Українсько-польська правда і кривда. Німець О.Л.

22.06.2014 · Видання

Німець О.Л.
Українсько-польська правда і кривда. – Косів: Писаний Камінь, 2010 – 40 с.

У брошурі «Українсько-польська правда і кривда» подано погляд автора на історію польсько-українських відносин у І половині ХХ століття. В основі матеріалу – історичні факти та свідчення сучасників українсько-польських конфліктів у час Другої світової війни, в тому числі у Косівському районі. Брошура адресується вчителям, учням, студентам та іншим читачам, які цікавляться історією польсько-українських відносин.

© О.Л. Німець, 2010
© “Писаний Камінь”, 2010

У час німецької окупації, особливо в останні роки війни, посилилось українсько-польське протистояння, яке було на руку і німецьким, і російським окупантам. Німецько-фашистські окупанти використовували польську поліцію та фольксдойчерів у боротьбі з українцями і загонами УПА та самооборони, а українську поліцію у боротьбі з польським підпіллям. Крім цього, підрозділам УПА доводилось вести збройну боротьбу проти польських партизанів, які тісно співпрацювали з радянськими партизанами, проти яких також воювали підрозділи УПА. У Західній Україні діяли загони 27 дивізії піхоти Армії Крайової, яка підпорядковувалась еміграційному уряду у Лондоні. Підпільні осередки АК діяли у багатьох регіонах Волині та Галичини, в тому числі на Косівщині. Особливо активними були польські партизанські з’єднання Яна Собесяка («Макс») і «Єще Польска не зґінєла» (Р. Сатановський). В міру просування фронту на Захід, на звільнених від німців землях створювались із поляків батальйони «стрибків», які були вороже налаштовані до українців. Крім цього, у прифронтові місцевості та у німецькі тили засилались спеціально навчені диверсійно-провокаційні загони під керівництвом М.Шукаєва, які під виглядом загонів УПА тероризували українське населення. В околицях Кутів, у кобаківській «Дубині», весною 1944 року цими провокаторами, які видавали себе за бандерівців, була розстріляна група молодих українців. Для ліквідації шукаєвських провокаторів на Скольщину були відправлені загони УПА, які 15 липня 1944 року біля сіл Рикова, Завадки та Росохача розгромили цю банду.

Слід мати на увазі, що загострення польсько-українських відносин в час Другої світової війни у значній мірі було викликано антиукраїнською політикою польського керівництва у міжвоєнній Польщі після поразки українців у польсько-українській війні 1918-1919 роках. 20 листопада 1919 року Найвища Рада Мирної Конференції опрацювала проект договору з Польщею про автономію Східної Галичини; питання автономії Галичини були зафіксовані у мирному договорі в Севрі (10 червня 1920 року) та у протоколі в Спа (10 липня 1920 року). Рада послів держав Антанти 12 березня 1923 року визнала східні кордони Польщі із застереженням автономії для Східної Галичини.
Керівництво Польщі і не думало виконувати ці міжнародні договори. Навпаки, права українців більше обмежувались ніж за часів Австро-Угорщини. З цією метою уряд Й.Пілсудського 1930 р. розпочав політику пацифікації на окупованих українських та білоруських землях. Було заарештовано українських послів В.Целевича, Д.Палієва, І.Ліщинського, В.Кохана, О.Когута, О.Л.Куницького, С.Біляка та інші. Українські школи переводились на польську мову навчання або закривались. В українські села й містечка Галичини було послано багато війська та поліції для залякування українців – їх били до крові, 7 померло від побоїв, тисячі поранено. Нищилось майно українських громадських організацій, проводились арешти українців, накладалась контрибуція. Протести українських послів та митрополита А.Шептицького не дали результатів. Опорою польської влади в українських землях були осадники-колоністи, які користувалися різними пільгами, поселялись на українських землях, якими раніше володіли українські селяни. На Волині та Тернопільщині колоністи були організовані на військовий зразок. У 1938 році на території Західної України та Західної Білорусії було 35000 осадницьких господарств, в тому числі 10 у Косівському повіті, яким належало 12% усіх земельних угідь. До речі, перед війною у Косівському повіті (тепер Косівський і Верховинський райони) проживало 98500 осіб, із них 80% – українці, інші – 8100 жидів, 6600 поляків, 500 вірменів.
У 1931 році ліга Націй засудила Польщу за її політику стосовно українського населення, але реальної користі для українців це рішення не мало, бо Польща просто зігнорувала його.
Ніби змовились Пілсудський із Сталіним знищити українців – пацифікацією, колективізацією і голодомором. В таких умовах українцям залишилося надіятися тільки на себе. Боротьбу за права українців організувала і проводила ОУН. Організовувались і проводились акти саботажу – підпалювання польських маєтків, фільварків та інших об’єктів господарювання. Було знищено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 інших споруд, 112 скирт збіжжя. Бойовиками ОУН було здійснено ряд терористичних замахів на високих польських чиновників.
У відповідь уряд провів ряд судових процесів проти членів ОУН: за напад на пошту під Бібркою (1931), проти учасників І Конгресу ОУН (1932), за вбивство Голувка (1932), проти В.Біласа і Д.Данилишина (1932), проти учасників шкільної акції (1934), за вбивство Б.Пєрацького (1935), проти членів крайової екзекутиви ОУН (1936).
Антиукраїнську позицію польська влада зайняла щодо подій на Закарпатті у 1938-1939 роках. Польський уряд зайняв украй ворожу позицію до проголошеної Закарпатської України і таким чином став на сторону хортистської Угорщини – союзника гітлерівської Німеччини. Посилені застави на польсько-чехословацькому кордоні унеможливили дійову допомогу галицьких українців своїм закарпатським братам. Багато українців, які відступали після поразки на Закарпатті, знайшли смерть від куль польських прикордонників. Як справжній агресор, Польща проявила себе у 1938 році, коли за згодою Гітлера окупувала частину Чехії – Заользя.: 1.Х.1938р. Гітлер захопив чеські Судети, а 2.Х.1938р. Польща – Заользя. Як бачимо, Польща також внесла свій «вклад» у розв’язання Другої світової війни… Рівно через 11 місяців Гітлер напав на Польщу.
На той час у польській армії перебувало на службі біля 200000 українців. 13, 14, 17, 25 та 30 дивізії на 70-90% були укомплектовані українцями. У цей важкий для Польщі час українці пліч-о-пліч з поляками вступили у важкі бої з гітлерівськими військами. У цих боях героїзм проявили Чабанівський, Рибачук, майор Палієнко, ротмістр Зваричук та інші, а капрал Касіянчук (посмертно) та канонір Бенюк були удостоєні найвищої польської відзнаки – ордена Віртуте Мілітарі. У боях з фашистами загинуло 7800 українців, а біля 100000 потрапили у полон. Крім цього, у польському війську на контрактній основі служили 38 офіцерів вищого рангу колишньої армії УНР. Як стверджують різні документи та інші джерела, покликані до польського війська українці у час гітлерівської агресії проти Польщі зберегли вірність своєму військовому обов’язку, розуміючи, що фашизм був найбільшою небезпекою і для поляків, і для українців. Багато українців воювали у складі армії Андерса та Армії Людовій.

