Словник українських говірок Карпатського регіону. Дмитро Савчук

28.10.2013 · Видання

ГЕОГРАФІЧНИЙ ЦЕНТР ЄВРОПИ В УКРАЇНІ

Часто інформацію сприймають механічно, на віру і сильно не задумуються стосовно її достовірності. Інколи користуються застарілими відомостями, неточними, досить спірними, а то й зовсім неправильними чи необґрунтованими положеннями, які мають спотворений науковий зміст. Саме так сталося із багатьма доволі поширеними, але насправді помилковими уявленнями, твердженнями та сентенціями, зокрема такими, як найродючіші у світі українські чорноземи, зловісна відьма-омела, безглузда меліорація та інші. Спробуємо внести ясність стосовно одного із численних і поширених сьогодні спірного твердження — розташування географічного центру Європи (ГЦЄ).

В Україні вважається, що європейський “пуп” знаходиться на мальовничому маєстаті Закарпаття поблизу гірських населених пунктів Рахів Ділове і Костилівка. Цей центр визначив у 1885 р. один талановитий італійський інженер-геодезист, який працював на будівництві вузькоколійки і його визнали географи колишньої Австро-Угорщини. Зафіксували цю важливу подію у 1887 році на географічному з’їзді у Відні. Цього ж року за допомогою геодезичних приладів географічний центр було знайдено на місцевості. Він виявився на околиці селища Ділового, за 5 кілометрів на схід від цього населеного пункту, обабіч дороги на Рахів. Його географічні координати: 47057¢ північної широти та 24012¢ східної довготи.

На місці знаходження Закарпатського географічного центру Європи було встановлено невеликий білий кам’яний стовп — геодезичний знак. На його поверхні зроблено напис на латинській мові: ”Locus perennis dilicentissime cum libelle librationis, que est in Austria et Hunqaria confecta cum mensura qradum meridionalum et paralleloumier um Europaea…MDCCCLXXXYII”. У перекладі з латини напис має такий зміст:” Це постійне, точне і вічне місце, що визначено спеціальним апаратом зі шкалою меридіанів і паралелей в Європейській системі широти і довготи, виготовленим у Австро-Угорщині у 1887 році”. Нині цей центр має два знаки: перший невеличкий кам’яний стовп австрійських часів, а другий — довга і висока Г-подібна кам’яна стіна 1973 року будівництва, перед якою старчить металевий пластинчатий стовп у вигляді перевернутого хреста.

Загалом на території колишньої Австро-Угорщини було встановлено близько двадцяти стовпів, які були призначені для проведення наукового експерименту з визначення географічного центру Європи на основі астрономічного методу (за допомогою зірок на небі). Очевидно, що ці знаки стали помилково сприйматися за географічний центр Європи. Особливо цьому сприяє те, що латинські написи на стовпі “Цей знак встановлений для визначення географічного центру Європи” для багатьох туристів залишається часом незрозумілим.

Водночас з 1865 року у Німеччині на території землі Баварії стоїть кам’яний стовп-знак центру Європи, яка на той час була ще без Росії. Баварський центр знаходиться поблизу кордону з Чехією. “Свій” центр Європи має Словаччина. Він знаходиться неподалік історичного міста центральної Словаччини Кремниця, на верхівці гори Крачуле. ”Прага — географічний центр Європи”, ”Чехія — серце Європи” — це відомі географічні перифрази. Загалом пражани жартують, що ГЦЄ на Староміській площі Праги, в кафе чи барі.

У 1989 році, через 102 роки після Віденської конференції, вчені Інституту географії Франції визначили нове розташування географічного центру Європи. За їхніми розрахунками цей центр знаходиться у Литві, вздовж автотраси Вільнюс-Утена на відстані 23 кілометрів на північ від столиці. Французька академія наук видала уряду цієї країни документальне підтвердження цього факту — паперовий сертифікат, на основі якого Інститут землевлаштування Литви запропонував, не гаючи часу, встановити на обочині автотраси, відповідний пам’ятний знак, що було успішно зроблено.

