Фавор-гора української байки. Аделя Григорук

Усупереч економічним негараздам і політичним протиріччям, які супроводжуються кризою духовності в українському суспільстві, за роки незалежності України бурхливого зростання зазнали всі види мистецтв, в тому числі й література. До читача прийшли забуті чи досі не відомі імена майстрів красного слова, появилися нові, серед яких ті, хто змушений був писати, як то тепер прийнято казати, «до шухляди», і ті, яких сама незалежність покликала до пера. До останніх, як на наш погляд, належать і український поет із Буковини – лірик і байкар Омелян Лупул, основну масу байкарського доробку якого – 1000 байок, як засвідчує сама назва книги, – і репрезентовано в пропонованому читачеві виданні.
Вихід у світ цієї книги – явище непересічне в історії української літератури, оскільки це вдруге (після Микити Годованця) один автор написав більше тисячі байок. І нехай читач не розцінює назву вступної статті ні як літературно-образну, ані, боронь Боже, претензійну, – справді ж бо у творчій лабораторії Омеляна Лупула, як на Фавор-горі, українська байка зазнала якісного переображення. Та й сама книга стала в українському красному письменстві своєрідною Фавор-горою. Й не лише через те, що автор, пропустивши через себе тисячі життєвих – соціальних, політичних, морально-етичних – ситуацій і переживши їх, висловив їх у художніх текстах, охопивши практично весь буттєвий ареал сучасної людини. А передовсім тому, що він, Омелян Лупул, вникнувши у безмір зла, не відкидає однак поняття добра і саме через нього кличе до переображення внутрішніх видноколів серця, внутрішніх теренів особистого «я – простору» кожного з нас, утверджуючи в думці, що саме це є персональною місією людини в цьому світі.

Додамо до цього, що О. Лупулові вдалося створити цілком оригінальний формат древнього жанру – восьмирядкову байку, стислість якої заставляє автора шукати й знаходити скупі, та водночас виразні засоби для вираження провідної думки твору, писання «картин», що дуже нагадують словесну графіку.

«Короткоментражність» форми не стала авторові на заваді ні в продукуванні гумористичних, сатиричних, філософських байок, ні в створенні широкого спектру жанрових відмін: байок-притч, байок-апологів, політичних фейлетонів, памфлетів, карикатур, байок-жартів, безсюжетних байок.

У цьому плані особливу увагу слід звернути на збірку «Трутодні» (2009), в якій автор вийшов на принципово новий виток у створенні байки: мораль твору оприявнюється у формі рубаї (нагадаємо, що першою збіркою О.Лупула були саме «Рубаї»). Таке композиційне вирішення цікаве тим, що рубаї, будучи словесним вираженням основної думки твору, конструктивно не залежні від нього і можуть сприйматись як цілком самостійний художній текст.

Така мистецька пропозиція Омеляна Лупула вигранює його високу майстерність у галузі формотворення й одночасно засвідчує безкінечні можливості українського слова.

У своїх текстах О. Лупул не просто розвиває давні традиції, – художні прийоми й алегоричні образи традиційної байки в творчості О. Лупула набули нового звучання. Синтез майстерної поетичної розповіді з гостро сформованою мораллю, що потрапляє прямо в ціль, – у цій єдності репрезентовані художні пошуки Лупула. У його доробку українська байка набула новий рис, виразних пластичних особливостей завдяки й індивідуальності автора. Лупул, відмовившись від традиційних сюжетів, став творцем сучасної байки, наповнивши її новим змістом, прикметними ознаками реальної дійсності.

У Лупула-байкотворця особливість художнього бачення і освоєння світу знаходить вираження і в об‘єкті сатиричного зображення, і у мовній своєрідності, інтонації байки, і в засобах зображення, в емоційній оцінці висміюваних явищ. М. Горда пише: „Тематика його байок класична і суперсучасна, іронічно-гротескна і глибинно-філософська. Така, як наше життя з усіма його радощами, болями, розчаруваннями і печалями” [4, 67].

У своїх творах Омелян Лупул прагне показати сучасникам динамічний і напружений, тривожний і занепокоєний, духовний і аморальний світ кінця 90-х років ХХ століття – початку третього тисячоліття в його об‘єктивному бутті. В редакційній статті „Байки Омеляна Лупула”, що відкривала його добірку в газеті „Чернівці” 18.08.1995 року, писалося: „… п. Лупул езопівською мовою розмірковує над проблемами суспільних відносин, пропонує на суд вдумливого читача калейдоскоп тем, образів і сюжетів. Зі сторінок збірок минуле й сьогодення звертається до нас, щедро обдаровує іскрометним сміхом. А останнє, як відомо, запорука здоров’я і довголіття” [5]. Складність проблем, які постали перед суспільством, головна з яких виявляється в тому, щоб зберегти людину в людині, утвердити її у власній самоцінності, захистити від агресивних деформаційних лещат бездуховності, здирництва, користолюбства, бездумного матеріального збагачення, поклоніння золотому тельцю, насильства і войовничого цинізму, возведених до рангу офіційної моралі, що пропагується власть імущими, – ось що можна достатньо обґрунтовано вважати визначальними темами байок Омеляна Лупула.

Природно, про це все пише він не лінійно просто, а у властивій жанрові алегоричній формі. Поет загострено прислухається до поліфонічної розбурханої дійсності, переживає конфлікти і зіткнення, включається в діалог з життям, досягаючи масштабних суспільних узагальнень.

На прицілі його пера – всевладні чиновники, хапуги, здирці, нероби, перефарбовані офіційні патріоти, кар‘єристи і кон’юнктурники, навколомистецька братія й банальні заздрісники, хами, пліткарі, сутяги, марнославці, брехуни й обмежені обивателі. За словами Анатолія Чабана, редактора збірок „Щучині сини” та „Нота кві”, „в калейдоскопі тем, образів і сюжетів автора – минуле й сьогоднішнє з його вічними проблемами добра і зла, радості та печалі, донесені до читача через призму іронії, гумору та сатири” [6, 2].

При всій різноманітності прийомів комічного, до яких вдається письменник, читач вгадує за гострими рядками байок образ самого автора, упевненого в торжестві добра над злом, світла над темрявою.

Використовуючи з достатньою частотою гротескові і саркастичні засоби, сміх поета, проте, ніколи не буває жовчним. За цим сміхом вгадується його закоханість у життя, що додає байкам оптимістичного звучання й життєстверджуючої сили. Читачеві передається переконаність автора, його віра в перемогу правди й справедливості.

Байка, за словами поета, повинна бути адекватною до життя, відображати актуальні теми, давати влучні характеристики. Тобто мова йде про ідейну концепцію байки, її сучасну стилістику.

Завдяки економічності засобів художньої виразності і сатиричної загостреності думки Лупул досягає в своїх байках особливої афористичності. Не тільки завершальні слова байки виражають її основну ідею, але й кожен рядок підводить читача до моралі, причому не повчально, прямолінійно, а легко й не надсадно.

Сатирик – це склад характеру. Навіть добре засвоївши весь арсенал зображувальних засобів гумору й сатири, ним стати неможливо. З цим треба народитися. Схильність до гострого снайперського вислову була властива Лупулові змолоду, а блискуче знання фольклору, дотепних народних афоризмів, мудрих притч і лукавих приповідок (що, природно, визначалося його філологічною освітою) давало можливість час від часу пробувати себе поза ліричним форматом – у жанрах гумористичної літератури. А якщо додати до цього творчість майстрів гострого пера – Езопа, Лафонтена, Федра, Лессінга, Ф. Прокоповича, І. Галятовського, І. Величковського, Г. Сковороди, І. Крилова, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Глібова, Олени Пчілки, І. Франка та доповнити іменами українських сатириків, які впродовж ХХ століття плідно працювали у цій царині, — В. Блакитного (Валера Пронози), С. Пилипенка, М. Годованця, С. Олійника, В. Лагоди, А. Косматенка, Є. Бандуренка, Д. Білоуса, П. Ребра, Полікарпа Шабатина, то можна дійти висновку, що Омелян Лупул мав добрих навчителів, які дали літературі блискучі зразки байкового жанру.

