Поезія «Скарбниця серця». Любов Яворська

«Скарбниця серця» – третя збірка поезій Любові Яворської, якою вона засвідчує свій подальший творчий ріст, утверджує свій індивідуальний стиль та поетику. Її лірика насичена полум’ям інтенсивного внутрішнього переживання, перейнята навколишньою дійсністю, яку авторка намагається пізнати, зрозуміти і опоетизувати те,  що підказує серце.

Яворська Л.Д.
Я 22    Скарбниця серця. Поезія. Косів: – Писаний Камінь – 2008, 92 ст. (10 колір)

  • Редактор: Василь Курищук
  • Художник: Ольга Яремчук
  • Комп’ютерний дизайн: Віталій Стефурак

Підписано до друку  10.08.08. Формат 60х84\16. Папір офсетний. Друк офсетний. Тираж 1000 прим. Замовне 254

ISBN 978-966-8519-42-0

ББК 84.4 УКР6
Я 22

«Я обнімаю вас, зелені гори…»

Я обнімаю вас, зелені гори,
Травинку кожну, кущик, деревце.
Біль розставання, наче плугом оре
В душі, сльозою зрошує лице.
(Л. Яворська, «Обнімаю вас, гори!»)

Любов Яворська приходить до читача своєю третьою збіркою поезій «Скарбниця серця». Перші несміливі кроки вона зробила збірочкою «Вересневі барви» (2000 р.). Більш впевнено, зі свіжими художніми образами, з більш відшліфованим словом вона з’явилася перед читачем книжкою «Мелодія душі» (2004 р.). І ось третя збірка.

Любов Яворська народилася в с. Чехова Коломийського району Івано-Франківської області. Середню освіту здобула в Гвіздецькій середній школі, вищу – в Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника. Працювала в Івано-Франківську, Одесі. Деякий час проживала на батьківщині Дмитра Павличка. Сьогодні вона працює вчителем початкових класів однієї з українських шкіл м. Одеси. Щасливі діти, що мають таку вчительку, яка вміє прищепити  любов до рідного краю, до української мови, вчить поважати звичаї та традиції свого народу.
Любов Яворська знайшла себе в учительській праці і так же успішно  піднімається сходинками поетичної майстерності. Вірші поетеси знаю і за попередніми збірками. Голос її щирий, по-домашньому теплий і часом по-дитячому безпосередній. Мою увагу привернула низка щирих, іноді відвертих міркувань про сенс людського буття, людських стосунків, особливо тих, які авторка знає не з книжок, а котрі сама пережила чи переживає тепер.

Найглибше розкривається слово поетеси у віршах-сповідях, віршах-присвятах: мамі, своїм батькам, школі тощо.

Де мені набрати стільки світла,
Щоб було для всіх,
Щоб земля, як маківка, розквітла,
Щоб іскрився сміх?
(«Боже, просвіти!»)

В траві маленькі сонця засвітились,
В садах від цвіту біла заметіль.
Дощем весняним небеса умились
І лине спів пташиний звідусіль.
(«Великдень»)

Багато свіжих думок і яскравих художніх образів знаходимо в розділі інтимної лірики. Хоч би взяти таку строфу:

За крадіжку віри в нас не судять,
Бо пропажа нібито пуста
Тут і там крадуть довір’я люди,
А без віри – в серці пустота.
(«Не топчіть довір’я»)

Цікавим видається вірш «В кафе», огорнутий драматизмом стосунків людських.
Можна б назвати і ще низку віршів, художніх образів, думок, що є у книжці, та хай це зробить читач, в руках якого буде книжка.
А мені залишається процитувати авторське кредо, яке вона формулює в поезії «Мій світ»:

Нема в моєму світі пересудів,
Ні заздрості, ні підлості, ні зла.
І хай там що про мене кажуть люди,
Я знаю, що по совісті жила.

Богдан Радиш-Маринюк,
поет, член НСПУ

 

ЗМІСТ

Богдан Радиш-Маринюк. Я обнімаю вас, зелені гори….. 5
Молюсь за тебе, Україно
Моя Україна…………………………………………………………… 9
Єднаймося!…………………………………………………………… 10
Молюсь за тебе, Україно!………………………………………. 12
Люблю кохану Україну………………………………………….. 13
Я повертаюсь……………………………………………………….. 14
Обнімаю вас,гори!………………………………………………… 15
Пшеничне  поле……………………………………………………. 16
Купальська ніч………………………………………………………. 17
Рідна мова……………………………………………………………. 18
Працею дивуймо світ…………………………………………….. 19
Земля – наш дім…………………………………………………….. 20
Пісня, як ковток води……………………………………………. 21
Моя Тиноса………………………………………………………….. 22
Осінній бал…………………………………………………………… 23
Заметіль……………………………………………………………….. 24
Батьківська земля………………………………………………….. 25
Мамин рушник……………………………………………………… 26

Перевеслом роки перев’язані
Біжать роки………………………………………………………….. 29
Як це було давно……………………………………………………. 31
Моя надія……………………………………………………………… 32
Я люблю тебе, мамо!……………………………………………… 34
Старість, як осінь………………………………………………….. 35
Зустріч…………………………………………………………………. 37

Дружба………………………………………………………………… 38
Зупинись!…………………………………………………………….. 39
Ода жінці……………………………………………………………… 40
Рідній школі…………………………………………………………. 41
Скарб…………………………………………………………………… 43
В добру путь…………………………………………………………. 44
Школярики…………………………………………………………… 45
Вікна навпроти……………………………………………………… 46
В село до батька……………………………………………………. 47

Це все творіння Божої руки
В пошуках щастя…………………………………………………… 51
Боже, просвіти!…………………………………………………….. 52
Я не сама………………………………………………………………. 53
Свят-вечір…………………………………………………………….. 54
Великдень…………………………………………………………….. 55
В світі думок…………………………………………………………. 57
Прости!……………………………………………………………….. 58
Душа – голубка біла………………………………………………. 59
Доля…………………………………………………………………….. 60
Світ з висоти………………………………………………………… 61
Спішімо жити………………………………………………………. 62
Покаяння……………………………………………………………… 63
Не заблукайся!……………………………………………………… 65
До нових Галактик………………………………………………… 66

Моя любов – небес безцінний дар
Моя любов……………………………………………………………. 69
Мрійниця…………………………………………………………….. 70
Вічне кохання……………………………………………………….. 71
На хвилях любові………………………………………………….. 72
Літаю……………………………………………………………………. 73
Мій світ………………………………………………………………… 74
Спомин………………………………………………………………… 75
Не топчіть довір’я…………………………………………………. 76
Новорічна ніч……………………………………………………….. 77
Люблю весь світ……………………………………………………. 78
Острів надій…………………………………………………………. 79
Я живу!………………………………………………………………… 80
Небесні світи………………………………………………………… 81
Крила душі…………………………………………………………… 82
Рожеві мрії……………………………………………………………. 83
Світ без тебе…………………………………………………………. 84
Жити гідно!………………………………………………………….. 85
Мій вітрику!…………………………………………………………. 86
Зустріч в кафе……………………………………………………….. 87
Любов під зорями…………………………………………………. 88

 

МОЯ   УКРАЇНА

Верба над ставом, пишний кущ калини,
Поважні бузьки у гнізді.
Ці символи моєї України
Зі мною в щасті і в біді.

