Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Тарас Франко. Про батька
Справжнім відпочинком для перевантаженого працею батька повинні були бути щорічні канікули. На жаль, складалося так, що батько мало користувався ними. Завжди хтось з родини мусив залишатися дома, в ролі сторожа, бо рідко траплявся знайомий, який погоджувався на два місяці берегти хату від «непрошених гостей». А подруге, в липні і серпні всі працівники редакцій хотіли їхати на село, а номери треба ж було випускати, і майже всю роботу спихали на Івана Яковича. Незважаючи на це, батько все ж іноді бував з нами на селі під час канікул. Найбільш охоче виїздив до Нагуєвичів, а згодом — до Криворівні, над річкою Черемошем. Але й на селі батько ніколи не мав повного відпочинку: сам він віз із собою цілу пачку рукописів, брав книжки, а пошта доставляла чималу кореспонденцію, коректури гранок і верстки.
Батько був радий, коли траплялася нагода фізично попрацювати на полі у господарів, де ми наймали квартиру. Найбільше він трудився на сінокосі і вчас жнив, але вмів виконувати й інші роботи. До такої праці привчав він і дітей.
Дуже любив батько ходити за грибами, в яких він добре розбирався. У ліс Іван Якович ходив босий, з кошиком у руці, іноді з паличкою.
Не менше, ніж гриби, його приваблювало рибальство. Сіті виплітав сам і всіх дітей навчив цього мистецтва. Підбирав тягарці, поплавці, лагодив волок, сак, в’ятір. Вудки чомусь не полюбляв. Надто холодна вода в гірських річках не дуже заохочувала ловити рибу сітями, та інші способи риболовлі були йому не подуші.
Інколи Іван Якович не цурався далеких прогулянок; Ходили ми великим гуртом на «Писаний Камінь», близько села Ясенова. Одного разу батько спритно вибрався на стрімку скелю, знайшов там рід папороті з дуже солодким коренем і назбирав по дорозі чимало грибів. Був він також на горі Піп Іван, яка з одного боку завершує хребет Чорногори, виходив на вершину хвацько, захоплювався .красою гірського озера Шибеного, милувався темною водою глибоченного ставка під самим верхом Піп Івана. Кажуть, що, будучи в цих околицях без родини, з друзями, в Буркуті, робив ще більші прогулянки.
Перебуваючи тут і в інших місцях, батько використовував канікулярний час для збирання фольклору: записував з уст народу прислів’я, приповідки й перекази і до цього ж заохочував і нас, дітей. Він замолоду записав багато фольклорних матеріалів в рідному селі Нагуєвичі і взагалі на Підгір’ї. Нам, дітям, запам’яталося перебування батька на Гуцульщині і його етнографічні записи в горах. Деякі легенди записав він від Бурачинської і використав їх у своєму гуцульському циклі, що складається з прозових і віршованих речей. Як відомо, прекрасне оповідання М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» також узяте з гуцульського життя. Приповідки, записані на Гуцульщині, батько використав частково й тритомному Збірнику Галицькоукраїнських приповідок, виданому у Львові в 1901—1910 роках.
Всюди, де батько був з нами на канікулах, він розшукував старі рукописи та книги, розпитував про них, назбирав їх значну кількість. До народних вірувань і забобонів Франко відносився вибачливо. Як дослідник навіть і не пробував переконувати людей в тому, що вони помиляються. Його захоплювало багатство народних звичаїв. Проти «власті темряви» він не раз виступав потім в своїх вічевих промовах і будив передусім класову свідомість людей праці. Любов до народу, вшанування важкої роботи селян, «підстави нації», як він називав трудовий люд, письменник прищеплював і нам, дітям.
Петро Франко. Іван Франко зблизька
На вакації ми все кудись їздили: до Завадова (до Дергала), до Голобутова (до Корейця), до Тишівницького, а найкращі вакації переводили в горах, чудових Карпатах. Наперед їздили до Косова (до Павликів), але весь час мешкали у Печежаків на Монастирськім, потім до Криворівні (до Волянського, Якібюка, Мітчука), дальше в Буркут (який вели тоді Лакусти), Батько залюбки збирав по горах гриби, афини, гогодзи, суниці, драпаки (сніжини).
Батько любувався й комашками, збираючи їх у пляшечки та заливаючи спиртом. Дві такі пляшечки я передав до музею І. Франка. Гуцули в Криворівні (в першу чергу Якібюк) звернули були увагу батькові на «волос» — звірятко зовсім подібне до грубого волоса, грубості на 11,1 мм, довготи від 15 до 18 см, якого багато по річках та джерельцях. Твердили, що коли випити такий волос, то постане «воло». Тато назбирав тих волосів у бутилочку і завіз їх проф. Верхратському. Але проф. Верхратський не хотів вірити, щоб це мали бути живі звірятка.
В Криворівні батько поміг Митчукам купити грунтик з ліском, і за те ми мали мешкати в них усі вакації. Ми й мешкали в них до самої війни. В Криворівні батько зібрав доволі етнографічного матеріалу, записуючи пильно приповідки, оповідання (особливо про Довбуша) та пісні.
Це збирання етнографічного матеріалу мало свій вплив і на найстаршого сина Андрія, і на мене. І Андрій, і я збирали теж пильно. Я особливо зібрав багато приповідок та коломийок у Нагуевичах, а цілу збірку передав, за радою батька, проф. Гнатюкові до видання.’ На жаль, видання не дійшло до завершення. Проф. Гнатюк кілька разів обіцяв повернути мені матеріал, але з різних причин цього не зробив, і матеріал залишився у його дружини.
Батько ходив радо на деякі прогулянки. З Криворівні ходив на Церкви, де знаходиться підземна печера, у якій і літом є лід, на Кичери, довкруги Криворівні. На одній з них є камінь, видовбаний посередині, де Довбуш свого часу замурував був 2—3 бербениці сороківців. Хтось щасливий постукав барткою у камінь і сказав: «О, коби був у нім скарб Довбуша». Тонка стінка каменя проломилася і знахідчик дістав цілу купу срібних сороківців. Той камінь ще в 1912 р. показував мені Якібюк, який вмів оповідати чимало історій про Довбуша та опришків.
Батько раз чи два рази був на Писанім Камені.
