Навчально-методичний посібник «Люблю тебе, Гуцульщино!». “Сухе” гуцульське різьблення виробів з деревини

17.12.2014 · Видання

Різьблення — належить до найдавніших технік художнього декорування виробів з дерева. Протягом багатьох віків на Гуцульщині розвивалося й міцніло мистецтво різьблення деревини, тобто декорування (прикрашання) ужиткових виробів оригінальними візерунками та орнаментами.

Згідно усталеної класифікації, різьблення деревини можна поділити на три основні види:
— плоске;
— плоско-рельєфне;
— об’ємне або скульптурне.

Найпоширенішим різьбленням є плоске, яке, в свою чергу, поділяється на контурне (гравіювальне), лункове і тригранно-виїмчасте (геометричне). На Гуцульщині значного поширення набуло тригранно-виїмчасте різьблення у поєднанні з лунковим та підібраним фоном, яке у місцевих жителів дістало локальну, характерну лише для цього регіону, назву — “сухе” гуцульське.
Відновлення національних традицій у культурі і мистецтві сприяє розвиткові та вдосконаленню гуцульських художніх ремесел, у тому числі й різьблення деревини. Оригінальна техніка виконання, простий за конструкцією різальний інструмент, який легко виготовити власними силами вдома чи в шкільних навчальних майстернях, значні виховні можливості цього виду декоративно-ужиткового мистецтва дозволять вам прилучитися до справи відродження, розвитку й поширення гуцульського різьблення.

4.1. Інструменти, пристрої та матеріали для різьблення деревини

Для проведення занять з різьблення деревини використовується обладнання шкільного типу‚ яке є переважно в усіх столярних навчальних майстернях. Тому ми хочемо зосередити вашу увагу лише на комплекті спеціального різального інструменту, який використовується для декорування поверхонь виробів у техніці “сухого” різьблення.

Інструмент для художньої обробки деревини поділяється на різьбярський‚ столярний та розмічальний. До різьбярського інструменту належать ножі різних форм та стамески. Для деяких видів робіт використовують звичайний ніж з двостороннім загостренням леза (рис. 137, б). Основним інструментом для виконання тригранних і чотиригранних порізок є скісний ніж (“скосачок”)‚ який рекомендується виготовляти з полотна ножівки по дереву чи металу‚ хірургічного скальпеля‚ уламків коси‚ небезпечної бритви та ін (137, а).

Довжина леза скісного ножа становить приблизно 20-50 мм‚ ширина — 15-20 мм‚ товщина — 1-2 мм. Кут нахилу різальної кромки становить 55-700, кут загострення — 15-200. Ручку для скісного ножа виготовляють з м’якої породи деревини (переважно з липи) довільної форми. Ручки різьбярського інструменту бажано не лакувати.

Подібним до “скосачка” є двосторонній плоский ніж, який на Гуцульщині отримав назву — “городничок” (рис. 137, ж).

