Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Петрії й Довбущуки. Мій дім —моя твердиня!

Старий гордий воєвода Шепетинський часто із задоволенням повторяв ту приказку. А треба було його бачити в ту хвилю, коли, окружений хмарою вельможних гостей, з котрих багато ледве держалося на ногах і думало, що у них вітряки на плечах замість голов,— так у них шуміло і крутилося старе угорське вино,— треба було бачити старого Шепетинського в такій хвилі, коли обходив із гістьми свій новий замок, просторі, на французький лад побудовані господарські будинки, повні новомодних господарських знарядів, коли показував гостям сильний частокіл і оковані брами, рови і став, що, немов величезний півмісяць, окружав замок від полудня, коли обводив їх по густому напівприродному парку, що обтулював собою від півночі нововибудуваний замок,— треба було все те видіти власними очима, щоб уявити собі, з яким виразом лиця повторяв тоді пан воєвода:
— Мій дім — моя твердиня!
А гості дивувалися. Дами, одіті після тодішньої моди тільки в тоненькі, серпанкові газові обслони, ахали сантиментально, стулюючи пишно тоненькі уста і оглядаючи далековидами чудову околицю. І всі подивляли красоту будови, виконаної італійським майстром, і чудове положення між лісом і водою, і сильні укріплення, і штучно в фантастичних формах повироблювані човни, що колихалися на гладкій поверхні ставу, і зі смаком поприбирані альтани в парку,— словом, подивляли все, що можна було хвалити. А хоч дехто зі старших панів закидував словом: «Пощо було будувати на теперішні часи так коштовні укріплення? Нащо здасться в нинішніх мирних часах замок, нащо рови, зводжений міст і палісади?» — то пан воєвода, випрямивши свою горду високу стать і показуючи гордо лівою рукою на власну грудь, говорив із задоволеним усміхом:
—  Мій дім — моя твердиня! Хіба ж ви не бачите високої мети, котра руководила мною при будові сього замку?
Гості мовчали і хитали головами, тільки дами шелестіли довгими газовими, легкими, як павутина, сукнями, повертаючися гордо одна перед другою.
—  Гляньте на ті сині гори, що мріють далеко!   Бачите, то брама, котрою часто входили угри в нашу країну!  Туди колись вдерся Раковцій! Мій замок призначений на будуче заперти їм браму. Гляньте на розлогі, широкі та рівні поля від сходу й півночі! Се шлях, котрим налітала пагубна саранча — татари на наше благодатне Підгір’я.   Мій замок має стати запорою проти загонів бісурмен, стати охороною бідним людям, що тікають зі своїм добутком  перед мечем і огнем невірних!
Так говорив пан воєвода, а його стать, схилена віком до землі, простувалася і підіймалася вгору при тих словах. Він знов задоволене всміхався і гордо поглядав по гостях.
А гості вже й самі зачинали подивляти високі патріотичні цілі власника замку, бажали йому щастя, а його родові слави і довгого панування.
Але на згадку про рід воєводи каламутилася його радість. Він пригадував собі, що в нього нема сина, що його славний рід, його ім’я з ним вигасне,— і похиляв знов горду голову вдолину, мовби клонився перед рукою судьби. Бо й справді судьба, мабуть, напосілася пригнести ту сильну горду голову. Його син, ціла батькова надія, по році життя з жінкою погиб нагло на ловах, а його молода жінка скоро пішла за ним у могилу. Лишилася непотішному дідові одна лише маленька внучечка Мільця, на котру чомусь дід не міг зілляти всеї своєї любові. Жаль по страті сина уступив незабаром місця високолетним і славолюбним думкам, уступив місця заходам при будові замку, тисячам мрій і планів, котрі роїлися в старій гордій голові. Тим часом Мільця росла під надзором няньки і французки — бонни Шарлотти. їй було півчетверта року в ту пору, коли відбуваються події, про які йде тут мова.
А діялося се в другій половині XVIII віку, коли польську корону носив Станіслав Понятовський, а над Польщею, або властиво над головами молодих ляхів і ляшок, почавши від короля, запанувала чарівна маркіза Loully.
Було се одного прекрасного літнього вечора в неділю. Отець Ісидор, священик сусіднього із замком села, обходив, помахуючи грубою тростиновою паличкою в срібній оправі, свої широкі лани, що красувалися високим житом і зеленою пшеницею. Задоволення і легкий усміх бігали по його лиці, а легкий вечірній вітрець грав під час ходу полами його довгої чорної реверенди. Срібна оправа палички блискала до сонця, а повне, кругле лице панотця набирало від вечірньої заграви ще більше рум’яної краски. Про що думав о. Ісидор у ту пору, трудно вгадати. Може, й не думав ні про що, а тільки тихо любувався вечірнім спокоєм під час проходу.
—  Слава   Йсусу   Христу! — відізвався   нараз   грубий голос за плечима о. Ісидора. Він обернувся і відповів:
—  Слава навіки 1
Перед ним стояла людина літ коло п’ятдесяти, з загорілим лицем і ростом більше як о голову вища від о. Ісидора. В рисах його лиця, крім мужеської енергії, добродушного, але й гордого усміху, що означав свідомість його переваги над іншими, не можна було вичитати ніяких ворожих намірів.
—  Всечесний отче, вибачайте, що так несподівано заходжу вам дорогу, але, бачите, у мене пильна  справа до вас.
О. Ісидор поступив два кроки взад, аби ліпше оглянути незнайомого, і допитливим поглядом змірив його високу поставу.
—  Сподіваюся, що ви, всечесний отче, знаєте мене?
—  Ні, не знаю!
—  А як так,— сказав незнайомий з жартовливим усміхом,— то я скажу вам. Я Олекса Довбуш.
Ті короткі слова дивно вплинули на о. Ісидора. Його здорове, червоне лице поблідло, коліна затремтіли, а рука судорожне стиснула срібну головку палиці.
—  Отже,— говорив далі Довбуш, задоволений, видно, тою зміною на лиці панотця,— моя  справа, всечесний, така. Я жию по лісах, як небесний птах, що ні оре, ні сіє… Та від кількох днів зі своїми товаришами даремно прошу в Бога хліба насущного. Тому звертаюся до вас і прошу, аби ваша щира рука накормила голодних!
Самозадоволена усмішка щезла з лиця грізного опришка і вступила місця іронії й зневазі. Він знав, що о. Ісидор дуже скупий і що ті слова нагнали на нього немало страху.
І справді, о. Ісидор аж скорчився, почувши се, і язик його без зв’язі вилепетав:
—  Як то, як то? Поясніть ліпше,—я вас не цілком розумію!
—  Проста річ. Ви, отче, будете такі добрі сьогодні вечір між годиною осьмою й десятою заставити у себе стіл для мене і двадцяти моїх молодців, бо ми не маємо де повечеряти! Не дуже там заходіться, ми з’їмо щобудь, бо мої хлопці голодні! Бувайте здорові!
І капітан, поклонившися і ще раз насмішливо поглянувши на остовпілого з тривоги о. Ісидора, скорими кроками подався геть.

*
Пан воєвода Шеиетинський був того вечора в дивно веселім настрої. Гості власне пороз’їздилися, і слуги прятали в широких покоях. Воєвода ходив поволі по свойому кабінеті, ставав щокрок, писав рукою різні знаки в повітрі, якісь слова й цифри, а часто навіть і звук невиразних слів виривався з його уст. Старе угорське вино, котрого нині немало потекло, розігріло стару кров і збудило в ньому добрий гумор. Він з радості тричі поцілував чотирилітню прекрасну внучку і заявив мадемуазель Шарлотті своє задоволення, що так старанно її пильнує. Потім пішов до свого кабінету і заперся в нім.
Не праця, що вимагає спокою, була його метою… Він ходив по умебльованім із великим смаком кабінеті, а думки його губилися в смілих рахубах, у широких планах будучності. Його багатства були великі, стіни замку скривали величезні скарби; слуги його вірні, а піддані в кождім часі мусять приложити рук до роботи, покинувши свої, хоч би й найпильніші, заняття.
Нараз застукав хтось голосно до дверей кабінету, і почувся голос льокая, що доносив про прихід о. Ісидора. Пан Шепетинський ніколи не поважав ні релігії, ні її слуг і не поважав передовсім о. Ісидора, якого скупість була йому відома. Він поглядав на нього все зневажливо і не називав його інакше, як рабом Божим.
Отець Ісидор, блідий, задиханий, весь тремтячи, ввійшов до панського кабінету.
—  Чого вам, рабе Божий? Ов, що я бачу! Ви такі неспокійні, такі затурбовані! Певно, злодій слуга украв вам без вашої відомості із замкненого шпихліра кусник хліба? Або, може, ви припадково, не допусти Боже, загубили з десять золотих? Що?
Ся насмішлива промова пана Шепетинського до решти збентежила о. Ісидора і збила його з пантелику.
—  Ні, ваша ясновельможність,— промовив він немов дерев’яним язиком,— річ десять раз гірша!..
—  Боже! — крикнув  з  комічним  пафосом  воєвода.— Певно, вам у пивниці потріскали обручі на бочці найстаршого вина! Годі, рабе Божий, я не пораджу,— що сира матінка земля випила, того їй уже з горла не видреш!
Та о. Ісидор, котрого, мов блискавка, наново прошибла гадка про страшних опришків, відзискав притомність і тремтячим голосом розповів воєводі, в чім річ.
Треба було бачити пана Шепетинського в тій хвилі, як слухав оповідання о. Ісидора. Його комічний пафос розплився, мов імла від сильного вітру, його губи стислися, але очі заясніли радістю.
— Собаки скажені, пси підлі! — крикнув він.— І вони сміють туди волочитися під моїм оком і ще й людей напастувати!
—  Гей,   зараз  завтра  велю поставити  шибеницю над ставом.   Заколишуться  вони  на  ній  незабаром   разом   зі своїм ватажком!
—  Хлопці, сюди! — крикнув воєвода, широко створивши двері.— Гай, біжіть узброїться, беріть шнури й аркани! Скорше, цапи, скорше!
Гурма слуг, що вбігла на крик воєводи і хвилю стояла, широко вибалушивши на нього очі, розбіглася тепер так само скоро, зрозумівши, в чім діло і що треба робити.
—  Отче Ісидоре, махай додому, ладь вечерю… гости їх… а я почастую їх вином із своєї пивниці.
—  Але ж, ваша ясновельможність,  я бідний слуга  Божий, відки мене стане гостити двадцять таких лісових медведів?
—  Не стане? То як собі хочеш. Нехай тебе, про  мене, й повісять, нехай тобі сиплють вугля до халяви, як не одному з вашої братії! Коли тобі так жаль погостити їх, про мене! Мені байдуже.
—  Але ж… на милість Бога… ваша ясновельможність… не дайте марно пропадати чоловікові!
—  Роби, що кажу!
—  Але ж…
— Нічого «але ж»! Так мусить бути, і кінець. Не знаєш, що на голову Олекси Довбуша наложено тисячу червінців? Як він буде в моїх руках, надгорода буде твоя! Іди й лагодь вечерю!
Отець Ісидор того, здається, й чекав. Урадуваний, поклонився воєводі до колін і подався в село, рахуючи в душі прекрасні червінці. А ті червінці — то були грушки на вербі! Польське правління, польський сенат, польська шляхта як що обіцяла, то на тій обіцянці кінчилося.
А пан Шепетинський ходив, дуже врадуваний, по широких, пишних покоях і затирав руки з радості, що йому доля судила зловити славного опришка, котрий від кількох літ ширив страх між довколишніми панами.
Зблизився вечір. Пан воєвода тихенько, боками поза село рушив, окружений гурмою узброєних слуг, до мешкання о. Ісидора, аби опришків нечайно напасти при вечері і легким коштом зловити. Якось на хвилю заблисла в душі пана Шепетинського думка, що він дома не лишив доволі сторожі; але зараз опам’ятався, що там її не треба.
— Ей, мій дім—моя твердиня. Наперед, хлопці!
Запав вечір і покрив сивою густою млою широкі луги, якими вела стежка. Оддалік синів підгірський ліс, а з панського ставу голосно розносилося по повітрі рохкотання жаб. Незабаром пан Шепетинський і його слуги щезли серед тої великої, живої, чудової природи.

*
Гей, даремно, пане воєводо, розставляєш хитрою штукою своїх слуг довкола попівства! Даремно готовиш засідку на звіра! Сей звір у неї не впаде.
Даремно, стара горда голово, уявляєш собі подяки, які складатимуть тобі гурмою сусіди за те, що зловив славного опришка! Шкода твого заходу звабити його в сітку! Уважай, аби ти сам не впав у слопець, аби ти, хитрий, не дав перехитрити себе.
І даремно ти, о. Ісидоре, тішишся ї числиш наперед червінці, які виплатить тобі польський уряд за Довбушеву голову! Шкода було заходу, рабе Божий, готовити таку ситу вечерю! Молодці Довбушеві деінде повечеряють,— та й гучно повечеряють!

*
Німо й понуро стоїть новий воєводський замок серед подвійного вінця: темного парку і ставу, що синіє, як велетенський півмісяць. Лише зводжений міст висить у задумі над глибоким замковим ровом; із башт виглядають пащі гармат, а в ставі полощуться золоті зірки небесні, немов чарівницірусалки, що бажають у глибину води заманити ті грубі липи та плакучі берези, що, пообсідавши берег ставу, тужно приглядаються собі в його кришталевих водах. Часом лише плюсне серед тих хвиль весела риба, а що раз, то ширші обручі легеньких хвиль розходяться, плещучи о зелений берег.
Та в замку служниці й слуги в просторій кухні гуртом обсіли грубу, ждучи, доки вернеться пан, і скорочують собі час розмовами. Мала Мільця і мадемуазель Шарлотта сплять у своїй кімнаті, і ніякий стук, ніякий галас не перебиває їх сну. В кухні розмови стають чимраз живіші. Дівчата й баби, пастухи й старі діди оповідають чутки про Довбуша.
—  То мусить бути страшний чоловікі — боязко прошептала Сенька, молода дівчина.
—  Йди, дурна,— відізвався Клим, старий дід із довгими козацькими вусами,— ти сім триднівок   постила би, сім п’ятниць поклони била, якби тебе такий чепурний   молодець посватав!
—  Агі на вас із вашим сватанням! Ідіть геть! Такий старий, а ще вам небилиці з голови не вивітріли! — сердилася Сенька,  почервонівши від стиду.
—  То ти,   Грицю,   кажеш,   що   бачив   Довбуша? — запитала    кухарка    Параска    невеличкого     плечистого хлопця.
—  Овва,— сказав той зухвало,— не штука було його бачити! Бачив я його, та й то не раз у нашім лісі.
В тій хвилі дивно щось забряжчало і зашелестіло на замковім подвір’ї… Всі надставили вуха, чи не почують крику воєводи, але нічого не було чути. Ні один із прислуги не вийшов, аби подивитися, що там. Усі слухали дальше оповідання Гриця.
—  А як же він виглядав, той страшний розбійник? — запитала Сенька Гриця.
—  А як же би мав виглядати? Як  кождий хрещений чоловік.
В тій хвилі зашаркало щось по дверях. Почулися голосні кроки, двері відчинилися, а в них показалася висока стать Довбуша.
—  Добрий вечір,— сказав, не кланяючися.— Так виглядав, як я? — додав із усміхом, обертаючися до Гриця.
Трудно описати переполох слуг, коли побачили перед собою так несподівано страшного опришка. Якби був грім у тій хвилі вдарив серед хати, не були би гірше перелякалися. Зуховатий Гриць в тій же хвилі опинився в найтемнішім куті під тапчаном. Жінки скрикнули і задеревіли на місці. Тільки старий Клим порвав за сокиру.
—  Дай спокій, старий діду,— сказав із усміхом до нього Довбуш.— Ми не прийшли вам тут   ніякого зла   робити, тілько, будь ласка, поможи пов’язати челядь, а як усе буде готове, покажеш нам, де панська каса.
—  Не діждеш того, проклятий розбишако! — крикнув Клим і пустився на нього з сокирою.
—  Хлопці, гей! — крикнув Довбуш. І вмить двері пирсли, і Клим почув, що його руки зціпив хтось, мов кліщами. Його зв’язали і, заткавши йому рот, винесли на подвір’я, а за ним і всю службу, навіть і Гриця, що запхався під тапчан. Один здоровенний опришок став над ними на сторожі.
—  Як мені котре писнете, то зараз йому кулею лоб розтріскаю,  як гарбуз.
Бідні слуги, потривожені й пов’язані, не сміли пустити ані пари з уст. Тільки Клим пручався і кидався, та кричати не було як, бо йому заткано рот хусткою.
Тим часом опришки бушували по замку. Ось уже несуть зв’язану напівсонну мадемуазель Шарлотту і регочуться з її переляку. Але що се нового надумав капітан? Мабуть, скарб якийсь криє під полою широкого панського плаща, накиненого на плечі. Обережно виносить той скарб, стає серед подвір’я і кричить:
—  Хлопці, гроші є?
—  Є, ватажку,   є! — кричать змішані голоси з сіней, і вмить показуються опришки, двигаючи панську касу.
—  А забрали що треба? — питає знов ватажок, який під тим «що треба» розумів дорогоцінності та інші речі, потрібні грабіжникам.
—  Забрали, забрали!— кричить знов кілька  голосів. І знов виходять із замку опришки, двигаючи скриню, повну панського добра.
—  Наперед! Добро до сховку! Поділ завтра за дня!
Опришки, радісно перешіптуючися, рушили в дорогу. Ватажко ще задержався, все ще не випускаючи з рук своєї добичі.
—  А не вивісити панові воєводі червоної хоругви на замку? — питав з жорстоким, але тихим усміхом опришок, що стояв при прив’язаних.
— Бігай!
Нічна темнота вже засіла землю. Дрвбуш вийшов із подвір’я і, ухиляючи трохи поли плаща, аби придивитися своїй добичі, сказав:
—  Отак,   пане воєводо, ми   аж  тепер   порахувалися! Бо вже прийшла пора! А як твій син украв і зганьбив мою Олесю,— а як ти ще, подибавши мене в лісі, велів немилосердно катувати,— а як ти знищив ціле моє щастя, ціле моє життя,— ти, певно, не думав, що прийде й на мене черга відплатити тобі рівним за рівне, вирвати останній накорінок твого роду, знищити всі твої плани й надії! А те всетаки сталося! Внучка твоя ось тут, у моїх руках! Моя відплата незабаром завіє на пишній крівлі твого нового замку!
І, несучи обережно обвиту в поли Мільцю, зник опришок у нічній темноті серед крутих стежок, що вели по панськім парку.
Незабаром усміхнулася темна ніч. Застилалися чорні хмари на небі своєї чорняви, почервоніли. У ставі пробудилися рибки і стали підпливати, плюскочучи, до рожевого світла. Думали, що сонце сходить.
А се горів гордий новий замок воєводи.
Ой, невтішно та нерадісно вертав пан Шепетинський із свойого походу! Не в ладі верталася його дружина, не на спочинок вертала вона! Ціле село заворушилося. Здвиг народу зібрався довкола пожарища, а поміж народом пропихався німий, блідий пан Шепетинський. Нещастя відразу зламало його горду душу. Все, все, про що мріяв, що снилося йому на старі літа, до чого сильно приросло його серце, тепер розвівалося димом, сідало в попіл із пожежею. Його славний рід на нім кінчився, його будуча задача — боронити Підгір’я від наїзників — щезала так, як те полум’я в глибині темного небозводу. Все, все забрали йому ненажерні напасникиопришки!
Завели воєводу на ніч до села. Він сам уже не мав сили доволіктися туди. А на другий день ясно і погідно встало сонце. Шепетинський усміхався. Добував із кишені дукати і, сміючися, грався ними, як дитина. Бігав сям та там з веселим реготом, то знов сідав;  підпирав сиву голову обома руками і тремтячим голосом заводив якусь веселу пісеньку. Казали, що він збожеволів.

