Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Осип-Юрій Федькович. З листів

(Кілька слів по поводу 25літнього ювілею його літературної діяльності)

 

Осип-Юрій Федькович — се, безперечно, одна з найоригінальніших літературних фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого: чаруючу простоту і мелодійність слова, теплоту чуття і той погідний, сердечний та неколючий гумор, котрий так і липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до меланхолійної вдачі і їдкого сарказму наших підгірських та долинянських селян. Типовий гуцул, Федькович і в літературній своїй діяльності відзначається всіма добрими і слабими прикметами гуцульської вдачі. До слабих сторін його таланту мусимо зачислити поперед всього його невеликий обшир. Федькович більше, ніж усякий інший з наших писателів, поет одного закутка — розкішного та принадного, але всетаки тісного. В тім своїм закутку він вповні у себе дома, але де лише сягне поза його границі, де діткнеться сюжетів ширших, загальнолюдських, історичних та загальнонародних, впадає в манеру, в наслідування, тратить те почуття естетичної і поетичної правди, без котрого нема й поезії. Друга слаба сторона його поезії — се властивий трохи чи не всім гуцулам нахил до містики. Нахил той найвиразніше проявився в першім опрацюванні його драми «Довбуш», в котру він вплів багато міфологічних осіб і дійшов навіть до того, що й образи, висячі на стіні, почали було говорити. Драма «Довбуш» в другій переробці (в «Руській хаті») найнаглядніше являє нам іменно слабі сторони таланту Федоровича, помимо многих, безперечно, гарних і з талантом написаних уступів. Вкінці, третя його слаба сторона — се іменно те, що робить його в іншім місці таким симпатичним,— його м’якість та переважно лірична, суб’єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого більшого діла, котре б спосібне потрясти, розбудити і повести за собою нашу суспільність, тривко вплинути на склад, силу і ясність суспільних ідеалів, народних симпатій і антипатій, як се зробив на Україні Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз перші його твори відразу здобули йому були серед галицької молодежі.

Та підносячи тут слабі сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не хочемо кидати темної тіні в світлий празник його 25літньої літературної діяльності. Нам здається, що вказання слабих сторін для всякого писателя не менше, коли й не більше важне, як вказання добрих, а подруге,— що слабі сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторін, а, противно, не раз і самі стаються добрими сторонами, дають осібний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий помайстерськи хоч і невеликим засобом звуків, та всетаки звуків чистих і глибоких, Федькович займає в нашій літературі важне місце. Особливо болі, тугу, надії і розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Мені здається, що віршові і прозові твори, котрі відносяться сього круга сюжетів (а в віршових і прозових Федькович тут однаково великий поет), зібрані докупи, дали б нашій літературі правдиву перлу і вказали б нам творчість Федьковича в її найкращім моменті. Сюди увійшла б найбільша частина його повістей, увійшли б найкращі його поезії.

Федькович — се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії — так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає, як се перед кількома роками здавалось одному критикові*, котрий, не можучи сам вложити в свою поезію ані крихітки своєї душі, не вмів і в поезії Федьковича найти нічого, крім неправильних ритмів та синтакси, не відповідаючої шкільним правилам. Ні, поезія буковинського Кобзаря — жива, правдива поезія; вона буде порушувати серця людські й тоді, коли про стихи його критика світ давно забуде,

 

III.

З ЛИСТІВ

До М. Павлика після 23 серпня 1880 р., з Нагуєвич

 

Сестри Ваші дома. Я не міг видітися з ними, бо мене в Березові пильновано, і староста коломийський, без права і поводу, казав шандарям, як злодія, спровадити мене до Коломиї — мене, слабого, взяли з ліжка і по¬гнали піхотою,— а все лиш на то, щоб порадити мені вино¬ситися з Берез[ова]. Я винісся не задля його розказу, але щоб не компрометувати Геника. В Косові бути мені було зовсім неможливо, я тільки передав лист до АІнни] і жду її відповіді. Впрочім, в Бер. я майже весь час лежав хорий і по конечності не виходив з хати.

