Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Іван Денисюк. Гуцульські оповідання Івана Франка
Пахощами полонин, ароматом наших чудових Карпат віє від багатьох Франкових творів. Гірський пейзаж, знайомий з дитинства, органічно ввійшов у його белетристику. Ще в дитинстві вабив Франка синій, у таємничих мряках, Діл перший вал Карпат, що його добре було видно з батьківського подвір’я в Нагуєвичах. Підлітком вирушає Франко на дослідження цього дивного краю, заселеного лемками, бойками і гуцулами.
Рідна Бойківщина найчастіше була місцем дії Франкових героїв, але не менше цікавила його й Гуцульщина, про яку він писав наукові статті, вірші та оповідання. Саме на Гуцульщині, спочатку над Білим, відтак над Чорним Черемошем у Довгополі, Буркуті й Криворівні відпочивав письменник з перших років XX століття до початку імперіалістичної війни майже щоліта. Приїжджав сюди Каменяр після багатьох “вершин і низин” у громадському й особистому житті, втомлений, хворий, але не позбавлений “тверезого та при тім наскрізь поетичного розуміння життя, того найвищого скарбу чоловіка, в якім він ніколи не повинен зневіритись”.
У гуцульських оповіданнях Франко виступає не тільки як художникреаліст, а й як мислитель. Герої цих творів схильні до глибоких роздумів над життям. Життєві явища зображаються в діалектичній складності, у взаємозв’язках та суперечностях. Тенденція так показувати життя є характерною для белетристики Франка. Згадаймо хоча б другу редакцію повісті “Boa constrictor”, оповідання “Хома з серцем та Хома без серця”. Разом з тим в оповіданнях з гуцульського життя продовжує Франко виконувати ту програму, яку він давно поставив перед своєю белетристикою: черпати з джерел життя, шукати типів серед дійсних людей, малювати крайобрази землі, яку переміряв власними ногами, ставити соціальні та психологічні проблеми.
За винятком хіба “Гуцульського короля”, предметом спеціального аналізу ці твори не ставали. У деяких монографіях про Франка вони й не згадуються. Це пояснюється не їх низьким художнім рівнем, а певною складністю вкладеного в них філософського підтексту. Але певні спорадичні думки про їх особливості висловлювалися. Так, Михайло Возняк зауважив, що і в поемі і в оповіданні “Терен у нозі” в реалізм Франка вливалася сильна домішка фантастики, так само, як і в його оповіданні “Як Юра Шикманюк брів Черемош”3. А Петро Колесник про них пише: “На кінець 90х років у художньому методі Франка починають дуже різко виявлятися суперечності. Реалізм його набирає нових особливостей, з певною тенденцією до романтики… Коли в автобіографічних оповіданнях 1902 р. “У кузні”, “У столярні”, “В тюремному шпиталі” Франко виступає як реаліст, то вже в розтягнутому оповіданні “Як Юра Шикманюк брів Черемош” (1903) в реалістичний сюжет вривається фантастика, а в оповіданні “Терен у нозі” вона вже лежить в самій основі сюжету”.
На жаль, дослідник не пояснив, у чому ж полягають суперечності Франкового реалізму. Тенденція до романтики у Франка була завжди. Елементи фантастики знаходимо навіть у його найреалістичніших бориславських оповіданнях, у ранніх та пізніших повістях. Ніхто не буде докоряти Оскару Уайльду за те, що в основу сюжету свого всесвітньо відомого роману “Портрет Доріана Грея” він поклав фантастичну подію. Фантастику Франкових гуцульських оповідань треба розглядати як пошуки своєрідних засобів вияву філософських думок.