II
ВНУЧКА ВОЄВОДИ
Серед гір, за місточком Сколім, в околиці, званій Тухольщиною, високо підіймається гора Зелемінь. Лісамиборами покриті гори окружають того велетня, а в цілій околиці царює ще рука первісної природи, з якою тут людська рука не розпочала ще рішучої боротьби.
У стіп Зелеменя сидів у часах, коли відбувалася отся подія, самсамісінький старий пасічник. Його самітної оселі серед лісу ніколи не оживляв людський говір, хіба тільки співи лісових пташок переривали її та бренькіт пчіл, що літали на поблизькі, усіяні цвітами полонини за медом. Хіба раз або два в році загощували до хати пасічника Семена деякі ґазди з поблизьких сіл за медом або за зіллям, бо Семен, як звичайно кождий незвичайний дивак, славився знахарем, що вміє помогти на різні хороби.
І справді, у Семена було багато таких дивачних привичок, що йому неможливо було погодитися з більшим гуртом людей. Щось таке нелюдяне, похмуре і нетовариське було в його поведенню, що, побачивши його перший раз, кождий міг уважати його за не знать якого злодія, розбійника та нелюда. Але під тою грубою неприступною поверхністю скривалася щира душа і не притуплене віком почуття любові до вічнозеленої, величавої гірської природи. Нещастя молодості, сумні пригоди і переслідування вигнали його зпоміж людей, та не вбили в душі його найкращої признаки чоловіка — чоловіколюбності.
Та в тих часах, про котрі тут мова, частіше, як звичайно, оживляв людський говір, а навіть сміхи та радість самітну хату лісового помешкання. Олекса Довбуш часто загощував із деякими своїми хлопцями в ті сторони, часто довго розмовляв із Семеном. Душа немолодого вже опришка бувала іноді так повна турбот і гризот, що мусила вилитися перед кимось. Із своєї ватаги він не міг нікому звіритися — і тішився, здибавши в лісовій пустині щирого приятеля і досвідного порадника. Він виповів йому все, що тяжіло на серці,—і в тій лісовій хаті зродився в душі його намір посвятити свої скарби для добра руського народу.
Після нападу на замок Шепетинського Довбуш зі своєю ватагою попростував до Семена, аби з ним порадитися, що робити з внучкою ворога, яку він для помсти викрав із замку. Опришок, хоч і глибоко відчував у серці жаль за своїм змарнованим життям і почував сильну ненависть до всіх кривдників його самого та руського народу, всетаки не посмів знущатися над бідною безпомічною дитиною, останньою парістю ворожого йому роду. Він запитав поради в Семена, бо твердо вірив, що сей наведе його на добру дорогу.
—  Розуміється,— сказав пасічник, коли Довбуш розповів йому про напад на замок воєводи, — зробили ви неабияке діло. Не було потреби так страшно мститися над паном, а над дитиною ще й менше. А де ж ти подів її?
—  Та вона тут з нами,— відповів Довбуш.
—  Де з вами?
—  Тут недалеко в селі. Хлопці принесли її сюди на плечах. Несли ночами, бо вдень ми мусили ховатися по лісах. Отак промандрували цілі дві неділі, поки дійшли сюди. Дитина зразу плакала, а потому якось забавилася.
— То, може, помістиш її де в селі? Може, у якого попа?
— Не маю такого знайомого,— відповів Довбуш.— А я гадав, чи не могла би вона прожити тут із тобою в безпечнім місці, поки не знайду для неї дещо відповіднішого.
—  Трудно буде,— сказав Семен по короткій задумі.— У мене, сам знаєш, нема ніякої вигоди для панської дитини.
—  Се ще було би найменше,— відповів Довбуш.— Де про що я міг би постаратися, а до тебе, думаю, вона привикла би ще борше,  як до моїх товаришів. А під зиму я чей винайду для неї таке місце,  де буде мати більшу вигоду і ліпший догляд.
—  Та про мене,— сказав Семен,— нехай  буде й  так. Я тут сам, але в мене є також свояки й знайомі, що можуть притулити її в разі потреби.
Довбуш віддалився по сій розмові і другого дня сам на своїх руках приніс воєводську внучку в хату пасічника.
Мільця поволі забувала про свій панський дитинячий вік. Згадки про воєводу всувалися чимраз у темніші закутки її душі і стали вкінці мовби якимсь невиразним сном. Зате краса її розвивалася чимраз пишніше, як розвивається весною краса чудової цвітки в полонині. Вона привикла до самітності в хаті, до шуму лісових дерев, до понурого обличчя пасічника,— а її чисте, дівоче серце і почуття розвивалися в окруженню гірської природи і віддалік від людей, що своїм злим прикладом могли би звихнути свобідний ріст і розвиток тої запашної цвітки.
Довбушеві в тих часах прийшлося дуже круто. З упадком Польщі скінчилося його капітанство. Він мусив скриватися, а потім під різними назвами, як жебрак, блукати по краю. Його жінка в Перегинську вмерла з гризоти. Душа бідного вигнанця терпіла багато під нестерпним тягарем розлуки, і йому так і не довелося знайти для Мільці вигідніший та безпечніший притулок.
Аж по упливі п’ятнадцяти літ він загостив знов до пасічника Семена. Радісно приняв старець страшного колись гостя. Здивована поглядала на нього Мільця… здивований і очарований поглядав Довбуш на ту, котру колись безпомічною дитиною викрав із замку її діда. Замість турботи та гризоти, яка мучила його досі, він почув у душі дивну, невияснену пільгу, немов свідомість того, що його злочин може принести добрі наслідки в будущині.
Недовго пробув Довбуш в оселі пасічника, недовго, а яка рішуча переміна зайшла в його душі! Його серце ожило,— ожило з новими стражданнями, з новим щастям, із новою любов’ю. Червона, як вишня від сонця, зустрічала його Мільця, ціла в огні, тремтячи, слухала довгими вечорами його оповідань про його життя, про давно минуле, та незабуте горе,— і її серце почало відзиватися до нього якоюсь незнаною, тихою і солодкою мовою…
Весною 1800 року відбулося вінчання Довбуша з молодою Емілією, внучкою воєводи, останньою парістю родини Шепетинських. Та вона того не знала і віддавна привикла вже вважати себе за дочку Семена.
Та недовго пробував Довбуш зі своєю молодою жінкою. Боячися, аби його не висліджено, він знов покинув пасічника, знов у жебрачій одежі пішов у широкий світ, обіцявши за рік знов ябитися там, куди тягло його серце.
Тяжко стало Мільці. Та туга щезала поволі: час і надія побачити незабаром чоловіка потішали її. І все йшло звичайним порядком у пасічниковій хаті, коли нараз, уже пізньою зимою, почув старий Семен, що жандарми мають спасти на його хату, аби зловити жінку Довбуша. Про се сказав старому пасічникові один вівчар, який узимі за кілька миль їздив на Зелемінь по сіно. Семен цілу ту зиму не виходив із хати, бо старість уже змогла його,— і кілька днів по відході вівчаря він помер, повідомивши перед смертю Мільцю, що їй грозило.
Неописаний жаль і переляк проняв наскрізь серце молодої жінки, коли нараз побачила себе самою серед безлюдної лісової пустині вночі, з трупом свого, як їй здавалося, батька.
Тої ночі вродився їй син, друге живе єство обік неї в тих лісах. Вона тряслася над ним, плакала і сміялася, не знала, що робити, а кождої хвилі бачилось їй, що вже йдуть немилосердні, вусаті, узброєні посіпаки, що її беруть, кують у тяжкі кайдани, що відбирають їй те бідне дитя, її єдину потіху. Ні, несила була їй довше мучитися! Втекти відсіля, в найближче село, між людей, котрі її сховають, і оборонять, і потішать,— се була її єдина думка.
Кілька день по злогах вона взялася до роботи, убрала себе якнайтепліше, пообвивала дитя старанно і слізно прощалася з тою мирною старою хатою, де так гарно, так спокійно пройшли її молоді літа. Нараз впала їй в очі пасічникова псалтиря, єдина книжка, що була в тій пустині. З неї молився пасічник, на ній учив він її читати, з неї переписувала вона перші букви вуглем на яловій тесаній дошці, в ній і вона останнього року знаходила потіху в тузі, котрої перед тим не потребувала і не розуміла. Вона взяла з собою сю святу книгу в тій вірі, що вона стане їй у дорозі обороною і з’єднає їй милосердя в Бога і в людей. Потім, перехрестившися і з сльозами поцілувавши ще холодну руку свого опікуна, пішла в Божу путь.
Мільця думала, що в найближчім селі оповість людям про смерть пасічника і верне з ними, аби поховати його смертні останки. Але цілком інакше сталося. Метелиця позавівала снігом усі знані їй лісові стежки, а сніг, падаючи, все затемнював так, що вона незабаром збилася з дороги і заблудила в лісі.
Тяжковажко, в неописанній тривозі, плила їй година за годиною. Вже сонце зійшло з полудня, а вона все ще блудила густими борами. Вже стало вечоріти, мороз діймав її, сили почали її покидати, та вона, невважаючи на студінь, останками свого тепла гріла лише своє дитятко. І ніч уже надійшла, в лісі вчасніше, як на полі,— а ще не кінчився ліс, не уставала метелиця, до того всього долучився мороз. Вона сіла спочивати під розлогою смерекою, під якою було менше снігу, і, кормлячи грудьми свою дитину, стиха шептала молитви. Потім, коли стогнання лісу під бурею втихло трохи, вона рушила далі густим лісом попід смереками, спускаючися все нижче й нижче вдолину. По якімось часі вона побачила недалеко внизу бліде світло і зараз пізнала, куди зайшла.
Була се одинока невеличка гірська коршма на краю лісу, недалеко від села. Живіше забило у неї серце, і вона, вийшовши з лісу, побрела сніговою поляною навпростець до коршми.
В буді під коршмою лежав лютий пастирський пес. Зачувши кроки чужої людини, він зірвався з голосним гавканням, та те гавкання було для неї миліше від усього, що чула в тій хвилі, бо свідчило про присутність живих людей у коршмі.
Із коршми вийшов жид із слугою, відкликав пса і здивувався немало, бачачи перед собою в таку годину «пасічникову молодицю», знайому йому здавна. Він запровадив її до коршми, де вона швидко огрілася. Зразу здавалося, що її здорова натура перенесе без шкоди страшні події останніх днів. Вона покріпилася в коршмі звареним наборзі гарячим молоком і лягла спати з дитиною,  але над ранком у неї   показалася   сильна   гарячка, так що вона,   прокинувшися і простогнавши до рана, попала в повну  нетяму. Переляканий орендар післав свойого слугу в село, аби  спровадив сани та тягло, і коло полудня непритомну молодицю з дитиною з тяжким трудом завезено в село і відвезено просто до місцевого священика.  Сей, не гаючися, охрестив дитину, що була мужеського полу, і примістив у себе тяжко недужу матір, яку здавна знав як дочку пасічника Семена. Знайшовши при ній пасічникову псалтирю, він прочитав на  останній   картці  тої  книги  пасічникову   записку,   що потрохи вияснила йому походження молодиці. Сама ж молодиця пролежала ще кілька днів у страшній гарячці та непритомності,  потім прийшла до себе лише настільки, що могла сказати, що її тато вмер і лежить у сво’ій хаті непохований, і потім попала знов у нетяму, що скінчилася тихою смертю.
Її й Довбушів син лишився знайдою в попівськім домі.