Крім скісного ножа і “городничка” у комплекті потрібно мати плоскі‚ пологі та круті півкруглі стамески‚ стамески-клюкарзи й кутові різці. Плоскі стамески — це звичайні столярні стамески завширшки 2‚ 5‚ 8‚ 10‚ 12‚ 15‚ 20‚ 25‚ 30 мм, які використовуються залежно від ширини виконуваного елемента чи мотиву та віддалі між окремими елементами у композиції. Комплект плоских стамесок повинен складати 5-10 шт. Крім цього, для виконання окремих елементів використовують плоскі стамески з півкруглим лезом (рис. 137, е). Плоскі стамески із зігнутою ніжкою називаються “вибирачами”.
Також у комплекті повинні бути півкруглі стамески. Пологі півкруглі стамески-“пшенички” (рис. 137, г) мають лезо більшого радіуса кривизни, ніж круті. Їх використовують для виконання орнаменту, складеного з елементів півкруглих обрисів (“руж“, “заячих вушок“, “сонечок“ тощо). Для різьблення використовують до 5 шт. таких стамесок з шириною леза 3‚ 5‚ 8‚ 10‚ 15 мм і товщиною 1-2 мм. Круті півкруглі стамески-“підківки” використовуються для прорізування ліній та виконання окремих елементів (“підківок”, “змійок“, “слізок”, “парканця”). Для роботи потрібно мати 5-7 таких стамесок з шириною різальної кромки 1‚ 2‚ 3‚ 5‚ 7‚ 10 мм і товщиною 1-2 мм.
Стамески-клюкарзи (рис. 137, д) бувають усіх вище перерахованих профілів‚ але відрізняються від них зігнутою шийкою леза. У гуцульських майстрів вони отримали назву “фучоки” або “фучики”. Вони використовуються для роботи у важкодоступних місцях‚ коли виникають незручності при різьбленні стамесками з прямими лезами, а також для зачищення поглибленого фону.
Кутові стамески — “різчики“ (рис. 137, в) складаються з двох прямих паралельних лез‚ розміщених одне до одного під кутами 300‚ 450‚ 600‚ 750 та 900. Ширина леза не має важливого значення і коливається у межах 3-15 мм‚ товщина становить 1-2 мм. Розміри стамесок залежать, в основному, від розмірів виконуваних елементів. Якщо виконується дрібне різьблення‚ то й стамески використовують невеликі‚ для виконання крупних елементів потрібні стамески більших розмірів.
Прямі стамески виготовляють зі старих використаних надфілів. Надфілі відповідним чином загострюють‚ вправляють у дерев’яну ручку‚ просвердливши отвір дещо меншого діаметру за хвостовик надфіля. Прямі стамески‚ півкруглі клюкарзи та кутові стамески також можна виготовити з пружин різної товщини‚ попередньо нагрівши їх у муфельній печі та розклепавши до відповідної товщини.
Нерівності на прокованій пластині знімають на заточному крузі. Нагрівши пластину у муфельній печі до певної температури‚ їй надають відповідної форми, наприклад, стамески-кутника або напівкруглої стамески. Для утворення форми стамески використовують металевий стержень відповідного діаметра або тригранний напилок. Після проковування, стамески піддають гартуванню.
Дуже важливо правильно загострити різальний інструмент. Скісний ніж загострюють з двох сторін на шліфувальному крузі так‚ щоб лезо у поперечному розрізі мало правильну клиноподібну форму, в іншому випадку кут фаски заважатиме лезу ножа лягати паралельно площині фону‚ а це перешкоджатиме плавному зрізуванню стружки.
Загострюють лезо до появи задирки. Доводити різець потрібно вручну на дрібнозернистому бруску так‚ щоб фаска леза щільно прилягала до нього. Скісний ніж загострюють доти‚ поки задирка не відпаде. Доводять ніж на полірувальному бруску (наклеєна на дерев’яний брусок шкіра з нанесеною абразивною пастою).
Всі інші види стамесок загострюють лише з зовнішньої сторони. Загострення проводять у тій же послідовності, що й скісний ніж‚ а доведення — на дерев’яному жолобчастому бруску з наклеєною на нього дрібнозернистою шліфувальною шкуркою. Жолобки бруска повинні відповідати профілю стамесок. У таких канавках фаска стамесок загострюється без відхилень‚ причому довжина фаски повинна бути дещо більшою за товщину полотна стамески. Задирку в таких стамесках знімають з внутрішнього боку півкруглим бруском‚ ширина якого відповідає ширині стамески.
Крім основного різьбярського інструменту у комплект повинен входити розмічальний інструмент, який служить для викреслювання шаблонів‚ трафаретів‚ розмічання елементів та мотивів різьблення на поверхні виробу. До комплекту входять лінійка‚ олівець, кутник‚ звичайний та розмічальний циркуль‚ циркуль-кругоріз‚ який використовується для розмічання та прорізування ліній контуру елементів різьблення, а також рейсмус‚ що служить для нанесення паралельних ліній та шило. Для виготовлення декоративно-ужиткових виробів з дерева необхідні: калька‚ копіювальний папір та набір столярного інструменту (рубанок‚ напівфуганок‚ викружна пилка‚ лобзик‚ коловорот‚ дриль‚ набір свердел‚ цикля та ін.).
До найнеобхідніших пристосувань та пристроїв для занять художньою обробкою деревини відносяться: комплект струбцин для склеювання заготовок‚ шліфувальні насадки для токарного верстата СТД-120М‚ пристрій для висвердлювання колових елементів спеціальними свердлами-“швайсиками”‚ пристосування для нарізання шипів і для обрізання заготовок під різними кутами.
Шліфувальні насадки призначені для механічного шліфування плоских та увігнутих поверхонь. Обрізаний по контуру з твердої породи деревини диск діаметром 200-220 мм з наклеєним шліфувальним папером закріплюється з допомогою болта М12 у шпиндель (патрон) верстата СТД-120М. Циліндрична заготовка довжиною 200-300 мм закріплюється з допомогою тризубця і задньої бабки та обточується до відповідних діаметрів‚ поступово зменшуючи діаметр ділянок (від 60 до 20 мм). На насадки наклеюється дрібнозернистий шліфувальний папір.
Полірувальний диск для доведення різців‚ стамесок‚ леза рубанка виготовляють аналогічно до шліфувального бруска‚ тільки на торець і передню поверхню наклеюють повсть або товсту шкіру.
Виконувати різьблення можна як за столярним верстаком, так й за звичайним столом (партою). Для початкового етапу навчання різьбленню краще підбирати деревину м’яких порід: липу, осику, вільху тощо. Особливо для роботи підходить липа, деревина якої м’яка, однорідна за текстурою і кольором, добре піддається обробці різанням. У подальшому необхідно використовувати більш тверді породи деревини: грушу, бук, ясен, горіх та ін.
Зберігати різальні інструменти бажано так, щоб металеві робочі частини не псувалися. Тому краще їх тримати у футлярі з цупкого полотна (дерматину), де для кожного інструменту виготовлена окрема кишенька.
Декорування виробів з дерева у різних техніках різьблення за відсутності спеціальних столів виконують, як правило, сидячи на табуретах чи гвинтових стільцях за столярними верстаками. Найкраще, коли верстаки одномісні, але можна використовувати й двомісні. Розміри верстаків повинні задовольняти наступним вимогам: ширина — 700-900 мм, довжина — 1000-1200 мм для одного працюючого, висота 1100-1200 мм; висота табуретів — 650-750 мм.
Приміщення, де займаються учні, повинно бути сухим, з температурою не нижче 180С і вологістю повітря до 60%. Не рекомендується використовувати підвальні та напівпідвальні приміщення. Стелю та стіни фарбують у світлі тони. Освітлення повинно поєднувати природне та штучне світло. Природне освітлення має бути розсіяним, без попадання прямих сонячних променів. Найкраще, коли розсіяне світло забезпечують люмінесцентні лампи. Якщо в приміщенні встановлені лампи розжарювання, то світло повинно падати з двох точок (спереду та зліва), щоб на оброблюваній різьбленням поверхні не виникало різких тіней.
Традиційно для різьблення використовується деревина липи, яка росте майже на всій території України, зокрема й на Гуцульщині. Вона білого кольору, однорідної будови, м’яка і досить в’язка; легко і чисто різьбиться в усіх напрямках, майже не розтріскується і не жолобиться при висиханні. На липі добре виконувати як крупні, так й дрібні декоративні елементи та мотиви. Вона добре тонується водними розчинниками в будь-який колір, гарно шліфується та полірується.
Якщо немає можливості заготувати деревину липи, її можна замінити осиковою. Деревина осики сріблясто-білого кольору, не схильна до загнивання; м’яка, однорідної будови; добре різьбиться в усіх напрямках; за багатьма ознаками подібна до липи. Але, якщо зріз на липовій деревині є блискучим й чистим, то на осиковій — ворсистий; крім того вона частіше сколюється, тому рідко використовується для виконання дрібних елементів тригранно-виїмчастого різьблення.
Добрим матеріалом для різьблення є вільха, зокрема чорна. Її свіжозрубана деревина червонувато-жовтувато-білого кольору при взаємодії з повітрям — швидко червоніє. Вільха має м’яку, в’язку деревину, яка добре і чисто різьбиться в усіх напрямках та імітується (фарбується) під цінні породи деревини, зокрема червоне дерево. Через невеликі розміри стовбура, ядрову гниль та косошарість промислове використання вільхи обмежене.
Часто для різьблення використовують березу, яка поширена практично на всій території Гуцульщини. Її деревина білого кольору, однорідної будови, достатньо тверда і в’язка. Різьбиться відносно легко, має чіткі контури і високу чистоту зрізу. Суттєвим недоліком берези є висока гігроскопічність та здатність до розтріскування при висиханні. Тому матеріал для різьблення повинен бути достатньо сухим, щоб при усушці не розтріскувалися вже готові роботи.
Після майстерного оволодіння елементами й мотивами різьблення і виготовлення простих виробів з деревини липи, вільхи чи берези можна виконувати більш серйозні й відповідальні роботи, для який підбирається деревина груші, черешні, горіха, бука, клена.
Заготовки для виготовлення декоративно-ужиткових виробів повинні бути добре просушеними, з допустимою вологістю 8-12%. Звичайно, що вологіша деревина краще й легше різьбиться в усіх напрямках, однак реальною є небезпека того, що при подальшому висиханні виконаний орнамент чи візерунок буде розтріскуватися, а сама заготовка — жолобитися. Сушити заготовки для роботи можна в приміщеннях біля закритих джерел тепла. Найкраще їх готувати завчасно й складувати на горищі або на подвір’ї під навісом для повільного й надійного висушування.