“Терен у нозі” перше оповідання Івана Франка з гуцульського життя. Воно було написане на початку 1902 року німецькою мовою для віденської газети “Die Zeit”, редакція якої про цей твір у листі до автора висловлювала таку думку: “Вашу новелу “Терен у нозі” ми прочитали з великою цікавістю. Вона дуже сподобалася нам, і ми бачимо в ній гарний приклад українського рідного мистецтва”. Оповідання публікувалось у цій газеті 1904 року з 16 по 21 березня під заголовком “Der Dorn im Fusse. Eine Erzählung aus dem Huzulenleben”. Українською мовою “Терен у нозі” надруковано у вересневій і жовтневій книжці “Літературнонаукового вістника” за 1906 рік. Пізніше Франко переробив це оповідання на поему під такою ж назвою, не змінивши основної концепції твору. Присвята поеми Зіновії Бурачинській з Криворівні наводить на думку, чи не вона розповіла історію, яка лягла в основу сюжету твору.
Вірний поглядові, що мета белетриста “малювання людської душі в її поривах, пристрастях, змаганнях, тріумфах і упадках”, Франко виводить тут образ гуцула. Улюблений композиційний прийом Франка викладати історію устами очевидця надає оповіданню достовірності. Автор не коментує від себе оповідань гуцулів, нехай навіть і фантастичних, він дає лише авторське обрамлення – опис психічного стану героя перед смертю та його смерті. У творі дві історії “з уст народу”. Перша більша це розповідь про таємничого потопельника та його вплив на психіку гуцула, друга коротша є відгадкою і мораллю до першої. Все це просто, але гармонійно поєднано і робить твір викінченим, композиційно струнким. З огляду на чималий розмір це – оповідання, хоч напруженість сюжету, психологізм, несподівана розв’язка давали підставу редакції “Die Zeit” в листі до автора називати твір новелою.
У цьому посилено психологічному оповіданні письменника цікавлять такі особливості психіки, які примушують її змішувати реальне з фантастичним, або, як пише Франко в оповіданні “Під оборогом”, такі потрясення, “які в первісному людстві мусили бути дуже часті і дуже сильні і вилилися в почуття релігійного жаху перед недовідомим у природі, яке дитиняча людська уява перетворила в недовідоме за природою і над природою”.
Автобіографічний малюнок на цю тему і дав Франко в оповіданні “Під оборогом”, а в оповіданні “Терен у нозі” неначе продовжив її. Стоячи ніби осторонь, автор милується розмахом пристрастей та фантазії дитини природи гуцула, його своєрідним способом сприймання дійсності та її осмислення. Хоча в основу сюжету лягають незрозумілі гуцулам явища, але матеріал групується так, що читачеві не важко матеріалістично пояснити те “недовідоме”, над яким працює думка героїв оповідання. Цілком “реалістична”, проста, тиха сцена смерті невідомого хлопця в бистрині Черемоша для багатого фантазією керманича Миколи Кучеранюка була занадто убогою, несподіваною, і він одягає її в серпанок таємниці і загадки; вигадана дійсність стає для нього сильнішою від реальної. Ні смерть посіченого барткою односельчанина, ні розбита голова жінки не хвилювали найбільшого в селі забіяки і найкращого на Черемоші керманича так, як ота несподівана тиха смерть хлопця, вину за яку він приписує собі і морально мучиться все життя. Цілком “закономірно” потопельник сниться гуцулові, який безустанно повертається думкою до таємничих обставин появи і втоплення хлопця в Черемоші. Немає ніякої містики в тому, що збуджена уява гуцула з якоїсь тріски чи піни на гірській ріці витворила білосніжну руку потопельника.
Та сіль Франкового оповідання не так в історії з потопельником, як у вставному оповіданні про терен, у цій мудрій притчі, що є філософським осмисленням життя. Хлопчик Юра біжить з товаришами до Черемоша купатись, але ранить ногу об тернову колючку, відстає від ровесників і цим врятовує собі життя, уникнувши страшної долі товаришів, яких забрала, надійшовши, велика хвиля. Міркуючи над життєвими загадками, гуцул на свій лад доходить висновку, що життя складне, що не можна ізольовано розглядати явищ, бо те, що в одному випадку є злом, в іншому добром: «Та, Миколо, то чоловік ніколи не може знати, що пригоже для його душі. Та й загалом, добро і зло… Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю знаємо: хочу зробити добре або хочу зле. Се так, се нам каже сумління. Але що довкола нас, Миколо, про се ніколи не можемо бути певні. Не одно видається нам лихом, а воно може бути для нас великим добром. Або й навпаки…». Образ терну в оповіданні алегорія тих труднощів, які зустрічаються на життєвій дорозі і які, якщо їх перебороти, виходять людині на користь. Франко милується глибоким розумом народним. Жоден піп не міг пояснити того психологічного зламу, що стався в душі Миколи Кучеранюка, а старий гуцул Юра витлумачив його за допомогою “притчі” про терен. Під впливом таємничої загибелі хлопчика керманич задумується над сенсом життя і від буйного, безтямного бешкетування переходить до чесного життя і пошуків правди. Конфлікт добра і зла в душі людини та перемога першого й становить суть оповідання “Терен у нозі”.