III
ЗНАХІДКА В РОЗГІРЧ1
П’ять літ минуло від часу, коли в Довбущуківці відігралася драма, описана в першій часті сеї повісті.
Ми знов у горах, недалеко Розгірча. Від полудня високі гори, покриті темними смерековими борами. У їх стіп на ріні руїни старої мурованої коршми, де колись сидів жид Бляйберг. Попри руїни, порослі мохом та кропивою, в’ється маленька стежка, її ледве видно; мабуть, рідко коли хто нею ходить. Вона підіймається двома закрутами на невеличкий горбок і пропадає в густій тіні лісу. Тою стежкою ходять люди з міста відвідувати знаний камінь, що стирчить у тім лісі. Із селян мало хто ходить нею, бо про руїни старої коршми оповідають страховинні перекази, а жінки бояться і згадувати про неї під ніч.
В одну літню, погідну днину сею самітною стежкою йшов чоловік малого росту, з живими, хитрими сірими очима, поміщанськи вбраний, з грубою палицею в руці та з торбою через плечі. Скорою ходою він добирався до лісу і незабаром сховався в холодній тіні. Тут спинився на хвилю, відітхнув глибоко і обтер піт із чола. Потім став розглядатися довкола, немов питаючи в пам’яті, куди дорога, бо стежка в лісі цілком пропала.
Роздумавши добре, куди йти, він справився в гущавину і довгий час дерся ярами, зворами та кременистими лісовими обломами, доки перед його очима не вистрілив розгірецький камінь. Трьома високими, стрімко полупаними стовпами здіймався він угору і сірими неправильними контурами вирізувався на темнозеленім тлі бору.
—  Слава  тобі,   Боже! — прошептав,   тяжко   зітхаючи, подорожній.— Насилу дібрався до сього місця, де вже так давно я повинен був стати. В тім камені остання моя надія… Як тут нема того скарбу, то вже хіба сам чорт удавився ним! І кількото я нашукався, кілько напитався за ним, цілих п’ять літ часу стратив, борючися з різними трудностями!
Так бурчав подорожній, уклавшися під грубезною смерекою недалеко каменя на довший відпочинок. Він здіймив зі себе кафтан і торбу, поклав на землі, поправив на собі вузький ремінь із блискучими пряжками і добув із торби кавалок хліба, солі та добрий відрізок ковбаси.
—  А хто знає, може, й брехав Петрій, як його мучили?
Може, се все байка, видумка… може, він тільки на те розпустив вістки про такі великі скарби, аби подрочитися з Довбущуками? Де ж то можливе, аби я стілько шукав, усі закамарки перешниряв та поперевертав і не знайшов нічого? Але побачимо,— додав, устаючи і збираючи одробинки хліба.— В тім камені ще моя остання надія! Дурний нарід каже, що сі скарби закляті! Що то значить? Коби лиш були тут, моя рука вже їх видобуде… не пошкодить ніяке закляття!
Се був Невеличкий. Проворний і хитрий бурлака встиг тої страшної ночі, що скінчилася погромом Довбущуків, вихопитися і втекти від стражників. У його голові зродилася тоді ж гадка піти на власну руку шукати скарбів. І ся справа займала його цілих п’ять літ.
Перехрестившися, виняв невеличку сокиру, що стирчала ззаду за поясом, узяв у руки свою палицю, здолини добре оковану, і став дряпатися горі каменем, аби дібратися до першої щілини, яку видно було знизу. Стіна була стрімка, камінь зверху сипкий, звітрів на сльоті, але Невеличкий із дивною зручністю поборював перепони.
І ось він по довгих трудах угорі… заглядає цікаво в темну щілину… нічого не бачить… Стукає палицею по кам’яних стінах, палиця не трафляє нічого, крім каменя… Лізе сам у темну щербату нору, та вона цілком порожня.
—  Ну, ну,— воркоче трохи розчарований, але не знеохочений Невеличкий і починає уважніше оглядати все довкола. Незабаром він побачив другу, меншу, майже незамітну розколубину над своєю головою.
—  Е, ось воно куди! — буркнув він  і знов з немалим трудом почав дертися вгору. І знов знайшов вузьку, глибоку печеру, але й ся була порожня.
Невеличкий іще не тратив надії. Він довго сидів на кам’янім помості печери і пильно роздивлявся по всіх кутах. Потім, вихиливши голову з печери, глянув униз і затремтів при першім погляді.
По стрімкій, обірваній скалі, по якій з великим трудом він виліз угору, не так легко злізти вдолину. Найменший хибний крок грозив упадком і смертю. Смілий опришок, одначе, не стратив відваги.
Як сильний щупак, попавши в сіть, кидається по ній, аби натрафити на діру і продертися нею на свободу, так бігали бистро опришкові очі. Але всюди стирчали грізно і понуро стрімкі стіни, і ніде не було видно вигіднішого проходу.
Може, перший раз по довгих літах прийшла йому в тій небезпеці гадка про Бога, і він, зітхнувши з глибини серця, обернув зір свій угору, мовби виглядаючи відти руки порятовника.
І як лише підніс догори очі, то вже довго не спускав їх, але пильно став розглядати сіру скалу та її пошарпані стрімкі вершини.
—  Ось воно! — крикнув радісно.— Вилізу на сам вершок каменя, а другим боком чей же злізу вдолину.
І, спершися сильно на свою палицю, з незвичайною легкістю піднявся вгору і став дряпатися скалою до самого вершка.
—  Ах! — вирвалося мимоволі з його груді, а в тім однім оклику вилилося немале розчарування. Друга стіна каменя була ще стрімкіша, ще небезпечніша і недоступніша, як перша. Та він і тепер не тратив відваги і знов почав пильно оглядатися довкола.
Подовгастий вершок каменя був зубатий і полупаний і виглядав мов великий гребінь із величезними кам’яними нерівними зубцями. Здовж того гребеня поклав собі Невеличкий лізти аж на сам край і там шукати стежки вдолину. Той намір декому іншому був би видався неможливим, бо спинатися на стрімкі іглиці, маючи по однім і по другім боці глибоку пропасть, на те треба було неабиякої відваги та зручності. Невеличкий не злякався, кинув надолину свою тяжку палицю і пустився в страшну дорогу.
Нарешті йому таки вдалося дістатися на останній вершок скального гребеня. Лице його прояснилося. Скала з сього боку була, щоправда, стрімка, але сильно потріскана і нерівна, і він рішився при помочі своєї сокири злазити вдолину. Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скалі, аби на них стати міцно,— і так повільно, але досить безпечно, почав спускатися вниз.
Нараз видалося йому, що камінь, о який ударив обухом, захитався і глухо задуднів. Отеє розбудило його цікавість. Він іще раз, сильніше вдарив сокирою в камінь, але сього удару мало не переплатив життям. Камінь, що слабо держався на своїм місці, попустив під сильним ударом і з громовим лускотом звалився вдолину, розбиваючися о скалу. Падучи, захопив одну ногу Невеличкого, і хоч не скалічив його значно, та всетаки мало не збив його з рівноваги і не зіпхнув наперед стрімголов униз. Се було би, певно, сталося, коли би Невеличкий у тій же хвилині зручно не відхилився набік і не притисся до стрімкої розпуклої скелі.
Коли минула хвиля небезпеки, він знов піднявся і поглянув на місце, відки скотився камінь. Яке ж було його зачудування, коли побачив там темний, до сонця вихилений отвір глибокої і досить просторої печери.
—  Ось  де мій талан, ось де ті скарби! — скрикнув Невеличкий і весь затремтів із радості.
Проміння сонця поволі, немов боязко, продирало густу темноту, що панувала віддавна в печері. Аж по добрій хвилині Невеличкий міг розрізнити деякі більші щерби скал у нутрі печери. Але, крім щерб, годі було добачити щось інше.
Поволі всередині роз’яснилося, і Невеличкий ледвеледве втиснувся тісним отвором до печери. Та, на своє велике розчарування, замість купи золота, побачив серед печери два людські кістяки, покриті перегнилими шматами. Він знов затремтів, мовби голою рукою діткнувся холодної гадюки. Ноги його дилькотали і не могли рушитися з місця, а лице, мов окаменіле, німо дивилося на кістяки. Більший кістяк — се була жінка, як можна було пізнати по шматах одежі і по довгім волоссі, що, хоч протрухлявіле, все ще трималося купи. Жовті кості лиця виглядали страшно, і Невеличкому здавалося, що по тім кістянім обличчі перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і зневаги.
—  Агі! — мимоволі скрикнув Невеличкий. Хотів віддалитися від сього виду, але його ноги не рушалися з місця.
Та по кількох хвилях його обридження й переляк пройшли, і він почав знов розглядатися по печері. Та ніде не було сліду схованих скарбів. І Невеличкий хотів уже віддалитися, коли нараз якийсь внутрішній голос візвав його оглянути трупи. Не без дрижаків і не без відрази приступив ближче до кістяка жінки і торкнув його злегка ногою. Одежа, що покривала трупа, розпалася і відкрила голі білі ребра, а між ними на грудній кості лежала стара книга, здавалося, ще не понівечена гниллю, її старинна дерев’яна обтягнена шкірою оправа вилискувалася ще декуди позолотою, а залізна клямра, що її замикала, проржавіла цілком.
—  Ого, а се що? — скрикнув   Невеличкий. І, невважаючи на відразу й острах, він сягнув рукою по книжку, що лежала на груді кістяка. Обережно брав її, боячися, аби не розсипалася за дотиком. Але книжка була ціла. Дерев’яна оправа заховала її від гнилизни. Невеличкий підняв її, а грудь кістяка заворушилася незначно, немовби зпід тої кості добулося тяжке зітхання. Не рушаючи другого трупа, Невеличкий виліз поквапноз печери, помалу та обережно зліз надолину, хоч тепер се було вже досить легко.
Нарешті станув на землі. Тяжко зітхнув після дряпанини по скалі, потім сів унизу на мураві і, заспокоївшися, зачав переглядати знайдену книжку. Вона була вся писана старим письмом, якого він не вмів прочитати анітрохи. Згорнувши книжку, він положив її до своєї торби, знайшов свою сокиру, яку кинув був униз із каменя, оглянув іще кілька разів той камінь із різних боків і віддалився.

IV
АНДРІЙ НА НОВІЙ ДОРОЗІ
Пригода з Довбущуками, що скоїлася з початком осені, для обох Петріїв скінчилася короткою недугою. Андрій мало потерпів на здоров’ї і, видужавши, відпросився в батька до Львова, аби записатися на університет і віддатися правничим студіям. На се згодилися вони оба з батьком по кількаразових розмовах, дійшовши до переконання, що правничі студії можуть бути найкорисніші для Андрія в його дальшім житті. Він від’їхав до Львова якось так поспішно та несподівано, що забув навіть попрощатися з Олесею. Аж у часі дороги він пригадав собі її і рівночасно дізнав чуття, що назавсіди розстається з нею і що ніщо властиво не в’яже його до неї.
У Львові Андрій, за батьковою порадою, заїхав до підрядного готелю Куна, куди звичайно заїздили руські священики, і при помочі готелевого фактора почав шукати собі кавалерського помешкання. По кількадневній біганині він нарешті знайшов таке помешкання і віднаняв один покій з харчем та обслугою у пані Кралінської, вдови по уряднику, яка приняла його дуже чемно і так захвалила свій до винайму виставлений покоїк, що він згодився відразу на скромну зрештою ціну і того самого дня переніс туди свої речі з готелю. Немало біганини та клопотів коштував його також запис на університет, так що перші тижні львівського життя пробігли йому скоро та незамітно, мов у сні. Снідання діставав він щорана в своїм покою, туди ж приносила йому служниця о першій годині обід, о шостій підвечірок, а коло восьмої невеличку вечерю. Життя його таким способом укладалося правильно та спокійно, як ніколи досі. Товариське життя університетської молодежі в тих часах було ще дуже слабо розвинене, і Андрій, хоч знайшов між університетськими слухачами немало своїх бувших товаришів із гімназії, не спішився приставати до жадного гурту, не вписався до жадного академічного товариства, а натомість у годинах, свобідних від університетських викладів, звичайно сидів дома і пробував вчитуватися в правничі книжки, що відповідали тим лекціям, яких слухав на університеті, або виходив до міста на прохід. Зі своєю господинею стрічався рідко, в її покоях не бував ніколи і нічого не знав, навіть про те, чи вона жиє сама, чи не сама.
Аж десь у половині падолиста його увагу звернула на себе висока огрядна дама, блондинка, з незвичайно великими і блискучими очима, в незвичайно елегантнім, хоч не надто багатім одязі, яку зустрічав не раз на тій самій вулиці, де була його кватира, а одного разу підстеріг навіть, що вона входила до тої самої камениці. Він не мав звичаю заговорювати зі служницею; се зрештою була старша і загалом не дуже балакуча особа, а при тім його зацікавлення не було таке велике, щоб могло перемогти його несмілість супроти жіночого пола. Та одного дня сталася незвичайна річ. При наближенні першої години служниця ввійшла до його покою і сказала:
— Прошу панича, пані радникова   просять до  себе на обід.
Андрій не відповів нічого, навіть якось не здивувався, тільки встав і пішов за служницею до покою пані радникової. Покої були гарні, ясні, просторі, і хоч небагато, а всетаки зі смаком умебльовані. Перейшовши салон і ще одну кімнату, він опинився в їдальні, де біля накритого та вже заставленого стола його зустріла пані дому, обік якої стояла молода блондинка, що впала йому в око на вулиці, в скромнім, але дуже елегантнім домашнім убранні.
— Моя дочка Дося!—сказала пані дому, і Андрій чемно вклонився молодій дамі, при чім почув, що серце в його грудях забилося незвичайно скоро.
Панна Дося кивнула злегка головою в його бік і, вказуючи правою рукою крісло біля стола праворуч від материного, а напроти свойого, сказала коротко:
—  Прошу сідати!
За обідом пані дому розпитувала Андрія дуже ввічливо, як йому живеться у Львові, чи задоволений із помешкання та услуги і яким студіям віддається. Панна переважно мовчала, перекидаючися тільки іноді кількома словами з матір’ю. В протязі розмови пані дому перепросила Андрія за те, що запросила його сьогодні обідати з ними разом: учинила се тому, бо хотіла розвідати у нього, як йому подобалося помешкання в неї і чи не має якої потреби, в якій би вона могла вигодити йому. Він подякував за її ласку та старання, заявив, що наразі не має ніякої потреби, і сказав дещо про своїх родичів та про те, скільки матеріальних засобів батько призначив йому на удержання у Львові.
— Буде нам дуже приємно,— відізвалася зовсім   свобідним  і непримушеним тоном панна Дося до   Андрія,— коли захочете частіше обідати з нами. Жиємо обі з мамою як черниці, не приймаємо ніяких гостей і рідко буваємо в товариствах, тож вибачте, пане Андрію, що ми деколи надужиємо вашої терпеливості і запросимо вас на   коротеньку гутірку.
—  Буде мені дуже приємно,— відповів Андрій і вклонився чемно панні Досі.— Сам я не смів би просити у пань такої ласки, але коли паням се може бути  приємно, то я в кождій хвилі готов служити.
— Будемо старатися не надуживати ваших услуг,— з добродушним, материнським усміхом промовила пані радникова і подала Андрієві руку, яку сей поцілував.
На цьому скінчилася його перша візита у пань Кралінськнх.
Андрієві університетські студії пішли відтепер чимраз ліпше та успішніше, коли його домашнє життя скрашували не дуже часті, але завсіди приємні та приятельські зносини з обома женщинами, його хазяйками, матір’ю й дочкою. Протягом чотирьох літ він не переміняв кватири, а тільки літні вакації проводив дома у своїх родичів, помагаючи їм у часі тих вакацій у польових та домашніх роботах. Перед батьком він не таїв нічого зі своїх зносин з панями Кралінськими, але також не мав причини признаватися до чогось особливого, бо ті зносини ніколи не виходили поза обсяг приємних приятельських зносин. Андрій не давав ані матері, ані дочці ніякої нагоди робити йому протекцію або допомагати йому яким іншим способом, а також обі вони, матеріально забезпечені у своїх невеличких потребах, не давали йому ніякого приводу підозрівати їх о якісь самолюбні наміри. Протягом тих чотирьох літ Андрій, якось навіть сам того не завважуючи, закоштував такого спокійного, рівномірного, духовою працею та веселістю й задоволенням заповненого життя, яке рідко кому трапляється в молодих літах і яке справедливо можна назвати міщанським щастям у найкращім значінні того слова. Аж на п’ятім році університетських студій, приготовляючися до останніх правничих екзаменів, Андрій чимраз частіше почав думати про те, що по зложенні тих екзаменів найвластивіше для нього буде попросити о руку панни Досі і стати з нею під шлюбний вінець. Він не сумнівався про те, що її мати згодиться на сей зв’язок, а щодо своїх родичів, був також певний, що вони не спротивляться його щастю.
Правда, був один епізод у його зносинах із панями Кралінськими, коли йому могло здаватися,  що його тихі мрії про родинне щастя в їх товаристві можуть розвіятися внівіщо. В їх покоях почало досить часто бувати досить численне товариство старших дам і панів, до якого пані дому його не допускали, так що в|н довший  час не міг нічого знати про ціль тих відвідин. Се було власне в часі четвертого року його студій, і під кінець того четвертого року, перед літніми феріями, від самих великодніх свят аж до кінця курсу, його ані раз не запрошено до них на обід. Невважаючи на те, при його від’їзді додому обі пані попрощалися з ним дуже чемно і просили його не покидати їх кватири також на дальший рік. Вернувши з вакації до Львова, він не застав обох пань у домі, а від служниці, що пильнувала помешкання, довідався, що обі вони незабаром по його виїзді також виїхали до морських купелів у Остенді, в товаристві одного з тих панів, що бували в них минулого року і якого назву служниця затямила. Він звався барон Наугайм. Андрій не чував ніколи нічого про того барона, не знав його ближче і, не випитуючи в служниці нічого докладніше, з її розмови не міг догадатися, чи барон має які наміри щодо обох пань, чи не має ніяких. Та проте не можна сказати, щоби ся новість не наповнила його деяким побоюванням та не явилася темною хмаркою на небі його вимріяного міщанського щастя.
Андрій довго носився зі своїми думками, які не раз переривали йому його приготування до екзамену, і нарешті написав лист до батька, в якім перший раз звірився йому зі своїм наміром по зложенні екзаменів одружитися у Львові з панною Кралінською і просив у батька не так поради, як радше відомості, чи може числити на його поміч, потрібну для заснування власного домашнього огнища, аж до часу, поки би, відбувши судову та адвокатську практику, міг числити на власний заробіток із доходів адвокатури. Се був натяк на запомогу з Довбушевих скарбів, яких часть старий Петрій повкладав у різні банки на процент. По кількох днях він одержав досить неприємну відповідь від батька, що його здоров’я значно погіршилося, господарство дає малий дохід, а на значнішу запомогу з іншого боку дуже слаба надія. Батько просив його, аби він, скоро тільки зложить екзамени, не гаючися і не роблячи ніякого важного кроку на власну руку, вертав додому.