У 1994 р. львівські вчені Я.Кудлик та В.Грицевич на основі серії детальних розрахунків визначили, що центр материкової Європи знаходиться в Білорусі поблизу с.Ворняни, на північно-західній окраїні республіки. За умови врахування віднесених до Європи морів цей центр зміщується взагалі на простори Балтійського моря, до околиць естонського острова Хіумаа. Визначення львівських дослідників признали відомі рівненські географи і екологи Коротуни, які помістили нові дані у підручники для студентів вищих навчальних закладів. Українські вчені, як патріоти, ймовірно шукали географічний центр Європи в Україні, але, як справжні вчені, вони засвідчують його місцерозташування на території Білорусі.

Щодо географічних координат центру Європи, то їх визначають трьома способами. У 1995 р. українські вчені О.І.Бейдик і М.Падун дали ще три центри Європи з приведенням їхніх географічних координат:

Материковий — 54043¢ пн.ш. і 26005¢ сх.д., коли межа Європи проходить вздовж берегової лінії материка, далі по Уралу, річках Урал, Кума, Манич, Дон.
З близьким островами — 54036¢ пн.ш. і 24004¢ сх.д., коли до території Європи, визначеної першим способом, включено всі близькі острови, в тому числі Великобританію та Ірландію з водними просторами між ними, морськими затоками тощо.
Європа в цілому — 59009¢ пн.ш. і 21023¢ сх.д., коли її граничну межу на заході, півночі та півдні проведено схематично з включенням усіх далеких островів (Ісландії, Шпіцбергена, Землі Франца-Йосипа, Нової Землі) та водних просторів між ними.

Геодезичний знак біля с.Ділове Рахівського району Закарпатської області має координати 47057¢ пн.ш. і 24057¢ сх.д.

Уважний розгляд карти Європи і найпростіші креслення дають підставу стверджувати, що з визначенням центру Європи як у минулому, так і недавно, в окремих випадках явно допущена концептуальна помилка. Зокрема переміщення центру на периферійну частину європейського материка до берегів Балтійського моря, як це зробили французькі вчені, сильно порушує логіку і сенс його пошуків. Адже основу Європи складає материк, осьова лінія якого приблизно проходить через Лісабон-Мадрид, Тулузу, Ліон, Берн, Прагу-Відень, Варшаву, Мінськ, Москву, Нижній Новгород, Перм. Очевидно, що саме на середньому відрізку цієї лінії має знаходиться геометричний центр Європи.

Якщо схематизувати материкову Європу до трикутника, основа якого проходить вздовж Уралу, а вершина знаходиться в Атлантичному океані поблизу берегів Іспанії, тоді геометричний центр трикутника припадає на болота Полісся. Аналогічні результати виходять при схематизації території Європи до трапеції. Важливо, що в усіх випадках схематизації у межі розрахункових контурів потрапляє понад 90% території Європи. Окремі варіанти схематизації дають розташування центру Європи на Україні, у верхів’ях річки Прип’ять, в районі озера Світязь. Цікаво, що саме в цьому районі проходить границя Головного Європейського вододілу між басейнами Чорного і Балтійського морів.

Отже, географічний центр Європи за розрахунками, які не позбавлені серйозних вад, знаходиться за межами України — десь поблизу кордону Білорусі і Литви. Він виявився зміщеним приблизно на 700 кілометрів на північ від відомого закарпатського центру Європи. Водночас, центр Європи має право знаходитись в Україні, але вже не на Закарпатті, а у верхів’ях річки Прип’ять поблизу кордонів Білорусі, Польщі і України.

