Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Петрії й Довбущуки. Повість у двох частях

ПЕРША ЧАСТЬ

І
ДВА ПРОТИВНИКИ
Коло половини липня р. 1856 спішив гірською стежкою, що вела посеред чудової ка-рпатської околиці, селянин, віком коло сорок літ, у поряднім строю карпатських мешканців, до повітового місточка Б. із села Перегинська. Ріст його був, як часто в тих сторонах, трохи підсадкуваткй, лице підголене і коротко підстрижений вус,— та на перший уже погляд мож-на було на його лиці відкрити благородніші риси, ніж би їх можна сподіватися по звичайнім гірняку. Стрій його, впрочім, зовсім не відрізняв його від інших гірняків, хіба те могло деко-го застановити, що з-під камізельки, зробленої з гарного гранатового сукна, видно було ков-нір сорочки з тонкого полотна, вишиваної старанно і зі смаком. Борсукова торба, через плечі перевішена і украшена різними блискучими металевими пряжками та френзлями з малих морських мушель, палиця з твердого дерева з гарними срібними сківками, а нарешті, свобо-да рухів і, як здавалося, одвертий, зовсім не тупий погляд на красоту природи — все те ро-било його чимось особливим у тій убогій околиці. Із рисів його лиця й із усіх його рухів пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, але спокійним блис-ком людини, що свої похоті й пристрасті приборкала, що вміла панувати над собою і над життям, але і з твердою вірою, постійно і сміло, в самопевності йшла до якоїсь вищої цілі.
Той чоловік звався Кирило Петрій і був родом і ходом із села Пер’егинська, славного місця, де довше пробував капітан опришків Довбуш.
До місточка ще майже дві милі. Дорога веде вже через останні відноги гір. Ще через один верх а зайдеш на широку рівнину, що, незначно здіймаючися, тягнеться аж ген до бессарабських степів. Тою рівниною дорога одностайна і монотонна — тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, рідних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. По-года була напрочуд гарна,— верх стримів поперед нього, здолу поріс густим смерековим лі-сом, котрий здалека синівся довкола гори, гейби кусень небосклона відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи довкола блакитним вінцем. Сам верх був без дерев, тільки розлогі рідкі корчі ялівцю, обнизані напереміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягода-ми, понасторушували на них густо, мовби задля оборони, свої коротенькі острі шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих а прегрубкх і розлогих буків, котрі путникам літом у своїй тіні давали милий і любий відпочинок, а зимою посеред своїх конарів не раз спасали їх від вовків. Та мальовнича і прекрасна група дерев враз із ці-лою горою — се Довбушів верх. Поважно споглядають ті старі дерева довкола на сусідні горн з полудня і зі сходу і на безмірну, злегка хвилясту рівнину, котру перетинають шумні срібні струї Лімниці. Але й щось тужного і сумного чути в шелесті тих буків, у журкоті зим-ної скальної криниці нижче; якийсь дух таємний, незнаний а сильний віє в тій самітній та так чудовій околиці, — серце й радо би розширитися далеко, обняти собою той «світ тихий, той край милий»,— та чогось тремтить, чогось тривожиться. Мабуть, ще не час!..
Петрій прискорив ходу, щоб скорше дістатися на верх. Се місце мало віддавна для нього неописанну принаду. Поглянув широко довкола, довго, любо, майже вдивляючися на кождий бік,— вкінці, зітхнувши, сказав: — Боже мій, що за чудовий край, що за широкий, що за багатий край! А той нарід, який щирий, який добродушний,— а все-таки…
Не доказав, але дальше пильно і тужно вдивлявся в прекрасну знану околицю.
— Мій батько показав мені і цілому нашому родові велику мету. Я її спочатку не ро-зумів, але тепер вона ясна перед моєю душею, дорога до неї проста,— але як же то до неї да-леко! Боже мій, коли ми скінчимо ту дорогу?..
Та Бог мовчить, і природу залягла глибока тишина,— лише збоку між буками злегка зашелестіло сухе торішнє листя, захрупотів лім, Петрій оглянувся — не видно
нікого. Мабуть, серна полохливою ногою перегнала сухим листям долів із звичайного леговища.
А на небосклоні високо плаває самітний орел, широкими розмахами крил здіймається вгору, то знов спокійно тоне легкими закрутами вдолину.
— Скажи, орле, може, ти розпитав у того ясного сонця, скілько разів іще має сходити над тими прекрасними горами?..
— Заки що, Петрію? — відізвався грубий, дикий і трохи хриплий голос іззаду, з-поміж буків.
Петрій оглянувся і спокійно, мовби того сподівався, змірив очима того, що привітав його тими словами. Як запевняли ті, що знали Петрія, рідко коли щось могло його так нагло заскочити, аби на його лиці видно було який неспокій, аби з його уст добувся хоч би найле-гший голос зачудування. Рівновага, не апатична, але зовсім свідома рівновага духу значила кождий крок його життя.
І справді, треба було цілої такої непереможної рівноваги духу, щоб не зачудуватися або й не перелякатися на вид чоловіка, що при тих словах станув перед Петрієм.
Чоловік той дивно якось своєю фізіономією нагадував одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх. Такий, здавалося, був сильний, коренастий, грубий, такий високий ростом, такий загадковий у своїх рухах. Віком був, здавалося, старший від Петрія. Лице його плеска-те, губи трохи віддуті,— долішню звичайно прикусував зубами,— чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кості, що виставали якось дивно, творили понад його очима дві поздовжні, поперечні могилки, мовби насади двох рогів на голові вола,— все те надавало йому вид тарана, яким у давнину розбивали мури. Голова, велика, уся майже, крім рота, очей і чо-ла, поросла чорним, коротким і, як щетина, твердим волосом, схилялася звичайно вдолину. Малі чорні очі мали живість ящірки і все з дивним виразом зверталися на одну точку. Яки-мось упертим, твердим і апатичним видавався той чоловік, так що, побачивши його перший раз, годі було не затремтіти на цілому тілі. А ще в широкій, як лопата, руці видніла булава, за ременем яснів топір і широкий ніж.
— Слава Ісусу Христу! — поздоровив його Петрій.
— Слава навіки! — відповів він і, вийшовши зовсім з-між буків, станув,як мур перед Петрієм, опершися на булаву і вліпивши свої маленькі очі в його лице.— А куди Бог веде, Петрію?
— До міста, сусідо. Маю там дві пильні справи. Лице «сусіди» скривилося легким іронічним сміхом. Прикусивши долішню губу, процідив крізь зуби:
— А відки ж мені та честь бути вашим сусідою, Петрію? Де мені до того?
— Ну, хіба ви самі від мене відхрещуєтеся? Я вами, Довбущуку, певно, не гордував ніколи.
— Ну, так, так, правда, признати треба,— душив насилу Довбущук. Та коли Петрій назвав його ім’я, затрясся цілий, мовби під ним земля захиталася, а його очі запалали яки-мось ярким світлом. Та се був одинокий проблиск внутрішньої бурі, котра, здавалося, збира-лася в його душі. На час запанував над нею і, усміхаючися холодно, говорив далі:
— Нехай буде й по-вашому, пане Петрію!
Те «пане» вимовляв завсігди з особливим притиском і якимось дивним тоном, у кот-рім змішана була гірка іронія з ненавистю й погордою.
— Я ніяк не можу вам перечити, крий Боже! Але,— перервав нараз зміненим голо-сом,— чи не можна знати, що то за дві пильні справи маєте в місті?
— Чому би ні? Хочу відібрати сина зі шкіл; він мені тепер дома потрібніший, а як до-тепер не навчився розуму, то більше, певно, не навчиться. А зрештою — світ найліпший учитель, бо учить жити, а в школах учать хіба читати, писати, рахувати або, може, й ще чого, зовсім не потрібного.
— Та може, й не без того,— завважив мляво Довбущук,— але яка друга справа?
— Друга? От іду до поліції.
— А не можна запитати, чого вам там треба?
— Щось ви нині дуже цікаві, сусідо! — відповів усміхаючися Петрій. — Того я у вас досі не завважив.
Довбущук аж тепер отямився, що трохи задалеко загнався, та, закусуючи сильно свою долішню губу, відпер скоро:
— Вибачайте, Петрію, що так наприкряюся… але… бачите… якась мене цікавість на-пала… Та я… зовсім… як називається… не хотів…. — Довбущук зам’явся. Видно було, що при остатніх словах думки його кудись інде шибали. Язик несвідомо говорив слова без зв’язку. Петрій хотів перервати немилу стрічу і, подаючися наперед, сказав:
— Бувайте  здорові,  Довбущуку, — дорога  далека, а мені дуже пильно, треба поспі-шати.
— Петрію,— крикнув нараз Довбущук,— не йдіть до Б.! ,
— А то чому? Я ж мушу! Адже я вам казав, що мій Андрій…
— Андрій може ще там погуляти, коли школа скінчилася. Він же ж уже дорослий, за мамою не буде плакати.
— А хоть би й так, то другої справи не можна відкладати. Я мушу….
— Петрію, прошу вас, вертайте додому! — говорив, м’якнучи нараз, Довбущук, хоч в очах його грав, видно, зловіщий огонь, ось-ось готовий вибухнути. Та неприродна для нього лагідність прикро відбивала від попереднього дикого і грізного тону.
— Що вам,  Довбущуку? — вмовляв  Петрій. — Чому налягаєте на мене, щоб я вер-тав, коли я таки не можу.
— Не можеш! Ха, ха, ха — не можеш! — крикнув Довбущук.— Го, го, братчику, знаю я, що тебе за ланцюг тягне до поліції! Чув я дещо в селі.
— І що ж? А якби й так?
— Ні, ні… правда, нічого дивного! Але… але я тебе прошу… я тобі розказую: вертай зараз назад! — кричав Довбущук щораз лютіше, а очі зайшли йому кров’ю від внутрішньої натуги, з якою здержував себе.
— Чи ви, сусідо, не загадали сьогодні бути окоманом, що наганяє панщизняків до ро-боти? Або — загадали бути вашим пращуром Довбушем?
Петрієві нерозважно вирвалося те СЛОВО. Чув, що змилив, та годі було направити. Чекав лише, який вплив матимуть ті слова на противника. А в серці Довбущука, як видко було по його очах і лицю, йшла страшна боротьба, в нім сильно кипіла кров. Але сей раз іще здержав себе. Зате дав волю словам:
— Прокляте, зрадницьке плем’я! Що вимовили твої собачі уста? Дивися, ти, пропаща душа, поглянь кругом на ті гори, поглянь на край той, що й тобі, собако, таким чудовим ви-дався, на ту безмірну рівнину, дивися і скажи: хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? — Довбуш! Перед ким тремтіли смілі і сильні, корилися горді? — Перед Довбушем! На кого надіялися слабі, бідні і пригноблені? — На Довбуша! Хто був окрасою наших гір, начальником наших легінів? — Довбуш! Той сам Довбуш, рука якого замолоду садила ті буки, видобула з каменя отсю воду, той сам Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наділяючи здобутим бідних братів,— той сам Довбуш, якого підступно вбив і обрабував зі всіх його скарбів проклятої пам’яті поганець — твій дід! Скажи, собачий накорінку, де скар-би Довбушеві? Скажи, де ті купи золота, срібла і дорогого каміння, про котрі нарід, про кот-рі няньки розповідають дітям, про котрі легіні співають пісні, про котрі гомонять сумно отсі гори, де Довбуш гуляв?
Огонь страшного запалу та завзяття палав на лиці Довбущука. Очі його дико перевер-талися в голові.
— Скарби Довбушеві не ваші,— відповів спокійно Петрій, немов уже давно сподівав-ся тої не зовсім приятельської розмови.
— Не наші! Я знаю, що не наші! Але чиї ж вони? Хіба ми не одинокі його внуки? Ми, його внуки,з голоду пухнемо, не маємо чим грішного тіла прикрити, взимі ходимо босі, а тим часом собаки, убійці нашого діда, розкошують, свої діти вбирають, до школи посилають і верховодять у цілій околиці, мов які панн!
— Не гнівіть Бога, Довбущуку! Розкошують із того, що запрацюють! Кажете — діти! Хіба я сам ваших обох синів не посилав до школи? Хіба не рад я був їх також у люди вивес-ти? Та ви задля ненависті, задля ворогування до мене навіть своїм дітям не бажали добра з моєї руки і відібрали їх зі шкіл та вмовляєте в них безнастанно ту саму ненависть! А знайте, що та ненависть скорше вас усіх погубить, як одному з нас пошкодить.
— Не діждеш того, щоб я або який інший Довбущук приймав ласку з твоєї руки! Ко-ждий із нас може справедливо домагатися, аби ти сам перед нами корився! Пропадай зі сво-єю поміччю! Най я зійду на жебрацьку торбу, та все-таки кусник хліба, котрий мені твоя ру-ка подасть, не варт і того, щоб я його свому псові кинув!
— Чого ж хочете від мене, коли ви такі фудульні?
— Свого! Своєї спадщини, Довбушевого добра, і то цілого, до крихти! Тілько тоді можеш ти сам, як матимеш охоту, спуститися на нашу ласку!
— Але ж тих скарбів я вам не можу дати, дайте мені спокій! — відповів різко Пет-рій.— Коли б вони були мої, я би вам їх віддав до остатнього крейцара, — не лише тому, аби вас не кривдити, але й тому, аби вас спекатися раз назавсігди!
— Га, вовк у баранячій шкірі! Ще буде плакати милосердними сльозами,  аби,  обте-рши сльози,  тим легше пожерти! — воркотів крізь зуби Довбущук. — Петрію, — додав дав-нішим грізним тоном, котрий старався, як міг, злагодити,— Петрію,  ще  раз,  остатній раз кажу тобі добрим способом: віддай Довбушів скарб справедливим власникам!
— Справедливим власникам? То у тебе такі справедливі власники, що по-злодійськи крадуть, що не їх? Довбущуку, дай мені спокій! Як тебе нужда припре, можеш усе прийти до мене — у мене все відчинені двері для біднішого брата, відчинена комора для потрібних!
— А, то йти до тебе жебрати!!
— Добро, котрим мене Бог поблагословив,— говорив дальше Петрій, не зважаючи на слова Довбущука, — то праця моїх власних рук, не Довбушів скарб! Не я власник тих гро-шей кривавих, не я маю право розкидати! Вища рука править ними, мені трудно проти неї перти!
— Га, то я тебе попхну, безстидний шахраю! — ревнув диким, сильно роздразненим голосом Довбущук і, порвавши з цілою силою свою булаву, замахнувся нею високо понад собою і спустив її потім на Петрія так, як рубач спускає сокиру, коли хоче відразу розлупати грубу і жилаву колоду. Але Петрій, як би того сподівався, в тій самій хвилині відскочив на-бік і своєю палицею так сильно вдарив Довбущука по пальцях, що йому тяжка булава випала з руки. Затиснувши зуби з болю, з виразом найстрашнішої дикості на лиці, він прискочив до Петрія, зціпив його сильно правою рукою, а лівою, виймивши з-за пояса довгий виострений ніж, з цілої сили пхнув ним Петрієві в груди. Але, на диво, Петрієві груди задзвеніли стале-вим брязкотом, а ніж безсильно зсунувся по них удолину. Мов ревуча хвиля о скалу, так розбилися його завзяття і дикість о непорушний спокій і сталеві груди противника. Бо Пет-рій був увесь час спокійний і з тихим, зневажливим усміхом дивився на свого противника. Ще одним рухом вирвав Довбущукові ніж із руки, щоб увільнитися від його не цілком при-ятельських обіймів.
— А се що? — сказав він перший енергічним, але спокійним голосом.— Не знаєте, що можу вас тепер зараз там, у місті, заскаржити і наробити вам немало клопоту й біди? Не грайте зі мною, бо все, все, що гадаєте мені злого зробити, ви самі на себе карбуєте! Як самі бачите, я вас не боюся! Та зате — стережіться ви!
Якийсь час мовчки стояли один проти другого.
— Довбущуку, ви дуже лихо задумали собі цілу справу. Хотіли мене вбити! А вас же можуть зараз вислідити, зловити. І нащо вам то все придалося б? Ви хочете добитися Дов-бушевих скарбів. Дивіться, якби мене було не стало! Хто, крім мене, знає, де скарби сховані? А самі ви їх, певно, і до смерті не найшли би! Ну, та бувайте здорові і не гнівайтеся за ту ко-ротеньку научку. Вірте мені, я лише вашого добра бажаю, хоч ви все такі недобрі на мене!
І тихим ходом, спокійний, хоч трохи сумний, пішов Петрій дальше.
А Довбущук усе ще стояв, мов завмер на місці. Вкінці підняв спущену голову, заку-сив спідню губу і, заскреготавши зубами, проворкотів до себе:
— Собака, добре стережеться! А тепер хоче ще бути великодушним, аби мене тим бі-льше упокорити! Але зажди, зажди лише, я зумію зробити тебе троха податливішим, зломи-ти той твій кам’яний супокій!.. Та, правду сказати, я глупо се все задумав! Він мусить жити, мені його потрібно живого. Постараюся ще дістати його в свої руки і,— додав, затискаючи кулаки,— я тебе дістану! А тоді… тоді…— і його очі заблисли.
Не договорив. Але видно було, що в його середині кипіло збурене море, що в тім окропі варилися якісь грізні думки і плани, котрі заполонили цілу його душу. Хитаючися і не зважаючи на стежку перед собою, з піднесеною булавою зійшов Довбущук надолину і неза-довго щез у гущавині бору, що тягся величезним вінцем у стіп Довбушевого верху.

II
Донос
Різнородні думки тиснулися роями у душу Петрія. Задоволення і певність після побі-ди над завзятим Довбущуком перелилися в душі його в благодатне почуття надії, що скріп-ляє чоловіка перед новими небезпеками. Його уява розкривала перед його душею широкі картини будущини. Він бачив, як за Довбушеві скарби здіймаються по цілім краю народні школи і освітні інституції, в них удержуються і виховуються тисячі бідних сільських дітей, підноситься рільництво, родиться промисл, здіймає чоло ся робуча класа, виробляється своя інтелігенція,— а всі ті.благодатні плоди ростуть, дозрівають під проводом його щасливих наступників, Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода між Петріями й Довбущуками, а за тим прикладом подають собі руки в згоді й інші роди, що сварилися досі за останки маєтків їх батьків, замість спільною працею збільшувати і вдержувати той маєток. І його душа, полонена блиском тих чарівних картин, не могла від них відірватися. А його уява, під впливом нескінченно просторих ланів, котрі бачив своїми очима, розширяла щораз дальше його ду-шевний світ, показувала йому цілу велику, нерозкавалковану Русь, цвітучу і веселу, щасли-ву, славну . і могутню!..
— Боже,— зітхнув із глибини серця,— коли все те станеться?
— Доброго полудня! — поздоровив його жидок, що догнав його по дорозі.
— Доброго здоров’я!
Самітні широкі поля мимоволі притискали душу самотою і німою мовчанкою і спо-нукували до розмови, до знайомості, хоч би з цілком незнайомим, здибаним по дорозі. По-дорожній жид, котрого догнав Петрій, мав у лиці своїм щось таке принадне, таке нежидівсь-ке, таке руське та людське, що Петрій зараз за першим поглядом зупинився і зачав пильно приглядатися йому. Свобода рухів, великі, розумні та ясні очі, простий ніс — знак енергії й сили характеру, щирість і одвертість — усі ті риси, такі незвичайні у більшості жидів, уда-рили Петрія. Йому здавалося, що він уже десь-колись бачив те лице, хоч невиразно і недовгий час.
Розмова зачалася від звичайних питань: про дорогу, жнива, про село, звідки котрий ішов, та про те, куди котрий ішов. Петрій довідався, що той незвичайний жид, називається Ісак Бляйберг і йде також до Б. у власній справі, яку вважав мало цікавою або мало важною для того, щоб про неї оповідати другому. В дальшій розмові побачив Петрій, що Ісак цілком не говорить ізжидівська, а плавно і звучно по-руськи, як родовитий русин. Він почував що-раз більшу симпатію до нього. Тому оповів йому свою справу, за якою йшов до Б. до поліції, — але про підозріння, яке мав на Довбущукових синів, промовчав.
— 5000 зол[отих] р[инських] золотом і сріблом — що за велика сума на наші тяжкі часи! — скрикнув Ісак. То був перший вислів, по котрім Петрій нагадав собі, що має перед собою жида.
— Знаєте що, пане Кириле, я знаюся з багатьма жидами і християнами в М. на Угор-щині, де звичайний осередок усіх шпигів, що займаються виловлюванням злодіїв. Я міг би зателеграфувати зараз із Б. до них. А не знаєте так більше-менше, хто би то міг був зробити?
— Якби ви були такі добрі, то я просив би запитатися за двома молодими людьми, досить підозреного і зухвалого вигляду, літ 18 до 20.
— Що? Адже ви менше-більше їх знаєте?
— Ну, я бачив часто двох таких людей, як снувалися туди, де лежали гроші. Та чого вони туди лазили, не можу знати. Але все-таки я рішився був сьогодні рано перенести гроші на безпечніше місце, але вже й місце застило по них.
— Позвольте,— перервав нараз іншим тоном Ісак,— не бачилися ми вже коли? Ви мені щось гейби знайомі!
— І мені так здається,— сказав Петрій,— але не можу собі пригадати, де би то і коли то могло бути?
Наступила довга мовчанка. Кождий із них потонув у спомини, та ні одному не могла прийти на пам’ять, ані хвиля, ані нагода, при котрій вони бачилися.
Прийшовши до Б., вони попрощалися. Жид обіцяв якнайскорше дати про себе чути і поспішав за своєю справою на Лан — часть міста, замешкану майже виключно жидами. А Петрій, поступивши по дорозі до сина і наказавши йому збиратися в дорогу, пішов до полі-ції. Начальник ще більше здивувався, ніж сам Петрій, що таку велику страту має Петрій, і прирік йому занятися вишуканням злодіїв, котрих Петрій так само означив, як Ісакові, про-мовчавши їх імена і те, що він знав їх.
Пощо подав Петрій такий донос? Чому просто не сказав, чия це справка? Чому, опи-суючи так неясно злодіїв, він ризикував на цілковиту страту так значної суми? Причина була ось яка. Він був зв’язаний присягою стерегти Довбушевих грошей і берегти їх у цілості. Присяга вимагала від нього поліційного слідства на випадок страти. Але присяга обов’язува-ла його старатися всякими способами прийти до згоди і єдності з Довбущуками, бо аж тоді мала наступити пора їх спільної роботи для добра народу. Він думав, що лагідністю, уступ-ками позискає Довбущуків. Хотів їх щадити, але й відзискати свою страту. Та бачив сам, що така поведінка не доведе ні до чого. Тому волів відректися грошей, ніж явно викрити імена злодіїв.
Однако ж припадок допоміг йому відзискати страту і дав йому навіть нагоду показати своїм ворогам доброту свого серця, хоч се добре серце не довело до згоди з Довбущуками. Як се сталося, побачимо далі, а тепер перенесімося на Зелену вулицю, де мешкав Андрій. Та самітна і тиха вуличка, що вся, як бачилося, потопала серед зелених вишневих та грушевих садів, була найвідповідніша для учеників. І дійсно, найбільше їх на ній роїлося і наповняло кождий закуток сво’їм криком, пустотами, ученими фразами та розмовами.

