Михайло Павлик — фундатор національно-духовного відродження

Основні тези доповіді Аделі Григорук на науково-практичній конференції з нагоди 170-річчя від дня народження Михайла Павлика.

Інколи історія, мовби відповідаючи своїй належності до жіночого роду, поводить себе як примхлива пані: то пильно наголошує на чомусь, то враз про це забуває або й твердить зовсім протилежне.

За прикладом не треба довго ходити. Яскравий і промовистий — Михайло Павлик. Поет, прозаїк, перекладач, публіцист, журналіст, редактор, видавець, вчений-історик, філософ, соціолог, фольклорист, етнограф, бібліограф, культурний, громадський і політичний діяч, без якого неможливо уявити суспільне життя Галичини впродовж сорока років і завдяки кому закладався фундамент українського духовного відродження в останній третині XIX-першому десятилітті XX століть.

Лише перелік означень перехоплює подих від величі цієї непересічної особистості, справжнього титана думки й чину, що до останку служив рідному народові й справі його національного й державного самоусвідомлення.

То в чому ж несправедливість історії в стосунку з Михайлом Павликом? Насамперед — у тому, що ми й сьогодні ніяк не можемо позбутися сформованого за Союзу стереотипу сприймання письменника. Ортодоксальний ракурс, заданий радянськими історіографією та літературознавством, підносив його нам як полум’яного пропагандиста наукового соціалізму й ідей марксизму в Галичині та за її межами. А ще — атеїста-безбожника, який «закликав народ відректися від церкви й скинути монархічний уряд» (М.І.Походзіло). А також, мовляв, він мав виключно класовий підхід до всіх явищ суспільного життя. І відповідно — класову ненависть до всіх, хто не належав до «мужичого» та робітничого стану.

Ця оціночна матриця така нав’язлива, що не тільки пересічний співбесідник, але й вишівський викладач й до сьогодні ніяк не сприймає іншого кута зору в осмисленні життя й діяльності цієї величної людини.

Однак чому дивуватися? За роки незалежності України небагато дослідників зробили спроби по-новому прочитати спадщину М.Павлика. Серед них — В.Качкан, В.Костюк, П.Шкраб’юк, Л.Приймак, які в своїх працях висловлюють докорінно іншу точку зору на ідеологічні погляди письменника, його партійну та громадську діяльність. Проте, зважаючи на „невеликі наклади наукових збірників і книг, в яких вони друкувалися, можна вважати, що ці оцінки стали відомими лише для вузького кола фахівців.

Самому читачеві, навіть найбільш зацікавленому, навряд чи вдасться віднайти істину — адже Михайло Павлик і досі не має повного видання художніх, наукових, публіцистичних і літературно-критичних праць, які, на думку вчених, склали би поважний п’ятдесятитомник.

Не виданий і майже не опублікований епістоляторій Павлика, який є важливим джерелом не тільки його літературно-критичних поглядів, але й дає можливість зрозуміти складний літературний і суспільно-політичний контекст епохи, прилучитися до «живого» спілкування з адресатами Павлика. Дослідники вважають, що листування письменника сягнуло б десь зо двадцять томів і було 6 неоціненним фактологічним матеріалом.

До «білих плям» належить і перекладацька діяльність М.І.Павлика, вона майже не враховується в оцінці його творчої спадщини. Думалося, що 160-річчя від дня народження письменника якось виправить цю ситуацію, вмотивує відповідні державні й наукові інституції як до видання його творів, виходу праць павликознавців, так і до проведення в Україні широких ювілейних заходів на честь видатного представника когорти українських Каменярів.

На жаль, тоді не справдилося… А до 170-річчя письменника додалася повномасштабна війна росії проти України, що також не сприяє активізації наукової роботи павликознавців. Справедливості ради варто нагадати, що Верховна Рада України ухвалила постанову про відзначення ювілейних дат видатних українців в цьому році, а серед них — і Михайла Павлика.

Отже у рамках Року Павлика відбуваються і наші ювілейні святкування 170-річчя знаменитого косів’янина.

Принагідно хочеться нагадати, як за Австро-Угорщини в Галичині й Буковині відсвяткували 30-ліття творчої діяльності Михайла Павлика, Ініціаторами заходів виступило молодіжне крило Радикальної партії. Вечір відбувся 20 листопада 1904 року у Львові. Лунали вітальні промови, зачитували телеграми, що прийшли на адресу Павлика, звучали вірші й пісні, було багато квітів…

Шанували Михайла Павлика і земляки-косів’яни. В рік його 60-ліття мешканці Москалівки влаштували величне свято, щоб належно привітати письменника. Біля читальні «Просвіти» зібралося чимало людей у святкових строях. Було зведено смерекову арку, прикрашену квітами і стрічками, поставлено трибуну для промовців. Прибули січовики у святкових строях з лентами через плече.