Загалом нині налічують понад 200 центрів Європи, які за різними методиками визначали географи. Про головні, стереотипні і неординарні центри Європи навіть є фільм, який зробив польський режисер Станіслав Муха. Очевидно вихвали б певну зацікавленість і центри Європи на картах геніального вченого Леонардо да Вінчі, які на початку 2005 р. були виставлені в Академії Лінсеї в Римі.
Зважаючи на високу умовність розрахунків, що зумовлено надзвичайно складною геометричною формою континенту та наявністю островів, а також враховуючи туристичні запити, на наш погляд, доцільно говорити про існування різних центрів Європи:

на Закарпатті — перший в історії, історичний;
на березі озера Світязь — український, найбільш наближений до точного центру, який коли-небудь ще буде визначений;
у Білорусі — центр, визначений львівськими географами;
у Литві — центр, визначений французькими вченими;
в Естонії — центр великої Європи, яка включає Ісландію, Нову Землю та прилеглі морські акваторії.

Безумовно, робити це необхідно із відповідними застереженнями і поясненнями. Варто зауважити, що визначені різними авторами окремі центри Європи знаходяться майже на однаковій широті – близько 24о-25о на захід від Гринвіцького меридіану. Виходить, що “вісь” Європи, так би мовити її “Гринвіч”, проходить заходом України. Саме тут знаходиться нульова риска поділу Європи на схід і захід.

Таким чином, Україна є центральноєвропейською державою і має стратегічно вигідне (центральне, транзитне) географічне розташування на теренах Європи. Цей фактор безумовно сприятиме її соціально-економічному розвитку.

Зміна географічних центрів адміністративних одиниць України може відбутися у зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи, мета якої поліпшити можливості для подальшого соціально-економічного розвитку та оптимальніше використати природні та трудові ресурси, скоротити громіздкий управлінський апарат тощо.

Відомий вчений-економіст Богдан Данилишин, наприклад, пропонує укрупнити існуючі адміністративні райони і області, ввести нові одиниці-повіти і землі (краї). Замість 20-25 районів в кожній області на його думку може бути 5-10 повітів, замість 24 областей і АР Криму створити 8 земель (країв): Київська (Центральна, включно Столичний округ – Київ), Волинська, Карпатська (Західна), Подільська, Придніпровська, Донецька, Причорноморська, Харківська (Східна) та Автономна Республіка Крим.

Професор Київського національного університету будівництва і архітектури Володимир Нудельман вважає, що треба поступово формувати центр Подільської міжобласної системи розселення, який матиме потужний виробничий, науковий, комунікаційний, фінансовий та соціально-культурний потенціал. Цим центром повинно бути місто Вінниця.

ПЕРШИЙ ПАМ’ЯТНИК ШЕВЧЕНКУ – У КАРПАТАХ

Карпатський край вирізняється не тільки своєю неповторною красою, горами, лісами, полонинами і краєвидами. Тут чи не на кожному кроці є якась особлива місцина, цікава історія чи легенда. Серед них Сокільська гора, що на Косівщині Івано-Франківської області.

На крутому лівому березі Черемоша, між селами Тюдів і Великий Рожен, у 1862 році було споруджено пам’ятник-обеліск Тарасу Шевченку, який претендує на визнання його першим у світі пам’ятним знаком поету.

За твердженням місцевих краєзнавців, вшанувати Великого Кобзаря вирішили свідомі місцеві жителі. Вони вибрали особливе і помітне місце – високу скелю, яка нависає над річкою. Вузенька стрічка дороги над берегом – єдиний шлях через неприступний гірський хребет. Майстри-каменярі змурували шпилястий знак, принесли до нього велику кам’яну брилу і викарбували на ній слова: “Борітеся – поборемо, Бог нам допоможе. Тарас Шевченко. 1862”.

У 1930 році, за часів Польщі, ця унікальна споруда була знищена. Але залишилося фото, зроблене польським туристом 1911 року. Пам’ятник Тарасу Шевченку на цьому місці було відновлено у 1990-му. Шевченко постав у бронзі, на повний зріст. Його зосереджений і суворий погляд спрямований на схід, до Дніпра, у серце України, на батьківщину.

Спорудження пам’ятника Кобзареві у цьому місці могло мати ще й таке пояснення. Прадід Шевченка по материній лінії Іван Бойко був родом з Карпат. Відомий шевченкознавець Павло Зайцев зауважує, що прізвище Катерини Бойко вказує на походження з карпатських верховинців, які прийшли на заробітки в родючий край, на Черкащину.