На його покликання байкотворця вказав Омеляну Лупулу і професор В.К. Євдокименко, який щиро підтримував автора в його новій літературній іпостасі.

Перші кроки Омеляна Лупула в байкарстві можна було оцінювати як достатньо успішні. За 1995 рік він видав дві збірки байок, де вмістив 212 текстів. Доробок, як на початківця, таки значний. І хоч у зв‘язку із цим хотілося б сказати про легкість і швидкість Лупулового письма, сам автор так не вважає. Він говорить, що „байкарський хліб доводиться добувати в поті чола. Сама собою форма байки ще нічого не вирішує, потрібні художні пошуки, відкриття. Простота, лаконічність, сюжет, гумор не даються так уже й легко”. Лупул вбачає у байці дійовий інструмент, який активно впливає на читача.

Байці, як жанрові, автором присвячені такі рядки:

У житейськім суцвітті
Ходить Байка по світі,
Споконвіку мандрує
І розраду дарує.

А бува, дасть і перцю,
Хоч не всім те по серцю.
В кому правди немає,
Байку той проклинає [7].

Письменник з професійною прискіпливістю ставиться до жанру, він вважає неприпустимим, користуючись алегоричними засобами, легко аналізуючи тварин, рослин, предмети, заставляти „героїв” блеяти, мукати і кукурікати з будь-якого приводу, зводячи таку, з дозволу сказати, нарацію, до плоского моралізаторства і поверхових дидактичних повчань.

Актриса Чернівецького лялькового театру Наталя Ніколайчук у розмові з нами якось сказала, що байки Лупула вигідно відрізняються від низькопробної гумористичної продукції, де на кожному квадратному сантиметрі книжкової сторінки щільно тісняться цапи, барани, кози, воли і осли, марно намагаючись проректи щось для вічності.

Тут доречно буде знову навести думку редактора Анатолія Чабана про твори Лупула: „Зі сторінок (своїх книг – А. Г.) автор езопівською мовою розмірковує над проблемами суспільних відносин, запрошує до роздумів про сучасне й майбутнє, гумором, сатирою та сарказмом бичує недоліки й вади людських характерів і вчинків[8, 2].

Лупул намагається зробити байку багатогранною, тематично ширшою від сюжету, який в ній розкривається. Йому як байкареві вдається предметом розмови вибирати суспільні явища, а не окремі факти. Його байки є художньою проекцією нашого часу, вони породжені цим часом і суспільно-політичною конкретикою.

У поле зору автора потрапляють державні високопосадовці, помітні представники політичного бомонду, номенклатурні чиновники. Їх легко розпізнати за окремими портретними рисами, вчинками, характеристиками:

До суду пхнув хтось анонімку,
Що ходить Вовк із Псом в обнімку.
І, зваживши на ту обмовку,
Призначив суд імпічмент Вовку.

А з часом Вовк пішов з посади.
В моралі, знай, свої засади:
Як ти в солідне крісло сів,
Не обнімай ніяких псів [9, 36].

Байка написана в 1998 році, але злободенність її настільки очевидна, що в наведеному сюжеті ми легко впізнаємо політичний скандал, що розгорівся в середині січня 2007 року навколо особи одного українського міністра. Очевидно здатність автора до широкого узагальнення, помножена на нерозбірливість, сьогочасних політиків, і спричинилась до такого ідейно-художнього ефекту. Воістину безсмертним виявляється вокатив Цицерона „O tempora, o mores!”

Лупулові байки достатньо виразно оприявнюють суспільний темперамент, громадську позицію автора, його вміння відчувати значення окремого моменту в історії народу, виявляти квалітативні характеристики подій, явищ, людей і співставляти їх з оціночними судженнями так званого пересічного українця, який, керуючись емпіричним досвідом, має власний погляд на все, що довкола нього відбувається.

Кота обрали в депутати.
Він тут же мірку масла вм‘яв
І виборцям промовив: „М’яв!”
(Кінець цитати).

І поки всяк повсюди всує
Щось галасує, Кіт ласує,
Бо то борцеві за народ
Голодним бути не пасує [9, 25].

Що ж, реальна історія часто здійснюється і як комедія. Український читач, з іманентно властивим йому почуттям гумору, здатен з певної культурної висоти поглянути на свої повсякденні інтереси, віднайти смішне у буденному, гострим словом відгукнутись на актуальні події. Адекватно до рефлексій читача змальовує їх і Омелян Лупул:

Бродить Гарбуз по городу –
Чіпляється до народу:
– Пошліть мене засідати
Там, де плем‘я все мордате.

Хоч і в мене, діло звісне,
Пика теж ледь-ледь не трісне,
Та, крім статків, для параду
Дуже хочу мати владу [10, 18].

Комічність ситуації створюється автором завдяки „контрастному зіставленню значущості форми і нікчемності змісту, що вгадується критично спрямованим розумом” [11, 36]. Ефективним у цьому випадку є використання алюзії як риторичної фігури. Розпочавши байку рядком з відомого фольклорного тексту, рівночасно використавши його віршовий розмір, Омелян Лупул надає своєму „героєві” виразної національної типажності. На основі фольклорного першовзірця автор створює вдалу художню модель, яка наштовхує на конкретні аналогії із сучасністю. Автору вдалося, спираючись на побутовий сюжет, створити актуальну політичну карикатуру. Завзятий читач без зайвих труднощів міг би знайти в сучасному політикумі іконографічне відображення для ідентифікації з головним персонажем зацитованого твору. Слід звернути увагу й на те, що байка написана у формі монологу, завдяки чому вдалося доповнити сатиричний образ яскравою мовною характеристикою. Вирази „пошліть мене” і „плем‘я мордате”, „діло звісне”, „пика… ледь-ледь не трісне” достатньо яскраво передають основні риси головної дійової особи байки, дають змогу читачеві дістати повне уявлення про культуру, інтелектуальний рівень, манери поведінки й психологію кандидата в народні обранці.

Віктор Косяченко, досліджуючи історію української байки, визначає серед інших такі жанрові різновидності, як байки-фейлетони, байки-памфлети, байки-жарти, байки-приповідки, ліричні байки [12]. У творчому доробку Омеляна Лупула найповніше оприявнені сюжетні байки і байки-фейлетони, хоча в належній кількості представлені й інші названі жанрові відміни.

Байки Лупула побудовані за спільною для жанру формулою: задум персонажа і результат, протилежний задуму („Упало Зеренце Гірчичне…”, „Шептались кури…”, „У фазана на фазенді…”, „Сліпа курка знайшла просо…”, „Звався наймудрішим пан Бичок…” та ін.).

Віршовий фейлетон має іншу архітектоніку: викриття пороку і спосіб його покарання. В цьому сатиричний віршований фейлетон близький до газетного фейлетону, який ставить своїм злободенним завданням висміяти порок і запропонувати спосіб його викорінення. Теперішні журналісти не часто друкують на шпальтах видань твори означеного жанру, тому вакантне літературне поле активно захопили байкотворці.

Омелян Лупул у цьому жанрі набув немалий художній досвід. Його творча практика результативно оприявлена не одним десятком політичних фейлетонів, написаних на конкретному матеріалі.

