Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка
ВІД РЕДАКТОРА
Шановний читачу, у твоїх руках книжка, яка стала для її упорядника Ігоря Аполлоновича Пелипейка останньою з числа багатьох, які він написав чи упорядкував. Невблаганна смерть вирвала з наших рядів одного з найвидатніших сучасних знавців і дослідників Гуцульщини, відомого краєзнавця, літературознавця, громадського діяча. Відійшла у вічність щира, доброзичлива людина, талановитий педагог і вчений, відданий Патріот України.
Його літературно-наукова спадщина достатньо велика: це 16 книг, це понад 600 статей на суспільно-політичні теми та з питань літератури, освіти, краєзнавства, це низка статей в “Енциклопедії Сучасної України”, видання якої розпочала Національна Академія Наук України. Ігор Аполлонович Пелипейко працював старшим науковим працівником науково-дослідної лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство”. Одночасно був літературним редактором журналу “Гуцульська школа” та видавництва “Писаний камінь”, редактором газети “Освітянський вісник” (всі три посади на громадських засадах). Був співголовою Першої Міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми Гуцульщини” (1993), членом Гуцульського Дослідного інституту в Чикаґо, та членом редколегії “Історія Гуцульщини” в 6-ти томах. І це далеко не все, про що хотілося б сказати…
Кілька років тому І.А.Пелипейко задумав зібрати під одну палітурку твори Івана Франка про гуцулів і Гуцульщину і цей його задум здійснився тільки в дні підготовки до 150-річного ювілею Івана Франка. Можемо лише догадуватися, ціною яких зусиль він підготовив до друку матеріали цієї книжки… Ще потрібно було переглянути верстку, але цього зробити вже не зміг, а тільки попросив не робити ніякої правки в статтях О.Волянського та І.Куровця, щоб читач відчув мову спілкування тогочасної інтелігенції. І ми старалися максимально врахувати все, що планував і про що просив І.А.Пелипейко.
Українсько-руська студентська мандрівка 1884 р. (Уривки)
В ДОРОГУ!
Сонце по небу колує,
Знають і хмари свій шлях;
Вітер невпинно мандрує
По України полях.
Ми ж, сонця ясного діти,
Вольного вітру брати,
Мали б сидіти-нидіти,
Мали б в дорогу не йти?
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям дихнуть!
Шумно криштальнії хвилі
Стрий, і Черемош, і Прут
Почерез звори і скелі
В вічній мандрівці несуть,
Рокотом кличуть нас тихо
К собі в тих сонячних днях,
Змити все горе, все лихо
У їх сріблястих струях.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям дихнуть!
Життя наше — вітер крилатий,
Річка невпинна, брати!
Хвильки не хоче пождати,
Мусить і мусить іти.
Хто в тій мандрівці якмога
Волі, любові зазнав,
Того щаслива дорога,
Той по добру мандрував.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям відотхнуть!
Дня 8 серпня.
Делятин.
Колись Делятин богу був побратим,
Тепер у жидівській кишені.
Сюди на возах ми гостинцем гладким —
Підгір’я, мій раю зелений!
Село за селом, кукурудза, тютюн,
І Прут срібноводий, і гори!
О гарний ти краю! Та скільки-то сліз
Росить ті широкі простори!
Дня 9 серпня. Делятин — Дора.
І тут ми солярню підем оглядіть.
В нас солі найбільші достатки,
Та сіль найдорожча, проте, на весь світ;
Се через австрійські порядки.
А відси до Дори, де Прут стрімголов
Зо скелі в безодню валиться;
Так, знай, той порядок його наколов,
Що рад би сам в собі втопиться!
І Довбушів хрест ми оглянемо там,
І Краттерів камінь. Каміння
Тут много, жаль тільки, що з нього ще нам
Не робить ніхто поживління.
Нехай жиє хімія! Скоро вона
Навчиться хліб з камня робити,
То тут найхлібніша буде сторона,
Що зможе всі доли кормити.
Дня 10 серпня. Микуличин.
От гори! Правдивий вже Bärenland тут!
Медведі тут ходять самопас,
Хапають овець і волів часто б’ють.
Отут і ми станем на попас.
Дня 11 серпня. Майдан.
Прекрасна дорога веде на Майдан,
Там скляні оглянемо гути
На те, щоб про склянку, і фляшку, і збан
На кілька деньочків забути.
Бо в горах, панове, поезії гук,
Та пива нема, ні горілки;
Тут треба коряк який взяти до рук,
Напиться води-джерелівки.
Дня 12-16 серпня. Чорногора.
Вітай, Чорногоро! Піднебні шпилі
Високо під хмари зняла ти,
З ребер кам’яних легіони цілі
Джерел і річок розлила ти.
