Пімста і сльози. Помста за сина. Володимир Близнюк

«Батькам на славу, синам на науку!»

В цій книжці описано героїчні вчинки молоді, які були очевидцями кровавих подій, та безжалісне знущання НКВС та КДБ до месників УПА. В їх серцях вогнем пімсти до ворога. І вони виконували святий обов’язок, даний їм від Бога любов’ю до України.
Героїчні подвиги Миколки, Ведуся, Омелька та стрільців УПА.

Молодь та старші повинні низько їм вклонитися за їх героїзм і зміцнити патріотизм в своїх серцях, читаючи ці події…

  • Редактор   Михайло Іванюк
  • Ілюстрації   Ольги Яремчук

Кути:  2006. – 110 с.

Зміст

1. Вступ ……………………………………………………………. 3
2. Помста за сина  ……………………………………………… 9
3. Як Федусь вбив чекіста  …………………………………. 13
4. Загибель однієї родини за волю України  ………….. 18
5. Вірні сини України  ………………………………………… 30
6. Той будує, той руйнує… ………………………………….. 35
7. Пам’яті про друга Романа  ……………………………… 37
8. За правду зуміли умерти ………………………………… 38
9.  Болючий спомин  ………………………………………….. 47
10. Повстанська співанка «Шляхи перемоги» ………… 50
11. Українська партизанка ОУН-УПА – «Циганка» ……. 52
12. Якби земля заговорила …………………………………. 58
13. Все віддав для нації …………………………………….. 63
14. Три «Кордуби» із с.Старі Кути ……………………….. 66
15. Відгуки, листи, виступи …………………………………. 70
16. Світлини  …………………………………………………….. 104

ВСТУП

Ви освятили волю кров’ю
Без всіх вигод і нагород,
За Україну йшли, з любов’ю
Зате вам вдячний весь народ.
(Так писав про героїв-борців
за волю України Микола Латишко)

ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ!

Читай уважно сторінки подвигів героїчного волелюбного нашого народу, і перед тобою відкриється большевицьке катування і знущання над невинним нашим українським народом.

Задумайтесь, скільки крові пролито, скільки материнських очей виплакано за мужів та дітей!

Серце гнівно вистукує зневагою до всяких зайд, зброду, лютих окупантів – ворогів України. І тоді підніметься найсвятіше  – почуття патріотизму до України.

Стоїш у задумі над спогадами визвольних змагань, стоїш, ковтаючи хвилювання…

Не чистими теплими росами вмивалися ліси, поля, полонини, а червоним кольором – облитою кров’ю скапували зелені трави.
Життя, як сон, миттєво проходить… Всі ми підемо в засвіт, за нами прийде наступне покоління. І вони або впишуть наші імена золотими буквами в історію України за нашу працю і боротьбу, або проклянуть нас в могилах за те, що ми не записали в спогадах Визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття. Тому потрібно нам досліджувати всі події цих років, поки ще є живі свідки борців за волю України.

Комуністична влада в CPСP надіялася, що імена борців за волю України пропадуть безвісті.

Та прийшов час від Бога і все потрібно виявляти. Злочинне знищення українського народу кровавими руками НКВД, КГБ та проклятих лакеїв Москви „Стрибків” залишається чорною плямою в Історії України.

Багато вже виявлено цих злочинців, але вже в Самостійній Україні винні чекають покарання. Але  вони таки мусять бути покарані народом. Погляньмо на сьогодення і побачимо, що люди якісь зневірені, зависливі й один одного може в ложці води втопити, щоб тільки він мав з цього якесь задоволення. А про майбутнє України й не думає.

З давних-давен люди розповідали, і всім свідомим відома стародавня легенда „Дерево життя”, – на  якому ростуть три гілочки, і на них три листки.    Перший листок – символ минулого часу, другий – сучасного, а третій майбутнього. Зображення „Дерева життя” зустрічається археологами на каменях, чи колонах, дівицю з трьома листочками в руці, далеких часів і це свідчить, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Треба зрозуміти, що все навколишнє – це наслідки минулих подій. А це, що відбувається зараз – народжується майбутнє. Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути свідомою, освіченою людиною треба вивчати минуле свого українського народу, його історію Визвольних змагань.