Наведемо приклад байки-фейлетону на знайому передвиборчу тематику:

Щоб заснувати бізнес, для почину
Туди потрібно вкласти копійчину,
Для цього мудрагелі Алігатори
До виборів пішли ув агітатори.

Та їх Цабе дістало відкоша,
І їм не заплатили ні гроша.
Тепер кричать ті Крокодили злісні:
– У нас мораль і гроші – несумісні! [13, 16].

Лупул вводить в текст байки економічну лексику, вдається до прямої цитації політичних лозунгів, створює для байки нові ситуативні можливості, в результаті чого образи-персонажі набувають нових психологічних рис, авторська ж інтонація трансформується з іронічної у саркастичну. Потерпілі від політичної невдачі Алігатори, які мріяли збити капітал для власного бізнесу, ніяких симпатій і співчуття у читача не викликають. Швидше навпаки: читач обурюється з їх фальшивих заяв, добре розуміючи причини їх появи. Вдалий вибір алегоричних образів – хижих і безпощадних крокодилів – за задумом автора, мав би остаточно переконати тих небагатьох довірливих і наївних громадян, які все ще вірять подібному словоблудству.

У байках на соціально-політичну тематику повною мірою виявляє себе наступальність сатири Омеляна Лупула. Автор, гостро реагуючи на суспільні явища, творить образно-смислову тканину тексту за допомогою мовно-ситуаційних, фразеологічних та лексичних засобів:

Теленовини линуть вдаль і вшир:
Універсал із Вовком Лев уклав,
Що правитиме лісом їх конклав
І скрізь нарешті запанує мир.

А щоб достатньо рядові всі звірі
У цій утвердилися вірі,
То велено Універсал отой
На їхній виписати шкірі [14, 18].

Ментальну рису українців – довірливість – Лупул вписує в такий контекст:

– Хто якнайширше відкриває рот,
Ото і є найбільший патріот…
…………………………………………………..
Почутому повірила спільнота –
Обрали патріотом Бегемота.
Тепер всі сушать голови щодня:
І чим того нагодувати рота? [14, 5].

Для сатиричної творчості Омеляна Лупула властива урівноваженість спонукального мотиву, критеріїв авторської оцінки і художньої реалізації творчого задуму. Лупул при цьому ніколи не ставить себе на чиєсь місце, у нього, так би мовити, є своє – місце письменника в суспільстві, і саме це дає йому можливість об‘єктивно судити про все, що відбувається в житті, забезпечує той простір, завдяки якому естетично-художня оцінка набуває суспільної вартості. Разом з тим письменник ніколи не бере на себе роль безапеляційного судді – „обличителя”, в його байках домінує стверджувальне позитивне начало, навіть в тих, в яких з гострим сарказмом препаруються суспільні й моральні пороки, адже чисте „заперечення ніколи не може народити образ”, – вважав М. М. Бахтін. Для ілюстрації використаємо окремі цитати:

Красо, красо… Яка ж бо ти примарна:
Усяка твар собі здається гарна [14 26].

Бо то не завжди із Судьбою
Ставати варто до двобою [14, 27].

Хоч звірі на землі цій не єдині,
Ото би в них повчитися людині [14, 29].

… Яких лише ідей
Не запозичить звір наш від людей[14, 28].

Тож пам‘ятай: якщо ти й на контролі,
Не грай божественної ролі[14, 29].

Остання цитата із байки „Усіх контрольні запевняли Ваги…” (зб. „Квіти для еліти”, 2006) якраз і відображає думку Омеляна Лупула про роль сатирика у суспільстві. І ще: ні одна людина не може стягати на себе роль істини в останній інстанції. Навіть якщо їй дуже цього хочеться…

У зв’язку з цим варто навести відповідь письменника на запитання Валентина Чемериса з інтерн’ю для «Літературної України»: „Колись писали: сатира допомагає… викорінює… і т. д. Ви вірите в це?” На що О. Лупул сказав: „Боюся, що сьогодні, щоб „допомогти…”, „викоренити…”, потрібні куди радикальніші засоби, ніж мої байки. Пишу, щоб висміяти. Бо ми (народ) опинились у такій ситуації, як герої Шолом-Алейхема у „Тев’є-молочнику”, коли одна з героїнь запитує: „Чого вони сміються?”, їй відповідають: „А що їм залишається робити?..”

Розглядати ідейний зміст байок Лупула – означає власне з‘ясувати його філософські погляди на людину, її чесноти і вади, на вічні категорії добра і зла, честі і гідності, відповідальності й обов‘язку. Враховуючи їх особливість і ставлячи перед собою цілком конкретні завдання, Омелян Лупул використовує можливості байкового жанру для відтворення „живого образу істини”, як сказав би Григорій Сковорода. Зміст філософських байок поета досить виразно кореспондує з настроями і мотивами тих представників українського байкарства, яких об‘єднує естетичний гуманізм, щирий у своєму захисті людини, її прав, її свободи, розкритті в ній найкращих якостей. У цьому випадку деяка політична тенденційність Лупула є рефлексією на гостроту суспільних та ідейних зіткнень, некомфортність існування пересічної соціальної одиниці – людини у структурі „особистість – держава”. Потужна внутрішня енергія, з якою працювала з середини 90-х художня думка поета, дозволила йому опублікувати 1058 байок, написати свій портрет епохи і філософськи осмислити його. Звичайно, Лупул залишається вірним собі в творчості, і тому в його сатиричному доробку над філософом домінує байкар. Спинимось на саме цій проблематиці Лупулових сатиричних текстів, оскільки вона є достатньо важливою для самого автора і, звісно, читача. „Колесо крутилось на осі…”, „Аби звести всю правду нанівець…”, „Учора бовкнув мідний Дзвін…”, „Качата запливали на ставку…”, „Свиня розхрюкалась на сходах…”, „Все життя скупий Бобер…”, „Вдерлися у дім Нестатки…”, „Десь на шляху літ сто із гаком…” — ці та інші байки, відображаючи індивідуальний світогляд поета, налаштовують на роздуми, служать приводом для філософських міркувань. Органічно поєднуючи фабулу і мораль, автор розраховує не лише на безпосередність вражень читача, але й на його співтворчість, залучення до сприйняття вірша не лише емоційного, але й інтелектуального потенціалу. У цьому зв‘язку постає питання про співвідношення в художньо-естетичному мисленні „раціо” та „емоціо” – питання істотне для аналізу стосунків письменника і читача. Якщо ці моменти співмірні, — це створює неминучу проекцію байки на свідомість і в такий спосіб посилює ефект сприймання і переживання художнього слова. Для Лупула це важливо, позаяк ті відкриття, що він їх зробив для себе, мають узагальнююче значення:

Де сортова росте Трава,
Туди пропхалась Кропива,
У самий центр. Буя розкішно.
Їй весело, мені ж – не смішно.

Щоб вирвати ту Кропиву,
Топтати мушу я Траву…
Місця де райські є в житті,
Там квітнуть грішні – не святі [14, 21].

Щоб надати власним міркуванням сенсуальної завершеності, письменник старанно опрацьовує фабулу, рельєфно ліпить образ, дбає про яскравість картин, виразність діалогу. Цікаве художнє втілення знаходить ідеал величі людини, значимості її креативних потенцій. Автор вдається при цьому до парадоксального сюжетного ходу: не людина зі своєї висоти не помічає черв‘яка, а черв‘як говорить про малість людини:

Здолавши раз гірські хребти,
Черв‘як на світ поглянув з висоти
І скрикнув у гіркім розчаруванні:
– Людино Божа, та невже це ти?!

Дзвінкий Ручай на це продзюркотів:
– Я б дещо зауважити хотів:
Цей люд малий, буває, творить справи
Не менші від гірських хребтів [14, 6].