Колись розливала ти пострах на світ:
Опришки гуляли тут сміло;
Тепер «Довбуша крісло» порожнє стоїть,
Воно вже, мабуть, скам’яніло.
Народний протест проти здирства панів
Лунав на всі гори і доли;
Тепер жид ті ліси й полонини посів,
Протест не озветься ніколи.
Ніколи? Невже ж то загинув і слід
Гуцульського духу гордого?
Ніколи? О гори, подайте одвіт!
Ніколи? Не чути нічого.
Дня 17 серпня. Жаб’є.
Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема,
Мовляють, села понад Жаб’є.
І більшого лиха шукати дарма,
Чи ж люд той зовсім воно заб’є?
Де паслися вівці гуцульські колись,
Воли там жидівські пасуться;
Ті ж, що перед ними магнати тряслись,
Тепер перед жидками трясуться.
Дня 18 серпня. Устєріки.
Із Жаб’я махнем понад Черемошем
Аж ген в Устєріки возами,
А хто на дарабах, хто схоче – верхом,
А решта – верхом паличками.
Що Черемош Чорний і Білий отут
Спливаються, се не дивниця;
Адже ж мусять спливатися десь; та сей кут
Цікавий, бо є в нім пивниця.
Не пиво лежить в нім, гуцульськая кров
На стінах ще ржавіє й до дня;
Мандатор Грдлічка опришків поров
В тій ямі — гуцульська се Кодня.
Дня 19 серпня. Сокільська скала.
На волю! На волю! По бистрій ріці
Гуськом ідуть добрі дараби.
Се наші вози. Ось по лівій руці
Сокільської скелі поваби.
Сюди нам Федькович живцем переніс
Гейнівську Лорелею,
Та, знать, надокучив їй камінь і ліс,
І бовтнула в вир під кручею.
1, як топелиця, вона тут жиє,
На бідні дараби чатує.
Федькович із жалю горілочку п’є
Та «Дикії думи» віршує.
Дня 20 серпня. Вижниця.
Про Вижницю, певно, не кождий чував,
А Вижниця — то ж не дурниця!
В куті тім «гуцульський король» панував,
Преславний Лук’ян Кобилиця.
Се простий був гуцул; його гуцули
Послом обібрали до Відня;
Коли там дебати і свари гули,
Шептав він: «Ой Русь наша бідна!»
Хотів, як умів, він здвигнути її,
Щоб залежала тільки від Відня,
За те мусив гори покинуть свої,
А Русь досі як бідна, так бідна.
Тут наша мандрівка кінчиться, брати!
Ще нічку забавмося спільно!
Хто зна, чи стрінемся й куди кому йти?
Руками сплетімося щільно!
Хай кращої долі задатком будуть
Ті наші робучії руки!
А завтра з нас кождий піде в свою путь —
До праці! До діл! До науки!
ВІД’ЇЗД ГУЦУЛА
Бувай здоров ти, світе мій!
Верховино, тебе прощаю.
Прощай, зелений, пишний раю!
Далекий світ, широкий край,
Рівнини, гори і Дунай
На мене десь чекають.
Бувай здоров! Тривожно вдаль
Гляджу, а в серці тяжкий жаль,
О Чорногоро, за тобою,
Хоч там багатий, пишний край,
Хоч сріблом там пливе Дунай,
Нема мені спокою.
Бувай здоров! Ох, за тобою,
З якою-будь стрінусь судьбою,
Не втихне туга в моїй груди
Хоч там країна й золота,
Я серед неї сирота,
Бо там тебе не буде.
Бувай здоров! Немного хвиль
Мине, ти щезнеш із очей,
В даль паровіз помчить моє те тіло;
Та серце тут лишаю я,
І плистиме сльоза моя
За щастям, що колись тут пролетіло.
Бувай здоров! Вже час минув.
Я там в далеку чужину
Жену, над хвилями Дунаю
Колись усяду й сліз ручай
Проллю з очей в срібний Дунай,
Коли тебе згадаю.
КЕРМАНИЧ
Черемошем бистрим, шумливим
На доли дараба летить,
Керманич на ній молоденький
В Черемоша води глядить.
В керманича серце мутиться,
А з ока спливає сльоза,
Лиш керму поводить поволі
По хвилях робуча рука.
Мов утка, дараба ось поре
Спокійну, широку глибінь,
І в воду, понуривши очі,
Вдивився кєрманич-леґінь.
А втім – чи се сон, чи се ява? –
Крізь сльози ввижаєсь йому,
Що ось надплива над чудесну
Підводну палату скляну.
З вікна її очі до нього
Дівочі якісь піднялись;
Дівчина та – боже єдиний! –
Та, що він покинув колись.
І слухає пильно керманич…
Дівчина та плаче й співа:
«До мене, мій милий, до мене!
