Пімста і сльози. Загибель однієї родини за волю України. Володимир Близнюк
Оповідання з Болехівщини.
На підніжжі гір Карпат, де кінчаються гори Горгани, біля с.Гошова, а з другого боку красується синявою пасмо гір Бескидів, де відбулись бої славних Українських Січових Стрільців на Маківці та інших місцях, по підгір’ї бере свій початок серед видолин місто Болехів, через який пливе довга річка Сукіль. Вона впадає в ріку Дністер, яка є в Україні другою найбільшою рікою після Дніпра.
На полудневому заході ростуть букові та смерекові ліси. Тут колись росли сотні тисових дерев, які згадували Княжі роки, в яких вони ще виростали і їх охороняли, як цінності. Вони охоронялися державами. За большевицької влади їх вирубали червоні московські варвари. Залишились ще з давніх часів поселення: Козаківка, Паланиці, Бубнище. Височать в лісах біля села Бубнище скелі Одинець та печери, які були постоєм княжих військ, охороною пограниччя за Княжої доби. Тепер називають їх печери Олекси Довбуша.
Перед тою великою бурею в той час не такий був страшний москаль, як свій зрадник-яничар – «Стрибок».
В одній свідомій українській родині в Болехові на Довжці, виростав молодий енергійний хлопчина Омелько. Його батько і старший брат Василь були члени ОУН. За німецької окупації в1943 році12-літнього Омелька старший брат Василь цілий рік учив влучно його стріляти з кріса та пістолета. Малий Омелько через півроку так навчився стріляти влучно, що на 20 метрів без промаху стріляв з пістолета і перекидав його з однієї руки до другої.
Весною 1944 року прогриміли літаки московської армії. Німці з острахом відступали на захід. А потім прийшли другі німецькі та угорські війська, установили лінію фронту. Та ненадовго. В квітні місяці 1944 року вони почали відступати. В цей час вже діяла УПА, до них прилучались стрільці з Дивізії «Галичина», які вирвались з боїв під Бродами та стрільці ОУН-ДУН армії Романа Шухевича Дружини Українських Націоналістів.
Весною 1944 р. батько з братом Василем пішли у підпілля (їх знали, як добрих організаторів ОУН). Залишився малий Омелько з мамою Христиною на господарці. В половині літа установилась московська большевицька влада. Почались переслідування, пошуки за бандерівцями.
Коли проходили облавники НКВД по хатах, шукаючи бандерівців, то Христина скривалась, бо вони і нападали на жінок – ґвалтували їх, а Омелько залишався вдома на господарстві. Не раз шукали в хаті та стодолі, питаючи за батька та маму. Він відповідав: – Пішов на фронт бити фріца, а мама пішла до баби в Болехів. Тоді москалі відходили від хати.
Була пізня холодна осінь. Перепадали дощі. Нічна мряка вкрила гори. Селом нісся сильний гавкіт псів. Не раз чули гавкіт і свого пса, який скавулів.
– Боже милий, – це москалі.
Христина підійшла до вікна і почула на дворі шум московських матюків. Одні ломили двері до стайні та стодоли, чути було сильний тріскіт дощок. Почали стукати у вікна та двері.
– Открой, суча доч!
– Хто-то? Не вспіла відкрити двері, як впали вони із завісів на підлогу. Мов скажений вовк вискалив бляшині зуби енкаведист.
– Гдє твой бандюга? Гаварі?
– Його забрали на фронт, – Скоро відповіла вона. Перед москалем вискакує недалекий сусід-зрадник «стрибок».
– Бреше! Він в бандерах в лісі. Я з ним теж був і втік від них.
Почалося катування. Били Христину по-дикому. Вона пищала не своїм голосом і впала на землю. Вони копали її кирзаками, мов м’яч, ломали ребра. Христина, зімлівши, мовчала. Омелько сіпав ворогів, просив порятунку, але його вдарили сильно в обличчя, і він повалився кровавий під стіл і стогнав.
Бандюги пограбували хату і відійшли. Коли не чути було вже ворожих голосів, Омелько встав, засвітив свічку і побачив маму кроваву на підлозі. Він закричав:
– Мамо! Мамо! – але вона стогнала. Омелько прикляк до неї, обернув її, бо вона лежала лицем вниз, під нею була кров. Лице було кроваве, з довгим шрамом тріщини, з якої текла кров. Він почав плакати-ридати, піднімати її. Вона сіла і знову впала горілиць.
– Боже милий, мати Божа, рятуйте мою матусю! Знову прикляк і почав цілувати маму та не переставав ридати. Почав підтягати її до ліжка, а вона то стогнала, то мовчала.