III
ПРОЩАННЯ ШКІЛЬНИХ ТОВАРИШІВ
Андрій Петріїв був парубок коло двадцяти літ, з милими та цікавими рисами лиця, котрі трудно було назвати гарними. Його русяве волосся спадало густими кучерями на плечі. Високе чоло все вилискувалося, а в його чорних блискучих очах відбивався внутрішній спо-кій душі. Як ближче придивитися, то на дні тих очей можна було викрити рис глибокої ме-ланхолії, котра часом, передовсім у пізніших літах, часто розливалася по цілім лиці, вкрива-ючи його напівпрозорим матовим світлом. Щирість і добродушність видна була у всіх його рисах, у цілім укладі його обличчя. Ріст його був мірний, і видно було, що з часом він стане такий підсадкуватий, як батько. Але його організм був цілковито і сильно розвитий, а в усіх рухах видно було бистроту, зручність і енергію. У товаристві був розмовний, веселий а на-віть жартівливий, тому й товариші дуже любили його. Але у нього був нахил до самоти і роздумування в тишині. Лагідність і витривалість у праці, здорові погляди єднали йому всю-ди приятелів між товаришами, учителями і старшими. Коли було прийде на вакації, любив поговорити з селянами, прислухуватися їх природній філософії,— так простій, а все ж таки повній глибокої етики. Між товаришами він особливо любив живих, веселих, дотепних хло-пців, і для того найщиріша приязнь в’язала його з Олексою Тисяком, сином бідних батьків із невеличкого гірського села, кілька миль від Перегинська. Той Олекса із своїх гір, окрім здо-ров’я і свободи рухів, виніс нічим не приборкану веселість. Пристрасно любив співи і пісні і сам співав досить гарним тенором, але ще більше любив товариство, жартувати і весело розмовляти. Непосидючий і обдарований бистрим дотепом, умів кождого втягнути в розмо-ву, кождого заняти, розвеселити і забавити. Але той, як здавалося, легкий гумор, та пустота й веселість покривали глибоке, ніжне почування; вони були передовсім випливом буйної, веселої фантазії. Олекса ще від нижчих клас робив найліпше задачі,— він давно ще зачав пробувати виливати свою фантазію у віршах і славився між товаришами поетом.
У мешканні Андрія вже пусто. Голі стіни виглядають понуро. Речі ще вчора передав додому. Він уже готов до подорожі, чекає ще тільки товаришів, яких просив до себе на чет-верту годину, аби з ними попрощатися, і ходить задуманий широкими кроками по світлиці.
Перед ним на столику лежить розпечатаний лист від батька. Ще від учора лежить він. Батько пише, що Андрій мусить кинути дальші науки і вертати додому. Се зразу немило вразило і здивувало Андрія, бо батько перед тим ніколи йому про те не згадував. Шкода йо-му стало шкільних товаришів, з котрими в щирій, братній дружбі пережив так довгі літа, шкода йому стало і тих наук, які лише що зачав правдиво любити і цінити, які мав тепер ки-нути на все. А знов, з другого боку — й рад був вирватися з міських мурів, що сковували йо-го широкі груди. Рад був жити близько батька, якого дуже любив і поважав. Рад був не роз-ставатися з матір’ю, котрої не бачив ще від великодніх свят, а накінець,— і його тяг до Пере-гинська сильний магнес, двоє блискучих, живеньких і чорних, як вуголь, оченят.
От про що думав Андрій, ходячи по своїй пустій кімнатці. Йому згадалася одна при-года з його дитинячих літ.
Було се вечором у неділю. Чудова весняна природа красувалася цілою повнотою сві-жості, життя й запаху.
Свобода й радість наповняли, здавалося, безмір і проникали наскрізь людські серця. Благодатне тепло виваблювало щораз нові громади різнобарвних цвітів із землі.
Щораз нові громади святочно одітих людей виходили із тісних хатин у поле, на вули-цю, на прохід і дружню розмову. Коло батьків, що під вечір позасідали широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, граючися та наповняючи повітря криком і гамором, мов громада галок. Усі вони зібралися нараз і побігли в поблизький невеличкий лісок, що стелився на стоці Чорної гори і припирав майже до самого Перегинська. З шумом і криком побігли діти в лісок на цвіти й ягоди, хоч уже сонце хилилося до заходу. Із дітьми побіг і малий Андрій. Прибігши вже до стіп самої гори, заки увійти у ліс, хлопчина мимоволі підніс очі вгору. Сонце якраз запало за сам вершок Чорної гори і червоним світлом облило за собою широкий край небозводу. На тій червоній основі рисувалася в диких, пошарпаних і острих формах, мов скаменілий кістяк велетня, Чорна гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія. Інший предмет заняв у тій хвилині цілу його увагу. На самім вершку Чо-рної гори, на найвищій скальній іглі, де хіба вірли слали свої гнізда та мовчки просувалися хмари, стояв непорушно, як камінь, із зложеними нахрест руками, чоловік у гуцульській одежі. Його велетенська стать рисувалася виразно на криваво озаренім небі. Видно було йо-го голову, схилену вниз, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на нього і киває до нього, аби не йшов до лісу. Але товариші його вже були в ліску і гуділи по нім, як джмелі, скачучи поміж смереками. Вони кликали Андрія. Андрій відвернувся від надзвичайної лю-дини і побіг за іншими. Та не минуло й чверть години, як сумерк запав уже на доли й яри. Густа роса сивим ліжником покрила вузенькі луги між горами. Тишина розсілася в природі, коли нараз почувся страшний крик дітей у ліску. Видко, мусило статися щось страшне, бо крик ставав усе дужчий і розпучніший, а вкінці кількоро дітей вирвалося з ліска і зі страш-ним криком щодуху погнало в село.
Потім настала знов довга, важка тишина.
І знов перервав її тривожний крик. То були голоси селян і селянок, котрі, почувши від дітей, які встигли втекти, що два медведі напали на дітвору в ліску, узброї-лися, чим хто міг, і кинулися рятувати дітей. Попереду всіх, бліда як смерть, без слова, без голосу, бігла Андрі-єва мати.
— Сюди, сюди, за мною… тут недалеко на полянці! — кричав один хлопчик, що мав відвагу ще раз із людьми вернути в ліс і показати їм дорогу.— Ходіть лишень! Ось тут ми збирали ягоди,  нараз заревіло щось за нами. Я в ноги. Оглядаюся, а то два медведі біжать просто на нас,— а такі вам великі! Не знаю, що дальше сталося, бо аж у селі отямився зі страху.
Хлопець запровадив поляканих жінок аж на поляну. Тихо і сутінно було на ній, у пе-ршій хвилині не можна було нічого побачити.
— Мати божа, а се що? — крикнула одна селянка, спотикнувшися о щось м’яке під смерекою.
Засвітили ліхтарню, котру приніс один селянин,, і очам усіх представився страшний вид.
Мов снопи на тоці, валялися по цілій поляні нещасливі, пошарпані діти, плаваючи в калюжах власної крові. Глибокі рани, з котрих капала ще кров, вказували, що життя покину-ло вже давно їх тіла і що для них немає вже рятунку.
З криком страшного одчаю, з пронизливим до кості криком, з яким відізвалася вся сила материної любові, кинулися нещасні матері відшукувати своїх дітей. А перед усіми Пе-тріїха, котрій серце рвалося з болю за своїм одинаком. Тиха лісова полянка знов загомоніла страшними голосами розпуки й болю.
— Ось він, ось він! — крикнула Петріїха, кидаючися, напівомліла, на свого Андрійка. Нещасний хлопчина лежав між трупами, цілий підпливши кров’ю. Мати бере свою дитинку, ціла тремтить, дивиться за страшною раною, котрою вийшло молоде життя, але рани нема. Лиш кров облила його головку, руки й плечі; рани не видно. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крові, але вона могла виплинути з інших трупів.
— Боже, хіба так?..
Іскра надії блиснула в серці бідної жінки. Розпука додала їй сил. Розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця; серце б’ється в груді…
— Живий, живий! — крикнула не своїм голосом.— Води, люди добрі!
Принесли води. Андрійка покропили, і він ожив.
— Де я, мамо? — запитала дитина.— Се ви, мамо? А той великий чоловік де? Ви його бачили?
— Який  чоловік,   моя душечко? Я нікого не бачила.
— Не бачили? Адже він недавно тут був… саме прийшов, як медведі шарпали Семен-ка і Настуню… а ми, решта, зі страху збилися вкупу!
— Андрійку, як то було? — питали селяни, обступивши щасливу матір.
— Кажу вам, прийшов якийсь чоловік, я його ще не бачив ніколи, аж нині перший раз, як сонце заходило.
— Де ж ти його бачив?
— А он там, на самім вершку Чорної гори. Стояв, руки нахрест, як бабуня, коли мали їх брати у ямку.
Всі поглянули по собі з усміхом недовір’я. Думали, що хлопчина зі страху говорить якісь небилиці. Але хлопець говорив зовсім спокійно, лиш лице його ще було смертельно бліде.
— А потому, як медведі надбігли, я бачив, як той сам чоловік летів із гори, але зараз сховався в гущавині. Уже медведі всіх покусали, вже бігли до мене, аж нараз він явився пе-реді мною, підніс руки догори… Я настрашився ще більше, бо побачив, що медведі зачали йому леститися коло ніг, як пси. Що дальше було — не знаю.
І знов люди поглянули по собі. Але тепер уже ніхто не усміхався. Мимоволі всі звер-нули свої очі на вершок темної Чорної гори. Пошарпані скали і дикі зворища бовваніли в ні-чному сумерці, і не одному здавалося, що всі вони поволі рушаються. Та живої душі не було видно між ними.
— Ходім, синку, додому! — сказала Петріїха, беручи за руку Андрійка.
По лісі носився плач і завід нещасних матерей. Вони пообвивали покалічені і криваві тіла і, плачучи, несли трупи додому.
Який був той вечір у Перегинську, того й не казати.
Настала темна і хмарна ніч. Вітер свистав у прогалинах Чорної гори, мов ішов упере-гони з бідними родичами. І як прибиті горем і жалем люди втихли, поснули, нараз почувся крик: «Горить!».
Огонь вибух у сусідній хаті коло Петрія, на кінці села. Вітер як би підняв ту нову бу-рю на свої крила, ніс зі страшною скорістю знищення по селі. В кількох мінутах більша по-ловина села бухала кривавим заревом. Крик, метушня, зойки мішалися з тріском дилин, що падали додолу, з шумом полум’я. Про рятунок не було що думати. Вітер лютував страшно, а в селі ні одної сикавки.
Петрієву хату обхопив огонь одну з перших. Не було часу виносити. Петрій, котрий у грізних хвилях ніколи не тратив притомності, зібрав, що було ціннішого, виніс на безпечне місце і побіг рятувати сусід, сказавши жінці йти з дитиною в огород і стояти здалека від ог-ню. Але нещаслива Петріїха, прибита вдруге нещастям одної днини, стратила зовсім голову. Коли отямилася в огороді, побачила, що Андрія не було при ній, і пригадала собі, що серед метушні забула винести його з хати.
— Мій син, мій Андрійко! — крикнула нещаслива і, омліла, впала на землю.
А Андрійко після страшної пригоди в ліску спав твердим сном. Нараз збудила його духота, дим і жар, що змагався щохвиля. Бідна дитина зразу не могла зрозуміти, що се таке. Але, побачивши надворі страшний блиск і почувши крик і писк народу, зачала й собі крича-ти й плакати. Тим часом дим запирав дух бідному хлопчині, гарячість відібрала йому сили, він упав на постіль без руху. Ще раз розплющив очі і нараз перед собою побачив того самого таємного чоловіка, якого бачив сьогодні вже два рази. Його велична постать дивно рисува-лася на червонім тлі пожару, що зачав уже бухати через вікна. Дивний чоловік прискочив до хлопчини і взяв його на руки…
Андрійко в тій самій хвилі стратив притомність, заплющив очі, а голова звисла наділ, як мертвому.
А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не йшов їй на рятунок, аж дощ, що пустився коло півночі, прикликав її до життя. Місяць проглядав де-не-де з-поміж хмар, і при тім світлі бідна мати побачила, що при ній, без руху і блідий, як вечором у ліску, лежав її Андрійко.
І від того часу кождої ночі у сні ставав перед Андрієм незнаний, таємний його спаси-тель. Не раз бачив його наяві при заході сонця на верху Чорної гори на червонім тлі соняч-ного зарева, і Андрій ніяк не міг собі вияснити, коли бачив його у сні, а коли наяві. Дармо напружував свого духу, щоб дійти, що може його в’язати з тим таємним чоловіком,— бо сам чув, що його доля зв’язана з ним, чув, як йому здавалося, на собі якісь сильні невидні узли. І відтоді зарисувалася тінь меланхолії на його душі.
Але тепер поклав собі дійти на кождий випадок тої таємниці і пізнати ближче свого спасителя.
Такі думки снувалися по голові Андрія. Ударила четверта година.
— Незабаром вони прийдуть,— сказав сам до себе тихо.— Незабаром попроїдають мене товариші шкільних літ… може, й на все!
І по його лиці розлилася на хвилину глибока меланхолія.
Втім брязнула клямка, створилися широко двері, і з криком увійшло кільканадцять хлопців у світличку.
— Ов, у тебе, бачу, зовсім уже пустка, Андрію,— сказав зі сміхом Олекса, входячи в хату.
— Як бачиш. Мої річі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, ось батька що лиш не видно.
Тим часом інші ученики поскладали капелюхи на столик і заходили по хаті. Пустка загомоніла життям останній ще раз.
— Побачимося коли ще всі разом, як тепер? — закинув Олекса.
— Товариші,— сказав, виступаючи насередину, високого росту брюнет, Іван Барано-вич,— послухайте, що я вам скажу. От ми сьогодні востаннє бачимося по кількох літах, прожитих разом, серед праці. Чи не добре би було, щоб ми тепер змовилися — пізніше, от так за десять — дванадцять літ, десь зібратися всі на означенім місці, кілько нас тут і хто бу-де ще живий? Хто чим буде: урядником чи попом, жонатим чи ні, най кождий ставиться!
— Добре, добре! — загомоніли всі.— Пристаємо! То буде найліпша пам’ятка нашого приятелювання.
— То буде оригінальне побачення,— сказав Олекса і додав, виступаючи насередину: — А я ставлю внесення, щоб більше в подробиці не входити, а рівно за десять літ 25 липня зібратися у Львові коло Народного дому. Хто з тим годиться, нехай підпишеться на отсій картці!
— Ні, не так,— сказав Андрій,— таких карток зробити стілько, кілько нас тут, і на кождій мають усі підписатися, аби кождий міг таку картку завсігди мати при собі!
Всі згодилися і зараз живо кинулися робити карточки. Нагорі на кождій картці напи-сано було гарним і грубшим письмом:
«Львів. Народний дім. 25 липня 1866».
Потім ішли підписи учеників. Щирі, приятельські поцілуї запечатали той перший акт прощання. За ним ішли пісні, ті веселі, школярські, хватські пісні, ще з тих часів, коли уче-ники вищих класів вели зовсім інше життя, як тепер.
Вкінці майже одноголосне всі завізвали Олексу, аби задекламував свій вірш на про-щання, бо вже кілька днів перед тим чули, що Олекса уклав вірш і хоче його віддекла-мувати на розстанню.
— Чи не до мене ви говорите? — спитав він жартливо і обернувся, бо якраз тоді роз-мовляв з Андрієм, своїм нерозлучним приятелем.
— А до кого ж, як не до тебе,— гукнув Баранович.— Шуруй, поете, насеред хати та виголошуй свій вірш.
— Дайте  мені  спокій!   Де  мені декламувати, коли мій Андрійко мене лишає,— ска-зав Олекса тихим голосом.
Та все-таки встав і вийшов насередину. Всі стали оподаль довкола. Настала тишина. Олекса спустив на хвилю очі вниз, потім, підіймаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задекламував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією ось який прощальний вірш:
Сьогодні сонце світить ясно В останній наш прощання час, І в серцях наших нині красно, Свобідно, хоть і сумно враз.
Та чи нам світ так ясний буде І так свобідно у душі, Коли упадемо на груди Собі по довгому часі?
В нас дотепер плила і грала Струя життя, несучи нас; Чудовий край, сади минала, Не замутилася ні раз.
Та   чи така вона остане, Чи не прийдесь нам їй на дно Спуститься в намулля погане І виплинути на… багно?
Донині праця була спільна, В дружбі було нам мило жить,— В нас вироблялась воля сильна, Щоб сміло в бій з життям вступить.
Не забувайте, браття милі, В житті про приязнь юних днів, Бо той на світі лиш щас-ливий, Хто скрізь її знайти зумів.
Поет уклонився на знак, що декламація скінчена. Не чути було гучного плескання ані брава. Але очі всіх, звернені німо на підлогу, говорили ясно, що декламація молодого поета настроїла їх уми до поважних думок: глядіти в далеку, темну будучність. Перший Андрій кинувся Олексі в обійми. І пішли стискання і поцілунки, і знов гучніше зробилося в світлиці.
— Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? — мовив Олекса, обіймаючи його за шию.
— Ще питаєш! — відповів Андрій.
— Ага, зажди, бігме, що так! — похопився Олекса, нагадуючи собі щось.— Знаєш що, Андрію, ми ще сих вакацій побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах поміж на-родом. Треба мені її для своїх віршів, умисне заверну до твого Перегинська.
— Заверни, заверни, ручу тобі, що багато скористаєш,— відмовив Андрій,— а мені й моїм батькам зробиш тим немалу приємність.
Брязнула клямка, — увійшов старий Петрій.
— Слава Богу!
— Слава навіки! Як ся маєте, пане Кириле? — крикнули хором хлопці.
— Вибачайте, паничі, що, привітавши, мушу зараз прощати вас. Пора в дорогу, Анд-рію!
— Я готов, тату! Бувайте здорові, товариші! До побачення, Олексо!
Але товариші не так скоро пустили старого і молодого Петрія. Андрія цілували, обі-ймали, а старого обступили і розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інші справи.
Але Петрій мало що говорив; він сказав лиш:
— Вибачайте, паничі, дорога до Перегинська далека; хоть би й рад, та не можу тут з вами довше бути. Треба поспішати.
І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:
— Вже?
І Андрій, попрощавшися зі всіми, мовчки пішов за батьком. Поетичному Олексі аж сльози стали в очах.
Батько з сином мовчки перейшли вулиці міста. Андрієві видавалося, що його батько мов доля, невмолима, мовчазна цариця, але ласкава, з серцем, як батько. Оглядаючися на всі боки, він прощався зі всіми закутками, знайомими домами і особами, між якими жив довгі часи та з якими приходилося йому тепер розставатися і йти, куди його вела його німа доля. І старий Петрій мовчав. Він мав, видко, багато дечого говорити з сином по дорозі, тому по-рядкував і укладав усе в душі, аби йому крок за кроком поволі вияснювати дорогу, якою має йти на будуче.

IV
ОПОВІДАННЯ ПЕТРІЯ
— Сину,— зачав Петрій, коли вийшли за місто,— маю тобі тепер, на твоїм вступі до нового життя, оповісти деякі річі, сказати тобі, що тебе чекає. Ти, може, уважаєш мене злим батьком, що я тебе тепер, як перед тобою саме відкривається широкий, вільний, світ, відби-раю зі шкіл і замикаю в сільській тишині й самоті. Вір мені, Андрію, і мене серце болить, що тобі складається мала і незнана доля, та, якби то було в моїй силі, я би з цілого серця видав останній гріш, аби лише тобі придбати ліпшу долю. Але я не можу… Досі я ніколи не гово-рив тобі про те, та тепер приходить уже пора не лише говорити, але й робити.
Ти вже, певно, чув, що дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, що був перший по Довбушеві і був його повірником. Він знав усі скриті місця, де Довбуш ховав свої скарби, про нього кажуть й люди, що він убив Довбуша, аби забрати скарби. Але так не бу-ло. Іван, мій дід, тайком змовився з Довбушем відлучитися від банди, залишити страшне розбійницьке ремесло, а зібрані гроші віддати на добро народу. Та так нараз се не могло ста-тися. Вони оба боялися помсти загорілих старих опришків і поклали собі ще рік не відлуча-тися від банди. Се було ще за останніх часів Польщі, що ніяк не могла собі дати ради зі смі-ливим Олексою Довбушем. Але саме в тім часі наш край перейшов під австрійську владу. Зачали пильно слідити за славним опришком, назначили ціну на його голову, порозсилали по всіх усюдах рисописи. Тепер тяжко було сховатися. В самій банді зачалися незгоди і тай-ні підозрівання. Нараз Довбуш щез кудись, і слід пропав по нім. Банда розбилася, а мій дід довго ще ховався по лісах, поки не втихомирилася буря. Тоді вернув додому, до мого батька, і спокійно докоротав у нього життя. Про Довбуша він ніколи не згадував, про гроші і скарби також ні. Аж перед самою смертю відкрив синові всю тайну і зобов’язав його врочистою присягою ось до чого…
В ту саму мить тяжкі стогнання і приглушений зойк перервав мову Петрія. Андрій мимовільно здригнувся і оглянувся довкола себе. Та скрізь було рівне поле. Ніде не було ви-дно живої душі, бо жнива ще не зачалися. Зойк усе повторявся. Поволі слаб, та ще більше пронизував душу, ще більше потрясав. Здавалося, що він добувається з-під землі тут-таки, під ногами подорожніх. Петрій урвав оповідання і пильним, бачним оком став поглядати до-вкола себе.
— Певно, комусь трафилося якесь нещастя.
— Коли ж бо тут нікого не видно,— шептав Андрій, почуваючи, що мороз іде йому поза плечі.
Петрій нічого не сказав. Зійшов з дороги і певним кроком подався до невеличкого кі-пця, зарослого терням, що недалеко обертав до дороги своє лице, насторошене тернами. Машинально поплівся за ним і Андрій. Тихі зойки доносилися щораз ближче. Видно, нещас-ливий напружав останні сили, аби видобути із своєї груді ті приглушені, охриплі звуки. По-дорожні мовчки добилися до кіпчика, за яким відразу добачили чорний, темний отвір у зем-лі, з якого добувалися ті страшні, пронизливі до кості стогнання.
— Бачиш! — сказав коротко Петрій.— Тепер   лише треба рятувати.
Той таємний, темний отвір — се була вузенька, колись досить глибока польова кри-ниця. Та коли в ній вода висхла, всі про неї забули. Сподом засунулася, цямбриння обгнило і звалилося вниз. Тому, хто не знав місця, дуже легко було упасти в зрадливу безодню.
Андрій перший подивився до криниці. Темно в ній було, бо отіняв її оброслий терна-ми кіпчик. Але бистре око Андрія вмить доглянуло, що на дні рухалося щось брудно-сіре і звідти доходили ті жасні стогнання.
— А що? — спитав батько.
— Там щось є. Зачекайте тут, а я по тім цямбринню раз-два злізу вниз і ближче при-дивлюся, що се таке,— сказав Андрій і спустився по крухих і спорохнавілих цямбринах на дно темної пропасті.
— Уважай, сину! — напоминав згори батько. Ледво-не-ледво Андрій дібрався на дно і побачив перед собою скорченого чоловіка. Лиця його ані віку не було можна розпізнати в сумерці. Дотикаючися руками там, де думав, що то голова нещасливого, налапав щось мокре і, піднісши руки догори, переконався, що се була кров. Нещасливий, видко, й не завважив зовсім, що не сам був у страшній ямі. Він уже легко стогнав і хропів. Видно, життя його гас-ло.
— Тату, тут якийсь чоловік конає,— крикнув.здригнувшися, Андрій.
— Тягни його наверх! — велів батько.
Андрій легко підняв нещасливого вище себе. Се був або малий ще хлопець, або ху-дий, як дошка, старший чоловік.
Петрій схилився, досяг його згори руками і витяг наверх. Незабаром і Андрій виліз із криниці, і оба аж здригнулися, побачивши перед собою страшилище. Старець літ, може, 65. Лице його було страшно худе, запале і мало барву щойно зораної іловатої ріллі або, як ка-жуть, зайшло цілком муравицею. Сиве волосся позлипалося від крові, а руки стирчали, як поламані граблі, на яких, мов довгі зубці, видніли сухі і покручені ревматизмом пальці. Очі заплнли кров’ю; вони були страшно витріщені та поражали скляним, мертвецьким блиском. Уста були сині, як гнилі сливи, а напереді стирчали всього-навсього два чорні зуби. Сухі, як дошка, груди ледве-ледве підіймалися,— знак, що нещасний ще дихав. Ціле тіло судорожне корчилося, так, як корчиться жаба, котрій відрубали голову. Батько і син з першого погляду відвернули очі від того виду, від тої страшної людської руїни. Але зараз-таки добре серце перемогло відразу. Вони рішилися затягти нещасливого до себе додому, хоть до Перегинсь-ка був іще немалий шмат дороги, а сонце хилилося вже геть-геть із полудня. Андрій скочив до поблизького потічка і приніс води. Напівумерлого старця покроплено й облито водою, обв’язано його рану, котру він, видно, вибив собі на голові, падучи вночі в криницю: Нещас-ливий, як догадувалися Петрії, цілий день, від ночі аж дотепер, мучився в тій страшній про-пасті серед безлюдного поля і не лише не мав сили вилізти з неї, але навіть піднестися. Щас-тя ще, що впав головою, котру собі перед тим розбив о цямбрину, в м’яку глину на дні і там його рана заліпилася, бо інакше він, певно, був би задля упливу крові не діждав рятункової руки. Одначе удар сам був дуже сильний і небезпечний, нещасливий старець, хоч підвівся при помочі Петріїв на ноги, ненастанно стиха стогнав та воркотав якісь, як здавалося, слова, котрі, однако, переходили в невиразні тони, що роздирали вуха. Очі його обернулися в стовп, нічого не бачили, і Петрії, взявши його за руки, як стій помалу повели його з собою. Свіже вечірнє повітря та зимна вода покріпили його видно, бо перестав стогнати, але стан його ні в чім не змінився! У його висохлім тілі все ще було чути ту саму дрож і корчі.
Довго йшли вони мовчки, ведучи нещасливого старця. Старий Петрій кілька разів за-глядав бистро в очі старцеві. Йому здавалося, що вже десь-колись бачив те обличчя і ті риси, але не міг пригадати собі, де, коли й як. Андрій знов рад був звернути розмову на давню те-му, бо сподівався, що з неї роз’ясниться у нього в душі багато дечого. Але на його питання Петрій відповів, що мусить ждати догіднішої пори. Ще лише такими словами доповнив пе-реднє оповідання:
— Довбущуки думають, що справді мій дід, Іван Петрій, забив Олексу Довбуша і за-брав його великі скарби. Вічно ворогують на наш рід і допоминаються скарбів. Батько нашо-го Довбущука, а син Олекси Довбуша, також Олекса,— у них, бачиш, кождий найстарший у роді називається Олексою на пам’ять ославленого опришка,— ціле життя сварився і гризся з моїм батьком…а по нім і мені прийшлося двигати дальше ворожнечу і родову ненависть… а та ненависть до того розгорілася в серцях Довбущуків, що хотять мені навіть віку збавити, як не виявлю, де Довбушеві скарби, і не віддам їх їм до останньої крихіточки. Не лише Дов-бущукові сини, пронюхавши ковбасу в борщі, украли з осібного сховку срібла й золота на 5000 ринських, але послухай ще щось. Нині рано хлопець старої Довбущучки, Іванко, жену-чи корови в ліс, підбігає до мене на вигін коло Довбущуківки та й каже: «Нанашку, ви нині не йдете до міста?» — «Іду, або що?» — кажу я. «Стережіться, Олекса щось погане хоче з вами скоїти». Більше нічого не сказав, але я вернув до хати і взяв стару дідову нагрудницю. Дивися!
І при тих словах Петрій розщепив камізельку і показав під нею здивованому синові нагрудницю, сковану із сильної сталевої бляхи.
— І добре мені бляха прислужилася,— говорив Петрій далі і оповів синові про свою стрічу з Довбущуком.
Андрій зблід із тривоги. Аж тепер, хоть іще не зовсім ясно, стала перед ним відкрива-тися тяжка-важка будучність.
Сонце нахилило своє золото-червоне повне лице на самі вершини гір, немовби грози-ло своїм червоним жаром запалити непроглядні, темні ліси. Саме тоді подорожні зблизилися до Перегинська. Далеко на заході, як під широкою шибою західного сонця, бовваніли поша-рпані фантастичні і дикі кручі Чорної гори і в почварних видах рисувалися на тлі криваво озареного західного неба. Від полудня потягав теплий вогкий вітер і понависали чорні хма-ри, що час до часу палахкотіли золотими блискавицями. Збиралося на бурю.
Петрій, під навалою важких думок, що тисли його душу, йшов, похнюпивши голову, ведучи старця, котрий доразу сперся на нього. Андрій, серце якого ворушили тисячі почу-вань, підніс очі вгору, вітаючи своє рідне село. Мимовільно звернув очі на велетенський по-ламаний кістяк, на Чорну гору. На її найвищій кам’яній іглиці, стрімкій і острій, стояв вели-чний чоловік з похиленою вниз головою, з руками на грудях навхрест; бистре око Андрія догляділо, як вітер грав його довгим, як сніг білим волоссям. Жадного руху не можна було дослідити в тій дивній прояві. І Андрій, побачивши її, й сам мимовільно став як камінь серед дороги, не зводячи очей із дивного, таємного чоловіка, що в далечині, високо в повітрі чор-нів на криваво-червонім тлі неба. Серце його стисло якесь лихе прочуття, вся кров уступила з лиця і збіглася до серця, як збігаються під крило квочки курята, побачивши половика.
— Що тобі, сину? — сказав Петрій, котрий уже минув був сина, а тепер за ним огля-нувся.
Андрій не чув слів батька. Він немовби весь затонув у тім велетні в повітряній висо-чині.
— Чого стоїш, хлопче, чому не йдеш? Та куди ти дивишся? Рахуєш звізди на небі? Я ще й одної не бачу! — крикнув голосніше на сина Петрій.
— Чого я стою? — спитав Андрій, спускаючи поволі очі на батька.— Чи рахую звіз-ди? Ану, подивіться самі!
І за тим словом Андрій показав пальцем на Чорну гору. Петрій підвів туди очі, але — на велике здивування Андрія — іглиця була пуста і врізувалася глибоко в синє, тепер уже темно-червоне небо. Таємний старець зник із неї, мов привид, мовби його вітер звіяв.
— Що ж там такого?— запитав батько.— Я нічого не не бачу.
— Бо вже тепер і нема нічого,— відповів Андрій.
— А хто мав там бути?
— Хто? Не пригадуєте собі того таємного чоловіка, що мене п’ятнадцять чи чотирна-дцять літ тому назад два рази одної ночі спас від смерті? Я ж вам часто говорив про нього.
— Ну, і що? Хіба ти його й тепер бачив?
— Ось якраз бачив, і на тім самім місці, де його бачив перший раз. Дивно лише, де би він міг так нараз щезнути.
— Дивне диво! — сказав сам до себе Петрій, а потому додав голосніше: — Але чому ж я його ще ніколи не бачив?
І знов звісив голову і, ведучи старця повільно гірською стежкою, пішов до своєї хати.
Але в Андрія серце все ще тремтіло і щеміло незнаними, таємними прочуттями. Кіль-ко разів у житті показувався йому той таємний чоловік, що стояв на кривавім тлі вечірнього неба на вершині Чорної гори, стільки разів якесь нещастя навідувало Петрієву хату.
І з тяжкими та сумними думками в душах батько й син уже пізнім вечором додибали до хати.