4.2. Техніка виконання елементів й мотивів “сухого” різьблення

В основі “сухого” гуцульського різьблення лежать різноманітні комбінації (поєднання) зовнішньо нескладних геометричних фігур: кіл‚ трикутників‚ чотирикутників‚ пірамід, трапецій, ліній тощо (рис.). Мистецтво цієї техніки різьблення полягає в тому‚ щоб умілим комбінуванням простих елементів створити складний і досконалий візерунок, в якому кожен окремий елемент чи мотив‚ кожен штрих був виконаний з великою точністю і акуратністю.
У пошуках досконалої орнаментальної композиції, особливо на початковому етапі навчання різьбленню, слід звертатися до творів народного мистецтва Гуцульщини. У роботах майстрів-різьбярів цього регіону України спостерігаються локальні особливості створення орнаментів‚ хоча окремі елементи й мотиви цього різьблення усюди є однаковими. Декор, виконаний “сухим” різьбленням, виграє контрастом світлотіней різьблених ліній, граней та вибраного фону.
Комбінацією основних елементів чи мотивів “сухого” різьблення можна створити безмежну кількість орнаментальних композицій. Такими елементами є лінії‚ кутики‚ трикутники‚ чотирикутники та ін. Однак краса різьбленого виробу визначається не лише його композицією‚ але й якістю виконання елементів та мотивів‚ їх чистотою й філігранною точністю.
Перед створенням і втіленням у матеріалі орнаментальних композицій в техніці тригранно-виїмчастого різьблення, необхідно в учнів сформувати навички виконання основних елементів на “тренувальних дощечках” таких порід деревини, як липа‚ вільха‚ осика‚ береза тощо. Дощечки для вивчення елементів різьблення можуть мати довільні розміри.
Перш ніж приступити до практичного вивчення елементів різьблення необхідно знати народні назви та вміти зарисовувати їх у робочих зошитах. При вирізьблюванні простих порізок-ліній формуються початкові практичні вміння. Вивчення кожного наступного елемента різьблення слід завершувати виконанням мотивів‚ які складаються з поєднання різних, попередньо вивчених, елементів. При цьому виникає чітке уявлення про гармонійність поєднання окремих елементів у мотиви‚ а мотивів — в орнаментальні композиції.

Прийоми виконання основних елементів “сухого” гуцульського різьблення:

1. Тренувальні вправи починаються з виконання одного з найбільш розповсюдженого й найпростішого елемента — “лінії”. Якщо різьбити впоперек волокон, то стамеску доведеться нахиляти до площини, як тільки волокна почнуть її “втягувати” у глибину. Для одержання рівної, однакової за шириною і глибиною лінії вимагається прикладання певних зусиль та дотримання однакового нахилу різця. Тому частіше тонкі лінії прорізують вузькою кутовою стамескою з відігнутою ніжкою — “фучиком” або “різчиком” (рис.138-139). Інколи замість “фучика” використовують скісний ніж, яким спочатку виконують врізання лінії у перпендикулярному до площини напрямку, а потім підбирають з одного чи двох боків під кутом 450.
Для вироблення навичок володіння різьбярським інструментом, з допомогою “ліній” виконуються різні мотиви різьблення: ”ільчасте письмо”, ”шнурочки”‚ ”драбинки”‚ ”січені зубчики”‚ ”дашки”‚ ”бендюги”‚ ”медівники”, смерічки” та ін. (рис. 140).
2. “Кутик” або “клинець” є одним з найпростіших і часто вживаних елементів гуцульського різьблення, яким виконують стрічкове обрамлення центральної частини орнаментальної композиції (рис.141). Цей трикутний елемент із заглибиною при вершині виконується надзвичайно просто: вістря скісного ножа заглиблюють біля однієї з вершин (за сторонами трикутника)‚ а біля протилежної основи виводять на поверхню. Так само з вершини трикутника проводять врізання протилежної сторони. Ці практичні дії у різьбленні дістали назву — “затинання”. Щоб полегшити й прискорити процес “затинання” часто використовують кутові стамески — “фучики” — відповідного розміру різальних кромок та кута між ними. Потім‚ починаючи з лінії основи‚ вістрям окісного ножа деревину зрізають за всією площиною трикутника‚ заглиблюючись біля його вершини.
3. Прийом виконання “трикутника” (трикутних “копаничок”) полягає у наступному (рис.142): вістря ножа заглиблюють у точці перетину трьох кутових променів трикутника‚ з таким розрахунком‚ щоб у цій точці ніж заглиблювався якнайглибше‚ а біля вершини його різальна кромка виходила на поверхню. Як й у попередньому випадку, цей етап практичної дії носить назву “наколювання”. Його проводять у бік усіх трьох променів. Потім‚ не змінюючи положення ножа у руці‚ а лише нахиляючи руку вправо чи вліво й повертаючи дощечку (заготовку)‚ виконують підрізання наколених елементів за лініями сторін трикутника. Причому вістря ножа глибше входить у деревину і поступово виходить на поверхню біля вершин та ліній контуру трикутника. Внаслідок цього з дерев’яної поверхні видаляється стружка тригранної форми (рис. 143). Для більшої чіткості вирізьблених кутових променів трикутника в кінці бажано провести їх повторне “наколювання”. Інструмент для роботи з деревом повинен бути ідеально загостреним‚ що накладає певну відповідальність при використанні його в роботі. Якщо інструмент добре підготовлений, тоді отримують гладенькі й блискучі зрізи‚ покращується якість виконання елементів та полегшується сам процес різьблення. Елементи слід вирізати за волокнами‚ тобто в напрямку природного росту дерева. Тоді лезо скісного ножа ніби пригладжує волокна на місці зрізу. При різьбленні впоперек волокон деревина часто задирається‚ поверхня виходить шорсткою, матовою, а елементи втрачають ошатність.
4. Оволодівши технікою виконання трикутного елемента та мотивів з його використанням‚ наступним етапом повинно стати різьблення “чотирикутників” (чотирикутних “копаничок”, утворених з квадратів‚ прямокутників чи ромбів)‚ з центру яких виходять чотири кутових промені. Залежно від розмірів сторін чотирикутника‚ а також величини кутів при вершинах можна створити значну кількість елементів. Послідовність виконання “чотирикутників” аналогічна різьбленню “трикутників” (рис.144).
Поєднанням різноманітних геометричних елементів багатьма поколіннями народних умільців створені усталені, тобто традиційні для гуцульського різьблення, орнаментальні мотиви. До найдавніших мотивів належать ті‚ що складаються з трикутників, прямокутників‚ квадратів чи ромбів. У народі вони дістали такі назви: “зірки”‚ “змійки”‚ “штерна”‚ “сяйва”, “розетки”, ”ширинки”‚ ”віконці”‚ ”копаниці”‚ ”ромби”‚ ”зірки”, “сяйва” та ін. З цих елементів, складаються стрічкові орнаменти‚ які використовуються для оздоблення країв виробів‚ тобто підкреслюють та підсилюють центральну частину композиції (рис. 145-146).
Своєрідною особливістю гуцульського різьблення є обрамлення елементів чи мотивів лініями основи, так званими “фучиковими” лініями, за межі яких заборонено виходити, а також підсилення їх рельєфності за рахунок підібраного (“підрізаного”) фону, на якому з допомогою цвяшка нанесені дрібні виїмки (“цьоканка”).