* * *
Події Другої світової війни показали, що Польщі годі сподіватися на відновлення кордонів станом на 1 вересня 1939 року. Про її кордони йшла мова ще на Тегеранській конференції (1943р.), але остаточно східні кордони післявоєнної Польщі були визначені на Кримській (Ялтинській) конференції трьох переможців – Великобританії, США та СРСР у лютому 1945 року. Тоді кордон встановлювався по Сяну й Бугу і відомий як «Лінія Керзона».
На Постдамській конференції (серпень 1945р.) було прийнято рішення про західні кордони Польщі за рахунок земель, які колись належали Німеччині.
Очевидно, що польське керівництво (у Лондоні і в Москві) сподівалося, що східні кордони Польщі знову пройдуть по ріках Збруч та Черемош. Ці сподівання і надії передавалися активу польського населення, який гуртувався у боївки Армії Крайової. У Галичину почали проникати загони активістів з Близького Сходу і Єгипту для активізації діяльності місцевих польських організацій. Почастішали напади польських боївок на активістів українських організацій, підпали їх будинків. Було спалено декілька будинків у Кутах та Старих Кутах, в тому числі оселя Софійчука Дмитра, а самого господаря було вбито. Службою безпеки УПА («Крук» – Геник Костянтин) було викрито резидента Армії Крайової, якусь Корольову, яка наводила на українське підпілля спочатку гестапо, а потім НКВД.
Затримана СБ Корольова розповіла про злочинну діяльність бойовиків Армії Крайової на Косівщині, в тому числі в Кутах. Загострили і прискорили українсько-польське протистояння у Кутах акції польської боївки у Тюдові.
На другий день Великодня, 19 квітня 1944 року, у цьому селі боївкою Армії Крайової, яка засіла у проборстві греко-католицького священика Славінського, було вбито упівця «Сича», який проходив мимо. Підрозділ УПА, який був у Тюдові, адекватно відреагував. Боївка АК була ліквідована. Загинув священик та його син. Подібні дії польських боївок у Тюдові та інших селах спонукали керівництво УПА до відплатних дій. Акція була спрямована проти польських та вірменських підпільників-активістів у м. Кути. До цього додавались факти зневажливого ставлення поляків до українців на національно-релігійному ґрунті. Якийсь активіст польської боївки на ім’я Кароль був покараний за то, що у 1939 році принижував українця за його участь у боротьбі за незалежність Закарпатської України. При тому робив це публічно, показуючи жестами рук, де він «має Україну».
В іншому випадку польський ксьондз В.Смаль на відправі у кутському костелі, де були присутні не тільки поляки й вірмени, а й українці, звернувся тільки до поляків та вірменів із закликом триматися разом перед українською загрозою, що насторожило українців і сприймалось як загроза життю. Названі приклади не сприяли консолідації суспільства у боротьбі з фашизмом і комунізмом, і породжували відчуженість між національними громадами у Кутах та Старих Кутах. Після подій у Тюдові, з метою припинення терору польських боївок проти українців, використовуючи свідчення резидента Армії Крайової Корольової, «Курява» – Федюк Василь – повітовий провідник ОУН віддав наказ «Недобитому» (Ю.Матвіїв) навести лад і знешкодити діяльність польських боївок у Кутах. Командиру підрозділу УПА також добре були відомі прізвища активістів польських боївок, бо до цього Ю.Матвіїв працював начальником поліції у Кутах. «Польські терористичні банди були розгромлені. Окружний провідник «Борис» (Легкий Григорій) розізлився на повітового Куряву, навіть звинуватив його у перевищенні повноважень і доповів про кутську збройну операцію Недобитого провідникові Робертові (Яр. Мельник – провідник ОУН Карпатського краю). Обласний провід з’ясував ситуацію і Куряви не покарав. Польські добре озброєні банди становили тоді неабияку загрозу для українського населення на Кутських і Косівських теренах» (М. Андрусяк, «Брати вогню», «Вік», Коломия, 2004, стор. 614). Внаслідок цієї операції у Кутах було спалено біля 30 польських та вірменських будинків, загинуло 25-35 чоловіків – членів польських боївок та їх родин. Серед потерпілих були і змішані польсько-українсько-вірменські родини. Більшість поляків та вірменів після цієї акції відійшли у зони контролю Радянської армії, зокрема у Снятин, де були потужні загони польської самооборони та частини Радянської армії. Інші кутяни-поляки увійшли в загони радянських партизанів (М.Шукаєв). Красномовним є свідчення кутянина Романа Донігевича, бойовика польської боївки, який уникнув відплати від УПА, добрався до Снятина, увійшов у змову з партизанами М.Шукаєва та озброївши групу своїх прихильників, намагався здійснити акт «відплати» українським повстанцям. Оскільки його групі це не вдалося – він забрав свою родину і прихильників та виїхав у Снятин. Через короткий час він разом із братом добровільно вступив до війська Польського. Подібні свідчення дає Станіслав Цьолко та інші польські активісти – тодішні жителі селища Кути. Внаслідок репресій окупаційних режимів – німецького та радянського – чисельність польського та вірменського населення Кутів значно зменшилася: одні виїхали у вересні-жовтні 1939 року разом з відступаючими польськими частинами (спогади Ст. Луцького), другі були репресовані радянською владою у 1939-1940 роках, ще інші були заарештовані і вивезені на примусові роботи до Німеччини, деякі поляки покинули Кути з відступаючими німцями, частина поляків та вірменів загинула у польсько-українських конфліктах, а більшість виїхала на постійне проживання у Польщу. Сьогодні у Кутах проживають біля 50 поляків та вірменів. Нагадаємо, що до війни в Кутах проживало 1236 поляків та 490 вірменів.