Газета “Голос України”, 2002, 23 листопада

НАУКА ПРОТИ СТИХІЇ

Для забезпечення відповідних умов проживання та господарської діяльності, стабілізації екологічної ситуації у повененебезпечних районах Карпат необхідно створити багатофункціональні комплекси, основу яких становлять будівельні, агролісомеліоративні та небудівельні заходи.

У нашому інституті проведено системні науково-дослідні роботи щодо регулювання повеней, руслових процесів та берегоукріплень, здійснюється науковий супровід та забезпечення державної “Комплексної програми захисту від шкідливої дії вод сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь в Україні у 2001-2005 роках та прогноз до 2010 року”, розробляються нові елементи протиповеневої системи. Зокрема, у 1999-2000 рр. розроблено принципово нові конструкції протиповеневих дамб і водосховищ з неперервно-дискретним регулюванням річкового стоку. Доповнення загальновідомих заходів запропонованими новими технічними елементами і конструкціями дозволить, на наш погляд, істотно підвищити ефективність та надійність протиповеневого комплексу в Карпатах.

Газета “Україна і світ сьогодні”, 2000, 14-20 жовтня, № 41

СТИХІЮ ПРИБОРКАЮТЬ?

Карпати вже вкотре за останнє десятиріччя нагадали про себе масштабною повінню. Цього року стихія забрала людські життя, багатьох залишила без майна і даху над головою. Проблеми знайшли відгук не лише в Україні, а й за її межами. Люди тут живуть і бояться, що наступного року лихо знову прийде з гір.

Карпатський регіон, де налічується понад двадцять тисяч річкових звивистих русел, належить до найбільш повененебезпечних як в Україні, так і в Європі в цілому. Повені в Карпатах мають складний генезис, механізм та різні причини виникнення. Однією з головних причин великого водного навантаження є атмосферні опади (здебільшого дощі на тлі бурхливого сніготанення), яких тут може випасти до 200-300 мм і більше за добу та 1000-1500 мм і більше за рік.

Без опадів паводків у Карпатах не буває. Дощі тут приносяться численними атмосферними переміщеннями, циркуляціями та циклонами. Багато фахівців стверджують: виникненню небезпечного збільшення води сприяло хижацьке винищення лісових площ і оголення схилів Карпат. Дощові води стікають з гір, переповнюючи долини й русла річок. Доволі часто, приблизно раз на 20-30 років, випадають рясні дощі на значній території регіону. У цей час виникають регіональні повені катастрофічного характеру. У ХХ столітті їх було шість, але інколи ці стихійні явища проходять з інтервалом у два-три роки і навіть 10-15 днів (1947-1948 роки).

Вода забирає людські життя, завдає великих матеріальних збитків. Так, наприклад, 1998 року вони становили 800 млн. гривень, а кількість людських жертв сягнула 18 чоловік. Сьогодні людині ще не під силу зупинити великі потоки, повна адаптація до них практично неможлива. Поки що залишається важко визначити час їх проходження. Проте, як свідчить багатовіковий досвід, ряд повеней можна передбачити, пом’якшити їхній шкідливий вплив.

Успішний захист від них можна здійснити лише за умови піднесення цієї проблеми до загальнодержавного рівня. Засади обачливості, виваженості та мудрості вимагають якнайшвидшого запровадження максимально можливих постповеневих та превентивних заходів. Не можуть бути допущені дії за принципом “ блискавка не може двічі вдарити в одне і те саме місце”. Повені в Карпатах вічні, як і самі Карпати.

Треба ретельно дослідити проблему, впевнено братися за її розв’язування, укріплювати береги, зводити дамби.

Проблему регулювання стихії в Карпатах, на Закарпатті та Прикарпатті необхідно розв’язувати по-новому: потрібно створити єдиний протиповеневий комплекс, який складається з системи гідротехнічних, агролісомеліоративних та структурних (нетехнічних) заходів. Своє слово мають сказати аварійно-рятувальні служби, фахівці з надзвичайних ситуацій, водо господарники, авто дорожники та ті, хто здійснює післяповеневі відновлювальні роботи. У Карпатах досі немає запасних протиповеневих водосховищ.