На Писанім Камені, мабуть, ще й досі виписане: «І. Франко». Там знаходиться і підпис Ю. Федьковича. Але найкращі вакації проводив батько в Буркуті. Там ми ходили на Лукавицю, Ватанарку, Синє Плесо, потік Добрин, Чівчин. В лісах було багато грибів, в потоках було багато пстругів, слижів та бабок. Слижів та бабок батько навчив нас ловити видельцем, бродячи в мілкій воді понижче колін та зрушуючи камінь палицею. Головаста бабка або слиж утікає і затримується коло каменя, тоді її настромлюється на «ості» або на виделець. Батько не любив ловити вудкою, зате любувався у сітках: завжди возив з собою ятері, сачки та сіті. В Колодниці коло Стрия батько ловив багато кленів та щупаків, в Голобутові — пискарів, окунів, плотиць та раків, в Яйківцях попадали й мнюхи. Щупаки ловив батько сіткою, а то й на козулю (подвійний гачок у виді якоря), на живця. Гуцули кілька разів приносили батькові головатиці. Одну дуже гарну головатицю прислав був батькові до Львова Митчук із Криворівні. В Буркуті батько щодня ходив до джерела по воду.
Всетаки і на вакаціях батько працював дуже багато. Здавалося, що провідною гадкою батька ціле життя було: «Праця, праця і ще раз праця». Найвищі похвали праці знаходимо в кількох віршах, прим., у вірші «Земле» з 1880р.:
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам в серце кривді влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
В сонеті того ж року:
Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Лиш в праці мужа вироблявсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
У вірші «Пісня і праця»:
Пісня і праця — великі дві сили!
Їм я до скону бажаю служить.
Коли батько заглиблювався у працю, не чув нічого більше, що коло нього діялося. Батько працював невтомно за одним присідом 5—6 годин. Короткий перерив на обід — і батько працював до вечері, а по вечері до пізньої ночі. Батько інколи ходив з нами до театру. Першою виставою, на якій батько був з нами, було «Зачароване коло», потім «Ясь і Малгося» у міськім театрі, Я мав тоді п’ять літ і не ходив ще до школи. Останньою виставою був «Пер Гюнт», коли батько був уже хворий. Батько не висидів до кінця. Спів Ази так зворушив батька, що прийшлось відвезти його додому.
Коли я мав 5 чи 6 літ, мав я ось яку пригоду в Нагуєвичах.
Перед нашою хатою пливла в літі невеличка річка «жабам по коліна», але по дощах була це поважна річка, глибока — на які два метри. Не встигли скінчитися дощі, як ми з сестрою Ганною вийшли подивитися на річку. Вода сягала по кладку. Я сів над берегом, сестра рівно ж, і бовтали ногами по воді. Вода була мутна. Але берег був глинистий. Не вспів я крикнути, як сестра впала в воду. Я голосно крикнув, але Ганна зникла під водою. Зараз із хати вибіг батько і миттю, як був одягнений, не надумуючись ані хвилини, скочив у воду. Тільки з трудом виловив Ганну і виніс її на берег. У ту хвилину я рівно ж упав у воду. Зовсім спокійно, вважаючи це, мабуть, за якийсь спорт,— пішов я на дно і відбився, виринув, крикнув і знов сховався у воді. Батько витягнув і мене. У першу хвилю я не відчував страху. Нас негайно переодягли й положили до ліжка. Батько нарікав, що при скаканню у воду не мав часу скинути блузи та камізельки, в якій на ланцюжку носив срібний годинник. Годинник промок, але, почищений, ходив далі. Гетьгеть пізніше батько помінявся ним за інший у Дрогобичі з нагоди одної судової розправи.
Коли я був старший і ми були в Довгополі, де жили в священика Попеля, батько знов проявив незвичайну відвагу, спасаючи старшого брата Андрія.
Справа з врятуванням брата Андрія представлялася ось як. В Довгополі пливе річка Білий Черемош, яка величиною там дорівнює Чорному Черемошеві в Жаб’ї.
На обох Черемошах іде сплав дерева. Два рази, а в посуху раз на тиждень відкривають гаті в Байтагулі, на Шибенім, і при тім рівень води підноситься на півметра. Ми всі раз бавилися на клоцах і на дарабах, які стояли на воді. Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Повінь надходила завжди досить скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, прив’язаній до берега, і завзято гріб кермою, щоби якнайдальше відігнати її на середину ріки, поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився на воду, і в тій хвилі еластична керма штовхнула його в груди, і він, мов грушка, полетів у воду. Ми задеревіли, але батько миттю кинувся за братом і спас його в останню хвилину…
В Довгополі портретував батька маляр Труш побіч церкви. Портрет перемальовував два рази. Тоді в Довгополі жила на одних вакаціях в домі священика Попеля Леся Українка, — незвичайно енергійна та стихійна, помимо своєї жахливої недуги.
Ганна ФранкоКлючко. Останній поцілунок
На літні ферії тато вибрав тепер інші сторони, а саме: гори, їздили ми до Косова, в Жаб’є, Коломию, Криворівню, Буркут.
Тато в Косові знаходив багато цікавого для своїх студій: знайомства з новими людьми, новим життям давали йому нові матеріали, нові джерела.
Друга місцевість, куди почали ми виїздити літом, це було село Криворівня на Гуцульщині, ще далі за Косовом. З Криворівні ми робили цілою родиною, а часом і великим товариством, далекі прогулянки до далеко віддалених гуцульських хат. Раз ми пішли відвідати 120літню стареньку гуцулку, котра, щоправда, була вдвоє згорблена, але зате метка і балакуча. Вона була щаслива і радісна, як тато наговорив їй багато компліментів, подивляючи її здоров’ю і живучості. Добра старенька відпровадила нас далеко з хати, дякуючи нам за відвідини, «що ви такі отсе добрі та чемні, що мене не лінувалися відвідати».
Ходили ми до Довбушевої печери, де колись Довбуш — розбійникоборонець і месник покривджених, герой багатьох оповідань і пісень,— закопав свій великий скарб. Ми йшли вузенькими стежками, переходили високі гори і темні провалля, минали бурхливі потоки і гірські озера, що таємничо і зловіщо виблискували до місяця зпоміж високих смерек. Вкінці, коли ми прийшли до славних печер, були помучені і голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, погостили нас надзвичайно смачною кулешею з густим молоком і овечим молодим сиром (будзом). По вечері ми полягали спати. З одного боку — покрівля, з другого — огнище наповняло наш захист і димом, і дуже приємним теплом. Тато ще довго сидів з вівчарями, слухаючи їх оповідання.