* * *

Питання польсько-українських стосунків у 20 столітті, зокрема у його І половині – і сьогодні є в центрі уваги польських та українських істориків, краєзнавців та дослідників. У даному випадку важливо знати позицію по цьому питанню ведучих та авторитетних польських вчених-істориків.
Один з них – відомий публіцист та історик, володар численних нагород, в тому числі Солідарності, імені Андрея Струґа, імені Болеслава Пруса та інших – доктор Мацей Козловський. Ось його позиція: «Безпосереднім наслідком виграної війни (українсько-польськам війна 1918-1919 років – О.Н.) було викопання пропасті вздовж незарослої межі між сусідніми народами, створення незагоєної рани в Галичині та поява у міжвоєнній Польщі феномену, який є останньою зброєю переможених – тероризму. Саме після вбивства українськими бойовиками міністра Пєрацького було збудовано Березу Картузьку … А коли і до сьогодні з жалем згадуємо те, що діялось в Галичині і на Волині в роки Другої світової війни, маємо пам’ятати, що у великій мірі це були наслідки переможного польського походу до Збруча у 1919 році …
Коли підрозділи Червоної Армії у вересні 1939 року вступили до Львова, то культивуючи пам’ятні згадки з часів оборони цього міста перед військами незалежної України, мешканці по-своєму трактували слова Тараса Шевченка:

А ви чванитесь, що нарешті
Привели до згуби Україну.
То правда, впала Україна,
Але падаючи, і вас роздавила…»

Цими, переінакшеними словами Т.Шевченка із його «Посланія» закінчується праця М.Козловського «Між Сяном та Збручем» видавництва ZNAK у Кракові.
Приємно відзначити, що сьогоднішня польська еліта – інтелігенція, політичні та державні діячі – об’єктивно оцінюючи історію польсько-українських відносин в минулому, сприяють налагодженню нормальних добросусідських відносин між Польщею та Україною, хоча й перебувають під тиском частини шовіністично налаштованих стосовно України та українців діячів – послідовників політики польського еміграційного уряду. Адже у 1944 році було зрозуміло, що східні кордони післявоєнної Польщі будуть проходити по «лінії Керзона», а не по Збручу й Черемошу, вже велися переговори про виселення поляків з України, а українців з Польщі, а політики продовжували мріяти про кордони 1939 року, підтримуючи діяльність польських боївок Армії Крайової на Волині й Галичині, що приводило до посилення польсько-українського протистояння та марних жертв з обох сторін, в тому числі серед мирного населення.
В останні роки польським та українським урядами багато зроблено по вшануванню жертв польсько-українських конфліктів часів Другої світової війни, навіть часто без належного наукового дослідження та обґрунтування, а також із зміненими написами, які заздалегідь були узгоджені українською та польською сторонами. Показовою з цієї сторони є історія встановлення пам’ятника у Гуті Пеняцькій Бродовського району Львівської області. Із-за пасивності українських вчених-істориків було допущено суб’єктивізм в оцінці історії подій та сил, причетних до знищення цього польського села – центру і бази радянських партизанів та провокаційно-диверсійного загону під командуванням Крутікова.
Про це, до речі, йшла мова на «круглому столі» у приміщенні Львівської обласної ради за участю вчених інституту історії імені Крип’якевича, ВО «Свобода», заступника директора польсько-українського інституту (США) доктора М.Драґана та автора цього матеріалу, що відбулося 28 жовтня 2009 року. На жаль, на «круглий стіл» не прибули запрошені польські вчені.
У цьому питанні відчувається якась однобокість у встановлені пам’ятних знаків жертвам польсько-українських конфліктів. Поляки вперто і наполегливо ініціюють встановлення пам’ятників на українській території, а українська сторона якось мляво й інертно реагує на потребу встановлення подібних пам’ятників на землях Закерзоння – українцям, які загинули від рук бойовиків підпільних організацій, Армії Крайової, ВІНу, служби безпеки і просто бандитських угрупувань. А хіба сотні тисяч українців сотень сіл Закерзоння, які були польськими і російськими комуністами депортовані з своїх предковічних земель, не заслуговують пам’яті?
На жаль, у польсько-українських переговорах щодо безвізового перетину кордону, навіть у прикордонній зоні, про «закерзонців» навіть нічого не згадують. З усіх претендентів на посаду Президента України тільки в одного – О.Тягнибока – міститься обіцянка надати статус депортованих вигнанцям із Закерзоння. Слід відмітити, що поляки набагато грунтовніше ніж українці, займаються належним пошануванням пам’яті своїх предків: тих, які спричинилися до корисних справ для громади і померли за незалежну Польщу і тих, які були по різні сторони барикад і вели між собою боротьбу. По цих питаннях активно працює відповідний інститут у Польщі. Споруджуються пам’ятники, а волонтери кожного року виїжджають у різні регіони України, в тому числі у Кути, де впорядковують могили на цвинтарях. У Польщі давно пройшов процес примирення під лозунгом: «Усі вони боролися за незалежність Польщі», чого, на жаль, українці ніяк не можуть досягнути.