Франко не переобтяжує свого оповідання побутовими подробицями, лише там, де це конче потрібно, подаючи точні зарисовки. Із знанням справи змальовано, зокрема, працю керманичів на дарабах, повну небезпек. Головний герой жив, очевидно, у Криворівні. Бистрина на Черемоші нижче Ясенова є й зараз. Взагалі Франко з топографічною точністю змальовує місцевість. Зокрема, у поемі “Терен у нозі” є опис чудового краєвиду з гори на долину Черемоша, за всіма ознаками – в Криворівні, хоч це село й не названо. В оповіданні пейзажі скупі, цього вимагав спосіб викладу від першої особи, яка, заглиблена в свої внутрішні переживання, мало уваги звертає на краєвиди. Лише раз оповідач згадує чудову літню днину, коли пахло сіном і малиною, і це викликало хороший настрій.
В авторській розповіді дається такий опис природи: “Був чудово гарний, ясний і тихий вересневий день. Сонце гріло, але не пекло, повітря на горах було чисте і запахуще, а дзвінкий шум Черемоша з долин доходив як солодка мелодія, як безконечний привіт життя”. У цьому пейзажному малюнку якийсь тужливопогідний настрій ранньої осені. І все оповідання витримане в тоні цього задумливого тужливосонячного прелюду. Ще виразніше цей настрій відчувається в однойменній поемі:
По обіді. Літо. День чудовий.
Усміхається пречисте небо,
Все повітря пахощами дише
З полонин від свіжих перекосів,
Із зрубів від спілої малини,
Із грунів з живичної смереки…
З усього твору віє отим “безконечним привітом життя” життя з його пахощами і тернами, загадками і розгадками. Зі спокійною совістю покидає життя керманич він зумів стати на чесний шлях, перебороти в собі зло. Сповнений внутрішнього неспокою, тривоги протягом сорока років, Микола Кучеранюк не може вмерти, поки не дізнається, що він не завинив нікому. Внутрішній неспокій героя передано шляхом опису його вчинків, а також низкою розгорнутих порівнянь. Він сам про себе каже: “Говорять, нібито є такі люди, що їдять аршинник і при тім жиють довгі літа. І мені все здалося, що я один із таких отрутоїдів, що не можуть жити без вічної передсмертної тривоги”. Ще ширшим є порівняння переживань Миколи з терном у сумлінні, шпигання якого відчував він весь вік, і це застерігало його від лихих вчинків. Образ терну, таким чином, алегоричний. Він відіграє найбільшу роль при розкритті основної ідеї твору. Це наскрізний образ, який повторюється тричі: у заголовку, у вставному оповіданні і в розв’язціморалі.
Та обставина, що оповідання писалося спочатку німецькою мовою, а потім було перекладене на українську, зумовила те, що в мові персонажів майже нема діалектизмів, а гуцульський колорит передано не мовними засобами, а змалюванням характеру гуцула.
Оповідання “Як Юра Шикманюк брів Черемош” написано (закінчено) 9 квітня 1903 року у Львові і надруковано в “Літературнонауковому вістнику” 1906 року. Це велике оповідання з химерним сюжетом. Гуцул Юра Шикманюк, шинкар Мошко Галапас, два демони Чорний і Білий та унікальна риба, яка водиться в нас тільки в Черемоші головатиця ось дійові “особи” історії, кульмінаційним моментом якої є перехід через Черемош. І все це Франко зумів пов’язати із залізною логікою, надати кожному з елементів архітектоніки особливого значення в напруженій акції твору, в якому, наче в гостроконфліктній драмі, зав’язуються заплутані вузли соціальних та психологічних суперечностей.