Скільки, на жаль, трапляється в житті таких черв‘яків, які, уражені власною мізерністю, нізащо не воліють бачити ні величі народу, ні таланту, ні творчої сили в людях, серед яких живуть…

Поет говорить про моральний ідеал, здатність творити добро, жити за законами моралі, у гармонії з власною совістю:

Запитало в мами Совеня:
– Чому Вовк – безкрилий, а багач,
Ми ж – крилаті! – у нужді щодня?
Сова-мама відказала: — Бач,

Хоч і хата наша не з колонами,
Без граніту-мармуру, зате
Не живем за вовчими законами,
Знаємо, де грішне, де — святе[14, 7].

О. Лупул у своїх байках говорить про добро як фундаментальну категорію людської свідомості, що відповідає позитивній скерованості існування людини. Але чому тоді трапляється, що людина все ж таки обирає зло? Звідки вривається воно в добропорядний космос наших позитивних життєвих цінностей? Ці питання Лупул неодноразово ставить у своїх байках:

Зігріти всіх один Вогонь хотів
І вмить спалахкотів.
А інший не спішить, ледь-ледве тліє –
Прожити якнайдовше він воліє,

Дими лиш розпускає, як мару,
Підтверджуючи істину стару:
Чомусь Добро вмирає швидко,
А Погані – кінця не видко [14, 8].

„Загальна історія безчестя”, яку задумав укласти сучасний аргентинський письменник Х. Л. Борхес, могла б, очевидно, вмістити й ті образи зла, які змальовує в своїх байках Омелян Лупул. Зриваючи машкару з усіх пристосуванців, циніків, перекинчиків, демагогів, які швидко мімікрували в нових суспільних обставинах, він безжально оприлюднює їх справжню непривабливу сутність. Йдучи за сучасним дослідником цієї філософської проблеми А. П. Скрипником, можемо говорити про дві „платформи” зла, що знайшли художньо-образне втілення в сатиричних текстах Омеляна Лупула. Перша виростає з активного самоствердження за рахунок інших і означена рисами агресивності, користолюбства, ворожості. Друга – розпущеність – появляється з небажання опанувати власні схильності, опиратися зовнішньому тискові, коли стійкість й особиста гідність замінюються на конформізм, улесливість, прислужництво.

І ті, й ті образи з достатньою переконливістю оприявлені письменником в його байках. Дог, Лошак, Тхір, Лис, Ворона, Горобець, Вовк, Свиня, Осел, Лев… Звичайно, що наведений „реєстр” далеко не вичерпує образи усіх байкарських сюжетів письменника, однак уже навіть цей перелік окреслює духовні виміри персонажів, аксіологічний контекст, в який вони вписані.

Сентенції його байок, сконденсовано й лаконічно сформульовані, виконують функцію моральної ін‘єкції проти зла: „Твори добро, як хочеш буть щасливим // А заздрість щастя не дає”; „На правічнім дереві життя // Не усі плоди для нас їстівні”; „Там, де майбутнього нема, // Живе минувшина сама”; „Якщо вам точать похвали безмежні, — будьте обережні”; „За гроші можна, бач, усе купити, // та розуму – не доточити”; „Піднебесні злети й дріб‘язок… // І такий бува, на жаль, зв‘язок”.

Вони, звісна річ, не виписують нікому жорсткої моделі поведінки, — цього, зрештою, письменник і не ставить собі за завдання, однак, вмістивши в себе моральний досвід багатьох поколінь, служать серйозним матеріалом для роздумів. У такий спосіб байки Омеляна Лупула повністю реалізують свій комунікативний потенціал.

Логічно буде повести мову по морально-етичну тематику в байкарському доробку Лупула, оскільки багато його сюжетів неможливо чітко диференціювати як морально-етичні чи філософські, що, зрештою, було б і не зовсім правомірним, адже мораль є об‘єктом дослідження етики, яка в свою чергу, є галуззю філософського знання.

Омелян Лупул своїми байками змальовує не лише якусь життєву ситуацію, але й людські долі. Звичайно, формат малого жанру обмежує можливості письменника, однак майстерне володіння зображувальними засобами байки дає йому можливість створити повнокровний образ, щоб він був одночасно і типовим, і унікальним, як це буває в житті. А воно підносить нам приклади не лише позитивні, а й, на жаль, протилежної модальності: черствість, заздрість, улесливість, користолюбство, квазівченість, шахрайство, шарлатанство в побуті й науці, тупість і хамство, пустопорожнє фразерство – все це вносить напруженість у стосунки між людьми, призводить до зіткнень і конфліктів. Допомогти людям порозумітися, усвідомити свої помилки, виправити їх – одне із завдань, яке вирішує в своїй літературній практиці Омелян Лупул.

У день ясний, неділеньку святу,
Забачивши мисливців суєту,
Що гнали Зайця, Вовк з утіхи
Як закричить: — Ату його! Ату!

Умить забувши Зайця-бідолаху,
Стрільці Вовчиська потягли на плаху…
Чужу біду не варто так вітати:
Вона, бач, може і твоєю стати [17, 4].

Змальовуючи підлість вовчої натури, письменник використовує образотворчу роль ситуації, яка обертається, як мовиться в народній приказці: „Не копай іншому яму – сам у неї потрапиш”. Аналогічна дія розгортається і в іншій байці, де „старий досвідчений Шнурок” проводив майстер-клас, „які в‘язати петлі можна”, й, хизуючись власною умілістю, непомітно зашморгнувся сам. Мораль така ж:

Урок це тим, хто все петляє:
Петля – і мертвою буває [17, 24].

Основою сюжету байки є конфлікт, в якому персонажі виявляють свої риси характеру. Саме тому байка – це маленька драма, в якій дійові особи мусять займати визначену позицію, оприявнюючи власну сутність.. Байкові колізії гострі, найчастіше непримиренні, як непримиренне добро і зло. Поляризація ідей і поглядів персонажів присутня і в байках на побутову тематику, в яких письменник моделює яскраві життєві ситуації.

Притягли до суду Кенгуру
Мовби та щось крала у бору.
Вона їм: — Хіба це злісний вчинок?!
Йшла до бору я на відпочинок.

Суд сказав: — Таку я маю думку:
Як не крала – нащо брала сумку?..
Довго ще судили-мізкували
Й сумку в Кенгуру… конфіскували [17, 19].

Поєднання контрастуючих понять характерне для манери Лупула. В його байках часто подибуємо опозиційні пари: свійський – дикий, струмок – річка, Олімп – болото, небеса – земля, старенький Цвяшок – юна Дошка, посполиті – маститі, Копійка – Долар, Форма – Мода, чуже весілля – Півням смерть, пекло – рай, Дзеркало криве – Дзеркала бездоганні, — за допомогою яких автору вдається виразно підкреслювати різкі протилежності у рисах характеру своїх персонажів чи зображуваних явищ, соціальні й моральні контрасти. Зрештою опозиційна пара в байці Лупула є тим стержнем, на який нанизуються „фабульні мікроконструкції” (вислів А. Волкова), ходом до прояснення сенсу твору, його композиції.

Концептуальні лексеми у Лупула – правда, істина, наука, совість, добро, народ, історія – відображають усталеність цінностей його світобачення, його моральні переконання. Витворюючи з допомогою художнього мислення можливу, віртуальну реальність, він як митець уважно і з повагою ставиться до тих, хто зайнятий в різних галузях людської діяльності – техніці, будівництві, космічних дослідженнях, на державній службі. Однак праця сатирика заставляє його йти „від протилежного”: заперечуючи негативне, оголюючи корінь проблеми в суспільному контексті, відкривати і стверджувати чесноти моральної й інтелектуальної порядності та розуму. Прикладом щодо висловленої думки є низка байок зі збірок „Алегорії”, „Промови про мови”, „Квіти для еліти” та ін. і, зокрема, така:

За ворожіння й забобони
Почесним доктором Сорбонни
Ягу обрали. Дали папку,
Червону мантію і шапку.