Повернувшись з Криворівні, тато привіз багато написаного, багато нових планів і з відновленою енергією брався до праці.
Зі «Споминів про Івана Франка», Львів, 1926
Іван Куровець. Іван Франко в моїх спогадах (уривок).
Для характеристики часів і обставин першого десятиліття нового століття, в яких жив Франко вже як поважаний громадянин, поет, великий письменник, улюбленець молодіжи, згадаю таке: Франко майже що року заїздив на літні ферії до Криворівні, прегарної місцевости нашої Гуцулії, де в домі о. рад. Волянського або в домівках у Гуцулів кілька місяців перемешкував відпочиваючи по тяжкій праці, вже схорований та набираючи нової сили. За Франком потягли туди й инші українські вчені й письменники, як проф. Грушевський з родиною, В. Гнатюк, письменник і секретар Наукового Товариства ім. Шевченка, письменник Михайло Коцюбинський з сином, проф. Хведір Вовк І богато инших визначних людей з Великої України. Професор Грушевський набув в Криворівні гарну простору реальність, куди спровадив собі частину своєї бібліотеки, й ту на час ферій мав свій науковий верстат. На літній час Криворівня була малими українськими Атенами, куди збиралися найкращі уми тодішньої України і тут під подухом гуцульського повітря, сонця, серед шуму Черемошз набирали сил до праці. Тут родилися серед дискусії нові гадки й зав’язки до поважних, письменницьких і наукових праць. Літні гості Криворівні це були переважно люде великої науки та знання, була це українська аристократія духа. Здавалося, що ніщо не повинно нашим ученим і письменникам заколочувати відпочинкового супокою, та йнакше ставилися до цього осередку українських учених та письменників тодішний австрійський (польський) уряд і церковні тогочасні власти. Були то часи намістникування Потоцького, Бобжинського, а вкінці Коритовського, були то часи, коли український парламентарний клюб мав уже яку таку бодай чисельно силу, а не зважаючи на те, косівський староста не без порозуміння з львівським намісництвом увесь час через жандармерію інвіґілював наших учених і письменників і видав гострий наказ, щоб усі українські учені, приїзджаючи до гірської місцевости Криворівні до 24 годин у громадськім уряді зголошувалися й щоб їх цілий час піддано строгому поліційному надзорови. Те все діялося за Австрії на 7 — 8 літ перед великою війною.
В часі пробування на відпочинку в Криворівні в вільнім від праці часі управляв Франко свій спорт, вистоював годинами над берегом Черемоша й ловив вудкою рибу, а кожної неділі та свята ходив з професором Грушевським і иншими письменниками до місцевої церкви на богослуження, а по відправі йшли всі гуртом до місцевого священика о. Волянського на розмову. На донос одного з довколишніх священиків станиславівський єпископ о. Хомишин зробив строгий виговір о. Волянському й зажадав оправдання, як він як католицький священик дозволив входити до церкви не католикам, як Франко, проф. Грушевський (обидва були. православнії), а ще до того приймав їх у своїм домі. За цей „злочин” попав о. Волянський у єпископа у велику неласку. Це все характеристичне для тих часів. Як колись, за 100 років, хтось буде читати, що таке діялося в двацятім століттю, не повірить, що це було можливе.
В 1917 р., ще в часі великої світової війни, в місяці серпні був я в Криворівні з жінкою й бачив власними очами згарища хати проф. Грушевського і його бібліотеки. Бачив власними очами, як горіли доми читалень „Просвіти”, громадських урядів, крамниць і всього українського життя в Криворівні й цілій Гуцулії, як Жаб’ю, Ясенові, Яворові. Це діло знищення робили салдати визвольної армії Керенського. Всі польські притулки, школи, костели в Жаб’ю й инших місцевостях Гуцулії зосталися ненарушені.
Про події з часів побуту Франка та проф. Грушевського в Криворівні знаю від своєї рідні, яка що року там пробувала, а щодо інвігіляції Франка та Грушевського — то самі інтересовані в своїм часі прислали мені як соймовому послові обіжники староства в Косові в справі зголошування в громадськім уряді і дозоровання Франка та Грушевського через жандармерію.
В цій справі вніс я в своїм часі запит в Соймі до уряду, яким правом і хто видав розпорядки щодо інвігіляцій українських учених в Криворівні. Одначе на мій запит до уряду, не зважаючи на понаглення, я не дістав відповіди.
о. Олекса Волянський. МОЇ СПОМИНИ ПРО ІВАНА ФРАНКА.
Село Криворівня, пов. Косівського, вже з давен давна мало якусь притягаючу силу, зразу для всякого рода туристів та прогульковців (як в липні 1887 р. велика прогулька наших академіків на Чорну Гору, яка через велику повінь не осягнула була своєї ціли та застрягла в Криворівні в домі о. О. Бурачинського числом 45 осіб, а по тридневнім вичікуванню ліпшої погоди, таки розв’язалася в Криворівні і кождий з учасників спішив домів якою міг стежкою, бо якутаку комунікацію аж у два тижні привернули дотичні громади), а від 1900 p., як оселя для літників, або як загально тутейші Гуцули та і інтелігенція називали їх «холєрниками», як оселя холєрників.
Першими вістунами цеї оселі були д. Гнатюкова та д. Франкова.
Коли обидві добродійки перебували на вілєгіятурі в Москалівці ад Косів 1899 р, та на ринку в Косові десь при кінці липня т. р. здибалася моя жінка з д. Гнатюковою, яка є первою сестрою моєї жінки, тоді моя жінка запросила д. Гнатюкову, щоби вона, будучи так близько, відвідала нас у Криворівні.
Доб. Гнатюкова, яка посередно через свою матір зв’язана з родиною Бурачинських, а тим самим і з Криворівнею), радо приняла запросини моєї жінки, а щоб їй було приємнійше відбути сю близьку дорогу з Косова до Криворівні (28 klm.) взяли з собою до товариства д. Франкову.
Таке віддалення в горах рівнається 7 klm. на Поділлю, бо чар околиці та краса гір, а при тім розлогість сіл здовж дороги, де село з селом, а хата з хатою сусідують з собою, не мучать так, як віддалення подільських сіл, а просто підбадьорують чоловіка до дальшої їзди чи ходу, щоби ще більше налюбуватися красою наших прегарних Карпат, особливо Косівського їх ділу.