 

 

До М. Павлика, кінець жовтня 1880р., зі Львова

 

Сидячи в Березові, я дуже рад був піти до Косова, але місяць ле¬жав слабий, а відтак пильнували шандарі, поки не виїли. Не знаю, чи і як можливо мені буде поїхати до Косова. Там Сабат — лютий Савло на все, що не пахне на милю суспільним порядком. Поїхати, то візьмуть знов гурму люду. Літом там навіть було попросту осадне положен¬ня — вартівники стояли і всякого молодого, інтелігент¬ного чоловіка питали о паспорт і пр. Говорив один това¬риш. Не знаю затим, як тут порадити. На всякий спосіб, їдучи туди, тре бути готовим на сидження, а се у мене буде аж тоді, як покінчу хоть деякі роботи (повість «Бори¬слав сміється», котра зачата недавно).

 

 

До М. Драгоманова, 26 квітня 1890 р., зі Львова

 

З початком (мабуть, в марті) 1880 року я виїхав в пов. Коломийський до К. Геника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозі був арештований в Яблукові і потім ураз з К Геником, Ковцуняком і ще кількома іншими пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї против сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці і пустили, а мене спеціально яко не належачого до сього повіту велено було відставити під ескортом поліції на місце уродження. Сей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм житті. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі «На дні», відти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з поліціантом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатись до Геника, прожив там страшенний тиждень в готелі, написав повістку «На дні» і на останні гроші вислав її до Львова, а опісля жив три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав півтора дня в гарячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників, посланий Геником, спас мене від голодної смерті. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі паспорт і вернув до Коломиї, а відтак пішком пішов до Березова, де в гостиннім домі Геника прожив кілька тижнів, лічачись від пропасниці і гуляючи по свіжому повітрі. В коломийській тюрмі я зібрав значне число пісень, приповідок і інших матеріалів етнографічних, а також написав ряд віршів, з котрих тільки невелика часть досі була друкована. Але не довго міг я попасати в Березові. Староста коломийський дізнався про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї, а що у мене не було грошей  на   підводу, то жандарм ще хворого, в літню спеку погнав мене туди пішком. Тяжка се була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже озлився,  побачивши у мене паспорт, але мусив пустити мене на волю, а тільки написав до намісництва до Львова   просьбу, щоби заборонило мені побут в Коломийськім   повіті, і намісництво се вчинило.

 

 

 

ДО М. ПАВЛИКА

[Львів, 29 січня 1881 p.], зі Львова

 

Коханий!

Оце хочу дописати кілька слів до сестриного листа, та й сам не знаю, як писати і як думати. Дивне моє положення, Ви се, певно, й самі зможете догадатись. Тисячні гадки мене зносять, а коли прийдеться їх ясно сформулювати, то хоть що дій, все годі. Бачите, діло важне, і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багато других людей,— а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть сього з невластивого боку. Мені не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце,— чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання; все мені здається, що в тім згляді у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи чувства і життя мусять всетаки при розв’язці власного питання жіночого переважати згляди практичні. Отаке й моє з Анною. Практичний згляд каже: охоронити її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і сього було для мене досить, щоб приречи подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв’язок не з любові, зв’язок не по теорії. Але хіба ж се важна річ? Хіба ж усе наше життя йде по теорії? Набік з тим! І тепер, коли рука моя дрижить, пишучи ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші, практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого положення супроти родин і своєї, і Вашої. Але й се ще байка. А тільки, бачите, чи здужаю я іменно зробити те,  чого підіймаюсь,  чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам ні в сім, ні в тім не обезпечений?   Візьмім, що піду   жити до Косова; чи думаєте,, що тамошній староста не буде й зі мною робити раз у раз то, що з нею? Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що всилувало б його реепектувати нас? Та й ще друге — як жити, з чого жити? До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості. Чи за плугом  піду, чи косою потягну, чи що? А жити денебудь у місті — з чого? З її зарібку? Се, признасте, крайня недоречність. З писання повістей? Коли ж бо за них ніхто не платить. Адіть,   я   от,   що   досі   живу   у   Львові,   то   вже   маю звиш 100 ріинських довгу, та й то живу як пес, у нетопленій хаті, картофлею та капустою, та й то на кошт робітника. І що тут думати про будуще? Одна рада — йти до Нагуєвич, там ще у нас грунту трохи більше, але чи буде життя?  Я, з свого боку,— що я, зеро, я здавна вчивсь коритися, тулитися в куті, зносити життя з усякими людьми,— я затим не входжу в рахунок. Але другі?.. Впрочім, мені здається, що май я запевнений, хоть який невеличкий заробок літературний збоку, я би з Анною міг жити в Нагуєвичах дуже спокійно і гарно. Але тут, як бачите, дві штуки: раз, що що на те скажуть Ваші мама і менша сестра? А друге, що щоб мати якийтакий заробок з літератури, треба 1) щоб у нас була література, т. є., щоб була читаюча   публічність, купуючи книжки  та  газети,   а  до того треба,  щоб упав  кордон  між  Галичиною а  Україною,— а се, бачите, яка далека штука, а 2) треба в тій будущій літературі вибороти собі хоть якетаке місце, щоб не писати статей і повістей надармо, мишам на снідання. Страшно подумати, якато машина мусить рушитися, щой чоловік, одно малесеньке колісце, міг також і собі ручитися.