* * *

Разом з тим у середовищі польської еліти є й такі, для яких негатив минулого у польсько-українських відносинах, є визначальним. Як правило, українців-русинів вони уявляють собі, як варварів, людожерів і різунів, забуваючи, що впродовж 600 років українці і поляки жили в злагоді, за виключенням тих епізодів історії, коли гноблення українців виходило за межі допустимого з точки зору людської гідності. І тоді появлялися Мухи, Наливайки, Острянини, Хмельницькі, Виговські, Дорошенки, Мазепи, Гонти, Шухевичі, Бандери та інші виразники інтересів пригнобленого народу, який усвідомив себе нащадком великої Київської Русі-України і став українцем, і якого не хотіла признавати гнобителька – Польща. Серед сьогоднішніх шовіністів та українофобів – ксьонзд Тадеуш Ісаковіч-Залеські, який у 2008 році випустив книжку «Przemilczane ludobójstwo na kresach». Вже сама назва книжки говорить про антиукраїнську спрямованість («креси», «людиновбивство») вміщених матеріалів та люту ненависть цього ксьондза до всього українського. Цей автор, який за своїм саном зобов’язаний проповідувати мир, злагоду і терпимість – робить усе навпаки, при чому всю вину за жертви польсько-українських конфліктів у 1944 році покладає на український народ. Особливо ксьондз очорнює українців, описуючи події у Косівському районі, в тому числі у Кутах, весною 1944 року, про що вже ішла мова. При чому цей Тадеуш Ісаковіч завжди вказує круглу цифру загиблих польських бойовиків та активістів: 30 – у Кобаках, 20 – у Черганівці, 30 – у Вербівці, 100 – у Косові, 200 – у Кутах (ще якийсь польський автор-українофоб доводить цифру загиблих у Кутах до 500). Автор не утруднює себе з’ясуванням причин та приводів загострення польсько-українських відносин, що є обов’язковим для дослідника, який вважає себе об’єктивним істориком. Навпаки, ксьондз опустився до рівня фальсифікатора: до жертв цих конфліктів приписує тих, які померли задовго до 1944 року та декларує свідчення осіб, яких у Кутах на той час не було, замовчує факти підпалювання будинків українців учасниками польського підпілля, а також провокацію польських бойовиків проти жителів та УПА у с. Тюдові вдень 19 квітня 1944 року. Окрім цього, цей ксьондз чомусь не задоволений поведінкою українців, які давали притулок родинам погорільців – вірменам і полякам. Можна тільки поспівчувати автору у його хворобі на українофобію. Викликає подив, що автор та співавтори книги нічого не згадують про трагедію на вулиці Шевській, у Кутах, яка мала місце через тиждень після подій 19-20 квітня, коли банда озброєних людей, одягнених у мадярські уніформи, убила 31 українця – чоловіків, жінок і дітей. Цей злочин приписали мадярам на підставі того, що бандити були одягнуті у мадярські військові однострої. Насправді й досі ніхто не знає, хто це зробив: адже придбати у той час будь-які військові мундири не було великою проблемою. Згодом, у 1950-х роках було прове-дено ексгумацію тіл і перезахоронено у братській могилі у східній частині цвинтару.
Брехливими є «свідчення» спільників Ісаковича про те, що «було спалено 30 із 40 будинків … і вбито 60 вірменів» (А.Мойзесович). Як бачимо, знову круглі чи заокруглені цифри. Про ще більшу цифру стверджую і згадуваний Ст. Цьолко – «spalili prawie wschystke polskie i ormaiaňskie domy». Будь-хто з прибулих у Кути чи самих кутян може переконатися, що такі твердження є суцільною брехнею. Можна погодитись із Ст. Цьолком про його зв’язок з партизанами-шукаєвцями, які базувалися у с. Кобаки, про бойовиків «польської самооборони» у с. Залучі та Снятині, «w kturej byto wielu naszych kolegow». І вже зовсім неправдоподібним є твердження цього Ст. Цьолки, що він та його брат і ще один «kolega z karabinem» вирушили на фірі «визволяти» Кути, удаючи із себе радянських партизанів. Очевидно, що то був не один карабін і не одна «фурманка», а можливо вони або до них подібні були тими «мадярами», які знищили українців на вул. Шевській. Але це тільки не безпідставні припущення. Не можна оминути й того, що ксьондз Ісакович і його співучасники приписують українським греко-католицьким священикам – Лотоку Лоточинському та Закревському якісь ритуали з часів Гайдамаччини (освячення ножів), відрізування голів убитих на тарілках поряд з мискою із кулешею (приклад із біблії про голову І.Хрестителя, розпилювання жертв) і т.п. Хіба хтось тверезомислячий може повірити цим байкам і міфам? Але це емоційне порівняння із далекою міфологічною історією впливає на емоції якоїсь частини не дуже свідомого, критичного і самокритичного суспільства.
Автору цих рядків доводилося часто спілкуватися і працювати із сучасниками, і свідками подій 1944 року – Ст. Підгурським, А.Ігошиною, М.Давидович, Г.Кривцовою та іншими. Ніхто із них не схвалював тогочасних дій з обох сторін. Але ніхто із них не знає і не пам’ятає про якусь міфічну братську могилу, де захоронено 200 поляків та вірменів. У той же час «реляція» Ядвіги Мігоцької-Джазги свідчить, що вони зробили спільну могилу на 200 осіб (знову кругла цифра). Навіть вказано місце – справа від входу через браму цвинтаря. Подібні інформації зацікавили польсько-український інститут (США), представник якого доктор Мирослав Драган, представник університету з Канберри (Австралія) та автор цих рядків провели обслідування вказаного у книзі Ісаковича місця ймовірної братської могили. Обслідували усі закутки цвинтаря, взяли проби ґрунту, знайшли дві братські могили – убитих українців на вул. Шевській та братську могилу часів першої світової війни. Ніякої іншої братської могили не виявлено. Отже, так звані «свідченя» Ядвіги Мігоцької-Джазги, Ст. Цьолка, Гражини Дробницької як і самого ксьондза Ісаковича є суцільною брехнею, вимислом і фальшивкою. Про це стверджують і самі кутяни-вірмени, поляки та українці – сучасники тих подій. В іншому випадку, радянсько-комуністичні правителі з радістю скористалися б нагодою «викрити українсько-німецьких буржуазних націоналістів – лютих ворогів українського народу» (антиукраїнський пропагандистський лозунг комуністів), зробити ексгумацію та ідентифікацію. Правда, судячи із «свідчень» Ст. Цьолка, він це зробив самостійно: «ідентифікував» 140 (знову кругла цифра) тіл вірменів та поляків.