Обидві пані, (хоча д. Гнатюкова вже знала Криворівню, буваючи у свого вуйка о. Йосифа в гостях), захоплені красою нашої гірської природи, як не менше гарним положенням самого села, що розложилося в долині Черемоша, а в округ оточене верхами гір, немов вінком, покритими ще тоді доста щільно чатинними лісами, межи якими не бракувало і білокорої берези, темно зеленого бука, крилястого явора та инших листових дерев і корчів, заявили нам, що в найблизшій будучности виберуться на вілегіятуру до Криворівні.
І дійсно в липні 1900 р. В. і О. Гнатюки та дрва О. Франкова з дітьми з’їхали до Криворівні і замешкали на Зарічу по правім боці Черемоша (волоський бік), перші в хаті дяка Михайла Мойсейчука, а два Франкова в хаті Проця Мітчука vulgo Ціміюка, місцевого господаря.
В тім році не приїздив чомусь др. І.Франко, і хоч пізнали ми дву Франкову, то самого Франка ми ще не знали.
Перший раз познайомився я з д. Франком, правда, ще в 1898 р. таки у Львові на великих 100літних роковинах відродження нашої літератури, як також у тім самім часі на його власнім ювилею, устроєнім академічною молодіжю в його честь з нагоди 25літної праці на літературнім полі.
Пригадую собі добре, яке вражіння зробила моя поява на салі (Frohsinny), а навіть комісар поліції, який сидів у першім ряді крісел, звернув свою бачну увагу на мене, обернувшися лицем до того ряду крісел, де я заняв був своє місце.
Це зовсім мене не збентежило, навпаки, вправило мене в ще ліпший настрій, а коли ще побачив другого по чину товариша і то не аби якого галицького священика, але — о чудо — з під’яремної Закарпатської України, як мене про це об’яснив був д. Гнатюк, о. Балабана, то тоді повстала була у мені гадка, що приходить час, коли проломляться леди, які ділили старшу українську суспільність від Франка, та колись прийдуть іще до нього з поклоном, але чи не за пізно? — На жаль, мушу сказати, що за пізно.
Тоді то я перший раз бачив Франка, та і познайомився з ним, але перелетно, як то звичайно буває при таких нагодах і такім великім здвигу людий.
Перший раз загостив був Франко до Криворівні в 1901 р. та замешкав з цілою своєю ріднею у хаті висше згаданого Гуцула.
Тепер ми познайомилися близше, а сходячися щоденно чи то при купелі, чи на проходах, чи таки в моїм домі, пізнав я ту велич духа та серця, при просто дівочій його скромности та ніжности.
Його лице завсіди мало вираз задумливости, а з очий його можна було вичитати, що під високим його чолом нуртує безупинна гадка про почин нового або про докінчення зачатого ним діла.
В товаристві, чи то високо чи низько вчених, чи з більшою чи меншою просвітою, заховав завсіди свою рівновагу й ніколи не дав по собі цього пізнати, щоби його це му чило. Насупротив, для людий гордих та зарозумілих, особливо для таких, що ніби чимось на літературнім полі відзначилися, себто що їх друкували, був без пощади.
Пригадую co6і, що на якусь п’єсу пок. Л. Лопатинського, коли перебував сам Франко таки в моїй хаті на вілєгіятурі, написав був таку гостру критику, що ми всі, себто я, моя жінка, теща та Курівцева, звернули були його увагу на те, та він відповів нам, що з такими творами нема жартів, що треба це хабузє чищити, щоби не занечищувало літературного поля.
Чи потім та критика появилася в Л. Н. В., цього вже не пригадую собі.
Для дітий, не тільки своїх, але для всіх дітий, був незвичайно ласкавий, а любови та ніжности для них могла йому не одна жінка та мати позавидувати. При тім умів так достроїтися до них, що ніколи не попсував їм своєю присутністю їх гармонії, при якійнебудь їх забаві, часами й сам брав живу участь у забаві, щоби зробити і цій малій братії яку приємність.
В 1902 р. побільшилася оселя «холєрників» у Криворівні ще о одну родину більше, бо того року загостили п.п. Грушевські до Криворівні, та замешкали в доста просторім домі місцевого Гуцула Пилипа Зеленчука, першого богатира криворівнянського та старшого брата церковного.
Пізнійше той дім купила була Читальня Просвіти в Криворівни на свою власність, але воєнна хуртовина змела його з лиця землі, бо в липні 1917 p., коли відступали вже розревольтовані Москалі, на приклад славного Брусілова., про що згадує д. Д. Дорошенко в своїх споминах, підпалюючи всі придорожні хати та доми, спалили і той дім, та й . дуже гарну віллю па Грушевських, яку вони були собі купили в Криворівні з 3 морговим городом у дуже гарнім місці, та ще гарнійшим видом на долину Жаб’я і на ціле посереднє пасмо Чорногори.
Вакаційні ферії цього року проминули нам немов один день, повна гармонія межи всіма трома домами літників з осередком нашого дому, загальна симпатія та вічливість межи нами всіма, бо мушу ще тут додати, що Курівцева з своїми обома синами рікрічно аж до самої війни перебували у нас підчас вакацій, що найменше чотирі тижні, не згадуючи ще про иншу рідню мою, або моєї жінки, та инших принагідних гостий, які гостили в нашім домі, гуртували нас усіх немов одну родину, та не було одного дня, щоби бодай ми мущини не зійшлися разом та не перебули разом пару хвиль на милій розмові.
Доб. Гнатюк, ще тоді бадьорий тілом уживав ріжних спортів, а що як раз того рокузабрала була повінь бер (кладка) на Черемоші,’ то треба було перевозитися дарабчиною з волоського боку на наш лєцький бік.
Тож д. Гнатюк хотів ужити веслярського спорту, а в намірі відвідати мене, став на дарабчину, взяв весело в руки та нуж переправлятися на другий бік; але вода в Черемоші не та, що на Поділлю, схопила дарабчину в свої обійми і понесла її руслом ріки; таким чином д. Гнатюк замісць переправитися на другий бік, опинився о яких 400 м. понизше, а там уже недалеко був і гоц (штучний поріг до піднесення русла води для наводнення млинівки). Тож рятуючи себе перед гоцом, скаче в воду, мокріський по пояс приходить до нас ну і перебирається в мої річи, нароком сказавши о 20 цм. довші від його. Ця подія не мало причинилася до загального розвеселення цілого нашого товариства, всі ми, особливож пані, натягали д. Гнатюка, однак не пригадую co6і щоби коли Франко докинув пару своїх слів до загальної скарбонки жартів на цю тему.
