Пімста і сльози. Як Федусь вбив чекіста. Володимир Близнюк
У наших карпатських селах багато було свідомої молоді, загартованої духом боротьби. Вони уважно вислуховували розповіді старших про визвольні рухи українських повстанців. І у кожного юнака, чи юначки до серця пішла гаряча кров з помстою до ворогів. Вони не тільки чули, а й бачили на власні очі облави, знущання, грабіж та вбивства невинних людей на своїй рідній українській землі. Червоні сталінградські злочинці разом з перевертнями, яничарами, зрадниками і яничарами-«стрибками», крокуючи як хижаки дорогами та лісовими стежками, висліджували та робили засідки на повстанців. Навкруги вороги. І якщо в бою потрапив ранений повстанець в полон, то його мучили до смерті. Рідко повстанці потрапляли в полон. Вони відбивалися до останнього набою, а потім підривались гранатами. При попередженні надходження червоних облавників–скажених катів, люди ховалися на деревах, у скелях та печерах, а навіть під землею.
Одного разу на світанку, проходячи понад селом, хворий повстанець, розглядаючи в далековид, прямував до рідної хати. Та ворог не спав. Якийсь донощик НКВД побачив повстанця, що прямує до свого дому. Він одразу передав своїм про це рацією. Коли повстанець «Вихор» підійшов до обістя хати, то зайшов перший раз до стодоли, де була криївка.
Але невдовзі хату оточили чекісти. «Вихаді! Сдавайсь, бандьора! Ти молодой, красівий можеш жить і любоватся с девушкой!», – кричали вони.
Та «Вихор» був готовий і на пожертву. В його серці запалав вогонь. Він пригадав присягу: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї!». А тоді кинув гранату помежи чекістів, вискочив з криївки і, відстрілюючись, побіг. Та його наздогнала ворожа куля.
Упівець скрутився і впав на рідну батьківську землю долівлиць і почав її гребти руками. Пізніше перевернувся горілиць, підняв руку вгору. Йому з рота булькнула кров. Чекісти не підходили до нього, бо боялися навіть мертвих повстанців. Під ним вже була калюжа крові. Він ще раз підняв руку вгору і відкинув її в бік, востаннє стрясся тілом. Напевно просив у Бога спочинку без мук. «Боже! Скільки пройшов я в страшних холодах та голодах, у жорстоких боях бурями та зливами. А тут, біля своєї рідної хати, знайшов вічний спочинок…» Зате він дорого заплатив чекістам за свою смерть.
Вони стогнали поранені, а їх відтягали їхні товариші до убитих. Бачила смерть свого сина мати. Ридаючи над ним, впала біля нього, а батько хрестився, з шепотом промовляв останню молитву… Це ж був єдиний син, єдина надія…
Не плач, стара мати, син героєм впав,
Він за Україну життя своє віддав…
Рудий, рябий чекістський офіцер підійшов до господаря Семена і почав його копати кирзовими чоботами:
– Іді, бандіт, давай коня!
Інші чекісти забігли до хати і почали забирати все, що їм до вподоби. Семен вивів з стайні коня, чекісти викинули труп «Вихора» впоперек на нього, прив’язали, дали в руки Семенові. Семен все піднімав руки догори та кричав несамовитим голосом: «Боже! За які гріхи так караєш нас?» Дружина Явдоха плакала-ридала, падала на землю. Її піднімали за волосся та копали кирзаками. «–Іді, бандітко! Ти виростіла бандіта і ржош! Пайдьош на белиє медведі і там падохнеш, как наші солдати у вас!»
Скорою ходою вони, дійшовши до сільради, скинули з коня під стіну мертве тіло повстанця «Вихора» на показ народу. Прохожі пізнавали і скоро проходили, говорячи по дорозі: «– Боже! Та це одинак Семена та Явдошки з присілка.»
Яничари приходили до трупа, насміхались та плювали на нього. Та він лежав з усмішкою на обличчі. Малий сусідський хлопець Федусь бачив через шпари паркану біля своєї хати, як мучився, стікаючи кров’ю вуйко Іван, котрий колись приходив до них в хату та приносив йому печиво, баранчики з сиру та цукерки. Йому добре запам’яталося рябе обличчя чекіста, який був у золотих пагонах і кричав диким голосом: «Бандіт!».
Цей офіцер не раз проходив дорогою до сусіди вище хати в «заграді» – покритки, яка приймала в себе цих червоних чортів. Вона напевно й видала Івана-«Вихора». Федусь думав, як помстити тому москалеві та покритці Нусі. Все ходив засмучений і перед його очима був сусід Іван, як повстанець в блискучих чорних чоботях, зелена блузка, підперезаний ременем, за плечима автомат, зачесана чорне волосся назад, а очі чорні, як вишні. Мати з батьком виряджають Федуся до школи, а він все такий сумний.
