Пімста і сльози. За правду зуміли умерти. Володимир Близнюк

Не одна так жертва
На Вкраїні впала.
Слава Україні! І Героям слава!

За правду зуміли умерти

Скаженіли сталінські кати.
Це була смертельна боротьба українського народу в 1945-1955 роки ХХ століття. Багато упівців пропало безвісті у снігових заметах, які потрапляли у оточення військ НКВС – особливо це відчувалось під час облави під назвою «червона мітла».
Повстанці гинули геройською смертю в боях з ворогами, або помирали мученицькою смертю, коли потрапляли до рук червоних катів. Слова «В нас дух предвічної стихії…» їх возвеличували і додавали більшого духу і сміливості в боротьбі.
Коли Польщу завоювали 1939 року німецькі і радянські війська, Рапан одружився з красивою дівчиною Орисею з Коломийщини, обоє були сиротами. Жили обоє побожно.
Першою народилася в них дівчинка, яку назвали ім’ям матері – Уляна. Потім народився і синок Ярослав. Роман і Орися працювали на домашній господарці: пасли вівці та корови, були зразковими ґаздами, свідомими українцями, читали газети та книжки.
1942 року Романа почали відвідувати організаційні провідники ОУН і він став їх членом. І почалася його підпільна робота по всіх гірських селах. «Хто живий, вставай! Боронити рідний край!».
Осінню Уляна з братчиком Ярославчиком завертали овець, братчик запутався у дротяну загорожу і побив голову. В скорому часі загоїлася рана, але шрам остався ззаду голови.
Романа покликали до лав УПА і він прийняв присягу для вірності України, під кличкою «Тиміш». Орися дала йому шлюбну хустину, яку вишивала та свій хрестик з шиї – Орися ходила сумною та нишком від дітей оплакувала свою долю та молилась за Романа і його щасливе повернення в рідну оселю. Діти все питали: «Коли прийде додому тато?».
У 1944 році по всіх верхах гір, ярах та лісах чути було тріскіт автоматних черг та вибухи гранат. Тут йшли ще бої з ковпаківськими недобитками. Під кінець цього року на допомогу ковпаківцям почали підходити війська НКВС.
Гори диміли від пострілів, земля від них ніч і день здригається. «Боже милий! Хоч би побачитись з Романом, приголубити та розпитати його про повстанське життя…» Виходила з хати на зорях Орися вночі на подвір’я і виглядала його і молилася. «Мати Божа! Не спускай мене з ласки своєї. Поверни мені Романа!». Вона почала сохнути, як билина з туги.
Наступила зима 1945 року. Білим снігом накрила гори. Почались сильні морози. Сусіди питали Орисю – де Роман, чи може його забрали мадяри?.. А може застрілили, що не приходить додому?