Уже і друзі й вороги
Підскакують навкруг Яги,
Бо та поважна: свої штуки
Всі чинить іменем науки [17, 17].

Професорська атрибутика (мантія, шапка), червоний кольоровий акцент, що привертає увагу до постаті персонажа і служить містким уособленням „наукових” інтенцій новоспеченого вченого, папка в руках Яги – все це творить яскравий живописний портрет дійової особи і, скорелювавши цей опис з першими рядками байки „За ворожіння й забобони // Почесним доктором Сорбонни…”, автор творить ситуацію парадоксу. Читач шокований таким нелогічним розвитком подій. А вжите в негативно-знижувальному значенні дієслово в словосполученні „підскакують навкруг Яги” перетворює шок свідомості на запитання та предмет роздумів: чого варта наука, якщо її творять шарлатани та пройдисвіти?

Гадаємо, наведений текст достатньою мірою ілюструє ще одну рису байкарських текстів Омеляна Лупула – їх емфатичність, сюжетну й мовно-художню виразність.

Байка – справа надто відповідальна, щоб до неї ставитися несерйозно, вважає письменник. Тому зі скрупульозністю вченого й вивчає сучасне суспільство, намагаючись визначити, які саме типи воно сьогодні формує, які цінності пропонує для громадян, як співвідносяться у сучасній моральній системі особисте і загальне, суб‘єктивне й об‘єктивне, який моральний ідеал є привабливим для нації.

Висновки часто напрошуються невтішні. Про них в одній із байок:

Торгувала правдами Вівця:
– Вам ота. А вам – візьміть – оця.
Кожному дісталось по потребі
Та ще й до смаку і до лиця.

Й вийшло: правда в кожного своя –
Вовка, Козеняти, Бугая…
Скільки правд на світі, стільки втіх.
Та й дешевше, ніж одна на всіх [18, 31].

Література, мистецтво, базуючись на ідеальному, не сприймають подібного порядку речей, тому й висновок байки в Лупулових устах звучить сумно-іронічно. Йому б не хотілося, щоб у нинішньому часі мораль і суспільна політика поляризувалися, набуваючи статусу автономних соціальних систем з „різними сутнісними кодами” (Н. Луман). Лупулівська інтерпретація даного кола проблем викладена в його художніх текстах, де він, як автор, не втрачає надії реального залучення як „посполитих”, так і „власть імущих” до світу етичних цінностей. Подібні намагання неминуче передбачають творчу активність митця і розгортання громадського дискурсу як основи морально-етичного оздоровлення суспільства.

Взагалі-то Омелян Лупул швидше сатирик, ніж гуморист. Переглядаючи каталог створених ним образів, переконуємося, що більшість із них виступають як соціальні типи, які діють в конкретних суспільних обставинах, відображають характеристичні ознаки певної соціальної спільноти із властивими цій спільноті правилами співжиття, нормами стосунків, які часто асиметричні до загальноприйнятих уявлень про духовність і мораль. Як ось у цій байці:

Реклама галасує: — Любі друзі!
Лев – перукар найкращий ув окрузі!
Але про те мовчить (немов не знає),
Що він з волоссям – голову знімає.

Тож, джентльмени, леді і мадами,
Учітеся читати між рядками:
Не те, про що Реклама та кричить,
А те, про що вона мовчить [18, 8].

Зміна ритму в останньому рядку байки, чоловіча, суміжна рими використані байкарем як засіб формулювання основної думки, на яку безпомилково має звернути увагу читач.
Дивно було б, якби українського письменника не хвилювала доля рідної мови, її ролі в житті суспільства. Істерична кампанія, яка раз по раз спалахує на захист однієї з мов нацменшин, що захопила найширший ареал побутування й агресивно вимагає й дальшого його розширення, викликає перманентну суспільну дискусію з цієї проблематики. І хоч предмету як такого для суперечки не існує – всього лиш необхідно перевести її в правове поле – виявляться, що й Закон може не захистити титульну мову нації, бо ті, кого ми з-поміж себе обирали, і котрі користуються народним мандатом, прагнуть цей закон змінити, ввести поняття „регіональна мова”, „друга державна мова” тощо. Складні перипетії „мовної” війни в Лупулові рецепції знайшли таке вираження в байці:

В Лісній Раді охи-ахи,
Виступають звірі, птахи,
Виголошують промови
Всі, без винятку, про мови:

Кожен хай, мовляв, гелгоче,
Хто якою хоче.
Лев завершив: Гра-ці-я!..
То яка ж ми… нація? [17, 3].

Риторичне запитання, висловлене в кінці байки, виконує функцію моралі. Пауза, що служить словорозподілом і графічно позначена трьома крапками, підсилює питальну інтонацію і вносить психологічне напруження у вірш, що мотиваційно є обґрунтованим і доречним.

Мовна проблема не була б такою складною, якби вона не мала й інших аспектів, одним з яких є англізація. Міграційні процеси, входження в різні політичні й економічні структури, фінансове й бізнесове життя знову ж таки можуть спричинитися до того, що сфера використання рідної мови все більше звужуватиметься. Про це з тривогою, але у властивій для гумориста манері говорить Омелян Лупул:
Козі каже крута Кляча:

– Мова в тебе геть козяча!
По-англійськи вже і Вівці
У нас блеють у Вербівці,

Аж Синиці всі німіють…
Що?.. Чи рідною не вміють?
Хай вибача нація –
Євро ж інтеграція! [17, 9].

У своїй творчій практиці Омелян Лупул презентує і твори, які містять в собі характерологічні риси притчі. Літературознавчий словник В. Лесина та О. Пулинця означує притчу як „повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво висловленою мораллю. Фабула в притчі повчальна, але вона цілком підкорена моралізуючій частині твору, часто служить розгорнутою алегорією” [22, 299]. Притча не має чітких жанрових меж: в ролі притчі можуть виступати за певних умов казка і прислів’я, легенда й образне порівняння.

Віднести до цього жанрового різновиду достатньо значну в кількісному обчисленні частину літературних текстів Омеляна Лупула дає нам та підстава, що тексти ці мають більш вільну, „відкриту” форму, вони не зразу підносять читачеві однозначний висновок – мораль, а вимагають від нього перенестися в ситуацію притчі, активно вникнути в її сенс. У цьому байка-притча близька до загадки. Будучи аргументом в розмові або суперечці, притча повинна бути розгадана, тобто зіставлена, співпережита, і в результаті самостійної інтелектуально-моральної роботи стати зрозумілою.

До байок-притч у Лупула можна віднести: „Спихнула Заздрість з постамента Славу…” (зб. „Лицедії”), „Вдерлися у дім Нестатки…”, „В нас на нічийній території…”, „Просилась до Букета Кропива…”, „Садами йшли Павич і Пава…” (зб. „Алегорії”), „Обідрана, худюща вся Біда…”, „Як був високим, молодим…”, „На всі околиці бив Дзвін…”, „Годинник крадькома все відставав…”, „Щоб не давати їсти псам…”, „Облетіла ліс весь звістка…” (зб. „Щучині сини”), „Весела Маска за велінням долі…” (зб. „Нота кві”) та ін.

У своїх байках-притчах Омелян Лупул розкриває споконвічні морально-філософські теми: життя і смерть, місце людини в житті, слава і заздрість, вірність і зрада, порядність і підлість, щедрість і скупість.
Більшість притч Лупул розгортає наративно, як авторську оповідь, закінчуючи їх філософським узагальненням, висновком, який випливає з розповіді. В цих байках, як визначає Віктор Косяченко, „зовсім або майже відсутній елемент драматичної побудови” [12, 152]. У них головну роль відіграє оповідач, часто сам автор.