Становище старих батьків у селі, взаємовідносини між батьками й дітьми, зумовлені приватною власністю на землю, психологія визискувача й експлуатованого, наростання протесту проти гнобителів, врешті питання боротьби добра і зла в філософському плані такий комплекс проблем поставлено в цьому творі.
Здавалося б, що може бути цікавого в житті доживаючого свій вік вдівцягуцула? А проте Франко зумів глибоко заглянути в його душу і цікаво розповісти про його великі переживання, складну внутрішню боротьбу. З психологією Юри Шикманюка знайомимося у найбільш напружений момент: він програв процес з шинкарем, у якого був годованцем, і втратив усе, що мав. У творі можна виділити дві смислові частини. Історія того, як Юра Шикманюк став годованцем шинкаря Мошка і як цей визискувач обманув гуцула, загарбав його маєток, це, власне, лише передісторія, викладена в формі спогадів, підготовка до того кульмінаційного моменту, який становить перехід Юри через Черемош, аби зарубати Мошка. Перехід цей надзвичайно ускладнений змаганням двох демонів, що намагаються вплинути на Юру.
Поява двох демонів добра і зла, які ведуть між собою дискусію мовою високоосвічених інтелігентів (епічний виклад переходить у форму драматичного діалогу), вражає нас своєю несподіваністю: початок оповідання був витриманий в реалістичнопобутовій манері. Та ми й не звикли в нашій прозі до таких філософських діалогів, хоч нас зовсім не вражає поява Мефістофеля в поемі “Фауст”. Чи не міг Франко, автор стількох реалістичних соціальнопсихологічних новел та оповідань, обійтися без цієї химерної фантастики? А втім, мовні партії демонів можна було б легко вилучити з оповідання, бо це своєрідні ліричнофілософські відступи, нібито й не зв’язані із сюжетом. Але після такої адаптації твір втратив би свою філософську глибину.
Незважаючи на певну розтягненість, занадто велику докладність в описі кожного руху головного персонажа, все ж треба визнати, що експеримент оригінальної композиції дозволив Франкові висловити думки глибші, ніж у звичайних реалістичних творах. Ясна річ, що, за винятком демонів персонажів умовних, усе оповідання глибоко реалістичне і відбиває типові процеси гуцульського села того часу. Однак і на деяких цілком реалістичних образах цього твору лежить ще й додатковий вантаж алегорії, символу. Це стосується навіть образів природи.
Порівняно з іншими гуцульськими оповіданнями саме тут образи природи посідають найбільше місце. Та Франко не просто милується розкішною природою Гуцульщини. Пейзажі відбивають стан душі головного персонажа. Нічні картини гір такі ж несамовиті, як і настрій гуцула, що йде відлюдними стежками зарубати свого ворога. Зрештою, навіть коли ми ще не знаємо про рішення героя, пейзаж вже нас насторожує. Коли Юра пробудився після цілоденного сну під оборогом після суду, то “крізь щілину видно було шматочок заходового неба, і той шматочок був червоний як кров”. Кривава заграва заходу, холодний вітер, зловісний шелест чорних віковічних смерек супроводять Юру, що рішився на злочин. Цей понурий, таємничий пейзаж підготовляє появу двох демонів.
Особливе значення має тут образ Черемоша. Якщо в оповіданні “Терен у нозі” Черемош зображувався мало оригінальними тропами, то тут ріка описана дуже детально і добірними та різноманітними засобами. Описано кожен закрут, характер течії, хвиль Черемоша (треба гадати – у Криворівні). Поетичні деталі передають красу ріки, наприклад опис величезного дзвону із срібної піни і кришталю, утвореного на великому камінні бистрою течією. Настрій і доля Юри тісно пов’язані з Черемошем. Спочатку вид бурхливої ріки заповнює порожнечу в душі гуцула. Потім, коли він іде на вбивство, “дрібні хвилі, що плюскотіли коло берега, мов цікаві діти дзьоботіли до нього: “Куди йдеш? Куди йдеш?” У великих, грізних хвилях, що ревли серед каміння, Юра чув сердитий крик власного серця.”