Послідовність виконання основних мотивів “сухого” гуцульського різьблення:

1. “Кривулька” — мотив стрічкового орнаменту, складений чергуванням трикутників, які утворюють ламану смужку. Виконання мотиву розпочинається з розмічання двох паралельних ліній. На цих лініях розмічають, обернені одні до одних, рівносторонні трикутники, вершини яких знаходяться на середній лінії. Вони чергуються таким чином, щоб початок основи трикутника, розташованого на одній лінії, співпадав з вершиною протилежного трикутника на середній лінії. Послідовність розмічання представлена на рис. 147. Після розмічання паралельні і ламані лінії вибираються з допомогою “фучика” чи скісного ножа. Поле, утворене трикутниками, заповнюється кількома способами:
— “ільчастим письмом”;
— підібраним (“під-різаним”) і “цьоканим” фоном;
— поєднанням “ільчастого письма” чи підібраного фону та “копаничок” або “очок” (рис. 147).
2. “Півширинка” належить до стрічкового орнаменту, основу якої складає “кривулька”, утворена з ламаних ліній, а також підрізні “клинці” (рис. 148). При виконанні цього мотиву спочатку розмічаємо дві паралельні лінії. Площину, обмежену цими лініями, ділимо перпендикулярами на квадрати, в яких розмічаємо трикутники. Так виконується розмітка “кривульки”, яку в подальшому вибирають “фучиком”. Основу трикутника ділять на три рівні частини, з яких проводять лінії до його вершини.
Виконання “півширинки” розпочинають з вирізування паралельних ліній “кривульки” з допомогою “фучика”. Потім цим же інструментом вибирають лінії основи трикутника та лінії розмежовування “клинців”. Завершальний етап — вирізування трикутних елементів із заглибиною при вершині (“клинців”) з допомогою скісного ножа (рис.149).
3. “Ширинка” — мотив, який утворюється поєднанням “півширинки” та квадратних чи ромбічних “чотирикутників” (“копаничок”). Розпочинається виконання мотиву з розмічання двох паралельних ліній, площина між якими поділяється на квадрати і діагоналі (рис. 150). Внаслідок розмічання утворюється смужка з ромбів і трикутників, які вибираються з допомогою “фучика”. У трикутниках розмічаються “клинці”, а в квадратах — “копанички”.
Різьблення мотиву “ширинка” аналогічне виконанню “півширинки” та “копанички”.
4. “Віконця” — широко розповсюджений мотив, що використовується як у стрічковому орнаменті, так й для виділення окремих деталей композиції. Розмічається поділом поля, утвореного між двома паралельними лініями, на квадрати, в які вписані чотири обрамлені “фучиковими” лініями “копанички”, що нагадують віконця гуцульської хати. Інколи віконця розташовують у ромбах, тоді поле, що утворилось у вигляді трикутників заповнюється одним з варіантів: “ільчастим письмом”, підібраним і “цьоканим” фоном, а також їх поєднанням з трикутними або чотирикутними “копаничками”(рис. 151).
Основні лінії вибираються з допомогою “фучика”, решта елементів виконуються в тій послідовності, що описана вище.
5. “Головкате” належить до складних орнаментальних мотивів та часто використовується як самостійний або додатковий елемент декоративної композиції. Цей мотив подібний до “зубців з головками”, виконаних “сіканцем” (тонкими паралельними і перпендикулярними до них лініями). Різниця полягає лише в тому, що вершину трикутника прикрашає ромбоподібна “копаничка”. Ці елементи основами трикутників лежать на протилежних паралельних лініях так, що утворюють посередині поля ламану орнаментальну смужку. Інколи внутрішнє поле трикутників виконують у вигляді підібраного фону в поєднанні з трикутними “копаничками” або трикутної “копанички”, обрамленої рівносторонніми “клинцями”.
Виконання мотиву “головкате” розпочинають із розмічання п’яти смужок однакової ширини, які ділять перпендикулярними лініями на квадрати. На отриманій сітці з квадратів розмічають з протилежних сторін трикутники, кожний з яких вписаний у чотири клітинки (дві клітинки — основа, дві — висота) та зміщений на відстань однієї клітинки. Продовжуючи сторони трикутника на одну клітинку, креслять невеличкий ромб під головку з “копанички” (рис. 152).
Різьблення розпочинають з “фучикових” ліній, послідовно виконуючи інші елементи (“ільчасте письмо”, підібраний і “цьоканий” фон, трикутні “копанички”, “клинці”), залежно від розробленої композиції (рис. 153).
6. “Гачки” (“рачки”) — один з головних мотивів стрічкового орнаменту в гуцульському різьбленні, який у деяких випадках виступає цілком самостійним елементом загальної композиції. Ефект зображення цього мотиву полягає в контрастному зіставленні ламаних ліній, підібраного фону і вкраплень з “віконець” і “копаничок”.
Перед розмічанням треба визначитись з розмірами мотиву (залежить від розмірів виробу та його місця у загальній структурі композиції), щоб задати відстань між точками основного трикутника. Послідовність розмічання представлена на рис. 154. “Гачки” розмічають таким чином, щоб підібраний фон повторював мотив, а додаткові елементи, складені з “копаничок”, лише підсилювали загальне враження. Різноманітність взаємного розташування складових мотиву пропонується на рис. 154.
Виконання “гачків” розпочинають обведенням основних ліній “фучиком” з їх наступним “зарубуванням” прямою стамескою. Наступним етапом є підбирання фону стамескою-клюкарзою на глибину 1-3 мм залежно від величини мотиву. Для підсилення контрасту підібраний фон роблять “цьоканим” (використовують загострений цвях чи “гребінку”). Виконання допоміжних елементів (“копаничок”) описано вище.
7. ”Парканець” — мотив стрічкового орнаменту. Його вигляд і виконання відрізняється від будь-якого іншого елемента чи мотиву “сухого” різьблення, крім “копитець”, ”слізок”‚ ”жолобків”, ”підківок” та ін. (рис. 145). Виходячи з цього, доцільно розглянути послідовність виконання саме “парканця”.
Спочатку проводиться розмічання мотиву. Двома паралельними лініями задається висота ”парканця”. На одній лінії розмічаються рівнобедрені трикутники, з вершин яких опускаються вертикалі на другу лінію. Для невеликих площин розмітка ”парканця” спрощується (рис.155). Трикутники наколюються скісним ножем і підрізаються. З вершин утворених трикутників проводяться вертикалі до перетину з протилежною лінією. В утворених площинах‚ що нагадують парканець‚ різцем-“підківкою” вирізьблюються жолобки‚ при цьому поле поділяється приблизно на три рівні частини (рис.156). Починається жолобок на умовній лінії‚ проведеній на вершинах “клинців”. Для надання мотиву закінченого вигляду в округлій частині жолобка виконується елемент ”очко”.
8. Мотив “сонічко” — це стилізоване нашими предками небесне світило — Сонце, яке вписане у коло. Цей мотив розташовують у центрі орнаментальної композиції або її окремої частини.
Розмічання розпочинають з викреслювання циркулем двох кіл: першого — радіусом заданої величини (залежно від розміру виробу і розробленої композиції), а другого — меншим на 2 — 4 мм. Зовнішнє коло ділять на необхідну кількість частин: вісім, шістнадцять, тридцять дві тощо. Перетин радіусів (через один) із внутрішнім колом утворює точки перетину трьох кутових променів сегмента. З’єднавши кутові промені із точками перетину радіусів із зовнішнім колом, отримують трикутники (“копанички”) довгастої форми.
Різьблення розпочинають “різчиком” із “затинання” в бік усіх трьох променів кожного трикутника, після цього п’яткою скісного ножа вибирають тригранні порізки: спочатку по зовнішньому колу, пізніше — до центру. Для більшої чіткості вирізьблених кутових променів, в кінці проводять їх повторне “затинання” (рис. 157).
9. “Ружа” — центральний мотив орнаментальної композиції або її окремої частини, в основі якого лежить стилізована квітка.
Спочатку з допомогою циркуля коло ділять на шість рівних частин: з двох протилежних точок перетину діаметра з колом проводять через центр дві дуги. Внаслідок цього отримують ще чотири точки, з яких через центр кола знову проводять чотири дуги. Так виникає шестипелюсткова квітка. Центр дуги, що утворює зовнішню пелюстку, знаходять за межами кола, як показано на рис. 158.
Різьблення розпочинають “фучиком”, виконуючи всі основні лінії мотиву. У центрі пелюсток з допомогою прямої стамески проводять “наколювання”, а півкруглими плоскими стамесками зрізають півовальні заглиблення. Скіснім ножем між пелюстками переважно виконують трикутні “копанички”.
Після формування навичок виконання основних елементів і мотивів “сухого” гуцульського різьблення на “тренувальних дощечках” необхідно підібрати найбільш розповсюджені орнаментальні композиції, а пізніше й самим намагатися створити нові орнаменти. Орнамент способом прямого розмічання (без використання кальки, а лише з допомогою розмічального циркуля) переноситься на поверхню напівфабрикату (майбутнього виробу). Після розмічання виконується різьблення елементів та мотивів, а в кінці — декоративно-захисне опорядження виробу (спочатку нітроцелюлозним, а пізніше олійним лаком).
Запропонована послідовність навчання гарантує ефективність формування стійких практичних умінь та навичок оздоблення декоративно-ужиткових виробів з дерева у техніці “сухого” гуцульського різьблення.