Додати мушу, що й пишучому ці спомини притрапилася така сама пригода з дарабчиною при переправі через Черемош, рівнож з тими самими наслідками, що д. Гнатюка.
Як я то вже висше згадував, що крім сталих літників, ще загощували до Криворівні на деньдва, а часами й на більше днів принагідні прогульковці, так і цього року межи иншими загостив був до нас д. Лука Гарматій, учитель з Голов, який перед тим щось 5 літ був учителем у Криворівні.
В бесіді про свою нову посаду в Головах, згадав він, що попри саму його школу пливе потік, а в нім пстругів що не міра. Коли ми це почули, заявили йому, що поїдемо до нього на пструги, одні як аматори пстругів на полумиску, а другі, особливо Франко як аматор ловлі риб, а ще до того таких смаковитих, як пструги.
Одного гарного дня вибралися ми всі . три: я, Франко і Гнатюк та моя й Гнатюків найстарші доньки і поїхали до Голов.
Село Голови лежить у такій закутині наших Карпат, що мало хто з наших туристів відвідав його коли, та відав і ми не конче були би його відвідали, якби не пструги, а ще більше симпатичні та вельми гостинні пво Гарматії.
Коли приїхали ми до Голов та звиталися з господарями, по обовязковій перекусці, яка була нам конечно потрібна, бо такої дороги, хоча я вже зазнав на абияких, відвідуючи доста з часта свої прилучені села Бистрець та РікуЗелене, не зазнав іще був у своїм життю, пішли ми всі чотири на пструги.
Франко зі саком, Гнатюк з гупалом, а я з Гарматієм як дуже цею ловлею заінтересовані глядачі.
По двохгодиннім безуспішнім бродженню наших обох рибаків, а нашім приглядуванню цій їхній ловлі, вернули ми до хати, обіцюючи собі, що коли заночуємо, то завтра рано будуть пструги чемнійші та позволять наловити себе не то саком, але і жменею.
Однак і ранішня ловля не принесла нам нічого, хиба що обидва наші рибалки змерзли були від бродження в зимній воді, а ноги їх були червонійші, як варені раки.
Розпращалися ми з нашими гостинними господарями і поїхали назад домів, лише що ціле товариство вибралося пішки стежкою до Красноїлі, звідки вже починалася ліпша дорога, а я як фірман мусів іще раз відбути ту принадну дорогу, переїздячи що найменше 28 разів той потічок, багатий в пструги.
Мабуть цих вакацій д. Франко вже більше не робив жадної виправи на пструги. а в вільних хвилях від праці задоволювався збиранням грибів, у чім був незрівнаним спеціалістом, як також знавцем у відріжнюванню здалих до їди грибів від їдовитих.
Дуже часто як ішов Франко на такий грибозбір, поступав до нас та забирав нашу наймолодшу доньку Цьопу і обоє йшли поверх нашої хати в Стоянівку або Осік та там збирали ріжніпреріжні роди грибів, при чім Франко приучував її, як пізнавати правдиві від їдовитих грибів.
Одного разу нанесли вони обоє таку силу грибів нам доси не знаних, як добрі до їди, що я просто заявив моїй жінці, щоби їх не варила.
На це Франко сказав: Ви, добродійко, зваріть, а я прийду та буду їсти.
Жінка послухала Франка, зварила гриби, а коли Франкови по їх спожиттю нічого не пошкодило, тоді й ми всі на другий раз не боялися їх їсти, бо мушу згадати, що доси понад правдиві гриби та печериці як смажені, а рижки як мариновані і яких є в горах що не міра, решта їстовитих грибів ми не споживали, і аж завдяки Франкови навчилися користуватися й иншими родами їстовитих грибів, особливо в осени, коли вже правдивих грибів зовсім нема, а рижки лише десь кудись ще прокидаються.
В милім настрою проминули нам вакаційні ферії 1902 p., а прашаючи наших любих «холєрників» при їх від’їзді до Львова бажали ми собі взаїмно і за рік побачитися в добрім здоровлю та гарнім настрою. Тут мушу зазначити, що вже в маю кожного дальшого року приносила нам почта листи, в яких запитували і давні і нові «холєрники» про винаєм хат на літний побут у Криворівні, про умовини життя і инші сполучені з цим справи.
Від 1903 р, в вакаційнім сезоні зачинає Криворівня прибирати вид української кольонії, бо при сталих літниках, якими були пво Гнатюки, Грушевські, Франки, а від 1905 p.—1911 p. Хоткевичі аж до вибуху війни, заїздить на довший або коротший побут як із Придніпрянської, так із Придністрянської України багато визначних людий, через що Криворівня отримала назву «українських Атен».
Не годен я нині подати ані хронольогічно ані систематично тих усіх приключень та споминів про Франка, які через стільки вакаційних ферій приключилися, бо всі листи, які я мав чи то від Франка, чи від инших наших визначних людий, з початком війни в 1914 р. при нагінці на все, що українське, підсумовуючи його під москвофільство, та по ревізії у д. Гнатюка, за порадою д. Ант. Крушельницького віддав йому до рук, щоби він їх знишив, а тим самим щоби при евентуальній ревізії у мене, не бути нараженим на експорт до Талєргофу або Ґмінду, як не ще в дальші та висші реґіони, колиб доля була мене завела перед обличе незабутої пам’яти австрійського військового прокуратора, а львівського адвоката дра Загурского.
Рівнож усякі мої записки, коли я змушений був утікати в грудні 1914 р. з Криворівні в світ за очі, а свою хату лишив на провидіння боже, запропастилися при докладній ревізії московських салдатів, які вправді не шукали за такими марницями, але власне все це для них безвартне викидали на поміст, та своїми заболоченими «сапогами» знищили ґрунтовно, а потому по заняттю мого помешкання під кватиру для офіцерів, викинули на сміття.
Але чого то не знищила ця світова війна та своїми страхіттями затерла в пам’яти не один важний спомин і про Франка, який не мало причинивсяби до його життєпису, як також до характеристики його рисів як поета, письменника та громадянина.
При тім поділити треба час перебування Франка в Криворівні підчас вакаційних ферій на дві добі; перша доба розтягається від 1901—1907, коли Франко був здоровий, друга від 19081914 р. коли то наступила катастрофа його фізичної немочи, яка рівнож не малий мала вплив на його ум та душу.