V
НЕЗВИЧАЙНИЙ РУКОПИС
Коли тобі, ласкавий читачу, доводилося коли переїздити залізницею зі Стрия до Ста-ніславова і минати невеличке місточко Болехів, то, певно, виглянувши потім віконцем із ва-гона на гарну підгірську околицю, ти мусив звернути увагу на гошівську церкву, що біліє далеко своїми мурованими високими стінами. І справді, рідко де лучиться у нас побачити таку гарну будівлю, щоб так мальовничо рисувалася серед прекрасної природи. Гошівська церков із чудовим образом Богородиці притягає до себе рік-річно безліч богомольців зі всіх сторін нашого краю. Вона здіймається разом із монастирем на вершку гори,— і ще й те до-дає їй незвичайної мальовничості, що та гора, остання з того досить довгого побічного пасма Карпат, врізується глибоко в болехівську гладку рівнину, що аж до краю небосклона хвиля-ми спадає на північний схід. Монастирська гора гордо стримить над долиною, поросла з бо-ків ліщиною та глогами, котрі, мов малі діти, обтулюють собою ті боки і ребра матері-гори. А внизу під тими кручами шумить сердито і піниться Свіча, бистра і немала гірська ріка, б’ючися о кругле каміння, що залягає її дно, як кам’яні барани. За нею, на широкій ріні, роз-сілося гарне, велике і охайне село Гошів. А ген дальше сердита Свіча сховалася між лозами, мов та розсерджена пані, що завине своє чудове, молоде личко в серпанок і відвернеться на-бік. Вузькі, кручені, старанно вичищені і дрібним піском посиланні стежечки в’ються крутим берегом угору, ведучи на не дуже широку, але рівну і широкими плитами виложену площу, серед якої здіймається високо до неба монастирська церков, до котрої тулиться низька мона-стирська будівля.
Ціла площа обведена довкола від заходу, півночі і сходу по краях, де спадають стрім-кі, круті береги, низьким, але старим живоплотом із глогів, що, сплівшися своїми кільчастими галузками, утворили густу непробиту стіну. Лиш там та сям видно в тій стіні про-руби з фірточками. Від півдня, куди дальше тягнеться пасмо гір, поперериване темними, ву-зькими та глибокими поперечними деберками, на нижчій, хоч не обшарпаній, терасі розрісся невеликий, але досить розкішний садок василіан з хідниками і з альтанками, отіненими хме-лем та диким виноградом. Господарські будинки розложилися аж ген на долині. Здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної та мальовничої висоти, що мала статися місцем Божої хвали й молитви, спокою й самітного, чернечого роздумування, всю мирську суєту, аби не закаламучувати побожного спокою. І справді, далеко по краю йде, а давніше ще дальше йшла слава про побожність і святість гошівських черців, про чудову ікону,— і немало легенд і казок жило і живе досі між народом про Гошів.
— Бачите, отче Методію, що я нині найшов у нашій бібліотеці? — мовив отець Спи-ридон, маленький сивий старець з грубим лицем, дрібними, сивими, усміхненими і ласкавими очима, що сиділи глибоко в голові, до ігумена монастиря, старця вже більше як сім-десяти літ, вечором того самого дня, коли Петрії вернули з нещасним старцем до Перегинсь-ка.
— А що ж ви таке знайшли? — запитав о. Методій, защіпаючи вікна своєї келії і спу-скаючи віконниці, котрими термосив вітер.
Надворі вже зачиналася страшна боротьба природи, грізна, гуляща літня буря, так дуже подібна до боротьби почувань, до кипучої грізної боротьби пристрастей у молодому серці.
Старець замкнув перед бурею свої вікна і засунув їх віконницями так, як замкнув уже давно своє серце перед бурями пристрастей, як відрікся світу і всіх його почувань, його ра-дощів і бід. Лиш релігійне почуття лишилося в душі і світило ясно в його серці, як та масля-на лампа в його тісній келії.
Позамикавши вікна, поправивши лампу та поставивши на своє місце великий і важ-кий срібний хрест, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, яка зрештою нічим не різнилася від келії звичайного братчика,—о. Методій сів знов при старім дубовім столику побіч о. Спиридона і, обернувшися звільна, поглядав на предмет, про який говорив о. Спиридон. А треба додати, що Спиридон був доглядачем невеличкої монастирської бібліотеки, досить ба-гатої старими книгами та рукописами.
Той предмет — то був рукопис на сивім, але міцнім і грубім папері, на якім звичайно писали при кінці вісімнадцятого і з початком дев’ятнадцятого століття, заки ще повинаходи-ли наш білий, тонкий і слабий папір, що сам від себе по якімось часі нівечіє і розпадається, мовби був зроблений із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка і незручна, але букви були великі, старанно писані.
— Де ж ви се знайшли і що то за письмо?
— Сьогодні в полуднє я заглянув до бібліотеки і побачив отеє письмо на столі. Що я голови наломив, щоб відгадати, хто там міг положити те письмо! А що тут за письмо, що за мова, того цілком не второпаю. Цілий день нині мучився, щоб прочитати ті знаки,— ані руш!
— Як то,— сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, досить  правильний ніс окуляри, оправлені в грубі рогові обручки,— адже се, як бачу, досить чітке руське пись-мо!
— Ну, то будьте ласкаві прочитати його, отче настоятелю,— сказав, здвигаючи пле-чима, о. Спиридон.
Ігумен узяв рукопис і, придержуючи його до лампи, зачав придивлятися до дивних знаків, аби відцифрувати їх. Наверху одно виразно написано: Моя пам’ять. О. Д. 1772.
— А бачите, отче, я прочитав надпис без усякої трудності,— сказав старець, урадува-ний, як дитина.
— Я прочитав його також, та ще прочитав і на кінці кілька букв, але решти ані суди Боже!
І справді, немало здивувався о. Методій, коли далі з цілого досить великого рукопису не міг прочитати ані слова. Букви скидалися на руські, письмо було досить старанне, чисте і, як на свою давнину, дуже добре збережене. Слідячи далі старанно, встигли оба черці тільки переконатися, що не все писане в однім часі, що між письмом поодиноких кусників, розді-лених відступами, уплило немало часу. На самім кінці були чітко написані такі слова: Час 2 5 липня 1856. Г о ш. мон. Б і б л. година 12 п і в н.
— Що се значить? — спитав здивований ігумен.— Що то за слова? Котрого нині?
— 25 липня.
— А отут хіба не той сам день?
—  Той сам.
І, роздумуючи над тими словами, черці поглянули на рукопис.
— Котра година? — запитав ігумен.
— За п’ять мінут одинадцята.
— Гм… 1856, сього року, а Гош. мон.— хіба се значить Гошівський монастир? — мі-ркував напівголосно сам до себе старець-ігумен.
— А Бібл.— може, то бібліотечна келія? — докинув бібліотекар, о. Спиридон.
— Боже, тут, може, щось недобре коїться? Може, наші священні мури мають нині стати свідком якого поганого, безбожного діла, що шукає скритості і думало знайти її аж у наших тихих мурах?
— Того нема чого боятися, о. Методію,— сказав відважніший бібліотекар.— Двері позамикані, а зрештою надворі така буря, кому ж би тепер хотілося підкрадатися аж сюди?
І як на доказ сих слів о. бібліотекаря завила буря, зашуміла грізно. Гори заграли сто-кратним відгомоном громів, аж шиби задзвеніли в олов’яних оправах вікон.
— Нещастя і зло не спить! — промовив коротко і похмуро о. ігумен. В тій самій хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, хоч у келії було тихо, зачало слабнути, темніти і нидіти. Нарешті спалахнуло ясно і сильно і горіло потім далі спокійно одноманіт-ним і ясним полум’ям, як і перед тим. Черці дивно якось переглянулися. На їх спокійних ста-речих лицях не видно було жадної зміни, жадної блідості, але серця їх мимоволі якось живі-ше і нерівно забилися страхом.
— Що робити? Хіба побудити братів і службу? — озвався ігумен і вже сягнув рукою дзвінок, коли о. Спиридон задержав його.
— Думаю, що не треба передчасно тривожитися. Мені все здається, що тут не грозить ніяка небезпека. Знаєте що, отче настоятелю, ходімо радше тепер самі до бібліотечної келії. Заждемо там до дванадцятої, побачимо, що там буде. Але я все думаю, що таки нічого не бу-де.
Старому, трохи вже здитинілому ігуменові тяжко було рішитися. Він усе бачив якісь нечувані злочини, тому що в старості був дуже нахильний до містицизму. Але вкінці, взявши хрести зі святими мощами, свячену воду і кропило, рішився піти вслід за о. Спиридоном. О. Спиридон був молодший і сміліший, узяв лампу й рукопис і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, подався наперед.
І знов надворі загудів вітер, зашумів, засвистав, і знов гори розревлися страшними голосами і відгуками громів, і знов задзеленькотіли шиби у вікнах, і знов таємно захиталося і немов прижмурилося світло, неначе сонце, щоб по хвилі ще ясніше як уперед блиснути яс-ним, матово-золотим оком. У тій самій хвилині годинник, дзвінко і прораз-ливо шиплячи, видзвонив три чверті на дванадцяту. Обом стало знов, не знати чому, моторошно і сумно. Оба задержалися на хвильку в дверях.
— Наперед, о. Спиридоне,— повелів тихим, але спокійним голосом ігумен.
Двері за ними зачинилися, і оба вони щезли в вузькім, крутім монастирськім коридо-рі.

VI
СПОВІДЬ ОПІВНОЧІ
Бібліотечна келія в причілку монастирської будівлі; черці мусили сходити до неї по кількох темних вузьких східцях. Та келія була далеко старша, як сам монастир. Коли кілька-надцять літ тому будовано новий монастир, тодішній ігумен не казав валити відразу старої будови, але будувати частями, а нову будову ставити на тих самих фундаментах, бо старі були ще цілком сильні й добрі. Не знати лише, з якої причини ігумен не казав на той час ру-шати бібліотечної келії. Він тільки запевняв, що вона пережиє ще й новий монастир і тому не потребує направи. Так говорили зрештою й муляри. Її грубі старинні мури, збудовані з твердого піскового каменя, не мали, видно, охоти признавати над собою власті зуба часу і стояли так твердо, так незрушно, як тоді, коли їх поставлено. Та келія мусила мати колись якесь інше призначення і була дуже давня. Різні знаки вказували на те, що попередній мона-стир так само добудовано до неї, як новий. Тому-то братчикам здавалося, що від неї віяло якимось таємним духом старини, що пронизував німо, але все-таки сильно серця не тільки молодих, але і старих монахів. Ще попередній ігумен, о. Атанасій, що вмер 105-літнім стар-цем, був у якихось дивних відносинах до тої келії, бо часто братчики бачили вночі, як тихо, мов тінь, він посувався темними коридорами і щезав у ніші, в якій були двері до бібліотеки.І зараз потім було чути придушений скрип тяжких, залізом окованих дверей на заржавілих завісах, скрип, що пригадував стогін людини в годині скону. Нікому не вільно було входити до тої келії, а ключ від неї носив завсіди сам ігумен при собі. Аж коли черці, як усе, весело обходили соту річницю уродин о. Атанасія і обсипували його бажаннями та іншими доказа-ми своєї любові, тоді старий ігумен, розвеселений трохи, віддав ключ від бібліотеки 25-літньому о. Спиридонові, що йно недавно постригся в черці. Але о. Спиридон запевняв усіх цікавих, що не знайшов у стариниій келії нічого незвичайного, і незабаром про цілу історію забули. О. Атанасій умер, настав інший ігумен. Бібліотечна келія лишилася аж до сього часу під надзором о. Спиридона, який завсігди всіх запевняв, що не знаходив у ній нічого надзви-чайного. Рукопис був першою несподіванкою.
Черці не без зворушення вступили в старинну келію. В її прегрубих, почорнілих від старості стінах було всюди повно ніш і фрамуг, у яких стояли тепер полиці з книжками. Ви-дно, в тих фрамугах були давні ще входи, але з часом їх позамуровувано. О. Спиридон по-ставив світло на старинний стіл, вироблений штучно з грубих дубових брусів, і запалив ще дві свічки. Потім черці зачали пильно розглядати простору кімнату. Але, хоч як шукали, не знайшли в ній нічого підозреного. Уже й о. Методій зачав поволі заспокоюватися. Вітер усе ще свистав і гуркотав віконницями й брамою; ревіла буря, і грубий дощ шумів, ополікуючи стіни монастиря.
— Що ж нам тепер робити, о. Спиридоне? — спитав Ігумен.
— А що робити? Сядьмо і заждімо до 12 години. Як не буде нічого, повернемо назад до келій.
Посідали, і за хвильку огорнула їх гробова тишина, немов грубий, непроникнутий мур. Світло горіло слабо і мелькало раз у раз то ясніше, то темніше, освічуючи похмуру кім-нату. І знов поволі, під впливом тої гробової тишини, якась тривога обняла черців. Їх кров, хоч холодна, зачинала нерівніше бити і вся спливала до грудей, до серця. Рука ігумена само-хіть стискала ручку кропила, зануреного в свяченій воді, а о. Спиридон хапав раз по разу ру-кою за посвячений срібний хрестик на своїй груді, немов думаючи в потребі оберегти себе ним від злого духа і злих людей.
Старинний, заржавілий механізм великого годинника на стіні зашипів, зашаркотів і меланхолійним тоном, поволі вибив дванадцяту. А вслід за тим запанувала гробова, непро-никнута тишина, котра немов зливалася в одно тіло з тою рівно грубою, рівно непроникну-тою пітьмою, що нараз залягла скрізь природу.
— Слава Богу, нема нічого! — прошептав, устаючи, ігумен, а груди його відітхнули свобідно, мовби позбулися немалого тягаря, що їх давив.
Але в тій самій хвилі почувся дивний, скрипливий тон зараз недалеко нього. Черці обернулися в німім здивуванні в той бік, звідки доходив тон, і в тій самій хвилі створилися тайні двері, докладно вправлені в стіну, а яких при поверховім огляданні ніхто не встиг би відкрити. Темнота дихнула холодом із того отвору, і на її тлі зарисувалася велетенська, ви-сока стать чоловіка в старому, та все ще доброму гірському убранні. Біле як сніг волосся по-кривало його голову, яку старець, мимо дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в темноті не можна було добре розпізнати. Побачивши черців, старець не дуже здивувався. Сміло поступив кілька кроків наперед, закрив лице полою і в одну мить погасив світло, крім одної свічки, що розливала непевний, тремтячий блиск, який тільки з трудом опирався гус-тій темноті, що зі всіх сторін налягала на нього.
Черці не могли наразі з диву прийти до себе і не спиняли таємного чоловіка в ніякім його кроці ані ділі.
Тим часом він, заходячи від світла, аби лице його лишилося в тіні, приступив сміло до ігумена, що стояв без руху, мов статуя, і сказав до нього:
— Всечесний отче настоятелю, вибачайте мені за ті трохи неприличні і незвичайні відвідини вночі; але я сподіваюся, що мені вибачите, бо я се роблю з вищої волі, як ви, пев-но, се й самі бачили на кінці мого пам’ятника. Я ж зі свого боку дуже тішуся, що мій сон не обманув мене і що врешті-решт наблизилася хвиля, коли не один тяжкий камінь має спасти з мойого сумління.
О. Методій стояв як укопаний. Своєю головою не міг ніяк зрозуміти тих слів, і в го-лові в нього все ходило ходором і мішалося, зливаючися в невиразний, напівсонний образ дійсності.
— Хто ви, чого вам тут треба?—спитав через силу ігумен прихожого.
— Сідайте лише, всечесний отче,— говорив прихожий смілим і виразним голосом. — Я не можу  згодитися на те, щоб ви стояли,  коли я оповідатиму, — Ви ж старий чоловік. Я виявлю вам усе, бо й прийшов сюди з тою метою.
Побачивши, що се справа з одною, живою і старою людиною, яка, мимо свого веле-тенського росту — чоловік був майже цілою головою вищий від не цілком низьких черців,— не мала ніякого злого наміру, ігумен відітхнув свобідніше, а о. Спиридон випустив свій по-свячений хрест із руки і цікаво почав придивлятися прихожому, що, як здавалося, старався роздивитися в рисах його лиця. Та се йому не вдалося, бо прихожий зараз-таки попросив ігумена, аби був ласкав у чотири очі вислухати його оповідання і його сповіді. О. Спиридон мусив, рад-не-рад, віддалитися, засвітив собі одну з погашених свічок і, переходячи попри старця, умисне блиснув нею збоку в лице незнайомому, котрий того цілком не сподівався. І о. Спиридон заспокоїв свою цікавість. Він побачив виразніше лице незнайомого і з немалим здивуванням почув, що він уже десь бачив те лице. Пригадався йому той величний ріст, тільки не міг ще доглупатися, де саме бачив його. Коли о. Спиридон вийшов, прихожий по-глянув за ним із виразом неохоти, заглянув навіть на коридор, чи чернець не хоче його під-слухати, замкнув оковані масивні двері зі середини і знов зблизився з повагою до о. Методія, що сидів нерухомо на кріслі і стежив очима за кождим рухом старого. В його душі знов збу-дилася попередня тривога, коли побачив обережність незнайомого і почув, що він замкнений сам на сам із ним у тій напівтемній кімнаті із входом до тайного льоху, про який досі не до-водилося йому навіть чути. Але той страх зараз щез, як тільки незнайомий сумирним і тихим кроком зблизився до нього і заговорив такими словами:
— Всечесний отче, насамперед мушу вас вивести із диву, що, мовляв, я, людина тут чужа, знаю тайни сеї будови краще від вас. Але ви не подивуйте; та будова — я кажу про сю старинну залу — мені дуже добре відома… вона служила мені не раз, не два за мешкання. У ній пробував я, правда коротко, у р. 1836, у ту саму пору, що й тепер… в ній бував я ще дав-ніше, в році 1806, а навіть у році 1771. Тоді, безперечно, вона вирятувала мене від соромної смерті. Я тоді сидів у ній чотири роки.
Незнайомий своїми словами і своєю хронологією не тільки не вивів о. Методія із зди-вування, але ще й навпаки, аж тепер цікавість його стала зростати. Ігумен розкрив широко очі й уста.
— Та хто ви такі? Відкіля? Кілько вам літ? — спитав уриваними словами старець, ко-трому прийшло на думку, що він року 1776 побачив світ божий, а мав перед собою чоловіка, який тоді вже тікав перед переслідуваннями; так бодай можна було міркувати з останніх йо-го слів.
— Хто я? — повторив,  усміхаючися злегка,   прихожий.— Я би вам сказав, всечес-ний отче, тілько боюся за ваше здоров’я. Бачите, моє ім’я свого часу мало таку дивну силу, що наповняло страхом кождого, хто його почуз. Тому боюся, що воно ще й до сьогодні, мо-же, має її, а вас, слабого чоловіка, сота часть його давньої сили могла би добити. Я сам так давно вже чув його, що боюся його впливу навіть на себе самого.
О. Методій щораз ширше витріщував очі і відкривав уста. Його здивування запирало йому віддих. Йому здавалося, що грубі чорні мури бібліотечної келії забажали, накінець, по довгім часі тяжкого стояння, трохи відпочити і звалитися на нього, мов на подушку, гнетучи його страшно своїм тягарем. Черцеві здавалося навіть часом, що се все сон. Він ущипнув се-бе навіть у худу ногу і вкусив себе за язик, аби нібито пробудитися, але все те переконувало його ще більше, що се все справді діється, що він не спить, а бачить направду все те, що ба-чить.
— Але годі,— тягнув по короткій паузі незнайомий дальше,— годі, годі стягатися! Я прийшов сюди, отче, сказати перед вами все, що мені тяжить на душі… Одним із тих тягарів — се моє нещасне ім’я.
Тут голос прихожого почав м’якнути. Здавалося, що ось-ось на його старечих очах, ще досить ясних і блиску; чих, виступлять сльози.
— Я Олекса Довбуш, славний колись капітан опришків,— сказав, тремтячи зі звору-шення.
Ігумен затремтів цілим тілом. Перед його очима станули його дитинячі літа. Тоді він немало наслухався повістей про ту людину, що тепер, уже майже сто літ по тім, стояла перед ним у своїй величині, проста, як ялиця полонини, а сива, як укрите снігом чоло Бескидів. Чернець не міг знайти слова, не міг заговорити до славутного розбійника. Німо, з натугою слухав його оповідання.
— Всечесний отче! Сподіваюся, що будете ласкаві вислухати сповіді нещасного зло-чинця. Не дивуйтеся, коли скажу вам, що ви самі і ваші братчики при кождій службі Божій молитеся за мене,  згадуючи ктиторів  і благодітелів  святого  храму  сего.   Ктитором  його — я, моїм коштом він направлений  і відбудований, і не лише він один!.. Та не думайте, щоб я вірив, що мені щось поможе перед судом того, до якого незабаром оба поспішимо…
Хвилю він помовчав зі зворушення, а потім почав говорити ось як:
— Заки зачну свою сповідь, мушу оповісти вам, що мене спонукало обібрати собі для неї таку незвичайну  пору. В р. 1772 оголошено ціну на мою голову. Мене стали переслідувати. Я сховався сюди. Тодішній ігумен приймив мене радо і скривав у сій кімнаті чо-тири роки. Від того часу я часто тайком загощував сюди. О. Атанасій навіть дозволив мені бути тут довгий час і розмовляв зі мною багато про покуту, про наш бідний нарід, котрому моя покута повинна також бути корисна. Але я ніколи не приступав до сповіді, не надіючися розгрішення. Я хотів цілим останком свойого життя прилагодитися до неї. Хотів по змозі приготовити поле, на котрім мали пізніші покоління збирати добрі плоди із моїх злих справ.
Ігумен усміхнувся милосердно на ті слова. Довбуш говорив дальше:
— Таку постанову я поклав собі, маючи 34 роки; я стояв тоді ще в цвіті віку. Я не мав дітей, крім одного сина в моїм ріднім селі, і той син появився на світ, заки я став… Ви, певно, чули, всечесний отче, ту сумну історію, що попхнула мене на поле проступків і злочину. Але я не хочу нею виправдувати себе… Не хочу виправдуватися тим, що розпука серця, що роз-биті надії, що біль і ненависть попхнули мене в пекло злочинів…
Я поклав собі відбитися від світу, жити самітно, незнайомим, блудним. Я поклав собі під різними постатями обходити свій край, помагати чим можна свому народові. Було се в р. 1776. Вночі дня 25 липня я бачив такий сон. Мені снилося, що я десь лежу на зимній кам’я-ній підлозі. Не знаю, чи довго я так спав, коли нараз підо мною тріскає підлога, а з-поміж каміння добувається велетенська, чорна, як вуголь, рука, котра подає мені велике письмо. Я десь устаю, йду до світла і читаю: «Житимеш, поки твій рід не буде числити сім членів. Твоя смерть буде знаком, що надходить час роботи. До сповіді приступиш аж перед смертю. А тепер іди й покутуй!»… Я пішов, полишивши тут свої спомини, в яких описане ціле моє жит-тя. По тридцяти роках я знов ночував на підлозі сеї келії і знов бачив той сам сон. І знов по тридцяти роках я був тут і знов бачив той сам сон, читав те саме письмо, та на його кінці стояло ось що: «Час 12 липня 1856. Г о ш. мон. Б і б л. година 12 п і в н.». Я вписав ті слова на останню карту своїх споминів і пішов геть.
І ось настала пора, так пожадана для мене! Всечесний отче, ви довго жили, але ви жи-ли в тишині, в роздумуванню, замкнені від світу, від свого народу, від його життя. Я дивився на те життя зблизька, дивився на нього такий час, як цілий ваш вік — 80 літ! Яке його горе, яка його біднота, який його гніт, того нещасного народу! Кілько разів я кривавими сльозами молився в душі, аби ділом моєї покути було піднести, просвітити той нарід, показати йому, хто він, кому він служить і служив і чим він був колись… А тепер, всечесний отче, слухайте моєї сповіді!..
Отець Методій довго, довго й уважно слухав сповіді старого опришка, що, потішений побожними словами ігумена, так кінчив оповідання:
— Лиш раз іще в тім довгім сумнім життю вигнанця блисло для мене щастя, та — Божа воля — воно зараз і погасло! Я подружився з молодою внучкою воєводи Шепетин-ського, вкраденою тої ночі, коли я напав на його замок. Вона кудись утекла і пропала… Я ніколи більше не чув про неї, і так по році знов скінчилося моє щастя! Мойому синові Олексі не пощастило в родиннім життю. Два його сини прогнали його з дому, побивши його тяж-ко… Він пішов нажебри, і вже кілька літ, як я стратив його з очей… Пропав десь нещасний, як камінь у воду. Мої скарби, ті гроші, криваві гроші, котрі колись мають послужити задля великої справи піднесення нашого народу, ті скарби і цілу справу я склав на Петрія і його рід, бо я бачив, що мої потомки задля вродженої їм дикості, самолюбства, марнотратності і лінивства нездібні перейнятися ніякою вищою гадкою. Незгода моїх внуків із внуками Пет-рія спиняє розпочати справу, але незабаром, думаю, прийде час… бо… смерть моя близька! І ще одна надія кріпить мене перед сконом. У віщих снах, котрі я бачив… я бачив виразно, що мій рід числитиме 7 членів, як я умру! Коли мій син Олекса ще живе, то всіх членів нашого роду шість… і… сподіваюся, що живе ще сьомий член — другий мій син від моєї любої Емі-лії!
І старець упав на коліна й молився голосно, довго, горячо, молився за прощення своїх гріхів, за добро своєї родини, за добро свого народу, а гарячі сльози, що скочувалися густим градом із очей, були вимовним свідком, що не застило ще серце в старечих грудях і що би-лося живо, молодечим жаром. Коло нього на колінах молився із сльозами в очах о. Методій.
А надворі все ще грізно шуміла буря, все ще гуркотіли громи, все ще свистав вітер, грюкаючи віконницями і брамою і кидаючи густими краплями дощу на монастирські мури. Тільки на сході злегка блідли грубі хмари, набирали поволі більше краски. Видно було, що недовго вже до сходу сонця, недалеко вже світло, недалека побіда дня над ревучою бурею та темнотою.