Для Лупула притча стала способом авторського узагальнення, коли він, використовуючи ємкість і змістовність її форми, веде розмову з читачем на моральні теми, які його хвилюють. Ось мінорна щемлива розповідь про драму розбитого серця – від невдячності, нерозуміння, егоїзму і байдужості:

На всі околиці бив Дзвін,
Як був здоровим – дужим він.
А серце тріщину дало –
Його відкинуло село.

В розчаруванні Дзвін гіркому
Мовчить. Горює. Пропада.
Тепер він знає, що нікому
Чужого серця не шкода [8, 23].

Письменник знаходить адекватні образотворчі засоби, щоб переказати відчай і тугу свого персонажа: однорідний ряд присудків — „Мовчить. Горює. Пропада.”, з паузами (графічною крапкою) між ними дуже точно передають стан людини, яка знемагає від болю. Дві великі цезури — чоловіча і жіноча — і пауза в кінці рядка мовби відображають перебої биття серця, порушення його ритму. Голосні низького піднесення о-а-а у слові пропада підкреслюють спад вітальних сил. Усе це доповнює контекст особливим напруженням, схвильованістю і у такий спосіб підсилює, увиразнює притчу, основній думці надає відповідної модальності.

Близькість притчі до прислів’я, приказки штовхнула Лупула на цікавий експеримент: за приказкою „гавкає як пес” (про злобну, непривітну людину) створити свою літературну версію відомого афоризму:

Щоб не давати їсти псам,
Скупий господар гавкав сам,
Коли ж нарешті знемагав,
Йому синок допомагав.

А з часом там, якогось дня
Ціла загавкала рідня.
Мабуть, усіх скупих отак
Бог перетворює в собак [8, 38].

Звичайно, сучасний читач чи слухач зразу оцінить прозорість оповіді, що ж стосується морального уроку притчі, — скажемо, що він залишається актуальним і сьогодні. Адже і скупість, що втрачає глузд, і заздрість, що здатна згірчити навіть річки, чи тріснути від злості, що її не вшановують як Славу, чи Ворони, що зазіхають на чуже, на превеликий жаль, залишаються не лише літературними персонажами.

Жанр притчі дає можливість письменнику створити масштабну ситуацію етичного вибору і заставити своїх героїв здійснити цей вибір, оскільки він має основоположне, принципове значення. Байка-притча Лупула говорить нам про силу духу і вірність ідеї морального обов’язку, картає порок у всіх його модифікаціях і заставляє, як у дзеркалі, подивитися на себе збоку.

Серед інших жанрових різновидів байки подибуємо у творчому доробку Омеляна Лупула і байки-апологи.

Українська літературна енциклопедія дає таке визначення аполога: це „коротка алегорична розповідь морально-повчального спрямування, персонажами якої виступають предмети, рослини, тварини, люди” [24, 77]. Намагання теоретично обґрунтувати цей жанр містять уже українські поетики і риторики XVII — XVIII ст.., де він то прирівнюється до байки взагалі, то ототожнюється з моральною байкою, то трактується як її підвид. Дехто із сучасних дослідників називає аполог своєрідною притчею. Отож, поки що аполог не отримав чіткої диференціації своїх жанрових ознак. І хоча В. Лесин і О. Пулинець відносили до апологів в основному прозові тексти, використання цього жанрового підвиду в українському байкарстві дає можливість вичленувати його в окремий розділ і у творчості Омеляна Лупула.

У байках-апологах, розповідаючи про звірів і птахів, письменник не намагається дати їм вичерпну характеристику. Основне його завдання -розповісти про якийсь життєвий факт і завершити байку висновком, який має виразне дидактичне звучання.

Таких байок-апологів найбільше містить збірка „Щучині сини” -„Знайшли в коморі Миші борошно…”, „Два Цапи зустрілись на стежині…”, „Прибігла Ведмедиха і у плач…”, „Оце пригода трапилася влітку…”, „Коза купила кімоно…”, „Якийсь несосвітенний зух…”, хоча є і в інших книжках: „В Борсука будують дім…”, „У пустелі два Шакали…” — збірка „Нота кві”; „Залишивши хату й шопу…”, „Узялася Довбня-неотеса…” — збірка „Квіти для еліти” та ін.

На відміну від казок-апологів, які в основному розраховані на дітей і саме їм дають уроки морального виховання, байки-апологи Омеляна Лупула адресовані дорослому читачеві, якому такі уроки також не будуть зайвими. Змальовуючи ситуації сьогодення, письменник говорить про події, що мають місце в „діловому” світі: зіткнення фінансових і матеріальних інтересів, рейдерство, захоплення чужої власності, судову тяганину, суборієнтацію в різних сферах, „дистанційований” патріотизм, бездарність дурнів, які до того ж величають себе гордістю нації.

У байках-апологах, розповідаючи про звірів і птахів, письменник не намагається дати їм вичерпну характеристику. Основне його завдання – розповісти про якийсь життєвий факт і завершити байку висновком, який має виразне дидактичне звучання.

Таких байок-апологів найбільше містить збірка „Щучині сини” – „Знайшли в коморі Миші борошно…”, „Два Цапи зустрілись на стежині…”, „Прибігла Ведмедиха і у плач…”, „Оце пригода трапилася влітку…”, „Коза купила кімоно…”, „Якийсь несосвітенний зух…”, хоча є і в інших книжках: „В Борсука будують дім…”, „У пустелі два Шакали…” – збірка „Нота кві”; „Залишивши хату й шопу…”, „Узялася Довбня-неотеса…” – збірка „Квіти для еліти” та ін.

На відміну від казок-апологів, які в основному розраховані на дітей і саме їм дають уроки морального виховання, байки-апологи Омеляна Лупула адресовані дорослому читачеві, якому такі уроки також не будуть зайвими. Змальовуючи ситуації сьогодення, письменник говорить про події, що мають місце в „діловому” світі: зіткнення фінансових і матеріальних інтересів, рейдерство, захоплення чужої власності, судову тяганину, суборієнтацію в різних сферах, „дистанційований” патріотизм, бездарність дурнів, які до того ж величають себе гордістю нації.

У короткій віршованій оповідці (всього вісім рядків) гумористові вдається, звернувшись до актуальної проблематики, виявити низку соціальних типів і спорядити кожного з них вичерпною моральною анотацією.

Використання антитези як домінуючого художнього прийому дає можливість письменникові коротко і рельєфно „ліпити” соціальні типажі. У цьому сенсі, наприклад, завершальна фраза із тексту „Взялася Довбня-неотеса” є не просто автохарактеристикою персонажа, вона містить в собі оцінку подібним особам, що, не маючи ні освіти, ані здібностей, ні Божого дару, беруться творити науку, мистецтво, нове суспільство. Їдкий сарказм самоатестування – „Ми не просто дурні – гордість нації” – дає підставу говорити про байку-аполог О. Лупула як приклад нового типу гротескної політичної сатири.

Багатство тем, характерів, ситуацій переповнюють Лупулову уяву. Його сатиричні байки, фейлетони, карикатури, притчі, апологи, розрізняються інтонацією, тематикою, глибиною осягнення реальних подій і стосунків. Здається, скільки сказано до Лупула про заздрість, наклепництво, тупість, скнарість, політичну продажність, а він знаходить нові повороти сюжету, нові фарби, нові смислові акценти, щоб дати анатомію цих суспільних явищ, характерних не лише для нашого часу і не тільки для нашого суспільства. Застосувавши з гумористичного арсеналу іронію, сарказм, Лупул часто (може інколи й супроти власної волі) переводить зображувані явища у формат сатири і піддає їх гострому осудові й запереченню.