В першій добі ціхувалися на лиці Франка сильна і незломна воля та енергія, бистрота ума, ясність суду на всі злободенні справи, а при тім надзвичайна товариськачемність та веселе успосіблення, чим з’єднував собі симпатію навіть у тих кругах, які його уважали за всякого рода – їста, з тим самим ворога всякого ладу та устрою.
В другій добі представляється Франко фізично цілком зломаний, а оскільки удається лікарській, штуці злагіднити його фізичні болі та терпіння, тоді душа, звільнена від них, набирає знов отої сили, яку мала передше, а воля та енергія зовсім не уступають волі та енергії першої доби.
Тепер приступаю до моїх споминів із першої доби перебування Франка підчас вакаційних ферій в Криворівні, та подаю так, як вони насуваються мені на пам’ять.
Зараз з самого початку перебування в Криворівні Франко з’єднав собі загальну симпатію у населення, а у мене ще більшу пошану своїм поведенням, бо кождий признасть, що поведення нашої української інтелігенції на селі, підчас її літного побуту, не малий вплив має на нашого селянина.
А власне цим своїм поведенням дав він доказ своєї високої інтелігенції та культурности, бо зараз першої неділі той ославлений атеїст явився в церкві, заняв місце поміж господарями, а коли зачалася Служба Божа, підійшов до крилоса і співав разом з дяками. Тут мушу зазначити, що всі літники криворівнянської кольонії ходили на недільні Богослуження до церкви, а особливо поява Франка і проф. Грушевського викликувала велике вражіння на населення, яке відмальовувалося на його лицях та ще з більшою пошаною відносилися мої парохіяне до них за те, що не стидалися заняти своїх місць у церкві межи господарями і так стоячи поровень з ними слухали Сл. Божої.
Не моя це річ рішати, чи Франко був атеїстом, чи ні, але своїй примірним поведенням і то всюди, де не сходивсяби з людьми, ніколи не порушував теми про віру і церков, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер це немиле вражіння необачного вислову.
Пригадую собі, як Франко, присутний при якійсь такій полемічній дебаті про віру, не забирав зовсім слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді сказав: Лишім ми віру нашому народови, бо то є ще один амальгам, який його держить! І цим способом перервав дискусію в найгорячійшій її точці.
Взагалі в диспутах Франко не дуже любив брати участь, радше прислухувався, ніж забирав голос, але як треба було висказати свій суд, тоді не оглядаючися ні на кого та ні на що, висказувався ясно та рішучо, що не конче припадало до вподоби, особливо мораль пера і слова, коли розходилося про їх твори.
В подружнім життю Франко був добрим мужом та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, тож керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався, а хоч поблажливість матери супроти дітий ішла часами до безграниць, то Франко, хоч бачив це та зовсім не похвалював того, однако годився з тим, «бо мама того хоче».
Що року робили ми прогульку далеко в гори (до границь трох царів, себто до цеї точки в Карпатах, де сходилися границі трох держав: австрійської, угорської та румунської).
На таку прогульку запрошували ми і Франка, який дуже радо приставав на наші запросини, не сподіваючися жадної перепони.
Тимчасом д. Франкова, яка чомусь не могла брати участи в цій прогульні, заложила своє veto, і ледви удалося моїй жінці та докторовій Курівцевій переконати д. Франкову, що Франкови не загрожує жадна небезпека і під гваранцією обох висше згаданих пань удалося виєднати йому позволення на цю прогульку.
З причини того veta д. Франкової мали ми. сто потіх на цій прогульці, бо коли лише Франко забалакався довше з котрою з пань, то ми всі перестерігали його, щоби не забував на це, що очі всіх звернені на нього, а по гарних днях прогульки, може наступити буря з блискавками та громами.
Ці докори вправляли і Франка в ще ліпший гумор та ще з більшою енергією віддавався він фліртови, вишукуванню грибів та ловленню пстругів, на скільки наш прогульковий табор ставав на відпочинок або нічліг.
На цій прогульці здибав був Франко на горі Ватонарці рідкий оказ дуже їдовитої чорної гадини (яку удалося йому забити), при чім оповідав цілому прогульковому товариству про ріжні роди вужів та гадин, які він подибував у ріжних сторонах Карпат, як не менше про ріжні народні повір’я, чим не мало заінтересував ціле товариство, та пояснив і опрокинув навіть між інтелігенцією деякі закорінені неправдиві повір’я про цей рід плазів.
Взагалі Франко умів вести товариську бесіду та надати їй такий напрям, що не тільки бавила, але й учила, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільше на все байдужних людий.
Мабуть в 1906 році сам Франко приїхав до Криворівні на літний побут, а що приїхав дуже пізно в ночі, то заїхав до нас.
Тому що таке пізнє прибуття наших добре знайомих гостей лучалося не раз, проте видали ми нашій службі такий приказ, що як хто, добре нам знайомий гість заїде так пізно в ночі, щоби нас не будили, але запросили просто до гостинної кімнати і там приготовили нічліг, бо цей спосіб був найдогіднійший і для нас господарів, як не менше і для гостей, які по утяжливій гірській подорожі могли піти зараз у стебло.
На другий день рано я мусів іти до хорого в верхи, жінка моя поїхала на закупно до Жаб’я, а на господарстві лишилися теща і докторова Курівцева, які вже скорше приїхали були до нас на літній побут.
Коли Франко прийшов на снідання, зачав перепрошувати обі пані за те, що так пізно заїхав до нас, а звертаючися до доктороврї Курівцевої, яку взяв за мою жінку просив її, чи не міг би прилишитися на час вакаційний у нас.
На це обі пані сердечно розсміялися і заявили Франкови, що й вони такі самі «холєрники», як і він, та що господарів нема на разі дома, але як обоє вернуть, то тоді най Франко з цим звернеться до них, а вони мабуть не відмовлять його просьбі. Тоді Франко сам розсміявся сердечно і всі вони бавилися цим як найліпше, розповідаючи собі взаїмно подібні випадки з таких нагод.
Ми обоє упереджені тещою і докторовою Курівцевою, про просьбу Франка, щоби улегшити йому його справу, заявили йому, що як два Франкова не може приїхати цього року на вакації до Криворівні, то ми приймаємо на час його побуту до себе з тим одним застереженням, щоби точно придержувався годин обіду і вечері, бо sero venientibus – ossa, якому то застереженню вci ми, підлягали невідклично, чого вимагав порядок нашого господарства підчас такого горячого часу, яким є жнива,, а в горах сінокоси.