Почувши крики, ридання, побачивши світло в хаті, прийшла старенька бабуся – сусідка. Двері були відкриті, кровава Христя лежала на землі.
– Господи, що сталось? Почала піднімати її на ліжко. Христя застогнала.
– Води! – розплющила очі. З очей текли сльози. Притягла до себе руками синочка, плачучи. Почала відходити. Омелько приніс води аби помити Христю. До ранку сиділи, плачучи над нею. Десь опівночі вона вимовила стиха:
– Ісусе милий! За що ти так нас караєш?.. Омелько захлинався слізьми. Сусідка пішла додому, потім принесла молока з медом, промила рани кровавих рубців. Христя почала відживати, але сльози текли по лицю.
– Сідай, синочку, біля мене! – Вона гладила його по голівці. Він дрожав з жалю. Пізніше встав до неї і крикнув:
– Ой, матусю! Я їм помщуся за Вас! – і впав на коліна перед святими образами. – Клянусь, клянусь перед цими образами… Любов до матері, до рідного краю, робить людину сміливою в її обороні. Сталінським виродкам не змити свого тавра злочину за заподіяні злочини українському народу.
Христину забрали до лікарні в місто Болехів. Продали корову на лікування. Тяжкими проходили в муках дні для хворої через цілу зиму. Омелько переховувався по сусідах та рідних.
Кожний день сирота приходив до лікарні, оплакував мамині болі. Вона все гладила по голівці та просила терпіти.
– Бог допоможе – я скоро видужаю і повернусь додому. А потім виїдемо в м.Стрий і там будемо жити. Говорять люди, що американці скоро нападуть на москалів та виженуть їх з України. Повернеться батько з братом додому і заживемо вільним життя на своїй землі. Але про це не говори нікому, бо тебе застрілять. Тримай це в думці. Москалі кидаються, скажені як звірі, на людей. Ховайся! Бо ловлять хлопців на Донбас у шахти.
– Мамо, ми хату закрили, речі порозносили до сусідів. Я пішов до рідних. Мамо! Мене болить серце. Я мушу відшукати батька та брата в лісі та розповісти, що з вами зробив той проклятий бандюга-«стрибок» з кагебистами.
– Ой, Боже! Не роби цього, бо тебе застрілять.
Але Омелько затиснув кулаки на помсту. Його не брався сон, мучило сумління. Помстити! Помстити смердючим шмірякам КНВД.
Розпитувався, ходив до знайомих і все-таки знайшов дорогу на зв’язки. Одного разу, коли ясне сонце прогрівало землю, Омелько вирушив в дорогу. Крізь пелену сірих хмар над лісом сонце його усміхалося, ніби ожило, побачивши хлопчину, який дріботів скорою ходою. Його все тягнуло вперед і вперед. Люди говорили, що повстанці проходять не раз там, де й олень не проходив, ні жодна звірина, спускались скалами на другий бік. Я піду тими дорогами, поки не знайду їх святих місць.
Коли наблизився до лісу, його помітив стійковий. Він побачив, що якийсь хлопчина проходить лісовою стежиною з малою сокирою в руці.
Перекинулись стійкові: «Пугу! – Пугу!». Так, це свої, бо чув з розповідей, що повстанці перекликаються пташиними сигналами про наближення ворога.
Він підняв руки вгору з радості. «Боже! Це свої!», – подумав він. Перехрестився, почав молитися з радості, яку відчув в своєму серці. Оглянувся, щось захрускотіло, з-за дерева вийшов стрункий хлопець. На грудях німецький автомат, за поясом гранати і пістоль, у вишитій українській сорочці, німецькому мундирі та чоботях.
– Хто ти такий, що шукаєш по лісі вже під вечір?
– Я не боюсь вас. Тата шукаю і брата.
– Кинь сокиру на землю. Підеш зі мною, тільки не втікай, бо чекає тебе смерть. Йдемо, все поясниш.
– А хто ви! «Стрибок» чи хто?
– Ні, я повстанець, упівець.
Вже темніло. Пройшло з півгодини і почувся заклик:
– Стій! Хто йде?
– Свої. «Тиміш».
– Проходь.
На краю поляни, над схилом яру, біля ватри відпочивала чота. Коли звітував стрілець, що зловив блукаючого хлопчину, біля ватри ясний вогонь освітив його обличчя. Всі насторожились. Проникли очима на нього. Він стояв мовчки, вдивлявся в очі повстанців. Чотовий «Ярий», що сидів на пеньку, зірвався, мов обпечений.