Ви не скажете, щоб я спав, лінувався до якоїнебудь роботи, щоб колинебудь стратив надію або віддавався пустому самокритикуванню, котре позором критичного скептицизму маскує лінь та неохоту до праці. Признаєте, що я хоть часто й дурниці роблю, але все роблю — та тільки що ж з того? Хіба мені, окрім морального вдовольства, від того чимнебудь легше? Та, впрочім, чорт побери, про себе я не дбав би,— будь я сам собі, я би й не думав о тім, а йшов наперед з зав’язаними очима. Але на таке в’язатись з другою людиною, котрій би іменно хотілось влегшити і її важкої долі?..

Відписуйте живо, яка Ваша думка і Ваша рада? Прошу Вас тільки, не думайте, що се все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоть би й на крайнє прийшлось,— але прецінь мені здається, що всетаки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати й кращого.

Коли б мені можна було денебудь дістати роботу літературну хоть на 50 р. місячно, або й на менше, то здається, що ми вижили б з того обоє, а тоді доля наша запевнена, А як ні, то коб хоть було де містити повісті та статті, котрі я писав би, сидячи на селі, щоб мати хоч яких 400 або й 300 р. річно для підрятунку господарства, то й тоді, може б, воно якось було, хоч до ліпших часів. Але що ж, до всього сього тре ждати, добиватись, задовжуватись і ще вчитись.

Оце я пишу Вам не в надії, що Ви тому зарадите, бо знаю, що й Ваше не краще, а щоб витолкувати Вам, чого мені страшно, і почути Вашу думку, Вашу раду: що нам діяти “в сім разі?

Ждем Вашої відповіді. Поки що я буду старався визичити для неї, хоч з ред[акції] «Світу», дещо грошей. Відповідайте живо!

Ваш   Ів.

 

 

До О. Маковея, 23 липня 1898 р., з Довгополя

 

Я жию тут досить добре. Гори трохи зависокі на мої ноги. Черемош гарний, але зовсім безрибний, зате гуцульської нужди пливе по нім багато. Може, дасте знати де до газет, що сього тижня жиди, везучи дараби, зробили загату під Сокільським, около 500 дараб звалило на купу, один гуцул утопився, а одній жінці поламало обі ноги.

 

 

ДО М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

Довгополе, 8 серпня 1898 р.

Високоповажаний пане професор!

Коли маєте переводчика з Доде, то дуже добре, — у мене нема навіть його contes. Нехай перекладає. Я тепер трохи відпочиваю, лагоджу Золя для 8—9 кн[иги]. Стаття про Ібсена пера Кміта є у мене, — погляну, що можна буде зробити з неї. З «Ворогом народу» надіюсь дійти з П[авли]ком до ладу.