Письменник досконало володіє всіма літературними прийомами, які надбані його попередниками й сучасниками у світовій й вітчизняній літературі. Його творчість може проілюструвати будь-який із прийомів творення комічного в літературі.

Художній успіх байкарського доробку письменника, на наш погляд, в першу чергу визначається тим, що О. Лупулу вдалося зберегти і розвинути в ньому традиції українського національного гумору. Його твори відзначаються багатим сміховим колоритом – від необразливого жарту, дотепного кепкування, доброзичливої критики до нищівного засудження, дошкульного глузування і гнівного заперечення, як це є в народних казках і піснях, прислів’ях і приказках, анекдотах і переказах, піснях і загадках.

Як і перелічені фольклорні жанри, байки Омеляна Лупула змальовують побутові обставини життя, історичні події; а відображаючи людські риси, особливості світогляду, етичні й естетичні уподобання персонажів, автор намагається передати особливості українського національного характеру.

Соціальна картина сміхової творчості байкаря „виткана” не лише мовою його байок; не лише самим предметом зображення, а й своєрідним відтворенням психіки народу, його художніх традицій – насамперед фольклорних.

Як і народний гумор, що оперативно відгукується на нові події життя, швидко знаходить об’єкти для жарту чи висміювання, а в наш час активно інтегрувався із суспільно-економічним життям і активно „працює” у цій сфері, будучи віддзеркаленням народного ставлення до всього, що сьогодні відбувається, так і авторське осмислення подій сучасності заставило О. Лупула надати гострішого спрямування своїм творам, посилити їх сатиричний струмінь, збагатити їх художню палітру новими образотворчими засобами. Як і народні пісні, перекази, анекдоти, які оперативно перейшли у сферу політичну, соціальну, так і творчість українських гумористів, а серед них не є винятком і Омелян Лупул, змальовуючи гострі суспільні колізії, стає дошкульною, викривальною, нищівною.

Хоча гумористичні та сатиричні твори О. Лупула мають спільну основу – сміх, усе ж вони різняться між собою. Об’єктом перших є вчинки людей, які несумісні з народними етичними нормами, стосунки між родичами, сусідами, різноманітні побутові ситуації. Мораль у таких творах містить у собі заперечення всього негативного.

Сатиричні байки Омеляна Лупула, його політичні фейлетони, карикатури, пародії спрямовані на викриття потворних, соціально небезпечних явищ, подій та людських типів. Тут уже автор не просто заперечує негатив чи кепкує над якимись рисами характеру персонажа, – він гостро викриває негативне, дошкульно висміює його з позицій народного ідеалу.

Тональне забарвлення сміху в побутових байках – м’яке, доброзичливе, співчутливе; в сатиричних – безжальне, гнівне, саркастичне.

Для віршованої гумористики Омеляна Лупула, як і для всього світового й вітчизняного байкарства, в першу чергу характерна алегоричність. „Алегорії” – так назвав письменник і одну із своїх книг, яка відкривається віршем, присвяченим одному із найсильніших засобів впливу на свідомість та уяву слухача і читача:

На рівних з Фактами в Історії
Живуть і діють Алегорії,
Хоч, може, й не завжди помітні,
Та як у грудні чи у квітні

Здирають маску з Лицедія –
Хіба це, люди, не подія?..
Так все життя по траєкторії
Нас супроводять Алегорії [18, 3].

Поет вміє майстерно поєднати алегоричне з реальним. Його Вовки, Леви, Тхори, Воли, Осли при своїх властивих природних рисах набувають виразних конкретно-людських характеристик.

Тут О. Лупул у своєму розумінні виразності алегоричного образу цілком йде за О.Потебнею, який писав, зокрема, що „байка”, щоб не зупинятися довго на характеристиці осіб, бере такі особи, які самою лише своєю назвою достатньо визначаються для слухача, є готовим поняттям. Як відомо, у байці для цього користуються тваринами [26, 45].

Алегорії в Лупула надзвичайно реальні, наповнені глибоким життєвим змістом. Це дало підставу газеті „Буковинське віче” ще в 1994 році, публікуючи добірку байок, назвати їх „списаними із сьогоднішнього дня” [27].

О. Лупул – кваліфікований майстер художнього слова. Він уміє в гранично короткій формі сформулювати думку, яка переходить в афоризм, органічно використати блискучі перлини народної мудрості – прислів’я і приказки – у власній творчості.

Прислів’я, приказки надають персонажам байки надзвичайної виразності, емоційного багатства, живого характеру. Лупул широко послуговується ними як в мовних партіях персонажів, так і в авторській мові, а особливо – в моралі, яка стисло, сконденсовано виражає висновок твору.

„Правда очі коле”, „на людях шик, а вдома пшик”, „надмірна похвальба вилазить боком”, „в мішку шила не сховати”, „друзі пізнаються в біді”, „врізати дуба” – ці та інші уснопоетичні формули прямо взяті письменником із живого мовлення. Та часто, виходячи із сюжетних потреб, особливостей характеру, прикметних рис персонажа, письменник семантично обігрує прислів’я чи приказку.
Досить виразні, експресивно забарвлені контексти творяться за допомогою антонімічного поєднання слів або словосполучень у фразеологізмах, що приявні в байці: „Як над нами зло панує, лиш Надія нас рятує”, „де сила є, а розуму нема”, „від смішного до страшного – один крок”. Багато фразеологізмів у Лупулових байках або завершують мову персонажа, або, як уже говорилося, є завершальними рядками байки – її мораллю. Таке постпозиційне їх розташування сприяє підвищенню ступеня їх експресивності, разом з тим фразеологізм у постпозиції становить образну вершину тексту.
Письменник й сам творить лаконічні, влучні вислови, що звучать як афоризми: „які труди, така й подяка”, „Свиню з портфелем в нас нелегко з’їсти”, „без батога і розуму нема”, „серед нікчем нелегко бути павичем”, „хто кров чужу п’є все життя, для тих немає каяття”, „який сусід, такі й поради”, „за гроші можна все купити, та розуму не доточити”, „бо то не завжди із судьбою ставати варто до двобою”.

Привабливість цих афористичних висловів і їх особлива сила впливу на читача – в глибині значущості думки, поєднаних зі стислістю і відточеністю їх словесного втілення. Ці афоризми, що виникли в конкретному літературному контексті, мають можливість перетворитися в зовсім незалежний вислів і вживатися як точне і яскраве вираження думки.

Лупул досконало володіє словом – всіма його значеннями і відтінками значень. Лексика його байок точно показує ставлення автора до зображуваних явищ. Письменник добивається комічного ефекту, використовуючи мовні засоби гумору: гумористичні порівняння, епітети, точно забарвлені синоніми, приховану антонімію, гумористичні метафори та евфемізми, гіперболи, літоти, алогізми, слова із суфіксами згрубілості, слова з демінутивними суфіксами як засіб негативної характеристики.

О. Лупул уміло й точно користується словом як інструментом. Він використовує лексику різних стилів – розмовно-побутову, наукову, публіцистичну, вводить у тканину байок лексичні одиниці на означення нових понять і явищ: Євросоюз, парламентарії, топ-модель, ЮЕМСІ, олігархи, електорат, фракція, політична акція, касетний скандал, СНД, іномарка тощо. Вкладені в уста Вовків, Лисів, Овець,

Кабанів, Качок і т.ін., вони дають змогу диференціювати їх за суспільним станом, виявляють майновий ценз, спосіб занять, уподобання, прагнення та ін.
Листаючи книги байок, зупиняємося на безлічі топонімів, що вводяться письменником у тексти – Сочі, Париж, Коктебель, Одеса, Карибські острови, Джакарта, Суматра, Москва, Сезам, Едем, Форос, Гавайї, Вижниця, Кути, Калькутта, Воркута, Сибір; назви континентів – Америка, Африка, Австралія; гідроніми – Дністер, Прут, Дніпро; назви гір – Карпати, Піренеї тощо.