VII ДОВБУЩУКІВКА
Матрона Довбущучка, жінка Олекси Довбущука, таки не видержала, таки наважилася зблизитися до свого чоловіка і запитати його про те, що її цілу ніч мучило всіма муками ва-гання і непевності, що їй забрало сон, помимо втоми і гризоти. Чоловік її сидів, хоч ще було рано, цілком убраний за столом, чорний і похмурий, як та буря, що лютилася сеї ночі. Вид-но, все ще йому з голови не сходила вчорашня сцена з Петрієм на Довбушевім версі. Можна навіть було догадуватися, що ні Олекса Довбущук, ні жінка ані ока не зажмурили сеї ночі. Він думав про помсту над Петріями, про Довбушеві скарби, про те, як-то він Петрія живим дістане в свої руки, як дасть волю своїй дикості і лютості і доти мучитиме ненависне, зрад-ницьке кодло, доки йому не покаже криївки, в якій уже бачив у душі купи золота та срібла, що були досі в руках Петрія.
— Олексо, чому ти мені раз не скажеш, де наші хлопці? Де вони поділися, що роб-лять, що їх уже другий день нема дома, що вже другу ніч не ночували дома? — говорила тремтячим голосом Матрона і наблизилася до чоловіка.
В тім її голосі тремтіла на дні глибока, сильна, щира матірня любов. Матрона Довбу-щучка дуже любила своїх синів. Вона тішилася ними, як ще були дітьми, плакала і тішилася, коли Петрій забрав їх до міста і разом зі своїм Андрієм віддав до школи. Кілько вона не на-плакалася, кілько не насумувала, як її чоловік, у безумній ненависті до Петрія і його доброго серця, відібрав їх зі школи! Їх із природи дика натура стала під проводом такого самого ба-тька ще дикішою і безпосередньо завела хлопців на дорогу зла і злочину. Вони поводилися з нею, як і батько, без серця, без огляду на вік і слабе здоров’я. Вона ніколи не почула ні від них, ні від Олекси щирого, ласкавого слова. А все-таки вона любила їх, а все-таки плакала за ними, плакала над їх занепадом, плакала, бо не могла зарадити злому. Батько кермував кож-дим їх кроком, вів їх до злого, підсичував у них гордість і ненависть до Петрія і інших чес-них людей, учив уважати їх за сторонників Петрія, перекуплених Довбущуковими грішми проти Довбушевих потомків. Батько робив із синів таких, як був сам, а бідна мати не сміла навіть заглянути, навіть запитати, куди він їх веде, як вони жиють і що з них буде.
— Олексо! — сказала ще раз, зближаючися і обіймаючи чоловіка за шию. Олекса ще дужче нахмурився і сидів, опершися ліктями о стіл, і мовчав, немовби його зайшли цілком інші думки.— Не чуєш, що я тебе питаю? Хоч би раз мені сказав, що діється з моїми дітьми? Куди ти їх післав? Що вони роблять? Чому не вертають?
Довбущук вовком зирнув на неї дрібними горючими очима, похилив голову ще ниж-че, мовби хотів узяти її на роги, закусив долішню губу,— знак, що лютість бухнула жаром у його душі, і по хвилі мовчанки крикнув до неї:
— Марш, дрантя! — так звичайно говорив своїй жінці.— Що тобі до них? До кочерги і мітли твоє собаче право!
Та мати, що, видно, не раз уже чула таку лайку, не дала нею відстрашити себе і, трем-тячи цілим тілом, говорила жалібно далі:
— Олексо, Олексо! Чим я провинилася, що ти зі мною гірше собаки обходишся? Скажи мені, де мої діти? Я ж мати! Як то мені нічого до них?
— Марш до чорта, дрантя! — крикнув знов Довбущук і, відвинувши руку, пхнув не-щасну в груди так сильно, що була б, певно, впала на землю, коли б її не була сперла стіна. Зітхнувши і, очевидно, дармо силкуючись заплакати, пішла мовчки до сіней І взялася до яко-їсь роботи.
Тим часом Олекса сидів, похнюпивши голову. Сидів та роздумував про Довбушеві скарби. Робота в полі стояла, та йому і не в голові було братися до неї. Думку, що він мусить стати великим багачем, що Довбушеві гроші — то його гроші, піддержувало ще більше вро-джене йому лінивство.
Нужда виглядала широкими очима з кождого кута його старої, занедбаної хати.
Тим часом надворі настав уже давно чудовий день, такий день, які бувають у нас піс-ля літньої нічної тучі. Сонце, кемов .урадуване своєю побідою над темнотою і зливою, світило удвоє ясніше. Темно-зелені ліси шуміли. Пестрі гірські поляни дихали розкішним запа-хом. У глибоких потоках шуміла і валила клубами каламутна вода. Люди весело йшли до роботи. Там та сям зачинали жати жито; інші пололи ще_пшеницю та льон або з граблями та вилами йшли до сіна.
Все рухалося, все йшло. Тільки на невеличкім присілку Довбущуківці не видно було того сільського життя. Там усе дивилося понурим і немов мертвим оком. Лише кілька штук нужденної худоби повільно пошкандибало на пашу до лісу, а за ними поволікся брудний, заспаний і заплаканий хлопчина, син Демка Довбущука, Олексового брата, що пас усю ху-добу з Довбущуківки. А та Довбущуківка — то була слобідка з чотирьох хаток, що розсілися на невеличкім горбі, окруженім із трьох боків густим смерековим карпатським лісом. В од-ній із тих хатин жив Олекса Довбущук з жінкою і двома синами, у другій, яка на око ще була найбільше порядна і сяк-так охайна, молодший брат Демко, у третій — стара мати обох бра-тів з малим своїм вихованком Іваськом, а четверта звичайно стояла пусто, хоч люди в селі немало говорили про різні нічні сходища різних «добрих людей» у тій хаті, і не один гово-рив, що бачив у ній світло вночі і чув голоси багатьох людей. Ніхто ніколи не заглядав до тої пустки, та й і взагалі мало хто з Перегінська заходив до Довбущуківки. Вона немовби й не належала до того села, бо лежала аж за рікою на другім боці долини, запхавшися в сам кут, мов злодій у лісі на засідці на прохожого.
— Добрий день, брате! Ти, бачу, якийсь не при охоті, що так сидиш і не вийдеш ніде зі своєї хижі?
— Та чого виходити? — буркнув Олекса.— Мені й так голова крутиться. Світ мені обрид. Не хочу на нього дивитися!
— Ей, кому він не обрид? — відповів Демко.— Ти десь учора ходив ніворотом і, пев-но, не чув, що у нас нового?
— Нового?
— Еге, нового! А то, що чесні громадяни виповіли нам, усім Довбущукам, село.
— Що? А се що знов?
— Що? Проста річ. Кажуть: «Ми вас не хочемо мати за сусідів; ми вас не хочемо ба-чити межи собою, ми вас не хочемо знати», та й годі.
— Та за що, про що? — питав Олекса, встаючи і випростовуючися, і впер свій зір у лице брата.
— От і маєш! Ти допитуєшся, немовби не знав, як може чоловіка біда вчепитися на гладкій дорозі. Пасе вчора хлопець худобу на облозі, он там, знаєш, на тім куснику, що при-пирає до Козубишиного. Непотріб, хлопчище, задрімав, чи що,— досить, худоба пішла по царині. А собака Батлан, польовий, як не прибіжить та хлопчину палицею. Я недалечко там якусь пеню на полі робив; чую крик. Пек тобі, бідо, що таке? Обертаюся, а тут Батлан хлоп-ця геть обкривавив, геть йому голову розчерепив костуром. Я кинув роботу, порвав якусь паровину та до Батлана. Трохи його там обчімхав, а тут зачався крик, мені на біду. Якби на який знак, немов із-під землі виринуло з півсела: війт, присяжні, вся голота, та до мене. Я не питаю, держу навісного Батлана під ногами. Якось нас розірвали та й у крик. Ну, а нарешті війт, як тобі кажу, виповів нам село. «Нехай мені,— каже,— ніхто з вас не важиться показа-тися межи чесними людьми, бо його зараз кажу зв’язати і віддати до циркулу. Не бійтеся, найдуться тут у нас досить ключок на вас, найдуться і свідки. Затаскаємо вас там, де світу Божого не побачите». Ще, як на біду, десь там чорт надніс нашу стару (так називали свою матір). Як зачне дзявуліти, плакати, проклинати нас. «В’яжіть,— каже,— того окаянника, пі-діть ще по другого, в’яжіть обох! Я сама піду до суду, я сама на них свідчитиму. Вони мені життя збавляють, вони мене на жебри виженуть із поламаними кістками так, як вигнали сво-го батька, що, може/ десь під чужим плотом замерз!» Така тобі, брате, кумедія сталася у нас учора. Я заткав вуха, плюнув на все та й пішов додому.
— Знаю я, хто тому причина, знаю! — крикнув Олекса і, затиснувши п’ястуки, дико поглянув на захід, у той бік, де у стіп Чорної гори стояла Петрієва хата.
Довбущук кождого разу все зло складав на Петрія, а не бачив, що він сам властиво всьому винен. І громада не без причини відцуралася його роду. Тисячні пакості робили Дов-бущуки людям, крали збіжжя, заганяли на очах товар у царину, билися з кождим, хто упім-нувся за своє,— словом, так усім надоїли, що люди й ім’я Довбущуків боялися вимовити.
— Але, о! — додав по хвилі Олекса, грізно затискаючи п’ястуки і грозячи ними на за-хід.— Він, собачий накорінок, не втече моєї руки!
— Ой, як у тебе душно в хаті, брате,— сказав знов Демко.— Хто вигадав у таку гарну днину сидіти в такій норі? Ходи пройдімся трохи! Ти ще, бачу, і так нині із дому не виходив.
— Та ні,— відповів Олекса,— але куди ж підемо?
— Підемо на поле, а ти по дорозі розповіш мені, що тобі вчора трапилося.
І Демко хитро моргнув бровами. Олекса зрозумів той знак, узяв старий солом’яний капелюх на голову, і оба вийшли з хати.
А Матрона Довбущучка, заламуючи руки і сумовито поглядаючи вгору, говорила до себе:
— Боже мій! Він іще із моїх дітей поробить таких злодіяк та неробів, як сам! Ах! Бо-же мій, Боже! Що мене тоді заманило та засліпило, що я від свого татуня пішла сюди, в те пекло, та ще за нього, за такого кальвіна, за такого розбійника, що мені світ зав’язав, що мене збавив життя і здоров’я, що мені діти на нінащо зводить та ще мене копає та тручає, як соба-ку?
І зачала хлипати, як дитина. Жаль давив їй серце, та все-таки ні одна слеза не заблис-ла на її глибоко запалих очах.
Нараз протяжко заскрипіли двері, і до хати влетіла стара жінка, її сиве волосся в не-ладі спадало на плечі з-під брудної намітки, що колись, може, була й біла. Лице її було жов-те, зів’яле і порито густо зморшками. Тільки очі світилися ще якимось надприродним огнем, і в червоних обвідках надутих, виплаканих повік видавалися ще страшнішими і дикішими. То була «стара», мати Довбущуків, Горпина.
— Щасти тобі Боже з нинішньою дниною, Матроно! — промовила дзвінким іще й енергічним голосом.
— Дякую вам, що ще хоч ви не забуваєте мене, бідної,— сказала жалібно Матрона і зітхнула.
— Олекса де?
— Пішов що лиш із Демком у поле, та, певно, не до роботи 1
— А хлопці де?
— Або ж я знаю, мамо? Нещастя моє! Десь мій медведюк свої власні діти запропас-тив, а мені, матері, не вільно запитати, що з ними!
— Прокляття матері на нього і на його брата! Моє прокляття, а за ним скоро піде й Боже! — крикнула піднесеним голосом стара, а очі її дико заблищали.— Оба поганими дорогами йдуть! Побили і прогнали свойого батька, тепер пов’язалися з якимись злодіяками! Ти бачила позавчора вночі світло в пустині?
«Пустинею» називали в Довбущуківці стару незамешкану хату, про котру згадано вище. Ходила чутка, що в ній родився Олекса Довбуш,— тому Довбущуки шанували її і не розвалювали, як пам’ятку, і не дозволяли в ній нікому замешкати.
— Яке світло, мамо? — спитала Матрона.— Я нічого не бачила.
— Бо ти сліпа! — крикнула Горпина, попадеючи в лютість, але зараз, злагіднівши, додала: — Ні, ти боязлива, запуджена, бідна. Чоловік казав тобі йти спати, а ти пішла.
— Та так, мамо, а він зараз вийшов.
— Злодій, розбійник! А їх там, у тій проклятій пустині, відкись назбиралося, як кру-ків до падла! Але я бачила, я чула все, що вони говорили!
— Та про що вони говорили, мамо?
— Ей, та й дурна ж ти! Ти, небого, злякалася б, якби почула, що твій чоловік там го-ворив! Але я їм помішаю їх прокляті плани. Я сама піду до суду, присягну, буду свідчити на тих розбишак!
Бідній Матроні й справді лячно стало. Не допитувала дальше і не роздумувала над тим, що там міг таке страшне говорити її чоловік. Вона боязко відсунулася від темної наміт-ки, що, як їй бачилося, закривала якусь страшну тайну, а та тайна кождого, що знає про неї, мусить безпечно потягнути в погибель. Горпину вона виймила з числа тих нещасних жертв, бо її очам стара, недоступна і енергічна жінка давно ввижалася якимось єством, обдарова-ним надприродними силами, єством, що все зуміє запанувати над обставинами.
— А де ви, мамо, вчора були, що вас не було дома?
— Де я була? А як же ти знаєш, що мене не було дома?
— Як знаю? Я ж була у вас учора кілька разів. Нікого нема, хата засунена, навіть Іва-нка нема…Ага, де ваш Івась дівся? Корови вчора самі прийшли з лісу. Демкові пас таки його хлопець, а наших не було кому вигнати.
— А чула ти, що через того хлопчиська наробилося?
— Та чула і хотіла вас про цілу річ ліпше розпитати, але вас не було.
— Я ходила в гори шукати Іваська.
— В гори? А він чого в горах?
— Чого в горах? Чортів їх батько знає! То вже десь твої леґіні його запакували! Але ж бо й догулялися!
— Що, що таке, будьте ласкаві, мамо, скажіть! — напирала Матрона.
— Бідна жінко, твої сини нині вже сидять у арешті в Сиготі на Угорщині!
— Боже мій, — крикнула Матрона,—за що?
— Я їм стільця приставила, і я знаю за що. Але ти,— додала грізно, підступаючи до заляканої жінки,— не важся мені про се ані словечка писнути свому чоловікові, бо пам’ятай!
І затисненим кулаком погрозила Матроні.
— Не скажу, мамо, не скажу, тілько, будьте ласкаві, скажіть, як довго їм там сидіти?
— Не бійся, недовго, — потішала її стара, — їх випустять. Але я тобі кажу, жінко, пильнуй їх, вони на дуже злій дорозі. Як нею підуть дальше, то зайдуть на…
Стара не вимовила того страшного слова, але у бідної Матрони стиснулися груди, се-рце мало не трісло… Німо і мертво поглядала на страшну жінку.
— Але де мій бідний Івась? —репетувала стара, по-падаючи в гостріший тон.— Я прийшла у твойого вовка питати  за  ним,   де вони   його  запакували,  що йому зробили?
— Або я знаю, мамо? Або вони мені хоч словечком скажуть, що роблять? Я тут як остатня собака. Мене кожний копає і тручає!.. Боже милосердний, коли скінчаться мої муки?
— Не бійся, дурна, все те ще якось буде,— потішала Горпина.— Я йду, бо бачу, Оле-кси мені не діждати. А пополудні прийдеш до мене?
Се питання було властиво приказом, так що Матрона не могла відмовити.
Стара кинулася прожогом із кімнати.

VIII
ПОГОНЯ
— Хто там, Демку, не пізнаєш? — питав Олекса Довбущук брата.
— Мені здається, що се Петрій зі своїм паничем, — відповів Демко з якоюсь, видко, затаєною байдужністю.
При самім слові «Петрій» Олекса судорожне затрясся і, закусивши долішню губу, схилив голову надолину, немовби хотів увесь світ узяти на роги.
— Еге, се вони! І йдуть, здається, на Чорну гору!
— Що за щаслива година! — аж скрикнув Олекса.
— Як то?
— Вони йдуть туди, як Чорна гора. На полі пусто, ніхто не побачить. Там у ліску на-ші…— шептав Олекса, а груди його дико хвилювали, голос ставав іще грубший і ще хрипли-віший.
—  Ну, і..?
— За ними, брате! Заберемо пташків у свої руки, а Чорна гора має багато криївок, ту-ди ніхто не ходить… — Спрячемо їх так, що й світу Божого не побачать, і зачнемо поволі, натщесерце, допитувати їх, де наша спадщина!..
При останніх словах голос Олекси став якийсь залізно-холодний і ржавий, а його малі сірі очі заблищали демонічною радістю.
Демко не сказав нічого, але схилився і, мов лис, погнав межею за Петріями. За ним подався Олекса.
Та поки скажемо далі про ту погоню, мусимо ще дещо оповісти, що діялося до того часу в Петрія.
Стара Петріїха не мало здивувалася, коли побачила, що її чоловік і син припровадили так тяжко недужого старця. Звичаєм усіх мужицьких ґаздинь стала воркотіти, що з її дому роблять шпиталь, але, почувши від чоловіка, де й як його знайшли, злякалася, думаючи, що се якийсь лихий дух у тій постаті дістався до їх хати, щоб до них внести зі собою багато біди і нещастя. Але Петрій, знаючи забобони своєї —до речі, доброї —жінки, велів їй пильнувати старого, що все ще був непритомний: не говорив, не бачив, не чув, як здавалося, нічого і, крім того, не мав анітрохи сили. Із трудом могла Петріїха перемогти свою відразу і ближче заглянути в очі нещасливому. На своє немале здивування, побачила, що й вона десь-колись бачила того чоловіка, те лице, хоч в іншому, може, не так осоружному виді. Та її здогади блукали сям та там і лиш морочили їй голову так, що вона незабаром зовсім перестала ними займатися.
Вночі хорий заснув тяжким, твердим, майже летаргічним сном, похожим на цілкови-ту мертвоту. Коли пробудився, почув у собі трохи сил, але не міг іще прийти до себе. Кидав-ся неспокійно, трясся і воркотав напівголосно якісь дикі, хрипливі звуки, котрі ніяк не могли скластися в слова.
На другий день Андрій зачав знов із батьком розмову про Довбуша. Довго тягнулася та розмова, і Андрій довідався від батька майже все те, що він знав. Вкінці Петрій умовився зі сином піти там, де були скриті скарби Довбуша. Зацікавлений хлопець поспішив за бать-ком стежкою через поле на Чорну гору. Та в тій дорозі мала їх стрінути несподівана пригода. Заняті розмовами, вони й не побачили, як за ними двома бічними стежками бігли хильцем два чоловіки, задихані і почервонілі від утоми, у яких очі палали диким вогнем ненависті і лютості. То настигали їх смертельні вороги, Довбущуки.
Нараз Демко, що біг передом і не зважав на стежку під ногами, споткнувся об острий камінь і збив собі доразу палець. З болю мимоволі йойкнув, а той голос звернув на себе ува-гу Кирила. Він оглянувся і в одній хвилині відгадав намір своїх гонителів.
— Сину, — крикнув він,—утікаймо, бо смерть наша!
І, не чекаючи відповіді, вхопив Андрія за руку і, потягнувши його насильно за собою, великими скоками почав гнати в напрямі до ліска у стіп Чорної гори, до ліска, що так стра-шно вбився в пам’ять Андрія ще за його дитинства.
Довбущуки побачили, що зрадилися, що їх доглянули і то тоді, як уже були близько цілі. Вони оба скрикнули з досади і лютості, але, побоявшися, аби хто інший не почув крику, мовчки кинулися вперед і, мов стріли, помчали за втікачами. Олекса напружав усі сили і швидко перебіг Демка.
— Слава богу,—-шептав він,— що чорт їх несе просто в руки наших! їм не втекти, як дістануться до ліска.
І справді, незабаром око його заясніло дикою радістю, Петрії не кричали, але, мов на-полохані медведі, кинулися в лісок і зникли в гущавині.
— Маємо їх, маємо їх! —крикнули оба брати.— Гони! І погнали вихрем до ліска, бо-ячися все ще кричати на своїх товаришів, аби тим не зрадитися і не попсувати цілої справи.
Від ліска ділив їх іще простір коло двохсот кроків. Петрій як би догадувався, що і в ліску мусить бути засідка і що небезпечно було би здіймати крик. Він бачив інший рятунок перед собою. Стрілою перескакував ліском, вузькою стежкою все вгору. За ліском, де піді-ймалася висока гора, стирчало безліч великого полупаного каміння. Сила закутків, печер, щілин творила тут якнайдогідніше місце до схованок. Петрій, усе ще не випускаючи руки Андрія зі своєї, скакав із каменюки на каменюку, з іглиці на іглицю, перескакував щілину за щілиною, як дика коза, і пропав нарешті в тім хаосі безладно, дико розкинених скал.
Довбущуки добігли до ліска. Мов скажені вовки, вдерлися на невеличку полянку. Втома запирала їм віддих. Олекса свиснув із цілої сили, і в тій самій хвилі почулося довкола з гущавини п’ять таких самих свистів. Незабаром на п’яти досить віддалених точках дався чути тріск лому… На поляні появилося п’ять чоловік.
— Се ти, ватажку? —відізвалися грубі, дужі голоси.
— Я,— відповів сердито Олекса.
— Що прикажеш?
— Не бачили ви, як сюди втікали супостати? «Супостатами» вони звали Петріїв у своїм товаристві.
— А чому ж би ми їх не бачили? Ось нема і трьох хвилин, як туди оба перелетіли, мов скажені.
— Капуста з вас головата! — заревів Олекса.— Чому ви не притримали їх?
— Притримати? Пощо, по яке? Хіба ми могли знати, що ви оба власне робите на них полювання?
— Та то невелика річ буде догнати шпачків,— відізвався один із товаришів.— Вони ще не дуже далеко.
— Ану, за ними! — крикнув Олекса.— Треба закінчити цілу нашу роботу.
І лісні волоцюги, не розуміючи, чого від них хоче ватажко, розскочилися лісними стежками на різні боки доганяти Петріїв.
Півгодини шукали по ліску, перетрясали кождий корч, кожду гущавину. Півгодини розщибалися по камінню, дивилися в кожду щілину, в кожду печеру, але надармо. Петрії немов під землю запали, слід за ними пропав.
Олекса пінився зі злості, кричав на брата і на товаришів, що стратили таку добру на-году.
— Не бійся, брате! — потішав його Демко.— Вже ми колись своє надгородимо, а ті пташки скорше чи пізніше попадуть у наші руки.
— Сподівайся, діду, аж тобі курка яйце знесе! Ідіть на свої становища, товариші, а вночі — ну, ви знаєте, що кождому робити!
І Довбущуки пішли додому, а товариші мовчки розійшлися по гущавині.
А Петрії немов справді пропали під землю.
Перескакуючи через щілини і каміння, опинилися нараз на дні досить глибокої яруги. На однім її кінці, досить широкім, лежав мохом порослий камінь, котрий рушити, здавалося, треба було надлюдських сил. Та Петрій скорим кроком приступив до нього і вхопив його з одного боку обома руками.
— Ану, Андрію, покажи свою силу! Чей двох нас дасть сьому дідові раду.
Андрій і собі причепився до каменя, і оба з невеликим трудом відвалили його. Слабе, темряве світло мигнуло з широкого отвору.
— От сюди нам дорога, синку! — сказав Кирило і пішов попереду.
Увійшли в довгий кам’яний хідник, слабо освічений тільки декуди денним світлом, що продиралося крізь вузькі щілинки. Хідник вився і крутився у різні боки. Петрій увійшов накінець до невеличкої, трохи ширшої кімнатки, і тут оба з Андрієм на хвилю зупинилися.
— Ну, що ж, синку? Чи ще й тепер не довіряєш, що мої противники на мене завзяли-ся?
Андрій був молодий. На світ дивився рожево. Про кождого думав добре доти, доки наочно не переконався про його злу волю. Він не міг зрозуміти тої ненависті і злоби, якою палали Довбущуки до його батька і до нього.
— Я ще, тату, не знаю, що сказати. Хто знає, чого вони від нас хотіли?
— Того, чого від мене вчора домагався Олекса на Довбушевім версі, сину. Та думай собі як хочеш, а я покажу тобі причину, чому вони нас ненавидять, чому вони нас переслі-дують, покажу тобі Довбушеві скарби!
Ті слова сказав Петрій таким піднесеним рішучим голосом, що в тісних, понурих хід-никах нараз почувся відгомін і пройшло кілька хвилин, доки голос не замовк.
— Але мусиш мені присягти, сину, що ні місця, ні жадного слова, що я тобі сказав про сю тайну, не зрадиш нікому, хоч би тебе і найтяжчими муками силували до того. Тоді тілько матимеш право відкрити все Довбущукам, як настане щира згода між нами. Присягни мені заразом, сину, що тих скарбів, котрі тут криються, не порушиш на свої власні потреби, але уживатимеш їх аж тоді, як прийде назначений Богом час роботи на користь і піднесення нашого народу.
Поважний і піднесений тон тих слів дуже врочисто настроїв уяву і душу парубка. Той настрій зріс і зміцнився, коли батько підійшов напотемки до одної цілком чорної стіни і за-світив два грубі давні свічки-поставники, уліплені з кількох фунтів домашнього воску. Ті свічки стояли, як Андрій при їх таки блиску побачив на залізних, у кам’яну стіну вбитих сві-чниках, за ними ж у невеличкім заглибленні стояв звичайний хрест, зроблений із чорного каменя.
Перед тим хрестом Андрій прикляк, помолився щиро і зложив присягу, що мала мати великий вплив на його долю.
— А тепер ходім до скарбниці,— сказав батько.
Кирило зігнувся і з невеличким кусником шнурка, напущеного воском, якого звичай-но уживають у гірських околицях, подався наперед у темний вузький отвір, котрим незаба-ром зайшов до просторого склепіння, старанно викуваного в камені. Слабий блиск ґнота від-бився сотки разів від блискучих золотих і срібних предметів, накопичених купами в тій кім-наті. Безліч срібних свічників, дорогоцінних канделябрів і інших посудин стояла або висіла довкола, граючи і мерехтячи при слабім світлі ґнота. У шкіряних мішках і великих калитах стояли купи старої щирозолотої монети, в казанах іскрилися усіми барвами клейноти і доро-гі камінці різної вартості. Андрій аж очі свої забув, поглянувши на ту безодню багатства. Ра-зом із своїм батьком почув якийсь острах і боявся діткнутися тих блискучих предметів, тих божків, що для значної часті світу бувають метою всіх бажань, а яким наші часи надали все-могучу силу. Міркуючи приблизно про їх вартість, Андрій оцінив усе на кількасот тисяч.
— І все те ви застали так, як воно тут? — запитав він батька несміло.
— Ні, мій батько, а по нім і я мусили все тайком зносити із далеких сторін. По цілім нашім Підгір’ї, по всіх горах розсипані були сховки Довбушевих скарбів, а реєстр їх, ним самим зроблений, зберігається в сьому місці.
За сим словом Петрій виняв із одного пуздерка великий звиток паперу, цілий записа-ний. Та задля слабого світла не можна було ані слова в нім прочитати.
— І всі скарби вже тут?
— Усі. Лишився тільки один сховок у недалеких горах, але, що до нього дуже близь-ко, я лишив його на остаток. Та Довбущуки якимось способом пронюхали і обікрали його.
— Відки ж ви знали про ті печери, про ті хідники?
— Мій батько показав мені їх, так, як ось я тобі показую; а йому знов його батько, Довбушів повірник.
— І ніхто, крім вас, не знає про них?
— Здається, ніхто,— сказав Петрій, а на його лиці зарисувалася тінь  вагання.— Та,— додав тихіше, — мені здається, що ще хтось, окрім мене, заходить сюди, і то частіше, як я сам.
Андрій зачудувався.
— Як? Може, який злодій?
—    Ні, сину, тих скарбів він не рушає. Се все, як тут стоїть, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, і до сього часу ще ніщо не пропало. Але…
***
— Але що? Як же вам знати, що ще хтось сюди, крім вас, заходить?
— Бо не раз у віддалених хідниках, куди я сам ніколи не посмів запускатися, чую стукіт тяжких кроків, не раз тут, за тими стінами, чую якийсь воркіт, немов глухий чоловічий голос.
— А ви там не були за стінами?
— Ні, навіть не знаю, чи й куди там можна дістатися.
Син і батько замовкли. Тисячі почувань і здогадів мішалися в їх душах.
— Чуєш? —сказав нараз Петрій.
Стало тихо, як у гробі. Із-за стіни почулося глухе, ніби людське муркотіння. Стіни глухо задудніли від ходу якихось тяжких ніг.
Кров застигла в жилах Андрія… Він запирав у собі дух, а його розворушена уява по-казувала йому в невиразнім світлі картини з його минувшини, що мигали перед його душею, лишаючи по собі сірий, невиразний сумерк.
— Ходімо звідси, сину,— прошепотів Петрій. Вийшли. Андрій ішов тихо, мов мара. Його слух і серце потрясало дуднення кам’яних стін за їх кроками. Довго йшли, нічого не говорячи, і нарешті побачили перед собою зачинені двері. Петрій вишукав ключ, відчинив, а блідаве світло пробилося до них. При світлі пізнав Андрій, що він у старій, опущеній іздавна пивниці під своїм домом.
Незабаром оба Петрії були вже у світлиці, і ніхто не добачив, звідки вони прийшли. Лиш стара мати, побачивши, що лице Андрія бліде, як у трупа, злякалася і запитала, що йо-му. Він ледве дихав від внутрішнього зворушення. Але батько виручив його, оповівши мате-рі небезпечну пригоду з Довбущуками.
— І коли ті люди вже раз перестануть нас переслідувати? І чого вони хотять від нас? — зітхнула Петріїха, а серце її забилося з ляку на саму думку, в якій небезпеці були дорогі їй люди.