Тоді будемо твердим коренем дерева свого життя. Якщо людина живе і знає своє коріння українського народу, то вона любить свій Край, націю і Україну.

І в будь-який час стає в її обороні.

МОЛИТВА УКРАЇНСЬКОЇ МАТЕРІ-СТРАДАЛЬНИЦІ

«О, Україно, моя страдальнице свята,
Хай тобі щастям заколосяться жита,
За смерть дітей твоїх у праведних боях
Господь пошле тобі звеличення в віках!»

 Володимир Близнюк

Володимир Близнюк

Я є частинкою моєї української нації і всі мої прямування є до нації і всього, що випливає з її потреб.
Не вистачить цілого життя, щоби описати минуле буття.

Image-02

На цій картині невідомого автора зображено, як московські чорні орли накидаються на Україну. Мати Україна обороняється мечем. Їм ніколи не панувати на нашій землі, бо голови будуть відрізані.

Картка маляра Амбросія Ждахи

Московсько-азіатські чорні орли з півночі нападали на Україну, грабували, сотнями літ поневолювали.

З інших сторін – Польща, Турки та Татари. Зображені герби їх держав з кайданами. Гетьман України охороняє матір-Україну.

«Ой біда, біда чайці-небозі,
Що вивела дітки при самій дорозі!..»
(З вірша Івана Мазепи)

Ой гори, ой гори,
Ви, рідні Карпати,
Не по однім сину
Заплакала мати…
В.Близнюк

ПОМСТА ЗА СИНА

Куди пройшли червоні московські звірі, там стогнала земля, здригалися задимлені гори. Проходячи селами в той час, ми бачили в хатах розломані двері, вікна. Вони, ніби костомахи, дивилися на нас, а біля дороги – поламані хрести. Над ними кранькало вороння. Ранішні роси змивали ще свіжу кров з трав, а буйний вітер свистав лісами, сповіщаючи про новий прихід червоного ката. Народ ховався по лісових дебрах, печерах. Стривожений ворон, нюхаючи сморід вонючої тюльки ворогів, сумно крякав над лісами.

Колишній стрілець Першої світової війни Української Галицької Армії дід Данило, піднімав людей зі сну.

Коли зійшлися люди серед села, він почав кричати:

– Вставай, народе! Досить ворогам грабувати нас! Досить крові! Ми – нащадки славних месників Олекси Довбуша, повинні твердо стати на прю з ворогами. Повинні охоронятись, не чекаючи, поки нас винищать. В нас зброя: топір, рушниця, коси!

Image-10

Повсюди в потоках, лісах лежать трупи і нема кому їх захоронити. Хижі звірі розтягають мертві тіла, а ми ховаємось і гинемо.

– Схаменіться! Гуртуймося! Ставаймо на оборону! Поставимо на вершинах гір трембітарів, які будуть сурмити, нас повідомляти про прихід ворогів.

Народ стрепенувся, зашумів, як бджоли.

Малий Миколка підійшов до дідуся і каже: «Я буду першим бити ворога. Дідусь погладив хлопчика по голівці…»
Всміхаються блакитні небеса, сміються темно-сиві хмари. Народ повстав. В ряди повстанців йдуть всі, хто може тримати в руках зброю.
Старші люди стараються допомагати озброєним загоном.
По дібровах весело співають пташки. Сонце теплом  огріває землю та народних месників. Хто міг, ті взяли зброю в руки, щоб оберігати рідні оселі.

О, Боже! Захисти наш край
Від повного занепаду й руїни.
А людям силу Духа й волі дай,
Повірити в майбутнє України.

Дідусеві Данилові все доповідали і радились з ним у всьому, бо він знав військову справу і був поважною людиною в селі. Він тільки підкручував вуса та пускав ротом дим з люльки.
Його син Микола ще з перших днів 1943 року пішов у підпілля ОУН, щоб організувати Самооборонні боївки, залишивши вдома дружину Василину та синочка Миколку.
Одного разу пішов Данило до лісу з онучком Миколкою заготовляти дрова. А коли повернувся додому, то побачив лихо. На хату наскочили облавою чекісти, побили невістку Василину за чоловіка, знасилували її, а після цього розстріляли разом з мамою. З хати все позабирали. Плачам та риданням Миколки над мамою та бабусею не було кінця. «Ой, мститися буду вам, вороги!» – шепотів Миколка. Але як це зробити? Про це він все думав з дідусем.
В Данила була невелика пасіка. «Зроблю все, і хай тоді загину», – думав Данило. Він післав Миколку запросити сусідів, щоб вони прийшли помогти поховати мерців біля хати із священиком.