* * *

Викликає подив і обурення безпідставні твердження авторів книги про українців, як суцільних вбивць, бандитів, різунів, потвор і т.п. Такого не дозволяли собі навіть польські та російські комуністичні правителі. Бо винні не народи, а їх правителі. Ніхто не заперечуватиме, що українці вели боротьбу за свою незалежність не тільки у 20 столітті і не тільки під керівництвом ОУН. І у цих війнах гинули не тільки військові, а й цивільні люди. Не була винятком і війна українців за свою незалежність у 40-х роках 20 століття під керівництвом ОУН. І це була війна не тільки проти польських, німецьких, угорських, румунських і російських колонізаторів, а й проти комунізму, який Москва нав’язувала іншим народам, в тому числі полякам і українцям. Невинні цивільні люди гинули з обох сторін, і не тільки від обстрілів, бомбардувань та мін, а й за підозрами, часто без належних підстав, у співробітництві з противною стороною, з особистої неприязні і просто від бандитсько-злодійських шайок.
У 1942 році на Західній Україні польським націоналістичним підпіллям були вбиті українці – полковник Я.Войнаровський, доктор М.Струтинський, священик С.Захарчук, вчитель Завала – активісти української громади. На відміну від ксьондза Ісаковича, автор цього матеріалу був свідком подій, які підтверджують вище сказане. У 1943 році по дорозі з села Лабова до Нового Санча було вбито поліцая, який, виконуючи свої обов’язки (без жодної політики) супроводжував до арешту місцевого злодія – конокрада. У 1944 році відступаючими німцями у селі Матієва, на нашому полі було важко поранено польського партизана, якому мій батько надав першу допомогу, а я відніс йому хліб, молоко та цигарки. Згодом у село приїхали з Нового Санча гестапо, а з Лабови – поліція та заарештували батька. В кінці війни цей партизан прийшов до нас і дякував за допомогу.
У 1944-1945 роках в околицях Криниці та Нового Санча діяв радянський диверсійно-партизанський загін під керівництвом якогось «Олеся», який знищував лінії зв’язку, пункти прийому і заготівлі молока, приводив інші диверсії. В одному із сіл польських селянин видав гестапо місце знаходження «Олеся», який і загинув у будинку цього селянина.
У лютому 1945 року через село Матієву в сторону Нового Санча проходили частини наступаючих радянських військ. Якісь солдати вчинили мародерство – викрали, зарізали і спожили телицю. Селянин поскаржився командуванню. Солдат був публічно розстріляний. Ці приклади засвідчують, що серед кожного народу є і герої, і боягузи, чесні люди і злодії, патріоти і зрадники.
Внаслідок змови російських та польських комуністичних урядовців українці з Польщі та поляки з України підлягали виселенню, ніби-то добровільно. Яка це була «добровільність» – відомо усім. Радянська влада тоді навіть видала стрілецьку зброю українцям для оборони від польських банд, які постійно тероризували українців, які зволікали із виселенням.
У червні 1945 року, ще не встигли вкласти на віз свої пожитки, як появився озброєний карабіном поляк, у цивільному одязі (до цивільного кашкета була причеплений ґудзик від довоєнного польського мундира із зображення орла з короною), який вів себе брутально, нецензурними словами і окриками підганяв виселенців. Поява мого вуйка, озброєного карабіном подіяла на поляка і він замовк. Але на цьому переслідування не закінчилось. Вози виселенців піддавались грабунку у селі Навойова по дорозі на залізничну станцію у Новому Санчі. Саме там було пограбовано озброєною бандою віз, на якому везли великого дзвона, якого парафіяни зуміли зберегти від німецьких окупантів, замінивши його малим дзвінком. І досі ще живі депортовані із села Матієва, які доживають свого віку у Тернопільській області і не знають дальшу долю великого дзвону на ім’я «Володимир» та тих, хто його украв. А ось інший факт, який мав місце 1945 року у східній Лемківщині. У селі Полянчик Ліського повіту появилася банда, яка під виглядом вояків УПА грабувала польських селян. Досить швидко було виявлено, що до банди входили українці: один житель села, інший – дезертир з радянського війська. Покарання не забарилося. Не дивлячись на прохання пограбованих польських селян дарувати злодіям життя – бандити були розстріляні. На жаль, після війни у цьому селі чомусь влада відгородила могилу українського священика від інших могил цвинтаря.
З тих часів маємо чимало фактів і іншого змісту, які зафіксовані не тільки у пам’яті сучасників, а й в архівних документах та іншій документальній літературі. «Польські банди вже перекидалися на правий берег Сяну, атакують наші села, безкарно гуляють, убивають людей, грабують майно, коні, корови, палять хати …Поляки прийшли до села Ліщави Горішньої, спалили кільканадцять хат, пограбували ціле село. Тяжко побили отця Федоровича, дяка Найдуха і директора школи Степана Крепту. Пізніше директора забрали з собою, поламали руки і ноги, і в Ліщаві Долішній кинули у вогонь.