IX
ІСАК БЛЯЙБЕРГ
Батько й син сіли обідати. Трохи запізнилися та й добре проголодніли. Домашні вже були по обіді і порозходилися до щоденної роботи. Лиш Петріїха сиділа дома, а на запічку, на теплій м’якій постелі лежав неспокійно хорий старець усе ще без пам’яті, кидався раз по разу, а в його суставах знов можна було бачити вчорашні корчі, хоч уже слабші, як учора. Не встигли ще пообідати, як нараз на оборі загавкав пес. Петрій виглянув крізь вікно і побачив свого вчорашнього товариша з дороги, Ісака Бляйберга, що обганявся довгою хворостиною від пса.
— Підеш, Лиску— крикнув Петрій. Та Лиско все ще гнівно бурчав, хоч, послушний волі ґазди, відвернувся від прихожого і ляг на приспі, шкірячи до нього свої острі зуби.
— Добрий день, пане Кириле! — сказав Ісак, уходячи в хату.
— Доброго здоров’я! Сідайте, прошу, нехай усе добре з вами сідає,— говорив прияз-но Петрій.
— Нема коли. Я до вас за справами.
— Що таке, кажіть!
— Ваша згуба знайшлася, а властиво люди, про котрих ви говорили, вже зловлені і сидять у Сиготі. Як я вам казав. Ще вчора вечором мені телеграфували знайомі, їх зловили в лісі на границі. Якась стара жінка навела стражників на їх криївку.
Петрій моргнув жінці, аби вийшла з хати, і вона, послушна, вийшла. Вона вже відда-вна привикла до таємної поведінки свойого чоловіка і, діставши від нього наказ, ніколи ні про що не допитувалася.
— А то, певне, ваш син? — спитав Ісак, поглядаючи скоса на Андрія, гейби дивував-ся, чому й він не йде собі.
— То Андрій, укінчений  гімназист.  Говоріть далі! А гроші також стражники знай-шли?
— Грошей не знайшли, тілько їх зловили.
Петрій трохи завагався, почувши ті слова. Він не знав, що тепер почати, а Ісак так го-ворив далі:
— Моя рада — ходімо зараз до Сигота. Я там також маю справунок, підемо разом; а по дорозі я вам ще маю дещо розповісти. Зрештою я маю в Сиготі багато знайомих і пора-джу вам, де і як обернутися і що робити, аби дістати назад свої гроші в руки.
— Але що вам займатися так щиро моєю справою? Вона пас ані болить, ані свербить.
— Що мені? — сказав усміхаючись Ісак.— Ніщо. Хіба то велика річ! Ходіть лише, зберіться раз-два, я вам по дорозі все розповім.
— Добре, зараз! — сказав Петрій рішучо. Покликав жінку і слуг і дав їм потрібні роз-порядки в господарстві, казав пильнувати хорого, спакував у свою борсукову торбу, що було потрібно на дорогу, взяв, на раду Ісака, пістолет за пояс, бо Ісак мав також пістолет, попро-щався ще раз з Андрієм і жінкою, но обіцяв, що незабаром поверне, взяв у руки палицю, пе-рехрестився і пішов услід за Ісаком, що скорими кроками вийшов уже на дорогу.
Мовчки вийшли оба за село. Дорога крутилася вузькою гадюкою поміж високі, поро-слі борами гори, понад потоками, що бурилися ще з ночі від зливи та шуміли, серед велича-вої, чарівко-гарної і дикої бескидської природи. Чисте небо усміхалося своїм безмежним блакитом до темної зелені борів. Співи нечисленних птахів у темній, таємній глибині лісів були одинокими ознаками життя в тій широкій гористій околиці. Аж до угорської границі не було вже ані села, ані жадної людської оселі. Подорожні були, як їм видавалося, одинокими людськими єствами серед того буйного і різнобарвного світу.
— Ви, бачу, мали мені щось сказати,— зачав Петрій.
— Так, — відповів Ісак.— Ви питали мене, що мені так до вашого добра, і я хочу вам сказати. Послухайте лиш, будьте ласкаві, отсеї повістки.
Петрій поглянув здивовано на жида. А Ісак зачав оповідати:
— Перед кільканадцятьма роками стояла за селом Розгірчем велика мурована корш-ма. Молодий орендар, що в ній сидів зі своєю родиною, славився на цілу околицю дуже ба-гатим і чесним жидом. Говорили, що в нього великі скарби, що він знайшов один сховок До-вбуша і забрав із нього немало золота. Але то була неправда. Він був собі, правда, не дуже бідний, але й не багатий. От сидить він собі раз у суботу вечором при шабасі, а коло нього молода Рухля, його жінка. Було то восени. Зимний дощ цідив як із відра, а вітер кидав гру-бими краплями в очі, як тілько було надвір показатися, та термосив запертими віконницями коршми.

«Мені якось аж лячно тут самій, на тій пустині, так далеко від людей»,— прошептала Рухля, надслухуючи з тривогою.
Втім, крізь свист вітру і плюскіт дощу почулися надворі людські голоси. Хтось силь-но застукав до брами.
«Грицю, біжи відчини браму!» — сказав жид до парубчака, що служив у нього.
Гриць поволі, нерадо піднявся зі свойого тапчана і, воркотячи щось під носом та про-клинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та «хвилина» тяглася у нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати і гримати.
Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.
Настала хвиля німої ожиданки в коршмі.
Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мовби смолою обліплене.
Нараз широко відтворяються двері, входить п’ять хлопів з недобрими, зловіщими по-глядами і страшними, густо оброслими обличчями.
«Добрий вечір, жиде!» — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.
«Доброго здоров’я!» — відповів жид.
Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей. Стояла бліда, опершися о грубу, і не рушалася з місця.
«Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нині-шній час, правда?»
«У мене дім гостинний, панове,— відповів жид,— я мушу каждого часу гостей споді-ватися».
«Ну, як так, мій любенький,— заговорив знов рудий,— то гости нас і стався як треба! Або знаєш що, дай сюди ключі! Нас більше, скорше самі собі услужимо, а ти не потребуєш, серденько, трудитися».
Товариші рудого різко засміялися на ті слова. Жид, хоч потерпав на всім тілі, все-таки не тратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала йому являтися грізною, закінчиться пиятикою.
«Ні, панове! — відповів, услужливо кланяючися.— Хто бачив, аби господар давав го-стям самим гоститися, а сам сидів і дивився на те?»
«Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажемо! А зрештою, як тобі не хочеться стояти, то можеш положитися собі, ніхто тобі не боронить! Давай же сюди ключі!»
«Але, панове…»
«Нічого але, нічого але,— гукнув рудий,— ключі сюди!»
Жид без слова віддав ключі.
«Хлопці, за мною!» — крикнув рудий, і гурма людей заповнила коршму.
«Наге ключі, шукайте,” перетрясайте, беріть усе, що нам може придатися!»
Жид стратив цілком притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети миготіли ясними плямами.
Рухля зі слабким криком упала, зомліла, на землю.
«Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!» — закричав щосили жид.
«Ого-го, братчику, ми на таке не годимося! Ануте, хлопці, зв’яжіть їх обоє, зав’яжіть їм роти, аби не вередилися, та винесіть туди під шопу, на мерву, нехай трохи перевітряться!»
Хлопці скочили на жида, зв’язали його і напівзомлілу Рухлю і без милосердя, з диким сміхом винесли під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кості пронизувала напівголих. Вони бачили свою згубу і з німою рішучістю вичікували її.
Тим часом опришки перешукали цілу коршму, перешукали всі закутки, попереверта-ли і повалили все, що здатне в господарстві, а для них непотрібне, та, крім невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ні шеляга.
«Га, клятий жид, — заверещав розлючений рудий,— правду казав, що приготовився на наш прихід! Ану, хлопці, беріть соломи, вогню, беріть що треба, будемо по щирості допи-тувати наших чесних господарів, де поділи гроші?»
Із криком кинулися опришки до жидів. Декотрі встигли вже добре підхмелитися горі-лкою.
Рудий приступив до жида і, бачачи, що він зовсім не рушається, мов неживий, копнув його ногою.
«А що, нехристе, думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? Ні, братчи-ку, ми не такі, щоб за нізащо трудилися! Скажи, де гроші сховав?»
І за сим словом зірвав йому хустку, якою зав’язано йому рот.
Жид вився по землі, котру дощ розполоскав у рідке болото, стогнав і цокотів зубами, та не сказав нічого.
«Скажеш, чи ні, собача кров?» — верещав рудий.
Жид мовби онімів і тільки скляними очима водив із виразом тупої байдужності і роз-пуки по обличчю грізного ватажка.
«Питаю тебе останній раз, скажеш, чи ні, де гроші?»
«Ласкаві панове, убийте мене, посічіть мене на кавалки, як знайдете у мене хоч пів-феника більше, крім того, що в столику!»
«Певне, не знайдемо, як ти їх позаховував,— гукнув один із напівп’яних пройдисві-тів,— але ж бо в тім річ, аби ми знайшли!»
«Кленуся Богом і всім, що у мене святе, дороге й миле, що у мене нема більше гро-шей, нема ніякого сховку ані навіть наміру вас дурити!»
«Бачите, як м’якне, собака? Та швидко він ще ліпше скрушіє! Хлопці, ану до роботи! Де солома, загрійте його трохи в ноги! Або ні, знаєте що, беріть насамперед його прокляту жидівку! Бачите, як поблідла і скорчилася, мов муха в окропі! Вона нам швидше все виспі-ває, як лише її припече. Добре то старі люди кажуть, що жид лише печений добрий!»
І опришки вхопили без милосердя нещасливу напівмертву Рухлю. Вона, мабуть, іще не прийшла до себе, бо голова її звисла, лице посиніло. І слівця не писнула, як її брали. А інші вже зачали перевеслами із сухої соломи обкручувати їй ноги.
«Боже мій, моя Рухля!» — крикнув у крайнім відчаю жид і, зібравши останні сили, закричав знов:
«Ґвалт, ґвалт! Хто в Бога вірує, рятуйте, рятуйте, не дайте душі загибати!»
Саме в тій хвилі стих вітер на хвилину, і розпучливий голос жида дзвінко розлетівся по лісах і горах.
Але опришки як стій зав’язали йому рот, і нещасний мусив німо дивитися, як ті нелю-ди кинулися мучити страшними муками його любу напівмертву жінку. Серце його стискалося в груді в почутті безсилля, що бачить її тяжкі муки, а не може їй помогти.
Уже кляті обступили Рухлю, вже засвистали в повітрі їх канчуки, вже серед проклять, сердитих слів дався чути слабий стогін мученої, вже її випитують за гроші, та вона нічого про гроші не знає, вже ватажко кричить голосно: «Вогню!», в груді жида стигне остання крапля крові,— коли нараз почувся гук рушниць, упали два вистріли, і рудий і другий опри-шок трупами впали на землю. Решта розбіглася з криком, покидаючи свої нещасні жертви. Тілько коршма, серед котрої опришки розложили великий огонь, горить усередині. Дим ва-лить вибитими вікнами, а полум’я рухомими огняними язиками лиже вже стріху, що трі-щить, сичить і куриться.
У світлі пожежі бідний жид бачить при собі чоловіка невисокого росту, який розв’я-зав його і каже йти за собою в село. Сам він бере на руки задеревілу Рухлю, обвиває її своїм широким сердаком і несе, мов дитину, до села.
Та що довше оповідати? Ви вже самі всього догадалися, Кириле! Той нещасливий жид — то я, а його несподіваний порятівник — ви! От чому мені на душі ваша кривда.
Вчора вечір перед сном дивлюся на образ Рухлі, що його ношу на груді, і дивлюся, і… нагадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене мойого мешкання, мойого спокою і мойого щастя на ціле життя!
— Добродію,— додав Ісак зі сльозами в очах,— ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви, бодай ще на хвилю, врятували життя моєї Рухлі! Та вона, нещаслива, не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі й зимні… вона, як весняний цвіт, звалений морозом, незабаром зів’яла на моїх руках!
Петрій живо пригадав собі ту пригоду. Він саме в той час із одним тільки слугою по-дався до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна з Довбушевих криївок, хотів із неї забрати гроші і перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, сам осторожно, узб-роєний у рушницю-подвійку і пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя; вертаючи вже з грішми, почув страшний крик Ісака і поспішив скоро на поміч нещасному.
— Я вам того ніколи не забуду,— казав жид,— я вам завдячую своє життя, чому мені вам не віддячитися? Лише що значить та мізерна річ, у якій вам хочу помогти?
— І то багато значить, приятелю,— відповів Петрій,— бо показує ваше щире серце! Але, будьте ласкаві, доповіджте, що з вами було далі.
— По смерті моєї небіжки Рухлі життя моє сталося одним неперерваним пасмом жа-лю, горя і смутку. Я лишився без дому, без засобів, без нічого, я не мав ні батька, ні матері, ні жадної рідні на світі, став круглим сиротою. Коршма згоріла не вся, та незадовго розвали-лася, бо не було кому взятися до направи. Я від того часу не міг і поглянути на те місце, що бачило моє страшне нещастя, і блукаю по світі між чужими людьми.
— А чим же ви займаєтеся? — запитав Петрій.
— Чим займаюся? О, на те тяжче відповісти, як запитати! Тисячі робіт, тисячі справ переходили через мої руки. Я поклав собі після того нещастя решту життя помагати своїм братам!
Петрій широко видивився на незвичайного жида. Ті слова здивували його. Йому ні-коли не лучалося бачити жида, котрий би займався чимось подібним. Йому навіть видавалося зразу, що страшне нещастя і тривога тої ночі, про яку оповідав Ісак, помішали його розум. Але, поглянувши натихе, спокійне лице Ісака, на його ясний, розумний погляд, він покинув ту думку і в задумі мовчки йшов дальше.

X
ІВАНКО
— Мій батько,— говорив далі Ісак,— був досить бідний орендар, але все-таки, не маючи дітей, крім мене, старався мене вивчити, посилав мене до школи. Там-то вже в моїй душі повстали перші зароди думок, які вас тепер, певне, дивують. Батько мій постарів, не міг дальше сам вести коршми і взяв мене зі школи додому. Я скоро привик до ґаздівства, ожени-вся і по смерті батька зачав вести його зарібок, шинкував. Тут, у відлюдній тишині, мої дум-ки, перше трохи неясні, дозрівали і міцніли, та я все ще таки не знав, що робити. Аж страш-ний удар попхнув мене до діла.
— І що ж ви хочете робити?
— Я вам так вдячний, добродію… ви спасли мене і заховали для нового життя, для нової дороги, якою досі в нашім краю ні один жид не йшов. Я вам скажу все так щиро, як ще нікому досі не казав! Ви бачите самі, що в нашім краю багато жидів, далеко більше, як в ін-ших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пізнати їх життя і відносини до християн. Знаєте, Кириле, там багато дечого інакше! Там жид горожанин держави так, як кождий  інший,  а  у нас він п’явка, що висисає цілий нарід!
Петрій мимовільно зітхнув. Він бачив правду тих слів, бачив аж надто добре сумну дійсність, але чути такі слова з уст жида було йому дивно.
— Най вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сто-рін, але треба їх направити. Самі бачите, що се справді так, що вони замість вдячності туте-шнім людям за те, що колись, у часах лютого переслідування, їх тут гостинно приняли, ни-щать і підкопують їх добробут, доводять їх до крайньої біди! Лихва, п’янство, туманення — се ті язви, що вони напустили на нарід, що обезсилюють його. А крім того, з якою ж погор-дою вони дивляться на гоїв!
— І як же ви думаєте всьому тому зарадити? Чи можна ще направити те страшне зло?
— Для щирої охоти і сильної волі нічого нема неможливого,— сказав піднесеним го-лосом Ісак.— Ходіть, я вам скажу, які мої погляди на сі справи і що я зробив досі на тім по-лі, чого я добився, що думаю робити на будуче.
І Ісак зачав розвивати перед Петрієм свої думки, більше-менше такі самі, які сьогодні в устах усіх, а до котрих здійснення змагає тільки небагато щирих сердець…
Тим часом подорожні звернули з гостинця і вийшли на вузеньку, досить добре убиту гірську стежку; нею було ближче, хоч іти небезпечніше. Стежка вела високими верхами і густими смерековими борами, в котрих крилося багато дикої звірини. Взимі ніхто нею не ходив задля вовків і сніжних заметей, та й уліті рідко пускалися нею сам на сам подорожні. Зате вдвох-утрьох, із доброю рушницею в руках можна було туди йти безпечно,— а дорога була далеко приємніша, околиці далеко різнорідніші, ніж гостинцем. Петрій дуже добре знав ту стежку і ті ліси, а жид ані хвилі не вагався йти за ним.
Оба ввійшли незабаром під густе темно-зелене склепіння відвічного бору. Немало там було таких місць, на яких не станула людська нога, де сокира ніколи не діткнулася сво-бідних дітей пустині, столітніх смерек і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами повалені на землю, залягали вони її своїми велетенськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючися на дрібне порохно.
Вже зачинало вечоріти. Подорожні прискорили кроки до найближчого села, до котро-го було ще три милі доброї лісової дороги. Розмовою скорочували собі час подорожі і не оглянулися, як довкола них почало темніти, як предмети ставали щораз невиразніші, злива-ючися з іншими в темну стіну.
Нараз перед ними щось зашелестіло, немов кинувся який звір, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за предметом, що втікав, але предмет не подабав на звіра. Петрій бачив, що се біжить щось біле просто, на двох ногах. Нараз те, що тікало, видно, за-путалося ногами в гущавині і з розмахом гримнуло собою об землю, видаючи страшний людський зойк болю.
— Ти хто? Стій! — гукнув Петрій.— Стій, бо стріляю!
— Та я вже не тілько стою, але й лежу! — простогнав утікач плачливим хлоп’ячим голосом.— Будьте ласкаві, панове, даруйте мені життя… я нічого не винен… змилуйтеся… не губіть мене!
— Що таке! — буркнув сам до себе Петрій.— Чи мене слух зводить, чи се й справді Іванко Довбущуччин?
І Петрій приступив до хлопця, що все ще лежав на землі і жалібно стогнав, просячи дарувати йому життя.
— Але ж бо мовчи, дурню! Кому треба твого комарового життя? — крикнув сміючи-ся Петрій.— То ти, Йванку?
— А то ви, стрику Кириле? Слава тобі господи, що ви надійшли… Я вже гадав, що згину в тій проклятій пустині!
— Ти що тут робиш? — питав Петрій, підіймаючи його і оглядаючи, чи не покалічив-ся.
— Ні, стрицуню, я ніде не покалічився, лиш ударився трохи в голову і потовк собі коліно. Але се нічого. Коли ви тут, я вже не боюся!
Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, як би для більшої безпеки, за полу, говорив далі:
— Я вчора рано вигнав худобу до лісу і пасу. Аж приходять до мене Сенько й Лень-ко, Довбущукові сини, і кажуть: «Іванку, ходи з нами!» А я кажу: «А худоба? Хто буде ху-добу завертати?» А вони кажуть: «Не бійся, дурню, чорт худоби не забере! Ходи, татуньо казали, аби ти йшов з нами!» А я знов до них: «Та пощо маю йти з вами?» Але вони мене один за одну руку, а другий за другу, та й кажуть: «Ходи, дурню, і не питай, коли кажемо!» Я пішов. Ми йшли лісами, дебрями, чагарями такими, що крий мати Божа, вони передом, а я за ними. Я собі геть ноги пооббивав, плачу, кричу, аби заждали на мене, але вони все кри-чать: «Борше, борше, ти, жабо мала, ми не маємо коли!»
—  Я вже не питаю, біжу за ними щосили. Нараз вони стали, казали мені зачекати на місці, а самі полізли в дебру, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся й заглянути до неї! Незабаром потім вилізли, несучи щось у мішках під полами. І знов зачали ми йти, але вже поволіше. Я питаю Ленька: «Що ви, вуйку, несете?» А він мені каже: «Мовчи, дурню!» Ми пішли далі. Аж десь геть із полудня зайшли сюди, ось тут, де та яма під берегом у дебрі. Там вони пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. Всередині були досить довго, наре-шті, вийшли вже без нічого. Ленько питає мене: «А що ти, Йванку, змучився?» А я кажу: «Ще й як!» — «На,— каже він мені,— тобі хліба і чекай тут, доки ми не вернемося!» — «А коли ж ви вернете?» — питаю я. «Ми не забавимо,— відповів Ленько.— Але пам’ятай, ані крок не відходи мені звідси!» — «А знаєш що,— додав Сенько,— я тобі дам роботу! Назби-рай і наклади моху під суху ялицю, ми тут заночуємо. Але не важся мені йти там,— і показав яму.— Як ми прийдемо, то зараз пізнаємо, чи ти там був, а як так, то пам’ятай, що твоя смерть!» Я напудився дуже, а вони пішли.
— Ну, і ти чекав на них? — питав Петрій.
— Ба, а як, стрику, чекав! Моху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води з потоку та й чекаю, чекаю… нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, далі дивлюся, нема нічого небезпечного, то й ляг спати. Нині рано збудився, зачав оглядатися. Пригадав собі, де я, сів на свій мох та й сиджу.
— До ями ти не заглядав?
— Ні, стрику, я боявся туди йти: хто знає, що там!
— Ну, а чого ж ти туди нишпорив?
— Я ходив довкола, виглядав вуйків, а надибавши ту доріжку, сів коло неї, думаючи, що вони нею надійдуть.
— Як так, то провадь нас до тої ями!
В душі Петрія засвітала несподівана надія, що відшукає свою згубу! Він не сказав Ісакові нічого, але за Іванком рушив у глиб цілком уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великим трудом можна було крізь них дібратися додолу.
Вони продерлися більше-менше до половини глибини дебрі і спинилися під грубез-ною сухою ялицею, вершок котрої перун скинув їй самій під ноги.
— Ось тут моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаю-чи з утоми. — Ось тут   мо-жете   переночувати на тім моху!
Тим часом Петрій добув гніт, який мав усе при собі. Бліде світло облило предмети довкола них, а темрява за ними стала ще густіша.
Подорожні оглянули мохову постелю, дерева довкола і подалися до темної печери, котру вижолобила вода в стрімкій стіні яру. Та пізніше людські руки, здається опришків, розширили її і зробили з неї вигідну криївку, заслонену гнилими трамами, густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким .чином не відкрило би її. Петрій знав її добре, і не раз вона ставала’йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші та мусив ховатися перед різними неприятелями, людьми і звірами. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густі корчі ожин, ішов Ісак, а за ними малий Іванко. Він дуже був цікавий побачити, що сховали вуйки в тій темній норі.
Петрій пильно перешукав усі закутини печери, та не міг відкрити нічого. Аж за дру-гим разом у щілині, котрої перше не добачив, знайшов два шкіряні мішки і, витягнувши їх, показав жидові.
— Ось моя згуба! — сказав Петрій.
— Яка згуба? — запитав здивований Ісак.
— Гроші, що мені вкрадено.
— То ті вуйки, про котрих хлопець говорив, були… Ага, вже зачинаю розуміти!
Петрій не відповідав. Усі вернули назад під ялицю, де мали спати, і, покріпившися тим, що мали при собі, полягали. Місяць піднявся саме на небі і, продираючися крізь густе галуззя, ледве-ледве заглядав у лиця подорожніх.
Глибока тишина залягла цілий величезний бір.
— Спите, Кириле? — питав по досить довгім часі Ісак виразним, але тихим голосом.
— Ні, не сплю, або що?
— Та ніщо, я не можу заснути.
— І мені не хочеться спати.
— Говорім дещо.
— Та про що?
— Я маю вас щось запитати. Ви, здається, вернете тепер додому, правда?
— От і я про те думав. Але я вже рішився: піду на Угорщину з вами.
— А то чого?
— Мушу тих бідаків увільнити з в’язниці.
— Що вам до них? Нехай злодії сидять!
— Ні, приятелю! — сказав Петрій.— Ви, певно, підозріваєте мене, що я нещирий, скритий, і догадуєтеся, що більше знаю про злодіїв, ніж говорю. Воно й правда, та вибачте, що не можу вам сказати всього, як і що… Велика присяга в’яже мене, не можу нічого говори-ти, що могло би їм пошкодити, а, навпаки, мушу для них робити добро!
Ісак здивувався немало, почувши таке. Не допитував Петрія ні про що більше, тільки звернув розмову на інший предмет.
— Як ідете зо мною, Кириле, то я скажу вам ще щось,— може, вам воно придасться. Ті гроші, котрі ви тепер віднайшли, зложіть у банку в Сиготі. Се, певно, великі гроші, то з них наросте великий процент.
— То небезпечна річ,— сказав Петрій зі звичайною в русина недовірливістю до вся-ких спекуляцій.
— Нічого тут небезпечного! Я беру цілу справу на себе, а думаю, що мені можете по-вірити.
Петрій не сперечався довше і пристав на те, що казав жид. «Хто знає,— подумав со-бі,— в якій пригоді можуть стати ті гроші, як не мені, то комусь по мені!»
— А що буде з малим? — закинув Ісак.
— Малого відошлю додому, скажу йому добре куди йти, і най іде!
І оба довго ще говорили про всячину. Нарешті їх перемогла втома, і оба поснули тве-рдим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, що спав між ними, кидався і кричав крізь сон… Видно, вуйки нагнали йому немалого страху.