Під стріхою маленькі ластів’ята,
На грядках чорнобривців цвіт.
І усміхається від щастя хата ,
У ній життя моє, мій світ.

Святкові рушники над образами,
Калач духмяний на столі.
Це все в душі – як символи від мами,
А скільки їх ще від землі!

Волошки сині і червоні маки,
Чи золотий пшеничний лан.
Гірські струмочки – в повінь розбишаки,
Густий, як молоко, туман.

Шовкові трави й вишня білопінна
І ніжні співи солов’їв.
В моєму серці рідна Україна,
Бо я частиночка її.

 

ЄДНАЙМОСЯ!

В сотий раз розпинають тебе, Україно,
Не чужинці – свої яничари.
Топчуть пам’ять про тих, хто за тебе загинув,
Сіють розбрат, зневіру і чвари.

Як до серця невігласа стежку прокласти?
Як незрячому очі відкрити?
Україно, дай сил мені в відчай не впасти,
І хоч словом тобі прислужити.

Я піщинка народу, що звався радянським, –
(Пам’ять роду нещадно стирали).
Ті, що Київську Русь розділили по-братськи,
« Малоросами» нас називали.

У шеренгу шикуйсь!.. В піонери гуськом!
В комсомол, наче стадо зганяли.
«Українець?» – «Хахол» – із злорадним смішком
Так принизливо нас «величали».

Що за мова? Яких солов’їв переспіви?
Пісня тугою серце обвила.
Вже без роду і племені буйні посіви
Українська земля колосила.

Нащо знати, що батько з козацького роду
І що дід за Вкраїну загинув.
Скільки крові пролито за нашу свободу,
За соборну мою Україну!

Схаменіться безбатченки – діти й онуки,
Не давайте себе ошукати.
Об’єднаймо серця і візьмімось за руки,
Щоб майбутнє своє будувати.

Щоб розквітла, як писанка, рідна держава,
Ми будуймо її по цеглині.
України героям немеркнуча слава
Хай сіяє  довіку віднині.

МОЛЮСЬ ЗА ТЕБЕ, УКРАЇНО!

Такі смутні чомусь уста і очі,
А на обличчі роздумів глибокий слід.
О, скільки дум тривожних серед ночі
В окови серце брали, як холодний лід.

Моя Вітчизно, чом така убога?..
Знедолена віками – піднімись з колін!
Молитва щира з уст щодня до Бога
Летить в небесну вись, за вітром навздогін.

Молюсь за хліб насущний, мир і спокій,
За просвітління душ і чистоту сердець.
Щоб впевнені були в майбутнє кроки
І сонце лагідне всміхнулось накінець.

За дух свободи, що несе нам зміни
І вчить з душі раба прогнати без вагань.
Молюсь за добру долю України,
За втілення одвічних мрій і сподівань.

ЛЮБЛЮ КОХАНУ УКРАЇНУ

Люблю я гір високих загадковість,
Стрімких потоків гук.
І ця любов – зовсім не випадковість,
То мого серця стук.

Люблю пшеничний лан і подих лісу,
В нім переспіви птиць.
Мороз скрипучий, снігову завісу
Й розгублених синиць.

Люблю спекотний день і мжичку сіру,
Як неповторну мить.
І ця любов дає наснагу й силу –
Для України жить.

Моя любов до тебе, Україно,
Зовсім не напоказ.
Це стержень совісті, душі перлина,
Це мій дороговказ.

Тебе не зраджу, зла не заподію,
Бо я дочка твоя.
В важку годину серцем обігрію –
Ти матінка моя.

До подиху останнього служити
Готова я тобі.
Від ворогів хоч словом захистити
У скруті і в журбі.

Я ПОВЕРТАЮСЬ

Україно, яка ти?! До тебе спішу
Із далеких світів, з чужини.
Свій уклін, рідна земле, тобі приношу –
Повертаються блудні сини.

То не з власної волі я долі шукав,
По світах я за наймита був.
Хоч в чужій стороні я так довго блукав,
Україну ж свою не забув.

Повертаюсь з любов’ю у рідні краї,
Де чекають дружина і син.
Їм несу нерозділені болі свої
І розлуки гіркої полин.

Не кажіть, що багатство найбільше в грошах,
Хоч без них, знаю, важко бува.
Щастя – бачити радість в коханих очах,
Їм шептати солодкі слова.

Україна, родина!.. Я вас не віддам
Ні за які багатства світів.
Я любов’ю борги повертатиму вам,
Я для цього до вас прилетів.

ОБНІМАЮ ВАС, ГОРИ!

Я обнімаю вас, зелені гори,
Травинку кожну, кущик, деревце.
Біль розставання, наче плугом оре
В душі, сльозою зрошує лице.

Без мене буде Лючка хлюпотіти
І бігти по камінчиках у Прут.
Світанкам чистим буде хтось радіти
І день новий стрічати буде тут.

Мене ж в дорогу знов позвала доля,
І я на крилах вітру вдаль лечу
До білопінних хвиль чужого моря
Краплинкою карпатського дощу.

Несу з собою запах трав духмяних
І галасливе щебетання птиць,
Осінній тихий сум лісів багряних,
Нічного неба спалахи зірниць.

Беру гуцульські наспіви веселі,
Традицій давніх в’язочку беру.
Знайду їм місце я в своїй оселі
І в пам’яті, допоки я живу.

ПШЕНИЧНЕ ПОЛЕ

Пшеничне поле… Стежка, наче змійка,
Звивається до тихого ставка.
Співа цвіркун, гуде над полем бджілка,
Лоскоче груди запах колоска.

Край поля маки і волошки сині,
За мить стають букетиком в руці.
І я, замріявшись,  на тій стежині
Ловлю в букетик сонця промінці.

Грайливі хвилі полем прокотились,
Гойдає вітер ніжно колоски.
І білі хмарки в небі зупинились,
На землю хочуть впасти залюбки.

Дощем пшеничне  поле зацілують,
Напоять землю, спраглу від жари.
А потім знову в небо помандрують
Найкращі феї літньої пори.

Красою неба і землі любуюсь,
Збираю в жмені крапельки дощу.
Я з  вітерцем закохано цілуюсь,
І в небеса за хмаркою лечу.

КУПАЛЬСЬКА НІЧ

Купальська ніч містично-загадкова,
Горять вогні на березі ріки.
Забави, сміх, феєрія святкова,
Плетуть дівчата у гурті вінки.

В гурті веселому шукають пари
Русалки, відьми й мавки лісові.
Розводить ніч свої купальські чари,
Кущі й дерева в лісі, як живі.

Десь папороть опівночі розквітла
Тому на щастя, хто її знайде.
В холоднім царстві місячного світла
Купальська ніч свій хоровод веде.

До сходу сонця трави зіллям стали,
Росою вмились, щоб зустріти день.
Дівчата й хлопці зілля те збирали,
Навперебій співаючи пісень.

Згасало вогнище, зникали чари,
Пливли вінки рікою в далечінь.
Всміхалось сонце весело з-за хмари,
Ставала ніч химерною, як тінь.

РІДНА МОВА

Чи знаєш ти, мій любий, юний друже,
З якого роду ти і звідкіля?
«Прівєт» і «Здрастє» – модні нині дуже.
« Hello», «Good bye»  – доноситься здаля.