V
СТАРІ ЗНАЙОМІ
Невеличкий смерековий лісок у стіп Чорної гори, та великі зміни зайшли в природі сеї гори за п’ять літ. Невеличкий та дикий і таємний лісок, що перед тим зеленим пластом лежав на спідній похилості Чорної гори і хоч трохи прикривав її щербатий скалистий бік, щез доразу. Черва, яка не раз, мов зараза, спадає на гірські бори, позбавила й Чорну гору її зеленої прикраси. Смереки повсихали, галуззя їх пообкришував вітер, а кора лупалася і відставала сама від голих стовбурів дерев. Сумний вид мертвоти і знищення представляв той лісок.
В одній із безлічі деберок серед висохлого лісу сидить троє людей. Найстарший із них із знаками ран на блідому лиці — то Олекса Довбущук, інші два — се його сини, Ленько й Сенько. Вони недавно вернули з в’язниці і спочивали по досить довгій дорозі.
«Товариші», переловлені стражниками тої пам’ятної ночі пожару,«виспівали» на Довбущуків так багато поганих штук, що їх засуджено на п’ять літ, а Олексу, по виліченні, на чотири роки до тяжкої в’язниці. Отсе вони, відбувши свою кару, вертали додому.
Невважаючи на цілорічне лічення в шпиталі, Олекса Довбущук не міг прийти до повного здоров’я та позбутися всіх наслідків тяжких ран, нанесених йому товаришами. Надто тюрма привчила його до понурої мовчанки, за якою ховалася тільки тупа ненависть до людей та гірке почуття безсильності. Не знати, як і чому, всі його думки сходилися на тім, що тільки Петрій може допомогти йому сяктак без біди докоротати свій вік. Натомість його сини страх як поступили наперед на дорозі, на яку звів їх перед тим їх отець. У товаристві злодіїв і злочинців вони вивчилися від них докладно того ремесла, а тепер, чуючи себе на волі, вони те тільки й думали, як би найуспішніше занятися своїм ремеслом.
Тихо було довкола. Олекса, змучений довгою дорогою до Перегинська, сидів у німій задумі на камені. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потічок. Олекса непорушне дивився в його чисту, скляну воду і не промовив до синів ані слова. Вони також дорогою балакали дещо між собою, але з батьком говорили дуже мало. Ленько тепер, мабуть, надумав щось. Він усміхнувся і, моргнувши на брата, відвів його набік і запитав його:
—  Ну, Сеньку, що будемо тепер робити? Слава Богу, ми свобідні, час би рушитися куди!
—  Хіба я знаю, що зробимо? Ось і тато тут. Поговорімо з ним, що він нам порадить.
—  Я й сам так думав, — відповів Ленько, — але, здається, з татом нема що говорити… Прикрутили його товариші, та й оглушила в’язниця. З нього не будемо мати ніякої потіхи.
Олекса зачув тих кілька слів і тільки буркнув під носом:
—  Може, й ваша правда. Як не будете, то не будете.
—  Та ми хотіли би,— підхопив Ленько, почувши слова батька,— але, не чувши досі від вас нічого, не маємо надії й надалі. Не знаємо навіть, чого ви нам казали йти до Перегинська. Адже нам там нема що робити.
—  Хіба я вам казав? — огризнувся отець.— Адже нас усіх трьох відвели жандарми аж до сільської канцелярії і тільки тоді випустили на волю, коли війт підписав за нас поквитування. А ви, скоро з канцелярії, зараз рушили в ліси, не заходячи до села. Я й сам не знаю, чого я пішов з вами.
—  Та ми не дуже далеко від села,— сказав Сенько,— а тут у нас у деберці невеличка криївка. Там ми поховали дещо, то, може, тепер знайдемо та будемо мати на початок.
—  Мабуть, не знайдемо,— з прикрим усміхом сказав Ленько.— Я вже одним скоком, ідучи сюди, заглянув до тої криївки. Пусто в ній, хоч копією гони.
—  Е, ти заглянув до своєї,— відповів Сенько,— а я до своєї ще не заглядав. Не думаю, аби мою відкрив хто так легко, як я відкрив і спорожнив твою.
Ленько засвистав, покриваючи мішане почуття задоволення і незадоволення, і сказав ніби байдужне:
—  А я й не знав, що в тебе є своя криївка.
—  Отакої й гни! — відповів Сенько.— Так ти й гадав собі, що я дурень.
Олекса не без деякого задоволення слухав розмови своїх синів, а далі зворушеним голосом промовив:
—   Бачу, мої дітоньки, що в вас немалий талант. Нехай вас Бог благословить на вашій дорозі, а я вже не маю ані сили, ані охоти ходити за вами і слідити вас. Не знаю, що з вами буде, і не знаю, що зо мною буде, але гадаю, що найліпше буде для нас, коли ось тут розійдемося на різні дороги. Я вертаю до села. Пропали мої ноги для великої дороги. Піду до Петрія і наймуся в нього хоч воробців із проса пуджати, коли не зможу робити ніякої іншої роботи. А ви йдіть собі, куди ваша воля.
Сказавши се, він устав із місця, приляг до потоку і напився з нього чистої, хоч не дуже студеної води, а потім, не оглядаючися на синів і не кажучи їм ані слова більше, повільною ходою, підпираючися грубим костуром, справився на стежку, що через невеличкий пригірок провадила до села.
Сенько й Ленько сиділи на своїх місцях і не рушалися з них при відході батька, а коли сей щез за пригірком, Сенько промовив, кепкуючи:
—  Пішов старий на губи.
—  Раз я сказав, що не будемо мати з нього потіхи, то так воно й буде,— доповів Ленько.
Знайшовши в Сеньковій криївці те, що там було заховане — дещо одежі та дещо грошей, переважно таких монет, якими не можна було безпосередньо користуватися, добутих у різних часах крадіжами та рабунками по панських дворах,— брати почули, що невелика їм із того потіха і що сяк чи так треба їм вертати до села і знайти собі безпечний осідок. Лісовими та польовими стежками вони рушили на свою Довбущуківку.
Сумною та непривітною пусткою стояла тепер та невеличка оселя, положена геть на відшибі від головного села, під самим лісом. Здавалося, що ліс розширився трохи і загорнув її під себе. Денеде зпоміж густих високих смерічок виглядали повалені останки печей або чорні перепалені обломки бервен. Розвалини хат поросла густа та висока кропива, а по колишніх подвір’ях розсілися розкішні та самозадоволені будяки, загороджуючи доступ до хат. Було тихо. Ні один листок не ворухнувся, лише сонце пражило згори, а небо всміхалося ясно та погідно.
Довго ходили Довбущуки поміж корчами смерічок та кропиви, довго оглядали сумні розвалини своєї батьківщини. Нараз якийсь хрипливий голос звернув на себе їх увагу.
— Що се таке? — запитав Ленько брата.
Сенько не відповів нічого, але зараз почав пробиратися до місця, звідки доходив голос. Незабаром брати знайшли вузеньку стежку, втоптану поміж кропивою, і пішли нею.
На руїнах колишньої пустині зпоміж густих глогових і драпакових корчів виднілося щось немов будка, в якій не раз у бідніших газдів лежать пси. Кілька порохнявих, напівперегнилих дилин, опертих на кроківки, стриміло вгору, творячи якутаку охорону від непогоди. Ззаду лежала величезна купа ломаччя, хащу та гнилих бервен, творячи непрохідну стіну. На землі замість постелі валялася купа листя із сухої соломи, і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершися о грубий пень, стара вже людина. Зразу годі було розпізнати, чи се чоловік, чи жінка. Безладно понавішуване, брудне та діряве курмання — се була вся одежа тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, у ковтуни скуйовдженім волоссі можна було пізнати в тій постаті жінку, її лице було темне, як земля, давно не мите, а запалі очі ясніли з глибоких ямок несамовитим огнем, її ноги були порепані та покриті струпами засохлої крові.
Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, не рушаючися з місця і не зводячи очей із одної точки:
Ой за ліс милий, за ліс
Чорні   оченька   заніс,
І  слідоньки  забравши,
Серцю жалю  завдавши.
Зітхнула, а потім зараз перейшла на іншу нуту:
Мати ж моя,  мати, що ти учинила, Що ти свої діти марне погубила?
—  А се хто? — запитав Сенько шептом свого брата.
—  Не пізнаєш? Се наша стрийна, Демкова жінка!
—  Овва! Ось на яке зійшла! — промовив Сенько і зацмокав.
Демчиха не завважила Довбущуків. Не рушаючися з місця і вдивляючися все однаково в пустий темний простір, вона тоненьким голосом затягнула колискову співанку, немов заколисуючи дитину до сну:
Ой не куй, не куй, сива зазулько, вночі,
Не вибирай си на терниноньку очі!
«Ой як же ж мені поночі не кувати?
Маю дітоньки, нічим їх годувати».
Та нараз зареготалася різким, неприродним реготом і затягнула танечної:
Ой  береза  дуба  везла,
Трохи впріла, трохи  змерзла…
Потім зітхнула знов і говорила до себе, немов продовжаючи з кимсь перервану розмову:
—  А що ж я їй зробила? Чи зілля винно що кому?.. Чи я винна, що нарвала?..
І безпосередньо по сих словах, звісивши голову вниз, затягнула сумовито:
Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде! Най  на  того суд упаде, Хто судити будеї
Довбущуки стояли недалеко халабуди і мовчки придивлялися Демчисі.
Нараз почули за собою шелест бур’яну і лускіт лому. Обернулися і побачили парубка, в якім зараз пізнали свого молодшого братанича Іванка, Демкового сина.
—  Се ти, Іванку? — озвався Ленько.
—  Адже ж я! — відповів парубок.— А ви відки тут узялися?
—  Вернули з Іванової хати,— відповів Сенько.
—  Овва,   так  скоро? — жартуючи  сказав   парубок.— Я думав, що ви вікувати там будете.
—  Та не зле нам там було,— відповів, також жартуючи, Ленько.— Але що ж, не хотіли пани довше держати та й нагнали нас додому.
—  Шкода, бо без вас тут’ було досить спокійно,— сказав Іванко.— Тільки ось моя мама не може забути того, що сталося з вами всіми. А властиво вона забула все, навіть те, що вона моя мати.
І Іванко добув із кошеля, який приніс із собою, горщик зі стравою, положив його перед божевільною і мовчки чекав, поки вона пообідає. Демчиха, не кажучи ані слова, зирнула на горщик, узяла ложку і почала їсти зовсім спокійно, мов розумна людина. Іванко й оба Довбущуки мовчки придивлялися їй.
—  Бачите, що сталося з вашою стрийною! — шепнув Іванко Довбущукам.
Брати насмішливо покивали головами.
—  Нічого собі! Їсть добре, а більше їй нічого не треба,— сказав Сенько.
—  Чи не нагодував би ти й нас так? — запитав Ленько
свого братанича.
Іванко взяв зперед катері порожній горщик, завинув його в шмату і, не відповідаючи на його питання, забирався вертати. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися про все, що бачили.
—  Іванку,   Іванку,   зачекай!  Ми  змучені  й  голодні! Чей же не будеш такий лихий на нас і не даси нам отут загибати з голоду?
—  Та я не лихий на вас, але не знаю, чого вам треба і що можу зробити для вас.
—  Та  нам небагато чого треба на  початок,— сказав Ленько.— А там ми якось дамо собі раду. Але скажи насамперед, як ти тут заходиш собі світу і що сталося з нашими?
— Що ж я вам скажу? Мені ніколи, робота чекає. А те, що тут сталося, то самі сумні річі. Як вас забрали, Демчиха довго ходила з хлопцем по пожарищі та заводила, а потім, немов щось надумала, прийшла в село, до Петрія. У Петрія була стара, ваша баба.   Вона   кілька неділь мешкала у Петрія, аж одного вечора нагло занедужала і тої самої ночі вмерла. Мов на нещастя, і Демчишин хлопець занедужав разом і вмер. Демчихи тоді не було дома. Господи милосердний, як бідна прилетіла звідкись! Нам аж серця краялися, слухаючи її ридання. Десь по півночі призналася, що струїла «стару». Небіжка варила собі у горнятку крупи, а вона влила до тих круп розпару якогось зілля. А як «стара» їла, прийшов Демчишин хлопчина, і вона й йому дала тих круп. До доби обоє померли. На другий день покликали громаду, взяли Демчиху і віддали до суду,— та там уже побачили, що бідній Демчисі поміщалося в голові, її привели назад у село і веліли вислати кудись у шпиталь. Але не було кому заплатити за ліки, то так вона й лишилася. І від того часу ціле літо тут просиджує та співає, а на зиму беруть її в село, аби тут не замерзла.
—  А де ж ти? — спитав Сенько.
—  У Петрія. І там біда. Старий Петрій став такий скупий та понурий, що, хто його давно знав, певно, не пізнав би його тепер. Петріїха послабла, гризеться. Сумно дуже в цілім домі.
—  Що ж Петрій робить? — запитав Ленько.
—  Що робить? Усе, як мара, шукає якоїсь пивниці, до якої згубив доступ, і ніяк не може віднайти його.
—  Що ж то за пивниця?
—  Там десь у горах була дебра, а в ній відомий йому вхід до підземного льоху. Не знаю,   чи був там направду льох, чи лиш йому снилося. Бо, відхорувавши по вашій хапатні, він пішов раз у те місце і не знайшов ані дебрі, ані входу. Потім, як минуло літо, пішов іще раз і знов не знайшов нічого. Я оба рази слідив за ним. Прийде на місце, дивиться, хреститься, зітхне важко, походить довкола і вертає додому. Отак він робить кілька разів щороку.
—  Ну, се йому, видно, зроблено не аби що! — сказав Ленько радісно.— А тепер, Іванку, бувай здоров! Іди, аби не спізнився до роботи! А ми, Сеню, ходім! Час і нам рушати.
—  Куди ж ви тепер? — запитав Іванко. Та на се питання не діждався відповіді.

VI
ОЛЕКСА Й ПЕТРІЙ
За той час Олекса дотюпав до Петрієвої хати. Петріїха власне вернула від сусіди і, засумована, сиділа під вікном. Петрій приліг на часину на постіль і заснув.
Нараз забрехали пси і кинулися насеред обори. На перелазі показався високий, згорблений, блідий чоловік.
Петріїха стала, мов прикована, побачивши того страшного чоловіка, котрий перед кількома літами таке нещастя наніс на ту тиху, мирну сім’ю.
—  Кириле, Кириле! — закликала вона тремтячим голосом.
—  Що там? — запитав Кирило будячися.
—  Вставай! Гість до нас іде.
—  Що за гість?
—  Такий, якого, певно, не сподіваєшся!
В ту мить зі скрипом відчинилися двері, і в хату ввійшов Олекса.
—  Слава Богу!
Петрій остовпілим поглядом дивився на нього. Здавалося зразу, що не пізнає свого давнього противника.
—  Слава   навіки! — відповіла  Петріїха.
Не оглядаючися, не кажучи ані слова, Олекса сів на лаві. Його ноги дилькотіли. Він не міг стояти довго.
—  Вибачайте,— сказав він по хвилі, не підіймаючи звішеної на груди голови,— що я такий смілий і зараз розгощуюся!
—  Нічого,  нічого,   просимо! — говорила Петріїха.
—  Що вас привело до мене? — запитав Петрій. Довбущук, почувши його голос, підняв голову вгору і впер у нього свої маленькі мутні очі. Подавньому загриз долішню губу зубами. Видно було, що ні літа, ні терпіння не викорінили з його душі давньої ненависті.
—  Може би, ви були ласкаві, газдиньцю, лишити нас самих на хвильку? — сказав Олекса, звертаючися до Пєтріїхи.
Недовірливо оглядаючися, Петріїха встала і стояла хвильку, не знаючи, як і що, та побачивши, що лице чоловіка не каже нічого, пішла з хати.
—  Чого вам треба від мене? — запитав Петрій.— Я думав, що я вже вільний від вас, а ви ще чогось загостили до мене.
—  Бог із вами! Я не приходжу до вас у злім намірі ані не хочу вам нічим наприкрятися! Знаєте моє положення. Я тепер без хліба, і без хати, і без здоров’я. Покарав мене Бог, але ви майте милосердя наді мною. Не хочу вашого, але маєте там у своїх руках те, що придбав наш дід, то нехай із того хоч частина дістанеться мені та й моїм дітям.
Петрій вдивлявся в лице Довбущука сумними очима, а потім промовив:
—  Не хотіли ви мене слухати, коли ще оба ми були при здоров’ю, а тепер приходите, підкопавши моє здоров’я і своє стративши. А з того, що придбав ваш дід, я не маю майже нічого. Тої самої осені, коли ви наважилися на життя моє та й мойого сина, Бог наслав на нас тяжкий допуст і відібрав нам те, за що між нами йшла колотнеча. Не знаю, чи осіння, чи весняна злива завалила й зарівняла без сліду ту деберку, в якій був вхід до яскині, де були зложені Довбушеві скарби. Коли я по довгій недузі очуняв трохи і пішов на відоме мені місце, я не міг знайти ані стежки, ані деберки, ані входу до яскині. Все присипало каміння та шутер, що наслідком повені зсунулися з високої гори. Лишилася в моїх руках лиш та невеличка сума грошей, яку захопили були ваші сини і яку я віднайшов та зложив у касі, але з тих грошей дуже малий хосен, бо вони зложені так, що ані я, ані мій син не можемо відібрати їх, а навіть процентів із них не можемо дістати. Не моя воля була при тім, але я згодився, не знаючи, яка тяжка пригода чекає мене.
Довбущук слухав сього оповідання, звісивши голову. Посивіла та згорблена стать Петрія та його журбою зіссане лице свідчили про те, що він не бреше і не дурить свойого противника. Він зітхнув важко і сказав після довгої мовчанки:
— Ну, то що ж мені тепер   робити?
—  Не знаю,— відповів Петрій.— Я приняв до себе одного з ваших, Іванка, і він у мене добрий та вірний слуга. І вас не вижену з хати, хоч ви й незарібні. Ще мене стане настілько, аби прогодувати незарібного чоловіка, ачей Бог дасть, що оба ще з часом поправимося. А де ж ваші сини?
Довбущук махнув рукою.
—  Не згадуйте мені про нихі
—  Ще вони в криміналі?
—  Ні, ми вийшли всі три разом,   але вони пішли собі шукати власного хліба.
—  Се недобре, — сказав, подумавши, Петрій. — Можу догадуватися, якого хліба будуть вони тепер шукати. Та що маю робити? Лишайтеся в мене, доки вам тут злюбиться побути, та там побачимо, що можна буде зробити далі. Адже ж у вас є свої грунти та місця на хати. Якби сини захотіли, то могли би побудуватися та розгосподарюватися наново і не потребували би на те моєї помочі.
На сьому скінчилася розмова недавніх ворогів. Петріїха дала Олексі дещо пообідати, і він, знеможений дорогою, пішов до стодоли, де Петрій постелив йому на тоці солому та простирало, заніс подушку та коц, аби міг укритися та відпочити.
Олексові сини ще кілька день крутилися по горах, шукаючи своїх давніх криївок, у яких було поховане різнородне крадене добро, а потім, запомігшися трохи, прирадили удатися до Львова, відшукати там деяких своїх тюремних товаришів, з якими в тюрмі зробили були змову утворити злодійську шайку для успішного ведення гуртом злодійського ремесла.