З італіянського справді треба буде дати щось, але що, сього не берусь міркувати тут, на селі. Ада Негрі — віршарка, дещо з неї я перекладу, але котрі новелісти добрі — не знаю. З «Секретами» розпоряжайте як знаєте, мені все одно, коли їх друкувати. Реферат про віденську анкету гімн, до кн. 8—9 не пішов, бо н[оме]рів «Wage» від Скурського я перед виїздом це дістав. Дам до нру 10.

Я зібрав з Гуцульщини дещо цікавого етногр[афічного] матеріалу (пісню і оповідання про одного досі не звісного опришка, примівки) і даю се до «Етнографічного] збірника». Дикарєв уже надрукований, дав ледь 1 1/2 арк. Маю надію роздобути деякі предмети для музея Тов[ариства]. Зрештою роблю мало. На основі актів одного процесу лагоджу для «Записок» монографійку п. з. «Полонина Глистовата».

Засилаю в[исоко] пов[ажаній] добродійці і Вам щире поздоровлення

Ваш їв. Франко.

 

 

ДО О. Ф. ФРАНКО

[Кути],   28   серпня    1905  р. 28ЛПІІ 905

Дорога мамо!

Я досі сиджу в Кутах у дра Кулика, отець Попель поїхав до Станіславова клопотати за своїм ділом іще день перед моїм приїздом, і я досі не бачив його. Тут погода гарна, тепло, я щодня купаюся в Черемоші, вчора, в неділю, їздили до Соколівки, лазили на гору з дітьми.

Зрештою нуджуся, перекладаю решту історії Грушевського і жду на о. Попеля. Тут усе повисихало, грибів нема, в Черемоші вода мала. Не знаю, доки ще буду сидіти тут; із Довгополя зараз напишу вам і буду просити прислати мені там черевики. Зрештою, не маю що писати і цілую вас усіх.

Ваш Іван Франко.

 

 

ДО Ф. К. ВОВКА

Берегомет, 4 вересня 1905 р.

Дорогий пане професоре!

Отеє вже тиждень, як я вибрався зі Львова та й замість до Довгополя попав до Берегомету. З суспенсією Попеля не була брехня; я, прибувши до Кут, власне, дізнався, що він поїхав до Станіславова і до Львова клопотати за своїм ділом. Я пробув тиждень у Кутах у дра Кулика, а коли нарешті Попель прибув провізорично реституований, мені ніяк уже було їхати в гори і я вибрався сюди до д. Бурачинського. Інтересно тут, але всетаки не те, що в горах: купелі нема, ліс далеко, сиджу в хаті та роблю індекс до німецької «Історії України». Відпочити так і не доведеться.

Щодо моделів, то я радив би підождати, поки не поїдемо в гори до Мшанця. Бойко поплаче та й перестане, лише напишіть о. Зубрицькому, що приїдемо, гроші привеземо і вироби заберемо. Се його заспокоїть.

Цілую Вас сердечне.

Ваш їв. Франко.

 

 

ДО Д. Ю. ХАРОВ’ЮКА

[Львів], 28 грудня 1906 р.

Високоповажаний пане!

Вибачайте, що Ваш лист і Ваше оповідання так залежалися у мене. Сьогодні я припадком знайшов його і прочитав. Оповідання мені дуже подобалося як зразок гуцульського життя й діалекту, і я постараюся надрукувати його в ЛН «Вістнику». Прошу також і о дальші такі причинки. Та будьте ласкаві до кождого додавати словничок гуцулізмів, бо в оцьому е деякі слова не відомі мені, як ось: «у лупінці», «прьиц». Прошу пояснити. Остаюсь з правдивим поважанням.

Ваш Іван Франко.

 

 

ДО О. Ф. ФРАНКО

Криворівня, 28 серпня 1907 р. Криворівня.

Дорога мамо!