Запитання

Які види різьблення ви знаєте?
Який різальний інструмент використовується для виконання елементів і мотивів “сухого” різьблення?
Поясніть технологію виготовлення й послідовність загострення різьбярського інструменту.
Які породи деревини використовують для виготовлення і оздоблення виробів різьбленням?
Яка різниця між елементами і мотивами “сухого” гуцульського різьблення?
Для чого спочатку вивчають елементи і мотиви різьблення на “тренувальних дощечках”?

5. ІНКРУСТАЦІЯ ВИРОБІВ З ДЕРЕВИНИ

Інкрустація — це техніка орнаментального оздоблення поверхонь виробів шматочками твердих матеріалів (дерева, металу, кістки, перламутру, бісеру тощо). Декоративний ефект інкрустованого візерунка ґрунтується на контрастному зіставленні різноколірних та різнохарактерних матеріалів (рис. 159-160).
З середини XIX ст. ця техніка отримала значний розвиток на Гуцульщині, а основним центром інкрустування виробів з дерева визнана Косівщина. Найчастіше інкрустацію поєднують із “сухим” гуцульським різьбленням. У минулому широко визнаним різьбярем-інкрустатором на Косівщині був Марко Мегеденюк із с. Річка. Вироби з груші, сливи та черешні, в основному декоративні тарілки, баклаги, рамки, скриньки, він прикрашав геометричним орнаментом з різнокольорового бісеру (“пацьорок”). Деякі твори він інкрустував чорним рогом та мосяжним (латунним) дротом. Це було новим прийомом у гуцульській художній обробці деревини. Його високохудожні твори незмінно здобували нагороди та визнання на виставках різних рангів.
Техніку інкрустування виробів з дерева перейняв інший відомий майстер — Василь Девдюк. Він створював чудові орнаментальні композиції, які будував на контрастних кольорових сполученнях та вперше розпочав полірувати готові вироби.
Успішно займались інкрустуванням виробів з дерева сини, онуки й правнуки славнозвісного народного майстра Юрія Шкрібляка, які у своїй творчій діяльності використовували інкрустацію бісером, перламутром, чорним рогом, різнокольоровим деревом, зберігаючи при цьому красу “сухого“ різьблення. Вони виготовили незлічену кількість декоративних тарілок, скриньок, свічників, сигаретниць, баклаг, бочівок, барилець, рахв, пляшок, цукерничок, які гідно представляють народне мистецтво гуцульського краю у цілому світі (рис. 161-163).
У наш час, зберігаючи і приумножуючи традиційні орнаменти старих майстрів, народні умільці Гуцульщини переважно поєднують інкрустацію і “сухе“ гуцульське різьблення, чим досягають високої гармонії форми, декору і текстури деревини (рис. 164-165).