Чекаю на тебе жива…
Хоч нас розлучили злі люди,
А смерть принесе нам спокій.
Ходи, тут твоя я навіки!
Ходи, тут навіки ти мій!»
Черемошем бистрим, шумливим
На доли дараба пливе;
В ній зламана керма, о берег
Черемош дарабою б’є.
Глибоко керманич, глибоко
Лежить у скляному дворі;
Що присне о скелі дараба,
Йому вже то й не в голові.
БУРКУТСЬКА РОМАНСА
Лукавиця і Лядескул
Полягали скоро світ
І, простягшися до сонця,
Кожде парить свій живіт.
І Лядескул на сусідку
Одним оком позира
Та під ніс буркоче стиха:
«От ще дівка, як гора!»
А там Лукавиця хитро
Усміхнеться й шепотить:
«От ще завалидорога!
Нуко, чи його скортить?
Обзивається Лядескул:
«Ну, та й твердо ж тут лежать!
Може, там при тобі м’якше,
Де поточини біжать?»
«Може, й м’якше,– кокетує
Лукавиця, – але ти
Залінивий, щоб до мене
Ті два кроки підійти».
«Залінивий?! – їй Лядескул
Воркотом відповіда –
Нібито й сама не бачить,
Що за дня не випада».
Знов хихоче Лукавиця:
«Певно, вдень тобі не влад,
А вночі заснеш, не згонить
Твого сну і сто гармат».
«Ну, пішла! – бурчить Лядескул.–
Вже ж я встав би, що за біс,
І до тебе тих два кроки
Хоч насилу би підліз,
І з тобою б на всі гори
Ми крутий танок втяли,
І була б нас гарна купка,
Небу б трусу завдали!
Ге! якби той чорт Черемош
Там в долині не гарчав,
Мов вітчим лихий, глибоко
Нас навік не розлучав».
А Черемош теє чує:
«Тю-тю, дурня!» — та й у сміх:
«Чи я, може, тому винен,
Що ти хтів, але не міг?»
АННІ П.
Дівчина встала рано-рано:
«Піду я в поле, мамо, мамо!
Піду я в поле до роботи,
Злоту пшениченьку полоти.
Годі сидіти дома тута:
Глушить пшеницю хопта люта;
Бур’ян буяє рісно-рісно,
За ним пшениці тісно-тісно;
Повій плететься геть на диво,
Хилить пшеницю криво-криво».
«Рано ще в поле, доню, доню,
Зимнії роси в полю, в полю!
Зимнії роси, зціпнуть ноги,
Будяччям вкриті перелоги!»
«Та доки ж, мамо, ждати, ждати?
,Не сходить сонце, не видати!
Зимнії роси що ж удіють?
Та вони хопту гріють, гріють.
,А пок зійти ще сонце мусить,
Хопта пшеницю здусить, здусить».
«Ей, доню, доню, бач, з півночі
Чорная хмара валом точить,
Чорная хмара, буйна злива —
Що ж зробиш в полі, нещаслива?»
«Я не боюся хмари-зливи!
Що мені вітер той бурхливий?
Я про ті тучі сміло-сміло
Буду робити чесне діло.
Нехай і повінь валом бухне,
Моя відвага не потухне,
Знесу я всяку злую долю,
Та не покину праці в полю.
Робити буду без упину
І перестану, як загину».
1880
НА СМЕРТЬ М, ПАВЛИКА
Д[ня] 26 січня 1915 р.
Не жаль по страті друга з довгих літ,
Горожанина та письменника,
Товариша та співробітника
На вбогій ниві нашого публічного життя
Примушує мене в тій хвилі промовчати
Те, що належало б сказати
Над свіжою могилою його,
А та велика, постороння сила,
Якій тепер всі мусимо кориться.
В його особі всі ми втратили
Талановитого робітника, живу,
Чуткую силу, сівача зерен плодючих,
Завзятого поборника неправди
Та кривди людської, одного з тих
Будителів народної душі
Та свідомості, про яких ніколи
Не гасне пам’ять.
Належав він до тих людей, котрих
Хоч і зігне, але зломать не може
Нужда сього життя, котрі не бачать
Противностей і небезпеки там,
Де в душах їх присвічує ідея;
До тих, що не щадять противників,
Ані приятелів, де можуть на свій погляд
Добру загальному зробить прислугу.
Був щиромовний він, та щиромовність
Не все те самеє, що правдомовність.
Терпів багато, та терпів немало
Такого, що при іншім розумі
Міг оминуть, якби з чуттям палким
У парі йшла розвага.
Мир пороху його! Його заслуги
Історія оцінить, його ж хиби
Зі смертним тілом хай покриє ся могила!
Написано в днях 28 і 30 січня 1915 р.