Така широка географія територіально розширює дію у байках письменника, виводить його героїв за національні межі, засвідчує прагнення багатьох з них „колонізувати” для себе хоч клаптик омріяної заокеанської землі. Нічого не поробиш, така реальність, і письменник із точністю хронографа намагається її зафіксувати. Правда, у манері, властивій сатирику.

Прикметною ознакою Лупулових байок є такі композиційні прийоми, як діалогічна, монологічна (самооповідальна), описова та комбінована (діалог, монолог з описом) форми викладу.
Буває, що Лупул вводить у свої байки елементи пейзажу, які привносять у його тексти ліричне звучання, однак частіше вони все-таки слугують засобом контрастного зображення, виразним тлом, на якому розгортається дія. Це додає байці національного забарвлення, яскравої колористики, мовної пластики і водночас продовжує класичну традицію П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, в чиїх байках описи природи були важливим композиційним прийомом.

Значну увагу О. Лупул звертає на інтонацію байки – один із основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації твору. Він надає великого значення ритмічній побудові байки, синтаксичній упорядкованості, мелодиці, паузам. Віршова мова Лупулових байок надзвичайно емоційна, в ній поєднуються різні говірні стихії. В питальних та окличних конструкціях, фігурах умовчування — апосіопезах, що широко використовуються в його байкарській практиці, немає скутості, незграбності, вони природні й невимушені, динамічні й пластичні. У байках відчувається постійна присутність автора, що виявляється у зверненні до персонажів, до читача й часто оформляється як риторичні фігури. Гнучкий рух фрази підкреслюється чергуванням суміжної рими з перехресною і кільцевою.

Віршовий розмір його байок – в основному ямб і хорей.

Важливу роль у досягненні комізму відіграють такі засоби і стилістичні прийоми, якими постійно послуговується автор, як контрастування, антитеза, зіставлення, порівняння, гротеск, повтори.
Розвиваючи у своїй творчості українську гумористичну й сатиричну традицію, Омелян Лупул подарував нашому читачеві свій значний байкарський здобуток, що сягає більше тисячі текстів. Це об’ємне і серйозне напрацювання автора, в якому виявились його життєвий досвід, світоглядні позиції, індивідуальна поетична манера. Його байки відрізняються життєвою правдивістю, гострою викривальною тенденцією, конкретністю алегорій, афористичністю, високою художньою якістю. Соціальні узагальнення, масштабність типізації суспільних явищ, гостра злободенна сатира, філософська заглибленість – все це властиве байці Омеляна Лупула і по праву вводить його в коло найкращих сатириків і гумористів української літератури.

Омелян Лупул створив нову байку, сучасну, гостру, веселу і надзвичайно прицільну. Він створив і нові сюжети, змалював нові образи.

… Прониклива і гостра ностальгія за добром і красою, за миром і гармонією, за прекрасним земним призначенням людини, прагнення, щоб вона була кращою, достойнішою, благороднішою, чистішою, ніж зараз, — це усвідомлена надія українського письменника Омеляна Лупула на те, що духовні ресурси особистості не прах і тлін, а єдина реальна сила, яка здатна відродити Україну.
На таке переображення він сподівається, бо хіба не задля цього працював день у день, скорявся вимогливій і непоступливій музі й долав за нею крок за кроком відстань до вершини Фавор-гори української байки? А досягши її, за словами побратима по перу А.Фаріона, «із чистим сумлінням може повторити крилате: Feci quod potui, faciant meliora potentes – Я зробив, що міг, хто може, нехай зробить ліпше». І більше! – додамо.

Аделя Григорук

Література

  1. Левінас Емануель. Етика і Безконечність: Діалоги з Філіпом Немо. – К.: Пор-Рояль, 2001. – 140 с.
  2. Баран Євген. Навздогін дев‘яностим… /Проза бібліофіла (серія „Інша критика”). – Івано-Франківськ: Типовіт, 2006. – 192 с.
  3. Чемерис Валентин. Де хазяйнує Валя Чемерис. – К.: Фітосоціоцентр, 2006.
  4. Горда М. С. Творчі уроки літератури рідного краю: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – 90 с.
  5. Байки Омеляна Лупула. // Чернівці. – 1995. – 18 серпня.
  6. Чабан Анатолій. У світ байки Омеляна Лупула // Лупул Омелян. Нота кві: Байки. – Чернівці: Рута, 1995. – 56 с.
  7. Лупул Омелян. Нота кві: Байки. – Чернівці: Рута, 1995. – 56 с.
  8. Чабан Анатолій. „Щучині сини” – п‘ята поетична збірка Омеляна Лупула // Лупул Омелян. Щучині сини: Байки. – Чернівці: Рута, 1995. – 56 с.
  9. Лупул Омелян. Лицедії: Байки. – Чернівці: Рута, 1998. – 56 с.
  10. Лупул Омелян. Блазні у лазні: Байки. – Чернівці: Рута, 2002. – 48 с.
  11. Левчук Л. Т., Панченко В. І., Оніщенко О. І. Кучерюк Д. Ю. Естетика. – К.: Вища школа, 2005. – 431 с., іл.
  12. Косяченко Віктор. Українська радянська байка: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1972. – 240 с.
  13. Лупул Омелян. Скульптури з натури: Байки. – Чернівці: Рута, 2002. – 48 с.
  14. Лупул Омелян. Квіти для еліти: Байки. – Чернівці: Рута, 2006. – 32 с.
  15. Ларошфуко Франсуа де. Роздуми або Висловлювання і моральні максими // Всесвіт. – 1993. — №11-12 (779-780).
  16. Послання св. апостола Павла до єфесян // Біблія або Книги Святого письма старого і Нового Заповіту. – М., 1998. – 296 с.
  17. Лупул Омелян. Промови про мови: Байки – Чернівці: Рута, 2005. – 32 с.
  18. Лупул Омелян. Алегорії: Байки. – Чернівці: Рута, 2001. – 56 с.
  19. Ґрасіян Бальтасар. Кишеньковий оракул. – К., 2001.
  20. Бадзьо Юрій. Тривожна аналогія: на обрії 1993-й? // Літературна Україна. – 2002. – 11 квітня.
  21. Франко І. Твори в двадцяти томах. Т. ІV. – К.: Держлітвидав, 1950.
  22. Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. – К.: Радянська школа, 1965. – 432 с.
  23. Войнович Валерій. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2005. – 664 с., іл.
  24. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. Т. 1 – К.: Голов. ред. УРЕ ім.. М. П. Бажана, 1988. – 536 с., іл.
  25. Вишня Остап. Твори: В п’яти томах. — К.: Дніпро, 1975. – Т. 5. — 347с.
  26. Потебня А. А. Из лекций по теории словесності. Баня. Пословица. Поговорка. – М., 1930.
  27. Нова грань. // Буковинське віче. – 1994. – 12 жовтня.
  28. Волков Анатолій. Традиційні сюжети та образи. // Літературознавча компаративістика / За ред. Романа Гром’яка. – Тернопіль, 2002. – 344 с.
  29. Езопові байки. / Ред. О. І. Жупанський. – К.: Веселка, 1990. – 256 с.
  30. Фаріон Андрій, Уперше в українській літературі // Буковинське віче. – 2009. – 12 серпня.