Як бачимо, образ Черемоша проходить еволюцію. Спочатку Юра лише споглядає ріку, потім ріка персоніфікується, нарешті, Юра бачить її з цілком іншого, незвичайного для нього боку, бо ж і вчинок його незвичайний. Сотні разів брів він спокійно Черемош, а теперішній перехід це перехід через важливий Рубікон, перехід у нове життя. Черемош переростає в алегорію ріки життя, по якій бреде людина, шукаючи берега: “Перед його очима щез другий берег Черемоша в сивій мряці, а дрібні, мов із темнозеленого скла вилиті, хвилі мерехтіли звільна, далі швидше, швидше, ширше, ширше, десь у безмежну далечінь. Здавалося, що той Черемош розливається чимраз більше, що гори розсуваються перед ним, ліси та чагарники біжать, мов отари чорних овець, спуджені вовком, а за ним жене рівне, зеленоскляне, злегка кучеряве плесо отих хвиль, і воркоче, і шумить, і стогне глухо… А серед того плеса не пеньок котиться, не дрібна комашка борикається, але він сам, Юра Шикманюк, похилений на свою паличку, важко підіймаючи заморожені ноги, бреде, бреде, визирає берега і не може знайти його”. У цій розгорнутій панорамі Черемоша письменник пластично передає образ ріки так, щоб ми її почули (алітерації шиплячих) і побачили (рух, кольорові епітети, перспектива).
Чи перебреде Юра Черемош? Той реальний так, але алегоричну ріку життя, життєвий Рубікон ні. Юра не дійшов до мети, до берега, не став месником. Чому? На це відповідає письменник другим алегоричним образом величезної рибиголоватиці, яку пощастило Юрі спіймати під час того, як він брів Черемош. Ловлячи рибу, Юра губить сокиру; вертається її шукати, але: “І знов нова думка шибнула йому в голові: Пощо йому тепер сокира? Аби йти до шинку і зарубати Мошка? А хто ж тоді купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку?” Деталь надзвичайно знаменна: замість смерті, Юра несе своєму ворогові чудову рибу, аби дістати за неї якусь мізерну десятку. Чи ж не є це алегорією людської захланності, тих дрібних поживок, що відвертають від великих, рішучих, революційних вчинків, від справедливої боротьби з гнобителями? “Щоб змінити постанову Юри, треба було збудити в його душі низький інстинкт захланності, жадобу зиску”, говорить не без рації Чорний демон. Проблему боротьби великого з тимчасовим, дрібним, людей великої ідеї з пристосованцями, що живуть сьогоднішнім днем, розгорне Франко через два роки в поемі “Мойсей”. У філософській дискусії, що її ведуть про замір Юри Чорний і Білий демони, трактується питання боротьби добра і зла. Що таке добро і зло? Злочин і справедливість? Все це питання проблематичні. Вбивство того, хто руйнує селян, затруює їх горілкою, ширить моральне зіпсуття, може бути добром. Це усвідомлює і Юра: “Я не йду для рабунку. Я не хочу його ані остільки, що палець завинути. Борони мене Боже! Я лише за свою й людську кривду”. Чорний демон, що радів спочатку з майбутньої смерті шинкаря, усвідомлює, що більшим злом буде лишити його живим: “Умираючи тепер, він не буде міг робити свойого ремесла завтра, позавтрі і далі, далі, рік за роком. Значить, міра його індивідуальних злочинів буде тепер менша, ніж би була завтра, позавтрі, за рік чи за десять літ”. Білий демон радіє з тимчасової, дрібненької перемоги, а фактично перемагає поки що Чорний. Але вони ще поборються, Франко залишає це питання відкритим, бо важко примиритися з тим, що зло переможе. Франко вірить у перемогу добра, треба тільки боротися за нього розумніше.