З цих вакацій пригадую собі два досить цікаві епізоди.
До парохії Криворівні належали дві прилучені церкви, одна Бистрець, віддалена від Криворівні 21 кл., а друга Ріка Зелене, віддалена 30 кл., куди я мусів на переміну що другої неділі їздити на Сл. Божу. Мається розуміти, що треба було в суботу все їздити ка ніч, а в неділю по Сл. Божій вертав уже домів раз скорше, раз пізнійше, що залежало від додаткових, мною непредвиджених функцій. Отже одної такої неділі, коли я вернув з РікиЗеленого домів, просто спражений сонцем на макове зерно, захотілося мені страшенно пити воду.
В хаті не застав, крім жінки, тещі та дра Франка, нікого більше, всі порозходилися то купатися, то на прохід, а слуги, як звичайно буває в неділю на пополудневий «фрай», а тут свіжої води ані краплі в хаті, а пити хочеться що не міра.
Роздразнений цим, зачав я в високім тон гніватися за цю неувагу, та коли це почув Франко, хопив за збанок, побіг до чуркала (жерело в горах) і поки ще я спроміг висловити всі мої досади, вода вже з’явилася на столі, і я, засоромлений вічливістю Франка, о цілу скалю знизив свій тон, та перепросивши всіх присутних за свою нечемність, заспокоїв свою спрагу й утихомирив свої нерви, яким не слід піддаватися, хочби не знати, яка була до цього причина.
Другий епізод дотичить рівнож води, лише вже не до пиття, але ловлі пстругів у воді. Справа малася ось так.
Цих вакацій вибралися ми в гостину до брата моєї жінки Ераста Бурачинського, який був управителем ,дібр і лісів у добрах Василька Серетського в Бергометі на Буковині.
А що вибралися цілим домом, то забрали з собою і Франка.
Тож коли ми приїхали до Бергомету та дещо відпочили, а особливо перекусили, Франко як стій вибрався на пструги до ріки Серету. Минає одна, друга година, нарешті робиться сумерк, а Франка як нема, так нема; вкінці вже господиня дому хоче давати вечерю, але не випадає засідати без Франка, тож ждемо на нього і якось коло 9ої в вечір надходить Франко, — але без гумору, заболочений — подертий, а що найважніше – без пстругів.
Зразу ми всі достроюємося до гумору Франка, але коли він сам зачав оповідати при вечері свої пригоди з ловлею пстругів, та цілу справу трактувати з комічної сторони, ціле наше товариство заходилося від щирого сміху, а в нагороду за те обіцяє швагер Франкови на завтрішний день не аби який сюрприз — а саме богату ловлю пстругів.
По вечері закликав швагер одного свого спритного побережника і наказав йому, щоби він на завтра рано о 7 ій годині був готовий, бо піде з п.дром Франком на пструги у відомі йому місця.
Не беруся описувати тої ловлі пстругів, бо мусів би написати цілий трактат про те, та певно і не вдав би я цього як слід, скажу лише те, що Франко був просто одушевлений ловлею, бо раз, що наловили пстругів а друге, що придивився способови, як то робляться на гірських потоках засіки, щоби в них гніздилися пструги, та з яких можна потім дуже легко ловити пстругів.
А, коли Франко вернув до Криворівні з цеї прогульки, то з одним місцевим Гуцулом В. Якибюком vulgo Івандюком, у якого пізнійше і мешкав пару літ, війшов був в умову, що той зробить Франкови і тут у Криворівни в однім потоці під Шпетеєвими (назва потока) такі засіки, де буде ловитися пстругів що не міра.
Навіть умовилися були оба про ціну роботи таких засіків, вже добре не пригадую собі, чи за 300 чи за 500 кор., які Франко мав йому по повороті до Львова прислати на мої руки. Однак до цього не дійшло, бо мабуть в 1907 році, коли Франко дуже на це наставав, щоби вислати гроші для Івандюка на роботу тих засіків, написав до мене лист чи д. Грушевський, чи д. Бандрівський, цього вже не пригадую собі, котрий з них, з запитанням, що властиво е на річи, та чи то є що реального. Я відповів на це, що воно могло би бути реальним, наколи би Франко був бодай властителем потока, мав право риболовлі в цім районі, а вже що до самої фірми будови, я не маю повного довір’я, тож ліпше не розпочинати діла.
По тім наступила відома катастрофа в життю Франка та ціла ця справа пішла в забуття.
Хоча Франко був великим аматором прогульок, збирання грибів та ловлі риб, то однак майже 3/4 часу вакаиійних ферій посвячував праці і тоді вже хиба вечорами виходив з своєї домівки, щоби трохи перейтися та відпочити, бо день його праці звичайно кінчився пізно поза північ.
Не в силі я передати на цей німий папір тих усіх гарних хвиль, які ми всі переживали кождих вакацій, де кождого року попри сталих літників, заїздила ще маса инших гостей, міняючися немов найгарнійші жемчуги в калейдоскопі життя.
Згадаю лише поодинокі імена, а вже кождий читач цих моїх споминів зможе представити собі те раювання душі, якому вона підлягала, наколи знайшлася в товаристві цих осіб.
З Придніпрянської України гостили довше або коротше В. Доманицкий, Михайло Коцюбинський з сином Юрком, теперішним комуністомкомісарем, і двома студентами університету Устименком і Саєнком. М. Могилянський, Федір Вовк, Ол. Грушевський, Леся Українка з своїм нареченим, а пізнійше мужом К. Квіткою, В. Щербаківський, Дм. Дорошенко, Волод. Дорошенко, О. Олесь. Евг. Тимченко, О. КонорВілинські, малярі М, Жук, Ф Красицький, Северин. З нашої Галицької України: Роздільські, Крушельницькі, Калитовські, Савицькі, Твердохліби, Ол. Навроцький, син Володимира (польський письменник), оба Антоневичі, Володимир і Николай, Катря Гриневичева, Старицький, Маковей, Чуми, Завадовичі. Евг. Бохенська. З Буковини: Ольга Кобилянська, Пігуляки; З Угор. Руси: Олекс. Бонкало, слявіст, а може ще й инші, котрих імена вже я призабув та не навів.
Здибуючися, чи то на проході, чи при купели, або таки в домах, виталися звичайно церемоніалом гуцульським. Як дужі? Як спали? Як дньовали? Відповідали, гаразд, як Ви, мирно, дяковать за слово, а як Ваші, розуміти треба ненька і діти і т. п.