VII
МІЖ ЧЕСНИМИ ЖИДАМИ
Ісак Бляйберг від кількох літ уже ходив по краю, знайомився з різними жидами, про котрих йому сказано, що вони вченіші і чесніші від інших, виступав у жидівських божницях по звичайних молитвах з промовами про потребу більшого освідомлення жидів і більшого зближення їх до християнських народів на взір того, що бачив у Німеччині та по інших австрійських краях, і викликав тими своїми «промовами та розмовами декуди сміх, декуди обурення, декуди здивування, а декуди й зацікавлення. На питання про ґешефт, яким він займається і з якого жиє, він звичайно відповідав жартами, бо й справді у нього не було ніякого означеного заняття, а був одержаний по матері невеличкий фонд, яким він заспокоював невеличкі потреби свойого вандрівного життя. Не без того бувало, що деякі жиди розпитували його із зацікавленням про його погляди та життєві пригоди, і таким він докладніше виясняв потреби жидівської маси, а з розмов із розумнішими серед них і сам собі уясняв чимраз більшу потребу більшої освіти для жидів понад ту, яку одержували в хайдерах, більшого зближення їх до християнської цивілізації, а особливо до народної маси польської та руської. Він відчував разом із іншими жидами, що серед тої маси жиє глуха ненависть до жидів, як визискувачів людської праці, і йому бажалося довести, з одного боку, жидів до того, аби перестали бути паразитами на тілі тих християнських народів, серед яких’_їм доводиться жити, а з другого боку, показати також тим християнам, що в духовім житті та в історичнім розвої жидів є дещо таке, що варто пізнати а що могло би причинитися до поправи обопільних життєвих відносин. Усе те помалу вияснялося Бляйбергові, але йому годі було знайти між жидами таких приятелів, що могли би допомогти йому до якогось корисного діла, а навпаки, до нього часто підходили та приближалися жиди досить непевного поведення, котрі з його оповідань та звісток про різні місця, в яких він бував, старалися добути для себе яку користь, знайти можність зробити добрий ґешефт.
У невеличкім місточку Жидачеві над Дністром був власне ярмарковий день. З довколишніх сіл та міст поз’їздилося багато народу, зібралося також немало жидів — орендарів, агентів, купців та різних промисловців. Значне їх число, знайомих і незнайомих, зібралося в помешканні Арона Вайнреба, властителя одинокого заїзного дому в тім місточку, і в окремій кімнаті його просторого помешкання устроїли собі «на почеканю» невеличку чорну біржу. Серед ненастанного гамору йшли розмови про різнородні інтереси, а від часу до часу одні виходили, а інші входили, як кому подобалося.
В однім куті, під стіною, на двох дерев’яних кріслах сиділи два приїжджі жиди середніх літ, один поважний орендар із великою сивою бородою, а другий худий, високий, з рудими пейсами та рудою тонкою бородою, відомий фактор із Тернополя.
—  Ну, Хаїме, що скажеш? — запитав орендар фактора, коли сей, ввійшовши до кімнати і розглядаючися по зібраних, нарешті неспостережено наблизився й сів біля нього.
—  Alles gut1,— відповів  коротко Хаїм.
—  Пан приїхав? — запитав орендар.
—  Ні, не  приїхав,   тілько  слуги  пригнали   коні   на ярмарок.
—  Багато їх?
—  Десять пар.
—  А слуг багато?
—  Всього два, а третій економ. Він має продавати коні на   ярмарку.
—  А купці є?
—  Наші зараз обступили їх  і торгують.
—  Alles gut. Іди ж зараз і забалакай економа, а я прийду потім.
В тій хвилі до кімнати ввійшов Бляйберг і, привітавши зібраних та не бачачи між ними нікого знайомого, помалу наблизився аж до того кута, де сидів орендар. Бляйберг перед кількома роками познайомився з ним у Тернополі і пізнав у нім дуже розумного та, як йому здавалося, чесного жида, з яким стрічався опісля дуже приємно. Він тепер утішився, побачивши його, і зараз сів біля нього на те саме крісло, з якого тільки що зіскочив Хаїм, аби бігти на ярмарок.
—  Guten Tag, Abrum!1 — привітав він орендаря.
—  А, як ся маєте, пане Бляйберг! — відповів орендар, усміхаючися  дружньо,   і  простяг  йому   руку  до   привітання.
—  Що привело вас сюди? — запитав Бляйберг.
—  А так, інтерес. У мене там господарство велике, а тут добрий торг на коні. Як же вам поводиться?
—  Все постарому. Не можу знайти собі такого діла, щоби могло заняти мене, а тим часом шукаю та й шукаю чесних та розумних людей між нашими, аби звести їх якось докупи.
—  Нащо вам сього? — з усміхом запитав орендар.
—  Може би, з того що зварилося,— також усміхаючися, відповів   Бляйберг.
— Що може з того зваритися? — знов запитав орендар і додав: — У нас чесні люди не займаються нічим, окрім святих книг, а розумні дбають про свої діла. А таких, що були би відразу і чесні, і розумні, ви між нашими не знайдете.
—  Ну,— відповів усміхаючися Бляйберг,— маю в Бозі надію, що в нас не так іще лихо. От і в вас самих я пізнав розумного чоловіка і не сумніваюся, що ви також чесний чоловік. А таких мав я нагоду пізнати ще й більше. А до тих, що займаються тілько святими книгами, я й не приступаю, бо з ними нема що говорити. Я вважаю їх дармоїдами, що святими книгами закривають своє нетрудяще життя. Думаю, що нам треба вибитися з того заклятого круга: або святе життя без діла, або ґешефт і ґешефт, і погодити справедливе та доброчинне життя з практичною діяльністю.
—  Wie meint ihr dus практичне життя? — вмішався в розмову третій жид, що прислухався збоку до слів Бляйберга.— Я також практик, але ніколи не думав про те, аби погодити свою практику з якоюсь справедливістю.    Gescha’ft ist Geschaft3, а все інше, то тілько на шабас.
—  Вибачайте, що   мушу   попроїдати   вас,— промовив Абрум до Бляйберга.— Мушу йти подивитися на ярмарок.
—  Піду й я з вами,— сказав Бляйберг, і оба враз устали із своїх сиджень. Вийшли, не прощаючися ні з ким, бо й ніхто серед загального гамору не звертав на них уваги.
Все місточко завалене було ярмарком. Зійшлася та з’їхалася надзвичайна сила народу, пригнано дуже багато коней, що були головним товаром, який стягав до Жидачева численних купців і продавців, навіть із далеких сторін Галичини. Навезено надто багато різного товару, який по різних містах ремісники заздалегідь приготовували для ярмарку: селянських мальованих скринь, горшків, мисок та всякого гончарського товару включно до глиняних коників, свиставок та калатавок, призначених на забавки для дітей; пекарі та пекарки навезли багато пшеничних гусок, обарінків, колачів та коників з пшеничного тіста, а образкарі під великим полотняним шатром порозкладали на довгих столах багато святих образів, хрестиків, медаликів та порозвішували над ними на жердках безліч різнобарвних стяжок та металевих ланцюжків. Були тут і шевці з пасовими та простими чобітьми, пов’язаними по парі і порозвішуваними на жердках, були й кушнірі з кожухами, футрами та смушевими шапками. Не бракувало й того міщанина зі Старого Міста, що продавав жіночі чіпці, штучно плетені з зеленого шовку і навішані на паличці, що мала дзвінок на верхнім кінці; за другий кінець він держав її в руці, мов свічку, час від часу підіймав високо вгору і потрясав нею, брязканням дзвінка ваблячи до себе сільських господинь. Поміж возами бігали мазярі з конвами чорної мазі, яку купували в них візники і яку з коновки’наливано до дерев’яної чорної мазниці, привішеної ззаду до воза до середини задньої підтоки.
Сонце хилилося вже з полудня. На головній площі місточка, набитій народом та товарами, стояв ненастанний гамір, а знизу раз у раз підіймалася вгору величезна густа хмара куряви. В однім місці довкола п’яти пар гарних молодих коней стовпилася ціла купа не так купців, як баришівників та цікавих глядачів із селян. Коні раз по разу мусили гарцювати по площі, серед якої тиск народу творив шпалір, і кожда їх проїздка викликала голосні крики та гейкання. Двірський економ, що наглядав за продажжю тих коней, сидів спокійно на лавці біля заїзного дому, що притикав до площі, пильним оком слідив за рухами коней і вислухував те, що говорили охочі до купування, а два двірські слуги стояли біля коней, поприпинаних до дерев’яних стовпів, і випускали до бігу тільки ті коні, котрі хтось торгував.
Сюди звернувся орендар із Бляйбергом. Вони, проходячи крізь тиск народу, не могли розмовляти і йшли один за одним; орендар, здалека вгледівши групу двірських коней і незамітно простуючи до них, а Бляйберг роздивляючися довкола.  Незамітно наблизився до орендаря  Хаїм і шепнув йому до вуха, аби не приступав до економа і не заходив із ним у торг, бо все діло вже приготоване. Орендар із Бляйбергом пройшов побіля групи двірських коней, глянув на них як цікавий і знаючий господар, що радо бачить гарну скотину, навіть поцмокав губами і, не сказавши ані слова, пішов далі. Відійшли оба з Бляйбергом, може, зо двадцять кроків і не оберталися позад себе, коли на площі за ними зчинився страшенний галас. Зразу тяжко було зрозуміти, що сталося. Завищали жіночі голоси, задудніли кінські копита, забряжчали розбивані горшки та залунали голосні окрики селян і жидів. Орендар і Бляйберг зупинилися і обернулися позад себе, та серед сутолоки народу не можна було розпізнати, що діється. Вереск не переставав, а серед юрби видно було якийсь шалений рух у напрямі вулиці. Тільки згодом юрба заспокоїлася настільки, що можна було розвідати, що сталося. А сталося щось таке, що не раз трафляється на многолюдних ярмарках. Вулицею посеред площі над’їхав селянський віз, запряжений парою коней, _і зупинився недалеко того заїзного дому, під котрим сидів двірський економ, що продавав двірські коні. Господиня, що сиділа ззаду на тім возі, встала з воза, взяла в руку кобелю курей, які привезла на продаж, і пішла з ними на торговицю, лишаючи при возі свойого чоловіка, що сидів на переді воза. Чоловік також ізліз із воза, дав коням їсти, не відпрягаючи їх від воза, поснідав сам, що мав при собі, стоячи біля воза, а потім, оглянувшися довкола і вбезпечившися, що з воза ніхто нічого не рушить, пішов до поблизького шинку випити горілки. Не барився там довго і вернув знов до свойого воза, з привичною для селянина терпеливістю дожидаючи своєї жінки. Сидів так на возі, може, годину, а може, й довше. Коли коні з’їли те, що їм кинув був зразу, він кинув їм другу порцію сіна і знов сів на віз, дожидаючи жінки. Нарешті його зацікавили пишні двірські коні, які торговано недалеко нього, і він, злізши з воза і майже не віддаляючися від нього, почав придивлятися оживленому торгові і прислухуватися розмовам та жартам баришівників. По якімось часі, сам не знаючи як і коли, він опинився серед їх гурту, раз у раз усміхаючися з задоволення. Та раптом за його плечима зчинилося щось таке, чого він найменше міг надіятися. Його коні мов шалені рванули з місця, обернулися з возом широким півколесом на вільній площі і потім, сполошені страшним вереском та ударами батогів ізбоку, завернули наліво, перевернули віз, і з його останками вдарили на ряди горшків, розложених перед гончарською будою, і зробили там страшне спустошення. Сполошені відси новими криками та ударами, вони вискочили на вулицю і погнали нею поміж рядами юрби, тратуючи людей та товари і зчиняючи довкола неописанний переполох. Усе те сталося протягом кількох хвиль, але метушня серед переляканої юрби була така велика, що ніхто не тямив, де він і що з ним діється. Двірського економа, що сидів спокійно недалеко своїх коней, юрба моментально зіпхнула з місця і занесла геть на площу, а коли він нарешті отямився і вернув на своє місце, ані його слуг, ані коней не було вже ані сліду, і ніхто з переляканих людей не міг сказати йому, куди вони поділися. Щоправда, слуги знайшлися незабаром, оба страшенно потоптані та покровавлені, але безтямні до тої міри, що не могли сказати нічого ані про те, що сталося з ними перед хвилею, ані куди поділися коні.
Незабаром на те місце, де пропали двірські коні, надійшли жандарми, що в числі шістьох парами патрулювали, проходжуючися вулицями місточка і пильнуючи порядку. Вони були свідками заколоту на площі, але не мали змоги спинити його; коли ж юрба трохи заспокоїлася, вони зараз зарядили погоню за сполошеними кіньми і розпочали слідство за причиною розруху. Приведено сполошені коні зі зламаним дишлем і передньою підтокою селянського воза. У коней, зовсім покритих піною від шаленого бігу, під затисненими хвостами були ще жмутки кропиви, яку впхали їм туди якісь злочинні руки, очевидно, на те, аби сполошити їх і зчинити розрух у ярмарку. Жандарми почали переслухувати селянина, властителя воза й коней, баришівників та інших людей, що стояли близько воза, окремо переслухали економа та двірських слуг, найбільше пошкодованих у тій справі, а потім, зробивши все можливе для привернення порядку, пішли далі патрулювати по місту, розпитуючи різних людей та нотуючи те, що чули від них.
Ярмарок помалу заспокоївся і дійшов до кінця, а вечором у Вайнребовім заїзнім домі знов зібралися деякі з тих жидів, що були там перед полуднем. Орендар Абрум знов сидів спокійно на лавці в куті кімнати, розмовляючи з Бляйбергом, що від полудня аж до вечора весь час не покидав його. Бляйберг дуже вподобав собі Абрума за його практичний розум та знання різних життєвих справ і рад був тому, що віднайшов у його душі, як йому здавалося, деяку симпатію до свойого менше практичного ідеалізму. Витворити між галицькими жидами інтелігенцію, яка, не цураючися жидівської віри та національної традиції, так, як се чинять т[ак] зв[ані] «марморейні», німецькі або польські жиди, при тім шукала би спільного грунту для життєвої праці з інтелігенцією руською та польською, отсе чимраз більше вияснялося в Бляйберговій голові. Він почував се вже давніше, але тепер се вияснялося йому щораз більше, що така жидівська інтелігенція може виробитися тільки в новочасній християнській школі, яка, не накидаючи жидівській молодежі християнства, давала би їй доступ до всього новочасного знання. Абрум так само остро, як Бляйберг, осуждав життєву непрактичність т[ак] зіваних] учених жидів та забобонність жидівської маси, що, невважаючи на щоденні зносини з християнською людністю, жиє в зовсім окремій духовній атмосфері.
Вже було досить пізно вночі, коли двері кімнати відчинилися, і до неї ввійшли два жандарми в звичайних уніформах, з величезними карабінами на плечах і з настромленими на них блискучими сталевими багнетами. За ними в покірній поставі йшов господар Вайнреб, повторяючи раз по разу:
—  Ich weiss gur nichts! Ich weiss gur nichts!
—  Тут орендар Абрагам Гляйхгевіхт? — запитав острим голосом один жандарм, увійшовши в його кімнату без привітання.
—  Ich bin hier,— обізвався Абрум і піднявся зі свойого сидження.
—  Кеnn Sie einen gewissen Chaim Spitzer?
—  Nein, ich kenn ihn gurnicht,— відповів без вагання Абрум.
—  Ich wusste, dass Sie dies verneinen werden,— сказав жандарм.— Also bis auf Weiteres sind Sie arretiert. Kommen Sie mit!
—  Was wollen Sie von mir? — протестував орендар.— Ich bin ein ehrlicher Mann.
—  Das wird sich schon zeigen. Kommen Sie mit uns! — сказав жандарм, по чім оба жандарми взяли його між себе і вийшли з кімнати, не відповідаючи на поклони господаря гостиниці.
—  Wus ist dus? Wus ist dus? — питали один одного здивовані та перелякані жиди по відході жандармів.
До Бляйберга підійшов той сам жид, що перед полуднем умішався був у його розмову з орендарем, і запитав його ледве чутно:
—  Ви знаєте добре того орендаря?
—  Що значить добре? — відповів жидівським звичаєм Бляйберг питанням на питання.— Як може один чоловік знати другого добре?
—  А ви розговорилися з ним досить одверто,— сказав другий жид.
—  Ні з ким не говорю інакше,— відповів Бляйберг,— бо не маю з чим критися.
—  А той орендар властиво й не орендар,— сказав практичний розмівник.— Я знаю його трохи ближче, хоч він, певно, не знає мене. Він собі про людське око та для властей орендар,  але направду він  голова широко розгалуженої шайки конокрадів, ‘що веде величезну торгівлю краденими кіньми, продаючи в Росії коні, крадені по нашім боці, а в нас коні, крадені в Росії. Але сьогодні йому, мабуть, урвалося його ремесло.  Я трошки прислужився йому,— він, певно, навіть не буде знати, за що. А вам раджу на другий раз бути осторожнішим у виборі своїх приятелів. Gute Nacht!”
І, сказавши се, він віддалився, полишаючи Бляйберга в невеличкім розчаруванні.
Справа ярмаркового заколоту в Жидачеві не вияснилася вповні, бо Хаїм Шпіцер із краденими кіньми здужав утекти за границю, а орендар Абрум здужав очистити себе від підозріння, яке перед жандармами кинув на нього завидющий конкурент, який не міг дати достаточних доказів на потвердження свойого підозріння. Вияснено тільки те одно.що, за намовою Хаїма Шпіцера, оба молоді Довбущуки, Сенько й Ленько, впхали селянським коням жмутки кропиви під хвости і спричинили їх сполошення. Сенька, що п’яний заночував у шинку, арештували жандарми ще тої самої ночі, а Ленько, обережніший, утік разом із краденими кіньми та з Хаїмом невідомо куди.