Куди «Добридень» наше подівалось,
Чи «Добрий ранок», із яким щодня
Уста матусині благословляли
Початок кожного нового дня?

Невже в позичених словах щось краще?
Хіба троянди пахнуть гірше роз?
Змиритись з цим не хочу я нізащо
І мову боронитиму всерйоз.

Сплету зі слів найкраще перевесло,
Як сніп пшениці мову обв’яжу.
Щоб слів чужих вітрами не занесло,
Сторожу я поставлю на межу.

Я словом, піснею розбуджу гідність,
До струн душі твоєї доторкнусь.
Бо мова кожного – багатство й бідність.
Я ж мовою своїх батьків горджусь.

ПРАЦЕЮ ДИВУЙМО СВІТ

Лиш день розбудять півники горласті,
Уста в пошані з Богом спілкувались.
І за роботу руки мозолясті,
За ніч спочивши, знову жваво брались.

Твій дід і прадід тішились ріллею,
Зерном добірним ниву засівали.
Мов за дитям гляділи за землею
І врожаї на славу всім збирали.

Не раз землицю потом поливали,
Молилися, щоб дощ зросив посіви.
В роботі радо день новий стрічали,
А ввечері в селі лунали співи.

Що сталося з нащадками сьогодні?
Чому в чагарниках родючі землі?
Бо ледарям без праці  більш в пригоді
Стають харчі в обгортках іноземних.

Батьків по світу розкидала доля,
Не з мозоля шикують діти вдома.
І де вже їм відчути запах поля!
Хіба відома їм від праці втома?

Всі хочем ми в достатку гідно жити.
В Європу прагнем, – мабуть, так і треба.
Але достаток нам самим творити,
Він не впаде, неначе манна з неба.

ЗЕМЛЯ – НАШ  ДІМ

Хтось з дерева зламав безжально гілку
І болю не відчув. – «Які дива?»
Хтось роздавив малу невтомну бджілку…
– «Яка різниця – мертва чи жива?!»

Хтось кинув каменем в маленьку пташку
І тішився пораненим крилом,
Бо в когось сила, ну а хтось – мурашка,
І ми смиренно миримось зі злом.

Хтось зруйнував криничку серед поля,
А хтось струмок камінням загатив.
Якби була в руках «такого» воля,
То силою б і сонце загасив.

А нас навколо тисячі й мільйони,
Нам байдуже, як розцвітає зло.
Набат потрібно бити в усі дзвони,
Щоб в наші душі щось святе прийшло.

Щоб сонечку і хмаркам усміхались,
Щоб пташечку й травинку берегли,
Зерном щоб ниви щедро засівались,
Луги яскравим килимом цвіли.

Кричати хочеться, щоб всі почули:
Земля – колиска наших мрій, наш дім.
Щоб ми ніколи цього не забули –
Свій дім від зла з любов’ю бережім.

ПІСНЯ, ЯК КОВТОК ВОДИ

Як мало треба тим, хто любить пісню!
Сухого хмизу – ватру розвести,
Окраєць хліба і гітару, звісно,
Картоплі миску, щоб в вогні спекти.

Потріскує вогонь, щебечуть птиці
І пахне свіжоскошена трава.
А пісня, як ковток води з криниці,
Із давнини приходить, ожива.

Вертається в піснях козацька слава,
Шумить високий явір за селом.
Високо плаєм йде овець отара,
Летить лелека з раненим крилом.

Пісні, пісні… Як тихий шелест вітру.
Вже вечоріти стало, день згасав.
Ховалось сонце, схоже на макітру,
А гурт ще всіх пісень не доспівав.

МОЯ ТИНОСА*

Стрункі смереки обступили став,
Величні й горді у німій красі.
Високі крона вітер ледь гойдав,
Купались сонця промені в росі.

Земного раю дорогий куток,
Я тут ховалась від людських очей.
І трав цілющих пахощів ковток
Гірку самотність проганяв з грудей.

Тут просівались мрії і думки,
Неначе птиці піднімались ввись.
Лягали щирі на папір рядки,
Щоб згадувати ці місця колись.

Моя Тиносо!.. В серці бережу
Твої світанки й спалахи зірниць.
І як безцінним скарбом дорожу
Тим, що торкнулося моїх зіниць.

ОСІННІЙ БАЛ

Три берізки, три подружки серед трав
На поляні лісовій згубились.
Їм осінній вітер коси розплітав,
І красуні вдалеч задивились.

Осінь в позолоту одягала ліс,
Наче пензлем сипала багрянець.
Хтось із барвами мелодію приніс,
Щоб листочки розпочали танець.

Найсміливіший зірвався перший лист,
Потім другий, третій – ціле море.
І, кружляючи, показують свій хист –
Полюбуйтесь танцем, сині гори.

В сонця відблисках берізкам день згасав,
І печаль здіймалась в неба просинь.
Із листочків килим вітер вистеляв –
На поляні бал справляла Осінь!

ЗАМЕТІЛЬ

Замело, засніжило стежини,
Загадковий ліс ані гу-гу…
Лиш червоні ягоди калини,
Наче краплі крові на снігу.

Ця зимова заметіль, як казка,
Проганя з душі солоний біль.
Потрусіть ще, небеса, будь-ласка,
Хай всю ніч кружляє заметіль!

Скільки тої радості і втіхи!..
І душа стає, неначе сніг.
Дуй, вітриську, як в ковальські міхи,
Засипай снігами аж до стріх.

Засипай за комір, у кишені,
Я тебе, мій друже, не боюсь.
Снігу наберу я повні жмені
Й заметілі весело всміхнусь.

БАТЬКІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Скажи мені, мій рідний краю-цвіте,
Які слова чаклунські ти шептав,
Щоб я без тебе не могла прожити?
Яким мене ти зіллям напував ?

Приворожив мене ти, краю, змалку,
Коли ногами босими землі,
Як ніжна лань, торкалась спозаранку
В найкращому, у рідному селі.

Стежками споришевими так любо
Спішила у непізнані світи.
Тих спогадів ніякий час не губить,
Від чар землі нікуди не втекти.

То тільки батьківська земля чарує
Рум’янком, м’ятою і чебрецем.
Я п’ю той запах, що земля дарує,
Немов води з криниці відерцем.

Я п’ю й п’янію, щастям наливаюсь,
Моя солодка земле, краю мій!
Як матері, привітно усміхаюсь,
І  ти мене на чужині зігрій.

МАМИН РУШНИК

Зимовий вечір… За вікном хурделиця,
А в хаті затишно, потріскують дрова.
На полотно узором нитка стелеться,
В руках у мами казка ожива.

Сміються райдужно на білім полотні
Калини гілочка, барвінку синій цвіт.
На рушничок лягають мамині пісні,
До нитки нитка – цілий диво-світ.

Любові, ніжності й душевного тепла
Вплітала з ниткою матуся в той рушник.
Ту мамину любов з собою в світ взяла,
Кусочок полотна – мій добрий путівник.

Тепер для доні вишиваю рушники,
Хай будуть оберегом в радості й журбі.
Рушник єднає покоління на віки,
Я ж  за науку, мамо, дякую тобі.

БІЖАТЬ РОКИ

Перевеслом роки перев’язані,
Вперемішку щасливі й сумні.
І на віз власноруч завантажені
Вже не їдуть – летять, наче в сні.