5.1. Інструменти та пристрої для інкрустації

Інструменти для інкрустації виробів різнокольоровим деревом, кісткою та перламутром
1. Прямі долота різної ширини від 2 до 40 мм (рис. 166, а). У наборі повинно бути до 10 доліт, які загострюють з двох сторін під кутом 150. Долота використовують для вирізування квадратних та ромбічних гнізд, а також для нарізування канавок під пояски. Долота виготовляють з інструментальної сталі У8, У8А або У9, У9А.
2. “Вибирачі“ — це маленькі долота з шириною леза 0,5-5 мм (рис. 166, б). Цей набір складається не менше, ніж з п’яти доліт. Фаска у “вибирачів“, як і в звичайних столярних доліт, знімається з однієї сторони під кутом 200 до передньої поверхні. “Вибирачі“ використовуються для вибирання квадратних і ромбічних гнізд та для їх зачищення. Ці долота виготовляються з інструментальної сталі У7 або У7А.
3. Півкруглі долота — “пшенички“ виготовляються з шириною леза 2-12 мм (рис. 166, в). У наборі повинно бути не менше 5 доліт. Ними виконується елемент інкрустації — “пшеничка“. Для його виконання потрібно мати два долота: одне для вирізування гнізда, а друге — для вставки. Долото, яким вирізається вставка, повинно бути більш опуклим. Виготовляється “пшеничка“ зі сталі У8 або У8А таким чином: з однієї сторони півкруглими надфілями вибирається жолобок, а з протилежної — знімається фаска.
4. Скісні долота — використовуються для нарізання “форніру“ на вставки (рис. 166, г). Ширина доліт коливається в межах 10-15 мм, у наборі їх повинно бути 2 штуки. Долота виготовляються зі сталі У8 або У8А. При відсутності вказаних марок сталей використовуються уламки пружин, обойми підшипників, які спочатку відпалюють, надають їм необхідної форми і знову гартують. Після загострення на шліфувальному крузі або бруску долота доводять на шматках мармуру, дрібнозернистих природних каміннях. Долота заправляють на крузі з повсті, на який наноситься полірувальна паста.
5. “Друлівник” призначений для висвердлювання круглих гнізд та вставок (рис. 167). Інколи ці операції виконують з допомогою електродриля або свердлильного верстата. “Друлівник” складається зі стояка, у верхньому кінці якого просвердлений поперечний отвір, а на нижній кінець насаджений патрон для закріплення “бориків” (спеціальних свердел для інкрустації). На 1/4 відстані від нижнього кінця стояка нерухомо закріплений маховик, над яким вільно насаджена поперечка. Поперечка виконує зворотно-поступальний рух по стояку. Через отвір у верхньому кінці стояка пропущений шнур, який двома кінцями зв’язаний з поперечкою. Поперечка не повинна досягати поверхні маховика. Для приведення “друлівника” у рух правою рукою притримують поперечку, а лівою роблять один оберт маховика. Шнур намотується на стояк по спіральній лінії. Лівою рукою відпускають маховик, а правою — легенько натискають на поперечку. Розкручуючись, шнур приводить патрон “друлівника“ у рух.
Використання “друлівника” чи електродрилі для свердління спеціальними свердлами (бориками) вимагає великої точності рухів. Тому для висвердлювання колових елементів можна використати пристрій, який складається з двигуна, педального регулятора частоти обертання (від електричної швейної машини потужністю 90 Вт) та затискного патрона. Цей пристрій дає змогу точно спрямовувати вістря свердла у намічене місце (центр майбутнього колового елементу).
6. “Борики” — це спеціальні свердла для виконання круглих гнізд та нарізання відповідних ним вставок. Набір “бориків” складається з двох свердел “вибирача” та “обвертача”. Для інкрустації використовують не менше п’яти пар цього інструменту, які різняться лише з розмірами.
а) “вибирач” — призначений для висвердлювання гнізд під круглі вставки. За формою він нагадує перове свердло для дерева, одна сторона якого має різальну частину (обрізає коло), а друга — знімає стружку;
б) “обвертач” — використовується для вирізування круглої вставки з “форніру“. Він складається з циліндричного хвостовика (для встановлення у патроні) та ніжки, які трохи зміщені в сторону. Робоча (різальна) частина розташована лише з однієї сторони від центра (ніжки). Центр “обвертача“ трохи довший за робочу частину. Він встановлюється на “форнір” приводиться рух “друлівником” і вирізує кольорову вставку. Робочу частину “обвертача” загострюють так, щоб відстань від центра до різальної кромки завжди була однаковою. Тобто фаска різальної частини повинна розташовуватись ззовні від центру.
“Борики” виготовляють попарно так, щоб вставка вирізана “обвертачем” щільно заходила в гніздо, висвердлене “вибирачем“. Пари цих інструментів пронумеровують. Для виготовлення цих інструментів використовується інструментальна, в’язка сталь марок У7, У7А. Зовнішній вигляд “бориків“ (“вибирача“ та “обвертача“) представлені на рис. 168. Для виготовлення елементів інкрустації використовують більш удосконаленні “вибирачі” та “обертачі”, конструкція яких представлена на рис. 169.
7. Рейсмус служить для вирізування з “форніру“ довгих поясків (рис. 170). Він нагадує звичайний столярний рейсмус. Складається з основи (колодки) та рухомого бруска, у який встановлено ніж-різак.
Інструменти для інкрустації виробів металом.
Для інкрустації металом використовують ті ж інструменти, що й для інкрустації деревом. Для викладання прямих стрічок з металу (“поясків”) використовуються прямі долота, криві лінії або “кривульки” виконуються півкруглим долотом — “пшеничкою”.
Спеціальним долотом для інкрустації металом є “підківка” (рис. 171, а), якою вирізується канавка під однойменний елемент “підківку”. Долото-“підківка” виготовляється із стального дроту або з пружини, яку попередньо відпускають і розрізають на певну довжину (приблизно 90 мм). Частина пружини довжиною 40-50 мм, яка призначена на хвостовик, закріплюється у лещата, інша — згинається під кутом 900. Напилком зрізається рівний торець і круглим надфілем вибирається жолобок та знімається фаска. Хвостовик роблять чотиригранним і насаджують ручку. Після цього долото загострюють. У наборі повинно бути не менше 5 доліт-“підківок“ із радіусом заокруглення 2-4 мм. Канавка під елементи “очка“ та “колісниці“ вирізається спеціальним круглим долотом. Його виготовляють із стальної трубки, торець якої загострюють ( рис. 171, б).
Для виготовлення круглих “капслів” з латунної або мідної жерсті використовуються пуансони, робоча частина яких має сферичну виїмку із загостреними краями (рис. 171, в). Пуансоном користуються так, як й пробійником. Жерсть кладуть на тверду деревину (бук або дуб) і різко вдаряють молотком по інструменту, гострий край якого вирубує кружечок, а деревина втискає жерсть у сферичну виїмку пуансона.
Інструменти для інкрустації виробів бісером.
Для інкрустації бісером виготовляється борик-“вибирач”, який має таку ж конструкцію, що й борик-“вибирач” для ”викладанки”, лише менший за розмірами. Виготовляються такі “борики” із розрахунку, щоб бісер заходив у отвір з натягом (тобто, щоб бісер вставлявся без додаткового кріплення).
Для вставлення бісеру у гніздо виготовляється спеціальний інструмент — “затискач” (рис. 171, г), який має вигляд стального дроту із відшліфованим торцем. Техніка “впускання” полягає в тому, що шилом у висвердлене гніздо вставляється бісер, який зверху, легенько (щоб не розколоти бісер) притискається “затискачем”.