Зачав був писати лист до Лесі Українки по поводу її «Касандри», та якось не йшло, а Грушевський каже вірно: не до Вас прислано, то й ніпощо Вам писати. І рація. От тимто я, перечеркнувши початкові слова до Лесі, пишу тобі на тім аркушику, щоб не псувати решти паперу. В суботу або в неділю сього тижня приїде до Львова Гнатюк; я вже сказав йому, щоб він написав тобі квиток на 60 кор[он], а він обіцяв не лише зробити се, але надто взяти сам гроші і зараз передати тобі. Се буде найліпше. Щодо меду, то поговорю з дяком, а щодо будза, то мені здається, що нема потреби лазити за ним на полонину і везти його до Львова, коли можна тут дістати готову бербеницю доброї бриндзи; можливо, що о. Волянський відпродасть свою; він замовив був одну бербеницю у одного гуцула, та коли той не постачив йому на час, він купив бербеницю у другого, а тільки потім дістав замовлену «чісто овечу» від першого. Отсюто бербеницю, а хоч би лише половину її, я надіюся відкупити від о. Волянського.

Я тут наразі відпочиваю від деякої духовної роботи і не почуваю до неї потреби. Читаю я й хлопці мало, майже нічого, крім газет, та ось я прочитав «Записки Наукового тов[ариства] Шевченка» останній том. Щоб заповнити час, ходимо оба з Андрієм щодень на гриби, хоча властивого врожаю правдивих ще не було, а може, й зовсім не буде. Два рази ходили ми на афини і принесли по неповному кошику. Ожини вже приносять гуцули, але вони ще переважно зелені, хоч зародили дуже рясно. Гуцули почали вже «ходити в гогози» — вчора Митчук ходив із дітьми.

У Жаб’ю були два віча — на одно обіцялися прибути 5 послів, зібралося з 5000 гуцулів, а з послів не прибув ані один, і було загальне обурення. Друге було посольське справоздання Трильовського, та на нім був також посол проф. Дністрянський, який своєю промовою в честь Трильовського викликав загальний несмак. Я не ходив на жодне з тих віч. Нині в Жаб’ю знов храм і повалило туди маса народу з усіх гуцульських сіл. Хлопці приповідок не записують, а я записав кількадесят від бабки Бурачинської та від гуцулів.

На сьому кінчу, бо кортить вийти на Черемош або в лісок. Цілую Вас усіх.

Іван Франко.

 

 

314. ДО Д.Ю. ХАРОВ’ЮКА

Львів,   З0   вересня   1907   р.

Вибачайте, в[исоко]пов[ажаний] добродію, що так пізно відпо[ві]даю на Ваші писання. Саме день по одержанні Ваших «Тезків» я мусив їхати на невеличкі ферії, які зробив собі по трьох роках ненастанної праці, і не мав часу прочитати Вашого рукопису. А тепер, вернувши з Криворівні, я застав таку масу нової роботи, коректи та редакційних рестопцій, що ледве сими днями міг узятися до читання рукописів. Прочитав і Ваших «Тезків», вони гарні і варті друку, хоч і не роблять такого враження оригінальності, як Ваше перше оповідання. «Тезки» підуть до ЛНВ, надіюсь, що ще сього року, хоч «Вістник] страшно завалений різними уже розпочатими матеріалами. Інші оповідання прошу присилайте, тоді й договоримся про їх друк.

Поздоровляю щиро і бажаю успіху

Ваш їв. Франко.

 

 

396. ДО НЕВСТАНОВЛЕНОЇ ОСОБИ

[Львів,   кінець   1914   р.]

Високоповажаний добродію!

Нині одержав від Василя Якібюка, господаря в Криворівні, де я кілька років проводив літо, повідомлення [нрзб. — Ред.], що його взяли до війська і помістили там в службі.

Жінку з дрібними дітьми (троїма) він лишив дома, найстарша донька в мами нареченого, а найстарший син служить від року в війську. Сей господар свідомий як майстер домашнього промислу, дуже добрий оповідач та посередник в збиранні виробів старих гуцульських виробів між гуцулами та старої гуцульської традиції. Тому прошу перед дирекцією «Дністра» промовити кілька слів за уділенням його жінці з дітьми щонайменше з місячного кредиту на мій рахунок, чи я буду у нього сього року, чи не буду. Коли до трьох місяців не заплатить 100 крон, я готов буду заплатити ї[х] сам.

Остаюсь з глибоким поважанням

др І. Франко.