– Що з тобою, Федусю? Чи може ти слабий, чи що? Ні, я не слабий, тільки мучить мене думка: за що вбили вуйка Івана? Я помщуся за нього. Буду бити проклятих.
– Свят, свят, тобі Господе! А як почують про це наші вороги, то заберуть нас на Сибір, а тебе вб’ють! Щоб ти, не дай, Боже, не говорив про це в школі.
– Не бійтеся, мамуню, все буде добре. Про це знає тільки Бог.
– Я не маю з чого їх застрілити – шепотів Федусь. – Зроблю лука, вигну з грабчука, натягну з виправленої жили коров’ячої тятиву, от і все…Буду вчитись добре стріляти, хоч на недалеку відстань, але влучно.
Через деякий час дротяна стріла була добре загострена і лук був зроблений. Мрії Федуся сповнилися. Він так швидко навчився стріляти з лука, що збивав на дереві сороку, чи ворону. А коли прибігав якийсь бродячий пес, то вже на ходу прошивав його стрілою.
– Добре! – Тепер потер Федусь руку об руку. Прийшов час виконувати задумане. За 300 метрів від хати жила самотньо дівицею розпусниця Нуся. Рано встане, жене корову за дільницю та виспівує пісні. Біля хати бігав пес, подаючи сигнал гавканням. Вже близький час тяжкої відплати…
Одного разу, коли Нуся пішла по корову, щоб загнати до стайні, пес бігав навколо хати. Федусь підкрався ближче до пса, який загавкав до нього і поцілив з лука псові в рот. Стріла пройшла через цілого пса. Пес пробіг, крутячись і скавулячи метрів зо 20 і впав у видолину. Загнавши корову до стайні, Нуся без співу повернула з пасовиська. Напевно мучить її сумління.
Вона кричала до пса: «Циган! Циган!». І пішла до хати.
Через кілька днів пізніше дорогою ішов рябий москаль до Нусі. Побачивши його, Федусь оббіг біля Нусиного паркана, засів з луком і стрілами. Рябий москаль відкрив ворота, підійшов до порогу хати і крикнув:
– Гей, люба Нуся! Где ти коханая?
Відкривши двері, вона вийшла надвір. Свиснула тятива. Гостра стріла прошила наскрізь рябого московського чекіста. Він впав, скрутився, як гадюка. Над ним схилилася Нуся. Він булькнув кров’ю. У цю хвилину досягла стріла і її. Вона впала перед москалем, стогнала, стікаючи кров’ю… Ось так рябий москаль і його полюбовниця Нуся знайшли останню любов… Десь далеко над лісом крякали ворони і круки. Хати були одні від інших далеко по горах, тільки три були близькі. Федусь побіг додому сповістити родичів про виконання задуманої помсти. Вже ніч накрила темрявою землю. Батько стривожився таким страхіттям, і шукав порятунку. Він з Федусем забрав пістоль, автомат та гранати від убитого, випустив корову із стайні, затягнув трупи Нусі і москаля до хати й запалили її, вистріливши чергу з автомати. «–Та–та–та…тр…!», – понеслося відлуння лісами та видолинами. Зброю закопали. Посипали перцем дороги, щоб пес не знайшов сліду, закрились в хаті. Над ранок москалі почали освітлювали ракетами гори, строчити із скорострілів. Вже світало, як зграя чекістів оточила подвір’я Пилипа. Забігли до хати. Почались допити. По дворі розносився сморід згореного людського тіла та тріскіт догораючої садиби. Але нічого москалі не знайшли. Чекісти забрали корову і відійшли від згарища.
На другий день москалі приїхали возом, забрали недогорені кістки трупів своїх людей і поїхали. Через деякий час Пилип мусів сходити з того присілка на рівнину, будувати нову хату, щоб змити сліди від ворогів.
Славний кінець, «Вихоре», твій
Герою безсмертя мрій,
Що так вірно любив Україну…
– За неї душу ти віддав…
Так знайте, молоді юнаки і юначки, що за ворога нема гріха, а ще за большевицького червоного чекіста, бо він носить в нутрі своєму біса. В ті часи, після Другої світової війни, коли боролись славні українські повстанці за волю, всі села кожний день і ніч були в непевності й тривозі, як за татарської навали, бо всюди лютував червоний сталінський звір на двох ногах, шукаючи жертви, крові, здобичі, грабунку. Та все таки наші люди витримали… І не давали сплямити ні слави, ні честі своєї великої Української Нації.
Бо ми українці, славні бандерівці,
Будемо ся бити з лютим ворогом.
За Україну, за нашу єдину,
Під синьо-жовтим нашим прапором.
/Лемківська пісня/