Газета «Громадський голос» за 22 травня 1913 року так описує цю подію: «В Москалівці перед брамою із смерек… стояв чоловік середнього росту, сивуватий, але ще здоровий, у руках тримав папір і говорив привіт до панка, що стояв перед ним — маленький, волос сивий, з верха голови лисина, а такий худий, лиш шкіра та кості.

— А се що за панок такий мізерний?..
— Та же се Михайло Павлик…

На брамі чоловік скінчив промову і взяв Павлика за руку, а за ДРУ7 — другий чоловік, що стояв близько, та й повели через браму до трибуни. За брамою повитали Павлика січовики».

Ці ювілейні заходи показали, що Михайло Павлик відігравав важливу роль у суспільно-громадському й політичному житті Галичини того часу і залишив глибокий слід в українській культурі. Під впливом Павлика та його публіцистичних творів формувалося нове покоління, готове стати в лави борців за українську ідею.

А якщо додати, що Павлик був одним із співзасновників Радикальної партії, творцем її програмних документів, фундатором «Січей» у Галичині, отаманом львівської повітової «Січі» та засновником Легіону Січового стрілецтва, — то зробимо висновок, що його любов до України палахкотіла вогнем жертовності й самопосвяти.

Він гаряче закликав українців до творення незалежності: «Словом і ділом, сами й з другими найскоріше… добитись хоч такої волі особи, слова, зборів, товариств, яка єсть по всій Європі».

М.І.Павлик висловлював сміливі думки щодо мрії українців про здобуття державності. В листі до Володимира Вернадського від 15.01.1913р. зі Львова він пише: «… коли серед російської суспільності не найдеться відповідної доброї волі й сили … для забезпеки українського народного вільного розвою в Росії, послідню жде неминуча доля Туреччини, тим більше, що невдоволені Росією й інші недержавні національності».

Михайло Павлик ще 1885 року писав Драгоманову про свої мрії щодо суверенної незалежної єдиної України. Цю думку він висловлює неодноразово. Так, у листі до цього адресата 28 січня 1887 р. він пише: «вільна Україна… постати буде мусила на руїнах Австрії (себто Західна Україна. — А.Г.), як і на руїні деспотичної Росії {тобто під російська східна частина України. — А.Г.)».

Зауважте: Павлик був певен, що обидві частини його розірваної Вітчизни об’єднаються в єдину соборну державу.

Більше того, Михайло Павлик володів якимсь дивним даром політичного передбачення. Для ілюстрації наведемо кілька його думок: «Я певнісінький, що в Росії скінчиться на тім, що «російські революціонери» стануть стовпами реакції на другий день революції» (з листа до М.Драгоманова від 15 березня 1886р.).

У своїй статті «Соціалізм і теперішні держави», опублікованій у «Новому громадському голосі» 18 вересня 1904 року, він пише: «Соціалізм, організований і тероризований централістами-державниками, мусив би стати могилою народів…».

Хіба соціалістичний режим СРСР та інших держав радянського табору не підтвердив думку Павлика і про «тюрму народів», і «про могилу народів»? Запитання, як бачимо, риторичне.

Мрії про єдину соборну українську державу лунають з уст Павлика впродовж усієї його політичної діяльності.

Так, 1 червня 1910 року газета «Громадський голос» наводить виступ М.Павлика на святі січових товариств у кінці травня у Станіславові. Він говорив, що січовий рух повинен охопити весь наш народ, зокрема за Збручем: «тоді напевно скінчиться його політична неволя під вражим москалем — і стане вільна, незалежна Україна без хлопа і без пана, якої бажали і бажають її найкращі сини».

Шкода, що Михайло Павлик не міг реалізувати себе як академічний учений чи белетрист. Цьому значною мірою перешкоджала його публіцистична й редакторська праця. З цього приводу М.Лозинський писав: «На його долю випала найтяжча і найневдячніша робота: редагувати, відповідати на злобу дня, тратити талант і час на дрібниці, справляти праці других. Публіцистика забрала в нього весь час, >не даючи ані розвинутися його визначному белетристичному талантові, ані сконцентруватись в якійсь більшій науковій діяльності. Та публіцистика, якій віддаєшся всею своєю істотою, пишеш кров’ю свого серця…».

І справді, Павлик вклав титанічну працю в провідні часописи того часу: «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Громада», «Батьківщина», «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» — він був їх редактором, видавцем або членом редколегії і, як справедливо зазначає В. Качкан, «своєю… працею витісував ті підвалини, на яких згодом утвердилася передова суспільно-культурна думка в Галичині».