5.2. Техніка виконання елементів і мотивів інкрустації

“Викладанка“ або інкрустування виробів різнокольоровим деревом, рогом (переважно баранячим чорного кольору) та перламутром має свої специфічні прийоми виконання.
Перш за все необхідно заготувати деревину різних кольорів, яка б добре гармоніювала з натуральним кольором дерева (найчастіше груші або явора). Раніше гуцульські майстри використовували в інкрустації контрастне зіставлення кольорів. У наш час в художніх виробах зустрічається поєднання різних кольорів у певних тонах і напівтонах. Отже, кольорова гама повинна бути достатньо широкою. Для цього потрібно заготувати різнокольоровий шпон або приготувати самостійно “форнір“. Насамперед нарізають тонкі дощечки з берези, клена, бука або вільхи розміром 150x50x1,5 мм, які фарбують природними або хімічними барвниками.
Необхідно пам’ятати, що при фарбуванні шари більш твердої деревини вбирають менше барвників і тому залишаються світлішими. Якщо потрібна однакова інтенсивність кольору, то “форнір” попередньо зволожують у воді, а потім занурюють у розчин барвника. Інколи “форнір” виварюють у спеціальних розчинах. Таке дерево дістало назву — “варене“.
Треба пам’ятати, що інкрустацію починають одним кольором вставки, далі переходять до другого, третього і т.д. Лише після завершення інкрустації деревом по дереву, поверхню виробу шліфують і викладають решта елементів з кістки та перламутру.
На Гуцульщині для інкрустації деревом використовується велика кількість елементів та мотивів (рис.172). Їх назва пов’язана з життям і побутом людей, з тваринним і рослинним світом (наприклад, “оленячі ріжки“, “заячі вушка“, “рачки“, “журавлики“, “пшеничники“, “соняшники“ тощо).

Прийоми виконання основних елементів мотивів “викладанки”:

1. Інкрустація “круглої” (“очка”, “кружечка”). На поверхні деревини позначаються місця для інкрустації “очка”. Цей елемент розмічається та виконується за розмірами “бориків” — “вибирача” та “обвертача”. Ніжка “вибирача” ставиться у центр позначеного “очка”, “друлівник” приводиться у рух і висвердлюється гніздо під вставку. З “форніру” відповідного кольору з допомогою “обвертача”, вирізується вставка (рис.173). “Очка“ на клею щільно вставляють у гніздо з допомогою легких ударів молотка.
Елемент гарно виглядає, коли він перекладений двома чи трьома кольорами. Для цього, висвердлюється гніздо “вибирачем” меншого розміру. Пробійником вибивається маленька вставка, яка вкладається у гніздо. Отже, отримується “кругла” з двох кольорів. У центр кружечка, переважно вставляють перламутр, бісер, металеві штифтики (“цвяшки”) або “капслі”.
2. Інкрустація “квадрата” (рис. 174). На поверхні деревини з допомогою лінійки, шила і циркуля розмічаються “квадрати“. За розміченими лініями прямим долотом вирізуються гнізда, які зачищаються долотом — “вибирачем” на глибину трохи меншу за товщину вставки. Гнізда змазуються клеєм і молотком забиваються наперед заготовані вставки, розміри яких дещо більші за розміри гнізд (для щільнішого з’єднання). Перекладаються “квадрати” за таким же принципом, що й при інкрустації двоколірного “очка“.
3. Інкрустація “ромба”. Виконується аналогічно, як й інкрустація “квадрата”.
4. Інкрустація “трикутника”. Виконується з допомогою прямих доліт та доліт — “вибирачів”. Технологія виконання інкрустації така ж, як й для “квадрата”: вирізується гніздо, готується вставка, яка на клею з натягом встановлюється у гніздо.
5. Мотив “зубці” виконується з “трикутників”, основи яких знаходяться на одній лінії.
6. Інкрустація “поясків”. Цей елемент розмічається циркулем і лінійкою. Добре загострений циркуль розводиться на ширину майбутнього “пояска“ (приблизно на 2-3 мм), тоді по лінійці проводиться дві паралельні лінії. Далі, з допомогою прямого широкого долота (20 мм), за розміченими лініями, вибирається гніздо під “поясок”. Долотом-вибирачем зачищується канавка. Рейсмусом вирізається “поясок” трошки більший за ширину канавки, який на клею з натягом вставляється у гніздо.
7. Інкрустація “пшенички”. Цей елемент використовується для створення орнаментальних мотивів: “колосок”, “квітка”, “заячі вушка”, “віночок”. Виконується цей елемент у наступній послідовності. Розмітивши мотив, наприклад, “колоска“, від “пояска” — стебла проводяться прямі лінії приблизно під кутом 450. Підбираються різці-“пшенички” з однаковим радіусом заокруглення, але з різними за розмірами різальними кромками. Меншим долотом за лініями розмітки вирізають гнізда, які підчищають долотом-“вибирачем“. Долотом більшого розміру підготовляють вставку з “форніру”, яку на клею з натягом вставляють у гніздо (рис. 175). Відстань між лініями береться з таким розрахунком, щоб “пшенички” щільно прилягали одна до одної. При цьому вибирання та вклеювання вставок виконується через одну, щоб не виникало сколювання.
8. Інкрустація мотиву “заячі вушка”. Цей мотив являє собою дві “пшенички” з’єднані у нижній вершині. “Заячі вушка” деколи виконуються з “очком”, на яке вони спираються з’єднаними вершинами. Розмічання проводиться з допомогою долота-“пшенички” і ним же виконується елемент.
9. Інкрустація мотиву “трилисток”. Цей мотив складається з трьох “пшеничок“, одна з яких перпендикулярна до основи, а дві інші відхилені від неї на певний кут (приблизно 450) у різні сторони. Виконується “трилисток“ півкруглими долотами і вставляється аналогічно, як й елемент “пшеничка”.
10. Інкрустація “квітки”. Цей елемент розмічається в наступній послідовності: циркулем викреслюється зовнішнє коло, в якому розміщується внутрішнє — під “очка”. Площина між концентричними колами розбивається на трикутники. Послідовність інкрустації така: після розмічання спочатку виконується інкрустація “трикутників”, а пізніше “очка”. Техніка виконання цих елементів описана вище.
11. Мотив “кучері” складається з основи — двох “поясків”, з’єднаних у вигляді трикутника. Вільні кінці поясків закінчуються кружечком — “очком”. Після розмічання виконується інкрустація поясків, вільні кінці яких передбачають запас, щоб при подальшому виконанні елемента “очка” вийшло точне з’єднання. Вибравши гнізда під пояски, рейсмусом нарізаються паски з кольорового “форніру”, які вставляються на клею (рис. 176). “Друлівником” висвердлюється гніздо, так щоб “борик” обрізав вільні кінці “пояска”, відтак проводиться інкрустація “очка”.
12. Інкрустація “гачків” (рис. 177). Основою мотиву є “ромб” або “трикутник”, виконаний у техніці інкрустації “поясків”. Спочатку інкрустується основна смужка, а потім, так звані, ніжки. З’єднання смужок виконується таким чином, щоб вони були найменш помітними, тобто їх зрізають під кутом, який відповідає половині кута вирізаної канавки. Мотив “гачки” при ритмічному повторенні часто виступає як самостійний стрічковий орнамент.
13. Мотив “штерно” складається з “ромбиків” і “очка“, його виконання побудовано на прийомах роботи, які описано вище. Переважно “штерно” розміщується в центрі декорованої площини. Спочатку розмічається велике коло, потім центральний коловий елемент — “кругла”, відстань від якої ділиться на дві рівні частини, а описане коло на цій відстані становить половину ромбовидних пелюсток. Велике коло ділиться на 6, 8 або 12 рівних частин, де розмічаються “пелюстки-ромби“. Послідовність виконання окремих елементів, з яких складається “штерно“ описано вище.
14. Мотиви “бані” або “ментелі” дістали свою назву за подібність до церковних куполів (бань). Вони складаються з “трикутників”, у вершині яких розміщаються “очка”. Різниця між ними лише у тому, що “бані” розташовані вершинами “трикутників“ з “очками” вверх, а “ментелі” навпаки — “очками” донизу. Ці елементи інкрустуються один біля одного, утворюючи таким чином стрічковий орнамент. Спочатку проводиться розмітка “пояска“, а потім “трикутників“, вершини яких знаходяться на одній лінії. Виконання інкрустації “трикутників” проводиться через один, щоб не відбулося сколювання. А потім інкрустуються “очка”. Для вирівнювання основ “трикутників” проводиться інкрустація “поясків” (рис. 178).
15. Інкрустація мотиву “слізки”. Спочатку розмічається висота “слізок”, висвердлюються круглі гнізда і прямим долотом від основи до середини кола вирізується трикутник. Потім за формою гнізда вирізується вставка, яка на клею щільно вставляється у гніздо.
16. Інкрустація мотиву “соняшник”. Цей мотив один з найскладніших за технологією виконання. Він складається з “очка”, навколо якого розміщені “слізки”. Циркулем розмічається зовнішнє коло, у якому міститься весь елемент. Креслиться внутрішнє коло (під елемент “очко“), далі коло розбивається на певну кількість сегментів (6, 8, 12) і від центра проводяться промені. З допомогою “борика-вибирача” на променях висвердлюються гнізда так, щоб вони були дотичними до зовнішнього кола. Після цього виконується елемент “слізки”, а в кінці — центральний елемент — “очка”.
“Жировання” або інкрустація виробів мідним чи латунним дротом, “бляшками” тощо. Цей вид оздоблення має давню традицію. Його широко використовували ще за часів розквіту Київської Русі. Зокрема, металеве мереживо давньоруських майстрів відповідає гуцульським мотивам “бесамагам”, “бубонцям” тощо.