– Омельку! Омельку! Сину мій! Що тебе привело сюди? – Обнявши його руками, цілував у личко. Омелько ляг батькові на груди, їм обом текли сльози по лиці.
– Що з тобою, сину?
Омелько почав дрожачим голосом голосно розповідати про страшну пригоду в їх хаті. Всі повстанці втирали сльози, стали похмурими. Брат Василь «Ясмін» гладив Омелька по голівці та запитав:
– А що за шрам в тебе на личку?
– Це від ворогів.
Ясмін обернувся до друзів.
– Друзі! Ми мусимо помтститися за ці кривди, інакше не зможемо ходити по нашій рідній землі…
Цілу ніч гуторили біля вогню. Над ранок брат «Ясмін» з стрільцями провели Омелька яругою під село. Дали йому нагана та патронів. Поцілувались, дали йому пароль на зв’язок і розійшлися. Коли повернувся Омелько в село, пішов до мами в лікарню. Розповів про зустріч з татом і братом, про їх обіцянку відвідати маму, коли вона поверне додому.
У травні 1945 року мати повернулась додому. Її доглядала сестра та сусіди. Омелько, коли дістав наказ від брата та пістоль, то палав вогнем ненависті до ворогів. Бувало ляже спати – схопиться, і знову ляже. Йому снилося все: материнські муки, зустріч з чотою тата і брата. Йому добре запам’яталося обличчя того капітана-«кагебіста», який бив його маму. Все ходив до Болехова, навколо розглядався.
Одного разу простежив, як їхав капітан ровером на роботу. Перед чотирьохзвіздочним офіцером перебігав дорогу хлопчина в білій сорочці, спутався перед ним і впав, сильно застогнав.
Енкаведист зупинився, щоб підняти його з дороги, але в цю хвилину спритний Омелько вистрелив ворогові в голову, а другий раз в груди. Почали гавкати пси в недалекому домі НКВД. Омелько не розгубився, скочив на велосипед, почав ним гнати до річки, кинув його в річку, а сам пішов вбрід, щоб згубити сліди собак чекістів.
З великою радістю поспішав додому доповісти матері, що Бог допоміг йому здійснити перше вбивство – чекіста, що побив йому матір. Мати перехрестилась:
– Боже! Вони тебе вб’ють!
– Ні, мамо! Цього ніхто не бачив.
Він розповів матері про свою хитрість. Вона плакала з радості та цілувала його.
– Мамусю! Якщо людина винна, то вона повинна за свої злочини понести покарання…
Важкими були дні 1945 року для УПА. Скрізь москалі робили засідки. Помітивши сліди переходу повстанців, червоні шакали переслідували їх вдень і вночі. Але через добрі зв’язки ОУН та їх вістунів повстанці переходили весь час з місця на місце постою. Повстанці знищували «істребітельні» батальйони та комуністичні сільські ради, палили документи. А коли стежучи, дізнавалися про малий загін НКВД, то робили засідку і відкривали по них вогонь і знищували. Тоді відступали повстанці з того місця на 20-30 км в інші боки, прочищуючи по дорозі всі большевицькі постої.
І знову повертали на попередні місця. Ось один приклад: «22.03.45 року в с.Голинь Калушського району сапери УПА з сотні Л. вимінували довгий поїзд з трьома локомотивами, де їхало 1500 червоноармійців із військами НКВД, щоб підкріпити большевицькі облави проти УПА. За відомостями розвідки, в цій акції большевики втратили 1200 вбитими і раненими». /З книги УПА. В світлі документів з боротьби за УССД, вид. ЗЧОУН – 1960р.ст.92/
Одного літнього дня чотовий «Ярий» доповів стрільцям, що хоче навідатись до хворої дружини Христини. Усі погодилися пройти цілою чотою, бо самому це робити було небезпечно. Була темна ніч. Часом перепадав дрібний дощ. Повстанці, добре озброєні, рушили журавлиним ключем, пробираючись через густі зарості лісу, на село. Глухо гудів позаду від вітру ліс верхами дерев.
Дійшли на умовлене місце до крайньої хати села. Повстанці прийшли на призначене місце, залягли в оборону, оточили двір господарки. Чотовий «Ярий» з сином «Ясміном» пішли до хати. Вони не запримітили, що в стодолі та в хаті були вороги.