XI
ЛЮБОВ АНДРІЯ
Олеся Батланівна була гарна, дуже гарна дівчина. Андрій знав її ще змалку і давно, давно полюбив її. Але любов його не була та пристрасна, гаряча, шумна любов, що вбирає любу особу яркими красками ідеалу, що говорить багато про себе, добираючи найтонших красок, аби висловити найменші відтінки чуття. Се була тиха, сильна й повна саможертви любов, ніжне прив’язання брата до сестри, бажання тихого, родинного щастя в житті.
Бувало, Андрій давнішими літами цілі вакації проводив із нею. Він щиро думав по-дружитися колись із тою гірською цвіткою. Він старався дати їй більше просвіти, аби тим зблизити її до себе. Навчив її читати і писати, впоїв у неї любов до рідного краю і освіти, до-ставляв їй книжок, котрими могла просвічати свій ум і своє серце.
Батько Олесі, що був у громаді війтом і вважався одним із перших багачів, не спиняв того. Він пізнав щирі наміри Андрія і лишав дочці досить часу читати та розмовляти з Анд-рієм.
По відході батька на Угорщину Андрій подався зараз до Батлана. Йому хотілося по-бачити свою цвітку, як звичайно звав Олесю, поговорити з нею, почути її щирі слова,— та йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися зі своїх діл та почувань. Його в’язала присяга…
Батлан сидів недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хоч і не новою вже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як зви-чайно в горах, не було. Сильні морози і каменистий грунт не дають розвиватися ліпшим овочевим деревам.
Увійшовши в хату, Андрій застав у ній тільки старого Батлана, що лежав на постелі від учорашньої бійки, та стару сумну Батланиху, що заходилася коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його чемно.
— А все-таки ви ще про нас не забули, Андрійку,— сказала стара весело.
— От дала би ти спокій з такою дитинячою назвою, Юстино,— озвався з постелі Бат-лан,— адже панич уже не дитина, щоби ти їх кликала Андрійком.
— Ну, ну, нанашку, я тим дуже тішуся і зовсім за те не гніваюся! Хіба у нас у школі інакше кличуться ученики між собою?
І обоє старі почали щиро і зі співчуттям розпитувати Андрія про шкільні часи, про товаришів, про поворот.
— А де ж Олеся? — запитав, легко червоніючи, Андрій.
— Ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але й моїх не вільно кидати їй у кут,— сказала мати, котра, видно, гордилася своєю дочкою.— Пішла в город. Там щось тре-ба обполоти, а я мушу сидіти дома! Бачите, яке нещастя нас постигло, і то на гладкій дорозі?
І за тим словом показала на старого, котрий лежав на постелі, обв’язаний хустками.
Андрій короткими, але щирими і сердечними словами виразив свій жаль задля того нещастя, а по короткій розмові вийшов у город шукати Олесі. Вона саме скінчила роботу і вертала додому, коли нараз побачила гостя.
— Ах… Андрію… се ви!—скрикнула, весело йдучи йому назустріч і подаючи йому руку.— Як же вам пішов іспит?
— Добре, панно Олено!
— Кілько раз я вас уже просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за пан-на? Я дівчина, не панна!
— Ну, ну, не гнівайтеся, Олесю… я так… забувся! Але як же ж ви тут проживали на селі?
— А як же би… спокійно! Трохи було нудно без вас,— сказала вона, почервонівши,— але зато я мала ваші книжки. Що за гарні річі,— як я їх читала, то й спати не хотілося, все би читала! Але чекайте лиш, щось-то я вам такого мала сказати! Ага! Коби ви знали, який мені сеї ночі сон дивний приснився!…
— Ну?
— Е, ви би хотіли, щоби я вам його під голим небом говорила? Вертаймо до хати. Мамуня десь уже злагодили дещо, ви будете кріпитися, а я тим часом розповім. Я ще нікому того не оповідала, то будуть і мамуня і татуньо слухати. Не знати, що вони на те скажуть?
І вернули обоє до хати, де Батланиха вже накрила стіл чистим білим обрусом і заста-вила на нім попросту, та смачно зварений сільський обід.
— Бачите, Андрійку,— позвольте називатися так, бо я, стара, вже так до тої назви привикла, що не втну інакше 1 Ми нині троха запізнилися з обідом, тож, будьте ласкаві, не погордіть нами й пообідайте з нами разом, по-давньому.
— Але ж я вже обідав дома,— сказав Андрій.
— Се ніщо, не переїстеся,— жартувала Олеся. Андрій усів за стіл обік старого Батла-на, котрого жінка підвела з постелі і посадила за стіл. Олеся не сідала разом із ними. Вона була за господиню і, приносячи страви, оповідала свій сон.
— Пригадуєте собі, Андрію, як ви давніше часто мені розказували про ту страшну хвилю, коли на вас у лісі під Чорною горою напали медведі? Отож-то мені таке саме при-снилося. Мені здавалося, що саме вечоріло. Сонце на заході обливало хмари кривавим світ-лом, а на нім темними рисами вирізувалася Чорна гора. На найвищій кам’яній іглиці стояв той сам високий старець з похиленою головою і з руками нахрест на груді, той чоловік, про якого ви мені оповідали. А під горою серед скальних, острих відламів я бачила вас, як ви де-рлися вгору. Нараз за вами вирвався якийсь страшний, чорний чоловік, ухопив вас за руки і з розмахом кинув у глибоку розвалину, на дні котрої стриміли щербаті зуби острих кам’яних відломів. Немов червона блискавиця, злетів таємний старець із вершини іглиці і підхопив вас на лету на руки. Щербаті кам’яні зломи розступилися під ним, глибока пропасть дихнула холодом і чорною темнотою, а в тій самій хвилі ви провалилися оба в глибінь. А чоловік, що вас кинув, від великого розмаху стратив також рівновагу на острій скалі і гримнув собою тяжко на другий бік на такі самі щербаті, острі кам’яні зубці. Я чула страшний, смертний стогін його, бачила кров, що бризкала високо догори. Я стояла, здавалося мені, десь нібито на камені, а підо мною шуміли і бризкали хвилі глибокої ріки. Я бачила все те, і серце в гру-ді стялося ледом, холод смертельний проник усе тіло, я не могла ані кричати, ані плакати, ані з місця рушитися. Нараз видалося мені, що з густого лісу вирвалися два страшні медведі і зачали мене шарпати. Я стояла мов окаменіла. Бачила глибокі рани, чула біль, та не бачила крові і кричати не могла. Нарешті в страшному відчаю я добула всіх сил і з окриком кинула-ся зі скали в глибокий шум води, що розприслася підо мною сріблом. Я ще останній раз за-кричала і в тій самій хвилі пробудилася.
Старі різно толкували той незвичайний сон. Андрій мовчав. Його лице покрилося хмарою задуми і меланхолії, що виступала у нього все на саму згадку про страшну пригоду з дитинячих літ. По обіді попрощався з Батланами і пішов додому.
Мати сиділа сама дома і шила. Слуги порозходилися до роботи, тільки недужий ста-рець стогнав і кричав охриплим голосом якісь невиразні слова, перериваючи загальну тиши-ну. Лице старця все ще було таке ж страшне, як учора, і Андрій не міг без внутрішнього зво-рушення глянути на нього. Загальна тишина в домі немов очарувала його. Він вийшов під хату і, сівши на приспі, потонув у думках.
Уже зближався вечір, і Андрій усе ще сидів у задумі на приспі. Душа хлопця була в дивнім настрою. Вражіння двох останніх днів сильно її зворушили і, здавалося, надовго про-гнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його уяві… Почуття одні за другими тислися, мов тумани в темний лісистий звір,— він не міг ні одного з них зрозуміти, хоч кожде відчував окремо й виразно. Вкінці над усіми думками запанувала одна думка, перед ним виринуло поле його роботи, пусте, тернисте. Його добродушна натура все насувала йому на ум ваган-ня щодо злоби Довбущуків, усе шептала йому: «Хто знає, чи не можна би щирим, приятель-ським способом порозумітися з противниками? Хто знає, чи не далося б привести до згоди обі родини і з так великими засобами, які були в руках Петріїв і Довбущуків, зачати зараз роботу для народного добра, по селах і місточках закладати руські народні школи, попирати шкільну руську молодіж, аби виробити з неї народну щиро руську інтелігенцію». Такі дум-ки, дк світляні огники, блискали перед його уявою і щезали, блискали і щезали, та, вирина-ючи щораз частіше, поволі скріпляли в його серці намір пробувати щастя, першому подати завзятим противникам руку до згоди. Не можна заперечити, що тут було також і немало мо-лодечого егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивування батька, як він, вернувши з Угорщи-ни, довідається про згоду і щиру дружбу Довбущуків із ними, вже тепер чув похвали, котри-ми батько вихваляє його рішучий крок.
Темнота, що поволі огорнула природу, роз’яснила ще більше його думки. По вечері заснув Андрій, поклавши собі в голову — неодмінно завтра піти на Довбущуківку і подати ворогам руку до згоди.

XII
СТАРА В ПУСТИНІ
Загляньмо ще раз у Довбущуківку. Темна, але погідна тепла ніч прикрила землю. Вже пізня пора, і в Довбущуківці всі, здається, полягали спати. Тільки в одинокій просторій пус-тині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мерт-вій оселі.
«Пустинею» звалася, як уже давніше згадано, маленька, віком похилена і ніким не замешкана хатина на збочі Довбущуківки. Там, як казали, родився Олекса Довбуш.
Каганець світив блідо. Крізь щілинки полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порохняві й погризені черв’яками. В самій хаті не бу-ло нічого, крім старої дерев’яної лави і грубої ялової колоди насередині, яка, здавалося, була ще з тих часів, як на подібних колодах падали невинні руські голови.
За якийсь час увійшли до хатини брати Довбущуки. Попереду йшов, схиляючися вдвоє, понурий Олекса, прикусуючи долішню губу, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.
— Уже пізно, а наших нема! — сказав Демко.
Олекса мовчав, схиливши велику, як таран, голову.
— Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? — відізвався Демко, звертаючися до Олекси.
— І як мені не гніватися, коли то твоя вина, що ми мусимо дальше завдавати собі му-ки і праці з тими поганцями? Вже були би їх обох певне мали тепер у руках!
— Що ж робити! Роздумай сам, чи я винен, що крикнув нехотячи з болю? Ну, але не бійся, швидко ми за те гарно відплатимося їм!
Знов наступила довга мовчанка. Олексі, видно, не хотілося говорити. Демко зачав пе-рший:
— Олексо, не чути нічого про твоїх синів? Прийдуть нині на збір?
— Не прийдуть.
— Ба, але товариші чекають на поділ грошей. Що ти їм скажеш?
— Скажу їм, що нема хлопців із грішми!
— Але де ж вони? Я їх дома не бачив.
— Ну, я був би дурний держати їх дома, як знаю, що прокляті пройдисвіти могли би кождої хвилі прийти по них. Я їх вислав, аби скрили гроші, доки я тут з товаришами не
впораюся.
— А як же ти хочеш з ними впоратися? Що хочеш з ними зробити?
— Чекаю, доки мені не зловлять Петрія, а потому…
— А потому?
— Брате, можна спуститися на тебе?…
— Як на себе самого! Хіба не знаєш, що й мені треба позбутися того небезпечного спільництва?
— Як так, то добре! Робімо разом! Як закінчиться робота з Петріями… треба скликати їх разом у лісі, на Чорній горі… і там почєстувати…
Се останнє слово вимовив Олекса якимось дивним тоном. Демко ще не догадався ні-чого і допитливо поглянув на брата.
— Гай, тож-то дурна голова! Я цілком чесно думаю… Принесемо барилку горілки, заправленої різними коренями, та й годі!
Тепер Демко порозумів пекельну думку брата і затремтів на цілому тілі.
Під хатою щось зашелестіло. Олекса замовк і став надслухувати.
Довкола було тихо.
Правду сказав славний поет: «Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss!» Так сталося і з Олексою Довбущуком. Спочатку незлий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати й цілком добрим. Але батько його впоїв у нього смерте-льну ненависть до Петріїв.що, мовляв, стараються на всякий спосіб знищити його рід і його самого, правого спадкоємця Довбушевих скарбів. Зовсім природним наслідком того було, що Олекса звик до неробства, бо ж мав мати Довбушеві скарби, що звик усяке нещастя, вся-ку недолю, котра його постигла, складати на шию Петрія, що зачав рішучо думати про від-плату злом за зло, про знищення Петріїв. Тому зв’язався з шайкою лісових розбишак, а те-пер, як побачив, що їх спілка може більше зашкодити, як помогти йому, наважився на стра-шну річ — усіх потруїти! Демко похнюпив голову, почувши страшні слова.
Оба брати довго мовчали, не сміючи глянути один на другого.
Нарешті з криком і галасом увійшли товариші, і зачалася нарада.
Олекса говорив їм про свої плани, як би то дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, аби показав місце, де скрив скарби Довбуша.та нічого не згадував про гроші, які  при помочі тих самих товаришів удалося йому вислідити і викрасти.
— А ба, ватажку,— відізвався один низенький, живий і досить добре убраний неро-ба,— таже, здається мені, головна мета, чому ми сьогодні зібралися, був поділ винайдених грошей! Де ж ті гроші? Давайте їх сюди, нехай порозділюємо!
На лиці Олекси не видно було ніякої зміни. Він спокійно відповів:
— Ще нема синів; вони пильнують грошей у горах, і я казав їм нині принести їх сю-ди. Вони надійдуть незабаром.
— А хто їх там знає? Може, їм там трапилася  яка біда,— сказав несмілим голосом Демко, котрого в грудях душило ще після страшних слів, які чув від брата.
Розбишаки зачали бурчати на спізнення. Вони сподівалися вже застати все готове, а тут незадовго й ранок.
Олекса сидів тихо. По хаті йшла голосна розмова про різні злодійські штучки, аж на-раз заскрипіли двері хатини і, мов мара, всунулася досередини стара Горпина в довгій білій сорочці і білій намітці. Вона звільна подалася насеред хати, а каганець освітив у тій хвилі її страшне лице. Очі її блищали диким вогнем, а червоні обвідки повік надавали їм іще більше страшного виразу.
— А поздихали би ви всі! Щоб ваші діти попереводилися, та щоб вашу роботу Бог прокляв! Я давно сліджу за вашими поступками, синочки любі, і тілько вам кажу: «Нехай вас Бог проклене так, як вас прокляв батько, якого ви, збитого, викинули у ліс, як вас ось тут проклинає мати! Щоб ви на шибениці позадирали ноги, а круки щоб вам заспівали похорон-ну пісню, щоб поклювали  ваші тіла! Щоб усе, що зачнете робити, вийшло вам на безголо-в’я!»
Олекса без слова вихопив ніж із-за пояса і замахнувся ним на матір, та Демко здержав його за руку.
— Пусти! — крикнув Олекса.
Тим часом стара, мов відьма, зникла з-поміж них.
— Стій,— спам’ятував його Демко,— дай спокій дурній бабі! У них усіх така вже на-тура, що мусять кричати! Але той крик — то пустий вітер!
Олекса сів знов. І знов зачалися наради, знов залунали сміхи і жарти, але всі щораз неспокійніше дивилися на обох братів, що не мішалися до їх товариства і мовчки сиділи на лаві.
— Ми, здається, надурно ждемо на ваших синів і на наші гроші, ватажку,— промовив той сам низенький чоловічок, що перед тим говорив. Він мав прозвище Невеличкий.
— Ну, то розходіться тепер, а за три дні чекаю вас тут знов. Я гадаю, що мої сини до того часу вернуть.
— Е, нехай чорт забере твоїх синів, коби лише наші гроші вернулися! — буркнув під носом Невеличкий і вийшов.
Довбущук не чув тих слів, він потонув у тяжкій задумі. Незабаром усі товариші ви-йшли і щезли в поблизькім лісі.
— Слава Богу, якось сей раз минулося! — аж легше відітхнув Олекса.
— Нащо ти їх за три дні сюди скликав?
— Я вже знаю чому! Ходи, я тобі розкажу по дорозі! Час іти спати!
Демко взяв каганець, і оба брати вийшли, зачинивши за собою двері.
Та товариші, як лиш увійшли в ліс, зараз пристанули і утворили колесо довкола Не-величкого. Невеличкий стояв поважно всередині.
— Що, що? Що вони говорили зі собою? — питали всі разом.
— Пст! —шепнув Невеличкий, поклавши палець на уста.
Товариші зрозуміли знак і замовкли. Невеличкий оповів їм тихцем розмову обох бра-тів, яку підслухав. Всі аж об поли руками вдарили.
— Ось воно що! А ми їм вірили!
— Ми їх розірвемо на кусні, ми їх посічемо! — кричали деякі.
— Стійте! — говорив  Невеличкий. — Я  маю гарний план, оповім вам потому. Але тепер треба нам ще слухати їх; лиш не треба їм нічого дати пізнати! Треба ж дістати в руки Петрієві гроші! А тепер кождий на своє місце!
—    Славно, славно! — закричали товариші і миттю, мов нічні сови, розпурхнулися по лісі.

XIII
АНДРІЙ У ДОВБУЩУКА
На другий день рано по сніданні, не сказавши навіть’матері нічого про свій намір, ви-брався Андрій, повний надії, на Довбущуківку. Серце його мимовільно стискалося зловіщим прочуттям. По дорозі вступив до Батлана. Старому було вже далеко ліпше, а Олесі знов сни-лися неспокійні сни. І їй нічого не сказав Андрій про свій намір. Та вона така була неспокій-на, так рада була його довше при собі задержати, що старі аж дивувалися. Мати мусила їй навіть зганити те, що так довго задержала Андрія. Розставшися з Андрієм, Олеся почула се-бе так самітною, так неспокійною, що сльози самі від себе виступали їй на очі і котилися по її гарнім лиці. Вийшла з хати, аби на самоті виплакатися, хоч сама не знала, що з нею ро-биться.
Андрій з тяжким серцем ішов дальше. Його запал, здавалося, поволі остигав, але він таки рішився будь-що-будь поставити на своїм і спробувати, чи не вдасться привести доб-рим способом роз’єднані родини до згоди.
— Слава Йсусу Христу! — промовив він, входячи до Олексової хати.
Матрона, що заходилася коло печі і варила бараболі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, про котрого її чоловік згадував не раз із такою злобою. Вона не знайшла в груді голосу, щоб відповісти на його привітання, лише переляканим, майже мертвим лицем дивилася на нього. Олекса спав іще після нічної наради, та Матрона не сміла перестерігати Андрія при ньому. Вона боялася свого чоловіка, навіть тоді, як спав.
Андрій здивованим, але спокійним оком поглядав на ту непривітну оселю. Його очі падали то на нещасливу жінку, що мов тінь стояла коло печі, то на нутро помешкання. Все було занедбане, давно не чищене і брудне та проймало непереможною відразою. Олекса в брудній, давно не праній сорочці лежав на постелі, маючи під головою приколоток соломи, накритий брудною веріткою. В горішній часті хати клубився дим, як се звичайно буває в ку-рних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого поганого мешкання.
В тій хвилі Олекса проворкотав щось крізь сон під носом і пробудився. Обернувся, побачив гостя,— і око його заясніло дикою радістю,
— Матроно, а се хто у нас?— запитав своїм медвежим голосом, немов не довіряючи власним очам.
— Я, Олексо, я, Андрій Петріїв. Маю з вами дещо поговорити,— сказав Андрій, ба-чачи, що Матрона стоїть непорушне, мов одуріла, і не може й духу в собі перевести.
— То ви, паничу? — відказав Олекса на око байдуже, але в дійсності нутро його за-грало дикою радістю. Він ліниво встав і сів на лаві проти Андрія.
— А чули ви, паничу, що до нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашо-го села? — запитав якось нехотя.
— Чув дещо, але думаю, що се для нашої розмови зовсім байдуже.
— А може, й не байдуже, — відповів Олекса. — Але цікавий я,— додав знов повільно і холодно, — чому ви, паничу, так пильно забагли говорити зі мною, що аж тут мене вишу-кали?
— Річ дуже важна, Олексо! Я, як прийшов сюди, аж напудився вашої нужди… Я й пе-ред тим уже чув про неї, але не давав віри!
— Ого! Всі ви такі. Не можете дати віри, що комусь тісно, і тиснете ще гірше! Я ціка-вий, чого він хоче у мене добитися тим милосердним голосом? Щось його дуже приперло або, може, хоче мене ще із моєї хати так вигнати, як мене вигнав із села! — воркотав напів-голосно, ніби сам до себе, Довбущук. А Андрій, удаючи, що нічого не чує, говорив далі:
— Мій батько пішов учора на Угорщину за якимось пильним ділом, от тим я задумав сам піти до вас і подати вам руку до згоди.
Ті слова вимовив Андрій цілком спокійно, не прочуваючи, кілько нещасливих наслід-ків матимуть вони для нього.
— Куди пішов, кажете, ваш батько? На Угорщину? — повторив Олекса. — А не мо-жна знати, чого йому там треба?
— Не знаю! Щодо того, що я вам сказав, то я…
— Вибачайте, що вам перерву, паничу, — сказав, устаючи, Олекса і, взявши жінку за руку, вийшов із нею до сіней, заперши за собою двері.
Андрій лишився сам. У його голові щораз ясніше укладався план розмови з Довбу-щуком. Та ось Олекса увійшов знов, сам, без жінки.
— Знаєте що, паничу? Тут не місце нам до так важної розмови. Чи не ліпше піти нам до нашої «громадської канцелярії»?
— Ов, у вас і канцелярія є? Ну, то ходімо, ходімо! Моя справа і так доторкається цілої вашої «громади»!
Довірливий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій «канцелярії», і пі-шов за Довбущуком до пустині. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, побачивши їх обох, тріснула дверми своєї хати, замкнула їх ізсередини.
В самих дверях пустині здибали Матрону, все ще бліду і перелякану, як її рука трем-тячи зачиняла двері, а вона сама бічною стежкою пішла додому.
Коли ввійшли до сіней, Андрієві відразу стало чогось страшно, як побачив ту пустку, ті відлюдні, самітні стіни, як побачив ту колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, за-карбоване і затесане на обох кінцях, і сокиру.
«Що то буде?» — питав він сам себе, та не вмів найти у голові на те питання доброї відповіді.
— Сідайте, паничу!— розказав спокійним, але твердим голосом Довбущук.
Андрій усів на лаві і став розглядати стару хату. — То ви, паничу, хочете, як чую, го-ворити про згоду? Так? А, то дуже добре, як ви вже раз нагадали собі віддати правдивим власникам те, що їх,— бо я думаю, що не під іншою умовою йдете зі мною на згоду!
— Як се розуміти?
— А так, що ви віддасте нам добровільно Довбушеві скарби, всі до останнього гроша, а тоді можемо говорити далі.
— Того не можу зробити, — відізвався живо Андрій,— бо се не в моїй силі. Мої умо-ви такі: ви присягнете, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по якімось часі, як ми побачимо, що то правда, розиочнемо разом працювати Довбушевими скарбами ‘на до-бро народу.
— Такої ти співаєш? — крикнув Олекса. — А знаєш ти, смаркачу, що той, про скарби котрого ти так спокійно говориш, мовби про свою власність, що той Довбуш тут родився, в тій хаті, котру ти тепер поганиш своєю проклятою особою? А знаєш ти, що ти тепер цілком у моїх руках, і що се власне допоможе мені дослідити тайну, де ви, скажені собаки, сховали моє наслідство?
Андрій мимовільно затремтів, поглянувши на розложений на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк. Але до останньої хвилі рішився держатися спокійно і не дразнити більше Дов-бущука, що стояв перед ним, грізний і понурий, вперши очі в його лице.
— І як же ви тим дійдете тайни? — спитав усміхаючися парубок!
— Побачиш! Як лиш зараз не скажеш, де Довбушеві скарби, і як мене зараз не заве-деш на те місце!
— Олексо, — відповів Андрій,— не думайте, що ви погрозою або навіть муками діз-наєтеся від мене про ту тайну!
— Так? То побачимо!— крикнув Олекса, і очі його заіскрилися диким, скаженим ог-нем.
І заки Андрій міг ще про щось подібне подумати, Олекса стисненим кулаком ударив його так сильно межи очі, що Андрій головою рівносильно другий раз ударився об стіну. Той подвійний удар доразу заглушив його. З диким реготом порвав його Довбущук за груди і кинув ним, безсильним, звинувши його, як грудкою, до землі. Кров бризнула Андрієві з уст і носа, затріщали від стрешного удару кості.
Олекса цілим своїм тягарем звалився на нещасного, прикляк йому на груди і одним рухом розірвав на ньому сорочку, зробив із неї шмату, а нею забив Андрієві уста так сильно, що нещасливий не тільки не міг кричати, але й ледве міг дихати. Потім шнуром, що лежав на колоді, зв’язав Андрієві руки, для більшого болю перев’язавши великі пальці так, що тут же під шнуром виступила кров.
— Скажеш, де Довбушеві гроші? — більше сичав, ніж говорив Олекса, притискаючи ще сильніше груди Андрія.
Але Андрій стратив цілком притомність і не міг навіть ворухнутися.
Довбущук другим кінцем сирівцевого шнура зачав щосили сікти Андрія по голих плечах і грудях. Біль отверезив бідолаху, його очі зайшли кров’ю, на плечах і на грудях під ударами повиступали червоні довгі смуги, а декуди і кров поплила.
— Скажеш, де Довбушеві скарби? Андрій кивнув відмовно головою.
— Так? Ну, то чекай! Видно, ще тобі мало!
І Олекса розпочав дико, по-звірячому мучити Андрія. За кождою новою мукою питав його про місце сховку Довбушевих скарбів, та Андрій стратив притомність і не рушав уже навіть головою. Але Довбущукові було, видно, мало тих мук. Він витягнув свою жертву на лаву і повісив на грубий дерев’яний гак у темному куті.
Андрій висів омлілий… Шнури вгризалися йому щораз глибше в тіло і проїдалися аж до кості.
— Собачий син, я його пробуджу зі сну!
І з тими словами Довбущук вхопив коновку з водою, що стояла в куті, і вилив на Ан-дрія, не тому, аби його протверезити, але наглою зливою побільшити його муку. Нещасли-вий затрясся на цілім тілі і прокинувся.
— А що, паничу, скажеш тепер по щирості всю правду? — питав з насмішливим по-глядом Олекса.— Правда, у мене гарні способи приневолювати чоловіка до щирості? Ну, ну, маєш ще час роздумувати собі, чи сказати, чи ні! Вночі прийду знов до тебе і запитаю, як надумався.
І з тими словами Довбущук вийшов, позамикавши двері і лишаючи нещасного закри-вавленого хлопця тяжким болям і ще тяжчим душевним терпінням. Його мучила і нищила сама згадка, що ні батько, ні мати не знатимуть, де і як він загинув, бо він знав, що смерті йому не минути.