VIII
УТЕЧА В’ЯЗНЯ
Кілька місяців після сеї події, одного осіннього вечора йшли досить довгим рядом парами Городецькою вулицею у Львові арештанти, що весь день були заняті роботою — різанням дерева в подвір’ї карного суду, їх сірі суконні сердаки промокли до нитки, бо під холодним осіннім дощем вони весь день працювали під голим небом. І тепер вечором вулиця була вся мокра, покрита рідким болотом та калюжами брудної води. Арештанти не могли йти тротуаром, тільки мусили йти вулицею і грубими своїми капцями чалапкали по болоті. Тільки два дозорці з набитими карабінами та настромленими на них багнетами на плечах ішли в парі тротуаром, пильнуючи ззаду походу арештантів.
Нараз один арештант, мабуть, пошпотався о камінь, присів до землі, і в тійсекунді голосно, звякнув ланцюг.
—  Що там таке? — крикнув грізно один дозорець, вибігаючи наперед.
Сумеркне позволяв йому розпізнати в ряді, на котрім арештанті бренькнуло залізо.
—  Що сталося? — крикнув дозорець другий раз. Мовчанка. Арештанти стояли тихо, а коли ряд рушив дальше, йшли всі в найбільшім порядку.
Вже були недалеко Бригідок. Вулиця, котрою йшли до тюрми, вузенька, мало хто по ній ходить, а в тій порі, коли переходили нею арештанти, вже добрий сумерк заляг її.
Нараз удруге почувся брязк заліза,— і в тій секунді розлягся грізний крик дозорця ззаду:
—  Стій!..
Запанувала метушня між арештантами. Ніхто не знав, що діється. Всіх очі обернулися в бік, куди в миг ока кинувся один дозорець. Перед ним побачили арештанти чоловіка, котрого пізнали по короткій сіраковій одежі. Се був один із їх товаришів, Сенько Довбущук.
—  Тікай   голий,   задри   поли!— крикнув  жартуючи один арештант.
—  Котрий то?—грізно запитав стражник іззаду.
—  Се не я,— відповів інший   арештант і кашельнув, аби звернути на себе увагу стражника, а відвернути її від утікача. Один із стражників поспішно загнав увесь гурт арештантів на подвір’я в’язниці і замкнув за ними фіртку, а другий  погнав за втікачем. Се в них було службове правило, що не потребувало ніякого порозуміння.
Арештант, що пустився навтеки, був, видно, добрим бігцем і тікав темною вузькою вуличкою, скулившися попід мурований паркан. Стражник гнав за ним великими скоками і, здавалося, вже осьось дожене бідолаху. Він не хотів стріляти до нього, надіючися й так зловити його.
Та близькість неприятеля і нових кар додала сил утікачеві. Він побачив камінь серед вулички, вхопив його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на стражника.
Удар міг був у миг ока розчерепити голову стражникові, але камінь трафив його лише в коліно. Стражник мимоволі зойкнув і, вхопивши обіруч тяжкий гвер, підскочив два кроки і щосили вдарив арештанта кольбою по плечах. Арештант похилився ще дужче до землі, але, не зупиняючися, біг далі. Стражник пробіг за ним іще кілька кроків, але біль у коліні був так сильний, що він нарешті мусив зупинитися і прикляк на одно коліно, а тим часом арештант щез на темній площі, до якої доходила вузька вулиця.
На крик стражника надбігла поліція; деякі нічні прохожі обступили його зі всіх боків і розпитували, що сталося. Та даремні були пошукування поліції. Арештант пропав, мов камінь у воді.

IХ
ШЛЮБ АНДРІЯ
Вернувши додому зі Львова, Андрій застав родичів у досить невеселім стані. Отець раз у раз недомагав, а мати журилася його здоров’ям. Андрій поміркував зараз, що треба йому пробути дома довший час і по змозі підняти духа родичів, аби можна було поговорити з ними про усталення його будущини. Дізнавшися від вітця про страту Довбушевих скарбів через засипання входу, він старався потішити батька тим, що засип можна буде з часом розкопати. Рівночасно, переглянувши ті касові книжечки та записи, на які різними часами покладено більші або менші суми грошей, він переконався, що по сповненні деяких формальностей можна буде покористуватися процентами від тих капіталів. Старий Петрій, не знаючися на тих формальностях, досі не рушав тих процентів, так що капітали попідростали до значної висоти.
Розмовляючи про се з вітцем, він помалу справді підняв його духа і усунув ту ненастанну тривогу, що мучила його останніми часами. Пошукавши в хаті в різних відомих старому закамарках, вони знайшли ще дещо здавна похованих грошей, і старий дав себе намовити синові поїхати з ним разом до Станіславова до лікаря і полагодити там діла в урядовій касі. По кількох тижнях здоров’я старого поправилося значно, і Андрій був у посіданні такого капіталу, а властиво такої річної ренти, що забезпечувала йому щорічне удержання щонайменше на протяг тих років, які йому доведеться жити без заробітку, відбуваючи судову практику, а з невеликим заробітком у часі адвокатської практики.
Тоді він у свобідній хвилі почав говорити з вітцем про свої відносини до пані Кралінської та її дочки у Львові та про можливість одружитися по зложенні екзамену. Отець не спротивився тому, а мати аж заплакала з радості, почувши від Андрія просте та нехитре оповідання про його знайомість із львівськими панями. Материнське серце почувало природну гордість, що син сягнув хоч і не дуже високо, та всетаки вище свойого стану, і вона, цілуючи його в голову, благословила його на щасливий вік.
Умовилися, що отець поїде з ним до Львова і пробуде там у його кватирі, аж доки не полагодять справи його подруження.
Кілька день перед їх від’їздом до дому Петрія прийшов старкуватий уже чоловік у міщанськім одязі і, привітавшися з господарем, мовчки сів на лаві та придивлявся обом Петріям, то старому, то молодому, злегка всміхаючися. Потім промовив:
—  Не пізнаєте мене?
—  Ні, не пізнаю,— відповів старий Петрій, придивляючися до гостя.
—  Я також не пізнаю,— відповів Андрій.
—  То й добре,— сказав гість.— Нема   по чім і пізнавати. Не так ми познайомилися, аби варто було про се згадувати. А проте я не забув за вас, та й є в мене невеличке діло до вас. Та й то не так до вас,— мовив він, позираючи на старого,— а більше до панича.
При тих словах він виняв із своєї шкіряної торби досить спору річ, завинену в полотняну шмату і зав’язану двома вузлами. Поклавши ту річ на столі і розв’язавши вузли, він виняв із шмати стару книжку в дерев’яній, шкірою обтягненій оправі, яку декуди поточили хробаки, і, подаючи її Андрієві, сказав:
—  Я там на письмах небагато розуміюся. Друковане ще сяктак, але писаного, особливо скорописом, не втну. Се стара друкована псалтиря, але в ній так далеце нема що читати. Але є там у різних місцях повліплювані картки паперу, записані різними письмами, пописано дещо спереду і ззаду на паперових обложках, а дещо подописувано також на берегах друку. Я там пробував дещо слебезувати, але небагато з того вирозумів. Лише стільки вирозумів, що ся книжка може пригодитися власне вам обом.
—  Нам обом? — сказали разом оба Петрії.
—  Так мені здається,— відповів гість, у якім читач, певно, пізнав уже Невеличкого.— Тота книжка дісталася до моїх рук досить незвичайним способом, але про се я не буду оповідати вам. Я шукав чого іншого, та що інше знайшов. Шукайте ви тепер, може, будете щасливіші від мене.
По сих словах гість устав і, поздоровивши господарів, вийшов із хати. Старий Петрій сидів здивований за столом і силкувався пригадати собі, де й коли він бачив сього чоловіка, але не міг пригадати нічого. Андрій тим часом почав переглядати книжку, але скрутне скорописне письмо нелегко було читати, і він, попробувавши відчитати дещо в однім, другім і третім місці, відложив книжку набік і’ сказав:
— Ні, не йде! То треба при вільнішім часі задати собі праці.
І він, згорнувши книжку, положив її до своєї подорожньої валізи і пішов своїм звичаєм поглянути по господарстві.
По кількох днях оба Петрії поїхали до Львова. Пані Кралінська приняла їх обох з нетаєною радістю, а коли Андрій зараз по приїзді в присутності вітця попросив у неї дозволу освідчитися о руку її дочки, вона приняла се без зачудування, спокійно, мов давно надіялася того. Панни Досі тоді не було дома, і Андрій не міг зараз освідчитися їй. Мати по її повороті додому перша обговорила з нею Андрієві освідчини, і обі пані по короткій розмові рішили, що Андрій добра партія, якої не треба відкидати.
Минув місяць, протягом якого старий Петрій жив у Львові в синовій кватирі. Син у тім часі поздавав останні правничі екзамени, а по різдвяних святах, проведених майже фамілійно в товаристві обох пань Кралінських без посторонніх гостей, у першім тижні загальниці визначено шлюб Андрія з панною Кралінською. Шлюб мав відбутися зовсім скромно, без музик і без жадної зайвої паради, крім пошлюбної вечері для нечисленних зібраних гостей.
Кілька днів перед шлюбом Андрій зі своїм вітцем багато ходили по місті, яке старому Петрієві хотілося добре оглянути. У тих прохідках під час гарних зимових днів старому Петрієві кілька разів здавалося, що на вулицях хтось слідить за ними, часом перебігає їм дорогу, на перехрестях наскакує на них ізбоку або, йдучи напроти них другою стороною вулиці, впирає в них цікаві очі. Петрій, не говорячи синові нічого про своє підозріння, якось мимовільно слідив очима за тим чоловіком, що ніби переслідував його, і по кількох днях почав пізнавати серед прохожих на вулицях усе одного й того самого молодого парубка в міськім, не дуже поряднім, легкім, ніби робітницькім убранні, який зустрічався їм по кілька разів на день майже скрізь там, куди вони частіше ходили. Парубок, зустрічаючися з ними, ніколи не дивився на них просто, тільки все відвертав лице якось так, що Петрій не міг бачити його виразно. Але він дивним прочуттям пізнавав його по ході здалека, навіть тоді, коли позад себе почував його наближення, Тоді в його тілі будилася недавно пережита тривога, пробігав мороз, і він мимоволі обертався позад себе та озирався довкола, мов при наближенні небезпеки.
Шлюб Андрія з панною Кралінською відбувся буднього дня пополудні в малім львівськім костелі, в якім того полудня не було майже нікого, крім весільної дружини. Тільки при виході з костела коло його дверей зробилася невеличка товкітня. Кілька п’яних робітників надійшло тротуаром поперед браму костела і, немовби нічого не бачачи, почали штовхати весільних гостей, що виходили з костела. Один наткнувся на дружбу, що йшов поперед панни молодої, та дружба зручним рухом руки відсторонив його набік. Другий, очевидно, наважився наткнутися на панну молоду, але другий дружба збоку підставив йому ногу, так що напасник як довгий повалився поперек тротуару. На нього в тій немилій позиції наткнулися два дальші товариші, що йшли зараз за ним, і оба попадали. Один, сильно п’яний, гримнувши чолом до тротуару, скрикнув якесь прокляття, але другий, упавши на коліна, вихопив із кишені револьвер і вистрілив, майже не мірячи, в середину весільної дружини.
—  На, маєш, поганине! — скрикнув він при тім і, зірвавшися на ноги, почав утікати.
Куля, призначена, очевидно, для старого Петрія, трафила нікому нічого не винну паню Кралінську, що йшла поруч нього зараз за шлюбною парою. Вона скрикнула голосно: «ЄзусМарія!» — потім ухопила себе рукою за груди і впала на землю. Довкола неї зчинилося збіговище народу, а за втікачем пустилася погоня охочих із публіки та поліціянтів. Сим разом йому не вдалося втекти. Його на першім перехресті вулиці зупинив фіакер, побуджений криком публіки. Його зараз ухопили в руки та відібрали йому револьвер, а поліція пізнала відразу, що се той сам Сенько Довбущук, який перед кількома місяцями втік із арештантської роботи і якого відтоді даремно пошукувала поліція. Переслуханий у поліції, він признався, що, зустрівши обох Петріїв на вулиці і пізнавши їх, він кілька день слідив за ними, аби помститися на них за свою кривду, а коли своїм вистрілом зробив їм маленьку пакість на їх весіллі, то нехай вибачають. Коли йому сказали, що він не трафив Петрія, тільки зовсім не знайому йому паню, він відповів цинічно:
—  Овва,  то я дурень! Але старої бабенції  і так не шкода.
Пані Кралінська наслідком віднесеної рани справді вмерла по кількох годинах, не прийшовши до себе, а Андрій зі своєю молодою дружиною сам на сам опинився на порозі до нового життя.