Минула зима, наступило літо. Орисі донеслась вістка про зустріч з Романом. Горлицею полетіла вона до нього. Зустріч була короткою, бо повстанці відходили на завдання. Обнялися, поцілувались… Роман просив виховувати дітей, але щоб про нашу зустріч ніхто не знав. Большевицька орда скаженіла і вивозила людей на Сибір. Тоді Роман і Орися розійшлися навіки.
Наступила зима 1946 року. На кожному кроці були большевицькі засідки, перестрілки. Повстанська армія поділилась на малі боївки, щоб легко було переходити на постої. Повстанцям зимувати в криївках не доводилось, бо цілу зиму на лижах їх обстрілювали із «стрибками», енкаведистами. У місяці березні 1946 року вже гори зазеленіли.
Група повстанців з «Тимішем» проходила полонинами на лижах. Їх на кожному кроці переслідували ворожі війська «червоної мітли». Смерекові ліси всміхалися, а легенький вітерець хилив галузочки, витаючи своїх месників на лижах. «Боже! – Благослови їх і хорони від ворогів. Вийшовши на полонину на лижах, просувалися вперед поміж чагарники та великі замети, снігові кучугури. Спустились вниз, де біліла чорна хатина – стая (на полонині Прелучна) з великою сніговою шапкою на даху.
Навколо свистіли снігові вітри. П’ять повстанців зайшли до хати. Хатина була порожня. Під стіною стояла дерев’яна постіль, засипана сухим листям. На стіні – чорний святий образ невиразних святих. Надворі шуміли вітри. Місяць освітлював гори. Почалися сильні завірюхи. Це, слава Богу, для нас щастя, може оминуть прокляті червоні людолови. Повстанці помолились до образа, та полягали на ліжко і заснули міцним сном: – надія на Бога. І коли почало світати – почули дикі суперечливі ворожі голоси:
«Та відітє, хто там може бить в снєгах заметєлі! Даже окон не відно! Там снєг в рост человєка!»
Постояли, подивились в далековид і пішли далі. Повстанці стояли напоготові, аби зустріти ворога вогнем. Повстанці мали два ручні чеські скоростіли, автомати і кілька гранат. Перебуваючи у цій стаї майже тиждень за цей час сніги розтаяли, тільки замети виблискували. Опівночі повстанці зійшли вовчими дорогами до села, зв’язалися із станичним. Перепочивши цілий день в лісі, трохи попоїли після голодних кількох днів, і вечором пішли на зв’язки із іншими боївками.
Коли перебували у станичного та щось по рухах його та розмові пізнавали непевність. Та хитрий «Тиміш» знав усі ходи і виходи горами. Перейшовши дорогу, повстанці зайшли до густого молодого лісу. Надворі розвиднялось. Повстанці готувались на відпочинок. Розглядаючи всю територію в далековид, «Тиміш» побачив, як їх з обох боків оточують московські шміряки. Всі задумались, яка чекає їх сьогодні доля? Чи хто вирве своє життя із обіймів костомахи, яка окружує їх загоном червоних вбивць.
– Хлопці, в засідку!, – крикнув «Тиміш». – Зрада! Берегти набої та гранати… Мряка закривала ліси. Чути було московські слова. Вони йшли сміливо, не сподіваючись засідки… Підпустивши на віддаль 25 метрів москалів, які підходили похильці, вдарили з двох сторін повстанські скоростріли.
З-за крижаної лавини обстрілював «Тиміш» ворогів, лунали крики ранених москалів. Від вибуху ворожої гранати «Тимішеві» затріщало у вухах. Осколками вдарило по його ногах. «Тиміш», засипаний льодовою кригою ніяк не міг повернутись. Він згадав про хустину, яку вишила і подарувала йому Орися на сватанню, де «Рука руку тримає і два голуби…». Він думав, що умирає разом з нею. Він лежав у льоду, як мертвий та все у думі пригортав до себе хустину, цілував її, згадував найдорожчу дружину, обтирав кров… Він думав, що вже закінчилася його зустріч з дітьми і Орисею. І так сталося… Над ним закричали чорні московські круки, з палаючою червоною зіркою на кашкетах, з позолоченими пагонами. Очі червоних палали ненавистю… «Тиміш» вистрілив в проклятого нехриста і він впав на землю стогнучи. Московські круки накинулись на «Тиміша», зв’язали його і потягли з лісу на дорогу. А Орисина хустина мерехтіла перед його очима. І згадалася пісня:
«Ту хустину, що ти мені дала,
Нею рани завивав.
Щоби собі мила не мислила,
Що тя вірно в серцю немав…»
На дорозі чекала автомашина НКВС, на яку викинули раненого «Тиміша» та ще одного стрільця, раненого «Вужа», якому все розповів по дорозі до району «Тиміш». Три друзі вирвались з оточення.
А далі слідства, муки, голод, холод. Та не витримав тих мук «Тиміш» і загинув нелюдською смертю у в’язниці.
Над ним дуже знущався капітан червоний, якому він прострілив коліно в нозі та вибив око. Кагебіст капітан «Тимішу» сказав: «Я зроблю з твого сина те, що ти зробив зі мною».
Не одні повстанці, стікаючи кров’ю в лісових кущах чи ярах, молились словами: «Матінко моя небесна, заопікуйся мною! У твої руки віддаю душу і тіло моє – усе життя». Цими словами напевно і молився «Тиміш» передсмертно.
Повстанці гинули так, як вимагала честь нації. Вірні сини України залишались в лісах до останнього подиху свого життя. Коли зустрічалися в боях з ворогами, то боролися до останнього патрона і віддавали своє життя на вівтар Батьківщині.
Сьогодні, напевно, тих місць не впізнати, бо вже ростуть замість смерек буки – свідки тих, з сльозами незабутніх боєвих подій.