Чудово виписаний у цьому оповіданні тип дрібного сільського шинкаря доповнює колекцію франківських образів хижаків бориславського циклу. Дуже добре знаючи психологію гуцула, спритний, з гнучким прозорливим розумом шинкар зумів увійти в довір’я гуцулів і робить ґешефти. Прозорливий Мошко Галапас розгадує страшний план Юри. Письменник дає майстерний малюнок страху шинкаря: “Сидячи на лаві конець стола, Мошко при сих думках мов зомлів, одубів, отетерів із наглого переляку. Щось душило його за горло, тисло в грудях, висаджувало очі з голови, спирало дух. Коли б так у сій хвилі почувся був стук до вікна або до дверей, коли б двері були нараз відчинилися і в них показався Юра, Мошко, без сумніву, був би в тій хвилі вмер із самого страху”.
Величезне хвилювання Мошка зображено за допомогою фіксування його нервових рухів та фізіологічних змін: у нього виступає холодний піт, зміст читаної книжки спочатку не сприймається “очі скакали по буквах, мов гуцульський віз по камінню”. У таку хвилину його охоплює жах самотності, а коли й справді появляється Юра, він не може видобути голосу: “З рознятим ротом, вибалушеними очима, закляклими на книзі пальцями він сидів, блідий, як стіна, закаменілий, безтямний”. Лише після такого пароксизму переляку Мошко робить філантропічний жест розриває контракт з годованцем Юрою. Цей вчинок продиктований інстинктом самозахисту.
Місцевий гуцульський колорит у цьому оповіданні сильніший, ніж у попередньому. Характерні фразеологізми в мові гуцулів служать засобом індивідуалізації та передачі локального колориту (“нуда лоточить”, “тусок серця ймився”). Разом з тим вони є свіжим, почерпнутим з народної мови, засобом образності. Авторські порівняння теж часто беруться з гуцульського життя і побуту. Так, Юра Шикманюк, програвши судовий процес, шукав забуття у сні проспав “цілу божу днину, від самого ранку, робучу літню днину, довгу, як гуцульська недоля”. Після смерті дружини “в його життю виламилася щерба, і крізь ту щербу, мов вода з бербениці крізь шпару, втекло все те, чим жив він досі, держався на світі”.
Третє Франкове оповідання цього циклу “Гуцульський король” не було закінчене і збереглося в некомплектному рукописі. Уперше опублікував його Михайло Возняк у збірнику “Іван Франко. Статті і матеріали” (1948). Дату написання оповідання автори приміток до 50томного видання творів Франка встановлюють як 1903 p. Ще 1884 року, пишучи жартівливу програму студентської мандрівки, Франко передбачав відвідати гуцульське село Устєріки:
Що Черемош Чорний і Білий отут
Спливаються, се не дивниця;
Адже ж мусять спливатися десь; та сей кут
Цікавий, бо є в нім пивниця.
Не пиво лежить в ній, гуцульськая кров
На стінах ще ржавіє й додня;
Мандатор Грдлічка опришків поров
В тій ямі – гуцульська се Кодня.
Про Грдлічку писав Франко того ж 1884 року у праці “Лук’ян Кобилиця”: “Ще живуть люди, що пам’ятають мандатора з села Устєрік, Грдлічку, останнього кривавого погромщика гуцульських опришків. Той Грдлічка позамучував їх на смерть у мурованім льоху, де, як розповідають, ще й досі видно на напіврозвалених стінах нестерті сліди крові. В пам’яті гуцулів він став чимсь подібним до “Страшного Йосифа” (рейментарія Стемпковського) на Україні разом з його “Святою Коднею”, і досі між гуцулами живе грізне прокляття: “Грдлічкова би тя неволя побила”. Пізніше, відпочиваючи 1898 року в Довгополі, чув Франко переказ про Грдлічку від Андрія Освіцінського, а в Криворівні від Целіни Бурачинської. Ці оповідання він опублікував у п’ятому “Етнографічному збірнику”.