Поляки з Бірчи запалили хату Михайла Товарницького, а перед тим зарізали його матір, дружину і тяжко поранили кулями його брата … В Ямні бандити спалили кільканадцять хат і вбили кількох селян … На захід від Бірчи в лісах розташувалось польське село Борівниця, в якому було біля 300 бандитів-поляків. На тому терені не було спокою. Щоденно групи бандитів нападали на наші села, внаслідок чого з десяток сіл наполовину були спалені (Улюч, Брижава, Явірник), у них цілковито забрано худобу, коней, збіжжя, вбито близько 200 молодих хлопців і дівчат. Село Рубатову три рази палили поляк. Лемки мешкали в землянках або будах з дощок і чатини … Населення, що лишилося, не верталося до сіл. Села були зруйновані, пограбовані бандитами із сіл Глембокої, Новотанця, Побєдна, Буківська, Андрушковца, Марковец, Нєбєщан і інших. В містечках Загір’ї та Заршині банди пограбували виселенців, навіть забрали від них і те, що вони в останню хвилю врятували. Ці банди відбирали гроші, дорогоцінності, одяг, взуття, худобу, коні; арештували свідомих селян, переважно молодіж, а багатьох заарештованих виводили невідомо куди і вбивали» – говориться у книзі І.Ф.Лемкіна «История Лемковины».
А ось свідчення жителя села Завіз Ліського повіту Тими Казимира, який проживає у місті Самбір. «У вересні 1945 року польсько-більшовицькі людиноненависники почали насильницьке масове виселення українського населення із його споконвічних земель до Української РСР, оскільки ніхто добровільно не зголошувався покидати прадідівських земель. Важко згадувати те, що тоді творилось. Вечорами видно було заграви вогнів і чути стрілянину, яку вели сотні УПА з осатанілими польсько-більшовицькими нападниками, які викидали людей із хат і під дулами автоматів гнали до залізничних станцій і до кордону. Це в кращих випадках. А в переважній більшості людей мордували, грабували майно, палили села. І все це робилося під носом сов’єтських переселенських комісій, які дуже довго твердили, що то було «добровільне переселення». У той час УПА закликало український народ до спротиву та боротьби. Населення кинулося тікати в ліси, у польські села, де допомагали українцям переховувати зерно, худобу. А також давали сховок сім’ям, з яких хтось боровся в рядах УПА … 15 березня 1946 року з Балиграда через нижній кінець мого села Завоза проходило польське військо. Саме в цій частині села проживали батьки моєї дружини. Там карателі побачили брата моєї дружини Йосипа Костя і почали вимагати від нього зброю, якої у нього не було. Тоді розлючені поляки обірвали життя чоловіка, якому в той день виповнилося 50 років … У хаті побачили молодшу сестру Йосипа – Павліну, вивели її на подвір’я, поставили під стіну хати і готували її розстріляти. В останню мить в одного із жовнірів пробудилася крихта жалю до дівчини, який і відвернув трагічну розв’язку. Та натомість під руки їм підвернувся двоюрідний брат Йосипа і Павліни – Іван Тима, який і став жертвою катів.
Згодом село Завіз польське військо оточило з усіх сторін. Люди з худобою і тим, що встигли вхопити в руки, повтікали в ліси. В селі залишилися діти, старі та немічні. Почалися масові обшуки. У хаті Овелка Юрка, каліки на обидві ноги, знайшли поштову листівку із зображенням тризуба. Як великого злочинця повели його селом і знущалися біля церкви – били, копали ногами. На це нахабне видовище зігнали дітей, бо дорослих в селі в той час не було. Після тривалого катування вирішили повісити каліку на галузі акації, яка росла біля дзвіниці. Тричі вішали вони Юрка і тричі обламувалася галуззя. Після цього напівмертвого приволокли до дзвіниці. Стягнули сорочку і до грудей металевою шпилькою прикололи знайдену у нього поштівку із зображенням тризуба. На цей раз вирішили розстріляти. І знову тричі давала осічку зброя. І лише четвертий патрон зробив свою чорну справу.
Цього ж дня під час облави в лісі у руки полякам потрапив сусід Іван Сорока, 40 років від роду. Витягнули вони його із гущавини, сильно познущалися над ним і на кінець перерізали йому горло. Декілька днів тривали облави, в результаті яких основна маса людей була переловлена і під конвоєм війська польського відправлена над річку Сян, а звідти через кордон «добровільно» перегнали до Совєтського Союзу».
Розповідь К.Тими доповнює колишній житель села Мичкова, також Ліського повіту – Ярослав Беґеза (проживає у селі Старі Кути, Косівського району). «У червні 1946 року всіх жителів сіл Мичкова і Полянчика польські війська зігнали на збірний пункт села Солина. Щоб уникнути виселення і арешту я переховувався у селі Забрід, а також нелегально переходив кордон біля села Бірка. З домівки у Мичкові нічого не залишилося і я повернувся у Солину, де була наша родина. Тут мене заарештували, запідозривши у зв’язках з УПА. Почалися безконечні нічні допити та жорстокі тортури. Від нанесених травм я пролежав безпритомним у сирому підвалі більше доби. Привозили односельців, аби вони підтвердили мою участь в УПА. Потім відвезли мене у село Волковию і замкнули у підвалі. Знову катування і допити. Одного разу так побили, що я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, то перше, що я побачив – це мухи, які роєм обсіли моє побите тіло. Одна була думка: швидше б усе закінчилося. Земляки, які бачили мене після катувань, не вірили, що я виживу. Про моє перебування у Волковій дізналася моя мати. За відповідний хабар, на який пішло наше майно, мене привезли у Солину, але не відпустили, а знову закрили у підвалі. І знову допити і знущання.
Скориставшись відсутністю старшого, який взяв хабар, мене вирішили розстріляти. У супроводі відділу поляків відвели до церкви і наказали копати яму. Я відмовився. Яму викопали солдати. Довідавшись про цю ситуацію, моя мама знайшла старшого, якому дала хабаря. Мене відпустили. Невдовзі ми переїхали кордон. Так я залишився живим».