“Мосяжним дротом” та “бокороновими бляхами” на Гуцульщині прикрашали топірці, палиці челядські, самопали, кременівки, пістолети, порохівниці і деякі вироби господарського призначення. Традиційними мотивами прикрас стали “копитця“, “дашки“, “бобрики“, “кривульки“ та ін. Наприклад, для виготовлення “бобриків“ користуються “бабкою“ — плоскою залізною штангою з отворами різного діаметру. Спочатку нарізаються стрічки листової міді чи латуні, які укладаються на відповідні отвори і з допомогою “пробивача” виштамповуються прикраси. Потім “друлівником” висвердлюються отвори (“опручі”), в які вкладаються “бобрики” і, злегка постукуючи молотком, втискаються його у лунку. Після цього затупленим цвяхом виконується заглиблення в центрі “бобрика”.
Орнаментальні мотиви “гадючки”, “жабки”, “ружі”, “копитця“ та інші виконуються з півкруглих металевих стрічок, які вкладаються у гнізда, вирізані долотом. Спеціальним способом виконується декорування виробів крученим дротом — “крученкою“.

Для інкрустації виробів металом використовуються основні елементи та мотиви, представлені на рис. 179.

Техніка виконання майже всіх елементів інкрустації металом однакова. Елементи у техніці “жировання”, на відміну від “викладанки”, виконуються тільки по прямій лінії. Підібраними за формою елемента прямими або півкруглими долотами робиться зарубка на глибину 2,5-3 мм, внаслідок чого утворюється вузенька канавка, яка відповідає товщині леза долота. У канавку з допомогою молотка вставляються “крученки”, “пояски” та інші елементи і мотиви.

“Крученки” виготовляють з мідного (латунного) дроту, який скручують ручним дрилем. “Пояски” виготовляються наступним чином: з допомогою ножиць вирівнюється (обрізається) край листової міді, циркулем відзначаються лінії шириною 3-3,5 мм; знімається фаска, тобто загострюється край листа і відрізається “поясок”, який вигинають за формою елемента і вставляють у підготовлену канавку.
“Впускання” або інкрустування виробів бісером (фарфоровим, скляним чи пластмасовим). У народі бісер дістав назву — “пацьорки“. Вважається, що першим прикрашати бісером вироби з дерева розпочав народний майстер з Гуцульщини Марко Мегединюк.

Декоративні мотиви і колорит дерев’яних виробів, оздоблених бісером, дуже близькі до мотивів і колориту гуцульських вишивок.

Головна мета техніки “впускання“ — це надання декоративній поверхні виробу яскравої завершеності та гармонійності. Бісер використовують також для акцентування центру, виділення головних елементів, підкреслення ліній в орнаментальній композиції. Переважно бісер розміщують на поверхні виробу для виділення елементів, виконаних у техніці “викладанки”. Наприклад, бісером доповнюються такі елементи, як “очка”, “попики”, “штерно”, “бані”, “ментелі”, “кучері”, “соняшники” та ін., тобто ті, в основі яких лежить коло (рис. 180).

Запитання

У якому столітті гуцульські майстри розпочали використовувати техніку інкрустації для оздоблення виробів з дерева?
Назвіть прізвища і дайте характеристику творчим здобуткам найславетніших різьбярів-інкрустаторів ХІХ-ХХ ст.
Хто вважається засновником техніки інкрустування виробів бісером?
Які інструменти використовуються для виконання інкрустації деревом, металом і бісером?
Як правильно підготувати “форнір” для інкрустації деревом по дереву?
Який метал найчастіше використовують для інкрустації металом?