Особливе значення належить лісозбереженню та лісовідновленню, адже ліси – потужний регулятор води. Повинні запрацювати новітні інформаційно-вимірювальні системи моніторингу метеорологічної ситуації. Слід згуртувати зусилля вчених різних установ, створити національний та регіональні центри дослідження природних катаклізмів на базі профільних науково-дослідних лабораторій та обласних університетів. Для поглибленого вивчення повеней важлива роль належатиме фізичному (гідравлічному) та комп’ютерному моделюванню. В єдиному протиповеневому комплексі заходів чільне місце має посідати екологічне виховання. Цьому сприятимуть видання відповідної науково-популярної літератури, створення документальних фільмів, пропаганда через пресу, радіо, телебачення. Коли ж це робити, як не тепер ?

Газета “Урядовий кур’єр”, 2001, 4 жовтня

ОЗЕРО СИНЕВИР – ПРИРОДНЕ ПРОТИПОВЕНЕВЕ ВОДОСХОВИЩЕ У КАРПАТАХ

Серед багатьох відомих способів боротьби з повенями єдиним радикальним є регулювання повеневого стоку за допомогою водосховищ на річках. У Карпатському регіоні цей ефективний напрям не здобув належного розвитку. В той же час на території Карпат високо в горах тисячі літ існує озеро, яке може служити природним аналогом протиповеневих водосховищ. Як свідчать лімнологічні дослідження (лімнологія – розділ гідрології, який вивчає озера і водосховища), на цьому озері постійно відбуваються саморегулюючі процеси перехоплення, акумуляції та поступового відведення повеневих вод.

Мова йде про озеро Синевир, яке розташоване на високогір’ї у Міжгірському районі Закарпатської області. Це справжня перлина карпатського краю (подібно до озера Ріца на Кавказі), екзотично привабливий, неповторно красивий куточок природи.

Озеро Синевир (інша назва “Морське око”) – це невеличке за площею, але глибоке гірське озерце. Площа його водного дзеркала 4-7 га, глибина до 24 м, висота над рівнем моря 989 м. Озеро знаходиться серед гір у верхів’ї басейну річки Теребля на одному із її струмків – Синевирському потічку. В озеро впадають 4 струмки – Озерний, Полонинський, Смерековий та Клівський. Вода з озера витікає через підземний отвір у вигляді джерела, яке стікає до річки Тереблі.

Озеро Синевир утворилось у глибоку давнину, приблизно 10000 років тому, за часів післяльодовикового періоду. Причиною його виникнення став гігантський зсув гори Красної, внаслідок якого гора перегородила струмок і утворила природну греблю. У перекриту улоговину з потоків натікала вода, і виникло безстічне водосховище. З часом вода знайшла фільтраційні ходи у тілі гори-греблі, встановилась рівновага між притоком та витоком, стабілізувався рівень води в озері. У такому стані озеро існує вже тисячі років.

Синій вир озера, в який зачаровано дивляться мешканці та туристи, може служити основою для назви озера. Але інша версія. У походженні назви лежить романтична легенда про палке кохання багатої дівчини на ім’я Синь та бідного легеня Вира. Майнова нерівність стала на перешкоді коханню. Слуги багатія вбили юнака, а тіло скинули в ущелину і завалили на замовлення родичів важким камінням. Стоячи над ущелиною, Синь довго оплакувала свого коханого, і з її сліз утворилося озеро, яке затопило долину. Посеред озера, на місці, де лежав юнак, виник острівець.

Водозбірний басейн озера охоплює схили лісистих гір, які захищають його від вітру та забруднення, створюють сприятливі санітарно-біологічні умови. Завдяки цьому вода в озері тиха, чиста, прозора, смачна, прохолодна, багата на кисень, майже не забруднена хімічними інгредієнтами. Тому в озері водиться форель – цінна прісноводна риба, представник сімейства лососевих, яка мешкає у гірських річках і озерах, здебільшого лише чистих. Для розведення форелі на озері створено форельний інкубатор.