XIV
ІЗ В’ЯЗНИЦІ
— Покликати сюди Ленька і Сенька Довбущуків! — крикнув окружний суддя в Сиго-ті, а судовий слуга подався з тим приказом до темничного сторожа.
— Так ви, Кириле Петрію, признаєте, що ваша справа не має нічого спільного з моло-дими Довбущуками?
— Я знаю їх, знаю їх батька, і ніколи мені не прийшло би було до голови підозрівати їх, — навпаки, я навіть власним коштом посилав їх до шкіл!
— А стражники переловили їх на границі, думаючи, що вони пачкарі, що перепачко-вують тютюн через границю, бо за тими пачкарями давно вже слідили. Але показалося, що то не вони, бо правдивих пачкарів рівночасно також зловлено і вони призналися, що тих мо-лодих людей цілком не знали. Ми були би їх уже нині рано випустили, але надійшла теле-грама від поліції з Б., аби придержати таких і таких двох людей, запідозрених за крадіж. То-му й задержано їх.
— Цілком справедливо, але коли се була помилка і мої гроші  знайшлися,  то  я  про-шу   випустити  їх   якнайскоріше!
Та розмова велася між окружним суддею і Петрієм у судовій залі в Сиготі.
В сій хвилі впроваджено під сторожею Ленька і Сенька Довбущуків. Вони стали коло дверей.
— Знаєте сього чоловіка? —запитав строго суддя.
Ленько й Сенько одубіли, побачивши Петрія. Вони подумали, що аж тепер їм при-йдеться до всього признатися і гнити у в’язниці. Вони поблідли і не могли сказати нічого.
— Що ж? —питав суддя.—Кажіть правду,  бо як ні, то собі ще більше пошкодите!
Сенько вже хотів кинутися до ніг судді і признатися до злодійства. Він був молодший і гарячіший, скоро вибухав гнівом, ненавистю і злобою, але так само скоро тратив відвагу.
Та Ленько, мабуть, пізнавши, що хоче робити брат, стиснув його сильно за руку і рі-шучим, хоч трохи тремтячим голосом сказав:
— Знаємо!
— Хто він?
—    Кирило Петрій, з нашого села.
— Мав він що коли з вами?
— Мав, а навіть посилав до школи!
Сенько думав, що таки тепер прийдеться їм до всього признатися, але оба вони нема-ло здивувалися, коли суддя відвернувся від них і велів випровадити їх.
Коли брати вийшли, суддя звернувся знов до Петрія:
— То ви просите випустити тих хлопців?
— Прошу дуже, ласкавий  пане судіє, і то тим більше, що мої гроші, як я вам сказав, уже знайшлися!
Суддя не спротивлявся довше. Обох молодих винуватців, що вже не знати чого спо-дівалися, зараз випустили з в’язниці. Парубки бігцем, не задержуючися, побігли містом і не спинилися, доки не побачили себе серед чистого поля.
— Леньку,  той Петрій — то таки добрий чоловік! — відізвався перший Сенько.— За таку велику шкоду, що ми йому зробили, ще нас, як казали стражники, увільнив із арешту! Мені жаль, що я його все ненавидів! Коли би нас батько не відібрав був зі школи, ми би, мо-же, були вийшли на добрих людей!
Але у Ленька глибоко вкорінилася ненависть, тому й він сказав:
— Е, дурний ти, Сеньку, зі своїм жалем! Петрій, собака, мусив мати щось інше на оці, що нас увільнив! Я йому не вірю, і то навіть тоді ні, коли нам, як здається, добре робить!
Та коли прийшли до печери, де сховали крадені гроші, немало засмутилися, не знай-шовши ані грошей, ані Іванка. Аж тепер побачив Сенько, що Петрій не задля незвичайної великодушності увільнив їх, а для того, що вони йому вже були нешкідливі.
— Певно, дурень Іванко все розповів. А не казав я татові, що не треба такого бубна брати зі собою, коли він не то що не допильнує нічого, але ще й може зрадити місце сховку! — говорив Ленько.
— Собака,— буркотав Сенько, у якого давня ненависть під впливом свіжого розчару-вання ожила з більшою ще силою,— я думав, що він великодушний! О,  але я йому ще по-кажу себе! І знов наша робота пропала,  і знов ми бідні, як були!
Сенько був із тих людей, у яких пристрасті та зворушення спалахували скоро; його брат натомість був повільний у словах, але завзятий і скорий до діла.
Довбущуки йшли довго мовчки. Вже сонце клонилося до заходу. Голод зачав їм до-кучати щораз більше. Вони звільнили кроку. По якімось часі здибали в лісі одного із своїх товаришів, відомого вже нам Невеличкого, який зручно підслухав минулої ночі розмову обох братів у пустині.
Він перший побачив Довбущуків, сидячи серед густого широколистого ліскового ко-рча, притаївшися там, мов лис. Пізнавши їх, виліз без шелесту із своєї криївки і несподівано вдарив обох разом іззаду по плечах.
— Здорові були!
Оба парубки здригнулися, почувши людський голос у тій пустині. Але, пізнавши то-вариша, втішилися і оповіли йому всі свої пригоди, скриваючи лише се, що знали про пере-ховання крадених грошей. Невеличкий слухав їх уважно, а в його лиці і рухах пробивалося таке довір’я до їх слів, що Довбущуки заспокоїлися і просили його, чи не дав би їм дечим за-нестися1.
— Чому ж би ні? — сказав Невеличкий   усміхаючися і виймив із торби довгу бляша-нку з горівкою  та великий кусень хліба.
Хлопці  раді були знати, що Невеличкий робить у тій   ‘ пустині.
— Хіба ж не знаєте, які наші справи? Ваш батько провідав сьогодні, що Петрій пішов на Угорщину, та розставив по дорогах чати, аби його дістати в свої руки. А правда, що моє леговище було добре і ви  навіть не були би мене відкрили? Я сам вибрав собі його!
Покріпившися, хлопці пішли далі, а Невеличкий усміхнувся іронічно, поховав усе в свою торбу і, голосно пштрикнувши пальцями лівої руки, як звичайно робив, коли був задо-волений із себе і зі своєї роботи, подався назад на своє леговище.
Та й Петрій був задоволений зі своєї справи в Сиготі. Вийшовши від судді, здибав недалечке Ісака, що був цікавий, як його новий приятель покінчив справу.
— Добре пішло,— сказав Петрій і оповів жидові все.
— Може, по-вашому воно й добре, але мені так не здається. Хоч ваші гроші знайшли-ся, та все-таки треба було, аби злодії відпокутували за своє! Та про мене, не мені вам розка-зувати, я вас тілько хотів запитати, що тепер робитимете?
— Та бачите, я хотів іти додому.
— Е, де тепер, під ніч пускатися в ліси? От, ходіть ліпше зі мною, я заведу вас між чемних і учених жидів,  моїх приятелів.
Петрій подумав кілька хвилин і рішився таки лишитися. Він думав, що скористає де-що з розмови з «чемними та вченими» жидами, переночує, а завтра рушить у дорогу додому і буде дома ще перед вечором. Надто треба було ще залагодити грошові справи, бо Ісак обі-цяв зложити його гроші в однім банку на проценти. Залагодивши грошові справи, попрова-див Ісак Петрія до одного із своїх приятелів, Арона, у якого вечором мала відбутися нарада і довша розмова «вчених і чемних» жидів.
Ця розмова переконала Петрія, що ні галицькі, ні угорські русини не зможуть піднес-тися ні матеріально, ні морально, доки жиди не зближаться до народу економічно й духовно, доки з п’явок та визискувачів не переміняться на продуктивних горожан держави і не позбу-дуться своїх расових та класових упереджень.

XV
ПОВОРОТ ПЕТРІЯ
Сонце хилилося вже геть із полудня, в лісі скісно проблискувало вже його проміння крізь галуззя ялиць і смерік, коли Петрій вертав із Угорщини. Вже минув те місце, де так не-сподівано здибався з Іванком, та й не завважив того. Ішов задуманий, як звичайно.
— Дай Боже добрий вечір! — відізвався голос за ним. Петрій оглянувся і побачив чо-ловіка невисокого росту, в приличнім одязі. Се був Невеличкий, котрого Петрій не знав. Йо-го вигляд нічим не зраджував його опришківського ремесла. Зрештою Петрій мав за поясом пістолет, а незнайомий, окрім торби й палиці, не мав при собі нічого, з чого можна би було міркувати про його ворожі наміри.
Привіталися, як Бог приказав, і зайшли в звичайну господарську розмову. Невелич-кий виявив у господарських речах стільки досвіду й розуміння, що Петрій говорив із ним не без приємності.
Чим більше зближалися до краю лісу,  тим живіше говорив   Невеличкий,   пштрика-ючи   пальцями   лівої   руки. Розмова перейшла на ліси та на лісництво.
— Треба вам знати, що й я злісний і стрілець, але приманюю звірину по більшій часті в засідку, у сіть.
При тім він засміявся голосно. Рівночасно виняв із-за ременя невеличке мідяне свис-тальце і свиснув ним три рази. Різкий тон розбігся далеко по лісі. Петрія не здивував той свист після попередньої розмови. Але безпосередньо по тім почувся голосний вистріл серед загальної тишини, будячи в околичних горах голосний відгук…
— Гурра! — почулися окрики зі всіх боків.
Лім затріщав, і Петрій почув, що до нього зі всіх боків збігається багато людей.
— Гурра, от де наш пташок’ — почувся між ними, вже цілком близько, голос Олекси Довбущука. Петрій побачив, як із гущавини висувався на стежку його противник, але не   стратив   притомності.
— А, так? — крикнув він і вихопив пістолет із-за пояса, мірячи ним у Довбущука.
Хотів вистрілити, але курок ценькнув о кремінь, підсипка саркнула, але пістолет не вистрілив.
В тій хвилі Невеличкий відбив палицею руку Петрія, а схилившися зручно, обхопив його обома руками в поясі.
— Тепер він наш, берімо його! Тепер нас шершень не вкусить,— крикнув   весело   Невеличкий.
Опришки окружили Петрія і стиснулися довкола нього так, що не міг навіть рушити-ся.
— Берімо   його,   в’яжімо! — комендував  Олекса. Петрій пізнав, що всякий опір да-ремний,  що він зовсім безоружний, тому спокійно дав із собою все робити, що хотіли його вороги; він знав, що опір іще більше роздразнив би їх. Він мовчав і смілим поглядом дивився на розбишак, що шнурами в’язали його руки.
— Ну, ну, Петрію,— став казати з усміхом Невеличкий.— Прошу вас, не гнівайтеся на мене за ту  штучку! Я міркую, що ви, розсудливий чоловік, ще й похвалите мене за про-ворність!
Тим часом товариші вже зв’язали Петрія і заткали йому рот. Олекса і Демко надзира-ли пильно, аби все було тісно і сильно, і насмішливими поглядами мірили раз у раз свою же-ртву.
— Бачиш, Петрію, що й на тебе прийшла пора закоштувати наших рук! — казав Дем-ко.
Олекса, оглянувши шнури, крикнув до своїх:
— Далі наперед на приготоване місце!
Два товариші прискочили до Петрія і взяли його за рамена. Один пішов перед ними, а решта ззаду, і в такім супроводі рушив Петрій на місце свого несподіваного і невільного ні-члігу.
Посеред темних чагарів, серед глибоких дебер, на споді котрих шуміли потоки, зава-лені зверху гнилими ялицями, камінням і поваленими трамами, здіймався, мов острів, висо-кий, недоступний, круглий, зверху плоский стіг, високий, боками обривистий, а на версі по-рослий грубими столітніми смереками. У їх стіп лежала безліч гнилого лому, попереплітано-го ясно-зеленими смугами повзької нетоти та розлогими, густими корчами ожин. Лиш одна вузенька стежечка вела крізь завади вгору на досить широку поляну, про котру ніхто із до-вколишніх селян не знав, певно, крім властивих лісових птахів. На середині тої поляни стояв прегрубий, з кори обдертий і зверху надломаний пень, котрий міг би не одно оповісти, і від того оповідання не одному слухачеві застигла би кров у жилах. Тепер чекав його знов один із тих давніх празників!
Із великим трудом дісталися розбишаки зі своєю жертвою на ту поляну.
— Ну,   ми   на  місці! — крикнув,  тяжко відсапуючи, Демко, що перший вийшов на поляну і як довгий простягся на м’який, густий мох, що зеленим руном покривав цілу її  площу.
— Розложім огонь, товариші! —сказав Невеличкий.
І зараз кинулися два товариші та запалили купу сухого лому. За хвилину облилася та безлюдна закутина ярким світлом, а старі смереки цікаво поглядали на сцену, яка посеред них відбувалася. Петрія привели, майже притягли два розбишаки за рамена. Вони так довго трудилися, поки дістали його в свої руки, що буцім не вірили собі, що держать його, і не хо-тіли його випустити з рук, хоч він цілком не пручався і не старався втекти.
Інші товариші обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі огнища, хоч кождий із них не раз уже вдень мав нагоду видіти його. Петрій спокійно дивився на кождо-го; ані тривоги, ані непевності не можна було вичитати на його лиці.
— Прив’яжіть собаку до пня! — крикнув Олекса.
Розказ сповнено, і допит зачався. Та Петрій мовчав і тільки спокійно і з погордою ди-вився на Довбущука.
— Собача кров,— крикнув розлючений мовчанкою Довбущук,— ти мовчиш далі, як стовп? Чекай, я тебе зараз навчу співати! Ану, хлопці!..
Але хлопці не рушалися на сей розказ. Вони не почували охоти допомагати свойому ватажкові до нелюдського злочину, а в самого Олекси та його брата також не піднялася рука. Вони задовольнилися тим, що довгий час докучали Петріеві своїми допитами, наріканнями та прокляттями, і нарешті, втомлені, полягали спати, сподіваючися голодом наклонити його, щоб показав, де скарби. Олекса, одначе, не міг заснути і по довшім часі, немов нагадавши собі щось, устав і пішов відомою стежкою в темний ліс.
Тої самої ночі висів і Андрій уже другу ніч на кілку в пустині і чекав на Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю.
Аж десь по опівночі заскрипіли двері пустині і ввійшов Олекса з синами. Всі три, не оглядаючися на Андрія, сіли потемки на лаві.
— Тут нас дурна наша мати не почує! — відізвався Олекса.— Тепер оповідайте мені, що з вами було?
Ленько оповів батькові короткими словами те, що сталося з ними.
— Се добре, що ви вже на волі, але  що Петрій  забрав назад гроші, се погано!
— За се він тепер відпокутує,— зареготався Сенько.
— І не лише він сам,— сказав Олекса.— Я маю ще тут і другого пташка: його сина!
— Де, де? — запитали Ленько й Сенько в один голос.
— А тут-таки, в отсій хаті.   Засвітіть лише каганець, побачите, як я його дозираю.
Сенько засвітив каганець, і оба сини аж затряслися, побачивши страшно закривавле-ного, збитого і ледве живого Андрія.
— А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? — питав Олекса, ударивши не-щасного молодця кулаком у груди. Та Андрій ледве тільки обернув до нього своє лице і не відповів ані слова.
— Як собі хочеш, мене не знудиш своєю мовчанкою,— сказав Олекса, відвернувся від Андрія і вийшов.
Нелюдське поведення батька з їх давнім шкільним товаришем вплинуло заразливо і на молодих Довбущуків. Жилка злоби й ненависті заграла і в них.
— Сеньку, а знаєш ти, що сей панич закоханий по вуха.
— Чому ж би я не знав? Адже Олена Батланова давно вже зітхає за своїм Андрійком!
— Знаєш що, Сеньку? Зробімо старому Батланові другу несподіванку!
— Яку?
— Та таку: закохаймося по вуха в його цяцю-доньку! Сенько не міг ще добре зрозу-міти, що думав Ленько, але Ленько зараз вияснив йому.
—  Славна гадка, Леньку! Варто би тій панянці показати стежку в горох, нехай не бу-де така горда! Але як то зробити?
—  Дурний   ти,   нічого   легшого! — сказав   Ленько.— Послухай лишень!
І він зачав братові голосно розвивати свій план. Завтра мали взятися до діла.
Брати подали собі руки на знак згоди і, зневажливо сміючися, позирали на Андрія.
А він, нещасливий, чув страшну їх змову, але при тім чув також усю свою безпоміч-ність. Він рад би був умерти, аби тільки своєю смертю урятувати її,— але шнури не пускали його ні до життя, ні до смерті.

XVI
ОЛЕСЯ
— Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, при-дибавши малого Іванка в лісі при коровах.
—  Я нічого не винен, то Петрій! — сказав плаксивим голосом Іванко.
Сенько перервав йому:
—  Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!
—  Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете,— ле-бедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки і замахнувся правою рукою над його головою.
—  А бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?
Сенько замахнувся знов.
—  Не нароблю, не нароблю,— пищав хлопчина,— біг-ме,  все вам буду  послушний.
—   Будеш?
—  Буду,   буду!
—  А зробиш, що скажу, і так, як скажу?
—  Зроблю, зроблю, лиш бійтеся Бога, не погубляйте душі!
—  Ну, то ще тобі сей раз дарую, але пам ятай, як мені ще коли так спишешся, як у лі-сі, то тебе зашморгну на першій галузі!
Іванко дрижав з переляку і не міг слова сказати.
—  Тепер слухай, що скажу. Іди зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену на-бік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?
—  Розумію!
—  Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде за-раз із тобою і нехай нікому не говорить, куди йде!
—  А як буде питати, де Андрій?
—  То скажеш їй: «Зараз побачиш!» Але   не кажи їй, що я тебе післав. Кажи, що сам Андрій.
—  Куди ж її провадити?
—  Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!
Іванко притис рукою широкий солом’яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схилившися наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.
—  Добре, Семене,— відізвався Ленько, що тим часом стояв схований у гущавині.
—    Вона вже знає, що Андрій не ночував дома, і, певно, прийде сюди.

***
Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здава-лося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним вира-зом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла сю новину дочці. В Олени аж серце похололо на сю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пи-няво.
—  Добрий день, Олено, щасти Боже при роботі! — сказав Іванко, надбігаючи від по-ля, задиханий і рум’яний на лиці. І, не чекаючи’відповіді, перехопився через пліт і скочив че-рез грядки до неї.
—  Агій на тебе! — скрикнула Олеся.— ,Ти осліп, чи що, що не бачиш борозди та грядками гуляєш?
—  Ей, Олено, яка ж бо ти зараз гнівна! Якби ти знала новину, що маю сказати тобі, то би, певно, так не кричала на мене!
—  Рушай собі в синє озеро зі своєю новиною і не толоч буряків!
—  Ага, думаєш, що я дурно гнав із лісу аж сюди і таки зараз, не відпочивши, побіжу назад? Дай же бодай слово до себе промовити!
Потім, приступивши ближче до неї, сказав притишеним голосом:
—  Олено, мене післав сюди Андрій, знаєш котрий? Він хоче побачити тебе…
—  Який Андрій? Не знаю ніякого Андрія.
—  Знаєш, знаєш! Той панич, що зі школи приїхав.
—  Байдуже мені до нього,— відмовила Олена, але її голос затремтів і серце стисла тривога.
—  Мені також байдуже,— з посміхом відповів Іванко,— але він вислав мене навмис-но до тебе і велів просити тебе, аби ти зараз прийшла до нього. Має тобі щось сказати.
—  Не знаю, що він   може мати до мене,— відповіла Олена непевним голосом.— А втім, він знає, де моя хата, і, як має що сказати мені, нехай прийде сюди сам.
—  Коли-бо не може! — відповів Іванко.
—  Чому не може? — запитала Олена.
—  Не знаю, чому не може,— відповів хлопець.— Але яхби був міг, то, певно, був би прийшов, а не посилав мене.
—  Де ж ти його бачив? — запитала Олена.
—  А ось тут недалеко в ліску,— відповів хлопець.— Лишився там при моїй худобі, а мене просив,  аби я конче покликав  тебе.
—  Се не може бути! — рішучо мовила Олена.— Ти щось вигадав  і  дуриш мене.
—  Та   чого   мені   вигадувати? — відповів   хлопець.— Про мене, не хочеш, то не йди! Я біжу зараз і скажу йому, що ти не хотіла вийти.
—  Та пожди-бо! їй-богу, не знаю, що робити. Чекай хвилю, побіжу до хати та запи-таю мами.
—  Про мене, роби як знаєш,— відповів Іванко і, відійшовши від неї, для обережності переліз через пліт, аби легше втекти в разі небезпеки.
Олена прожогом побігла до хати, але зараз коло перелазу за углом хати наскочила на стару Горпину, що, здавалося, дожидала її тут.
—  Се ти,  Оленко? — запитала  її  ніжним  голосом.— Не йди, дитино, за тим хлоп-чищем,  бо я знаю, що він дурить тебе!
—  Я  й сама так  погадала,— відповіла Олена.— Але де ж Андрій? Може, ви знаєте що про нього?
—  Знаю й не знаю, дитино моя,— відповіла стара, а потім, немов обміркувавши щось, сказала живіше:
—  Або знаєш що? Піди за ним! Зараз! Навіть мами не питай! Пізнаємо, чого їм треба. А я вже подбаю, аби тобі не сталося нічого злого.
—  Та я й не боюся так дуже,— відповіла Олена.— Тілько дивно мені…
—  Ще не так тобі дивно буде, коли пізнаєш усю правду. Але тепер іди і не питай бі-льше; нехай тебе  Бог провадить!
Вона перехрестила дівчину і спішно пішла вниз вигоном, а Олена, заглянувши до ха-ти і не заставши в ній матері, накинула на голову велику червону хустку і пішла наздогін Іванкові, що дожидав її на стежці за плотом.
На лісовій полянці, де паслася довбущуківська худоба, сиділи Сенько й Ленько, до-жидаючи приходу Олени. Вони не говорили один до одного нічого, бо вже перед тим гаразд обговорили, пощо її кликали і що з нею робити. Почували добре, що їм треба встругнути тій дівчині щось таке погане, аби їй і повороту не було додому. І коли вона надійшла з Іванком, надіючися побачити Андрія, вони наблизилися до неї з обох боків і, не кажучи ані слова, вхопили її за обі руки, а Ленько в одній хвилі встромив їй затулену в кулаці хустку в рот, аби не кричала.
—  Маємо її! — скрикнув радісно Сенько.
— Держи добре, аби не вирвалася! — піддав Ленько. Жіноча постать у великій чер-воній хустці на голові не скрикнула, не пручалася і, бачилося навіть, не здивувалася наглому нападові. Тільки Іванко стояв збоку, мов остовпілий, і також не промовив ані слова.
— Ану, ходи з нами! — промовив до неї Сенько, а Ленько своєю рукою взяв її попід руку. Та в тій хвилі жіноча постать напруго мотнула головою, з неї зсунулася червона хуст-ка, а з-під неї виринула перед очима веселих парубків сивоволоса, худа, з поморщеним ли-цем голова старої Горпини. Парубки зразу ахнули і пустили її руку, а вона правою рукою зараз витягла собі хустку з рота і потім спокійно запитала їх:
—  А куди мене, любоньки, поведете?
—  Агій! — скрикнув Сенько і пустився тікати. Ленько, одначе, схилився додолу, очевидно, хотячи підняти грубий кимак, що лежав біля стежки. Та Горпина випередила його, вхопивши той сам кимак, замахнула ним на Ленька і вдарила його по руці.
—  Ти на мене хочеш руку підіймати? Ах ти, шибенику! На, маєш! Маєш!   Маєш!
І вона почала прати його по плечах, поки він не відбіг від неї.
—  І чого вам треба було від тої дівки? — запитала вона обох Довбущуків, що зупи-нилися на лісовій стежці, досить оподалік від неї.
—  Та ми так, бабуню, хотіли пожартувати трохи,— відповів Сенько.
—  Жартувала би з вами лиха доля! — скрикнула Горпина.— Знаю я, як ви хотіли пожартувати. Але се вам вийде на безголов’я!
І, відвернувшися від них, пішла стежкою на край лісу, простуючи до своєї хати. Іван-ко, бачачи такий кінець сеї пригоди, сховався також у гущавині біля своєї худоби, аби не по-падати на очі молодим Довбущукам.
—  От провела нас стара відьма! — мовив Ленько по її відході, хухаючи на свою бо-лючу руку.
—  І як вона знюхалася з Оленою?— голосно міркував Сенько.
—  Мусила якось підслідити нас,— відповів Ленько.— , Не має стара іншої роботи та все волочиться за нами та й за нашим татом. Боюся, аби й тепер не наробила нам іще більшого лиха. Знаєш що, Сеньку? Біжімо тепер за нею і підстережімо, куди пішла. Аби  не  за-хотіла  заглянути  до пустки!
—  Се було би справді неприємно для тата,— сказав Сенько, і оба вони різними стеж-ками подалися на Довбу-щуківку.
Отак не справдився страшний сон Олесі.