Андрій Освіцінський виступає й оповідачем у “Гуцульському королі”. Безперечно, Франко помистецьки обробив розповідь Освіцінського. Це видно хоча б з порівняння з оповіданням, опублікованим в “Етнографічному збірнику”. Цікаву постать Освіцінського, відомого на Гуцульщині цирулика, якого в Довгополі згадують і нині, Франко змалював з натури.
Усі виведені в “Гуцульському королі” персонажі це образи дійсних людей. Таким чином, з повним правом можна трактувати цей твір як нарис. Франко прославляє гуцульського народного лікаря із золотими руками, який безболісно усунув авторові хворі зуби: “Гуцульські пальці справді проявили незвичайну чуткість і певність, якої міг би позавидувати їм фаховий цирулик”.
У розповіді про кривавого мандатора Грдлічку Франка цікавить не тільки історія боротьби опришків народних месників проти своїх гнобителів, а й сама природа деспотизму його соціальні та психологічні передумови.
І тут Франко своєрідно розробляє далі тему добра і зла. Безмежну сваволю Грдлічки санкціоновано Віднем. “На всі гори воєвода був. Все бувало каже: “Я від самого цісаря мандат маю! Я сам не простий мандатор. Мене вислали в гори, аби тут порядок був, аби ні жодного опришка не було”. І необмежений у правах самодур Грдлічка справді був для гуцулів жорстоким королемкатом. “Бо що цісар? Цісар сидить у Відні та й нічого не знає, а наш пан загляне в кожну хату.., має право кождого зв’язати, бити, закувати в кайдани, забрати з собою і навіть покарати смертю. Без суду, без права, по власній уподобі”. Та про звірства Грдлічки говориться загально, з третіх уст. Зображати їх noнатуралістичному Франко не хоче (на відміну від Гната Хоткевича, який теж виводить образ Грдлічки та його правої руки Юріштана). Для Франка важливіше провести думку, що ніякий деспот не вічний, що народ переживає деспотів. “Знаєте, панчіку любий, говорить мудрий гуцул про Грдлічку, я бачив його, як був от такий великий, що аж нам, усім гуцулам, сонце заступав, та й бачив його, як зробився такий маленький, що лиш у дошки класти. І знаєте, панчіку, як мені Бог милий, я помагав йому конати”. Метаморфоза деспота в кошеня основна тема твору. У статті “Темне царство”., коментуючи те місце шевченківського “сну”, де цар перетворюється в кошеня, Франко писав про природу деспотизму: “Відки пливе та всевладність? Чи з правдішньої сили самодержця? Зовсім ні. Його сила власне в тих, котрі в нім бачать свою силу, в його рабах і знаряддях! Без них він безсильний; без нього вони безсильні. Отже, де лежить їх спільна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими! Вони сильні тим, що вони невільники й нелюди. А скоро і в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється…”
Устєріцький “король” Грдлічка, позбувшись своєї влади, стає безпорадним в особистому житті, змушений коритися своїй жінці, яка всіляко збиткується з нього. Оповідачгуцул неспроможний пояснити причини раптового зникнення Грдлічки. Але згадка про народні рухи 1848 року, про діяльність Лук’яна Кобилиці говорить сама за себе.
Твір не закінчений. Можливо, іронічній назві “гуцульський король” відносно до Грдлічки Франко хотів протиставити Лук’яна Кобилицю, справжнього народного ватажка, якого він з пієтизмом називав гуцульським королем:
Про Вижницю, певне, не кожний чував,
А Вижниця то ж не дурниця!
В куті тім “гуцульський король ” панував,
Преславний Лук’ян Кобилиця.
В силу обставин Франко не розгорнув епопеї опришківського руху, яким цікавився все життя.
Гуцульщина у Франкових оповіданнях зображена своєрідно. Не етнографізм, не любовна тематика чи екзотика природи, а соціальні, психологічні та філософські проблеми цікавлять письменника. Тут виявились пошуки своєрідної композиційної форми, спроможної передати особливості психіки гуцула й глибину його роздумів над життям. Гуцульські оповідання Франка явище оригінальне, цікаве, яке ніяк не може свідчити про якийсь занепад його реалізму.