Озеро Синевир має свою особливість – влітку, коли воно міліє, на ньому посередині з’являється острівець, який нагадує зіницю ока. У періоди сильних дощів та весняного сніготанення на струмках озера виникають повені, які зумовлюють підйоми рівня води, знесення з гір твердих частинок грунту і рослинності, поступове замулення дна озера.

У свій час була здійснена невдала спроба зупинити обміління озера шляхом припинення природного витоку з нього води. Для цього була збудована дамба-загата. Згодом цю неприродну споруду зруйнувала сама природа – вода прорвала дамбу, і саморегулюючий процес відновився. Проте проблема замулення озера залишається невирішеною. Захистити озеро, як свідчить світовий досвід, можливо шляхом створенням вище озера ставків-уловлювачів твердого стоку, які перехоплюватимуть більшу частину наносів, і посадити кущі.

Використовуючи принципи біоніки – науки, яка вивчає особливості будови та життєдіяльності організмів для створення нових приладів, механізмів, систем і вдосконалення існуючих – та пильно придивившись до навколишнього середовища, можна зрозуміти, що озеро Синевир служить природним аналогом спеціальних протиповеневих водосховищ, які мають резервні ємності для прийому, накопичення та поступового скидання повеневих вод. Природа ніби підказує вірний шлях для розв’язання складної проблеми регулювання повеней у Карпатах.

ЛІТЕРАТУРА

Скуратівський В.Т. Посвіт: Художні оповіді, новели. – Київ: Молодь, 1988. – 176 с.
Патиківський Ю. Море серед гір / Урядовий кур’єр, 2000. – 1 серп.
Нежиховский Р.А. Наводнения на реках и озерах. – Гидрометеоиздат, 1988. – 184 с.

Водне господарство України, 2001, № 1-2, с. 25-26

ПРОТИПОВЕНЕВИЙ ТУНЕЛЬ ПІД КАРПАТАМИ

У вічній боротьбі з повенями людство винайшло багато високоефективних і надійних заходів, серед яких — будівництво захисних дамб для обвалування русел річок, створення штучних водосховищ, регулювання русел, лісозбереження, заліснення, агротехнічні і протиерозійні заходи для затримання поверхневого стоку на водозборах та ін.

Оригінальний нетрадиційний засіб захисту від паводків у Карпатах запропонував науковець із Чернівецького державного університету М.І. Кирилюк. Суть його пропозиції полягає в тому, щоб частину паводкових вод, які формуються під час осінньо-зимових повеней на річках Закарпаття, транспортувати (повернути) на територію водозаборів правобережних приток Дністра. Саме в холодну пору, коли на Закарпатті проходять паводки, на Дністрі, зокрема в нижній його течії, спостерігається межень, тобто і дефіцит водних ресурсів. Звичайно, як застерігає автор, така пропозиція вимагає глибокого наукового і техніко- економічного обгрунтування.

Дійсно, за даними С.М. Перехреста та інших дослідників, історичні (видатні) паводки на окремих територіях Карпатського регіону відбуваються у різний час: на Закарпатті з його південно-західною експозицією схилів — у холодну пору року (листопад-травень), а на Прикарпатті з північно-східною експозицією схилів — у теплу пору (червень-серпень). Лише інколи, паводки проходять одночасно на протилежних схилах Карпат.

На думку М.І. Кирилюка, ця специфіка (асинхронність) гідрологічного режиму річок Закарпаття і Прикарпаття може бути використана для радикального вирішення проблеми боротьби з повенями.

Зовні ідея перекидання частини повеневих вод з одного басейну в інший виглядає дуже привабливою, адже окремі ділянки русел річок на суміжних водозборах знаходяться відносно близько. Зокрема, відстань між річками Чорна Тиса і Прут у районі населених пунктів Ясиня-Ворохта складає 15 км, Біла Тиса і Чорний Черемош (Рахів і Бистрець) – 36 км, Тересва і Бистриця Надвірнянська (села Усть-Чорна і Бистриця) — 28 км і т.д.