X
ЗБОРИ В ЖИДАЧЕВІ
Від часу своєї гостини в Жидачеві Бляйберг познайомився ближче з господарем тамошньої гостиниці Ароном Вайнребом і пізнав у нім не тільки надзвичайно розумного та практичного чоловіка, але також прихильника своїх вільнодумних у порівнянні до жидівського загалу поглядів. Розмовляючи часто з ним, він договорювався до деяких практичних планів, яких метою було утворення невеличкої організації для ширення тих поглядів серед ширшого загалу жидів. Оба вони при різних нагодах їздили до Стрия, до Болехова, Калуша та Станіславова, де в одного й другого були знайомі жиди, і разом із ними умовилися на означений день з’їхатися в такім місті, де би на них найменше звернено уваги, і обговорити спільно план організації. Арон запросив усіх до свойого дому, запевняючи, що там буде найбезпечніше. Ходило головно о те, аби ввійти в порозуміння з віденськими та іншими вільнодумними жидами в Західній Європі, дізнатися про їх роботу та при їх помочі розпочати дещо й у себе.
На означений день з’їхалося справді кільканадцять жидів, переважно заможних купців та торговців, що мали різнородні зносини з християнами, а деякі також із заграничними жидами. В Ароновім домі в окремій кімнаті вони позасідали для товариської розмови, не списуючи ніяких протоколів і не входячи ні в які формальності. Бляйберг зовсім свобідно виложив свої погляди на потребу світської, новочасної освіти для жидівської інтелігенції, а що зібрані всі чули вже не раз від нього такі промови, то між ними не було такого, хто би противився їм, і вони приступили відразу до обговорення способу заснування формальної організації. Арон звернув увагу на те, що такі жидівські організації існують уже в Відні і по інших великих містах і що він першою потребою вважає ввійти з ними в ближче порозуміння. По досить довгій нараді, коли не знайшовся ніхто охочий до писемної кореспонденції з тими невідомими їм досі організаціями, ухвалено без формального голосування, але формальною згодою, зложити наразі по 10 ринських і за ті гроші вислати Бляйберга, що один між ними мав вільний час, до Відня, а в разі потреби також до інших міст, аби там придивився наочно жидівським організаціям і познайомився з їх цілями та способом їх ведення. Присутні зараз зложили гроші, які передано Бляйбергові, по чім зібрані, щиро стискаючи одні других за руки, бажали собі взаїмно успіху в розпочатім ділі.
Се приємне засідання закінчила досить несподівана і дуже неприємна подія. Виглянувши крізь вікно, до якого кілька разів заглядав нетерпеливо, Арон побачив, що подвір’я його гостиниці майже все зачорнілося від жидів, яких щораз нові громадки входили крізь створену браму. Всі входили і стояли в подвір’ї мовчки, очевидно, чекаючи чогось нового та невідомого. Незабаром серед них появилася незвичайна постать старого жида з довгою, як сніг білою бородою, з кудлатою шабасовою шапкою на голові і в шабасовім убранні. Він ішов згорблений,’ а два молоді жиди з очевидною пошаною вели його попід руки. Коли оця трійця ввійшла на подвір’я, обведене від вулиці високим дерев’яним парканом, зібрана юрба жидів мовчки розступилася, лишаючи для них свобідний прохід до дверей гостиниці. Старий жид, очевидно рабин, привітав зібраних коротким поздоровленням: «Guten Tag», на що зібрані відповіли таким самим поздоровленням.
Потім рабин помалу наблизився до запертих дверей гостиниці, а один із тих, що вели його, тричі застукав до дверей, їм отворено зісередини, вони увійшли всі три, а за ними помалу почали входити інші жиди. Рабин зі своїми провідниками пішов просто до тої кімнати, де було зібрання посторонніх жидів, між якими був також господар гостиниці. Вони здалека побачили його в вікні і не потребували питати нікого в домі.
До дверей кімнати застукано три рази. Арон сквапливо, як випадало услужному господареві, отворив двері. Ввійшов рабин зі своїми провідниками і, не здіймаючи шапки, поздоровив зібраних тими самими словами, якими поздоровив згромаджену на подвір’ї юрбу. Зібрані в кімнаті відповіли йому також тим самим поздоровленням. Тоді рабин, зупинившися посередині кімнати, оглянувся довкола і звільна запитав:
—  Де тут Ісак Бляйберг?
Бляйберг виступив зпосеред зібраних і, наближаючися півкроку до рабина, відповів:
— Я тут.
— Ти Ісак Бляйберг? — знов запитав рабин, придивляючися йому трохи потемнілими старечими очима.
—  Я Ісак Бляйберг,— відповів спокійно запитаний.
—  Що робиш тут, Ісак Бляйберг? — знов запитав рабин.
—   Що   маю   робити? — відповів   Бляйберг.— Ми   тут знайомі розмовляємо.
—  Про що розмовляєте? — запитав рабин.
—  Так собі, про свої діла,— відповів Бляйберг.
—  Які се діла?—запитав  рабин.
—  Наші діла. Кому се цікаво знати? — з відтінком неспокою відповів Бляйберг.
—  Мені   не  цікаво,— відповів   рабин,— але   я   знаю. Ісак Бляйберг, ти робиш недобре діло. Ти робиш безбожне діло. Ти робиш таке діло, якого не робили наші вітці ані наші діди.
— Не почуваюся ні до якого злого діла,— знов спокійно відповів Бляйберг.
—  Не почуваєшся? Се дуже зле. Повинен почуватися. Повинен давно знати, що ти ступив на злу дорогу і на злу дорогу ведеш своїх знайомих. Приступи ближче!  Дивися мені просто в очі!
Бляйберг приступив ближче до рабина,   хвилю глядів йому просто в очі, а потім спустив очі вниз.
—  Бачу в твоїх очах трьох злих духів, Ісак Бляйберг,— понурим голосом промовив рабин.— Бачу духа  цікавості, духа впертості і духа брехні. Дух цікавості тягне тебе до того, що не було відоме нашим вітцям і дідам; дух упертості змушує тебе стояти присвоїм і не піддаватися нікому, а дух брехні раз у раз нашіптує тобі, що лиш те правда, що ти думаєш і що тобі здається, а все інше брехня.  І ти віриш самому собі і більше нікому, а властиво віриш тому злому духові, що дурить тебе і не дає тобі пізнати правди.
—  А хто ж знає правду? — несміло запитав Бляйберг.
—  Слухай, я скажу тобі дещо правдиве, трішечки правди. Ти знаєш, що перед віками римляни,  гоїм, знищили наш нарід, нашу самостійність, нашу державу. Правда,— тебе вчили про те? Знаєш, що наша доля від віків — неволя, погорда, насильство й нужда! А знаєш ти, що нас спасло від цілковитої затрати серед потопу таких нещасть, що стало для нас дошкою спасення з розбиття нашої свободи? Знаєш? Здається, не знаєш того, та я скажу тобі. Нас спасло те, що, на думку наших ворогів, повинно було погубити нас,— нас спасло наше розсіяння по світі, нас спасла окремішність нашого життя, нас спасли наші перекази та писання, наші обряди, нас спасла наша ненависть до переслідувачів, нас спасло наше лукавство з ними а наша єдність зі своїми! Се спасло нас,— але ти, здається, не знаєш сього!
Слухай, що ще скажу тобі! Хто повстає проти того, що нас спасло, той губить нас, той видирає нам останню дошку, яка лишилася нам із великого корабля серед моря. А хто нас губить, той губить Богом вибраний народ. А хто його губить, на того прокляття наше і боже прокляття!
Але тричі проклятий, хто підіймає руку на власний народ, тричі проклятий син Ізраїля, що хоче знищити святі перекази свого народу! Ісак Бляйберг, і ти простяг руку на святі перекази, — і на тебе трикратне прокляття!
Мимовільна дрож пробігла по всіх присутніх при сих рабинових словах.
Ісак хотів щось говорити, але рабин махнув рукою, аби мовчав.
—  Не говори нічого, не виправдуйся,  ми   знаємо твої діла і твої слова! Тілько безоглядний відклик усього може тебе звільнити від прокляття.  Вибирай:   або   держатися строго закону предків,  або довіку бути вигнанцем поміж синами Ізраїля!
Арон несміло, крадькома приступив до Ісака і шепнув йому:
—  Відклич!
Ісак нерішучо обернувся і промовив до Арона:
—  Відкликати? Що відкликати?
—  Відклич усе! Згодися на все, а то пропадеш! — шептав йому Арон з виразом перестраху.— Ти знаєш, що тобі грозить.
—  Що   мені   грозить? — мов   непритомний   перепитав Бляйберг.— Що мені може грозити? Я ні до чого злого не почуваюся.
А потім, обертаючися до рабина, сказав рішучо:
—  Не знаю, хто ви такий і хто дав вам право проклинати мене та говорити про якийсь відклик. Я ні з ким ні на що не змовлявся. Догадуюся, що ви рабин, але не признаю ніякої вашої власті над собою. Я гість у отсім домі і прошу вас випустити нас, гостей, свобідно та надіюся, що не захочете нарушити права чужого дому.
Рабин сумно похитав головою.
—  Чи не казав я?— промовив він.— Із тебе говорить злий дух. Ти знаєш тілько себе й своє право і не почуваєш себе ні до якої провини. Але ми знаємо дещо більше і не на те прийшли, аби уступити перед твоїми дитячими словами. Ісак Бляйберг, ти без переслухання, на основі зізнань многих гідних віри і вірних синів Ізраїля, засуджений синедріоном не на виключення зпоміж синів Ізраїля, а на таку покуту, яку для таких відступників призначує наш закон і наші перекази, і від сеї хвилі ти невільний, і ми поступимо з тобою по свойому осудові, а не по твоїй волі.
Тоді оба шкільники, що привели сюди рабина, приступили до Ісака Бляйберга, зняли з нього його верхню одежу, обгорнули його вовняною плахтою сірої барви, потім зв’язали назад його руки, зняли з голови шапку та ярмурку, посипали голову попелом, а потім випровадили його на подвір’я перед зібрану громаду. Поставили його серед подвір’я на невеличкім стільці так, аби кождий міг бачити його. Тоді рабин приступив перед нього і, показуючи на нього пальцем, сказав голосно:
— Сини Ізраїля, отсе Ісак Бляйберг, відступник від нашого закону, засуджений на прилюдне зганьблення і досмертну покуту в невідомості, з утратою всього, що має, і навіть його імені. Плюньте на нього кождий, хто признається до правдивої віри, так, як отсе я плюю.
І по сих словах рабин тричі плюнув на Бляйберга, а за ним учинили те саме шкільники, по чім до нього зі всіх боків почала тиснутися громада вірних синів Ізраїля. Його зіпхнули зі стільця, оплювали та обкидали болотом так, що й лиця його не можна було пізнати, а по довершенні сеї церемонії, з настанням ночі шкільники, закнеблювавши йому рот, вивели його зв’язаного з подвір’я гостиниці, посадили на приготовану’ до сього однокінку і повезли невідомо куди.
Рабин тим часом із Ароном та іншими жидами, що всі були з ним у порозумінні, сидів за столом у кімнаті і покріпляв себе вечерею, в якій брали участь також запрошені гості. Про Бляйберга ніхто з них не згадував ані словом, так, як коли би його ніколи не було на світі.

XI
ЛЕНЬКО ДОВБУЩУК
По ярмарку в Жидачеві Ленько Довбущук, користаючи з переполоху, вчиненого ним і його братом, допав одного щонайкращого коня з тих, що були приведені на продаж, і дмухнув широкою вулицею на південь, потім загнув у вузьку вуличку на схід, а виїхавши на польову дорогу, погнав нею до широкого гостинця, який із Журавка веде до Стрия. Сим гостинцем він гнав далі без упину до самого Журавна, тут вечором разом із іншими людьми та кіньми переїхав поромом через Дністер і поїхав далі гостинцем, не лякаючися погоні. Заночував у найближчій коршмі, до якої ще тої самої ночі прибув Хаїм на іншім краденім коні і прибули ще два незнані йому їздці також на крадених конях. Усі вони, очевидно, були в змові. Ленько одержав від Хаїма дещо грошей на дорогу та поручення такими й такими селами їхати все на схід аж до російської границі, до Гусятина, і там чекати на нього. Він вирушив досвіта і за кілька день без жадної перешкоди був у Гусятині. Не минув і тиждень від жидачівського ярмарку, а всі крадені коні безпечно переведено через границю, куди за паспортом поїхав також Хаїм, заплативши погоничам невеличкі суми грошей, за які вони були згоджені на се небезпечне діло.
Маючи гроші в чересі і чуючи себе безпечним від усякого підозріння, Ленько задумав вернути додому і ще раз попробувати щастя віднайти Довбушеві скарби. Він знав від свойого вітця, що в пивниці, яка була під Петрієвим домом, була одна дерев’яна стіна, а коли з тої стіни було виняти одно поперечно поставлене дерево, за ним мав бути вузенький вхід до довгого підземного льоху, викопаного невідомо ким і невідомо пощо. Олекса Довбущук перед своїми синами не раз висловляв догад, що там мусить бути хоч одна часть Довбушевих скарбів. Він догадувався також, що сам Петрій не знає про сю криївку, але ані сам він, ані його сини не мали змоги переконатися, скільки правди в тім оповіданні. Тепер Ленько, чуючи себе забезпеченим на довший час тими грішми, що одержав від Хаїма, постановив собі їхати до Перегинська принагідними фірманками, пожити там довший час і пошукати способу добутися до Петрієвої пивниці. Що сталося з його братом, він не знав і не міг довідатися ані від Хаїма, ані від його спільників, і тому надумав робити своє діло сам.
У Перегинську він застав досить несподівану річ. Його отець жив у домі Петрія. Побачивши, що їх старий осідок стоїть пусткою, і довідавшися, де живе його отець, він без усякого вагання пішов до Петрія.
Він застав Петріїв при обіді. Вони обідали обоє в кімнаті, коли він увійшов до сіней. Петріїха вийшла й запитала його, чого хоче. Вона, мабуть, не пізнала його зразу, бо, почувши його голос, перелякалася. Він сказав, що хотів би побачити свойого тата. Вона не відповіла йому нічого, лише, вказавши рукою на двері протилежної кухні, вернула до кімнати і з острахом заперла двері за собою. Ленько ввійшов до кухні, де в куті на тапчані сидів його хорий отець.
Отець прийняв його досить байдужне, не питав, куди бував і що робив, а на синове запитання, чи не відбудувати би їм свою хату і не вертати на свій осідок, Олекса відповів, що на се не має ані грошей, ані сили, ані охоти. Ленько, оглянувши докладно хату, сіни та все обійстя Петрієвої хати, вийшов із неї і пішов на Довбущуківку. Та, бачачи вже здалека, що там справді пустка і нема де навіть переночувати, він зайшов до одної хати на краю села і впросився там на ніч.
Була темна осіння ніч. Сон і пітьма залягли Перегинсько. Петрій із жінкою та старою служницею спали в світлиці, а слуги в стайні.
Івась спав на оборозі. Йому, мабуть, крізь сон причулося, що хтось затріщав на перелазі. Напівсонний, підвів голову догори: тихо скрізь і темно скрізь. Тільки прислухавшися добре, він почув щось немов тихе чалапкання по подвір’ї.
— Пек тобі, маро! — буркнув сам до себе Івась, протираючи очі і підіймаючи голову вище. Але не чув нічого більше. Проте він довго ще не міг заснути. Якось моторошно стало йому. Він накрився з головою подігачкою, і в тій хвилі знов причулося йому, немов щось тихенько, обережно рипнуло сінешніми дверми.
«Може, старий господар не може спати та вийшов надвір перейтися»,— подумав собі Івась і незабаром заснув.
Та не сон то був і не мара, що чув Івась із оборогу. Не старий Петрій рипнув дверми, виходячи надвір! Се був Ленько, що підкрадався до Петрієвої хати.
Зручно ступаючи в пітьмі, він тихо, майже нечутно пройшов поперек подвір’я просто до передніх дверей Петрієвої хати. Двері були замкнені, і не було змоги отворити їх ніяким способом. При сих дверях, як він переконався при огляді, був залізний замок, а до того ще засув ізсередини, тож хоч би злодійським дротом і здужав відімкнути замок, засув не пустив би його досередини. Вся його надія була на задні двері, замикані тільки на засув, до якого знадвору вела проверчена в стіні діра на дерев’яний ключ. З такими замками він відмалку привчився давати собі раду і вже заздалегідь приспособив собі невеличкий дерев’яний кимачок із кривим сучком, яким надіявся відчинити замок. Гірша була біда з тим, що біля стайні, яка притикала до хати, в дерев’яних будах спали два пси. Досі вони якось не почули його, але могли почути за найменшим шелестом. Опинившися біля дверей і не надумуючися ані хвилі, Ленько виліз на загату, що закривала собою передню стіну хати, і верхом сеї загати, дірою між натолоченою соломою та кроквами стріхи безпечно проповз аж до рогу хати, до якого припирав високий пліт. Загата з того боку кінчилася дерев’яними полінами, поприбиваними півперек до угла стіни, так що пролізти туди поза ріг хати було неможливо. Та Ленько швидко надумав вихід із сього положення. Добувши з череса малий ножик, він почав перерізувати ним напомацки солом’яні перевесла, що прив’язували китиці стріхи до лат. Зробивши таким способом діру в стрісі і витягнувши з неї кілька китиць, він у одній хвилі дістався на під дому. Ступаючи тут обережно серед пітьми і мацаючи щохвиля, аби не стукнути нічим, він доліз аж до платви над сіньми. На половині сеї платви було угло поперечної стіни, що виходило на сіни грубими кінцями дилин, із яких була збудована стіна. По тих кінцях дилин, гладко врізаних, мов по драбині, зручно й тихо Ленько зліз із поду до сіней. Опинившися в сінях, він поповз на пальцях до хатніх дверей, притулив вухо до дверей і довго прислухувався, як сапали в хаті Петрії; йому треба було знати, кілько людей у хаті, і він скоро переконався,що було їх усього троє. Потім намацав під стіною в сінях грубий дрюк, обмацав його з кінця до кінця, чи не запнеться о що і не наробить стуку, потім підняв його легко й обережно вгору і опер одним кінцем о клямку дверей, а другим положив на землю. Потім поповз до того місця, де кінець дрюка стояв на землі, обмацав ціле місце добре, добув ізза ременя ножа, обережно викопав ямку в землі і вложив у неї кінець дрюка. Потім знов наслухував довго. Все в хаті було тихо.
Тоді він поповз здовж стіни до кута, де при оглядинах завважив був дерев’яні двері до пивниці, що невеличким квадратом визначалися на землянім тоці сіней. Намацавши в тих дверях дірку від замка, Ленько добув із свойого череса невеличкий гачок з міцного залізного дроту і по коротких зусиллях відімкнув замок. Але підняти двері, впущені рівно в дерев’яну раму, була нелегка річ, і він доконав сього тільки при помочі того ж дротяного гачка, який удалось йому проткнути крізь двері в тім місці, де дві дошки, споєні залізними завісами, недобре приставали одна до другої, так що між ними була невеличка прогалина, спричинена, може, тим, що дошки позсихалися. Двері підняв Ленько помаленьку, без найменшого стуку і, підперши їх головою, стоячи рачки на колінах і на руках, він одною рукою намацав сходи, що вели до пивниці.
Всунувшися попід двері на сходи, Ленько так само обережно спустив двері за собою, але при тім не міг удержатися від одної необережності, а власне від тої, що двері, входячи в продовбану часть рами, стукнули досить голосно. Незважаючи на те, Ленько серед густої пітьми зійшов по сходах до пивниці, добув із череса невеличку бляшану ліхтарню, губку та кресило, двома чи трьома ударами кресила викресав іскру огню, яку підхопила губка, потім роздув губку, держачи її поміж пальцями, і засвітив до неї маленьку воскову свічечку, яку вигідно вже вставив у ліхтарню, і при її блідожовтім світлі міг оглянути нутро пивниці.
В тій хвилі, одначе, в сінях зробився стукіт. У хаті, видно, хтось збудився і захотів вийти, торкнув двері, відчиняючи їх, а недобре приставлений дрюк у сінях звалився від клямки і з досить голосним лускотом упав на землю. Хатні двері відчинилися, і хтось вийшов із хати.
Ленько зміркував відразу, що в пивниці він поки що безпечний, бо двері від неї заперті і ніхто вночі не буде тут шукати його. Та одного він не сподівався. На рамі пивничних дверей лишився його гачок, і тому двері, хоч як обережно він спускав їх, клацнувши, всетаки не заперлися зовсім добре і відставали трохи понад звичайний свій рівень. Стук сих дверей почув старий Петрій, який спав дуже чутко. Він зараз устав, засвітив свічку і відчинив хатні двері. Бачачи, що двері були заткані штучно підставленим під клямку дрючком, він зараз зміркував, що має діло з неабияким пташком, і поперед усього оглянув одні й другі сінешні двері. Двері були позамикані, значить, той, хто заткав хатні двері дрючком, мусив бути або в сінях, або на поду, або деінде. Про пивницю Петрій наразі не подумав. Обдивившися добре по сінях, заглянувши під жорна та за ступу і не знайшовши там нікого, він вернув до хати, обувся й надів кожух, узяв шапку на голову та, побудивши при тім жінку і служницю і не кажучи їм нічого, сам пішов до стайні побудити слуг. Вони посхапувалися зі сну, повдягали на себе що мали під руками і, коли господар сказав їм, що вночі хтось був у його сінях, пішли зараз оглядати оба поди. І там не було нікого, але той, що оглядав під над стайнею, доглянув зараз діру у стрісі над кінцем загати. Невідомий гість, що в невідомій цілі гостив у їх хаті, міг туди ввійти, але міг і вийти.
Та Петрій тим часом, оглядаючи ще раз сіни зі свічкою в руці, побачив підозрене положення пивничних дверей. Не сподіваючися ніякого лиха, він при помочі жорнівки підняв ті двері і, приперши їх до стіни, пішов по сходах до пивниці, держачи свічку перед собою. Та ще не дійшов до кінця сходів, коли з пивниці наглим скоком кинувся на нього Ленько, пхнув його ножем у самі груди, а сам кількома скоками, відчинивши сінешні двері, дмухнув надвір. Залопотіли його кроки по подвір’ю, загавкали пси і кинулися йому наздогін, а з пивниці добувалося важке стогнання Петрія, що, одержавши смертельну рану в груди, покотився вниз і випустив із рук свічку, яка тут же й погасла. Разом із нею згасло й його життя.

