Пімста і сльози. Вірні сини України. Володимир Близнюк

Сотні безіменних синів полягли в рідну землю безталанної України. Смілі повстанці, не страхаючись страшної костомахи, яка чигала на їх життя, з Богом воювали за віру і волю України, дух в них був нескорений. Бо знали, що немає більшого щастя в житті, як любити і служити Україні… Щоб вірно орієнтуватися в своєму житті, щоб бути освіченою людиною, треба вивчати минуле свого українського народу, його історію Визвольних змагань. Тоді будемо мати твердий корінь свого життя. І ніхто не зможе нас перемогти.
В часи большевицького режиму люди були сильно перестрашені. Та не всі… Когось треба вислухати і тримати в пам’яті, яку дав Бог.

Одного разу зайшов до моєї хати перед своєю смертю, дуже хворий Близнюк Василь, с.Лукина (Свершок, 1914 р.н.), дуже задуманий і чомусь несміливий. По якомусь часі він до мене заговорив зі сльозами на очах:

– Я хочу тобі, Влодику, щось розповісти про свою страждальну родину. Хоч час поганий, та вислухай мене уважно.
Я почув з уст тремтячої посивілої людини щирими словами, із сльозами на очах, страшну розповідь.
– Дякую, що ви довіряєте мені, що не забираєте в могилу. Я схиляю голову перед Вами, Василю, що в цей час довіряєте мені.
– Мені дуже приємно, що знайшов свідому молоду людину, що можу передати всі таємниці життя. Я знаю добре твоїх родичів, Влодку, батьків, братів, що всі вони боролись за Україну. Знаю тебе з дитинства і твою діяльність в спорті, пластунстві. Думаю, що колись про це згадаєш в споминах, бо маєш на це здібності. Якщо буду жити і час зміниться – все передам в книгу історичної пам’ятки.
«Мій брат Юрій, 1926 р.нар., весною 1944 року вступив в УПА, в сотню «Скуби». Потім перейшов в сотню «Вихора». 1945 року зимою в боях з червоною большевицькою сатаною НКВС був ранений в Космацьких лісах розривним набоєм в праву руку, вище ліктя. З ним був, саме в тому бою, тяжко ранений в сідницю і ногу наш сусід Бородайлюк Юрій, с.Іллі, 1924 р.нар., псевдо «Сич», пізніше «Видра» – скорострільчик. Коли в квітні місяці вони прибули в село, брат Юрій (псевдо «Скала») перебував у криївці нашого дому, а «Видра» в криївці рідних.
Пройшло три роки. Мого брата через зраду викриття арештували. Того самого дня 17.02.1949 року мене і батька арештували РВМДБ. 16 березня 1949 року – Юрій замордований на протоколах.
Боже! Які тортури і муки прийняв він у в’язниці, коли потрапив в пазурі червоної сатани. В це повірять тільки ті, що проходили через їх руки. Мене арештовують разом з братом і татом 17.02.1949 року за переховування брата. Судять мене на 25 років і 5 позбавлення волі. Тата мого Лукина, 1884 р.нар., за сина Юрія судять на 25 р. і 5 позбавлення волі.
Кару відбували у Воркутинських большевицьких концбаторах. Після цієї розмови Василь на другий день звів мене з «Видрою». Це було у 80-тих роках. «Видра» розповідав мені дрожачим (вже глухуватим) голосом:
– З великою любов’ю я і багато друзів пішли в ряди УПА боротись за волю України.
Він довго розповідав спомин:
– В грудні 1944 року сотня «Вихора» проходила долами, очищаючи села від большевицького уряду, розбивали бандитські групи «істребітельних» батальйонів. Розбивали частини по селах НКВС. Повертаючись з подільських теренів, з великою здобиччю продуктів та боєприпасів в Карпати, змучені 6-місячними похідними шляхами, журавлиним ключем повертались в рідні сторони гірського терену стежками глухого пралісу. Вечером переходили невеличкі потічки, в яких мохом оброслі камені, всю ніч без відпочинку прямували на постій, призначений командою. Над ранок сиві бовгарі котились полянами, де їх провівав легенький  вітерець та очищував від туману небо. Над поляною біля Чорногірських хребтів зробили відпочинок. Перед очима відкрились численні гірські вершини, які здавалось підпирали синювате небо.
Україно моя дорога! Земле моя рідна! Хтось підвищеним голосом заговорив:
– Яка ти красива, земле моя дорога! За тебе душу віддамо, щоб очистити тебе від проклятих большевицьких безбожників.
Після денного спочинку підкріпились, доповнились боєприпасами, рушили в дальню дорогу з наказу провідника на зустрічний постій. Попереду ще чекають запеклі бої з двоногими червоними вовками. Україна нас покликала і ми пішли по заповітах батьків і дідів боронити її.
Україна – понад усе! З нами Бог і Україна!
Почервоніло навколо небо. Чорногірські холодні вітри та шум бистрих потоків, які спливали в одну течію Черемоша. Ми пробивались через Волове на гору Грегіт. Ідемо понад лісами, що зеленіють в красі зелених смерек. Ясні вечірні зірочки освітлюють, як факел, дорогу. Стежі легше розглядати терени.
Ввечері почав падати пластами мокрий сніг. Коли дійшли на умовлене місце, вже були промоклі налипленим снігом. Дув холодний вітер. Тут і залишились серед темного смерекового лісу до ранку. Коли розвідники пішли на стежу, то підійшли до однієї хатини на краю села. Там жив старенький дідусь. Він був постовий ОУН. Коли розпитали старенького діда, чи не чув, що нового про повстанців чи чисті терени.
Я сам був в тій розвідці, продовжував «Видра». Дідусь розповідав:
Вчора ввечері повстанці, переходячи краєм лісу, натрапили на червону банду. Двох убили, а одного зловили в полон, завели до мене в хату, били безпощадно, скровавили все обличчя, зірвали з нього блюзу і далі били, що всі плечі скривавлені. Через його свитер просікала кров. Він впав на землю і, закусивши губу, стогнав.
– Ну что, бандіт «Явір»? Где твой постой? Гаварі! Іначе подохнеш в том лесу, і волкі разнесуть твойо тело!
Потім занесли тяжко раненого в живіт москаля. Він стогнав, але нічого не говорив. В нього були золоті пагони. Він так і помер і його вдвох винесли на двір. Два з оточених стрільців вискочили з оточення червоної банди, прикриваючи себе, посилаючи чергу за чергою по москалях. І знову два вчепились:
– Гаварі, «Явір»! Хто удрал і сколько вас било?
Відповіді не було. Вони забрали його з хати. Почувся одинокий постріл.
– Боже! Це була смерть «Явора». Я його загріб після відступу москалів, – розповів дідусь.
На другий день прибули в повстанську столицю – село Космач, на присілок Завоєли. Тут святкували Різдвяні свята. А на Йорданські – вже почались бої з москалями. Одного разу наш рій загартованих боєвих друзів (моїм ройовим був сусід «Скала» – Близнюк Юрій) направили з двома скорострілами на стежу в напрямку Татарова. Ми зразу ж зайняли позицію засідки на ворога.
Лавиною просувались голим зрубом червоні банди на нас, не помічаючи засідки. Наші славні упівці з криком «Бий пайдьошників!» посипали їх свинцевим вогнем з двох сторін скорострілами. Нам на допомогу прийшли нові групи УПА. Клекіт скорострілів, вибухи гранат – здавалось, що на землі пекло.
Я з своїм скорострілом «Сурою» перекидався на другу сторону і в той час дістав розривним патроном в сідницю, пізніше і в ногу. Ройовий «Скала» поранений вище ліктя в руку. Бій клекотів ще довго.
Санітари нас перебинтували та перетягли в кущі. Пізніше на санях повезли до шпиталю. Як розповідали повстанці, цей бій дорого коштував групі червоних НКВС. Там було розгромлено цілу роту НКВС.
В квітні місяці 1945 року нас перевезли лісами в наше село Старі Кути. Пройшли роки… Це було у великій таємниці. З неможливих обставин большевицького режиму, все зберігав у тайні. Аж на схилі старечих літ, після смерті «Видри» (Бородайлюка Юрія, с.Іллі) по його заповіту я вирішив виконати сповідь і винести на світ ту геройську та трагічну долю родини Близнюків (Свершків) та скорострільника УПА, псевдо «Сич» – «Видра», який помер 19.05.2005 року.
Я поставив в головах над трунвою два прапорці синьо-жовтий та червоно-чорний. Похований він при священичому обряді, парадно на долішньому цвинтарі церкви св.Преображення. Мир праху Твоєму! Вічная пам’ять!

«Спи, друже повстанче, в темному гробі,
Хай тобі присниться Україна в сні»
/З повстанської пісні/