Господи! – А якби вони вміли говорити?.. Тоді розказали б, як вмирали герої. – Большевицьким катам було цього замало, вони вчинили жорстоку розправу над «Тимішевою» дружиною Орисею  та дітьми. Одного разу, мов скаженілі вовки, увірвались вони до їхньої домівки. По-московськи грубо лаючись, пограбували і погнали в район, а звідти загнали в товарний вагон, де тільки загратовані віконця сповіщали про день та ніч, та повезли на Сибір.
В час вантаження у вагони, схопила чиясь рука Славчика і обоє побігли поза вагони. Крики, плачі… Та енкаведисти закрили двері вагону, засвистів паровоз, потяг рушив в далеку дорогу…
Билась в стіни вагона головою Орися, ридала та ніхто не озивався. У вагоні люди тримали, як божевільну. Умовляла, плачучи, донечка Уляна… «Мамочко моя! – Мамо!…» Впала зімлілою на підлогу. Люди врятували її. Над нею, на ліктях, дрожачим голосом плакала Уляночка: «Мамочко моя!». Орися тільки стогнала. А потім, піднявшись з розхристаним волоссям, роздивилася, поцілувала Уляночку, притулившись до її тіла.
Дрімучою тайгою Сибіру цоркотів потяг по коліях… Ось і прибули по довгих днях на призначене місце. Вигнали усіх з вагонів на безлюдне місце серед дрімучих лісів. «Вот здесь і будєтє жіть, пока стройте жільйо!». З божою допомогою збудували люди барак, а в ньому нари з перегородками. Сибірська тайга, рубання лісу, будова доріг, каналів. Перевтомлена, Орися все витримувала, а Уляна залишалася з хворими в бараці.
Та не так мучила Орисю робота, як туга за Романом та синочком Ярославом. Ночами не спала, плакала і сохла в неволі, як квітка без води. Почалися застуди, кашлі.
– Боже! Моє найбільше кохання, в моїм серці живе і ходить тінню поперед мене, як сон…Чому таке коротке, радісне наше життя Бог розлучив? Чим ми провинили перед Богом?
– Я маю в Бога надію і милість, що найбільше моє кохання живе. Роман живий… І за нього не жаль терпіти і йти терновими дорогами.
А може він загинув і немає в нього над гробом хреста. А може звірі розтягли його тіло? Боже! Передайте сном.
Робота на замерзлих дорогах забрала всі її сили. Роки в неволі приводять до загибелі. Злягла Орися. Гарячка, день і ніч кашляла, а ліків не давали…
Зайшов якось наглядач до бараку, поглянув на неї, а люди почали просити в нього допомоги. А наглядач поглянув скоса на неї  і вимовив:
– Ну, пусть подихає! Будєт піща для медведей та волков! Стукнув дверима і вийшов.
– Боже, а що буде робити моя Уляночка, без мене, без родини?
– Вона все сиділа біля матері і плакала, захлиналась слізьми. А потім питала мами:
– Може водички теплої поп’єте?
Та вона тільки махала головою, з очей текли сльози. Її гладила по голівці Уляночка. Через пару днів почалася сильна кровотеча. Орися знала, що приходять останні хвилини її життя. Стекла кров’ю, вона стала біла як стіна. Підійшли подруги, втирали сльози, тяжко вздихали.
–  Я скоро помирати буду, дорогі подруги!
– Сповістіть про це мою тету Маринку на Коломийщині, щоб приїхали забрали мою доньку Уляну, щоб вивести її в люди, поставити до шлюбу віночок. Перехрестила Уляночку, погладила по голівці тремтячою рукою:
– Я благослов’ю тебе, доню, щоб мати Божа хоронила тебе від всього злого, віднайти братчика та зустрітись з батьком. Вони всі облились гіркими сльозами.
– Не плач, донечко, таке наше життя на цім світі, а тобі треба жити і продовжувати наш український рід. Розповісти про нашу страждальну сім’ю за волю України.
– Бог найвищий суддя, він віддасть їм заслужене… Але, що сьогодні з нами?..
– Піднявши руку в гору: Боже! Чи ти є на небесах? Глянь покірно на нас і вислухай нас! Допоможи довідатись про долю мого чоловіка та синочка!.. За що ми гинемо на тернових дорогах у проклятих мерзлотах Сибіру?.. Тільки за те, що ми вірні Україні. – Та ми ще зайдемось в незнаних небесних світах Господніх… Засвіті… А тепер прикляньте на коліна всі, та попросіть молитвою в Бога, щоб допоміг спокійно спочити. Улянка впала на мамині груди, заридала та облилася гіркими сльозами…
– Мамцю моя люба –  не лишайте мене…
– Не плач, моя партизанська дитино!…
Хтось з подруг вимовив:
– Не горюй, партизанська мати! Ви ще повернетесь в Карпати, буде хата, добрі люди. Заживете рідним теплом… І спом’яните пережите минуле…
Орися глянула на людей, потекли востаннє з її очей сльози, та й закрила свої очі навічно… Тільки подруги в смутку тримали запалену свічу…
На другий день люди зійшлися і поховали Орисю в тайзі… Все ходила Уляночка на місце матері, ридала. Вона вже кругла сирітка. Не раз бачила ночами, серед мільярдів зірок спалахи згораючих, погаснувши на завше, пропадають. Це так зірка моєї матері… Уляночка ридала над гробом до мами:
– Мамо! – Моя рідна! Заберіть мене з собою, щоб я не поневірялася сиротою між чужими людьми! Господи! Щоб ворог наді мною не насміювався.
Уляночку забирали від гробу в барак і всі розговорювали.
– Що? Хто? Про що?
Одного разу в ночі потайки вийшла  з бараку Уляночка і пішла в тайгу на могилу матері. Плакала, ридала… На другий день знайшли Уляночку мертвою… Замерзлою, з усміхненим обличчям. Так сповнилась її просьба до матері, і так спочиває вічним спочинком в проклятій Сибірській тайзі українська партизанська родина.
Спитаю у вітра, старого приблуди,
Що тугу в просторах висумлює й гнів:
«Хто каторжні нори Сибіру запрудив,
Невинною плоттю людською набив?»