XII
НІЧНІ МАРИ
Ленько Довбущук, пожартувавши з Петрієм, не чув себе безпечним у Перегинську і щодуху, невважаючи на темну ніч, зразу битою дорогою, а потім відомими собі стежками, аби змилити всяку погоню, подався в напрямі до Калуша. Тут він незабаром знайшов собі товариша, з яким уже давніше мав змову на одно невеличке діло.
Ще бувши в Жидачеві, він завважив поза тим місточком понад Дністром величезне пасовисько, на якім до пізньої осені день і ніч паслися стада коней. Вивести хоч десяток тих коней тою самою дорогою, якою вивів уже одного, се було для Ленька діло, на яке він тепер знайшов собі спільника. Оба вони, здибавшися в Калуші, заждали на погідну ніч, умовилися і приладилися відповідно до плану, обдуманого Леньком, і, діждавшися осінньої погоди, рушили в дорогу.
Ніч була трохи хмарна, але не дуже холодна. На пасовиську над Дністром конюхи наклали огонь і, сидячи біля нього, курили люльки та поглядали на коней, що, спутані по парі залізними путами, паслися тут і там довкола них. Гостинцем, що йшов недалеко від них, надійшли два жебраки, обвішані торбами, з довгими палицями в руках, а побачивши здалека огнище, звернули з гостинця і наблизилися до конюхів. При їх наближенні конюхи пізнали, що їх було два, один молодий парубок напереді, а другий старий дід іззаду. Старий, очевидно, був сліпий, а молодий був його поводатор. І
—  Добрий вечір вам!—промовив голосно старий жебрак.
—  Добре здоров’я!— відповів один із трьох конюхів. Два інші мовчали, пакаючи люльками та  поглядаючи  на жебраків.
—  А куди Бог провадить?— запитав конюх жебрака.
—  Та не Бог провадить, а отсей хлопчище, — відповів старий жебрак.— Ідемо до Стрия, та й не підночували в селі, а тепер серед пустині й ніч захопила. Богу дякуємо, що ми дійшли до огнику святого, бо моє старе тіло вже продрогло від холоду. Позволите загрітися?
Конюхи кивнули головами на знак, що не боронять їм того добра, і оба жебраки, поклавши набік свої палиці, посідали коло огнища. Добру хвилю оба мовчки гріли руки. Потім старий сказав до молодого:
—  Може би, ми повечеряли?
—  Та й я не від того,— неохітно буркнув молодий, звичаєм усіх поводаторів незадоволений із того, що мусить служити старому й сліпому.
—  Ануно добувай, що Бог дав!— сказав старий. Молодий сягнув до важкої торби, що висіла з лівого боку при боці старого, виймив із неї два спорі шматки хліба і кілька печених яєць і, давши старому більший шматок у руку, сам почав теребити для нього яйце. Обтеребивши його, він услугував старому, поки той їв, подаючи йому за кождим кусником хліба вкусити яйця. Коли старий іззів свою пайку, повечеряв також молодий. Коли він скінчив їсти, старому захотілося випити, аби огріти грішну душу. Молодий із тої самої торби, в якій старий сліпець носив харчі, не довіряючи її поводаторові, виняв плескату фляшку з горілкою і подав старому. Сей, узявши її обома руками, притулив вузьку шийку до рота і, помалу булькаючи, випив із неї, кілько йому хотілося.
—  На й тобі, хло!— сказав він до молодого.
Сей узяв фляшку і випив не дуже багато, стараючися, очевидно, пити так, аби не булькотало і аби старий не міг зміркувати, кілько він вип’є.Та старий, очевидно, не був завидющий і, коли поводатор перестав пити та хотів покласти йому фляшку назад у торбу, сказав:
—  Агов! Може би, й ті ґазди напилися? І, обертаючися до конюхів, запитав:
—  Може, захочете покушати?
—  Коли ваша ласка,— відповів один конюх.
І він узяв від поводатора фляшку, потягнув із неї одним духом, кілько йому в рот увійшло, а потім подав фляшку другому. Сей, випивши, подав третьому, а той, випивши, заткав фляшку і поставив коло старого жебрака,
—  Добра річ,— сказав при тім, цмокаючи губами.
—  Некепська,  лиш трохи мало,— сказав другий.
—  Позвольте ще раз!— сказав старий жебрак.— Я того трунку не жаден. Ношу при собі для потреби, як трафиться, але впиватися,   як  то   люблять   інші  діди, борони   мене Боже!
Конюхи тим часом іще раз обнесли фляшку по черзі. Оба жебраки, загрівшися, полягали на своїх торбах недалеко огнища, головами до толоки, а ногами до огню, і, здавалося, заснули зараз. Конюхи мовчали, якийсь час слухаючи, як коні скубуть траву та форкають час від часу, а потім один мов віднехочу сказав:
—  Та незла горівка! Не вадить покуштувати ще раз.
І вони мовчки покуштували кождий іще раз і ще раз, поки не випорожнили фляшку, а потім полягали і заснули спокійно. Почувши се, молодий жебрак ворухнувся, сів і, оглянувшися довкола, сказав потиху до старого.
—  Альо, до роботи!
Старий устав, не кажучи ані слова, і оба пішли до коней. Кождий із них приступив до іншої пари коней, а старий, у якого тепер очі були зовсім видющі, так само зручно залізним дротиком відімкнув колодку, якою прикріплене було залізне путо на кінській нозі, як і молодий.
—  Буде по парі? — запитав старий молодого.
—  Думаю, що безпечніше буде тілько по парі,— сказав молодий і, розпутавши пару коней та зсиливши їх тим самим путом за шиї, сів на одного з них і оглянувся на свойого товариша. Сей, обвішаний торбами, полишивши біля огнища палицю та порожню фляшку, без великого труду сів також на коня з другої пари, і оба помаленьку рушили толокою в напрямі до гостинця. Виїхавши на гостинець,  вони погнали коней і тільки задудніли, рушивши з копита.
Штука вдалася їм зовсім добре, а конюхи аж рано оглянулися, що жебрацький почастунок коштував їх дуже дорого, бо за нього їм пропали дві пари коней.
— То не жебраки були, а якісь нічні мари, що одурили нас,— сказав понуро той конюх, що побажав був жебракам доброго вечора.

***
Могили, могили, могили…
Старого Петрія поховано з сільською нарадою, звичайною в тих сторонах для заможного селянина, але без участі сина. Під вражінням наглого нещастя, що впало на хату, якось забули навіть повідомити його про смерть вітця. Аж під час похорону Петріїха догадалася попросити священика, аби написав до її сина до Львова, що його тато вмер нагло. Та й то вона не могла подати йому докладної адреси, і для того лист, адресований недокладне, запізнився на пошті на кілька днів.
Хто позбавив життя Петрія, про се не було майже ніякого сумніву. Петріїха, що бачила Ленька в своїй хаті, відразу сказала, що се зробив не хто інший, лиш він. Те саме подумав також Олекса Довбущук зараз у першій хвилі, почувши про те, що Петрія вбито в його власній пивниці, але не сказав про се нікому ані слова. Та зате на його власне життя в Петріевій хаті налягло щось, мов важкий камінь. Його не виганяв ані не випрошував ніхто, але йому відхотілося їсти, і по кількох тижнях, у яких він лежав, майже не встаючи, він одної ночі тихо згас, так що й ніхто не завважив часу його смерті.
Вмерла, також не завважена ніким, божевільна Демчиха в розвалині своєї хати на Довбущуківці, а коли Іванко кілька день по похороні Петрія прийшов відвідати її, застав у розвалині тільки голову та деякі часті її тіла, пообглодувані якимись звірами, не знати, чи псами, чи лисами. Зимою того самого року прийшло також до громадського уряду в Перегинську повідомлення від тюремного заряду у Львові, що в’язень Демко Довбущук умер у тюремнім шпиталі. Смерть потроху погодила завзятих противників і дала їм спокій, якого вони не зазнали за життя.

POSTSCRIPTUM
Отся повість, первісне друкована в студентськім часописі «Друг» 1875 —6, — се була перша моя повість, писана в двох перших роках моїх університетських студій для скромного, навіть на ті часи, заробітку. Друкована в мало розповсюдненім часописі, мало виробленою мовою та ще менше виробленим етимологічним правописом, вона в тім часі не звернула на себе нічиєї уваги, і тільки 1893 р. про неї згадав проф. Омелян Огоновський у своїй «Історії літератури руської», часть III, відділ 2, ст. 922, та й то лиш одним словом, що я її «писав». Знаючи добре хиби тої в молодих літах писаної повісті, я був би навіть не подумав передруковувати її, якби не предложення д. Василя Сімовича, професора учит[ельської] семінарії з Чернівців, який 1908 p., в часі, коли мене постигло нещастя чи щастя убезвладнення моїх рук, через посередництво д. В. Гнатюка попросив у мене дозволу передрукувати сю повість у видаваній ним «Бібліотеці для молодіжі», яку він там дав переписати фонетичним правописом. Коли таким способом була доконана досить значна писарська праця, 409 сторін folio письма, я пристав на виладження нового видання повісті, беручи на себе перше, як здавалося, важку працю — переглянути рукопис і поправити текст не тільки язиково, але також, де мені видасться потрібним, річево. Сю працю я розпочав 1909 p., та вона затяглася досить довго тому, що язикових поправок показалося досить велика потреба, а річевих іще далеко більша. Поперед усього треба було робити багато скорочень, викидати багато зайвих описів ситуацій, покликів до читача, ліричних уступів, авторських рефлексій та моралізацій, плодів незрілої фантазії та невиробленого літературного смаку. Такі відскоки від простого та природного ходу оповідання були тоді в моді в галицькоруськім письменстві, а дещо до того додалося в мене під впливом гімназіальної лектури, особливо таких письменників, як Шекспір, Шіллер, а ще ближче, спеціально для сеї повісті, німецьких повістей Е.А.Т. Гофмана «Kater Mur» і «Elixire des Teufels» та французької повісті Ежена Сю «Вічний жид», яку я читав у німецькім перекладі. Не без впливу лишилася також популярна тоді італійська повість у польськім перекладі «Rinaldo Rinaldini, wіelki bandyta włoski», яку ми ще в нижчій гімназії читали з великим зацікавленням. Мавши зразу намір подати в другім виданні сеї повісті тільки документ літературного смаку того часу, коли вона була писана, я в часі редагування сього другого видання бачив себе змушеним робити чимраз більше перемін не тільки в висловах самого оповідання, але також у самім плані повісті. Вийшло з сього, що деякі розділи треба було переробити зовсім наново, інші пропускати, всю композицію значно упростити і нарешті відкинути цілу «Третю часть», яка не посуває ніякої акції далі, а тільки являється рядом сцен, без яких може обійтися повість, доведена до кінця другої часті.
Переробляючи тепер сю повість і прочитуючи її в первісній формі, я не міг не відчувати нескладності та неприродності многих сцен і цілої композиції, та притім мене самого здивувала різнородність, а навіть, можна сказати, пестрота її змісту, множество виведених у ній осіб, різнородність описів. В повісті виступають особи з різних суспільних верств, від найвищих до найнижчих, виступає і князь, і священик, і економ, і міщанин, і селяни, багатші та бідніші, виступає також досить виразно обрисованих кілька типів жидів. Усе те було тоді новиною в галицькоруськім письменстві і не перестало бути новиною й тепер. Уся дія повісті покладена в 60і роки минулого віку, але проте деякі епізоди відбуваються в XVIII в. (перші розділи другої часті), і се також було новістю в тодішнім галицькоруськім письменстві. В повісті порушено і змальовано живими сценами такі суспільні явища, як ворожнечу між двома родинами, відносини руського попа до польського двора в XVIII в., опришківство XVIII і розбійництво половини XIX в., монастирське життя і життя урядничої родини у Львові, проби вільнодумного руху між жидами і рабинську реакцію проти того руху, конокрадство та ярмарок у малім містечку, втеку в’язня та міщанський шлюб із нещасливим випадком. Думаю, що безстороння оцінка сеї повісті мусить признати се все і не відмовить їй деякої літературної вартості так рішучо та безоглядно, як се вчинив український критик Сергій Єфремов у своїй студії про моє життя та мої писання. Мушу завважити ще, що дещо в моїй першій оповісті мало значіння як прочуття будущих течій у нашій суспільності. Опис того, як Невеличкий вилазить на стрімку скелю в Розгірчі, можна вважати прочуттям того замилування до гімнастики та туристики, яке проявилося серед галицькоруської суспільності ще при кінці минулого століття. Щоправда, мій опис скелі в Розгірчі зовсім фантастичний, але, пишучи його, я вже мав у своїх споминах кількаразовий побут в Уричу, де я сам вилазив на обі великі скелі, що мають на собі сліди великої людської праці з передісторичних та дуже давніх історичних часів. Подібні скелі звиджував і оглядав я пізніше також у Бубнищі та Синевідську Нижнім,— ся остання досі, здається, зовсім не відома ані нашим туристам, ані дослідникам нашої старовини. А коли в сценах із міського життя інтелігенції у Львові я попробував у новій переробці дати образок «міщанського щастя», в тихій, матеріально забезпеченій і духовою працею занятій сім’ї, то бажав би сим образком запротестувати проти недогадливості та тупоумія деяких наших молодших письменників та критиків, що, йдучи наосліп за покликами західноєвропейських песимістів, у міщанськім (буржуазійнім) житті бачать синонім духового застою, неробства, дармоїдства, моральної гнилизни та браку естетичного почуття. Ті людці, очевидно, не почувають усеї недоречності своїх осудів, не розуміють того, що новочасне місто з його високо розвиненою торгівлею та промислом робить можливим жити на вищім культурнім становищі, ніж се можливе по селах, а своїми культурними, комунікаційними та просвітніми засобами дає можність освіченому чоловікові вповні та якнайширше розвивати свої духові та фізичні здібності, а навіть неосвіченому або малоосвіченому запевняє постійний і корисний заробіток та життя далеко вигідніше, як по селах. Розуміється, що й для розвою естетичного почуття новочасні міста навіть малопросвіченим масам людності дають далеко більше нагоди та можності, ніж се може навіть у сні маритися навіть найзаможнішим селянам.
Писано 10—12 падолиста  1912.

Також читайте:

Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Петрії й Довбущуки. Повість у двох частях Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Гуцульський король