільність бачення, помножена на подвійну талановитість. Тому й підписують свої твори у незвичний для загалу, але саме такий спосіб: Олег Оксана Кондратюк, — акцентуючи на особистісній нерозривності як символі їх буття. їх сюжети також багаті на символічні образи, метафоричні деталі, полі-семантику кольору. їх майстерність, мистецька ерудиція, невтомний пошук обертаються у висліді вишуканими роботами із впізнаваною стилістикою і в такій мірі значимими, що не потребують навіть аплодисментів. Розробляючи сюжети зі святої історії, молоді автори виявляють неабияку творчу зрілість і таку щемно-прозірливу філософію серця, що подивляють і заставляють навіть людей з посрібленими скронями затамувати подих. Переді мною подарована книга «Єдина Реальність», яку Оксана й Олег розпочали фрагментом плащаниці Господньої.
Прошу вслухатись, як називається цей твір: «Ісус Христос. Автопортрет «Обличчя Любові». 33, лляне полотно, кров. Турин. Італія. Змушеною палітрою людства. Авторська техніка Воскресіння». А далі — такий же пронизливий, на найтоншому нерві Олегів вірш:
Дорогоцінні крапельки Любові
Цілунком доторкнулись полотна,
Пробитих почуттів.
Мазками крові
Слухняно відтворили лик Христа.
На Вічний підпис
Істинного збіглись
У Вірний Погляд Власника цих сліз.
Під кальку Світла
доказом відбилась
Величина Любові
в повний зріст.
Хіба знайдеться серце, що залишиться глухим до вселенського Ісусового болю і такої ж Його вселенської всеобнімаючої Любові? А що пережили автори, коли передавали ці почуття? Щоб викликати емоційний струс, оповідальності замало, — це добре розуміють Олег з Оксаною. Тому завжди в пошуку, пробують, відкидають і знову шукають. Чи знаходять? Аякже. З певністю можемо стверджувати, що їх твори переступили через щабель оповідальності й на мистецькій лестивці (драбині) сягнули тих сходинок, що лучаться з тонкими енергіями небесних світів.
Колись Кант сказав про дві дивні й величні речі: зоряне небо над головою і моральний закон у людині. Цей вислів сьогодні незрідка повторюють, однак від цього він не втрачає значення. Бо завжди важливо прагнути морального абсолюту — в житейській щоденності, почуттях, творчості. У роботах, які нам презентують Олег і Оксана, спостерігаємо високі етичні вимоги передусім до себе, категоричне несприйняття позірності та ерзаців — у стосунках, діях, професії. Назви їх творів звучать як символічне означення стану спраглої духовності: «Вервиця Любові», «Дорога. Правда і Життя», «Любов ніколи не зазнає втрат», «Голограма Любові». Вони просякнуті вірою і мовби кличуть пізнати Божу волю щодо людини, першоосновні, сутнісні, метафізичні істини, в яких важливим є зв’язок Творця і Його творіння — людини. Саме про це «Любов, яка Сама себе віддала», «Молитва Ангела Хоронителя», «У твоєму серці», «Я люблю тебе», «Земна партія Небесного Оркестру». В нил оприявнене бачення зв’язку пюдини з Богом у своєрідному екзистенційному вимірі.
Важливо звернути увагу на те що Оксанині й Олегові твори, не будучи канонічними, відкидають думку про протиставпення церковного і світського мистецтва, показують, що цілком сучасна художня форма здатна вирішувати духовні проблеми людини в теперішньому глобалізованому середовищі. Адже попри неспинний прогрес наші духовні потреби є незмінними. Прикриті нині супермодерною оболонкою, ми так само, як і століття тому, опиняємося щодня в ситуації вибору і тільки тому не відчуваємо себе нікчемними, що маємо в серці часточку Святого Духа.
Саме про це нам говорять як пластичні твори Кондратюків, так і їх літературний доробок — прозові та поетичні тексти. Читаєш їх як одкровення — в розумінні людського призначення, відповідальності за дар життя, необхідності робити все, до чого прикладаєшся, ніби це робили б Небесні руки:
Виростай зусиллями на Світ
З тіла, наче з одягу тісного.
Стать — лиш форма бруньки,
В ній є цвіт,
Що в усіх благає лиш одного –
Світла як Єдиної Мети –
Його Сяйвом квітнути від злуки.
Промінь від Лиця Його — це ти.
На землі це ти — Небесні руки.
Оксана й Олег Кодратюки певні того, що важливо не лише чекати на кроки від Бога, але й робити кроки до Бога. На жаль, ці дві дороги (за Б.І.Антоничем, сіиаі уіае) у людей не завжди пересікаються.
Олег і Оксана свої кроки роблять.
Р.S. І Оксану, і Олега знаю з їх ранньої студентської юності. Тішуся, що можна сьогодні говорити про них як про яскравих митців, які своєю творчістю розширюють узвичаєне розуміння реальності й несуть у наш щоденний світ диво Краси й Любові. При тому ні на мить не сумніваються, що сама Краса і Любов, як два крила, здатні піднести нас вгору і зробити вищими, ніж ми є. І ближчими до Творця.
Аделя ГРИГОРУК,
член НСПУ та НСЖУ, заслужений працівник освіти України.
«Гуцульський край», №16, 29.04.2016 року