Ніби вчора я бігала росами
Безтурботно у ріднім селі.
І маленькими ніжками босими
Я черпала снагу у землі.

Ті роки так повільно котилися,
Не спішили покинути рай.
Світлим спогадом в серці лишилися,
Дорогі, як і батьківський край.

Відкривались світи ще незвідані,
Пізнавались закони буття.
Юність бачу сьогодні я з відстані,
Як найкращий відрізок життя.

Мрії-птиці в майбутнє стелилися,
Вже галопом спішили роки.
Очі щастям, любов’ю світилися,
Як в вечірньому небі зірки.

У турботах буденних промчалися
Літо, осінь і знову зима.
Тридцять, сорок… Із ніг вже збивалися,
Я ж лічила роки крадькома.

Знаю полудень свій я відміряла,
Віз з роками з гори вже летить.
Осінь листом багряним завіяла,
Засмутилося серце, щемить.

П’ятдесят за плечима. Хвилююся,
З чим прийду я на сповідь святу.
Чи надбала в душі, я турбуюся,
Світло сонця й небес красоту.

ЯК ЦЕ БУЛО ДАВНО…

З небес крізь хмари у шкільне вікно
Щербатий місяць нишком заглядав.
Як це було недавно і давно,
Коли мене ти вперше цілував.

Сполохано горнулась до плеча,
Ховала очі в темряві нічній.
А в серці загорілася свіча,
І сниться й досі вогник той мені.

Таке забуте й ніжне почуття,
Прозоре й чисте, як гірський кришталь.
Заховане жевріє все життя
Далеким світлим спомином, на жаль.

Шкільний мій друже, дякую тобі
За ніжність почуттів і щирість слів.
Хай світлі спогади розрадою в журбі
Приходять нам із найсолодших снів.

МОЯ НАДІЯ

Моє маленьке сонечко,
За хмарку не ховайся,
Світи в моє віконечко,
Світи і усміхайся.

Своїм теплом мене зігрій,
Сльозу збери в долоні.
Будь острівцем моїх надій,
Коли сивіють скроні.

Будь вогником у тьмі нічній,
Щоб я з путі не збилась.
Ласкавим словом пожалій –
Я так за день втомилась.

Щоб не тривожилась у сні,
Будь ангелом небесним.
Пахучим цвітом навесні
І літнім днем чудесним.

Будь донечкою назавжди,
Від мене не зрікайся.
Не знай ні смутку, ні біди,
В любові всіх купайся.

А я молитву в небеса
За тебе посилаю.
Хай жодна не впаде сльоза
З очей твоїх – благаю.

Для тебе, пташечко мала,
Щодня прошу у Бога,
Щоб доля доброю була
І світлою дорога.

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МАМО!

Скільки, люба матусю, я слів не сказала –
Добрих, лагідних слів на потіху.
Неуважність мою з чистим серцем прощала,
Біль ховала за жменькою сміху.

Ким була ти для мене словами не скажеш
У щоденній суєтній потребі.
І розірвану нитку любові не зв’яжеш –
Ти давно вже матусю на небі.

Я тепер всі слова в небеса посилаю :
Мамо, матінко, люба матусю!..
Я в молитві з тобою щодня розмовляю,
Разом плачу з тобою й сміюся.

Моє щастя, дівчата мої, підростають,
Вчаться жити в примарному світі.
Добре слово сказати часом забувають,
Маму серцем своїм обігріти.

Не спізнімось ми маминих рук цілувати!
Всі такі ми, що маєм – не ціним.
«Я люблю тебе, мамо!», – спішімо казати.
Світ любов’ю на краще ми зміним.

СТАРІСТЬ, ЯК ОСІНЬ

Глибока осінь. Листя вже опало.
І день – не день, а сутінки одні.
За літом небо гірко сумувало,
Штовхались хмари сірі і сумні.

Дощу і мряки краплі, мов намисто,
Нанизав хтось від неба до землі.
Там, за вікном, жило велике місто,
А я думками в батька у селі.

Як ти живеш? Як коротаєш ночі
Самотньої осінньої пори?
На дереві останній лист тріпоче
І шаленіють у дворі вітри.

Немає з ким тобі заговорити…
Ти мовчки дров у хату принесеш.
Вогонь в печі запалиш – треба жити,
А в грудях біль самотності пече.

Тебе провідати бува не в радість,
Ти злишся від самотності на всіх.
Гіркою, як полин, твоя є старість,
І зло в душі – це твій старечий гріх.

Не злися, батьку, що на крилах вітру
Дітей по світу доля рознесла.
З очей сльозу непрошену я витру
І вкотре поспішу до рідного села.

ЗУСТРІЧ
З доземним уклоном Калині Ватаманюк
присвячую

Спішу до тебе, подруго земна,
Бо ти моя розрада і спасіння.
У цілім світі ти така одна,
Черпаю в тебе сили і терпіння.

Я долі дякую, що нас звела
Тут на землі, на стежечках тернистих.
Мене за руку, взявши, ти вела
В гіркі хвилини в світ прозоро-чистий.

Тобі про все сказати я могла,
Твоє розумне слово, наче ліки.
Мій біль ти в серденько своє брала,
Як воду з потічків вбирають ріки.

Наповнювалась в серці пустота,
Я розправляла крила, щоб летіти.
Це ти смиренна, праведна, свята
Мене життя навчала розуміти.

Я вірю в те, що й там, на небесах
Душа моя зустрінеться з твоєю.
Бо всяка зустріч – Божі чудеса,
Тут на землі і будь-де поза нею.
ДРУЖБА

Я не терплю фальші і обману,
Підлість зневажаю над усе.
І дружити з тим лиш тільки стану,
Хто у світ цей чистоту несе.

Я своє плече підставлю другу,
З ним окраєць хліба пополам.
Ми розділим щастя й біль чи тугу,
І хай недруги позаздрять нам.

Друзів не нанизую на нитку –
Їх з роками меншає чомусь.
Дружба – це не сіль щодня для вжитку,
Дружба – скарб, яким я так горджусь.

Для коханої людини другом
На життєвих путівцях була.
Вдвох орали спільну ниву плугом,
Щоб вона на радість нам цвіла.

Вірних друзів зовсім небагато,
Ні для кого це не дивина.
Вмійте справжню дружбу цінувати
І себе їй віддавать сповна.

ЗУПИНИСЬ!

Зваблює спокуслива гординя –
Не спіткнись!
Кров твоя червона, а не синя –
Зупинись!
Коли надто високо літаєш –
Не впади!
Крила при падінні поламаєш –
Півбіди.
Можна душу в темряві згубити –
От печаль.
І тоді гріхів не відмолити –
Дуже жаль.
Свою ниву добрими ділами
Засівай!
Щоб не було фальші за словами –
Завжди дбай!

ОДА  ЖІНЦІ

Кожна жінка, як мить, – неповторна:
То усміхнена, то сумна.
Словом лагідним ніжно пригорне,
То замкнеться в собі одна.

Скільки клопотів їй відміряно,
Скільки болю, тривог, страждань.
Рід людський зберегти довірено
Жінці-матері без вагань.

Не скупись компліменти дарити,
Жінці сил додають слова,
Щоб з любов’ю у серці творити
Неповторні земні дива.

РІДНІЙ ШКОЛІ
До 100 – річчя Гвіздецької школи

Куточком доброго земного раю
У згадках школа залишилась.
З любов’ю й вдячністю я гімн складаю
Гвіздецькій школі, де я вчилась.