Зчинився жорстокий бій. Затарахкотіли скоростріли. Хлопці викинули пару гранат у ворогів та посівали їх свинцевим вогнем. Зчинився крик, лунали зойки. Поранені вороги були в безладді. Сильний спортсмен «Ясмін» переміг удвох з «Ярим» у рукопашному бою «стрибків». Вискочили надвір. «Ясмін» заднім ходом, а чотовий «Ярий» переднім по-пластунськи. Але «Ярого» черга з автомати поранила в праву руку та ногу. На нього накинулись «стрибки». Хлопці, що оточили цю групу НКВД, з люттю, без пощади розгромили їх. Забрали зброю та відступили, бо стежа дала знати, що підходять нові сили чекістів. Вже обстрілювали густим вогнем запальних куль. А це нагадувало про їх велику силу. Стало розвиднятись. Треба було замітати сліди, і якнайскоріше повертати на постій. Не дорахувались свого чотового «Ярого». Він був тяжко ранений і потрапив у полон.
Після бою його, зв’язаного колючим дротом, привели до хати перед Христею.
– Це той, що ти говорила в армії? А де малий потомок?
Вона мовчала. «Ярого» червоні хижаки били, пірвали на ньому вбрання.
– Боже, рятуй! Боже, за що так карають?
Різали його тіло і кидали в обличчя Христі шматки м’яса, пиляли ноги, били по голові. Та він був сильний, та відповідав на ці тортури:
– Вона – кровава справа – скоро скінчиться… Ви всі погинете в наших рідних горах. Народ з українськими месниками – повстанцями вас знищить!
У безтямі він застогнав і спочив. Христину застрілили. Про це потім «стрибки» розповідали по селі і ці слова донеслись до Омелька.
Всю господарку з хатою запалили, в ній згоріли і господарі. Слава Богу, що на цей час не було Омелька вдома, він ночував у Болехові. Коли почув про страхіття, скоєні «стрибками», його тіло задрижало, завмерло, а в очах блимало червоною люттю.
– Якщо б я був вдома, то тата врятував би! Боже, за що так покарав моїх родичів? Ой, пімщу, пімщу… Всіх буду вбивати – тих, хто зрадник, яничар, чекіст. І поки земля буде Божа мене носити, не зможу скинути з грудей та плечей тягар. Моя кров буде кипіти в жилах.
З того дня він залишив школу, боячись арешту. На бридких солдатів червоних не міг дивитись, всіх підряд стріляв би, ту прокляту червону московську заразу. Хотів би піти до брата, щоб стискала автомат його рука. Та згадав слова брата:
– Ти здібний стрілець. Вичисти гадів, а у нас успієш ще побути в боях.
Його мучило сумління пoмсти.
Із села Тисова був головою Болехівської міської ради Філіп, який не раз і сам ходив на облави з групами НКВД, КГБ та «стрибками», знущавсь над народом та грабував його. Про це почув від багатьох людей Омелько. Треба простежити, де він живе, коли навідується в село до дружини, яка там живе.
Однієї неділі рано із Болехова затарахкотів віз в с.Тисів в напрямку хати Філіпа, на якому сидів солдат червонопагонник з автоматом і Філіп. Побачивши це Омелько потер руки, помахав кулаком в його бік.
– Тепер, пташку, ти мій!
Через якийсь час скорою ходою та підбігцем погнався за ними. Як звичайно, людей не зустрічав, бо була неділя. Люди готувались до церкви. Він мав торбу, в якій була нечиста біла сорочка та штани засмаровані. Недалеко переодівся, а торбу кинув за чужий тин. В поблідному капелюсі, якого криси спустилися вниз, підійшов до подвір’я хати. Його зупинив солдат:
– Чого нада? Ухаді!
– Господині! Я пастушок…
Заявив Омелько через сльози голосно…
Почувши ці слова господиня вийшла на поріг.
– Чого тобі треба, хлопчино? – запитала вона.
– Пані матко! Я бідний сирота, тато загинув на фронті, мама померла на тиф. А я хотів би попросити, чи не прийняли б мене пасти корову?
– Мені потрібен пастушок, але я мушу йти порадитись з чоловіком. Почекай, бо він голиться.
– Я попрошу сам.
І раптом попри ґаздиню увійшов через коридор до хати. Біля столу сидів спиною до Омелька намазаний милом чоловік.
– Почекай! Чого прийшов? – та приляг до дзеркала.
Не вагаючись Омелько витяг з-за пазухи нагана та вистрілив в голову чоловіка. Той впав із стільця. Вікно було відкрите – в хату заглянув солдат. В цю хвилину і він дістав кулю в голову. З переляку господиня вискочила на двір, благаючи про допомогу, але і її також наздогнали одна за одною кулі.
Омелько забрав від Філіпа та солдата автомат, пістоль та гранати, запряг коня у бричку, та й поїхав у сторону лісу. Заховав зброю, взяв торбу і поїхав до Болехова.