Саме на сторінках цих видань М.Павлик підтримав багатьох українських письменників, які розпочинали свою творчість — Лесю Українку, Павла Грабовського, Леся Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську. .

Немало зробив М.Павлик для формування бібліотеки НТШ. З 1897 до 1904 року він був її директором і виконував значну бібліографічну роботу…

Михайло Павлик брав активну участь у роботі Товариства, виданні наукової та художньої літератури, був секретарем філологічної секції, дійсним членом НТШ… Він вивчив рукописні фонди всіх монастирів у Галичині, мріяв про видання церковних книг, і, зокрема, — Біблії українською мовою — й навіть готовий був сам її перекладати.

Сучасники говорили про Павлика як про людину, яка ніколи не знала спочину. Він брався за всяку роботу, навіть за коректуру (за 40 корон у місяць мізерної платні). Вічно голодував. Михайло Лозинський пише, що «слабе з природи здоров’я Павлика не видержало довго такого стану і в 45 літ життя (коли Лозинський Павлика вперше побачив. — А.Г.) він був уже слабосилим старцем. Що далі, то й сил уже не ставало ні на яку роботу».

Із вибухом Першої світової війни Радикальна партія від себе делегувала М.Павлика членом Головної Української Ради — міжпартійної організації галицьких українців. Павлик був обраний заступником голови президії ГУР. Робота в президії плекала в серці письменника надії на хвилю національного піднесення, яка невдовзі підніметься й приведе до визволення всієї України.

У серпні 1914 року Михайло Павлик від РУРП разом з представниками УНДП та УСДП склали відозву до народу, яку 6 серпня опублікувала газета «Діло». В ній, зокрема, виголошено заклик до народу вставати «до бою за здійснення ідеалу, який в теперішню хвилю з’єдинює ціле українське громадянство!».

Завершується це полум’яне звернення побажанням: «Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!».

Цій його мрії тоді не судилося збутися. Третього вересня 1914р. російські війська вступили у Львів. Почалися репресії. Павлик для окупаційної влади був у числі найперших політичних ворогів. Однак емігрувати на Захід не хотів: «Я вже такий старий і близький смерти, — говорив письменник, — що мені нічого не страшно» (Михайло Павлик // Діло. — 1915. — 13лют.).

Як засвідчують ті, хто спілкувався з письменником в останні хвилі його життя, якоїсь миті він сказав: «…не жаль мені вмирати. Одно лиш мене болить: москалі! Коли ж вони наміряються піти від нас? Так чи сяк, я переконаний: прийдуть наші!» (Останні хвилі Павлика //Громадський голос. — 1916. — 1 березня. Опубліковано після смерті письменника. — А.Г.)

Як — майже сюрреалістично!  — проектуються ці Павликові слова на нашу реальність, коли зажерливий москаль-окупант знову тероризує нашу землю, нищить українську державу, вбиває захисників і захисниць України та мирне населення. Але віримо: ми здатні здолати москаля!

26 січня 1915 р. на 62-му році життя М.І.Павлик відійшов у вічність. Відтоді минуло 108 років.

…Віриться, що таки настане час, коли Павлик повернеться — в Україну, в рідне місто. Повернеться повістями з косівського побуту, листами-звістками про пережите й передумане, соціальними програмами облаштування різних сторін життя у своїй незалежній країні, яка так важко долає труднощі власного становлення, а тепер бореться з російським окупантом за своє державне існування.

Хотілося б, щоб принаймні до наступної ювілейної дати було перевидано двотомник творів Михайла Павлика, оскільки в бібліотеках Косова і району він практично відсутній. Варто також на уроках літературного краєзнавства ширше знайомити учнів із творами Павлика.

Однак наївно думати, що хтось це зробить за нас. Мусимо докласти праці, щоб принаймні у Косові, на його батьківщині, облаштувати літературно-меморіальний музей з повною інформативною експозицією, прообразом якого була класна кімната в Косі вській середній школі №1, заснована завдяки турботам української філологині Ніни Лугової. Треба встановити пам’ятні знаки в тих місцях, де бував і працював письменник.

І загалом варто продумати відповідну програму заходів, розписавши їх між державними, науковими, навчальними й громадськими інституціями.

Тільки у такий спосіб ми виконаємо свій обов’язок перед пам’яттю нашого великого земляка, заповнимо «білі ппями» в історії та літературі. І впевнимо молоде покоління, що не на словах, а на ділі дбаємо про український національний ренесанс.

Аделя Григорук,
заслужена працівниця освіти України, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ.

«Гуцульський край», №38, 22.09.2023 р.

Також читайте:

Виставка-презентація Книги «Писаного Каменя» Поезія — її покликання