Де пізнавала істини одвічні,
Вершин науки діставалась.
Де в душу вчителем слова магічні
Зерном добірним засівались.

В шкільній родині вчились ми дружити,
Кохали вперше і страждали.
Ми рідну землю вчились так любити,
Як нам батьки заповідали.

Життя мого неоціненна школо!
Окинь нас материнським оком.
Таких, як я, – велике, дружнє коло
Стає все більшим з кожним роком.

Сьогодні в тебе ювілейне свято,
Сто літ, як сонце, на короні.
На серці щем і вдячних слів багато
Тобі в доземному поклоні.

Десяткам поколінь ти світ відкрила,
Колиско днів мого дитинства.
На добрі справи всіх  благословила –
В цім щастя твого материнства.

Пишайся тими, хто тебе прославив,
Вінок сплітай із їх досягнень.
Людської шани і земної слави
Та здійснення всіх мрій і прагнень.

СКАРБ
Моєму вчителю М.М. Олійнику

Безцінний скарб – учителя дарунок
Із надписом – «Моїй маленькій Любі…»
І спогади, як мамин поцілунок,
Ніякий часу плин в житті не згубить.

По-батьківськи ласкаве, щире слово,
Його безмежні доброта й терпіння
Ліпили з нас щось гідне загадково,
Давали силу, розум нам і вміння.

Учителю! Частинка твого серця
У школярів, що розбрелись світами.
І твої очі – мудрості озерця
З небес захмарних дивляться за нами.

Як жаль, як гірко, що належну шану
Так рідко вчителеві ми складаєм.
Себе і світ ми вводимо в оману,
Мовляв, самі всього ми досягаєм.

Прости учителю!.. Вінок лавровий
Тобі зі всіх здобутків я складаю.
І книжечку – дарунок твій чудовий,
Як найдорожчий скарб я зберігаю

В ДОБРУ ПУТЬ

Дорогі наші випускники!
Час із школою розставатись.
Пролетіли, як птиці, роки,
Щоб лиш згадкою в серці зостатись.

Ви на школу образ не держіть,
Якщо вчитель бував з вами строгий.
А напутні слова бережіть:
«Хай щаслива вам буде дорога!»

Зичим кожному щастя й добра,
Вірних друзів, удачі в усьому.
Щоб стежина легкою була
В світ широкий від рідного дому.

Щоб вершини долали круті,
Не спіткались і мрій не згубили.
Щоб Господь вас беріг у житті,
Додавала молитва вам сили.

ШКОЛЯРИКИ

Мої маленькі, любі пташенята,
Розгублені, щасливі і забавні.
Дозвольте вас із святом привітати!
Мої школярики, які ж ви славні!

Вітають вас прозорі небеса,
Ласкаве сонечко, дерева, квіти.
На щічку впала мамина сльоза,
Бо від сьогодні ви не просто діти.

Школярики!.. Незвідані стежини
Я відкриватиму для вас щодня.
У колі класної великої родини
Світ пізнавати будем – ви і я.

ВІКНА НАВПРОТИ

Десятки і сотні освітлених вікон,
Горять серед них і квадрати мої.
За вікнами, знаю, трагедій без ліку,
У кожного болі й страждання свої.

Десь плаче за вікнами мати старенька,
Бо діти, як діти – окремо живуть.
А мати  прокинеться рано-раненько –
А може, а може онуки прийдуть?

Там інше вікно посіріло від болю,
Без батька в колисці мале дитинча.
І скаржиться юна красуня на долю,
Бо згасла, померкла кохання свіча.

А там за вікном хтось у злиднях, нестатках,
Бо щастя господар знайшов у вині.
Живуть поруч з батьком  маленькі пташатка,
Без ласки, без радості – тихі й сумні.

Я пильно вдивляюсь у вікна навпроти,
Щоб злагоду й щастя в родинах знайти.
Лиш там, де панують приємні турботи,
Всміхаються вікна в далекі світи.

Сміються від щастя у темряву ночі
Ті вікна, де в мирі й любові живуть,
Де світяться блиском закохані очі,
Де разом родинний вогонь бережуть.

Цих вікон багато, усіх не злічити,
На серці тепліше від світла стає.
Хай світяться вікна навпроти, щоб жити,
Хай ночі всміхається й світло моє…

В СЕЛО ДО БАТЬКА

Не заснути, бо сон десь пропав,
З серця смуток ніяк не прогнати.
Хтось під ранок мене колисав,
І як марево – батьківська хата.

Тихий сад у зеленій траві,
Перед вікнами груша і ружі.
Обереги дитинства живі,
За котрими сумую я дуже.

Поспішаю до батька в село,
Щоб в родинному колі побути.
Любуватись, як сонце зійшло,
Запах рідного краю відчути.

На Різдво, на Великдень спішу,-
Так ніде не святкують, як в тата.
Давні звичаї я бережу –
Ними батьківська хата багата.

Маю в місті здавалося б все:
І роботу, і друзів чимало.
Тільки вітер на крилах несе
У село, де я світ пізнавала.

В ПОШУКАХ ЩАСТЯ

Заглядає місяць у вікно,
Хтось розсипав зорі небесами.
А на серці смуток, як вино,
Заблудилось щастя за лісами.

Щастя невловиме, неземне!..
Скільки мрій реальністю не стали!..
На землі дано життя одне,
Щоб себе і світ ми пізнавали.

Пізнаєм, страждаючи, любов,
Відкриваєм істини небесні.
З мрій будуємо палаци знов,
Сам- на-сам вчимося бути чесні.

Чесні перед совістю й людьми,
Добрих справ лишаючи без ліку.
Ми стаємо Божими дітьми –
В цьому щастя й сенс життя довіку.

БОЖЕ, ПРОСВІТИ!

Де мені набрати стільки світла,
Щоб було для всіх,
Щоб земля, як маківка, розквітла,
Щоб іскрився сміх?

Де мені любові стільки взяти
Друзям, ворогам,
Щоб життя у мирі будувати
На землі всім нам?

В кого вчитись мудрості й терпіння,
Як свій хрест нести?
Душі як спасти від зубожіння –
Боже, просвіти!

Я НЕ САМА

Коли радістю очі не світяться,
Коли в серці зима,
Думка в небо до Бога підніметься –
Я тоді не сама.

Всі слова, мов на нитку нанизую –
Хай летять в небеса.
Душу вітер холодний пронизує,
Обпікає сльоза.

І розрадою з неба повернеться
Сірий вихор думок.
Відчай тихим смиренням обернеться –
Це до Бога мій крок.

СВЯТ-ВЕЧІР

Зимові сутінки лягли на сніг,
В небесній млі зоря віщує диво.
Свят- вечір в кожній хаті приберіг
Із сивини традицій мить щасливу.

Святковий білий обрус на столі,
Дванадцять страв за звичаєм парують.
А за вікном колядники малі
На щастя першу коляду дарують.

Із літніх жнив прийшов  на стіл дідух,
Як оберіг, достатку символ давній.
Витає в домі таємничий дух
Від  діда-прадіда традицій славних.

На стіл кладуть головку часнику,
Пшениці жменьку, щоб врожай родився.
І сіна запашного у кутку,
Щоб добре рід пташиний нам водився.