По дорозі переодягнувся, залишив бричку та пішов на друге село. Люди почули крики та вистріли, але ніхто не виходив дивитися. Закрили хати та пішли до церкви, бо такий був час у вогненному вирі боротьби…
Омелько мав від брата натхнення і науку, був завжди неушкодженим, виконуючи покарання смертю ворогам. Своїм плановим розумом завжди діяв безпомилково. Колись ще вдома його батько говорив до брата Василя:
– Кожна людина перед своїм народом повинна залишити пам’ять, що вона зробила для України!
Ці слова сильно закарбувались в голові Омелька.
– Я буду мстити до загину проклятим московським зайдам за батька, маму, за знущання над народом. Я зроблю так, що на кожному перевулку чи вулиці буде валятися труп яничара. Щоб вони мали страх, що живуть українські месники, що навколо них багато сміливих повстанців.
– У кагебістів зміїна лють проти нас, тому треба і бути нам до них такими. Ми не хочемо жити в неволі і бути рабами на своїй українській землі. Краще смерть, ніж неволя.
Так говорив Омелько.
У понеділок у Болехові завжди бував великий ярмарок. Люди привозили з сіл різний господарський товар: яйця, масло, сметану, молоко, сир та різну птицю. А закупляли до хати мило,сірники, сіль та інше.
А цей день на ярмарок прийшов, як завжди, начальник «стрибків» з жінкою та грабував у людей все, що йому заманулось. Брав безплатно. Жінки плакали, а він все кидав своїй жінці до кошика: масло, сметану та інше.
Про це почув Омелько від людей.
– Ой ти, проклятий яничаре! Ось тут на ринку наїшся яєць та масла. Буде пити жінка твоя кров твою… Проклятий сталінський сину, дикої азіатської породи.
Через деякий час обдумав план вбивства проклятого харцизяку-кровопивцю за смерть батьків та невинних людей.
Коли прийшов на ярмарок, Омелько проглянув навколо як звичайно, натовп людей і почув шум, голосні бесіди торгування. Протискаючись помежи людей, де на краю ярмарку стоять жінки зі своїм крамом. А біля них походжує яничар-«стрибок», біля нього жінка з кошиком, поставила його на землю, а він нахилився і накладає в нього яйця. Омелько обійшов ззаду, і коли він нахилився до землі, молодий месник Омелько вистрілив з нагана два рази в голову. «Стрибок», як мішок, впав на землю, обливаючи кров’ю жінок, і тільки простягнув ноги.
Почулися крики, зойки, плачі. Люди розбігались, щоб не бути свідками.
– Та це Омелько стріляв! – впізнали люди. Це за родичів пімста, що замучили та спалили, – шепотіли вони.
Пішла чутка про героїзм Омелька по Болехові.
А КГБ давало великі гроші, щоб його зловити. Та Омелько в цей час, як білочка, проривався тихо помежи людей, та понад рікою пішов у луги, звідки подався на вигін та в ліс.
– Тепер мене жодний біс не дожене.
Він вже мчав стежиною, шукаючи повстанців, щоб доповісти братові «Ясмінові», що він відплатив за тата і маму. Зійшовся з братом «Ясміном» і серед повстанців вголос оголосив про виконання обов’язкового покарання. Всі крикнули разом:
– Слава героєві! Вірному синові України!
Сотенний «Гайдамака» погладив його по голівці та виголосив:
– Якщо б у нас побільше було таких героїв, то Україна не пропала б!
Його призначили до братової чоти. Бо після смерті тата він прийняв чоту. Омелько зголосив сотенному, що здобув ще два автомати, пістоль та набої.
Довго ходив Омелько під псевдом «Шрам» з братом в бої та засідки. А де їх спіткала смерть не відомо. Довго дзвеніла слава про героя «Шрама» та чотового «Ясміна». Їх подвиг жертовний та героїзм буде жити віками.
Ці герої заслужили вічне безсмертя!
Вони вірили словам батьків, що бажана воля настане на крові і їх кістках. Кров стигне і застигає в жилах, коли слухаємо розповіді, читаємо або пишемо про страшну та трагічну долю борців, які стали жертвами у справедливій боротьбі проти найбільшого ворога світу – московсько-большевицької комуни НКВС та КДБ. Ми не маємо права забути тих, хто віддав своє життя за наше і майбутнє молоде покоління.
У Карпатах стоїть ліс дрімучий.
А в тім лісі вічна тишина.
Там стояла сотня «Гайдамаки»,
чекають наказу від провідника.
Провідник – це є велике щастя,
він дає для нас святий наказ:
– З нами піде наш чотовий «Ясмін»,
І незламно підемо всі враз…
/З пісні УПА/