Після похорону Миколка пішов до маминої баби, щоб в неї мешкати. Одного разу Данило у лісі зустрівся з повстанцями і попросив їх, щоб вони біля його хати влаштували засідку на чекістів, і розповів їм про свої наміри. Повстанці погодилися з ним, що прийдуть з його сином.

Через три дні пізніше большевицькі облавники в кількості 10 солдатів НКВД, підійшли до дому Данила, щоб забрати його і все дограбувати, а хату підпалити. Данило стояв біля брами і коли побачив енкаведистів, побіг до хати, і там закрився. Енкаведисти гуртом кинулися бігти за ним з криками: «Открой, а то сломаем дверь!». На цей крик збіглись усі солдати. Данило, тримаючи в руках приготовлену рійницю з бджолами, з горища висипав на голови москалів.
Вони з криком обганялися руками від бджіл і розбігалися. У цей час вискочив з засади Микола з повстанцями, які почали з усіх боків стріляти, поки не вибили всіх ворогів. Так знайшли червоні зайди своє місце вічного спочинку. Забігши до хати, Микола крикнув на цілу хату: «Тату дорогий! Де Ви?» Вони обнялись, поцілувались. «Так, дорогі повстанці! Я радий з того, що моя частка є у цій боротьбі за Україну і помста за дружину  та невістку. Я не зброєю, а хитрощами допоміг знищити проклятих ворогів своїми любими Божими комахами…»

Люди понесли трупи в ліс, і їх там закопали, після того казали:
– Лежіть, прокляті червоні кати! Щоб над вами виросли будяки та чортополохи!
З повстанців не було ні вбитого, ні пораненого.
У цьому бою повстанці зловили одного червоного офіцера. Він так опух від укусів бджіл, що не міг відкрити очей, ні стиснути пальці на руках, ні вимовити слова. Досвіта цей чекіст признався, що другий загін червоних катів і їх штаб знаходиться в одній зимарці, на полонині.

Повстанці попрощалися з дідусем Данилом і подякували йому за таку розумну дію. Син Микола ліг на груди татові зі сльозами і цілував його.
Усі попрощалися з господарем, рушили журавлиним ключем у наступні бої. Ще довго помахував своєю кресанею за повстанцями дід Данило.

Другого дня, ввечері, упівці в повній збірці чоти «Яструба» рушила на постій НКВД в зимарці  на полонині. Повстанці полонили червоного офіцера і він повів їх на місце, знаючи «пароль», він зняв постового і повстанці наскочили на ворога несподівано. З чекістів ніхто не міг вискочити з оточення.

Повстанці добре знали свою рідну гірську місцевість. Упав, скошений пострілом з автомата Миколи, офіцер штабу червоної банди. За ним вискочив похильці лейтенант і його не уникнула повстанська куля. Тяжко ранений заскреготав зубами і вився, як гадина. Микола не допускав до нього санітара. Це тобі за матір та дружину. Будь проклятий, червоний гадюко! Скрізь лежали трупи, бо їх ніхто не брав в полон за помсту.

Так була розбита ще одна червона банда НКВД. А скільки їх ще буде по наших горах. «Треба знайти інші ворожі загони», – казав чотовий «Яструб». Повстанці забирали від побитих зброю та документи. Навантажені зброєю вони ставали в ряди, виблискуючи на мазепинках тризубцями.

Останній стрілець крикнув: «Лежіть тут, прокляті окупанти, самого Люцифера сини, на поживу звірам та крукам!»

Боже, а скільки упівців пропало безвісті по горах і долинах. Важко писати про події визвольних змагань ОУН-УПА, які відбувались на рідних українських землях, обороняючи і очищаючи їх від набагато більшої сили червоної азіатської безбожницької навали.