Вже те саме привитання давало веселий настрій і нашій бесіді, хоча би вона велася, чи то на поважні теми, науки, літератури, чи то на злободенні, політики та шикан усього, що українське. Всім тодішним криворівським літникам відомий указ ц. к. староства в Косові про негайне мельдованнє в уряді громад, про час свого приїзду до Криворівні та від’їзду з неї.
Не менше докучливим було властителям хат памятати на се, щоби до 24 годин замельдувати своїх літних льокаторів. А вже кульмінаційною точкою тих шикан було те, що на автора сих споминів наложило було ц. к. староство кару 10 кор., за незамельдованнє сестри жіночої, Курівцевої, яка не то що рік річно приїздила до Криворівні, але сама родилася і виховалася в Криворівні, що кожда дитина знала її, як свою, лише ц. к. жанармерія не хотіла того знати та по високому приказу зробила донесеннє, що місцевий парох не замельдував своїх льокаторів.
Нічого не помогли жадні рекурси до низших та висших властей, 10 кор. треба було заплатити, а на інтерпеляцію в парляменті відповів цинічно тодішний міністер справ внутрішних, що в кліматичних місцевостях треба конче мельдувати навіть своїх кревняків та гостий, забуваючи, що Криворівня не мала офіціяльної назви кліматичної стації, а друге, що закон предвиджує таке мельдовання чужих і чужинців, а не кревних та свояків до II ст: та ще коли вони були родом з сього села і мали перед тим право приналежности.
Таких злободенних інтермез було що не міра, а все тому, що Криворівня сталася чисто українською літничою кольонією (вігіліятурою) і певно жаден Поляк на нашій Гуцульщині, звідкиби він не приїхав, не зазнав був сих шикан, що ми, безталанні Українці, мусіли зазнавати на своїй власній земли.
Однак наша холоднокровність помагала нам переходити над такими справами до порядку денного, а всі такі приключки були темою веселих жартів, при чім Франко не щадив вже ні свого влучного дотепу, ні їдкої іронії. Якось раз проф. Грушевський приніс був зі собою до купелі надісланий на його руки, як редактора Л. Н. Вістника, якийсь твір, вже не пригадую собі, чи то була повість, чи драматичний твір. Поки зачали купатись, сіли ми в ліску коло каплички, а проф. Грушевський виняв з кишені сей манускрипт і почав читати. Зразу Франко прислухувався уважно, а коли по пару реченнях зобачив, що се не надається не то до Л. Н. Вістника, але зовсім до друку, почав так дотепно та іронічно вставляти свої поправки, що ми всі просто лягали зі сміху, а Франко сам з випогодженим лицем любувався сим, що знагоди сього твору всіх нас так добре забавив.
Тут треба зазначити, що багато важних справ обговорювали поміж собою всі підчас свого побуту в Криворівні присутні письменники з Франком, та не один їх твір бере тут свій початок, а навіть самому Франкови піддають гадку, щоби він конче забрався до написання історії літератури, якої брак тоді давався так сильно відчувати. І дійсно Франко пише першу часть своєї літератури, чи там вступ до неї, а решту підготовляє в манускриптах. На жаль, коли Франко важко захорував, приказав свому синови Андрієвк всі свої рукописи спалити, що він на приказ вітця і зробив, де, як догадуються, впала жертвою огня і рукопись історії літератури (дальші части).
На сім кінчу мої спомини з першої доби, а приступаю до споминів другої доби.
Важким серцем прийшлось нам витати Фданка в Криворівні по його фізичній катастрофі.
Жаль стискав серце дивитися на того велита духа, закріпощеного фізичною слабостею, яка відбивалася тяжким горем на його лици.
Подивляти приходиться ту його невсипущість у праці та силу його енергії й волі.
Фізично зломаний, просто каліка, обі його руки обезвладнені, немічний немов дитина, яку треба убирати та кормити, однак дух його не устає, не упадає, а думка його під високим чолом працює ненастанно, бо ще багато розпочатого не докінчено, а ще більше насувається на ум, що треба би було зробити. Одначе брак вже йому того лету, і лище сила волі поборює все те, що стоїть йому на перепоні, та творить, але далеко вже не те, що передше.
Сум та горе пробивається з його лиця, а давнійшу усмішку лиця та живучість очий заступає мелянхолійний вираз лиця, а в очах відзеркалюється почуттє тяжкої недолі.
Поволи Франко усувається сам від товариства, деколи заходить ще до нас та до панства Гнатюків, по більшій части сидить у своїй хаті у місцевого господаря В. Якиб’юка, vulgo Івандюка, і там диктує в першім році свому синови Андрієви ріжні свої ще недокінчені праці, а по смерти Андрія ріжним принагідним людям, що перебували в той час у Криворівні та охочі були до сеї роботи.
І так повних шість вакаційних ферій переводить Франко в Криворівні майже осамітнений, відчужений.
З року на рік слідно було по Франкови його фізичний занепад, при тім бракувало йому того піклування, якого вимагала його фізична неміч, то й не диво, що фізичне терпіння не малий мало вплив і на його душевний стан, а хоч свою гірку недолю зносив з гідною подиву рівновагою, то всеж таки хто його знав добре, спостерігав по нім нервозність; терпкість та свого роду упір, яких то вад в першій добі ані сліду не було.
Памятного 1914 року Фрагіко рівнож загостив до Криворівні, але як від 2 серпня зачалися сипати виповідження війни, немов гриби по дощі, порадили ми Франкови вертати до Львова. Тоді то, 19. чи 20. серпня, попрощалися ми з Франком, бажаючи йому всього найкрасшого та найліпшого, а що з нас ніхто не мав виображення про ті всі страховища війни, які приходилося нам опісля переживати, бо всі думали, що війна за два три місяці скінчиться, кликали йому на дорогу «до милого побачення».
Тим часом інакше склалося, як гадалося. Отсе наше прощаннє з Франком було послідне. З увільненого від московської навали Львова дійшли до нас сумні вісти про слабість Франка та про його гірке положеннє, а дня 28 мая 1916 р. рознеслася сумним гомоном вість, що вже не стало його в живих.
Отсими моїми споминами хочу й я докинути цвітку до сього вінця, який ціла Україна складає на могилі незабутої пам’яти поета в десятилітні роковини його смерти.
Соколівка, 31/7 1926.