Молитва всіх єднає за столом,
Тріпоче вогник свічки загадково.
Піднесеність витає над селом,
І в душах наших весело й святково.

Ця ніч звіщає благодатну вість –
Христос родився й по землі ступає.
Він в кожнім домі найдорожчий гість.
«З Різдвом Христовим!» – небеса вітають.

ВЕЛИКДЕНЬ

В траві маленькі сонця засвітились,
В садах від цвіту біла заметіль.
Дощем весняним небеса умились
І лине спів пташиний звідусіль.

Село причепурилося до свята,
Цвітуть тюльпани – ціле море їх.
Всміхається привітно кожна хата,
І навіть вітер-хуліган притих.

Скрізь суєта і клопоти святкові,
Духмяний запах пасок по селу.
І малювати писанки чудові
Навчає мати донечку малу.

Коптить господар ковбасу і шинку,
Лоскоче ніс вишневих дров димок.
Нема рукам і хвилі для спочинку,
А в небі вже насіяв хтось зірок.

Складає вся родина кошик в церкву
З молитвою до Бога на устах.
Навчи нас грішних оцінити жертву
Розп’ятого за всіх людей Христа.

Господнього святого Воскресіння
З подякою ми дочекались всі.
І молимось за власних душ спасіння
У Божій благодаті і красі.

«Христос воскрес!» – нам дзвони сповіщають
І радість світла лине до небес.
З часів далеких звісткою вітають
«Христос воскрес! Воістину воскрес!»

В СВІТІ ДУМОК

Який безмежний простір для думок
У спогадах, у роздумах і мріях!
Здіймаються, як птиці до зірок,
Думок свобода ніжно серце гріє.

Я не озвучу їх словами, ні!..
Думки в словах чомусь не надто щирі.
Думки без гриму, що живуть в мені,
З душею в злагоді, любові й мирі.

То мій таємний, загадковий світ,
Я не лукавлю там і не хвилююсь,
Бо там нема обмежень на політ,
Думками світлими завжди лікуюсь.

ПРОСТИ!

Зимова віхола кружляє в танці,
Узори пише на вікні мороз.
Розбудять нас церковні дзвони вранці
І сповістять – у світ прийшов Христос.

Зійшла зоря в далекім небосхилі,
Змінити світ з’явилося дитя.
Уста Маріїні слова шептали милі –
Прийшов син Божий у людське життя.

Прийшов, щоб нас очистити від бруду,
Щоб просвітити розум і серця.
В Різдвяну ніч молімось, грішні люди,
Зішлім думки до Божого лиця.

Прости нас всіх за муки і страждання,
Котрі тобі судились від людей.
Моє розкаяння – сльоза й зітхання
І крик німий – „Прости!” – з моїх грудей.

ДУША – ГОЛУБКА БІЛА

В когось душа, наче біла голубка,
В іншого темна, як ворон.
Будні життя, наче та м’ясорубка,
Душі жорнують на порох.

Все вперемішку: кохання і зрада,
Духа багатство і вбогість,
Щира молитва й цинічна бравада,
Зверхня гординя і гордість.

Ворон до ворона – зграєю стали…
Плаче голубка стиха.
Вóрони хмарою грізно кружляли.
Як вберегтися від лиха?

Біла голубко, у небо здіймайся,
Ворон туди не посміє.
Темряві душ в боротьбі не здавайся,
Хай тебе сонце зігріє.

Вóронам світло твоє не згасити –
Зліться, кричіть і кружляйте.
Білій голубці судилося жити
В царстві небесному – знайте!

ДОЛЯ

Не тривожтесь за мене, матусю,
Що вготовано долею – те моє.
Я на долю ніколи не злюся,
Хоч вона біле з чорним мені снує.

Радість смутком уміло косичить,
Вірність зрадою може споганити.
Доля щастя чужого не зичить,
Болем власним лиш може поранити.

Слава й почесті, злети й падіння,
І страждання  відміряно міркою.
Все минеться – було б лиш терпіння.
З неба доля всміхається зіркою.

Все минеться, бо послане з неба
Через долю, котра по життю веде.
І свій хрест пронести тільки треба,
Щоб від ноші не впасти мені ніде.

СВІТ З ВИСОТИ

Комусь багатство очі застилає,
Хтось рай будує вперто на землі.
Моя душа небесних благ шукає –
Візьміть мене з собою, журавлі.

Журавлики, мої крилаті друзі,
Відкрийте світ для мене з висоти.
І не хороми, а калину в лузі,
Що встигла білим цвітом зацвісти.

Грайливий потічок, стрункі смереки,
Стежину, що як змійка у траві.
І причепурене гніздо лелеки,
І царство жаб в маленькому ставі.

Це кожне диво чимось неповторне,
Бо все з любов’ю Бог творив для нас.
І хоч які б ми не були моторні,
Не створим жодної із цих прикрас.

Нам не під силу сонце заслонити,
Без нас на небі сіє хтось зірки.
І води в ріках нам не зупинити –
Це все творіння Божої руки.

Цих благ небесних хочу я пізнати
Безмежне море, поки ще живу.
Журавлики, навчіть мене літати
Хоча би в снах, якщо не наяву.

СПІШІМО ЖИТИ

Як жаль загублених можливостей
І світлих мрій, невтілених в життя.
Краплини щастя й море прикростей
У вічність канули без вороття.

Життя немає відліку назад,
Ми не чернетку пишемо щодня.
Тому спішім в житті навести лад,
Щоб дні й роки не збігли навмання.

Щоб на землі лишився добрий слід,
Спішімо сіяти добро й любов.
І від гріхів свій бережімо рід
Не напоказ і без пустих розмов.

Не оскверняймо душі чорним злом,
Хай темрява відступиться від нас.
Живімо так, щоб страшно не було
На суд перед Всевишнім стати враз.

ПОКАЯННЯ

Ніч без сну… Небо всіяли зорі.
В тиші все за вікном спочиває.
Я ж тону у розбурханім морі,
Хвиля валом дев’ятим вкриває.

Море роздумів, відчаю й болю.
На яких путівцях заблудилась?
Сил забракло вернутись на волю,
Коли вперше я підлість простила.

Пробиралась крізь хащі обману,
Рубцювалась душа і страждала.
І як сонце крізь гущу туману
Своїм світлом когось зігрівала.

П’ятдесят відкувала зозуля
І, як осінь, життя догорає.
Мов легка бистронога козуля,
День за днем темну ніч доганяє.

Діти виросли, в небо здійнялись.
Я за них відмолюся, відплачу.
Щоб вони на землі не спіткались,
Чиєсь зло і образи пробачу.

Щоб гріхи мої каменем дітям
Не лягали під ноги на стежці,
Покаяння хай ясним суцвіттям
Кожний день розцвітає у серці.

НЕ ЗАБЛУКАЙСЯ!

Все має свій початок і кінець…
А ми немов на бігових доріжках
Не помічаєм зболених сердець,
Тривоги й смутку у людських усмішках.

Будуєм сиротинці для дітей,
А чим вони маленькі завинили?
Коли було таке серед людей? –
Живі батьки дітей посиротили.

І шлюби по контракту – «чудеса!»,
А хто ж любов під зорями леліє?
Кому дарують щастя небеса?
Не помирай в душі, моя надіє!

Не помирай!.. Страждаючи, люби!
Не зачерствій, моя душе, в зневірі!
Своє тепло у буднях не згуби,
У метушні не заблукайся сірій.