Карельські Колимські, Далекого Сходу.
Хто нетрі, де шкіриться згуба жива.
Труною зробив для бездольних народів?
І вітер одкаже: «Я знаю, Москва!»
(Петро Карпенко, Криниця, США.
Журнал «Визвольний шлях», 2003р.)
Ходила чутка між людьми, що десь у Києві, на залізничному двірці сидів сліпий хлопчина з шрамом на голові, а біля нього була милиця. Він співав пісню:
Ой Боже, мій милий, як сумно на світі,
Як марно пливуть мої дни,
Приходить хвилина, зближається днина,
Що буду лежати в земли.

І коли я піду в глибоку могилу,
І ляжу я там в тишині,
То там я спочину і там я забуду
Гірку долю в моєму житті…
Після співу плакав, ридаючи:
– Тату рідний, мати дорога, сестричко Уляно! Де ви мої?.. Заберіть мене до себе…
До нього підходив якийсь дідуган і вдаряв палицею по плечах. Хлопець замовкав. Сльози текли по його обличчю, тоді дідо зводив із сходів і забирав на інший бік.
Може цей кагебіст і сьогодні ще живе і є ще й прославленим ветераном? Багато з колишніх кагебистів нині носять чужі імена, а деякі з них виїхали в інші країни. Та Господь Бог таки покарає винних за всі вчинені злочини перед народом України. Все життя від Бога дано. Мордували українських дівчат і хлопців безжалісною сатанинською машиною. Але вона була безсилою знищити всю українську націю. Тому московська імперія зазнала краху. Підвалини комуністичні нині гниють і скоро все розвалиться.
Москві завжди була мало крові та її вихованцям-кагебистам, які скаженіли, як хижі вовки і прокляті упирі.
Сьогодні молодий читач не повинен до цього ставитися байдуже, а задумуватися над книгою, над своєї майбутню долею, над життям.

Скільки погинуло молодого цвіту і старших за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця жалобна пам’ять має увійти в кожну хату, в серця живих українців з духом любові до України.
Сьогодні українські месники оживають в пам’яті історії, і будуть служити високим зразком для нашого майбутнього покоління.
Кожна людина має залишити пам’ять історії. Але не всі це розуміють. А коли людина залишає цю землю і відходить у вічність, тоді вже оцінюють її працю, щедрості і знання для народу України.

Будуть жити навіки безсмертні,
Чесні й горді народу доньки і сини,
Що за правду зуміють умерти,
Бо для правди приходять вони.
Леонід Полтава