* * *

Для ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залєского, мабуть, не є секретними поведінка і дії його старших колег на Лемківщині у середині 40-х років 20 століття. Один із них – Францішек Журавські, ксьондз, який командував польською бандою у сотні озброєних чоловіків. Ця банда замордувала сотні мирних лемків, в тому числі жінок, немічних людей і дітей. На руках цього ксьондза і його бандитів кров пароха села Бабича А.Сембратовича, пароха Тарновки – Мазура, пароха села Скопова – Дем’янчика, Білика – пароха села Березки та інших.
Скарги парафіян єпископу на ксьондза Ф.Журавського залишились без наслідків. Навпаки, за вбивство і грабунки та аморальний спосіб життя єпископ призначив ксьондзу парафію в Ольштинському воєводстві (повіту Кентржин, село Сроково). Правда, прізвище ксьондз змушений був змінити.
Ще одним катом лемків був ксьондз Ян Шуль.
Організована ним банда нараховувала понад 300 осіб і була озброєна сучасними видами зброї, включаючи гармати. Ця банда в 1945 році систематично тероризувала села Кроснянського повіту. Найбільше дісталось жителям села Вороблик Королівський, які вперто відмовлялися виїжджати до Радянського Союзу. Протягом червня 1945 року бандити щоночі обстрілювали село, тероризували його жителів. Врешті-решт українці змушені були покинути рідні місця. В селі залишився один житель, який був жорстоко побитий бандитами Я.Шуля і незабаром помер. Бандитськими засобами прихильники Я.Шуля змусили покинути село священика Полянського. На бандитські дії Я.Шуля змушені були звернути увагу державні військові власті, які реквізували знайдену зброю і пограбоване у лемків майно: Я.Шуль був заарештований, але йому вдалося втекти (а може допомогли йому втекти). Згодом він одержав парафію на землях, які після війни відійшли від Німеччини до Польщі.
Згадує П.Вершигора, командир 1-ої Української партизанської дивізії імені С.Ковпака. «Крім німців і поліцаїв тут же блукали два чи три польські загони. До радянських партизанів вони ставились лояльно. Організацію націоналістів очолював ксьондз Адам. Зайшовши до нього, я запитав прямо, чи не бажає він зібрати народ, поговорити з нами. Ксьондз охоче погодився. На його запрошення Ковпак і Руднєв наступного дня приїхали в Стару Гуту. Вони закликали польське населення повстати із зброєю в руках проти окупантів. Мітинг закінчив своєю промовою ксьондз Адам… У довгій сутані, з бритою головою, з німецьким парабелумом у кобурі під сутаною, ксьондз говорив про свою дружбу до «радянських панів», називав історичною нашу зустріч, закликав народ свято берегти реліквії цієї зустрічі… Наприкінці промови, добре пам’ятаю, пан Адам, звівши очі до неба, говорив: Нєх пани ковпаки ідуть та б’ють германа! А ми будемо молитись панові Єзусу і чекати того божого дня, коли армія польська прийде і визволить землі Речі Посполитої від ворогів…
Зустріч з Ковпаком відбулася у тій самій Старій Гуті, де чотири місяці тому на мітингу поляків, виступав ксьондз пан Адам. Зараз він теж частував Ковпака. Правда, з кислосолодкою усмішкою, але все ж сказав Ковпакові, що стіл, за яким він тоді обідав, зберігається у них, як реліквія».
Окрім цих бандитських угрупувань, проти українців були задіяні урядові війська та загони підпілля. Так, відділами польського війська було вимордовано більше як 100 мешканців села Завадка Морахівська Сяніцького повіту, де полком командував українофоб Ян Герхард, (автор антиукраїнської книги «Луни в Бещадах»,) біля 40 мешканців села Терка Ліського повіту, 540 осіб Старого Любленця, 400 мешканців Горайця.
Крім регулярних урядових військ на українські села нападали відділи польського підпілля.
У березні 1945 року відділ ВІН («Вольносць і Нєподлєглосць») під командуванням «Вацлава» вимордував біля 350 мешканців села Павлокома Березівського повіту, а в червні 1945 року інший відділ підпілля напав на село Пискоровичі, де було вбито 720 осіб. У селі Малковичі було знищено 124 особи, а в селі Верховини Красноставського повіту відділ поляків під командуванням «Шарого» замордував 194 особи, в тому числі 65 дітей до 11 років.
Польський дослідник Владислав Пожога вирахував, що втрати українців у 1944-1947 роках на Закерзонні становили 5500 осіб, а поляків – 2700 осіб. Невідомо тільки, чи у число 5500 зараховано українців, вбитих польським підпіллям та загиблих у вище названих селах. А ще був концтабір «Явожно», у якому опинилися українські лікарі, вчителі, інженери, 22 українських греко-католицьких та 5 православних священиків. Через цей табір пройшло 3936 в’язнів, в тому числі 8723 жінки. Від тортур, недоїдання та антисанітарних умов у концтаборі померло щонайменше 150 осіб.
Членів ОУН-УПА в концтабір не забирали, їх судив польовий суд операційної групи «Вісла». Як правило, цей суд засуджував затриманих на смертну кару. З 1 травня до 31 липня 1947 року було виконано 133 смертні вироки. Зазначимо, що операційна група «Вісла» на завершення геноциду українського населення у 1947 році виселила на колишні німецькі землі біля 150000 українців. В тому числі 95846 осіб з Ряшівського і 44728 осіб з Люблінського воєводств, розсіявши їх з метою ополячення і повної асиміляції серед польського населення (по 2-4 родини на село). Хіба це не людиновбивство українців?
Ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залєський та його спільники не хочуть занурюватись в історію польсько-українських відносин, вивчати причини виникнення і наслідки польсько-українських конфліктів, не бачать і не хочуть бачити позитивні епізоди з історії наших народів. Усе, що стосується України та українців – чорне, негативне, навіть у деталях. Їм не подобається діяльність УСКТ у Польщі, досить поміркованої і лояльної до Польщі організації, вони не задоволені, що православні християни відбудували у Кутах вірменський костел і правлять там службу Божу. При чому ці українофоби вдаються до явної брехні, коли стверджують, що «nie odbudowano mostu nad Czeremoszem», який насправді збудовано десятки років тому.
Для автора було приємно їхати асфальтною дорогою Криниця – Новий Санч, бачити в цілісності церкву, де правлять службу Божу римо-католики, бачити збудовані нові будинки та збережений наш родинний дім. Але мені було неприємно бачити зарослу чагарниками ріллю і повністю зруйнований цвинтар, де похований мій дід. Звичайно, далися взнаки десятки років комуністичного панування, на що чомусь не звертає увагу пан Ісаковіч і компанія. Мимоволі напрошується запитання: Кому вигідно сіяти зерно розбрату між українським та польським народами? Відповідь однозначна: це вигідно Росії і її агентам у Польщі та Україні, бо вона (Росія) – чи монархічна, чи «демократична» у сьогоднішньому вигляді – завжди була, є і буде загрозою для незалежних України й Польщі. Гадаю, цього немає потреби доводити різним ісаковичам, шавловськім та сємашкам. Важливо винести уроки від польсько-українських протистоянь і конфліктів у минулому, пам’ятаючи, що вони були вигідні могутнім агресивним сусідам – Німеччині і Росії та провоковані ними.
А ще були спільні польсько-українські перемоги під Грюнвальдом 1410 року, Оршею 1514 року, над Москвою 1618 року, Туреччиною 1621 року та 1683 року, як і поразки під Цецорою в 1620 році, у повстанні 1863 року та у 1939 році. І це тоді, коли українці не мали своєї держави, а були підневільним народом у складі Речі Посполитої. Бажання мати свою державу – природне право кожного народу. Українці – не виняток. У цьому праві українцям відмовляли росіяни, поляки, німці, турки, румуни і мадяри. Апеляції, заяви, звернення до своїх гнобителів і до міжнародних організацій були проігноровані.
Тільки збройна боротьба українців у 20 ст. привела до утворення у 1991 році незалежної української держави. І саме Польща була однією з перших держав, які визнали незалежність України.
Упродовж усіх років своєї незалежності Україна відчуває потужну підтримку свого західного сусіда на шляху до євроатлантичної спільноти. На сучасному етапі розвитку слід думати про ще тіснішу співпрацю між Україною та Польщею не тільки на рівні державних діячів, а й на рівні простих громадян, ділових кіл та громадських організацій аж до утворення потужного міждержавного об’єднання в складі Польщі, України та Білорусії, яке у складі Європи було б вагомим заслоном проти агресивної Москви.
На цьому шляху слід подолати чимало помилок та фальшивих оцінок подій Другої світової війни, які мали місце у східній Галичині та Закерзонні. У цьому плані варто прислухатись до слів відомого польського громадського діяча та активіста польської «Солідарності» Збігнева Ковалевського, принаймні засвоїти такі три його висновки.
«По-перше, боротьба УПА … була справедливою війною, яка мала на меті захистити основні права одного з найбільших європейських народів – українського народу.
По-друге, повоєнний польсько-український конфлікт був поєднанням боротьби пригнобленого народу проти одного з пануючих над ним народів і боротьби з сталінським режимом.
По-третє, український визвольний рух був першим рухом, який розпочав революційну боротьбу за визволення народів і трудящого люду з-під панування великорусько-сталінського імперіалізму і «паразитуючого класу сталінських вельмож» (так українські повстанці називали панівну суспільну групу в СРСР і в країнах соціалістичного табору) і прагнули до створення монолітного, міжнаціонального і понаднаціонального фронту боротьби.
Мені видається, що для польської демократичної думки буде дуже корисно засвоїти ці три істини, і, що їх прийняття буде надзвичайно важливим для перспективної спільної польсько-української боротьби за національне і суспільне визволення. Від розвитку цієї спільної боротьби в значній мірі (і, мабуть, набагато більшій, ніж ми здатні це сьогодні собі усвідомити) залежить доля Польщі, України і Європи». Можна сміло стверджувати, що таких людей у Польщі значно більше, ніж ісаковичів та шавловських. А це вселяє надію.