ДО НОВИХ ГАЛАКТИК

Як часто я не розумію світ,
А світ мене не хоче розуміти.
Душа, як птиця, рветься у політ,
В захмарне небо хочеться летіти.

Ще не пора… Бунтуйсь, страждай, співай,
Лиш не вдягай байдужості окови.
Навчися каятись і всім прощай,
Вчись відсівати зерна від полови.

Бо міцно заплелись в один клубок
Ранима правда і брехня лукава.
І зло з добром плетуть один вінок,
В одному хорі і ганьба , і слава.

Я витру сльози й відчай прожену.
Бо треба жити – падати й вставати.
І прокладати стежечку земну
В світи небесні, до нових Галактик.

МОЯ ЛЮБОВ

Моя любов солодка і гірка,
Неначе ягоди калини в стужу.
Вона до болю пристрасна й п’янка
І на семи вітрах зігріє душу.

Моя любов, як вогнище палка,
То ніжно гріє, то пече до болю.
Любов на присмак, як вино, терпка,
Бува й сльозами я її підсолю.

Моя любов щаслива і сумна,
Замішана на вірності і зраді.
Любов – осіння слякоть і весна,
Долає все, що стане на заваді.

Любов – це азбука, це мій буквар,
Це зустрічі, чекання і розлука.
Моя любов – небес безцінний дар,
Найбільше щастя і пекельна мука.

МРІЙНИЦЯ

Я не жду від тебе розуміння
І тепла твого давно не жду.
Нас єдна обману павутиння
Не на щастя, ні, лиш на біду.

В цьому світі підлості і фальші
Так незатишно душі було.
І розбіглися стежини наші,
Білим снігом слід їх замело.

Мабуть, я невчасно народилась,
Час Ромео і Джульєт пройшов.
Мрійницею назавжди лишилась
В ілюзорнім світі без оков.

ВІЧНЕ КОХАННЯ

Серцем сприймаю твою я присутність
Навіть тоді, коли поруч нема.
В цьому кохання великого сутність –
Я не буваю ніколи сама.

Подумки разом з тобою у скруті,
Радість і щастя – на двох пополам.
Всім негараздам і буднів отруті
В серці любов спопелити не дам.

Вдалеч літа безупинно збігають.
Мудрість – любові найкраща сестра.
«На переправі коней не міняють» –
В серці чудова осіння пора.

Замість шаленої пристрасті – вірність,
Ревність змінили іронія й сміх.
В кожному погляді – ласка і ніжність,
Вічне кохання – солодкий мій гріх.

НА ХВИЛЯХ ЛЮБОВІ

Я не йшла, я летіла тобі навстріч
В білім місячнім сяйві.
Дарувала обійми осіння ніч,
І слова були зайві.

Небо, зорі і тиша… Весь світ – це ти!
І на хвилях любові
Так нам хочеться в вічність удвох плисти,
У світи загадкові.

Щось шептали так ніжно твої уста,
Ніби бавився вітер.
З неба зірку у коси мої вплітав,
Наче сонячні квіти.

Поцілунків гарячих п’янкий нектар –
І серця захмеліли.
Так багато в кохання солодких чар
Нас навік полонили.

ЛІТАЮ

Солодкі сни і ти у снах
Із ніжністю й любов’ю.
І серце в грудях, наче птах,
Кудись летить з тобою.

Літаю в сні і наяву,
Весь світ я обнімаю.
Сміюсь і плачу – я живу,
Бо я тебе кохаю.

Тобі несу душі вогонь
І ніжність свого серця.
Твою любов я п’ю з долонь,
Як воду із відерця.

Неначе мед твої уста,
В очах любов іскриться.
Душа до неба відліта,
На жаль, це все лиш сниться.

МІЙ СВІТ

Маленький світ щодня творю для себе,
У нім сльозами зрошую стежки.
У цьому світі – я, земля і небо,
Ласкаве сонце, місяць і зірки.

Свій світ старанно обнесла парканом,
За ним сховалась від людських очей,
Щоб з чистим серцем день стрічати рано
Після безсонних і гірких ночей.

Нема в моєму світі пересудів,
Ні заздрості, ні підлості, ні зла.
І хай там що про мене кажуть люди,
Я знаю, що по совісті жила.

СПОМИН

Вечірнє місто світиться вогнями,
Вирує в суєті потік машин.
Немає слів, а щось таке між нами,
Як загадкові тіні із вітрин.

Химерне відчуття… Любов, як птиця,
Душі торкнулася своїм крилом.
Це наяву чи сон прекрасний сниться –
Я проведу рукою над чолом.

Не сон, не казка – ми в людському морі
Удвох на хвилях ніжності пливем.
Нам усміхаються вечірні зорі,
Що в серці загорілися вогнем.

Рука в руці – немов маленький острів
В бурхливім морі пристрастей людських.
Ми обминаєм рифи й скали гострі
І не страшить нас вир глибин морських.

Солодка мить – сьогодні тільки спомин.
Все загубилось в сірій метушні.
Блукаю містом, вулиці знайомі
Гірку печаль навіяли мені.

НЕ ТОПЧІТЬ ДОВІР’Я

Я тобі не вірю, милий друже,
Ти знічев’я віру розтоптав.
Твій обман забути хочу дуже,
Щоб мене за серце не щипав.

За крадіжку віри в нас не судять,
Бо пропажа нібито пуста.
Тут і там крадуть довір’я люди,
А без віри в серці пустота.

Що за злочин – скажеш ти цинічно –
Як довір’я часом украдуть?
Так було і, мабуть, буде вічно,
Ти про це не думай і забудь.

Рада б я в твоїх очах купатись,
Тільки погляд свій не відводи.
Без довір’я нам не усміхатись,
Як не бути в спеку без води.

Золото й багатство я б віддала
За довір’я, вірність і любов.
І молитва серце лікувала,
Повертала віру знов і знов.

НОВОРІЧНА НІЧ

Об шибки бився вітер за вікном
І феєрверки розривали небо,
А келих мій не заіскривсь вином,
Я плакала в самотності без тебе.

Ця дивна новорічна ніч німа
Серпанком смутку й болю оповита.
Снігами душу замела зима,
І вітер скаженів несамовитий.

Зі мною тихо плакала свіча,
Думки ятрили душу, наче вітер.
Горнув ти іншу до свого плеча
І їй дарив ти новорічні квіти.

ЛЮБЛЮ ВЕСЬ СВІТ

Не купаюсь в твоїх я очах,
Бо холодна й колюча в них злість.
Догорає кохання свіча,
В серці смуток – непрошений гість.

Не кричу, не ридаю, не злюсь,
Не ламаюсь, як вперта лоза.
Без твоєї любові навчусь
Жити так, щоб не впала сльоза.

Я любитиму пахощі трав
І пташині концерти в гаю.
Щоб ніхто цю любов не топтав,
Я ні з ким її не розділю.

Світ існує для мене, і я
Усміхаюся сонцю й вітрам.
І хмаринка на небі моя,
Я нікому її не віддам.

В тихій задумі плесо ріки,
Пустотливі хтось хвилі приспав.
В річку падають з неба зірки –
То дарунок всім місяць прислав.