XVII
ХЛОПЦІ НА ЧАТАХ
Стара Горпина останніми днями справді завдала Олексі Довбущукові та його спіль-никам немало клопоту, хоч не могла дослідити всього, що вони виробляли за той час. Вони також не догадувалися, що хтось слідить за ними, а те, що вона явилася на їх зібранні в пус-тці, вважали чистим припадком і новим доказом її старої ненависті. Але оба парубки, після того, як вона ударемнила їх намір занапастити Олену, завзялися припильнувати її всю ніч, догадуючися, що сеї ночі може статися щось важне для їх спільного діла.
Доходячи до своєї хати, яку лишила замкнену, як звичайно, стара Горпина здивувала-ся немало, побачивши, що під хатою на приспі сиділи оба молоді Довбущуки, немов дожи-даючи її. Була вже досить пізня година. Сонце давненько вже спустилося за гору, але вечірня сутінь не була ще така густа, щоби Горпина ще з перелазу своєї обори не пізнала досить не-звичайних гостей, що сиділи перед її хатою.
—  О, а ви чого тут?  — запитала вона сердито.— Чи ще вам чого треба від мене? Ма-ло тобі того одному з другим, що дістав у лісі?
—  Та певно, що мало,— відповів з усміхом Сенько.
—  Хочемо заробити на більше,— додав Ленько,— і не вступимося відси, хоч би ви почастували нас іще раз так.
—  Маєш іще раз! — промовила сердито Горпина і вдарила його кулаком у плече.
Ленько засміявся, приймаючи се ніби за жарт, і сказав поспішно:
—  Дякувать! А тепер просимо вас приймити нас на ніч.
—  Ого! А то чому? Хіба не маєте своєї хати?
—  Що з того, що маємо, коли   нам  там   нема  місця. У тата гості! — відповів Лень-ко, а Сенько раз  у раз усміхався, дивлячися на бабу.
—  Та брешеш, дурисвіте! — скрикнула баба, подобрівши трохи.— Нема і в мене мі-сця для таких кочівників. Ідіть геть і дайте мені спокій!
І при сих словах вона відімкнула дерев’яним ключем, який мала у себе за поясом, сі-нешні двері своєї хати і ввійшла до сіней. Ленько вхопив за клямку’і пхнув двері наперед се-бе, аби за нею також ввійти до сіней, але стара заперлася зсередини плечима о двері так наг-ло, що Ленько попустив, не надіючися опору, а баба зараз ізсередини засунула двері грубим дерев’яним засувом.
—  Ідіть геть! — крикнула вона зсередини до внуків.— Нема”для вас місця в моїй ха-ті.
— То ми переночуємо й під хатою, добре? — крикнув ізнадвору Ленько, аби баба знала, що вони не вступаються з місця.
Баба не відзивалася більше з хати, і вони оба, не говорячи більше нічого, посідали на приспі перед вікнами. Думка підстерегти стару Горпину сеї ночі зродилася в Леньковій го-лові якось сама собою, а тепер йому ніяково було вертати. Посидівши якийсь час на приспі, він піднявся і заглянув крізь вікно до хати, але вікно було зсередини заслонене червоною ху-сткою. Сенько рівночасно заглянув у друге вікно, але се також було зсередини закрите яко-юсь веріт-кою. Він застукав до вікна і кликнув:
—  Бабуню, чуєте?
—  Чую, чую,— відповіла зсередини стара.
—  Може би, ви дали нам дещо повечеряти?
—  Не дам нічого. Раз вам казала, йдіть собі геть!
—  Добре, добре! — сказав Ленько.— Але ми ще почекаємо.
Вони знов посідали на приспі і сиділи мовчки. Вечір запав уже. Небо, весь день погі-дне, засунулося надвечір густими хмарами, а тепер постуденіло значно, зірвався вітер, немов збиралося на дощ. Братам стало холодно. Вони слухали, чи стара не вештається по хаті, чи не розпалює в печі, але в хаті не чути було нічого. По добрій півгодині Сенько знов застукав до вікна, знов почав кликати бабуню, але сим разом із хати не було ніякої відповіді.
—  Ходімо геть! Вона, певно, спить уже,— сказав Сенько до брата.
—  Е,  ні! — відповів Ленько.— Почекай, я тут щось змайструю.
У заслоненім хусткою вікні одна шиба давніше вже була вибита і заткана жмутком соломи, обвиненим шматою. Ленько без великого труду витягнув те заткало, а потім, упха-вши руку досередини, відщепив і відчинив вікно. Заглянути до хати крізь вікно він не міг, бо в хаті було зовсім темно, тому він, не докликаючися бабуні, вліз вікном до хати і покликав за собою меншого брата. Сю штуку в сій хаті, так само як і в своїй батьківській, робили вони не раз давніше, ще малими хлопцями. Щоправда, сим разом їм робилося трохи моторошно, коли, влазячи вікном до бабуниної хати, вони не чули її голосу. Думаючи, що вона заснула твердо, оба брати напомацки почали ходити по хаті, налапувати лаву, стіл, постіль і місце за комином на печі, але старої не було ніде.
—  От тобі на! — сказав Сенько.— А се що таке?
—  Чи комином вилетіла? — запитав Ленько.
—  Може,  на  поду  ночує! — догадувався Сенько.
—  Нехай  собі ночує,  де хоче! — відповів Ленько.— А ми проспимося тим часом на її постелі.   Побачимо, що нам за се буде.
І, заткавши вікно, він разом із братом простягся на бабиній постелі, і незабаром за-снули оба.

XVIII
ВЧИНОК СТАРОЇ ГОРПИНИ
Горпина, справді побувши кілька хвиль у хаті і зміркувавши, що хлопці стережуть її, позастилала вікна, а потім нечутко вилізши на під, крізь діру в стрісі пробралася на кучку за хатою, з неї спустилася на землю і хильцем, аби хлопці не бачили, майнула в напрямі до пу-стині. Тільки сьогодні вечором вона з розмови з Матроною догадалася, що в пустині діється щось недобре. Оглядаючися на всі боки, вона зайшла ззаду хати в невеличкий ярок, пробра-лася ним аж під саму затильну стіну і, притулившися до неї, почала надслухувати. Зразу не чула нічого, але незабаром почулися їй важкі зітхання та стогнання мученого чоловіка. Вона помалу, повзучи попід стіну довкола вугла хати, дібралася до вікна і обережно заглянула до-середини. В хатині миготіло слабе світло, що ледве продиралося крізь маленькі, брудні і за-мрячені шибки і біляво-жовтими стовпами вбивалося в густу, непросвітну темноту. Один із стовпків освітив лице старої і відразу ще більше забілив страшну блідість, побільшену її си-вим розпущеним волоссям, котре вітер шарпав і розкидував по її лиці й плечах.
Приглушений зойк почувся з хатини ще раз. Стара здригнула і знов присіла до землі, аби тим ліпше, зблизька заглянути в середину пустині. Але в тій хвилі зойк утих, світло за-гасло, в хатині почулися кроки. Видно, злочинець відходив. Стара, мов привид щезла з-під вікна.
Вітер на хвилину притих, а від лісу почувся свист. Незабаром під хатиною опинився Невеличкий, підсвистуючи якусь гайдамацьку пісеньку.
Коли він наближався до пустині, з хати вийшов Олекса і клацнув дрюком, яким зачи-нив і засунув двері.
—  Ви тут, ватажку? — Тут! А ти чого?
—  Адже ви казали мені переказати, аби я прийшов до вас.
Невеличкий брехав. Він хотів тільки збоку стежити за кождим кроком Олекси, бо те, що робив Олекса останніми днями, видалося товаришам чимось надто паскудним. Вони боя-лися не самих Довбущуків, але того, аби вони, забравши Петрієві скарби, не втекли від них.
—  Ні, я не казав тобі сюди приходити,— відповів Дов-бущук, а в душі погадав собі: «Собака! Стежить за мноюі Чекай, братчику, побачимо, хто кого перехитрить!»
—  Але,— додав Олекса по хвилі,— добре, що ти з’явився. Йди раз-два до товаришів назад і скажи їм, аби нині не збиралися сюди. Завтра буде слушний час. Від Петрія довідаємося всього, і тоді буде все добре.
—  Нехай буде й так, ватажку! — відповів Невеличкий і вернув назад до лісу. По до-розі бубонів сам до себе: «Чекай, чекай, я вже їм оповім!»
І, підсвистуючи, знов  пішов до  лісу, не   знаючи, що боком за ним хильцем повзла стара.
«Куди йти?» — міркував Невеличкий. Та зараз і догадався, що всі товариші мають зі-братися на «Глухім острові», і подався туди. В лісі, було темно, що тільки око вправного лі-сового «птаха» могло удержатися на стежці. Все щось його тривожило, все причувалося йо-му крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, стиха повзе за ним і лиш деколи ззаду шелесне сухими галузами, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, надслухував, вер-тався навіть кілька кроків назад, але нічого не міг відкрити.
—  Тьфу на тебе, маро! Якийсь мороз дере мене поза пле-чима! Ігій на тебе! — сказав Невеличкий і прискорив ходу, та все-таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також прискорює кроку.
Вкінці опинився на дні глибоченної дебрі, а вгорі з-поміж ялиць завиднівся широко розложений огонь на «Глухім острові»
—    Слава тобі Господи, ось і товариші! І повільними кроками подався вгору.

***
Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебрі, чагарі, гнилі ломи і пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, який забрав їй щенята з леговища.
—  Боже мій, що за страшна робота, який нечуваний злочин скривають ті глухі ліси! І який другий злочин містять у собі німі стіни пустині!.. Боже, коби він лиш не згинув у стра-шних муках, до яких ті нелюди   готовляться! Коби лиш не замучили, заки вернуся!..
І стара напружувала всі сили і знаними стежками гнала далі в глиб лісу.
Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини і знов сховалося. Знов мигнуло і знов зникло, мов надія в душі того, що тоне.
—  Слава Богу, вже близько… ось уже! — прошептала стара, тяжко віддихаючи з уто-ми.— Коби лише стражників було досить!
І, добуваючи решти сил, погнала до світла. Незабаром серед темряви ночі зарисува-лася невиразно невеличка луб’яна колиба перед її очима, в якій від кількох неділь пересиджували стражники, що слідили за бакунярями і пильнували ладу і безпеки тих відлюдних околиць. Таких стійок було досить по лісах, а з найближчих сіл люди повинні були достав-ляти їм поживу. Звичайно робив се війт, але так потайки, що мало хто в селі знав, де вони.
—  Відчиніть, на милість Бога, відчиніть! — закричала стара і з цілим розмахом гри-мнула собою в двері колиби. Двері пирсли під напором, і стара влетіла досередини…

***
Широким колесом палає серед поляни на «Глухім острові» вогонь. З одного боку ват-ри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив’язаний Петрій, а з другого бо-ку сидять серед розмови три «товариші», курячи люльки. Невеличкий з іншими товаришами давно вже подався, щоб сповнити свій план, а слідом його пробування на острові була хіба кров, котрою був побризканий пень і ціле тіло Петрія. Сам Кирило стоїть прив’язаний до страшної колоди, поранений і змучений; лице його бліде, на декотрих місцях то темно-синє, то кроваве, але його погляд усе спокійний і рішучий, як перше.
Опришки поводилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою принево-лять його показати скарби. Але, побачивши, що все дарма, рішилися вжити остріших спосо-бів: тортур і мук. Особливо сього вечора вони завзялися дізнатися про скарби, бо не щадили ні намов, ні погроз, ні мук. Невеличкий радив іще зачекати, а сам, не тратячи часу, попрова-див своїх на Довбущуківку.
—  Шкода, що ми тут мусили лишитися,— сказав один волоцюга.— Варто би тепер бути з товаришами. Там, здається, буде гарний празник!
—  Що мені з того! Я волів би, якби сей собака признався, де скарби сховані, ніж маю брати гріх на душу.
—  Що се? — підхопив третій.— Мені  причулося,  що хтось іде по сухім ломі і трі-щить галуззям!
—  Е, ти, заяче серце, тобі все щось таке причувається! От сиди тихо!
Та в тій самій хвилині сильно захрупотів лім, затріщало галуззя, і з гущавини випало більше як десять стражників у цісарських уніформах з набитими карабінами. Попереду леті-ла Горпина, і, коли стражники кинулися ловити та в’язати опришків, вона увільнила напівза-мученого Петрія.
Мінута не минула, а все було в порядку на «Глухім острові». Опришків пов’язано, Пе-трія увільнено, підкріплено, а його рани зав’язано так, що міг іти разом із стражниками.
—  Наперед, панове, наперед,— лебеділа стара, і ціле її тіло дрижало від великої вну-трішньої натуги та зворушення.— Наперед, наперед у Довбущуківку!
—    Веди, стара! Скоро! — наказав коротко начальник стражників,  і всі поспішили в гущавину.

XIX
УРЯТОВАНИЙ
Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою, а в тім червонім світлі по-нуро бовваніла Чорна гора, врізуючися глибоко в червоне тло своїми темними острими кон-турами.
На найвищій стрімкій іглиці Чорної гори клячала велетенська стать таємного старця, що кілька разів уже так дивно зустрічався з Андрієм.
Він довго клячав, похиливши сиву голову і зложивши руки навхрест на груді, а душа його виливала всі свої тайни, всі свої глибини в гарячій молитві перед богом.
Йому снилося попередньої ночі, що зближається кінець його терпінь, що зближається час, коли рід його буде змушений перейти останню пробу, аби або дійти до високої мети і ясної будучності, або до дна пропасті. Він із глибини серця дякував Богу за його ласку. Якась невидима сила перла його ще останній раз відвідати ті місця, де родився, де проводив свобідно молоді літа, де свобідне його життя так сумно закінчилося через нещасну любов, через панську сваволю і гніт. Злізши з гори, він подався полем на Довбущуківку.

***
— Хато моя рідна, чи й на тобі тяжить боже прокляття, як на мені? Чи й ти не розпа-дешся доти, доки я живу? Чи мій кінець буде заразом твоєю смертю?
Так говорив старець, підходячи під двері пустині. Двері були зачинені, та старий ско-ро відчинив їх і ввійшов досередини. Темно було в сінях, темно, хоч око виколи, було в ха-тині. Старець просто йшов насеред хати, де, я к знав, стояла груба, гладко врізана колода, котра його батькові служила за стіл. Нараз спіткнувся о щось м’яке. Під ногами його щось зачало рушатися: почувся слабий зойк, мов стогін когось, що вмирає.
—  Убийте мене, нащо мені так мучитися? Убийте мене, я вам нічого не скажу, я при-сягав! Змилуйтеся, один удар, і моя мука скінчена!..
Се стогнав нещасний, замучений Андрій.
—  Що тут таке? Хто ти, нещасливий? Що з тобою?
—  Як то, то не ви, Олекса Довбущук?
—  Я? Я Довбущук, але не той, котрого ти знаєш.
—  Хто б ви не були, рятуйте мене! Винесіть мене відси! Занесіть до села! Я син Ки-рила Петрія!
—  Ти Андрій?..
—  Я Андрій! Ой, скоро, скоро! Візьміть мене відси! Тут страшно!.. Несіть мене, не-хай хоч умру на вільнім повітрі!
Серед німого страху розв’язав старий хлопця і, обгорнувши його власною одежею, виніс із пустині і обережно поспішив зі своїм тягарем у село. Андрій зомлів, коли старий ви-ніс його на свіже повітря. Здавалося, що страшні болі, уплив крові і голод зовсім обезсилили його. Старий, добуваючи всіх сил, поніс зомлілого у село, шепчучи:
—  Боже милосердний! Два рази ти дозволив мені спасти його. Хіба третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?..
Та що се за чоловік спішить із села на Довбущуківку?
Хід його непевний, сам він хитається, як стара верба, котрою колихає осінній вітер. Хоч буря й непогода, хоч студінь проймає, він без шапки, вітер розкидає його сиве волосся і шарпає його подертим кафтаном, та він не зважає на те, квапиться просто на Довбущуківку, мабуть, нічого не чуючи, не бачачи ні перед собою, ні довкола себе.
—  Добраніч! — промовив до нього старий, та він, здавалося, не бачачи його, прой-шов мимо, зігнувшися, мовби чого шукав, і по хвилині щез у пітьмі. Незабаром старий опи-нився під першою хатою села… Сил уже не ставало нести дальше Андрія… Він поцілував йо-го в зимне, посиніле, закровавлене чоло, зложив омлілого на приспі і прошептав:
—  Прощай! Тут наші дороги розходяться! Я свою кінчу, ти свою зачинаєш!
У хатині, під котрою се діялося, ще миготів блідавим, непевним світлом каганець: люди ще не лягали спати.
І, відступивши трохи від приспи, старий закричав щосили:
—  Рятуйте, рятуйте, люди добрі,   не  дайте  загинути живій душі!
В тій хвилі вітер засвистав, зашумів. Стара, дряхла хатина затріщала під його напо-ром. Андрій прокинувся зі свого глибокого зомління і застогнав на приспі, а старець щез у густій, непросвітній темноті.
Се був старий Олекса Довбуш.

XX
ПОМСТА ТОВАРИШІВ
Хата Демка Довбущука була трохи огрядніша, як інші хати в Довбущуківці. Передов-сім була чистіша, бо Демчиха не закладала рук за пояс, як нещаслива приголомшена Матро-на, а робила і порядкувала щосили в біднім ґаздівстві.
Олекса з братом сидять на лаві, вогонь палає в печі, коло неї заходилася Демчиха, а надворі темно, і вітер віє, ще не перестає шуміти та гудіти.
—  Тепер час!— сказав Олекса, встаючи з лави.
—  То, брате, Андрій прирік тобі показати сховок?
—  А ба, мусив приректи. Вже три дні висить на кілку в пустині!
—  Таки висить?
—  Ні, я лишив його на землі, але ще зв’язаного. Правда, втекти він не міг би, хоч би його й розв’язав, але могла би бестія сховатися де, а тепер уночі чорт його знайде!
—  То йди ж,   брате, 1 приведи його сюди! Треба його в що загорнути, коли, як ка-жеш, майже зовсім голий. Вітер зимний, ще готова нам біда де в дорозі заков’язнути!
Олекса вийшов із хати, докинувши Демкові:
—    Будь готов! Я зараз приведу його сюди.

***
Дивні думки снувалися в душі Олекси. Перший раз у житті йому стало якось лячно. Він боявся тої нічної темноти, здригався раз по разу перед свистом вітру. Хати Довбущуків-ки видалися йому живими почварами, що рушалися і грозили йому. Навіть здавалося йому, що бачить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, що повзає на руках попід стіни, що в пустині і довкола неї снуються такі самі чорні мари, що десь у пустині замиготі-ло блідаве світло, мов блудний огник, і загасло в тій самій хвилині, як’заблисло. Дрож прой-шла йому поза спиною. Він обернувся поза себе: під Демковою хатою стоять дві мари, туля-чися до стіни. Насилу він догадався, що се його власні сини. Завернув до них, наказав їм іти під ліс і уважати, аби товариші несподівано не надійшли і не перешкодили йому довести ді-ло до кінця. Ленько й Сенько, щикаючи і трясучися від холоду, поплелися під ліс, а Олекса затрясся, мовби  хотів отрясти з себе всі погані думки та тривожні привиди, і сміло пішов до пустині.

***
Невеличкий добре знав лісові дороги, і, невважаючи на темноту, скоро зайшов зі сво-їми товаришами на Довбущуківку. Він справно уладив усе, обставив на всякий припадок пу-стиню товаришами, насамперед здалека, потім велів їм помалу зближатися, а сам із другим смілим товаришем, узброєний у пару добрих пістолетів і в широкий ніж за холявою, пішов досередини. Немало зачудувався, знайшовши двері відчинені. Ввійшов досередини, облапав довкола стіни, але не налапав нічого, лише заваляв собі чимось пальці. Зараз казав товари-шеві засвітити гніт, і при світлі оба зачали перешукувати хатину. Нічого вх ній не було, тільки довгі криваві паси по стінах вказували на місце, де мучився нещасний Андрій. Опри-шки немало розчарувалися, не знайшовши сподіваних скарбів, та немало зачудувалися, по-бачивши в хатині кров замість золота. Невеличкий поклав собі заждати на Довбущука і за-раз-таки все приготовив до того. Всіх товаришів спровадив до хатини, половину уставив при сінешніх дверях, половині казав приготовляти знаряди до муки, а сам вийшов надвір, аби дати іншим знати, коли прийде Олекса.
Побачивши здалека свою жертву, Невеличкий звинно, як ласиця, шугнув до хати, ка-зав загасити світло і замкнув двері.
Минуло кілька хвилин. Надворі вітер усе ще не переставав шуміти і термосив верхом пустині, але в її середині була мертва, тяжка тиша німої ожиданки. Кождий із опришків за-пирав у собі дух, кождий старався берегти своє становище, бо кождий палав ненавистю до ватажка.
Ось і він надходить і, бубонячи щось під носом, відчиняє двері…

XXI
КІНЕЦЬ —ПОЧАТОК
Не знала бідна Петріїха, що діяти і де дітися. Її голова крутилася, страшна непевність, що сталося з чоловіком і сином, відібрала їй притомність. Вона в своїм смутку цілком не за-вважила, що недужий старець, котрому останніми днями значно полегшало і котрий, здава-лося, вже бачив і пізнавав усе, щез вечором із хати.
А той незвичайний незнаний старець ішов серед зимного вітру скорим, хоч непевним ходом на Довбущуківку. Його то Олекса Довбуш здибав, несучи Андрія, вирятуваного з пус-тині, в село.
Страшно перекривилося лице старця, коли станув під хатою Олекси. Се був ніби сміх, ніби радість, що старий добився до своєї мети.
Він вказав рукою на хату Олекси і Демка, потім махнув нею кілька разів на вітер. То мала бути його погроза.
І дивне щось зачав робити. Видобув із-за пазухи кілька кавалків шнура і, бігаючи сям та там, поприв’язував защіпки дверей у обох хатах так, що, відчиняючи зсередини, не можна було ніяким способом відчинити дверей, а ще до того, коли те роблено скоро. Скінчивши сю роботу, знов тремтячою рукою погрозив обом хатам.
Тепер зачав микати з загати солому І класти вінцем попід вікна і двері обох хат, усе кваплячися та бігаючи.

***
Демко в хаті довго ждав на брата. Жінка вже витопила в печі і, погасивши огонь, пі-шла спати. Демко все ще сидів на лаві й чекав. Він чув, як хтось прив’язував клямку, але ду-мав, що се вітер термосить дверми. Він чув шелест соломи під вікнами, але не оглядався, бо думав, що се вітер шелестить, микаючи солому зі стріхи.
Олекса не надходив, Демко став нетерпеливитися…
Нараз широкий білий плат світла вистрілив під вікнами і золотим язиком почав лиза-ти стіни. Демко почув сичання і тріск полум’я.
— Жінко, вставай, хата горить! — крикнув він.
Демчиха схопилася і остовпіла. Ясність ширилася що раз, то більше. Вона кинулася за своїм чоловіком у сіни, порвавши з собою заспаного хлопця.
Але горе! Демко термосить дверми від сіней, запирається цілою силою, двері не від-чиняються. В розпуці кидається до других дверей, другі так само. А вітер, мовби на те й че-кав, аж тепер надобре розходився. Вже ціла стріха сичить, тріщить і палає. Демчиха з хлоп-цем стоїть остовпіла серед сіней. Розпука додала Демкові сили, він висадив одні двері і ви-пав ними надвір, витягнувши за собою непритомну жінку, що все ще конвульсійно заціпле-ною рукою держала хлопця за руку.
А під хатою в дикій, нелюдській радості скаче якась страшна мара, перекривляючи лице і плещучи в долоні, як дитина.
—  Ось де злодій, ось де палій! — ревнув Демко, прискочив до старця, порвав його за груди і, піднявши без трудності вгору, гримнув ним щосили до землі. Нещасний крикнув слабо і, мов глина, повалився на землю.
Удар був смертельний. Та ще на хвилю заблисло в старім тілі життя. Старець просто-гнав:
—  Ти… ти… Демцуню, ти… син мій!… Я… пі… знаю… те… бе… я… я… бла… го… слов-лю… те… бе!
Демко стояв, мов громом прибитий.
Вітер гудів, крутився, кидав огнем довкола, мов дитина граючися піском. Пожежа за-хопила вже всю Довбущуківку. Занялася Олексова хата, а її стріха незабаром завалилася, по-гребавши в своїх руїнах бідну Матрону.
А в тій самій хвилі понад рев вихру, понад тріск пожежі, понад клуби диму видерся інший страшний голос. І повітря, і земля, здавалося, задрижали від того нелюдського голосу.
Се був чоловік високого росту, без одежі, тільки щось мов кроваві паси звисало на нім. Його ноги були обвинені в солом’яні перевесла, що вже до колін обгоріли, обсмалюючи під собою живе тіло. А на його чолі видно було широкий, кровавий вінець, з-під якого пас-мами текла кров, заливаючи йому очі, уста й лице. Його руки були зв’язані назад, і він летів наосліп, просто на Демка. За ним гнала юрба темних постатей, а поперед них бігла стара Го-рпина.
—  Ади, Олекса! — буркнув Демко.
А Олекса жене непритомний, сліпий, жене просто до Демка. Та нараз спіткнувся о старця, що лежав на землі, і з тяжким розмахом гримнув собою об землю.
Старець створив очі. Його тіло знов задрижало. Сили опускали його, він прошептав тільки:
—  І… ти… мій син!.. І… ти будь…
Се були останні слова Олекси, сина славного капітана опришків Довбуша!
А в тій хвилі надбігла Горпина, надбігли стражники, і всі остовпіли, побачивши те, що було перед ними. Ніхто не звертав уваги на пожежу, що розгулялася надобре і тепер гу-діла, шипіла і тріщала від пустині. Стара стала мов укопана, пізнавши в мертвім старці свого чоловіка, а в живім, кровавім, свого сина. В ній відізвалося материнське жіноче серце, — во-на голосно заридала і кинулася до тих, що лежали на землі. Стражники і пов’язані опришки стояли німо довкола. Між ними були й Демкові сини, лише не видно було Невеличкого.
Нараз у те непорушне колесо всунувся — ніхто не бачив відки — високий, сивий, як голуб, старець. Він ввійшов досередини колеса, а на його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму.
— От се Олекса, син мій,— заговорив він, показуючи на мертвого старця,— а се Оле-кса, внук мій,— додав, показуючи на кровавого Олексу,— а се правнуки мої пов’язані, а сей блідий, замучений чоловік, що там стоїть,— то Петрій… Чи се ж ті родини, котрі мають у братній згоді подати собі руки і робити велике діло і простувати до високої мети?..
Внуки і правнуки мої! Мої терпіння нині кінчаться, а може, й ваші також скінчаться. А все те через ненависть і незгоду. А ви, що лишаєтеся живі і бачите наші муки, терпіть і зносіть те, що Бог на вас зішле, та не побільшуйте свого горя ще власними провинами!
При сих словах голос його ослаб. Він захитався, усів на землі, підніс голову до неба і хотів ще щось говорити, але в його груді не стало вже голосу… Він тільки шепотом зачав пе-редсмертну молитву… Похилив голову на груди мертвого сина, а руки його звисли додолу.
Олекса Довбуш лише кількома хвилинами пережив свого першого сина.