Міжбасейнові перекидання повеневого стоку можливо здійснити двома шляхами: самопливом по гірських тунелях (подібно залізничним) або перекачуванням за допомогою насосних станцій і закритих трубопроводів.

Особливої уваги заслуговує перша пропозиція, оскільки тунелі, окрім пропуску великих паводків, можуть використовуватись як автомобільні підземні магістралі. Такі автостради працюватимуть майже безперервно, закриваючись лише на декілька днів під час катастрофічних повеней та після їх проходження для відновлення пошкоджень і очищення від наносів.

Зрозуміло, що протиповеневі тунелі чи трубопроводи в Карпатах — це складні споруди і, якщо колись вони будуть побудовані, то матимуть вражаючі розміри і напружені режими експлуатації.

Цікаво, що в Карпатах побудовано більше десятка тунелів, головним чином залізничних. Перші тунелі були прорубані у кінці XIX ст. італійськими каменярами, яких сюди запросили австро-угорські власті. Нащадки тих італійців зараз живуть у с. Діловому на Закарпатті.

З світової практики вражаючим прикладом будівництва тунелів у горах є Чіуауа — тихоокеанська залізнична магістраль у Мексиці, на якій створено 99 тунелів загальною довжиною близько 200 км.
Проте варто пам’ятати, що тунелі залишаються небезпечним об’єктом, про що засвідчила, зокрема, недавня трагедія — пожежа в тунелі через гору Кітзетейнхорн в Австрії, внаслідок якої загинуло 160 лижників.

ЛІТЕРАТУРА

Кирилюк М.І. Історичні наводнення в Українських Карпатах / Матеріали міжнародної науково-практ. конференції: Екологічні та соціально-економічні аспекти катастрофічних стихійних явищ у карпатському регіоні (повені, селі, зсуви (21-24 вересня 1999 р.). — Рахів: Поличка “Карпатського краю”, 1999, С.131-137.
Перехрест С.М., Кочубей С.Г., Пєчковська О.М. Шкідливі стихійні явища в Українських Карпатах та засоби боротьби з ними. — Київ: Наукова думка, 1971. — 200 с.
Скуратівський В.Т. Посвіт. Художні оповіді, новели. — Київ: Молодь, 1988. — 176 с.

Водне господарство України, 2000, № 5-6

ПОВЕНЕВЕ “БАГАТСТВО” КАРПАТ ТА ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ ПОВЕНЕЙ

Карпати! Мій рідний край, срібна Земля. Буковина, Закарпаття, Галичина, Івано-Франківщина, Львівщина. Край гордих людей – гуцулів, етнічної групи українців, які проживають в горах, працелюбних, невибагливих, терплячих і мудрих гірських мешканців.

Казкові смерекові і букові ліси, барвисті полонини, пасовища, бурхливі річки і потічки, джерельні мінеральні трускавецькі, солотвинські, буркутські та ще багато інших вод (понад 300 джерел) т а цілюще, чисте повітря – все це складові обличчя чудового творіння природи – Карпат.

Одна із малого числа територій України з осередками недоторканої царини-природи, на якій людство з допомогою організації ЮНЕСКО створило біосферні заповідники – резервати планети.

На жаль, до числа карпатських багатств можна додати ще одне “багатство”, але в лапках – повені на річках. Зауважимо, що в Карпатах часто говорять “повінь”, а в науковій літературі пишуть “паводок”. Карпатський регіон, налічуючи на географічних картах понад 20000 (двадцять тисяч !) річкових звивистих ліній, належить до найбільш повененебезпечних в Україні та Європі.

Повені в Карпатах мають складний генезис та механізм, різні причини виникнення. Однією з головних причин є атмосферні опади (здебільшого дощі), яких тут може випасти до 200-300 мм і більше за добу та 2000-2500 мм за рік. З дитинства пам’ятаю декілька злив, які перетворили сільські старокутські вулиці на каламутні жовті потоки – ріки по коліна. Без опадів повеней в Карпатах не буває. Дощі омивають Карпати з такою щедрістю, що ніби нагадують горам період майже 20 мільйоннорічної давнини, коли на місці гір котив хвилі океан Теніс.