Заміть епілогу

Мені запам’яталася одна подія з 1938 року. У цей час в нашому селі проходила так звана «комасація» – земельна реформа, згідно якої, відповідно до кадастру, розкидані земельні наділи зводилися в один масив. Ці роботи проводив призначений урядом чиновник – «презес», який проживав у приміщенні школи. Одної неділі, повертаючись із служби Божої у селі Лабова якийсь п’яний поляк вимагав від мого батька продати йому горілку (у нашому будинку була коопоративна крамниця, яка по неділях і святкових днях не працювала). Батько відмовився і закрив двері. П’яниця узяв вила і почав розбивати ними двері. Батько змушений був застосувати до нього фізичну силу. П’яний пішов на скаргу до цього інженера-поляка («презеса»), який не тільки не став на захист п’яниці, а ще й добавив йому. Здається, простий конфлікт на побутовому рівні, бо п’яниці і хулігани є серед усіх народів. Але чомусь цей п’яний пішов скаржитись не до солтиса чи в поліцію, а до людини польської національності. Таким чином, навіть на підсвідомому рівні він сподівався на захист зі сторони свого одноплемінника. Інженер-«презес» виявився на високому інтелектуальному й моральному рівні і дав належну оцінку поведінці свого однокровника. Цей невеликий приклад з побутового життя засвідчує у певній мірі рівновагу у міжнаціональних стосунках, коли у більш-менш стабільному суспільстві сторони керуються не емоціями, викликаними зверхністю якоїсь одної нації, а загальнолюдськими, християнськими правилами співжиття. Звичайно, ця відносна рівновага і довоєнна стабільність у стосунках між українцями і поляками була зруйнована у роки Другої світової війни. Про причини цієї руйнації вже йшла мова. Зараз мова про польсько-українські стосунки на рівні простих людей – у трудовому колективі, сусідські, між знайомими, родичами тощо. Доконаними є факти, коли польські родини давали притулок українцям, яких переслідували польські боївки, і що українці також переховували польські родини. А ще з обох сторін переслідувались, включаючи фізичне знищення, змішані польсько-українські родини. Десятки тисяч таких родин внаслідок операції «Вісла» у 1947 році були брутально вигнані з родинних осель і депортовані на землі, з яких у свою чергу були вигнані німці.
Ті українські родини, які потрапили внаслідок депортації до СРСР, зазнали і моральних, і матеріальних втрат та принижень. У матеріальному вимірі вони не одержали повноцінної компенсації за втрачено майно у Польщі, – землі, ліси, будинки і т.п.
Переселенці потрапили у вир боротьби за незалежність України, яку вела УПА. Вони були свідками відчайдушної боротьби загонів УПА з військами НКВД і часто самі включались у цю боротьбу. Біля церков, на ярмарках, під мурами будинків, біля парканів виставлялись тіла вбитих повстанців для впізнання і залякування, що справляло гнітюче враження на людей.
У селі, де поселилась наша родина, загинуло декілька чоловіків-українців та поляків, деякі були вивезені у Сибір. Родина зазнала провокації зі сторони спецзагонів НКВД, який під виглядом бандерівців намагався спровокувати батьків на співпрацю.
Таким чином, знущання над українцями Закерзоння, які чинили німецькі фашисти, польське підпілля та польська комуністична влада, продовжились в Україні. На цей раз вони здійснювались руками московської комуністичної влади. Чергового удару депортовані, як і всі українці, зазнали у 1946 році, коли комуністичною владою була знищена Українська греко-католицька церква. Українці не сприймали насильне приєднання УГКЦ до Російської православної церкви і почали ходити на сповідь до польського костела, який був діючим у райцентрі. Ксьондз з розумінням і співчуттям висповідав мене. Пригадую, я почав сповідатися польською мовою, а ксьондз, відчуваючи, що мені важко говорити польською, запропонував сповідатися українською мовою. Мимоволі порівнюєш цього ксьондза з ксьондзами-бандитами Яном Шулем, Францішком Журавскім та їх послідовником Ісаковичом-Залеським. Звичайно, про «подвиги» цих ксьондзів я довідався значно пізніше. Але це не змінює суті.
А сутність нашого життя у ХХІ столітті вимірюється не тільки історією польсько-українських відносин у минулому, а й сьогоднішнім життям. Сповідуючи європейські цінності, польські та українські підприємці та інші партнери нормально співпрацюють.
У них є спільні бізнесові інтереси. Налагоджено ділові та культурні зв’язки між українськими та польськими містами, воєводствами та областями. Спрощується перетин кордону для громадян Польщі та України. Сотні тисяч українців забезпечені роботою на польських підприємствах та у сільському господарстві, реалізується проект створення спільного українсько-польського університету.
У кожного народу своя історія, яка складається із перемог та поразок, досягнень і упущень, злетів і падінь, доброго і злого, світлого й темного. Усі названі і не названі ознаки та дії мають свої причини і наслідки. Без врахування цих компонентів у комплексі неможливо об’єктивно оцінити історичні події та історію вцілому.
Висмикування окремих фактів – тільки позитивних чи тільки негативних, спотворює історію, не сприяє консолідації нації і вносить розкол між народами-сусідами, які бажають посісти гідне місце у європейській сім’ї народів.

Використана література

Ks.Tadeusz Isakowicz-Zaleski, Kraków, 2008.
Slownik historii Polski, Wiedza powszechna, Warszawa, 1973.
Jerzy Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, Mlodzieżowa Agencja Wydawnicza, 1985.
Збігнєв Ковалевський, Погляд на УПА свідомого поляка, «Українська газета» №14(109). 2007.
Спогади Василя Слижука (Тюдів), Я.Плав’юка (Івано-Франківськ), Г.Кривцової, А.Ігошиної (Кути), Дмитра Слижука (Ст.Кути), М.Давидович (Кути), Ст. Підгурського (Кути).
Maciej Kozłowski, Między Sanem a Zbruczem, Wydawnictwo ZNAK, Kraków, 1990.
М.Андрусяк, «Брати вогню», «ВіК», Коломия, 2004.
П.Вершигора, Люди з чистою совістю, К., 1974.
St. Łucki, Od Kut do Parуża, Wspomnienia.
Ігор Федик, Як «мілоснікі» згадали про кутських вірменів, «Галичина» від 4 серпня 2009р., №113.