Я любуюсь красою землі,
До небес піднімаюсь в думках.
Проганяю із серця жалі,
Світ гойдає мене на руках.
ОСТРІВ НАДІЙ

Як нестерпно болить душа,
І від болю лікарства нема.
Я для тебе давно чужа,
Поміж нами холодна зима.

Лиш думки, як осиний рій.
Сліз давно вже нема – пустота.
Під ногами осколки мрій,
На устах, як полин, гіркота.

Щастя зрада підступно змела,
Наче повінь на ріках мости.
В цій стихії я острів знайшла,
Не втонути б мені, доплисти.

Острів світлих моїх надій,
Де немає ні болю, ні втрат.
Ти ступати туди не смій
І не сій там обману і зрад.

Я ЖИВУ!

Мій смуток заряснів густим дощем
І впав сльозами в благодатний грунт.
Зайшлося серце болісним плачем –
Жага ж до щастя влаштувала бунт.

Доволі сліз, хай сонце із-за хмар
Розсіє смуток, висушить сльозу.
Мов бджілка в душу принесе нектар
Солодких мрій і вранішню росу.

Росою вмиюсь, сонцю усміхнусь.
Яке безмежне щастя – я живу!
До тебе, вітрику мій, пригорнусь,
З хмаринкою по небу попливу.

Мене вітають співом солов’ї,
Поважні бузьки шлють земний уклін.
І меркнуть болі і жалі мої,
Немов у вічності церковний дзвін.

НЕБЕСНІ СВІТИ

Засумую осіннім туманом
І заплачу холодним дощем.
Відгороджусь від зрад і обману,
Хоч у грудях вогонь ще пече.

Вирвусь з клітки на волю, між люди,
Наче птиця в осінній політ.
До життя власна гідність розбудить,
Серцю інший відкриється світ.

Світ добра, милосердя і честі,
Без принижень, брехні і образ.
Хтось живе у казковій фієсті,
Де багатство й обман напоказ.

Що ж, комусь по дорозі широкій
Повній слави й гордині іти,
І долати вершини високі
До химерної, власне, мети.

В мене ціль на землі зовсім інша –
В світ хоч краплю добра принести.
І радіє душа вже чистіша –
Їй відкрились небесні світи.

КРИЛА ДУШІ

Життя людське – це драма, в кожного своя,
Душі страждань відведено найбільше.
І прокладає стежечку душа моя
Туди, де гріє сонечко тепліше.

Зарубцювались рани від гірких образ,
Від зради найдорожчої людини.
І хоч душа вмивалася слізьми не раз,
Не бачу в цім чужої я провини.

Тепер в душі, як у світлиці, прибрано:
Нема ні зла, ні заздрості, ні гніву.
І навіть помисли погані приспано
Мелодією ангельського співу.

Неначе заново родилась я на світ.
Радію сонцю, усміхаюсь квітам.
На крилах радості здіймаюся в політ,
Щоб навперейми з вітерцем летіти.

Змінити все і всіх навкруг не маю сил,
Сама навчуся жити – не страждати.
Душі не хочу більше обламати крил,
Бо їй прийдеться в небо відлітати.

РОЖЕВІ МРІЇ

Рожеві мрії і рожеві сни
У сірій димці буднів загубились.
Когось втішає ще розмай весни,
Чиїсь літа зерном заколосились.

Мене ж осіння мжичка і туман,
Немов рядном холодним оповили.
Душа, як птиця, впіймана в капкан
Шукає світла й волі, що є сили.

Я мрійниця із неземних світів,
В самотності – беззахисна стеблина,
Котрій сховатись ніде від вітрів,
Від бід, котрих насіяла людина.

СВІТ БЕЗ ТЕБЕ

Я вибудую серцем світ, в якому
Для тебе, любий, місця не знайду.
Без бруду й фальші житиму у ньому
І власний  біль руками розведу.

Радітиму життю – весні і літу,
Зимовій віхолі, дощам рясним.
Я пізнаватиму принади світу,
Свою любов ділити буду з ним.

Промінчик сонця буде цілувати,
Ласкати буде ніжний вітерець.
Це просто, знаю, треба відстраждати,
Без тебе світу не прийде кінець.

Перехворіти й заново родитись,
Тепло і світло в серці зберегти
І за відпущення гріхів молитись,
Щоб шлях земний із гідністю пройти.

ЖИТИ ГІДНО!

Відстраждала, переплакала… Живу!
В серці біль клубочком сірим звився.
Не чекаю, не надіюсь, не зову…
Згадки відганяю, щоб не снився.

Від вітрів і бід, як та гнучка лоза,
Не зломилась, стала ще сильніша.
Змила бруд, як літній дощ, сльоза
І душа всміхнулася чистіша.

Все, що долею вготовано мені,
Я сприймаю, як дарунок з неба.
Нарікання геть! І всі думки сумні
Проганяю з серця – жити треба!

Жити гідно, бо життя – лиш  мить,
Хай не буде соромно за неї.
Невблаганно, безупинно пролетить
До зупинки в вічності своєї.

МІЙ ВІТРИКУ!..

Притулись до мене, вітрику весняний,
Принеси в долонях милого тепло.
Прошепчи тихенько, як живе коханий,
Щоб від добрих вісток серце ожило.

Скільки пережито болю і зневіри!
Скільки наодинці виплакано сліз!
Знову, вітрику, у серце смуток сірий
Замість радості в дарунок ти приніс.

Принеси здалеку щастя хоч краплину,
Разом з сонечком весняним обігрій.
Вітре, вітрику, – мій батьку, брате, сину,
Поверни мені бездонне море мрій!

Поверни наснагу до життя й любові,
Крила для польоту, наче пташці, дай.
І візьми з собою в далі загадкові
У дитинства рідний і чарівний край.

ЗУСТРІЧ В КАФЕ

За столиком в кафе сиділа пара,
Звучав романс і плакала свіча.
Давно в горнятках охолола кава,
А він горнув кохану до плеча.

Неначе іній посріблив їм скроні,
І нездоланний мур звели роки.
Сльоза скотилась, впала їй в долоні,
А він перлину взяв з її руки.

Ні слів, ні нарікань, німе зітхання…
Для двох щаслива, неповторна мить.
Ця мить – далеке і палке кохання,
Котре із ними в вічність відлетить.

У кожного свої здобутки й втрати,
Своїх проблем охапка чимала.
Всі болі геть, щоб завжди пам’ятати
Ту квітку едельвейсу, що цвіла.

Такої більше зустрічі не буде,
Вогню на згарищі не розвести.
В кафе сміялись, веселились люди,
А їй судилось встати і піти.

ЛЮБОВ ПІД ЗОРЯМИ

Колись удвох ми зорі рахували –
Ось перша, друга… Як багато їх!
Як казки ночі літньої чекали,
Вона несла кохання, радість, сміх.

Світились очі, наче зорі в небі,
У серці хтось розпалював вогонь.
Я трепетно горнулася до тебе,
П’яніла ласкою твоїх долонь.

Під зорями, любове, народилась, –
Ти мед і яд зміїний водночас.
Чи ти була, а чи мені наснилась?
Якими путами зв’язала нас?

Тепер для мене ночі – це страждання,
Згубилось все, розтануло в імлі.
Є просто темінь без твого кохання,
І  я, як тінь, без тебе на землі.

А в небі зорі світяться й надалі,
Та більше нас не радують вони.
В очах туманні відблиски печалі,
Любов під зорями приходить в сни.