В Карпати дощі приносяться чисельними атмосферними переміщеннями, циркуляціями та циклонами, можливо й збуренням явища Ель-Ніньйо, для яких високі гори зі своєрідною орографією є дійовою перепоною, місцем зупинки і розвантаження.

Відомий український письменник – етнограф Василь Скуратівський вважає, що виникненню небезпечних повеней сприяло хижацьке знищення лісових площ і оголення схилів Карпат (книга “Посвіт”. – Київ: Молодь, 1988, с. 120).

Головним осередком проходження повеней є річки, їх русла та заплави. Гідрологічна мережа Карпат сформувалась близько 5 млн. років тому. За цей період на річках пройшло безліч повеней. Із року в рік мільйони разів дощові води вкривають поверхню гір, стікають бурхливими і каламутними потоками, переповнюють русла, виходять у долину.

Досить часто, приблизно через 20-30 років, дощі випадають у надзвичайно великих кількостях і охоплюють значні території регіону; тоді виникають регіональні повені катастрофічного характеру. У ХХ ст. такі повені відбулися в 1911-1912, 1927, 1947-1948, 1969, 1998 рр.

Вода забирає людські життя, маєтки, врожай, худобу, нівечить береги, дороги, мости і кладки, приносить велику біду в регіон. Валентина Сімкович назвала закарпатську повінь 1998 року золотою (за збитками).

Під час повеней головні річки регіону перетворюються на крупні водні артерії, які за витратами перевищують Дніпро у межень. Повеневий стік Тиси, Прута і Дністра сягає 1000-4000 м3/с.

Швидкість повеневих вод у річках перевищує 3-8 м/с. Ріки несуть великі і страшні води, насичені змитим грунтом, русловими відкладами, рештками рослин, дерев та різних речей. Вода легко переносить навіть важке каміння. Цьому сприяє сама природа; згідно закону Ері, вага частинок наносів, які волочаться по дну русла річки, пропорційна шостій степені швидкості потоку. Ріка вже не пливе, а летить з великим шумом, гуркотом і ревом. Дійсно, як писав у 1912 р. Гнат Хоткевич, якась шалена гра шалених сил.

Сьогодні людині ще не під силу зупинити великі повені, адаптація до них практично неможлива. Важко визначити час їх проходження. Сильні дощі і зливи носять непередбачуваний раптовий характер. Відсутні засоби і механізми для регулювання погоди. Природні сили залишаються значно потужнішими, ніж людські.

Проте, як свідчить багатовіковий досвід, ряд повеней можливо завбачити, відрегулювати, безболісно провести, пристосовуватись до них, пом’якшити їх шкідливий вплив. Для цього будують водосховища і дамби, регулюють русло, формують протиповеневі комплекси в межах річкової мережі і водозбірного басейну.

Успішний захист від повеней можна здійснити лише за умови вирішення проблеми регулювання повеней на загальнодержавному рівні. У зарубіжній економічній літературі навіть існує спеціальний термін – проблема “фрірайдера”: люди можуть користуватись суспільними благами (регулювання повеней, національно оборона, наука, боротьба з шкідниками), але не несуть ніяких витрат на їх виробництво, їх забезпечує державний сектор через систему податків (Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – Київ: Хагар-Демос, 1993. – с. 100).

Засади обачливості, виваженості та мудрості вимагають якнайшвидше здійснити максимум можливих постповеневих та превентивних заходів. Не треба покладатись на твердження, що “блискавка чи бомба не може двічі вдарити в одне і те саме місце”. Повені в Карпатах вічні, як і самі Карпати. Треба ретельно дослідити, впевнено братись за цапіни, кріпити береги, будувати дамби, греблі, гамованки, кашиці, мости, підпірні стінки тощо. Час для праці настав.

Водне господарство України, 2000, № 3-4, с. 40-41